Вступ

Основною метою національної екологічної політики України є забезпечення конституційного права громадян на безпечне навколишнє природне середовище. Тому інтеграція екологічної політики в усі напрями діяльності стає обов’язковою умовою переходу до екологічно збалансованого розвитку держави, коли розвиток країни та регіонів, структура економічного зростання, матеріального виробництва та споживання, а також інших видів діяльності суспільства функціонують у межах здатності природних екосистем відновлюватися, поглинати забруднення та підтримувати життєдіяльність теперішнього і майбутніх поколінь [9].

Зазначена проблема не менш важлива і для України, яка має екологічно розбалансовану економіку, виснажений природний капітал, забруднене довкілля. Відомо, що наслідком деградації природного капіталу є зростання соціальних та економічних втрат. Так, рак органів дихання, за результатами досліджень київських учених, на 45 % зумовлений забрудненням атмосферного повітря, кількістю днів з пиловими бурями та щільністю заселення місцевості. Від якості цього компоненту природного капіталу залежить й поширення гіпертонічної хвороби.

1. Економічний механізм природокористування

Відомо, що завдання природоохоронної політики полягає у захисті навколишнього середовища шляхом створення більш екологічних і менш ресурсоємних технологій, реструктуризації промислового виробництва за інноваційним екологобезпечним типом, впровадженні таких методів управління, які одночасно забезпечують зростання його ефективності та зниження обсягів забруднень, а також формують екологічну орієнтацію у споживачів. Прагнення товаровиробників до раціоналізації форм господарювання, які, у кінцевому підсумку, є не тільки економічно вигідними, а й екологічно доцільними, спонукає до використання комбінацій командно-контролюючих методів екологічного регулювання з власне економічними механізмами природокористування. Постановка питання про ефективність сучасної системи економічних інструментів екологічного регулювання невіддільна від пошуку шляхів поліпшення якості довкілля в Україні.

Дані екологічного моніторингу та рівень захворюваності населення України переконують, що стан навколишнього природного середовища продовжує погіршуватись. Аналітичний та фактологічний огляд техніко-екологічних і еколого-економічних умов функціонування національного господарства свідчить про їх кризовий стан, який поглиблювався впродовж останніх років. На макрорівні погіршення техніко-екологічних і еколого-економічних умов суспільного виробництва проявилось як низка досить стабільних негативних тенденцій.

Перша — це просування економіки ресурсовитратним шляхом, зростання показника енерго- та ресурсоємності вихідного національного продукту, який уже втричі перевищує світовий рівень.

Друга — зростання експорту первісних сировинних ресурсів України, що об’єктивно призводить до марнотратства природних багатств, виснаження їхніх запасів, перетворення держави на мінерально-сировинну периферію з економікою напівколоніального типу і становить загрозу екологічній та економічній безпеці. Водночас відомо, що держави, котрі спеціалізуються на розвитку сировинно-ресурсних галузей, не лише приречені на економічну залежність від країн, які споживають їх продукцію, а й завдають непоправної подвійної шкоди навколишньому середовищу: через переважно витратний характер природокористування понад 80 % природних ресурсів витрачається знову на підтримку ресурсовидобувних і ресурсоємних, із застарілою технікою, переробних виробництв (що й спостерігається в Україні) [5, c. 5-6].

Третя тенденція — стрімке нарощування потужностей та обсягів випуску сировинних галузей, енерго- і матеріалоємних, особливо екологічно шкідливих виробництв (кольорової та чорної металургії, деревообробної і целюлозно-паперової галузей, хімічної та нафтохімічної, промисловості будівельних матеріалів). Динаміка змін міжгалузевих пропорцій свідчить про екологічно небезпечну структуру економіки України, подальше зростання питомої ваги екологічно шкідливих виробництв.

Четверта тенденція — зниження рівня технологічної та екологічної безпеки через кризовий стан технічної бази суспільного виробництва, показниками чого є високий ступінь зношеності основних фондів (до 75 % в окремих галузях), зростання питомої ваги морально застарілого обладнання й устаткування, низькі темпи їх оновлення.

Така ситуація аж ніяк не гарантує збереження якості довкілля, оскільки основні фонди, що відпрацювали свій термін, функціонують як екологічно небезпечне, агресивне техногенне навколишнє середовище. До того ж зношені основні фонди екологічного призначення часто не витримують ритму роботи і виходять з ладу, що є причиною щорічних залпових скидів і екстремально високого забруднення навколишнього середовища.

Статистичні дані свідчать: в Україні відбувається зрив екологічної реконструкції національного господарства. Неухильно скорочується найважливіший показник технічного оновлення виробництва та економії сировини — впровадження маловідхідних, ресурсозберігаючих і безвідхідних технологічних процесів. Так, упродовж останніх років він зменшився в 4,3 раза.

При цьому державні інвестиції на охорону навколишнього середовища і раціональне використання природних ресурсів за цей час скоротилися на 74 %. Слід особливо наголосити на тому, що в загальному обсязі інвестицій в економіку України частка капіталовкладень природоохоронного призначення нині становить всього-на-всього 1,4 % (для порівняння: в екологічно благополучній Австрії екологічні інвестиції сягають 16 % усіх капіталовкладень).

В умовах еколого-техногенних кризових явищ у багатьох регіонах не тільки продовжується скорочення інвестицій у природоохоронну структуру, а й щорічно — як тенденція — не виконуються завдання введення в дію природоохоронних об’єктів, впровадження екологобезпечних технологій, здійснення природоохоронного будівництва тощо.

Якщо зважити на те, що, за розрахунками, зростання рівня промислового виробництва вдвоє без оновлення основних фондів природоохоронного призначення призводить до збільшення викидів забруднюючих довкілля речовин у 10 разів3, то стає зрозумілою наявність постійної екологічної загрози, пов’язаної з технічним виснаженням виробничих природоохоронних потужностей, зривом процесу заміни основних фондів.

П’ятою тенденцією, що відбиває погіршення еколого-економічних умов функціонування національного господарства, є зростання техногенного тиску на довкілля, тобто збільшення питомої ваги викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище на одиницю кінцевої продукції, попри недовантаження виробничих потужностей. Насправді, незважаючи на скорочення виробництва, обсяг скидання забруднюючих речовин промисловими та іншими підприємствами істотно не зменшився, а з деяких видів забруднювачів навіть збільшився, як це сталося, наприклад, з утворенням промислових токсичних відходів. За останні десять років зросли в 3,6 раза і обсяги скидання стічних вод комунального господарства (у розрахунку на одиницю валового внутрішнього продукту), а за даними ПРООН, питома вага скидів забруднюючих речовин на одиницю ВВП збільшилась у 3—4 рази.

Отже, спад виробництва — не єдина причина зменшення забруднення, а значить, темпи скорочення викидів відстають від темпів спаду виробництва ще більшою мірою [2, c. 46-48].

І це відбувається на тлі погіршення використання вторинних ресурсів і небезпечних токсичних відходів виробництва, зростаючих обсягів їх накопичення за останні роки. Так, лише за 2009 р. їх кількість збільшилась на 44,4 млн. тонн і сягає нині 4,4 млрд. тонн. Водночас частка знешкоджених у 2009 р. токсичних відходів становила всього 1,9 %. Врахуймо і те, що дві третини сховищ твердих і рідких відходів не відповідають екологічним нормативам і тому є самостійними інтенсивними джерелами забруднення поверхневих і підземних вод, ґрунту, атмосфери і біоресурсів. Визначено, що таке становище зі зберіганням відходів склалося у більшості регіонів України.

Таким чином, якщо оцінювати сучасний стан довкілля і техніко-екологічні умови функціонування національного господарства не просто за валовими обсягами забруднень, а з урахуванням негативних тенденцій, які склалися, то доведеться визнати, що спроба активізувати суспільне виробництво і перейти до фази економічного піднесення на існуючій технологічній базі неминуче призведе до екологічних катаклізмів, прискорення руйнації природних і трудових ресурсів, продуктивних сил країни. До речі, розрахунки російських учених переконують: безпрецедентне забруднення довкілля стане прямим наслідком досягнення показників випуску продукції рівня 2005 року на існуючій техніко-технологічній базі.

Показово, що динаміка розвитку наведених тенденцій техніко-екологічних умов функціонування національного господарства дедалі посилюється. Їх генезис переплітається із соціально-економічними негараздами і свідчить про фактичну відсутність керованості їхнім рухом, тобто про відсутність результативної управлінської системи забезпечення якості довкілля та раціонального природокористування.

Загальновизнаним нині є той факт, що вітчизняний економічний механізм природокористування спрацьовує з негативним екологічним результатом: національним товаровиробникам вигідніше здійснювати різні фіскальні екологічні платежі, ніж витрачати ся на природоохоронні заходи чи ініціювати впровадження екологобезпечних методів господарювання.

Основними складовими існуючої в Україні системи економічних інструментів екологічного регулювання є численні збори/платежі за використання ресурсів і за забруднення, податкові важелі, штрафні санкції за екологічні порушення. Саме за останні роки істотно зросла кількість різновидів платежів як за використання природних ресурсів, так і за забруднен ня навколишнього середовища (з 1994 р. впроваджено державний екологічний податок). Поряд з тим збільшено ставку платежів і штрафів за порушення екологічного законодавства. Значно розширилося коло природокористувачів, зобов’язаних здійснювати екологічні платежі, тим часом як кількість тих, хто мав певні пільги у природокористуванні, різко зменшилася[1, c. 82-83].

2. Сучасний стан і шляхи удосконалення економічного механізму природокористування

Постановою Верховної Ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» у 1998 р. одним із складників механізму реалізації державної екологічної політики визначено економічний механізм природокористування та природоохоронної діяльності. Його основними елементами механізму регулювання природокористування є цільові фонди охорони навколишнього природного середовища, які, відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», формуються за рахунок:

• збору за забруднення навколишнього природного середовища (за викиди забруднюючих речовин в атмосферу стаціонарними та пересувними джерелами забруднення, скиди забруднювальних речовин у природні водні об’єкти та розміщення відходів у навколишньому природному середовищі) — основного джерела надходжень;
• частини грошових стягнень за порушення норм і правил охорони навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності згідно з законодавством;
• цільових та інших добровільних внесків підприємств, установ, організацій та громадян.

За даними огляду державних витрат на охорону навколишнього при-родного середовища України, підготовленого на замовлення Світового банку в рамках проекту «Програмна системна позика», питома вага загальних витрат на охорону навколишнього середовища у внутрішньому валовому продукті України становить приблизно 2 %. При цьому, в цих витратах питома вага держаних є дуже незначною і становить лише 6 %. В країнах Організації економічного співробітництва та розвитку державні витрати складають у середньому 55 %, а в Польщі — 32 % загальної суми витрат на охорону навколишнього середовища [4, c. 20-21].

Регіональна екологічна політика України покликана забезпечувати сталий розвиток навколишнього середовища на території, вона полягає у вирішенні перспективних завдань:

забезпечення екологічної реабілітації територій в зоні діяльності гірничо-хімічних та вуглевидобувних підприємств; підвищення рівня утилізації та захоронення відходів;

задоволення потреб населення області в якісній питній воді, забезпечення відновлення і підтримання гідрологічного режиму території та покращення екологічного стану басейнів річок Дніпра, Дністра, Західного та Південного Бугу, Сяну та ін.; забезпечення збереження біологічного різноманіття та природних ландшафтів, охорона та використання лісових ресурсів, розвиток природно-заповідної мережі;

покращення стану охорони атмосферного повітря.

Однією з головних причин, які гальмують розв’язання природоохоронних проблем, є несформованість механізму фінансування з бюджетів місцевого рівня по розділу «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека». Оскільки Міністерством фінансів України дотепер не встановлені нормативи відрахувань від загальнодержавних податків і зборів на охорону навколишнього природного середовища до місцевих бюджетів, то досі у складі місцевих бюджетів відсутні екологічні розділи. Внаслідок цього обсяги реалізації заходів щодо охорони та відтворення природних ресурсів не адекватні ступеню їх використання, а іноді — й виснаження. Тобто необхідно терміново визначити і законодавчо закріпити відсоток відрахувань до місцевих бюджетів від надходжень платежів за використання природних ресурсів, який має спрямовуватись на їхню охорону та відтворення.

Не сприяє ефективній діяльності в галузі охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання та відтворення природних ресурсів існуючий порядок функціонування системи бюджетних Державного та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища. Аналіз за попередні роки показує, що наприкінці року невикористані кошти цих фондів на всіх рівнях перераховуються у загальні доходи відповідних бюджетів і значна їх частина використовується не за цільовим призначенням.

При цьому наявність коштів на охорону довкілля завжди перебуває під знаком питання. Нерідко фактичні обсяги фінансування значно нижчі за обсяги, які передбачаються у державному бюджеті. Ситуація ускладнюється ще й тим, що більшість відомств не розглядає проблеми збереження довкілля як пріоритетні.

Нинішні соціально-економічні та еколого-економічні умови, своєрідність вітчизняного перехідного періоду зумовлюють необхідність якнайшвидшого переосмислення традиційних природоруйнівних підходів в управлінні. Мають бути вдосконалені існуючі механізми господарювання і сформовані нові, адекватні ідеї екологобезпечного розвитку. Не випадково Верховна Рада України визначила, що «вирішення проблем у сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів є пріоритетним напрямом державної політики у здійсненні соціально-економічних реформ, необхідною складовою формування умов сталого розвитку України». Вихідним, ключовим принципом подальшого трансформаційного процесу об’єктивно є досягнення екологічної спрямованості економічних реформ, екологічна розбудова національного механізму господарювання [3, c. 9-10].

Висновки

Отже, якщо оцінювати існуючу систему економічних інструментів природокористування за критерієм наповнення державного бюджету, то слід визнати її безумовну ефективність як дієвого засобу досягнення національно значущої цілі — задоволення фінансових потреб держави.

Водночас явна спрямованість вітчизняного економічного механізму екологічного регулювання на пріоритет методу «батога» стосовно природокористувачів, які працюють у нинішніх складних економічних і соціальних умовах, аж ніяк не стимулює їхню зацікавленість у дотриманні екологічних норм і зниженні техногенних навантажень на природу. Цей механізм не спонукає їх до впровадження екологічно безпечних способів ведення господарства, що призводить до закономірного погіршення стану довкілля. Недосконалість існуючих економічних регуляторів природокористування разом з нерозвиненою системою бухгалтерського обліку та статистичної звітності щодо природоохоронної діяльності на підприємствах сковує природозберігаючу діяльність господарюючих суб’єктів, обмежує впровадження інноваційних екологоорієнтованих технологій.

Отже, якщо оцінювати існуючий економічний механізм природокористування за критерієм екологічної доцільності й поліпшення якості довкілля, то доведеться констатувати його неефективність щодо розв’язання проблеми збереження навколишнього природного середовища та неспроможність забезпечити екологічно сприятливі умови господарювання чи бути засобом переходу до сталого екологозрівноваженого розвитку економіки країни.

Список використаної літератури

1. Віленчук О. Гармонізація єдиного еколого-економічного простору України [// Економіка України. — 2009. — № 3. — С. 81-87
2. Міщенко В. Фінансування природоохороної сфери (чи є критерій достатності?) // Економіка України. — 2008. — № 8. — С. 46-55
3. Молодан Г.М. Деякі напрями вдосконалення економічного механізму природокористування // Екологічний вісник. — 2010. — № 1. — С. 9-10
4. Хвесик М. Природокористування в умовах ринкової трансформації: тенденції, закономірності та прогнози // Економіст. — 2009. — № 9 . — С. 20-25
5. Хвесик М. Фундаментальні передумови вдосконалення інституціонального забезпечення природокористування в сучасних умовах // Економіст. — 2010. — № 8. — С. 5-9