Вступ

На протязі всієї історії розвитку культури кожна людина в міру своїх можливостей прагнула прикрасити своє життя, зробити гарними і зручними всі предмети, які її оточують: житло, меблі, посуд, одяг, засоби виробництва тощо. Це стало надзвичайно актуальним в наш час, оскільки більшість людей усвідомлюють значимість краси і вигоди матеріального середовища.

Будь-який виріб має свою історію і для нього характерна відповідна еволюція не тільки зовнішньої форми, але й технічних характеристик. Звичайно, в стародавні часи, коли виробництво ужиткових предметів було справою виключно ручної праці, ремесло й мистецтво складали єдине поняття. Ремісник поєднував в собі одночасно і художника, і конструктора-технолога. Ремісниче виробництво, будучи на той час основним видом виробництва, проіснувало без особливих змін до кінця середніх віків. Еволюція форми у різних виробах проходила по-різному. У деяких за конкретний час форма міняється дуже часто, в інших па протязі тривалого часу вона не змінюється. До останніх, зокрема, відносяться предмети побуту. В більшості свою зовнішню форму різноманітні вироби змінювали під впливом розвитку науки і техніки, які безперечно відігравали важливу роль в еволюції кожної конкретної речі. Однак не слід відкидати і такі фактори впливу на формування виробу, як історичні, соціально-економічні, політичні та психологічні. Зміна форми відбувається в незначній мірі і при зміні матеріалу, але якщо функція не змінюється, то ці зміни незначні.

Зміна предметних форм і художнього оздоблення в більшості випадків відбувалася протягом багатьох поколінь. Хоча були і бурхливі переміни, які, як правило, співпадали з виникненням і занепадом соціально-економічних формацій. Якщо одні елементи середовища ставали непридатними, їх заміняли такими самими, відтворюючи в таких самих параметрах. Нововведення торкались основним чином деталей еволюційного розвитку в середині одного стилю, а найбільш функціональні, необхідні для життєзабезпечення речі відрізнялись особливою активністю форм. Інколи не одне покоління людей народжувалось і відходило з життя в оточенні стабільного матеріального середовища.

1. Історія зародження та розвитку дизайну в Україні

Дизайн як нова професія виник у XX ст., однак дизайнерські основи завжди існували в предметній творчості. їх можна спостерігати в простих матеріальних формах минулого, в старовинних, нібито нескладних, громіздких, але все ж таки дивовижно гарних взірцях техніки минулих століть. Люди завжди прагнули до поєднання раціонального і естетично досконалого. В цьому відношенні немає принципової різниці між утилітарними речами старовинних епох і новими технічними виробами. У чому ж тоді специфіка дизайну XX ст.? В проектному характері, який заснований на суцільному образному мисленні дизайнерів, і в міжпредметних зв’язках, що дозволяють поєднувати матеріальну і художню культуру.

Можливості дизайну ще не вичерпані і навіть не визначені в повній мірі. Тому в сфері теорії дизайну постійно ведуться дискусії про його природу, межі і методи, про характер його зв’язків з архітектурою та іншими видами художньої творчості.

Художників, які спрямовують свою діяльність на функціонально-естетичні проблеми матеріального середовища і працюють в сфері промисловості, все частіше називають дизайнерами.

Становлення та розвиток матеріальної культури щільно пов’язані з соціально-економічними, історико-культурними, природно-географічними та іншими умовами життєдіяльності людини. На землях України протягом багатьох віків формувались генетично споріднені традиції способу життя, матеріального виробництва і мистецтва. Об’єкти матеріального виробництва як складова частина загальнолюдської культури кожної епохи завжди пов’язані з різними аспектами життя людини: природно-кліматичними умовами, рівнем розвитку техніки і технології, матеріальними, соціальними і сімейними відносинами, традиціями та звичаями.

Геополітичне розташування України зумовило широкі міжрегіональні культурні контакти і впливи. Протягом багатьох віків на її теренах відбувалася активна співдія своєї та інших культур: елліністичного та римського світів, візантійського і латинського християнства, ісламу, феодальних європейських держав та сучасної цивілізації. Особливо важливим для розуміння специфіки українського національного дизайну є культурно-історичний аспект. Передумови виникнення дизайну українського етносу  на всіх історичних етапах слід розглядати як специфічну форму інтеграції мистецтва й техніки. Найперші зразки інтеграції мистецтва і техніки були пов’язані з культурно-психологічним аспектом розвитку суспільства і мали неабияке етнічне значення для українського народу, сприяли повноцінному розвиткові інтегрованої особистості, здатної гармонійно поєднувати естетичне й утилітарне у процесі життєдіяльності.

У період розвитку античної цивілізації Північного Причорномор’я (V-IVст. до н.е.) вже зустрічаються майже всі традиційні предмети побуту. Дослідження засвідчують, ремесла в античних північно-причорноморських містах досягли надзвичайно високого рівня. Саме у цей період були започатковані основні ужиткові форми предметного ряду. Про високий рівень розвитку ремісничого виробництва ранньослов’янського періоду свідчать археологічні матеріали розкопок поселень Волині і Галичини VI-VII століть: досконалі вироби побутово-виробничого призначення, предмети озброєння, прикраси. Археологами були виявлені центри металообробки, деревообробки, золотарства, гончарства, ткацтва й плетіння. Зрозуміло, що такий високий рівень ремісничого виробництва не виник спонтанно. Йому передував тривалий розвиток у попередніх періодах.

Важливу роль у формуванні художніх особливостей мистецтва дизайну відіграли ранньослов’янська і давньоруська культури, зокрема, декоративно-ужиткове мистецтво тих часів. Як відомо, майстри міських ремесел часів Київської Русі за професійними ознаками утворювали ремісничі об’єднання, де виготовлялися художні речі – прообрази дизайнерських творів. З ХІV ст. в умовах нових суспільно-економічних і політичних відносин об’єднання набувають високо організованих форм на зразок європейських. Утворюються ремісничі цехи, „братства”, що мали свої положення, статут, традиції, символіку (фірмовий стиль) тощо.

Етнічно-художня пам’ять здатна передавати  сучасній образності мистецькі та етнографічні мотиви минулого. На теренах України протягом багатьох віків зберігаються художньо-стильові ознаки попередніх епох, давні форми предметів побуту.

Культурні форми фіксації взаємодії людини з довкіллям у різні часи коригувалися дією глибинних психологічних механізмів, і ця взаємодія знаходила відображення у предметному світі. Організація життєдіяльності окремої особистості, народу обов’язково пов’язувалась з матеріально-духовною сферою, що забезпечувала відповідні відносини та поведінку. В епоху античності, у середні віки життя було чуттєво насиченим. Людина, з її внутрішнім психологічним світом, була органічно інтегрована з цілісно організованим нею предметним довкіллям.

Культурно-історичний аспект розвитку дизайну щільно з’єднаний з проблематикою української дизайн-освіти. Аналіз літератури дає підстави припустити, що пропедевтичну модель дизайн-освіти дохристиянської Русі формували засади релігії, що на той час активно сприяла розвитку державних, господарських, наукових, культурно-побутових реалій. Формою пропедевтичної художньої освіти були традиційні календарно-обрядові свята, що відбувалися протягом року. Іншим джерелом емпіричного досвіду української дизайн-освіти було мистецтво, щільно поєднане з християнською культурою, православною церквою. Відповідно до суспільно-політичних та економічних обставин тогочасного життя у найбільш потужних осередках народної художньої творчості засновуються навчальні художні заклади, формуються регіональні мистецькі школи.

На Слобожанщині, зокрема у Харкові, при місцевому колегіумі у 1767р. було засновано класи малювання, живопису та архітектури, які після створення у Харківському університеті кабінету красних мистецтв (1805 рік) увійшли у його підпорядкування. На базі приватного закладу М.Д.Раєвської-Іванової при Харківському промисловому музеї відкривається міська художня школа (1896 рік)  а в 1912 році — художнє училище.

У 1865 році  в Одесі відкрилась „Школа малювання й креслення”. Становлення дизайн-освіти на теренах Галичини відбувалося у контексті загальноєвропейських художніх процесів. У 1876 році у Львові була заснована перша в Україні загальнопромислова школа рисунка та моделювання  (1882 р. отримує назву — школа артистичного промислу, 1891 р. — промислова школа, 1929 р. — технічна школа,  1938 р. — інститут пластичних мистецтв, 1940 р. — Львівське державне художньо-промислове училище). Слід відзначити, що протягом двох десятиліть (1876-1896) у Галичині було створено 14 промислових шкіл найрізноманітнішого фахового профілю.

На початку 70-х років ХІХ ст. у Львівській Технічній Академії (нині Державний університет „Львівська політехніка”) на кафедрах архітектури і будівництва, орнаментального рисунка й моделювання здійснювалась підготовка фахівців, які поєднували в одній особі і художника, і інженера, і архітектора.

Дизайнер — в буквальному перекладі з англійської означає «проектувальник», «рисувальник» (слово «дизайн» перекладається, як креслення, рисунок, проект ). У 1960-1970 рр. ці англомовні терміни — дизайн та дизайнер — стали вживаними практично в усіх країнах світу. В Україні вони зустрічаються ще з 1920 р. (зокрема, художнє конструювання, промислове мистецтво, художник-конструктор, художник-оформлювач. Проте в тодішньому СРСР і на Україні таких спеціалістів почали готувати тільки на початку 1980-х рр. у тринадцяти вищих навчальних закладах СРСР, а на Україні — в Києві, Харкові і Львові за спеціальностями промислове мистецтво, інтер’єр і обладнання, а також в п’яти середніх спеціальних навчальних закладах.

Уже з 1965 р. при спілці художників діє експериментальна студія художників-промисловців. Це, звичайно, не означало, що в дизайні досягнуто значних успіхів, але свідчило про те, що участь художників у сучасному виробництві є необхідним. Найбільшим досягненням дизайну було створення науково-дослідного інституту технічної естетики (НДІТЕ). Крім того працюють спеціальні конструкторські бюро (СХКБ) в окремих галузях промисловості, створюються відділи і групи технічної естетики в проектних інститутах художніх фондів. Дизайнерами називають себе і такі художники, які в своїй творчості частково торкаються дизайнерських проблем. Подібна ситуація і в інших країнах.

Взагалі дизайнерів можна розділити на декілька видів: одні, що працюють в штаті конструкторських бюро над серіями, що мало відрізняються одна від одної, технічними виробами одного і того ж призначення; інші — в самостійних проектних організаціях, що формують стильові напрямки; ще інші — художники-експериментатори, дизайнери-консультанти, які відображають у своїй творчості загальні пошуки в сучасному мистецтві, активно впливаючи на естетичне світосприйняття своїх сучасників.

Від початку зародження дизайну як професії ним передбачалось охопити все матеріальне середовище. Дизайнери претендували на широке коло об’єктів своєї діяльності, називаючи все від «лопати до міста» (девіз 1910 р.), «від голки до літака» (1960 р.), «від ложки до міста» (такий був девіз Міжнародного конгресу дизайнерів в Мілані 1983 р.). Безперечно, що для втручання художника в матеріальне середовище немає жодних перешкод, хоча воно і до цих пір залишається досить вибірковим та фрагментарним. І щоб визначити межі дизайну, слід звернутися до характеристики його типу, творчої діяльності, перш за все від подібності, різновидностей, між формоутворенням в природі і в дизайні.

Людина, створюючи предметне середовище, вчиться у природи і творить, звичайно, за її законами. Особливо це помітно, коли мова йде про об’єктивність і цілеобразність предметних форм, про внутрішні закономірності і їх еволюцію. Тому принцип наслідування природі і покладений в основу навчальних курсів дизайну в різних країнах. Студентам пропонується вивчати, як співвідносяться і гармонізуються формальні і кольорові композиції в неживій і живій природі. Кристали, раковини, рослини, поєднання форм з характерними для них принципами стискування, розтягу, згину, показують, що слідувати природі не тільки бажано, а й необхідно. Потім слід виконувати завдання на кольорові і літні побудови за аналогією, що зустрічаються в природі. В листях, квітах, відтінках землі і каміння, взятих в якому-небудь одному місці, виявляються поєднання і можливості градації, що не виходять за межі природної єдності, характерної для цього місця. Причому слід вивчати не кінцеві результати, які може зобразити графік, живописець, а властиві їм внутрішні зв’язки.

Дизайнери повинні також вивчати процеси видозміни форм під зовнішнім впливом середовища, наприклад, як розтікається рідина на площині, як впливає тиск, вивітрювання, постійне освітлення. Внутрішнє динамічно напружене життя форми розкривається при вивченні зміни рослин на протязі їх життєвого циклу: від зародження до фізичного знищення.

Об’єктом дизайнерського дослідження можуть бути і штучні предметні форми, що створюються людьми за законами природи. Серед них домінують гранично прості, функціональні речі, що їх вивчають археологи і етнографи. Особливо показовими є знаряддя праці минулого, які зберігають строгість і досконалість свого зовнішнього вигляду без всяких скидок на зміну стилів. Такі речі збираються і класифікуються як взірці істинного дизайну. Всі вони створюються хоч і примітивним, але технічним способом, і в них наочно відображається взаємодія форми, конструкції та функції. Це, зокрема, вироби із дерева (меблі, бочки), кераміки (посуд, статуетки), металу (ножі, лопати, огорожі), шкіри, скла.

На рубежі XX ст. багато художників, які відчували швидкі зміни предметного середовища під дією технічного прогресу і зміни способу життя людей, стали шукати скриті дизайнерські основи вже не в еволюційних формах минулого, а в народженні новітнього часу, в формально неупорядкованому інженерному формоутворенні, у не-стильовому промисловому виробництві, ставлячись до них як до нової природи, яка оточує людину.

Поява залізничних доріг і портів, під’їзних шляхів до міст, величезні території заводів і фабрик, елеваторів почали сприйматися як нове джерело красоти, як видима поява раціоналізму в художньому мисленні і проектній діяльності людини в цілому.

Інженерні винаходи XIX — початку XX ст. також увійшли в історію дизайну, особливо коли вони безпосередньо впливали на побут людей (швейні машини, безпечні бритви тощо).

Причинами для швидкого розповсюдження ідей раціоналізму і пов’язаної з ним естетики були помітні успіхи в теорії техніки і віра в проектний розум як в силу, що володіє імунітетом до соціального розвитку «духу». Науковість сама по собі, самоцінність наукового методу уявлялися першим теоретикам дизайну настільки важливими, що практикувались ними як реальна зовнішня сила. Цю силу називали активністю розуму і пробували її знайти в саморозвитку науки і техніки, надіючись на те, що вона може привести до покращання не тільки матеріальних, а й моральних умов життя.

Щоб зрозуміти ситуацію, дизайнери користуються деякими техніко-економічними і соціально-психологічними дослідженнями, моделюють за допомогою свого художньо-образного мислення типи можливих споживачів, спостерігають поведінку людей у великих і малих колективах. Все це необхідно для прогнозування середовища майбутнього, для реального утвердження нових форм і потреб, які оберігають зв’язок з історичними традиціями формування матеріальної культури. Проте було б несправедливо приписувати дизайну рішення всіх проблем формування матеріального середовища. Адже таку мету ставить перед собою і архітектура, з якою дизайн постійно і тісно пов’язаний. Коли професія дизайнера була ще мало відома, дизайнерів часто називали «архітекторами виробів промислового виробництва». Працюючи над конструкцією, функціональним призначенням і зовнішнім виглядом предметів, дизайнери дійсно нагадують архітекторів, які займаються подібними завданнями проектування інтер’єрів, малих архітектурних форм.

Проведений аналіз становлення художньо-промислової освіти дозволив констатувати, що впродовж періоду з 80-х років ХІХ ст. по 20-ті роки ХХ ст. в Україні сформувалась розвинена інфраструктура художньо-промислової освіти. А наприкінці 50-х — початку 60-х років ХХ ст., у контексті загально європейських процесів в Україні розпочалася підготовка дипломованих дизайнерів. Так, 1959 році у Львівській політехніці розпочалася підготовка фахівців за спеціальністю „Проектування меблів, інтер’єру”, з 1960 року — „Архітектура, меблі, інтер’єр”, а з 1998 року – „Дизайн”. З 1959 року у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва  проводиться підготовка художників-модельєрів, а з 1963 року — художників декоративного мистецтва та спеціалістів з проектування інтер’єру і меблів.

З 1963 року почалася підготовка дизайнерів у Харківському художньо-промисловому інституті за спеціальностями „Промислове мистецтво” (нині -„Промисловий дизайн”), „Промислова графіка” (з 1989 р. — „Графічний дизайн”), „Внутрішнє опорядження будівель” (з 1965 р.- „Інтер’єр і обладнання”). З 2000  року інститут здійснює підготовку фахівців за спеціальністю „Дизайн” зі спеціалізаціями- „Промисловий дизайн”, „Графічний дизайн”, „Комп’ютерний дизайн”, „Інтер’єр і обладнання”, „Дизайн меблів”, „Художнє моделювання тканин”, „Художнє моделювання одягу”.

На початку 90-х років в Українській академії мистецтва було перепрофільовано майстерні плакатного мистецтва на підготовку художників графічного дизайну;  у Київському технологічному інституті легкої промисловості – відкрито спеціалізацію — дизайн одягу; в Луцькому, Севастопольському і Херсонському державних технічних університетах, Українському державному лісотехнічному університеті, а також Кіровоградському інституті регіонального управління та економіки – спеціалізацію- промисловий дизайн.

2. Розвиток дизайн-освіти в Україні

Як і Україна, яку віками намагались розділити між собою сусідні держави, так і дизайн-освіта в різних її частинах була різною. Процеси, що протікали на теренах Східної, Центральної та Південної України, які входили до Російської імперії, були дещо відірвані від європейського життя. Західна Україна в цей час входила до складу декількох центральноєвропейських держав, тому тут і дизайн-освіта формувалась дещо в інших, загальноєвропейських процесах. Особливо це спостерігалось тоді, коли Галичина входила до складу Австро-Угорської монархії, яка щодо галицьких українців провела деякі урядові реформи, спрямовані на сприяння культурно-освітнього їх розвитку. В 70-х роках XIX ст. Львову, а не Кракову було надано право адміністративної столиці королівства Галичини, яка стала окремою провінцією Австро-Угорщини. Дипломатія Австро-Угорщини прагнула встановити тісні культурні і мистецькі зв’язки між Віднем і Львовом. Щороку у вищих навчальних закладах та промислових школах Відня навчались десятки стипендіатів з Галичини.

В той же час у містечках Галичини і Буковини розвивались численні промислові школи. У Львові завдяки старанням львівської інтелігенції було відкрито промислову школу, така ж школа діяла і в Станіславі (Івано-Франківську). З 1905 р. до 1914 р. у Львові діяла так звана «Вільна академія мистецтв», а у 20-ті та 30-ті роки — низка приватних шкіл і студій.

За часів Російської імперії на теренах України у другій половині XIX ст. утворююся три основні центри: Київ, Харків та Одеса, в яких виникли художні навчальні заклади, якими опікувалась Петербурзька Академія мистецтв. Оскільки Харків на той час був великим індустріальним центром, то лише в школі м. Раєвської-Іванової домінував художньо-промисловий нахил, що був праобразом дизайнерської освіти. У двадцяті роки скрізь і в Києві, і в Харкові, і в Одесі став домінувати Московський художньо-промисловий напрям. На станкові форми в навчальних закладах зверталось значно менше уваги. Лише згодом, коли художня освіта перейшла на наступний етап, пов’язаний з відкиданням теорії «виборного мистецтва», реформа 1934 р. позбавила ці інститути художньо-промислового напрямку.

Реформа пе зачепила київський і харківський художні інститути, а одеський перетворила на училище середнього типу, що значно знизило освітньо-художній рівень Південної України аж до післявоєнних років.

Після другої світової війни мистецькі художні заклади починають відновлювати свою діяльність. Почав роботу і харківський художній інститут. Але враховуючи те, що Харків став потужним промисловим центром машинобудування, харківський художній інститут перетворюється на Харківський художньо-промисловий інститут, де відкриваються в основному тільки дизайнерські спеціальності. Розвиток машинобудівної промисловості Харківсько-Донецького регіону вплинув на формування художньо-промислової школи, яка базувалась на двох навчальних закладах: школі малювання М.Раєвської-Іванової, що мала тоді художньо-промисловий нахил, та харківському технологічному інституті, який мав досвід підготовки інженерів з елементами дизайнерської освіти. Ці два заклади були першими в Україні з дизайнерським нахилом. І хоча вищий навчальний заклад було створено, однак він ще не мав ні матеріальної бази, ні фахівців цієї галузі. Педагогічний колектив складався здебільшого з вихованців Петербурзької Академії мистецтв, художників-станковістів, які були далекі від розуміння промислового мистецтва.

З Першого навчального року було відкрито три основні напрямки сучасного дизайну: промисловий дизайн, графічний дизайн та дизайн середовища.

Промисловий дизайн, або дизайн промислових виробів — це художньо-проектна діяльність, спрямована на розробку промислових виробів з високими експлуатаційними та естетичними властивостями. Ця діяльність охоплює проектування найрізноманітніших предметів та їх комплексів для подальшого виготовлення промисловим способом. Сюди входять побутові речі, промислові прилади, апарати, верстати, транспортні засоби, меблі, одяг тощо. Дизайн промислових виробів вимагає від фахівця всебічної підготовки, оскільки він мусить поєднувати професійне художнє чуття із знанням інженерної справи, ергономіки, екології, маркетингу та багатьох інших дисциплін.

Графічний дизайн — це художньо-проектна діяльність, основним засобом якої є графіка: Мета цієї діяльності — візуалізація інформації, призначеної для масового поширення за допомогою поліграфії, кіно, телебачення, а також створення графічних елементів для промислових виробів і предметів середовища залежно від об’єкта розробки. Існують такі різновиди графічного дизайну: газетно-журнальна графіка, системи візуальної комунікації, проектування www-публікацій, телевізійна і промислова графіка (товарні і фірмові знаки, пакування тощо), суперграфіка (великі графічні елементи міського середовища).

Дизайн середовища — це проектування комплексних об’єктів з позиції охоплення проблем взаємовідносин людини з природою, з предметно-просторовим і соціокультурним оточенням з метою створення гармонійного середовища. Дизайн середовища пов’язаний з проектуванням чи реконструкцією цивільних і житлових комплексів міського середовища тощо. За характером об’єкта розробки дизайн середовища поділяється на такі різновиди: міський дизайн, дизайн виробничого середовища, дизайн житлового середовища.

Кожний з трьох названих напрямів сучасного дизайну поділяється на велику кількість спеціалізацій. Однак методичні принципи діяльності дизайнерів усередині кожного напрямку залишаються спільними, лише з деяким коригуванням на особливості об’єкта розробки. Методичні принципи дизайну — це фундамент, на який спирається дизайнер у своїй роботі.

У харківському художньо-промисловому інституті було створено кафедру художнього конструювання (згодом названа кафедрою дизайну), на якій працювали педагоги, які вийшли з архітекторів. Становлення дизайнерської спеціальності на той час проходило досить складно, оскільки ряд викладачів вмів готувати лише художників станкового профілю, тому вони протестували проти дизайнерської спеціальності. Поступово колектив кафедри формувався вже майже цілком з її випускників, які поступово вдосконалили методику викладання предметів дизайнерського спрямування. Поступово накопичувався досвід викладачів кафедри в навчально-методичній, науковій та творчій роботі.

В 90-ті роки кафедра дизайну була сформована з різних поколінь викладачів, у тому числі з випускників цієї ж кафедри, яких разом з кваліфікованими майстрами та лаборантами нараховувалось близько ЗО. За цей період створено ряд лабораторій та учбових майстерень. Для оновленої моделі спеціаліста-дизайнера, поряд із стрижневою дисципліною «Проектування», педагогами кафедри викладаються такі предмети: історія дизайну, основи формоутворення, основи композиції, проектна графіка, комп’ютерна графіка, основи графічного дизайну, методика дизайну, макетування та ін. Крім того, як і для всіх спеціалізацій в Україні, викладаються дисципліни гуманітарного та фундаментального циклів, зокрема інженерно-конструкторський та інженерно-технологічний блоки.

У реорганізованому інституті напрям графічного дизайну представляла кафедра промислової графіки та пакування (як її тоді було названо). Вона була створена на базі спеціальності «Графіка», що існувала в різний станковий період інституту. Кафедра складається здебільшого з її випускників. На кафедрі графічного дизайну поряд з основною дисципліною «Проектування» викладаються ще такі дисципліни: основи композиції, теоретичні основи дизайну, історія графічного дизайну, комп’ютерна графіка, шрифти, основи технології поліграфічного виробництва, робота в графічних матеріалах та деякі інші. Дизайн середовища у реорганізованому інституті презентувала кафедра «Внутрішнє опорядження будівель», яку в 90-х роках було перейменовано на кафедру «Інтер’єр та обладнання», яка поповнювалась, в основному, випускниками кафедри та інших навчальних закладів і навіть досвідченими фахівцями виробництва.

Напрям дизайну середовища формувався на ґрунті декоративного мистецтва і певний час звався «Декоративно-оформлювальне мистецтво», що надало своєрідності харківській школі середовищного дизайну.

Важливою особливістю підготовки студентів на кафедрі «Інтер’єр та обладнання» є те, що студенти широко залучаються до реального проектування. З 1962 р. у Харківському художньо-промисловому інституті розвиваються усі три напрямки сучасного дизайну. Крім того, починаючи з 2000 р. відкрито кафедру художнього моделювання тканин та спеціалізації «Дизайн меблів» і «Комп’ютерний дизайн».

Нині у Харківській державній академії дизайну і мистецтв, яку було створено на базі Харківського художньо-промислового інституту в 2001 р., працюють усі три напрямки. Тут вперше в Україні відкрито спеціалізовану раду по захисту кандидатських дисертацій за спеціальністю «Дизайн».

Харківська державна академія дизайну та мистецтв є базовим вищим навчальним закладом з дизайн-освіти в Україні.

Львівська академія мистецтв. Промислове мистецтво Львова започатковане ще з XIV ст. Уже в той час функціонувала цехова сфера навчання, яка синтезувала ремесла і мистецтва, що уподібнювалось сучасному дизайну. Таких шкіл у Львові та й в усій Західній Україні було багато, оскільки галицька і буковинська молодь за діда-прадіда тягнулась до декоративно-прикладного мистецтва, особливо в побутових речах. За часів Австро-Угорщини високопоставлені чини Відня замовляли для приватних покоїв меблі та інші вироби, декоровані у гуцульському та Прутсь-кому стилі, що на той час були дуже модними. А відомі австрійські художники та професори присилали свої проекти на конкурси до Львова з яскраво вираженою українською народною стилістикою. Вже це сприяло високому престижу галицького декоративно-прикладного мистецтва, успішному розвитку художньо-промислової освіти, особливо у Львові.

У місті діяла художньо-промислова школа, приватні митці засновували приватні школи та студії, працювала так звана «Вільна Академія мистецтв». Навіть під час першої світової війни українською інтелігенцією у Львові створюється Академія мистецтв. Однак 26 державний навчальний заклад — «Інститут прикладного і декоративного мистецтва» — було відкрито лише в 1936 р. Згодом львівський інститут став цілком європейською академією мистецтв з рядом дизайнерських спеціальностей (зокрема, кафедра моделювання костюма, яка раніше була відділенням при кафедрі текстилю). Львівська школа моделювання базується на традиціях народного одягу та професійного кравецького ремесла, яке було добре розвинено в містах Галичини. На кафедрі організовуються нові спеціалізації: «Моделювання трикотажних виробів», «Художні вироби із шкіри та інших матеріалів», які існують з 1987 р. Графічний дизайн у львівській академії мистецтв презентує з 1994 р. кафедра «Промислова графіка». Цей напрям бере свій початок з XII ст. від друкарні Івана Федорова.

Дизайн середовища у львівській академії мистецтв представляє кафедра «Проектування інтер’єрів», яка є найстарішою в Україні цього профілю. Кафедра готує фахівців у галузях проектування інтер’єрів житлових, громадських та сакральних споруд, проектування малих архітектурних форм, експозицій, виставок та викладання професійно-орієнтованих дисциплін у школах, ліцеях та вищих навчальних закладах. Однак найяскравіше львівську академію мистецтв визначають, як відомо, монументальне та декоративно-прикладне мистецтво, а саме монументально-декоративний живопис, монументально-декоративна скульптура, художня кераміка, художнє скло, художні вироби з металу, художній текстиль та інші.

Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури в Києві має глибоку і славну історію. Адже Київська Русь завжди славилась знаменитими майстрами-ремісниками. Ще в монастирських малярних, цехових об’єднаннях Києва проводилося навчання за авторитарними принципами, коли учень засвоював професійні навички під час виконання роботи спільно з майстрами. У малярних Києво-Печерської Лаври у ХУП-ХУПІ ст. у педагогічній діяльності поступово з’являться академічні елементи, засвоювані на зразках західноєвропейської академічної освіти.

З кінця XIX ст. в Києві працювала рисувальна школа, яка згодом була перетворена на художнє училище, підпорядковане Петербурзькій академії мистецтв. Після революції 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка з ініціативи київської інтелігенції за особистої підтримки голови Центральної Ради М.Грушевського.

У грудні 1917 р. відкрито київську академію мистецтв, у якій працювали видатні художники, які отримали освіту в європейських навчальних закладах. Однак реформа художньої освіти 1934 р. суттєво деформувала самобутню систему мистецтв Києва. Напрацьований досвід було відкинуто. На відміну від 20-х років, коли став переважати художньо-промисловий напрямок, тепер основою навчання став станковім, оскільки еталоном на багато років стала Всеросійська Академія мистецтв.

Зараз пора наукового-технічного прогресу, нових матеріалів, нових технологій професійного навчання зобов’язує розширювати діапазон різних форм мистецтва, звичайно, на основі класичних. Розширюється діапазон спеціальностей. Завдяки глибоким традиціям київської графічної школи в національній академії образотворчого мистецтва і архітектури відкрито кафедру графічних мистецтв, яка є досить своєрідною і цікавою, дещо з елементами станковізму. Є надія, що її можливості ще не вичерпані.

Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва ім. М.Бойчука засновано як школу майстрів декоративно-прикладного мистецтва при київському музеї українського мистецтва ще в 1936 р. Вона стала основою для заснування у 1936 р. Київського республіканського художньо-промислового училища, яке готувало спеціалістів середньої ланки з художньої кераміки, художньої вишивки, декоративного розпису. У 50-ті роки воно стало називатися Київським училищем прикладного мистецтва, а в 1962 р. його реорганізовано в київський художньо-промисловий технікум. Тут готували фахівців зі спеціальностей художнє конструювання та художнє оформлення. Це були вже дизайнерські спеціалізації (фахівців декоративно-прикладного мистецтва не готували, але у 1988 р. відновили навчання). Тепер це інститут з великим досвідом навчання і готує молодих спеціалістів з дизайну за спеціалізаціями: промисловий дизайн, графічний дизайн та дизайн середовища. Все це відбувається на відділенні дизайну, яке має кваліфікованих викладачів та міцну матеріально-технічну базу (особливо майстерні).

Однак ці навчальні заклади, на жаль, ще не можуть забезпечити промислові підприємства кваліфікованими фахівцями дизайнерської спеціальності, які так необхідні для різних галузей нашої країни. Адже їх рівень знаходиться десь в межах країн «третього світу».

Проте певна кількість дизайнерських осередків у технічних та інших не художніх вищих навчальних закладах вже довела свою спроможність, і перші випускники підтверджують це на різних підприємствах і у навчальних закладах. Такі дизайнерські напрямки (факультети, кафедри та відділення) є у Львівській політехніці, в Київському національному університеті технологій і дизайну, в Українському державному лісотехнічному університеті (Львів), Луцькому державному технічному університеті, Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника (Івано-Франківськ), Київській політехніці, Дніпропетровському національному університеті, Черкаському інженерно-технічному університеті, Херсонському державному технічному університеті та деяких інших. Це навчальні заклади, які належать до вузів державної форми власності.

Відрадно і те, що в ряді регіонів відкриваються і приватні навчальні заклади дизайнерської освіти. Така тенденція продовжується і буде важливим фактором для створення конкурентоспроможної продукції не тільки в регіонах України і Європи, а й в усьому світі, що є дуже важливим для престижу держави.

Висновки

Сьогодні вже немає сенсу сперечатися щодо того, куди віднести дизайн: до мистецтва чи до техніки. Усі нарешті дійшли висновку, що дизайн — це самостійний напрям проектної діяльності промислових виробів з усіма притаманними йому атрибутами: історією, теорією, практикою, які пов’язані з мистецтвом і технікою. Проте питання, як і чого навчати майбутнього фахівця-дизайнера, своєї актуальності ще не втратило.

Увагою до традицій народного мистецтва, яка виявляється в дослідженнях історії, з одного боку, і закономірностей формоутворення — з другого, певною мірою покривається тимчасова нерозвиненість спектра теорії дизайну у філософському та фундаментальному аспектах. І можна передбачити, що через ці напрями рано чи пізно буде досягнуто виходу теорії дизайну на повний обсяг проблем.

Але для загального прогресу сфери дизайну, крім того, мають виконуватись певні настанови. Одна з них полягає в необхідності поглиблення розуміння дизайну в середовищі теоретиків і практиків декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема, розуміння дизайну як „гібридної» сфери, утвореної поєднанням техніки і мистецтва. Водночас теоретики й практики „чистого» дизайну мають усвідомити, що народне декоративно-ужиткове мистецтво може бути ефективно використане як джерело і орієнтир художнього розвитку дизайну.

Провідною, отже, має виступати настанова на руйнування бар’єра, який сьогодні є між сферами декоративно-ужиткового мистецтва і дизайну як в ідеологічному, так і в методологічному аспектах. Усунення цього бар’єра врешті-решт дасть потужний імпульс розвиткові творчої діяльності, спрямованої на художнє збагачення предметно-просторового середовища.

Список використаної літератури

1. Безмоздин Леонид Наумович В мире дизайна / Л. Н. Безмоздин, 1990. — 311 с. с.
2. Білодід Ю. Основи дизайну: Навчальний посібник / Юрій Білодід, Олена Поліщук,, 2004. — 239 с.
3. Дизайн: Історія зародження та розвитку дизайну. Історія дизайну меблів та інтер’єра. Навчальний посібник. — Київ: Центр навчальної літератури, 2004.
4. Татіївський П. Особливості становлення та перспективи розвитку дизайну в Україні: Дис… канд. техн. наук: 05.01.03 / НАН України ; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського. — К., 2002. — 190арк.
5. Холмянский Л. Дизайн: кн. для учащихся / Лев Холмянский, Александр Щипанов, 1985. — 237 с.
6. Шумега С.С. Історія зародження та розвитку дизайну // Вісник Прикарпатського університету. — Івано-Франківськ: Плай, 2001.