Вступ

Актуальність постановки проблеми суспільних відносин за Законами XІІ таблиць пояснюється їхнім значним впливом на подальший розвиток римської держави.

Об’єкт дослідження — соціальні процеси й групи в середині V століття до н.е., у період збереження первіснообщинних пережитків, появи приватної власності й права спадкування майна через заповіт, у період гострої боротьби між плебеями й патриціями.

Предмет вивчення — статті Законів XІІ таблиць, правового документа, що дійшов до нас у вигляді цитат античних авторів.

Метою роботи є дослідження значення ХІІ таблиць їх місце в римському праві.

Для цього необхідно вирішити наступні завдання:

• простежити історію створення Законів;
• розглянути необхідні статті джерела, що вказують на наявність тих або інших соціальних явищ;
• виявити всю можливу інформацію про існуючі класи, соціальні групи й прошарки Римського суспільства;
• виявити тенденції розвитку суспільних відносин.

Хронологічні рамки дослідження: V століття до н.е. (з урахуванням складання передумов створення Таблиць і наслідків їхнього складання).

Територіальні границі: Рим і навколишня його територія — своєрідний чотирикутник (Рим — Сигния — Цирцен — Остия).

1. Історія та передумови написання Законів 12 таблиць в Римському праві, чому за основу взяли закони Солона

Закони XІІ таблиць за типом джерела є документальним матеріалом. Вони були записані в середині 5 в. до н.е. під безпосереднім тиском з боку плебеїв — одного з основних класів-станів раннього Рима. У результаті їхньої боротьби з патриціями — привілейованим, панівним класом — були обрані десять чоловіків (decem vіrі), які в 451 році до н.е. приступилися до вироблення письмових законів — першому матеріальному джерелу римського права. Незабаром внаслідок зловживань окремих законодавців, робота була припинена, а плебеї пішли на Священну гору. Проте   першої комісії вдалося записати 10 з 12 так чи інакше, що дійшли до нас таблиць, у яких патриції пішли на значні поступки плебеям. В 449 р. до н.е. створення правової бази римського суспільства було відновлено. І знову патриції були змушені піти на поступки стосовно   плебеїв. Зокрема , були прийняті закони в сфері судової справи (будь-який засуджений на смерть міг звернутися по допомогу до народних зборів), підтверджувалася недоторканість особи народних трибунів, рішення плебейських зборів одержували силу закону.

Представляє великий науковий інтерес характер самих законів:  чи були вони записом звичайного римського права або ж були запозичені (цілком або частково) із сусідньої Греції. Зокрема  Голдсміт затверджує, що були відправлені посли в грецькі міста й у саму Грецію, щоб взяти звідти найбільш справедливі (безсторонні) і корисні закони. Далі він говорить, що страшний експеримент повинен був бути проведений: одна нації повинна була управлятися законами, сформованими звичаями й традиціями інших націй. Цієї точки зору дотримується й інший англійський учений Майкл Грант[1].

Вітчизняний фахівець Кофанов думає, що нові закони не виникають на порожнім місці й звичайно опираються як на колишні правові акти, так і на певні в праві соціальні явища, що стали звичаєм. Як  доказ цієї версії він і інші вчені приводять згадування Цицерона про деякі правові норми, які були засвідчені ще в тексті Латинського договору 493 року до н.е., тобто  були автохтонними.

Обидві теорії мають право на існування: і те й інше, видимо, мало місце бути в Римі епохи ранньої республіки. Є, однак, ще припущення, відповідно до якого із грецького законодавства були запозичені не самі закони, а їхнє оформлення.

Закони XІІ таблиць — джерело, що дійшло до нас лише в окремих відредагованих цитатах знаменитих історичних особистостей минулого. Самі таблиці були знищені в ході навали галлів, через приблизно шістдесят років після запису законів. Проте цей правовий документ ще довго з визначати суспільну, політичну й, властиво, культурне життя громадянина римської імперії, а також складе важливу частину його утворення.

Римський історик Тит Лівії назвав закони XII таблиць «fons omnis publici privatique iuris» джерелом усього публічного і приватного права. Слово «джерело» у цій фразі ужито в змісті кореня, з якого виросло могутнє дерево римського права; Лівії хотів терміном «джерело» позначити початок, від якого йде розвиток римського права.

У римському праві протягом його історії формами правотворення служили:

1) звичайне право;

2) закон (у республіканський період — постанови народних зборів; в епоху принципату -сенатусконсульти, постанови сенату, який вуалювалася воля принцепса; у період абсолютної монархії — імператорські конституції);

3) едикти магістрів;

4) діяльність юристів (юриспруденція).

Подібно до Гесіода Солон вважав цілком природним прагнення людей до багатства, хоча і не бачив смислу в надмірній погоні за золотом і сріблом, за величезними земельними угіддями. З молитви дарувати йому благополуччя, забезпечене багатством, починає Солон і найбільший з творів, що дійшли до нас — елегію, звернену до муз. Але прагнути до багатства можна тільки чесним шляхом; добробут, дарований богами, міцний від коренів до верхівки, а багатство, придбане насильством або зухвалістю («гібрис»), що прийшло до людей у результаті їх несправедливих вчинків, спричиняє лихо, тому що Зевс бачить кінець усього і насилає на винних у несправедливому збагаченні заслужену відплату. Якщо у Гесіода за головний гріх вважається несправедливий суд, а кара, що насилається Зевсом, носить характер стихійного лиха (неврожай, мор тощо), то у Солона користолюбство багатіїв підриває зсередини соціальний організм, тому що веде до поневолення одних громадян іншими і до міжусобних війн, що спустошують державу. Солон переконаний, що над його рідними Афінами розпростерта благодійна дань богів, що охороняє місто від загибелі; однак самі громадяни своїм нерозум’ям і користолюбством штовхають державу в прірву усупереч волі богів, тому на перший план висувається особиста відповідальність людини, здатної своїми діями заподіяти вітчизні непоправний збиток.

Наприкінці VII — початку VI ст. до н.е. Афіни роздирало протистояння аристократії, що зосередила у своїх руках владу, а також більшу частину земель, і більшості населення, обтяженого боргами, через що багато хто потрапив в становище гектеморіїв, тобто найманих робітників, що обробляли землі знатних за шосту частину врожаю, тобто досить незначну частку. Багато хто за борги потрапив в особисту кабалу, дехто був проданий за кордон. Нарешті, у руках евпатрідів знаходилися цілком і управління, і суд. Крім багатої знаті і приниженої маси бідняків, існував уже досить численний середній клас, створений новими економічними чинниками: торгівлею і промисловістю. Цей клас, разом з бідняками, був зацікавлений у реформах — і на нього мав спиратися Солон, так само як і на найблагорозумнішу частину евпатрідів. Соціальна ворожнеча погрожувала небезпечною боротьбою, результатом якої могла стати тиранія. За переказом, деякі переконували Солона прагнути до тиранії, але він відмовився, тому що «тиран гине сам і губить свій дім» — мотив відмови, дуже характерний для грецької моралі того часу.

Бл. 594 до н. е. афіняни обрали Солоні правителем і архонтом і надали йому повноваження на проведення політичних і економічних реформ (можливо, втім, що реформи Солона мали місце двадцятьма роками пізніше). Реформи були досить радикальні. Солон почав з сейсахфії: скасував борги, що забезпечувалися землею або особою боржника (дехто вважає, що були знищені усі взагалі борги, але це сумнівно), домігся звільнення тих, хто вже потрапив у рабство за борги, і заборонив надалі робити позики під заставу особистої свободи. Солон вжив заходів і до того, щоб повернути на батьківщину по можливості всіх, хто за борги був проданий за межі Аттики: їх викуповували, але на які кошти — невідомо. Сейсахфія розчистила ґрунт для подальших реформ. Сейсахфія була єдиною радикальною мірою Солона; у всій іншій реформаторській діяльності він виявляє схильність до «золотої середини», до помірності, до можливого примирення нових вимог зі збереженням старого. Законодавча діяльність Солона не обмежилася сейсахфією і реформою державного устрою: він реформував все афінське право, за винятком карного. Що стосується управління, Солон установив в Афінах тимократичну систему, зв’язавши права громадян на участь у виборах і участь у політичній діяльністю з їхнім доходом. Пентакосіомедімни (1-й клас) і вершники (2-й клас) могли засідати в Раді і посідати найбільш високі посади. Зевгіти (3-й клас) могли посісти нижчі посади і входити в Раду (буле), у той час як найбідніші громадяни, або фети (4-й клас), могли брати участь тільки в народних зборах. Рада (відома за назвою Ради чотирьохсот) також являла собою одне з нововведень Солона; члени Ради щорічно обиралися чотирма афінськими філами, по 100 чоловік від кожної філи. Солон створив і апеляційний суд, гелією, що була фактично народними зборами з кворумом у 6000 чоловік, де розглядалися оскарження вироків.

Солон впровадив зміни у сімейне і родове право (закони про сиріт-спадкоємців, дуже важливий закон про спадкування, що дозволило при відсутності дітей розпорядження майном за заповітом, чим нанесений був удар родової замкнутості, і ін.). Він обмежив придбання землі (щоб перешкодити скупченню її в деяких руках), регулював відносини сусідів по землеволодінню (напр., заборонив затінювати посадками на межі землю сусіда), користування джерелами води, установив деякі правила, що стосуються торгівлі (заборонив вивіз з Аттики сільськогосподарських продуктів, крім олії), ввів нову систему вагів і мір, а також почав карбування монети, що успішно конкурувала з монетою інших грецьких держав (ввів в Афінах евбейську систему), дозволив свободу зібрань для релігійних, торговельних і інших цілей, приймав міри проти розкоші (і зокрема проти розкоші жінок). Інші економічні реформи заохочували розведення в Аттиці оливи, а також стимулювали виробництво і торгівлю в Афінах (для чого іноземним ремісникам надавалося афінське громадянство).

З інших законів Солона важливе значення мав дозвіл кожному складати скарги на несправедливість, заподіяну навіть особі, зовсім сторонній для скаржника, і вимога, щоб під час хвилювань і міжусобиці кожний примикав до однієї з партій; хто не виконував цього, піддавався атимії, позбувався громадянських прав (спрямування цього закону — охоронити місто від тривалих смут і від захоплення влади енергійною меншістю, що спирається на політичну індиферентність маси).

Закони Солона були написані на дерев’яних таблицях (кірбах), укладених у рами, що оберталися на осі. Справжній текст цих законів не зберігся, тому важко беззаперечно вказати, які з них дійсно були видані Солоном і які лише згодом приписані йому. Реформоване Солоном право виявилося більш живучим за встановлений ним політичний лад і вплинуло на деякі пізніші законодавства (напр., на римські закони XІІ таблиць). Солон призначив виданим ним законам столітній (за іншими звістками — десятилітній) термін і виїхав з Афін під приводом торгових справ. Він бажав уникнути наслідків невдоволення, що він збудив у багатьох своїми реформами: в уривку однієї з елегій він сам говорить, що багато хто були незадоволені ним, тому що він не зробив переділу всієї землі, на яку вони сподівалися; інші (знатні) вважали, що і так він зайшов занадто далеко. Плутарх цитує висловлення Солона: «Важко у великих справах догодити одразу всім».

Як уже говорилося, Закони XІІ таблиць висвітлюють досить велике коло проблем. У даній роботі будуть досліджені лише певні суспільні явища, які мали місце бути в епоху ранньої республіки, а точніше в 5 ст. до н.е. Серед цих явищ варто відзначити, у першу чергу, такий прояв соціальних відносин, як борг або винність.

Важливо відзначити, що гроші, земля, знаряддя виробництва — все те, що могло братися в борг, у більшості випадків об’єднано в рамках того самого   закону. Як  виключення коштує закон таблиці VІІІ, стаття 18а про кредиторство, у якій по контексту зрозуміло, що мова йде про гроші (важко собі представити 1% від засобу виробництва або від земельної ділянки). Згодом окремо буде сказано в законах і про землю, але й те в плані захисту власності, а не боржництва (Таблиця VІІ, 2- 10). Імовірно, певне поділ існував, але в джерелі ми цього не знаходимо.

Одними з найважливіших складових суспільних відносин є сімейні відносини. Недарма в Законах XІІ таблиць 16 статей (16,5%) присвячені цьому питанню. Як уже говорилося, документ був написаний у середині 5 століття до н.е. — час, коли ще були сильні кровнородственные відносини, тому, швидше за все, статті таблиць є записом звичаєвого права, а не запозиченнями з боку. До того ж реформи Солоний (початок VІ в. до н.е.), які могли служити об’єктом запозичення, очевидно, майже не містили статей, що стосуються сімейних відносин. Єдине згадування є про жінку- спадкоємиці: «Страшн і смішним здається закон, що жінці- спадкоємиці, у випадку якщо людина, що стала за законом її владарем і главою, виявиться нездатним до співжиття, надає право вступати у зв’язок з найближчими родичами чоловіка». Як ми побачимо, у Законах XІІ таблиць немає жодного  згадування про такий рід зв’язках. Однак одна з реформ Солона стосувалася спадщини — за законом людина могла передавати своє майно стороннім людям, що не були членами його роду. Це говорить про зменшення ролі роду в суспільстві. Таке явище простежується й за Законами XІІ таблиць, але в цьому випадку це є, видимо, природним ходом розвитку суспільства, а не запозичення із грецького законодавства.

Закони XІІ таблиць містять 11 статей (11,3%), присвячених спадщині. Це питання варто досліджувати не тільки тому, що заповіт майна є однієї з найважливіших складових суспільних процесів і безпосередньо ставиться до боржництва й агнатським зв’язків, але й тому, що на даному явищі добре простежується розкладання родових відносин і розвиток приватної власності. Крім того, у суперечках про майно, у першу чергу в позовах про спадщину, ураховувалися родинні (знову ж — агнатські) зв’язку, які є об’єктом нашого дослідження.

Перше згадування про волю знаходимо в законі про судочинство: «По позовах 1000 і більше асів, по позовах на меншу суму — 50 асів, так було встановлено законом XІІ таблиць. Якщо суперечка йшла про волю якої-небудь людини, то хоча його ціна була найвищої, однак, тим же законом пропонувалося, щоб позов ішов про заставу за людину, воля якого оспорювалась усього лише в розмірі 50 асів» (Таблиця ІІ, 1). Цей закон свідчить про те, що людина могла втратити статус вільного. Більше того, вільні, видимо, розрізнялися за ціною («…хоча його ціна була найвищої»). Так чи інакше, Закони фіксує соціальну групу вільних людей.

Наступний доказ наявності цього класу втримується в Таблиці VІІІ, статті 3: «Якщо рукою або ціпком переломить кістка вільній людині, нехай заплатить штраф в 300 асів, якщо рабові — 150 асів». Тут утримуються два важливих для нас поняття: вільний і раб. Як видно із цієї статті, перший з них цінувався рівно у два рази більше другого, що говорить про соціальну диференціацію в суспільстві й, більше того, про існування рабства.

Нарешті, Таблиця VІІІ, 14 говорить: «Децемвірів пропонували вільних людей, пійманих на крадіжці на місці злочину, піддавати тілесному покаранню й видавати головою тому, у кого зроблена крадіжка, рабів же карати батогом і скидати зі скелі…». Даний закон ще раз підтверджує вже зроблений висновок про нерівноправність між вільними й рабами в римському суспільстві. Єдино, залишається незрозумілим вираз «видавати головою».  Чи означало це, що вільний сам перетворювався в раба, або ж потерпілий міг тепер робити зі злодієм усе, що йому заманеться. У кожному разі, це покарання здається менш суворим, чим те, що приділялося рабові.

У Законах XІІ таблиць є всього лише одна стаття, що згадує патриціїв і плебеїв. Таблиця XІ, 1 говорить: «Децемвірів другого заклику, додавши дві таблиці упереджених законів, між іншим санкціонували самим нелюдським законом заборона шлюбів між плебеями й патриціями» (Цицерон, Про державу, ІІ. 36.36). У науці зовсім виразно встановлено, що патриції виявляли собою привілейований клас суспільства. Вони входили в споконвічну римську народну громаду, що являла собою з’єднання древніх пологів Ромиліїв, Волтиніїв, Фабіїв і т.д.

Римські громадяни називали себе «батьківськими дітьми» (patrіcіі) саме тому, що тільки вони одні юридично мали батька. Пологи ввійшли до складу держави такими, якими колись були, з усіма    родинами, що належали до них.

Що ж стосується ворожнечі, що існувала між двома класами-станами, те її не слід плутати з ворожнечею між багатіями й бідняками, що і з’явилася багато в чому причиною повстання плебеїв. Якщо патриції й були у величезній більшості щедро наділені землею, зате й серед плебеїв було чимало багатих і знатних сімейств; а тому що сенат, у ту пору ймовірно складалася більшою частиною із плебеїв, взяв у свої руки керування фінансами, то економічні вигоди йшли на користь всіх багатих взагалі.

2. Оцінка сучасників і нащадків у хронологічному порядку

У результаті впливу грецької філософії і праворозуміння римське правознавство перетворилося в науку. На відміну від грецьких знань про право, римське правознавство було сконцентровано на конкретних питаннях правової практики у силу назрілої необхідності обслуговування високорозвиненої економічної системи господарства з жвавою торгівлею і судноплавством, розвитком договірних інститутів. За кілька століть до н. є. воно пройшло шлях від jus sacrum (божественне, сакральне право) до jus civile (цивільне право). Відмінною рисою римської правової науки стало яскраве втілення етики стоїків.

Початок світської юриспруденції відповідно до переказів пов’язано з ім’ям Гнея Флавія (І ст. до н. е.), його збірником «Jus civile Flavianum» (цивільне право Флавія), що використовувався у цивільному процесі.

У міру витиснення правових інститутів республіканського періоду, що відбувалось в епоху принципату, у Римі усе більшу  силу набирав досвід учених-правознавців. Імператорська влада мала потребу у фахівцях, яких вона могла постійно викорис-товувати як своїх помічників. Величезне значення для зміцнення позицій вчених-правознавців, а також і самого правознавства мали заходи римського імператора Августа про надання най-більш авторитетним юристам права проведення судових експертиз (jus respondendi). У практичному сенсі це означало, що висновки (responsa) саме цих юристів мали чинність закону і пред’являлися в суді. У них же містилися і різного роду коментарі до цивільного права. Діяльність юристів з вирішення правових питань включала respondere — відповіді на юридичні питання приватних осіб; cavere — повідомлення потрібних формул і допомога при укладанні угод; agere — повідомлення формул для ведення справ у суді.

Правити в державі, за Цицероном, повинні найкращі. «Тому, якщо вільний народ вибере людей, щоб довірити їм себе, — а вибере він, якщо тільки піклується про своє благо, лише найкращих людей, — то благо держави, безсумнівно, буде вручено мудрості найкращих людей…Тим більше, що сама природа влаштував так, що не тільки люди, що перевершують інших своєю доблестю і мужністю, повинні мати зверхність над більш слабкими, але й ці останні охоче коряться першим». Рабство теж обумовлене самою природою, яка дарує кращим людям панування над слабкими для їх же користі. Мудрий же державний правитель, згідно з Цицероном, повинен бачити й угадувати шляхи і повороти в справах держави, усіляко сприяти міцності і довговічності держави[6].

Особа, що відає справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною. Вона повинна бути обізнаною у державознавстві і «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливий». Досвід минулого, на його думку, показує: держава така, якими є люди, що займають у ній найвище положення. «Зло не тільки в тім, що проступки здійснюють перші особи, скільки в тім, що в них знаходилося дуже багато тих, хто їм наслідує».

Управління державою Цицерон вважав сполученням науки і мистецтва, що вимагає не тільки знань і чеснот, але й уміння практично їх застосовувати в інтересах загального блага. Він радив вивчати науки про державу і право — «такі науки, що зможуть зробити нас корисними державі». Служіння їй — «сама славна задача мудрості і найбільший прояв доблесті і її обов’язок».

Обов’язок ідеального громадянина, згідно з Цицероном, — слідування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність. Громадянин не тільки не повинен сам шкодити іншим, зазіхати на чужу власність, але і подавати допомогу потерпілим від несправедливості і трудитися для загального блага. У республіці не може бути відстороненості від політики: «при захисті свободи громадян немає приватних осіб».

Отже, повторимо ще раз зроблені нами висновки.

1) У Римі ранньої республіки існувало боргове рабство, що, представляється, було досить розповсюдженим явищем. Людина, що не сплатив довгий, міг бути позбавлений життя або відправлена в рабство за Тибр. Насправді ж  , страта  мала, як видно , символічний характер. Борги людини після його смерті одержували співспадкоємці. У цілому, боргове законодавство захищало права власників і деяким чином збільшувало соціальну напруженість у суспільстві.

2) Родина в середині 5 століття до н.е. носила батьківський характер. Главою сімейства був чоловік, що мав владу над своїми дітьми (зокрема, міг продавати їх у рабство). Він міг володіти майном (землею), а також заповісти його будь-якій людині. Жінка мала досить високе місце в родині. Принаймні, її авторитет і вплив трохи зріс із часів видання Законів Вавилонського царя Хаммурапі. Вона могла володіти res mancіpі, але не розпоряджатися, тобто  не могла їх заповісти майно кому б те не було. Це могли робити лише діви- весталки, які мали величезний авторитет у суспільстві.

3) У Законах XІІ таблиць присутня поняття «заповіт» . Тепер людина могла заповісти свої володіння будь-якій людині, що міг і не належати його роду, що свідчить про розвиток приватної власності. Треба, однак, відзначити, що вплив родини було як і раніше сильним, тому що все майно померлі без заповіту переходило його найближчим родичам, а у випадку їхньої відсутності — родичам.

4) Що торкається питання про приватну власність, те тут важливо зафіксувати сам факт її існування. Це свідчить про розпад родових відносин і посилення позицій власника, окремо взятого людини. Держава, що видно по законодавству, активно захищає права власника, караючи суворими заходами будь-якого правопорушника.

5) Таблиці фіксують дві соціальні групи: вільні й раби. Важливо відзначити, що будь-який вільний міг її (волю) втратити, а раб теоретично, що, як видно , траплялося вкрай рідко, міг неї одержати. Вільні розрізнялися, здається, по майновому принципі. У римському суспільстві існувало рабство, що розрізняло боржників, військовополонених, дітей служниць і просто, що розорилися громадян. Раби були значно защемлені в правах, у порівнянні з вільними. Однак із цього не треба, що саме суспільство було рабовласницьким, оскільки раби поки ще не зайняли в ньому певного стійкого положення.

6) У Законах є всього лише одна стаття згадує патриціїв і плебеїв. Вона забороняє містити шлюби між представниками цих класів-станів суспільства. Таким чином, документ фіксує наявність цивільного шлюбу. Властиво, це все, що можна затверджувати на підставі даного джерела. У римському суспільстві також були патрони й клієнти — перші з них були заступниками других. Клієнти були іноземцями або  громадянами, що розорилися, які шукали захисту в іншому роді і являли собою зародок класу усередині роду.

7) Нарешті, у Таблицях говориться про члени колегій (співтовариств).  Чи були це широкі професійні об’єднання або ж у колегію входили тільки члени одного роду, також не відомо. Однак існування такого роду співтовариств свідчить, видимо, про розвиток ринкових відносин, торгівлі.

Таким чином, римські юристи творчо розвивали основні політико-правові ідеї і принципи грецьких філософів, які набули теоретичної завершеності і досконалості. У трактуванні Цицерона право виступає основою держави, його визначальним началом. Розвиваючи теорію полісної демократії, він запропонував новий, змішаний тип держави — республіку, що має своїм началом природне право і волю народу, систему противаг, попереджаючих виродження республіки в тиранію. Просторість розроблених юристами загальнотеоретичних проблем права, його інститутів і понять поклала початок юриспруденції як самостійної науки. Завдяки їм римське право стало фундаментальним внеском у цивілізацію, що не втратив свого значення й у XXI столітті. У Середні віки римське право будуть називати ratio scripta.(писаний розум). Мабуть, саме так варто розглядати його і сьогодні.

Висновки

Стародавній Рим виник у VIII ст. до н.е. як місто, а з кінця III ст. до н.е. до кінця V ст. н.е. був середземноморською державою. У результаті завойовницьких воєн Рим, поширивши своє панування на весь Апеннінський півострів і підкоривши майже всі тодішні держави Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії та Переднього Сходу, перетворився на велетенську імперію. Могутність Стародавнього Риму зв’язано зі зміцненням і розквітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників. Ясна річ, що центральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо питання раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах, які є важливими джерелами з історії економічної думки.

Своєрідним продовженням, поглибленням і конкретизацією економічних поглядів грецьких мислителів була економічна думка стародавнього Риму, володіння якого не обмежувалися Апеннінським півостровом, а охоплювали Грецію, Персію, Іспанію, значну частину Німеччини, Північну Африку разом з Єгиптом.

Очевидно, це було причиною того, що економічна думка і політика стародавнього Риму пов’язані з аграрними справами. Про це свідчать «Закони XII таблиць» (451—450 pp. до н. е.), які закріпили право приватної власності, санкціонували правові відмінності вільних і рабів. На впорядкування аграрних відносин були спрямовані законопроекти братів Тіберія (162— 133 pp. до н. є.) і Гая (153—121 pp. до н. є.) Гракхів. Своєрідним гімном сільському господарству і селянській праці була поема «Георгіки» Вергілія (70—19 pp. до н. е.)

Список використаної літератури

1. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.
2. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.
3. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.
4. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. / Національна академія внутрішніх справ України. — К. : Атіка, 2004. — 223с.
5. Музика І. Історія вчень про державу і право: Метод. матеріали і рек. для студ. Вищої шк. права / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Вища школа права. — К. : Видавництво Вищої школи права при Ін-ті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — 86с.
6. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.
7. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.
8. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.
9. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права «КРОК». — К. : Магістр — ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.
10. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 191с.