Зміст

Вступ

1. Становлення предмету психології

2. Складіть схему співвідношення рівнів розвитку нервової системи, психіки і форми поведінки тварин, опираючись на гіпотезу Леонтьєва – Фабрі

3. Складіть словник термінів, що стосуються теми „Культурно – історична теорія походження вищих психічних функцій Л. С. Виготського”

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

З найдавніших часів знання самої людини, розуміння властивостей і механізмів її поведінки, законів її психічної діяльності, фактів і умов її розвитку та формування, складали і складають по сьогоднішній день одну з найбільш необхідних частин професійних знань учителя, одну з основ його педагогічної діяльності.

В розв'язанні цього важливого завдання велика роль належить психології.

Що таке психологія? Перш за все це наука, яка є найскладнішою, досить цікавою і важливою для людини наук. Тим більше, що вона є однією з найдивніших наук. Правда, в наш час здивувати людину чим-небудь не так вже й легко. Адже наше сьогодення наповнене вражаючими дивовижними відкриттями і звершеннями в соціальній, науковій, політичній та економічній сферах. І все таки, найзагадковіші далеко ще не вивчені до кінця таємниці знаходяться в самій людині і особливо в її психічній діяльності. Вдумаймось, наскільки дивні духовні сили людини, якій вдалося відкрити і обґрунтувати різноманітні закономірності людського буття, закономірності загадкового всесвіту. Мабуть, найбільш загадковим і надалі залишається мозок людини маленька крихітка в порівнянні з всесвітом, яка вміщує в собі весь цей всесвіт із усіма його чудесами, законами, властивостями і силами. Ось, чому ми кажемо, що зі всіх чудес, які нам відомі це сама людина. Тому заклик "пізнай самого себе", який був звернений до людей ще древньогрецьким філософом Сократом, залишається одним з найактуальніших і для людей ХХІ століття.

1. Становлення предмету психології

"Психологія" вживається в повсякденному, життєвому розумінні. Психологом називають людину, яка завдяки життєвому досвіду може багато відчути, побачити, зрозуміти і навіть передбачити в інших людях. В такому розумінні кожний з нас є психологом і займається психологією. Адже ми постійно взаємодіємо з іншими в різноманітних сферах людського життя. При цьому ми так чи інакше змушені формувати для себе відповідні уявлення про внутрішній світ і особливості особистості цих людей, про їх ставлення до нас і оточуючого середовища, про їх наміри, думки та інше.

Наше ставлення до інших людей, наші реакції на їхні дії, наші дії по відношенні до них визначається цим нашим тлумаченням внутрішнього, психологічного розуміння і змісту поведінки людей, з якими ми зустрічаємось на всьому життєвому шляху. І таке тлумачення, таке розуміння інших людей береться головним чином з набутого досвіду людських стосунків. Проте, від таких інтуїтивних узагальнень і висновків із власного особистого часткового досвіду ще далеко до справжньої науки.

Для того, щоб всі ці часткові висновки із фактів перетворились в науку, необхідно нашим знанням про них набути деяких особливих властивостей. Перш за все, при цьому потрібно відштовхуватись не від того, що хтось щось сказав, а від дослідження самих фактів. Інакше кажучи, наука починається лише там, де замість того, щоб запитувати авторитети, ми запитуємо саму природу і шукаємо у неї з допомогою наукового методу відповіді на наші запитання. При цьому необхідно керуватись науковими законами, за якими відповідні стійкі зв'язки мають місце завжди при наявності відповідних умов, що в свою чергу дає можливість не лише констатувати те, що є, але і передбачити те, що може бути.

Предмет психології визначився не відразу. Він має свою історію становлення. Слово "психологія" походить від двох старогрецьких слів: psyche, що означає дихання, душа і logos, що означає наука. Дослівно: психологія наука про душу. Проте, в наш час ніхто так не визначає психологію як науку.

В своїх першоджерелах поняття про душу носило матеріалістичний характер. Так, матеріалістичні філософи (Демокріт, Лукрецій, Епікур) розуміли душу людини як різновидність матерії, як тілесне утворення, яке виникає із кулькоподібних, дрібних і найбільш рухливих атомів. А філософ ідеаліст Платон розумів душу людини як щось божественне, яке відрізняється від тіла. Душа, перш ніж потрапити в тіло людини, існує відокремлено у вищому світі, де пізнає ідеї вічну і незмінну суть. Попавши в тіло, душа починає згадувати бачене до народження. Тобто, нематеріальна душа є носієм і причиною психічного життя людини її думок, переживань і волі. Ідеалістична теорія Платона, яка трактувала тіло і психіку як два самостійних і антагоністичних начал, поклала основу для всіх наступних ідеалістичних теорій.

Релігія на основі глибокої віри внесла в поняття про душу релігійний зміст. За релігійним розумінням, душа це нематеріальна, безтілесна істот, яка ніби-то покидає тіло людини в момент її смерті і продовжує існувати в потойбічному світі.

Великий філософ Арістотель в трактаті "Про душу" виділив психологію як своєрідну сферу знань і вперше висунув ідею нероздільності душі і живого тіла. Душа, психіка проявляються в різноманітних здатностях до діяльності: чуттєвій, рухливій, розумній і ін., вищі здатності виникають із нижчих і на їх основі. Відчуття залишають слід у вигляді уявлень образів тих предметів, які раніше діяли на органи чуття. Арістотель показав, що ці образи з'єднуються у трьох напрямах: за подібністю, за суміжністю і за контрастом, тим самим вказав на основні види зв'язків асоціації в психічній діяльності.

Таким чином, на першому етапі свого становлення психологія існувала як наука про душу. Таке визначення було дано більше як 2000 років тому. Наявністю душі намагалися пояснити всі незрозумілі явища в житті людини. Сама душа уподібнювалась із тілом людини, що стало основою антропоморфізму.

З подальшим розвитком природничих наук, психологія як наука про душу не задовільняє вчених. Тому, що все те, що стверджує психологія душі неможливо довести, так як його неможливо об'єктивно спостерігати та практично аналізувати. А тому залишається тільки вірити. Вчення, яке засноване лише на вірі, воно в тій чи іншій мірі є формою релігійного відношення до світу, а не наукового.

В результаті виникає інший спосіб пояснення дійсності. Цей спосіб дістав назву теорії захованих властивостей і субстанцій. Це мало свій відповідний вплив і на психологію. В результаті перестали говорити про душу, а почали про інше. Людина, чи людський мозок має особливу властивість, завдяки якій вона здатна думати, відчувати, бажати і таке інше. Ця властивість дістала назву свідомості. Так історично виникло друге визначення предмету психології. На зміну психології душі прийшла так звана психологія свідомості, тобто другий етап розвитку психологічної науки.

Психологія свідомості вже заснована на спостереженні, більше того, в ній навіть стає можливим експеримент, завдяки чому вона нагромадила значний матеріал про властивості і закономірності внутрішнього психічного життя людини. Проте, у всьому цьому матеріалі є одна суттєва особливість він зібраний за допомогою методу, який має суб'єктвний характер. Тобто, психологія свідомості використовує спостереження людини над самим собою, над власними внутрішніми станами, переживаннями, думками, бажаннями, і таке інше. Таке специфічне спостереження дістало назву інтроспекції. При інтроспекції спостережувані явища "видимі" тільки тій людині, в "душі" якої вони протікають. А тому ми не можемо перевірити, чи правильно усвідомлює людина ті психічні процеси, які їй наявні. Ми не можемо бути впевненими, що втручання самоспостереження не змінює сам характер протікання психічних процесів. У зв'язку з цим багато вчених на початку ХХ століття прийшли до висновку, що психологія, щоб стати наукою повинна взагалі викинути із свого предмету питання про свідомість, а залишити лише те, що можна безпосередньо побачити і зафіксувати. В результаті наступає третій етап розвитку психології психологія як наука про поведінку. Цей етап дістав назву біхевіоризм. Зовні предмет психології, запропонований біхевіористами, ніби-то строго відповідає вимогам науки. Адже поведінка, реакції це те, що можна безпосередньо спостерігати, контролювати і вимірювати. Тобто, всі вимоги науки тут мають місце. Спостерігаючи поведінку, реакції, ми дійсно досліджуємо об'єктивні факти. Але ця об'єктивність ілюзорна і поверхова. Сама поведінка, самі реакції, дії і вчинки людини визначаються її думками, почуттями, бажаннями, тобто, відповідними мотивами. І якщо ми не враховуємо ці мотиви, то ми тим самим втрачаємо можливість зрозуміти і саму поведінку. В результаті психологія поведінки викидає із психології саму психологію, а залишає лише одну поведінку.

Як бачимо, шлях становлення психології як науки надзвичайно складний. На цьому шляху одна криза змінює другу. На початку криза психології душі, потім криза психології свідомості, а тепер криза психології поведінки. І кожен раз, коли з'ясовувалась помилковість або обмеженість шляху, вибраного психологією, знаходились скептики, які заявляли, що психологія взагалі не може бути наукою. При цьому посилались на те, що вона займається невидимими внутрішніми процесами в голові людини, що "душа" не пізнавана, що її науково дослідити не можна. В чому помилковість таких тверджень? Справа в тому, що на всьому шляху становлення вчені невірно розв'язували основні для психології питання про відношення між буттям і свідомістю, між суб'єктивним і об'єктивним, духовним і матеріальним, між психікою і поведінкою. Одні з них розв'язували всі питання з позиції ідеалізму, де свідомість, психічне це особливості особливого носія душі або духа, які відрізняються від матерії і не залежать від неї. Другі розв'язували ті ж самі питання з позиції вульгарного матеріалізму, для них психічне нічим не відрізняється від матеріального.

Як одні, так і другі твердження протирічать і сучасним даним науки і основам наукового підходу до дійсності.

Вихід з цього тупика було знайдено на четвертому етапі розвитку психологічної науки, коли вдалось довести, що між психічним і матеріальним існує не протиріччя і не тотожність, а єдність. Психіка являє собою функцію, тобто спосіб дії, відповідної форми високо організованої матерії нервової системи і в вищому її прояві мозку. Носієм психічного є матерія. Таким чином психологія це наука про закономірності виникнення, розвитку і прояву психіки взагалі і людської свідомості зокрема.

2. Складіть схему співвідношення рівнів розвитку нервової системи, психіки і форми поведінки тварин, опираючись на гіпотезу Леонтьєва – Фабрі

Стадії розвитку психіки у філогенезі, як і форми поведінки тварин, пов'язані з рівнем розвитку нервової системи організмів. Кожен наступний щабель еволюції — це і складніша порівняно з попереднім організація нервової системи, зростання значення мінливих компонентів поведінки, і повніше психічне відображення середовища, Проте такий зв'язок аж ніяк не є причинно-наслідковим. Так, ворони не мають кори головного мозку, але своєю здатністю до розв'язування експериментальних завдань майже не поступаються ссавцям. Немає кори й у дельфінів, поза сумнівом, «розумних» тварин, та пацюків, дослідження поведінки яких виявили спільні з людиною закономірності научіння. Більше того, найпростіші, які зовсім не мають нервової тканини, реагують на подразники так, начебто вона у них є. І все це на тлі незаперечних даних, що засвідчують помітне спрощення поведінки тварин при видаленні окремих ділянок їхнього мозку. І що складнішим є мозок, то виразніша втрата твариною якоїсь здатності. Неоднозначний характер зв'язку психіки і нервової системи дає підставу розглядати їх як відносно незалежні складники поведінки. І нервова система, і психіка виникають у процесі поведінки й ускладнюються в міру появи її нових форм. Кожна форма поведінки — це своєрідний характер стосунків організму з середовищем і відповідний їм етап розвитку чутливості як біологічного показника психіки. Чутливість, звичайно, ґрунтується на роботі нервової системи, але виконує в процесі поведінки специфічну функцію — орієнтує організм у середовищі біологічно нейтральних подразників, які сигналізують про наявність біологічно значущих. Відтак, функція поведінки полягає в співвіднесенні цих подразників між собою. Ускладнення поведінки, зумовлене процесом еволюції, призводить до відповідного ускладнення психіки. Протягом філогенезу вона послідовно проходить стадію елементарної сенсорної психіки, стадію перцептивної психіки та стадію свідомості (табл. 1).

Таблиця 1. Стадії розвитку психіки організмів у філогенезі (за О. М. Леонтьєвим, К. Е. Фабрі)

Стадії	Рівні	Організми	Нервова система	Будова діяльності	Функції психіки
Елементарна сенсорна психіка	Нижчий Вищий	Найпростіші, нижчі багатоклітинні Безхребетні	Сіткоподібна система провідних шляхів Нервова система	Реакція на біологічно нейтральні властивості середовища	Відчуття
Перцеп-тивна психіка	Нижчий Вищий Найвищий	Вищі безхребетні Хребетні Антропоїди	Головний мозок Великі півкулі Кора великих півкуль головного мозку	Реакція на умови, в яких перебуває предмет. Поява операцій Ускладнення операцій	Сприймання Інтелект
Свідомість	Специфічно людський	Людина	Лобові частки великих півкуль головного мозку	Дії, що не мають прямого біологічного смислу	Свідомість

3. Складіть словник термінів, що стосуються теми „Культурно – історична теорія походження вищих психічних функцій Л. С. Виготського”

Історія розвитку вищих психічних функцій є те саме, що й історія культурного розвитку дитини, який полягає в тому, що дитина оволодіває власними процесами поведінки. Розрив, який намітився у тлумаченні нижчих та вищих функцій, привів зрештою до поділу психології на пояснювальну та описову (В.Дільтей, Г.Мюнстерберг, Е.Гуссерль та ін.). Виготський таврує такий розкол і не бачить у ньому нічого позитивного — на відміну, скажімо, від хімії, котра свого часу розділилася на неорганічну та органічну, що було, без сумніву, прогресивним явищем.

Виготський стверджує, що вищі форми поведінки, зобов'язані своїм походженням історичному розвиткові людства, або стають в один ряд з фізіологічними процесами (причому їхній розвиток обмежується першими роками життя, протягом яких інтенсивно наростає вага мозку), або відмовляються від усього матеріального і починають нове, на цей раз вічне і вільне життя в царстві ідей, розкриваючись інтуїтивному знанню, яке набуває форми позачасової "математики духу". Питання поставлено просто: “або-або"; або фізіологія, або математика духу. І все це історія людської поведінки як частина загальної історії людства. Виготський кваліфікує сучасну йому психологію як таку, що вражена "хворобою антиісторизму", що виражається в тому, що для своєрідності вищих, специфічно людських форм поведінки не залишається місця. Адже історичне розвивається у природному, культурне — в натуральному. При цьому аналіз культурних форм поведінки з боку їхнього змісту підмінюється з'ясуванням генезису цих форм та їхньої структури.

Виготський здійснює найсерйозніші спроби показати перехід від "біо" до "соціо", що в поведінковій психології мало суто еклектичний вигляд. У вирішенні цього питання полягає центральне завдання "культурно-історичної теорії розвитку психічного". Саме з цієї позиції було здійснено критику психоаналізу як "біологічно зорієнтованої психології" і критику "розуміючої психології" Е.Шпрангера, яка орієнтувалася на ідеалістичну філософію. Шпрангер висунув положення "Psychologica — psychological", тобто психічне пояснюється психічним.

Виготський кваліфікував це як девіз ідеалістичної психології. За Виготським, поняття розвитку вищих психічних функцій охоплює дві групи явищ, які взаємно й нерозривно пов'язані, але ніколи не зливаються воєдино. Це, по-перше, процеси оволодіння зовнішніми засобами культурного розвитку й мислення — мовою, письмом, рахунком, малюванням.

По-друге, це процеси розвитку специфічних вищих психічних функцій, які називаються у традиційній психології довільною увагою, логічною пам'яттю, утворенням понять і т. ін. Ці дві групи явищ, узяті разом, і утворюють те, що умовно називаємо процесом розвитку вищих форм поведінки. При цьому Виготський неодноразово вказує, що процеси біологічного та культурного розвитку поведінки виявляються у філогенезі роздільно — як самостійно і незалежно існуючі лінії розвитку, що становлять об'єкт окремих психологічних дисциплін.

Основним та всевизначаючим фактором психічного розвитку — на відміну від еволюційного — слід вважати ту обставину, пише Виготський, що розвиток вищих психічних функцій відбувається без зміни біологічного типу людини, що є змістом еволюції. Ця риса і складає своєрідність історичного розвитку людини. Адже при зовсім зміненому типі пристосування у людини на перший план виступає розвиток її штучних органів — знарядь, а не зміна органів та будови тіла. Істотних відмінностей у біологічному типі примітивної людини та культурної Виготський не вбачає. Сприймання, рухи, реакції у певному плані можуть бути розвинені у примітивної людини більше, ніж у культурної. За Виготським, культура створює особливі форми поведінки, вона видозмінює діяльність психічних функцій, вона надбудовує нові поверхи в системі поведінки людини, що розвивається.

Якщо суспільство не створює надорганічних форм поведінки, то культурний розвиток дитини здійснюється через динамічні зміни органічного типу. Ось чому вирішальним моментом у розвитку дитини (в розумінні визначення кола доступних для неї форм поведінки) Виготський вважає перший крок на шляху самостійного використання і знаходження знарядь, який здійснює дитина в кінці першого року свого життя. Розвиток вищих форм поведінки вимагає біологічної зрілості, певної її структури. Саме це закриває шлях до культурного розвитку навіть найвищим, найбільш близьким до людини тваринам. Цілком зрозуміло, що нормальний тип психофізичного розвитку дитини є необхідною передумовою її культурно-психологічного розвитку. І все ж, незважаючи на ці слушні зауваження, Виготський не припускає можливості біологічної еволюції в рамках історичного розвитку людини.

Адаптація— пристосування чуттєвості органа відчуття до постійно діючого подразника, що призводить до зниження або підвищення порогів відчуття.

Взаємодія відчуттів— зміна чуттєвості однієї аналізаторної системи під впливом діяльності іншої.

Відчуттяє психічним процесом відображення окремих конкретних властивостей, якостей, сторін предметів та явищ матеріальної дійсності, що беспосередньо діють на органи відчуття у даний період часу.

Лев Семе́нович Виго́тський— білоруський і радянський психолог, засновник культурно-історичної школи в психології. Відомий у Європі та США як один з основоположників та розробників когнітивної психології (особливо важливими є його здобутки у вивченні вищих психічних функцій, психології мовного мислення та його генези, теорії навчання.

Контраст відчуттів— зміна інтенсивності та якості відчуттів під впливом попереднього, або паралельнодіючого подразника.

Поведінка— родовий термін, який охоплює різні реакції живого організму чи групи організмів.

Порогом чуттєвостіназивають психологічну характеристику залежності між інтенсивністю відчуття та силою подразника. Пороги бувають: нижній абсолютний, верхній абсолютний та поріг чуттєвості до різниці. Пороги обмежують зону чуттєвості аналізатора щодо конкретного виду подразників.

Психоаналіз— група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань.

Синестезія— збудження відчуттями однієї модальності відчуттів іншої модальності (наприклад, холоду від білого кольору).

Висновки

З'ясування специфічних особливостей явищ, які вивчає психологія, являє собою значну, велику трудність. Саме розуміння цих явищ в багато чому злежить від світогляду людини. Трудність полягає перш з все в тому, що явища, які вивчає психологія з давніх давен виділялись людським розумом і відмежовувались від інших проявів життя як особливі явища.

Психічні явища це постійні регулятори діяльності, що виникають у відповідь на подразники, які діють в даний момент часу (відчуття, сприймання), або ті, які були в минулому досвіді (пам'ять), узагальнюючи ці виливи і передбачаючи результати, до яких вони приведуть (мислення, уява), підсилюючі чи послаблюючі, взагалі активізуючі діяльність під впливом одних чинників і гальмуючі її під впливом інших (почуття, воля), виявляючи відмінність в поведінці людей (темперамент, характер, здібності).

Пояснити психічні явища це означає розкрити їх взаємні зв'язки, залежність їх від життєвих умов, що їх породжують, з'ясувати ці закономірності, яким вони підлягають. Значить, предметом психології є психічні явища. Тому психологію можна визначити як науку, яка вивчає умови, властивості і закони психічних явищ, маючи при цьому на увазі, що психіка є особлива властивість особливим способом організованої матерії, суть якої полягає у відображенні реальної дійсності. Психологія як наука, вивчає психіку людини і тварин. Загальна психологія вивчає психічну діяльність дорослої нормальної людини.

Список використаних джерел

1. Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию. — М., 2002. — 336 с.

2. Загальна психологія: Навч. посібник/ Авт. кол.: О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін.. -К.: А.П.Н., 2002. -461 с.

3. М‘ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. – 3-тє вид., випр. – К.: Вища шк., 2004. – 487 с.

4. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии: В 2 т. — М.: Педагогика, 1989. — Т. 1. — с. 106-190

5. Северцов А. И. Эволюция и психика // Психологічний журнал — 1982. — Т.3., № 4. — с. 149-159

6. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. -К.: Либідь, 2000. -558 с.