Вступ

Історія української православної церкви — це невід´ємна складова частина історії православ´я взагалі. Руська церква, яка виникла внаслідок хрещення Русі в 988—991 pp. існувала і розвивалася не лише на українських землях. Згодом вона поширила свій вплив на всі величезні простори колись великої єдиної країни — від берегів Тихого океану до Балтики і від памірських вершин до берегів Льодовитого океану.

Отже, основні етапи і зміст історії Руської церкви — це також етапи історії Української православної церкви. Але при цьому необхідно виділити окремо період з середини XV ст. до середини XVII ст. З кінця XIV ст. українські та білоруські землі опинилися під владою литовських і польських феодалів. Побоюючись впливу Руської церкви на українське та білоруське населення, тодішні можновладці за допомогою ієзуїтів спромоглися відокремити від неї кілька єпархій і створити з них окрему, Литовсько-Київську митрополію з підпорядкуванням її Константинопольському патріархату. Внаслідок вимушеного ослаблення зв´язків з Росією, вона врешті-решт була майже повністю втягнена в унію. Але не всі єпископи Київської митрополії погодилися на унію і юридично ще продовжували своє існування. В 1610 р. патріарх Феофан, перебуваючи на Україні, висвятив ше кількох православних єпископів і тим самим канонічно відновив Київську православну митрополію.

Після возз´єднання України з Росією (1654 р.) відбулося і церковне об´єднання (1686 p.). Київська митрополія перейшла з юрисдикції Константинопольського патріарха до патріарха Московського і всієї Русі.

1. Відображення українського православ’я  в 1917-1920 рр.

Національно-культурний рух українського духовенства, незважаючи на свою організаційну неоформленість та локальний характер, проник у різні сфери буття — від освіти до церковної архітектури, проявив себе на рівнях від приходського до парламентського, охопив не лише приходське священництво, а й частину єпископату.

Цей патріотичний український поступ не обмежувався сферою культури, він був перенесений і на терени національно-політичні.

Нейтралізація русифікаторської діяльності офіційної церкви в Україні обтяжувалася тим, що обидва народи — український та російський — мали єдину православну віру. Це позбавляло визвольний рух можливості розвиватися під прапором протидії чужій релігії. Тим більше, що українське православ’я не мало тоді своєї організаційно-церковної форми. За таких умов найкращим виходом було здобуття права на церковне національне самоврядування — автокефалію, яка за своєю суттю відповідала автономно-федералістичним устремлінням українства.

Після революції 1917 р. національні потоки — світський та церковний — дістали можливість об’єднання вже в лоні власної державності. 2 червня розпочала роботу комісія із скликання всеукраїнського собору. Та держава не виявила ніякого бажання сприяти його організації. За таких умов українське духовенство змушене було самостійно протистояти майже цілком російському єпископату на чолі з митрополитом Володимиром, колишнім митрополитом Петербурзьким. Спроба Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), одним із лідерів якої став В.Липківський, змусити російських єпископів залишити Україну або визнати автономію її церкви зависла в повітрі.

Проте патріотичне духовенство й далі демонструвало свою підтримку Української Народної Республіки (УНР). Проголошення Універсалу 12 червня супроводжувалося молебном національною мовою на Софійській площі та прославленням Українського уряду, війська і народу. В багатьох повітах священики приводили повнолітніх чоловіків та жінок до присяги Центральній Раді.

Водночас організаційні труднощі призводили до постійного перенесення строків Всеукраїнського Собору: спочатку з 7 червня на 28 грудня, потім на 30 грудня, 7 і 9 січня.

Намагаючись посилити свій вплив на зросійщені церковні установи, ВПЦР на чолі з І.Маричевим ухвалила призначення в консисторії своїх представників. Останньою акцією Ради напередодні Собору стало звернення до українського народу із закликом підтримки негайного відновлення незалежної національної церкви. Генеральний Секретаріат УНР лише 18 грудня 1917 р. виступив з вимогою до ієрархів православної церкви запровадити до чину богослужіння молитву за Україну, її уряд та воїнство.

Обтяжливі для українства наслідки розколу між світською та церковною елітою були ще й наслідком нерозвиненості ідейного потенціалу православного вітчизняного духовенства, його неспроможності висунути національно об’єднуючу над-ідею. Такий месіаністичний компонент начебто мали українські автокефалісти, котрі намагалися ідеалами середньовічних христолюбивих братств оздоровити все східне православ’я. Однак цей месіанізм був занадто приземленим і обмеженим лише православним світом. Тому він не міг протистояти месіаністичній ідеї РПЦ, яка претендувала на роль «Третього Риму» та поширення єдино праведної віри серед народів усього світу.

Яскраво виражена екуменічна мета українського християнства була характерна лише для месіаністичної доктрини УГКЦ, котра вбачала свою світову роль в об’єднанні двох розірваних гілок християнства — православ’я й католицизму. При цьому обстоювалася позитивна ідея збереження, в тому числі й для українців, релігійно-національної обрядової своєрідності. Як відомо, митрополит А.Шептицький надав галицькій ідеї визначного імпульсу. В 1907 р. у Велеграді з ініціативи греко-католиків відбувся з’їзд духовенства та мирян, який виступив за єднання українських християнських церков. Схожі думки було висловлено митрополитом у 1912 р. на євхаристійному конгресі у Відні. Однак самоізоляція вітчизняного православ’я тривала, що драматично позначалося на релігійно розколотому українському суспільстві.

Зрушення в національно-культурному та політичному аспектах, здійснені українським православним духовенством на початку XX ст., стали справжньою предтечею відновлення Української автокефальної православної церкви. Водночас відроджуваний український релігійний компонент ставав невід’ємною складовою новоствореної нації.

Оскільки становлення Української автокефалії було ускладнене опозиційними діями ієрархів Руської православної церкви, 1 січня 1919 р. Директорія видала «Закон про Українську автокефальну православну церкву», в якому було заявлено, що церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з державної скарбниці, а Українська автокефальна «церква з її синодом і духовною ієрархією в жодній залежності від Всеросійського патріарха не перебуває.

Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на досягнення автокефалії, зазнала переслідувань збоку ден і кінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю територію України. Боротьбу проти автокефалії очолив митрополит Агапіт, затверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнським. Велено було перевести богослужіння, церковне листування на російську мову та поминати на всіх службах «Богохраниму Державу Російську, її верховного вождя з градоправителями і христолюбиве воїнство». Було ліквідовано автокефальні парафії, відібрано храми, в тому числі храм св. Софії у Києві.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії використали для відновлення своїх позицій у Правобережній Україні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпорядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чинність «Закону про Українську автокефальну православну церкву». Єпископів, які виступали проти автокефалії, ВПЦР оголосила такими, які відкололися від української церкви.

З метою визнання канонічності УАПЦ розпочалися енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Радії було надіслано прохання до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для УАПЦ. Перший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. надійшла офіційна відмова від місцеблюстителя Константинопольського патріаршого престолу митрополита Дорофея. У грудні 1920 р, ВПЦР запросила на кафедру єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, пославшись на нездужання. Усе це поставило під загрозу канонічне оформлення автокефальної церкви в Україні.

2. Релігія і церква в умовах радянської влади

Проголошення Української автокефальної православної церкви викликало протидію традиціоналістського напряму в Руській православній церкві, а обновленське крило РПЦ розглядало УАПЦ як споріднену течію. На підготовленому обновленцями Помісному соборі РПЦ 1923 р. в Москві було визнано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України, митрополит Київський Михаїл звернувся до православного населення із закликом не піддаватися «омані автокефалістів», не визнавати постанов «їхнього неканонічного собору», не йти за ними.

Автокефальний рух в Україні на початку 20-х років XX ст. мав кілька напрямів. Група обновленців РПЦ «Жива церква» виступала за створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі первісного християнства, заснування шкіл і курсів для підготовки священнослужителів, перекладачів релігійної літератури українською мовою, видання періодики, створення спеціальних підприємств (свічкарень, книгарень, церковних крамниць), читання лекцій і рефератів на релігійні теми тощо.

У жовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Харкові проголосили створення Української православної автокефальної церкви (УПАЦ). Очолив її митрополит усієї України Пимен (Пегов). На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, спеціальну літературу. УПАЦ приваблювала віруючих демократичними засадами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала розкаяння та зречення від єресі, УПАЦ — визнання своїх канонів, у тому числі й соборного висвячення єпископів.

На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояльне ставлення до радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Були створені перешкоди в реєстрації її статуту, а керівництво церкви — митрополита Василя Липківського та благовісника Володимира Чехівського стали переслідувати. Під час інспірованої НКВС кампанії проти Спілки визволення України у 1929 р. за грати потрапили й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р. III Всеукраїнський православний собор оголошує про саморозпуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. їх не залишилося жодної.

В період розвитку православ’я в Україні в довоєнний час, зазначимо, що поява тут різноманітних церков і течій православного коріння зумовлена багатьма причинами: політичними, національними, суто церковними потребами оновлення конфесії і навіть особистісними амбіціями деяких церковних лідерів. Найбільшими церквами були патріарша, або тихонівська, обновленська та автокефальної орієнтації. Поряд з ними було багато дрібних угрупувань, які скоріше можна віднести до течій православного коріння в Україні. А це Вільна прогресивна автокефальна українська церква (ВПАУЦ), що діяла на Чернігівщині, Православна євангельська апокаліпсистська церква (ПЄАЦ), що утворилася на Вінничині, Істинно-православна церква та ін. Деякі з цих новоутворень інколи і важко віднести до православ’я через нововведення, які широко практикувалися.

Окрім загальної й головної причини припинення діяльності церков і течій — адміністративний тиск і терор з боку радянських силових органів, були й внутрішні причини. Серед них можна назвати низький рівень освіти кліру, слабку дисципліну (в тому числі і фінансову) у церквах тощо. У деяких церквах значення священика як душпастиря нерідко зводилося парафіяльними радами до рівня требовиконавця, найманця для виконання обрядів. Не додавало авторитету, наприклад УАПЦ, і те, що було перервано загальновизнану апостольську спадкоємність. У конкурентній боротьбі з іншими церквами опоненти УАПЦ мали вагомий козир. Проте, за великим рахунком, причини богословського та дисциплінарного характеру, якими дехто із радянських дослідників намагався пояснити «саморозпуски» православних церков в Україні в довоєнний час, не є визначальними. Церква у своєму розвитку може виправляти навіть і свої установчі засади: Обновленська церква в Україні поступово відмовилася від одруженого єпископату, а в рядах УАПЦ почали з’являтися і єпископи традиційної висвяти. Детальний розгляд більшості внутрішніх причин безладдя в православних церквах показує, що майже всі вони викликані політикою влади, скерованою на знищення національних Церков в Україні — Української автокефальної православної церкви та Української греко-католицької церкви — в першу чергу. Чому був низький рівень освіти священиків? Чи не тому, що влада не дозволяла церквам відкривати навіть душпастирські курси, не кажучи вже про семінарії, заборонила випуск релігійної періодики та ін.?

Усе це дає підстави констатувати, що курс комуністичної партії та держави щодо православної церкви після захоплення України більшовицьким режимом визначався тут (як і в цілому по СРСР) партійними інтересами, політичними амбіціями партійного та державного апарату. Для виконання своїх завдань влада активно використовувала репресивно-каральний апарат, силу якого православні клірики та вірні повною мірою відчули на собі. Наприкінці 30-х років було здійснено практично повну ліквідацію православної церкви на території як радянської України, так і в СРСР у цілому. В Україні не залишилося жодного єпископа. Лише в грудні 1939 р., після приєднання Західної України, призначено екзарха України, митрополита Київського та Галицького Миколая (Ярушкевича), який також обслуговував і білоруські парафії. Отже, відкрито ворожий курс більшовиків щодо релігії і церкви — характерна закономірність існування СРСР довоєнних років.

Наприкінці 50-х років новий лідер компартії М.Хрущов висунув тезу: висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів, а зумовлюється незадовільною антирелігійною пропагандою, пасивністю партії в цьому питанні та надмірними свободами, наданими державою релігійним конфесіям. Така оцінка церкви й релігії в цілому була пов’язана з тим, що радянська влада не потребувала сакралізації — комуністична ідеологія сама претендувала на ту роль, яку посідала церква, і зменшення антирелігійних репресій у 40-х роках не означало повної відмови від них. Уже в середині 50-х років державний маховик з «викорчовування» релігії запрацював з новою силою. Почалася чергова хвиля антицерковної істерії, яка звелася в основному до ліквідації матеріальних проявів релігійності — закриття й нищення монастирів, храмів, ікон, книг, до масованого економічного, політичного й морального тиску на духовенство та віруючих.

Методи тиску на релігійних опонентів змінювалися, але не відзначалися оригінальністю — більшовики боролися не з релігійною ідеологією, а з носіями цієї ідеології, примушуючи їх залишати культові споруди, обкладаючи непомірними й обов’язковими державними позиками, обмежуючи громадянські права віруючих, не допускаючи їхніх дітей до навчання у вищих навчальних закладах, практикуючи адміністративні втручання в діяльність релігійних об’єднань тощо. З іншого боку, всебічно гальмувалася система церковної освіти. Слабка підготовка священнослужителів і порівняно мала їхня чисельність спричинялися обмеженнями з боку владних структур до вступу в духовні семінарії.

У середині 50-х років, після проголошення XX з’їздом КПРС курсу на демократизацію суспільства й відновлення соціалістичної законності, відмінено реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій церков. Нові тенденції знайшли відображення в засобах масової інформації, науково-аналітичних працях. їхнім практичним наслідком стало незначне, але збільшення кількості православних громад та священиків у 1955—1957 рр. Якщо в 1956 р. налічувалося 8540 культових будівель і 6030 кліриків, то в 1957 р. відповідно 8548 і 6072.

Деяке полегшення в розвитку православ’я в Україні настало після усунення в жовтні 1964 р. М.Хрущова від керівництва партією та країною. Саме полегшення, бо було переглянуто лише найбільш брутальні підходи до вирішення церковних питань, уповільнено, але не зупинено «антицерковщину» в реалізації внутрішньої політики держави. Про визнання чи виправлення помилок у релігійній сфері мова не йшла і скорочення церковної мережі тривало, хоча й значно повільніше. Це підтверджується й цифрами: у 1965— 1974 рр. у Союзі щорічно закривалося по 48, а у 1974—1987 рр. — по 22 церкви.

3. Релігійне відродження  в Україні

Про перелом у державно-церковних відносинах можна говорити лише з часу зустрічі патріарха Московського та постійних членів Синоду РПЦ із Генсеком КПРС М.Горбачовим у квітні 1988 р., незадовго до святкування 1000-річчя хрещення Русі. М.Горбачов у своєму виступі чи не вперше поставив знак рівності між церквою та іншими суспільними інституціями, висловивши готовність юридично закріпити позитивні зрушення в державній політиці щодо церкви. Проте ми маємо розуміти, що програмні положення зустрічі не відразу стали керівництвом до дії на всіх рівнях влади і в усіх регіонах радянської імперії. Інерцію попередніх років подолати було не так просто. Владні структури на місцях, десятиліттями борючись з «релігійними пережитками», дуже непросто засвоювали нові принципи демократичного суспільства з його громадянськими свободами. В Україні і далі знімали з реєстрації громади: і в 1986 р. (15 громад), і в 1987 р. (ще 6). (Усього наприкінці 1987 року в Україні зареєстровано 3971 православну громаду РПЦ). І це при тому, що лише в 1987 р. в республіканські органи надійшло близько 300 заяв з десятків населених пунктів з проханням зареєструвати громади.

Влада та московська патріархія розуміли, що забезпечення принципів реальної свободи совісті в Україні загрожувало не лише «релігійним бумом», а й породженням нових проблем для місцевого православ’я. Серед них, зокрема, проблема інформації про істинну історію та реальний стан Українського екзархату, православ’я в Україні в цілому, проблема національної церкви. Вирішення цих питань могло стати (і стало) одним із чинників розпаду не лише церковних, а й політичних та економічних союзних централізованих структур. Не випадково Україна завжди була на особливому становищі, і перші православні громади в Україні зареєстровано в Криму та м.Дніпродзержинську лише наприкінці 1987 р. (всього того року зареєстровано в РПЦ 16 громад).

Потенціал православної церкви з великою ефективністю використовувався і у внутрішній політиці. Зокрема, в Україні її основним завданням стало проведення державної політики русифікації і викорінення національних особливостей не тільки в сакральній сфері, а й у всьому суспільно-культурному комплексі існування народу (офіційно це називалося «зближення націй» та виховання нової, «радянської» людини).

Таке своєрідне «одержавлення» церкви, яке було неминучим, оскільки стало наслідком «одержавлення» всіх сфер життя радянського суспільства, допомагало церкві не тільки виживати, а й розправлятися з конкурентами за допомогою влади. Цілком логічним є і те, що в самій церкві встановилися порядки, дуже близькі до суспільних — тобто тоталітарні. І не дивно, що за умов відокремлення церкви від держави вищі ієрархи нагороджувалися радянськими орденами й медалями, грамотами, отримували привілеї, які мали й вищі урядові чиновники.

Позитивним для православної церкви наслідком такого «одержавлення» спостерігалося пом’якшення у 70—80-ті роки репресивної політики радянської влади щодо неї, хоча репресії не було відмінено зовсім. На той час уже було відпрацьовано жорсткий механізм контролю над церквою — ніяке рукоположення в сан, кадрові переміщення не могли здійснюватися без узгодження з державними органами. Духовенство класифікувалося за ступенем його «лояльності соціалістичному суспільству», готовністю проповідувати радянський патріотизм і брати участь у всесвітньому русі за мир. Масовий розмах набуло вербування ієрархів та причту церкви КДБ, особливо після вступу РПЦ до Всесвітньої Ради Церков, Християнської мирної конференції, Конференції європейських церков тощо.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення на Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату. Тому деякі критики стверджують у зв´язку з цим, що УПЦ ввібрала в себе все негативне з епохи сталінщини й застою, а тому є однією з твердинь імперського мислення, ворогом національних цінностей і не може вписатися в духовне життя, суверенної української держави. Але тисячолітньої історії Української православної церкви аж ніяк не можна перекреслити, або замінити її на історію інших українських церков (греко-католицької, автокефальної та ін), які були утворені значно пізніше і походять з одного і того ж кореня.

У 90-ті роки XX ст. перед Руською церквою постала дилема: зберегти свою централізовану організаційну структуру чи зберегти православ´я з національним забарвленням. Московська патріархія висловилася за останнє. В січні 1990 р. Архієрейським собором РПЦ було прийняте «Положення про Екзархати Московського патріархату» (їх існувало чотири — Український, Східноєвропейський, Західноєвропейський і Американський). Три закордонні екзархати за рішенням собору було скасовано, закордонні єпархії безпосередньо були підпорядковані Патріарху та Синоду.

Поряд з існуючим Українським було утворено Білоруський екзархат. Вони отримали й інші офіційні назви: Українська православна та Білоруська православна церкви. Справа була не лише в назвах. На території республіки ліквідовувалися ставропігії (церковні підрозділи з прямим підпорядкуванням Патріархії), був утворений Синод, який отримав вищу законодавчу, виконавчу та судову владу.

У серпні 1990 р. Україну відвідав патріарх Алексій II і, ознайомившись з релігійною ситуацією в республіці, схвалив пропозицію про надання УПЦ самостійності. Рішення з цього приводу було прийняте на Архієрейському соборі РП Ц 25—27 жовтня 1990 р. В патріаршій грамоті сказано: «…бути віднині Православній Українській церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні».

Будучи самостійною в управлінні, УПЦ зберігає усі православні канони, православну віру взагалі, канонічний зв´язок із вселенським православ´ям, а її предстоятель залишається постійним членом священного Синоду РПЦ.

Канонічний і частково організаційний зв´язок з РПЦ дає формальний привід для звинувачень УПЦ з боку різноманітних політичних угруповань у тому, що вона, мовляв, незалежна лише на словах, що вона є витвором адміністративно-командної системи тощо. Особливо великий тиск на УПЦ роблять греко-католицька та так звана автокефальна церкви, а також їх «спонсори» з Руху, УРП та інших політичних угруповань.

4. Українська православна церква сьогодні

Загалом релігійне життя в Україні настільки динамічне й багатобарвне, що потребує постійного моніторингу й аналізу для ведення справді зваженої, науково обґрунтованої політики держави в цій надзвичайно важливій духовній сфері.

Для вирішення проблеми замирення українських церков і консолідації українського народу потрібно задіяти різні засоби та інструменти, та передусім, стимулювання природного етноконфесійного розшарування, включаючи потвердження Української Помісної православної церкви й утворення таких автономних православних інституцій, які б задовольняли релігійні потреби вірних з національних меншин. Внаслідок цього кожна конфесія і церква займе свою духовну та політичну нішу, що гамуватиме амбіції, приховану й неприховану ворожнечу, формуватиме толерантні відносини тощо.

На теренах України діє Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Вона була відновлена у 1990 р. На її помісному соборі обрано патріархом Мстислава (Скрипника). У 1992 р. частина єпископату УАПЦ об’єдналася з окремими єпископами УПЦ й утворила Українську православну церкву Київського патріархату. Супротивники цього об’єднання на чолі з патріархом не визнали здійсненого акту. Після смерті патріарха Мстислава вони провели черговий помісний собор (вересень 1993 р.) і обрали на ньому патріарха Димитрія (Ярему), який помер у 2000 р. УАПЦ має понад 1000 релігійних громад і 530 священиків. Переважна більшість парафій, понад 80 /о, знаходиться у Львівській області. В наш час УАПЦ переживає глибоку кризу. Про історію та діяльність УАПЦ в сучасних умовах йдеться в окремому розділі.

В Україні нині існує три незалежні православні церкви, що мають своїх патріархів і митрополитів. Це свідчить про наявність кризи, яку переживає українське православ’я. [1, c. 139-140].

Висновки

Отже, дослідження релігійного процесу в Україні вивело вітчизняних релігієзнавців на ряд закономірностей, які його характеризують. Насамперед зазначимо, що в Україні практично завжди політичний чинник домінував над релігійним. Політичним діячам української землі частіше за все потрібна була не та церква, яка вищою мірою відображала національні особливості українського народу, а та, яка відповідала їхнім політичним устремлінням. Між тим релігійне начало було основною категорією влади в усій українській історії незалежно від того, хто конкретно владно репрезентував Україну.

З часу появи на українських землях християнства тут практично не було конфесійної єдності між народними масами і їхніми духовними наставниками, владними провідниками країни. Жодна з християнських конфесій в усьому спектрі її віровчення й обрядовості не виникала в Україні як продукт органічного саморозвитку всього суспільства. Поширення їх має, як правило, відцентровий характер. Це,природно, вело до розколу суспільства, міжконфесійних колізій, трагедій в національному бутті, зумовлених релігійними факторами.

Релігійна тема проходить через усю суспільну думку України. Проте українські мислителі прагнули не просто з’ясувати, що таке релігія, в чому її особливості як конфесійного чи духовного явища. У своїх розвідках вони розкривали насамперед її функціональну значимість, роль у національному розвитку України, прагнули навернути релігійні інституції на шлях служіння інтересам рідного народу.Україна — багатонаціональна та багатоконфесійна країна. Тут справді зустрівся й зімкнувся не лише православний Схід і католицький Захід, а й Схід і Захід у масштабному, геополітичному вимірі. Багатоконфесійність характерна для України з часів Київської Русі, і ця багатоконфесійність зафіксована в державних документах ще до офіційного прийняття християнства.

Список використаних джерел

1. Вандишев В. Релігієзнавство: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Валентин Вандишев, 2009. — 238 с.
2. Кислюк К. Релігієзнавство [] : навчальний посібник для студентів вузів / Костянтин Кислюк, Олег Кучер, 2009. — 634,[1] с. (Введено зміст)
3. Лубський В. Історія релігій: підручник для студентів вузів / Володимир Лубський, Марія Лубська, 2009. — 775 с.
4. Православ’я: український вимір [Текст] : навчальний посібник / Петро Саух, Олег Магеря, Леонід Пилявець та ін., 2008. — 381 с.
5. Релігієзнавство [Текст] : підручник / Сергій Корлюк [та ін.] ; ред. Олексій Сидоренко, 2008. — 470 с.
6. Релігієзнавство: навч. посіб. / А. М. Колодний [та ін.]; ред.: Л. І. Мозговий, О. В. Бучма, 2009. — 263 с.