Питання до екзамену — Історія українського права

1. Предмет, метод і завдання курсу «Історія права України»

Мета курсу “Історія держави і права України” — зорієнтувати майбутніх фахівців у витоках українського державо- і правотворення, на грунті узагальнення й аналізу досвіду минулого допомогти збагнути сутність нової системи права в державі, де має утвердитися верховенство закону. Сучасна історико-правова наука намагається подолати однобокість в оцінках і висвітленні минулого. Лише за таких умов вона буде наукою, а не “політикою, спрямованою в минуле”. Відхилення від історичної правди небезпечне тим, що воно мимоволі слугує соціальному протистоянню.

Предметом історії держави і права України є пізнання загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, вивчення особливостей функціонування державних установ та інститутів права в конкретних історичних умовах України. Дослідження державно-правових явищ ґрунтується на їх науковій систематизації та періодизації у хронологічній послідовності.

Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні завдання. Серед них:

пізнання й пояснення історії державно-правового розвитку в Україні;
визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку історико-правових явищ;
формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого українського народу та віри в його майбутнє.

2. Джерела та основні риси рабовласницького права на території Північного Причорномор’я та Приазов’я

Суспільний устрій характеризується виразним соціально-класовим розшаруванням. Панівний клас — судновласники, купці, землевласники, господарі виробництв і майстерень. Серед населення переважали вільні землероби, ремісники, вільні торгівці. Але вільними, повноправними громадянами були тільки чоловіки — громадяни міста. Жінки вважалися вільними, але не мали політичних прав. Соціальні відносини між громадянами будувалися на принципі рівноправності.

Державний лад міст будувався на тих же засадах рабовласницької формації, що й устрій античних полісів Греції. За формою правління це були демократичні (V-II ст. до н. є.) або аристократичні (починаючи з I ст. до н. є.) республіки. Вищий законодавчий орган державної влади — народні збори, які, наприклад, в Ольвії, скорочено називалися “Народ”. Практично це були збори міської общини за участю лише повноправних громадян міста — греків віком 25 і більше років. Решта населення (раби, чужоземці, жінки) не мали права брати участь у владних органах. Збори вирішували найважливіші питання внутрішньої й зовнішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяльність. Вони також надавали громадянство, торгові привілеї іноземцям, вшановували громадян, котрі мали заслуги перед містом. В Ольвії, наприклад, за розбудову міста й пожертви до міської скарбниці громадян нагороджували золотим вінком або встановлювали їхні статуї.

Народними зборами щорічно обирався постійно діючий виконавчий орган — Рада міста, яку очолював голова; обирався також секретар. Рада організовувала підготовку й попередній розгляд рішень, декретів та постанов народних зборів. Тому законодавчі акти міст видавалися від імені “Ради і народу”.

Окремою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або посадові особи — магістрати, які обиралися з числа повноправних громадян міста. Вони управляли фінансами, судовими установами, військовими справами та іншими галузями життєдіяльності міста. Серед міських магістратур неабияке значення мала колегія архонтів. Вона керувала іншими колегіями і в разі необхідності скликала народні збори. її очолював перший архонт, якому також належало право командувати військами міста. Вирішенням юридичних питань займалася колегія продиків.

У містах-державах Північного Причорномор’я функціонували суди. В судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки. Судовий процес мав змагальний характер, вирок суду був остаточним.

Право будувалося на системі Афінської полісної демократії, а його основними джерелами вважалися звичай і закон, які не-зрідка ототожнювались. Закони народних зборів, декрети рад міст, постанови колегій посадових осіб приймалися з урахуванням звичаїв і традицій.

Розвинутій правовій регламентації підлягали відносини власності. Право захищало приватну власність на житло, рухоме майно, худобу, особисті речі. Земля і раби могли бути як у приватній, так і державній власності.

3. Джерела давньоруського права

У давньоруській державі були поширені звичаєве право, договори Русі з Візантією, князівське законодавство, канонічне (церковне) законодавство, Руська Правда.

Серед них домінували норми, що виникли на основі звичаїв. У літописах і повідомленнях зарубіжних авторів містяться дані про звичаї східних слов’ян ще до утворення Київської Русі. Вони регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків та ін.). У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов’язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли переважно у сфері общинного суду.

Норми звичаєвого права були тісно пов’язані з нормами моралі, і вони сприймались як справедливі, моральні; з ними змушена була рахуватись і панівна верхівка.

Важливими джерелами права були русько-візантійські договори 860, 907, 911, 944 рр. Хоча тексти договорів 860 та 907 pp. не збереглися, вони згадуються у пізніших договорах. Дослідники вважають, що в них відбиті норми давньоруського права “Руський закон”. Так, договір 944 р. згадує не лише про звичай, а й про “статут”, тобто писаний закон руський. Закон руський описується як ґрунтовне, самобутнє законодавство, що охороняє особистість, власність. На цій підставі можна припустити, що законодавство давньоруської держави існувало задовго до Руської Правди. Слід зазначити, що існує також договір 971 p., але в ньому представлено лише візантійське право.

Окреме місце серед джерел права займає церковне законодавство. Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви, між церквою та паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання княжих церковних уставів. Відомі церковні князівські устави Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого. Уставом Володимира юрисдикції церкви підлягали справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріального забезпечення церкви було визначено десятину від митних надходжень, приплоду худоби та зібраного урожаю. Устав Ярослава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від соціального становища потерпілого). Вони містять заходи щодо боротьби із залишками язичництва та порушенням християнської моралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільного розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.

4. Основні інститути архаїчного права

Специфічною характеристикою архаїчного права визнають особливі процесуальні форми розгляду споровши (наприклад, різні двобої) і особливі форми судових доказів (ордалії). Судом є суд суспільної думки. Виграє та сторона, що висуне більшу кількість обвинувачень, причому незалежно від їхньої обґрунтованості.

Особливості архаїчного права: усний характер норм, їх казуїстичність, несистематизованість, неструктурованість і необов’язковість визначили й відповідні особливості процедур дозволу споровши. У древнім суспільстві не існувало спеціальних юридичних установ, що дозволяли правові суперечки. Справи про правопорушення розглядалися в різних народів різними органами: народними зборами, вождем, старійшинами, офіційними й неформальними лідерами. Метою архаїчного права було примирення сторін3. Відповідно до цього завдання органів, що розглядають правову суперечку, складалася не стільки в тім, щоб виявити факти, сформулювати правові норми й застосувати їх з урахуванням цих фактів, скільки в тім, щоб усунути заподіяне зло й відновити гармонію в стривоженій громаді.

5. Спадкове право Київської Русі

Спадкове право формувалося і розвивалося внаслідок установлення приватної власності. У Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося великого значення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власників, залишалися в руках одного й того самого класу. Вже договір Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадщину за заповітом і за законом. Пізніше це було закріплено в Руській Правді.

Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без поділу переходив до молодшого сина (ст. 100 П. П.). Дочки спадкоємицями не вважалися, бо інакше, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду. За договором Русі з Візантією 911 р. у разі відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сестру вони повинні були видати заміж, давши їй придане.

З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 П. П.). Стосовно бояр і дружинників передбачався виняток — їхня спадщина за відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 П. П.). У цьому, зокрема, виявився принцип феодального права як права-привілею. Пізніше положення ст. 91 П. П. були поширені на біле духовенство, ремісників, вільних общинників.

До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їхня мати. Мати-вдова одержувала частину майна «на прожиття», якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо мати-вдова удруге виходила заміж, то призначався опікун з найближчих родичів. Передавання майна опікуну відбувалося при свідках. За виконання своїх обов’язків опікун користувався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь зі спадщини, він зобов’язувався відшкодувати збитки.

6. «Руська правда» — структура, система та її редакції

Найдавнішою є Коротка редакція Руської Правди, яка відображає державну організацію і давньоруське право періоду становлення феодального ладу. Вона складається з Правди Ярослава, Правди Ярославичів, Покону вирного, Уроку мостникам. Вважають, що Правда Ярослава з’явилась у 10-30-ті pp. XI ст., а Правда Ярославичів — у 50-60-ті pp. XI ст. Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. В Правді Ярослава зберігається, хоча й зі значним обмеженням, інститут кровної помсти. Предметом правового захисту в Короткій редакції виступає життя та тілесна недоторканість феодалів й князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємництва. Чітко простежується специфіка феодального права як права привілею панівних станів. Зміни й доповнення Правди Ярославичів мали на меті захистити князівські маєтки і князівську земельну власність. Навіть заміна кровної помсти системою грошових стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці.

Розширена редакція Руської Правди відображає еволюцію феодального права внаслідок подальшого соціально-економічного й політичного розвитку Київської держави. її створення припадає на період князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. В ній — чимало перероблених і доповнених норм Короткої редакції, а також Устав Володимира Мономаха, в якому зафіксовані нові норми, що захищають інтереси феодалів, обмежують майнові й особисті права феодально залежного населення. Але в головному Устав був спрямований на пом’якшення класових суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Київської держави (його появу спричинило повстання у Києві у 1113 р.). Тут ідеться про порядок успадкування майна, регуляцію боргових зобов’язань і кабальних відносин, обмеження лихварства, заборону перетворювати закупів у рабів, впорядкування правового становища холопів.

Третя редакція Руської Правди — Скорочена, розглядається дослідниками як переробка у XV чи навіть XVII ст. одного зі списків Розширеної редакції.

7. Найважливіші правові інститути окремих галузей давньоруського права

Коротка редакція Руської Правди, яка відображає державну організацію і давньоруське право періоду становлення феодального ладу. Вона складається з Правди Ярослава, Правди Ярославичів, Покону вирного, Уроку мостникам. Вважають, що Правда Ярослава з’явилась у 10-30-ті pp. XI ст., а Правда Ярославичів — у 50-60-ті pp. XI ст. Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. В Правді Ярослава зберігається, хоча й зі значним обмеженням, інститут кровної помсти. Предметом правового захисту в Короткій редакції виступає життя та тілесна недоторканість феодалів й князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємництва. Чітко простежується специфіка феодального права як права привілею панівних станів. Зміни й доповнення Правди Ярославичів мали на меті захистити князівські маєтки і князівську земельну власність. Навіть заміна кровної помсти системою грошових стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці.

8. Мета і система покарань на українських землях в Литовській Руській державі

Щодо системи покарань, яка існувала в той час, то вона була досить простою та порівняно м’якою. Найдавнішою формою покарань була помста потерплого чи його родичів. Цей вид покарань у часи «Руської Правди» спочатку обмежили, а потім і зовсім скасували. Переважним видом покарання було грошове стягнення з майна злочинця, що складалося з двох частин: одна йшла на користь князя, а друга-потерпілому. Видами грошового стягнення були віра (проста віра та дика), продаж, головщина, урок. Вищою мірою покарання був, так званий, «потік і пограбування» — вигнання злочинця та його сім’ї з общини з конфіскацією майна на користь общини. Цей вид покарання призначався, переважно, затри види злочинів: убивство в розбої, підпал і конокрадство. Смертна кара не була властивою для права того часу. Вона з’являється пізніше і в спершу в практиці церковних судів.

9. Поняття та види злочинів за «Руською правдою»

Карне право князівського періоду пройшло певну еволюцію від приватного карного права, коли реакція на злочин і судочинство належала самому скривдженому, який мав право помсти (таліону) та викупів (компенсацій), до публічного права і державного судочинства у вигляді державних кар та їх комбінацій. Об’єктом і суб’єктом злочину визнавалися лише вільні люди. Злочин називався «кривда», «обида», прикладався до конкретної особи й не кваліфікувався як порушення державного ладу. Навіть понять «державний злочин» чи «зрада державі» не існувало. Зрештою як не існувало і дефініції самого злочину.

За «Руською правдою» розрізняються такі злочини: 1) проти життя (ненавмисне і навмисне убивство або розбій з наміром і без наміру); 2) проти тіла (каліцтво, тяжкі тілесні ушкодження, побої); f) проти честі і свободи (удар мечем в піхвах або рукояткою); 4) проти майна (крадіжка або татьба, грабунок чи розбій, привласнення чужого майна, пошкодження чужої власності, розорення межі чи пошкодження межового знака, підпал, шахрайство, конокрадство); 5) проти громадських інтересів: а) проти релігії (чарівництво, або зелейництво, волхвування, мародерство, богохульство, крадіжки у церкві); б) проти родини (убивства та крадіжки між подружжям, двоєженство та двоємужжя, кровозмішення, перелюбство, покидання подружжя); в) проти моралі (зґвалтування, статеві збочення).

10. Пам’ятки права Галицько-Волинської держави

Упродовж існування князівства тут переважно діяли відомі з часів Київської Русі загальні принципи, інститути та форми правового регулювання суспільного життя. Серед джерел права — звичай, Руська Правда, церковне законодавство. Оскільки ці джерела подано раніше, зауважимо лише, що їх застосування в Галицько-Волинському князівстві не мало принципових відмінностей.

Подальший розвиток давньоруського права відбувався в князівському законодавстві, яке існувало у вигляді грамот, заповітів, статутів, договорів тощо. Так, у грамоті князя Івана Ростиславовича (1134 р.) регламентувалося правове становище іноземних купців, зокрема, порядок їх звільнення від сплати мита. «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (1287 р.) розглядає організацію управління містами й селами, право успадкування та купівлі-продажу феодального землеволодіння, порядок передачі князями права експлуатації залежного населення. Статутна грамота князя Мстислава Даниловича (кінець XIII ст.) регулювала розміри та форми повинностей міського населення на користь князя.

Серед пам’яток права цього періоду також — збірник постанов галицько-волинських правителів і договори («ряди») князів із народом. На жаль, ці важливі пам’ятки права не збереглися, є лише згадки й посилання на них в інших джерелах.

Літописи вказують на існування правових документів, що слугували впорядкуванню окремих інститутів права власності й зобов’язального права (договорів, угод, доручень тощо). Зокрема, широко застосовувались договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, дарування, заповіту нерухомої власності. Містяться деякі відомості і з кримінального права. Так, серед видів покарань називаються смертна кара, конфіскація майна, штрафи.

11. Нормативні акти цивільного права ІХ-ХІУ ст.

“Руська Правда” — це комплексний документ, норми якого відносяться до ХI — поч. XIII ст. Він складається з:

1) Короткої (Стислої) редакції Правди, яка дає свідчення про

норми права з VIII ст. і поділяється на “Правду Ярослава” (ст. 1—18), “Правду Ярославичів” (ст. 19—41), “Покон вірний” (ст. 42), “Урок мостників” (ст. 43). Прикладом цієї редакції є Академічний список.

2) Ширша (Докладна) редакція Правди є переробкою Короткої, її розширенням і продовженням. Виникла в II пол. XII—на поч. XIII ст. Прикладом є Синодальний і Карамзинський списки.

3) Скорочена з Ширшої Правди (Середня) — ця редакція є скороченням Ширшої й тому не має більшого значення. Її можна розглядати як спробу кодифікації.

Серед чинних у Київській державі норм відомі були й так звані церковні устави. Їх збереглося шість. Вони мали велике значення насамперед для церковного судочинства, являючи собою визначення державною владою прав церкви й духовенства. Так, на підставі “уставів” церква мала право на так звану “десятину”. Із “уставів” історико-правове значення мають: “Устав Володимира Святого”, “Устав князя Ярослава”. Так, в “Уставі Володимира” князь призначив на утримання церкви десятину з різного роду доходів: з суду, з торгівлі, з домів, з табунів тварин, із зібраного врожаю зернових та з інших прибутків.

“Устав” затверджує також існування церковного суду, який мав розглядати справи про знахарство, чаклунство, тобто мав карати за дотримання старовинних вірувань, та інші язичницькі обряди та звичаї.

12. Поняття зобов’язань у праві Київської Русі

Розвинутість зобов’язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов’язані передусім зобов’язання з приводу заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов’язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, зобов’язаний сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 П. П.).

У Руській Правді згадується також про зобов’язання за договорами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов’язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні за відомих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов’язань (продаж у холопи) (статті 54, 55 П. П.).

Договори («ряди») укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує. Перші письмові договори купівлі-продажу землі, що дійшли до нас, були укладені в Новгороді.

Про існування одного з найдавніших договорів — договору купівлі-продажу — свідчать уже русько-візантійські договори. Договір купівлі-продажу регламентувався в Руській Правді. Тут передусім визначено порядок купівлі-продажу челядина (ст. 16 К. П., ст. 38 П. П.), а також порядок установлення добросовісного придбання речі (статті 37, 39 П. П.). Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода щодо продажу себе в рабство. У цьому випадку договір обов’язково укладався перед послухами (ст. 101 П. П.).

13. Поняття володіння та власності в праві Київської Русі

У Руській Правді відбито процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в К. П. розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого (скажімо, худоби), то в П. П. (статті 41, 42) він визначався також місцем учинення злочину (украдено худобу із закритого приміщення чи з поля).

Основу феодального ладу становила феодальна приватна власність на землю. Тому Руська Правда досить багато уваги приділяла саме закріпленню й захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані ідеєю охорони насамперед господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали й окремі інтереси селян від грубих форм феодального свавілля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.

Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю відбито в найдавнішій Короткій редакції Руської Правди. Якщо в першій її частині — Правді Ярослава — об’єктами права власності називаються бойовий кінь, зброя, одяг, тобто рухоме майно, яке належало дружинникам, то в Правді Ярославичів уже є статті, що свідчать про право приватної власності на землю. Стаття 24 говорить про зростання князівських заорювань і залучення з цією метою значної кількості залежних людей, над якими були поставлені князівські старости. Стаття 34 встановлює високий штраф за заорювання межі і знищення знака межі; в ст. 32 йдеться про охорону князівської власності, встановлюється штраф за пошкодження князівської борті.

Ще далі в розвитку правил охорони феодальної власності на землю йде Поширена Правда. їй (ст. 72) порівняно зі ст. 34 К П. притаманна більша диференціація можливих випадків порушення межі (тут особливо виділяються бортні, ролейні, дворові межі), що дає підставу стверджувати про подальший розвиток феодального господарства (насамперед за рахунок общинних земель), зростання випадків порушення права приватної власності в умовах соціальної нерівності та загострення класових суперечностей.

Як зазначалося, феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку були позика, освоєння вільних земель працею холопів і феодально залежних селян. Згодом головним способом придбання землі стало пряме захоплення її у сусідських общин («окняження й обоярення землі»). Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше в ній повідомлень про розвиток феодальних вотчин, які включали в себе хороми власника, житло його слуг, приміщення для челяді і залежних селян, господарського інвентаря.

14. Судові органи Київської Русі (IX — поч. XIV ст.)

Серед судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності з звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини. Та в процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід’ємними від адміністрації. Вони поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.

Судом першої інстанції в публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили вервний староста і визначні громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду — захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.

Вервний суд провадив також вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити “дику кару”. Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.

В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького.

У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тиуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князь судив у себе на подвір’ї або прямо на місці. Брали участь у процесі й княжі урядовці — судовий тиун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник — проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.

До приватних судів належав суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду.

В Київській Русі існували також церковні суди. Це були суди митрополита і владики. Їх юрисдикція поширювалася на духовенство, на церковних людей. Розглядалися злочини проти віри, проти моралі, порушення законів церкви, двоєжонство, розпуста, ворожіння, родинні сварки, справи про церковне майно.

До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії — випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася — звинувачували.

15. Поняття і види злочинів у праві Київської Русі

“Руська Правда” знала поняття злочину і покарання за злочин. Суб’єктами злочину могли бути лише вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.

Розрізнялися три види злочинів: державні злочини, до яких належали повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот; тілесні пошкодження, побої; злочини проти особи, до яких відносилися вбивство, тілесні пошкодження, побої; майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

“Руська Правда” виділяє суб’єктивний бік злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або “в пиру”, то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо злочинець “став на розбій” і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми “на потік та пограбування” (ст. 7). Цей найтяжчий вид покарання застосовувався також за підпали, казнокрадство та розбій.

Головне місце в системі кримінальних покарань у “Руській Правді” відводиться помсті та грошовому штрафу, в ній відсутні смертна кара та членопошкодження. Визнаючи недоліки, притаманні останнім, а також маючи перед собою приклад візантійського права, що передбачає поширене застосування тілесних покарань, духовенство робило спроби реформувати слов’янську систему покарань шляхом введення страти. Проте оскільки це суперечило інтересам громадськості та знижувало прибуток від “викупів”, страту було запроваджено, але незабаром скасовано. Мала місце й друга (вже після князя Володимира Великого) спроба узаконити страту під час правління князя Ярослава, яка була нейтралізована його синами.

16. Рецепція Візантійського права в Київській Русі

Важливим джерелом розвитку давньоруського права була рецепція грецького права на Русі. Християнська православна церква Київської Русі мала тісні зв’язки з Константинополем. Цілком природно, що збірники грецького церковного права переносилися в землі України-Русі. Серед них — “Номоканон”, “Еклога” і “Прохирон”. “Номоканон” в Україні був відомий під назвою “Кормчих книг”. Окрім церковних правил, сюди входили й світські закони. До “Еклоги” входять норми цивільного візантійського права, які стосуються права спадкового, опіки, духівниць, норми процесуального характеру, норми кримінального права. Крім того, в церковних судах Київської Русі у вжитку були й інші збірники візантійського походження: “Судебник царя Константіна”, “Закон судний людям”, “Книги законнії”.

Необхідно звернути увагу на те, що рецепція візантійського права не являла собою простої компіляції, а була переробкою грецького права з урахуванням українських звичаїв і традицій.

17. Основні стадії судового процесу у Київській Русі

У Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес, що характеризувався активною участю у ньому осіб, заінтересованих у вирішенні тих чи інших конфліктів. Суд виконував функції посередника в судовому процесі, що пояснювалося недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак у справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування і самі ж судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу використовували і церковники під час розгляду справ про злочини проти релігії і церкви.

В обвинувально-змагальному процесі сторони називалися «позивач» і «відповідач». Особливо активну роль у процесі відігравав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.

Значна активність позивача в процесі виявлялася, наприклад, під час розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані «заклич», «звід» і «гоніння сліду».

18. Становлення і розвиток звичаєвого права в Україні

Основним і найважливішим джерелом українського права є неписане звичаєве право, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам правного життя й побуту. З боку зовнішньої форми норми звичаєвого права відрізняються від норм писаного права-закону тим, що закон після його ухвали й оголошення належними законодатними органами існує й зберігається у формі готових, незмінних, точно формульованих і на письмі зафіксованих приписів, правна сила яких не залежить від того, як і коли вони виконуються. Тим часом норми неписаного, звичаєвого права зберігаються в народній пам’яті у формі певних психологічних переживань.

19. Система судоустрою на українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського. Королівства Польського та Речі Посполитої

Характеристика судоустрою та судочинства на українських землях у складі Великого Литовського князівства може бути поділена на декілька періодів: 1) до кінця XIV ст.; 2) з кінця XIV ст. до середини XVI ст.; 3) із середини XVI ст.

До кінця XIV ст. Вся повнота судової влади Великого князівства Литовського належала тільки великому князеві. Від себе він передавав її намісникам, тіунам та іншим посадовим особам. Поряд з князівським існував церковний суд. Міські та сільські громади мали власні суди. Удільні князі підлягали суду великого князя.

З кінця XIV ст. судова система Литовсько-Руської держави включала в себе: 1) найвищу інстанцію — одноосібний великокнязівський суд із необмеженою компетенцію і правом розглядати будь-які справи; 2) суд «пани»-Ради; 3) суди сейму землі (князівства); 4) регіональні суди воєводи; 5) суди державця-намісника. Існували також домініальні суди пана-шляхтича та громадські суди селян і міщан (копні).

Як правило великий князь здійснював правосуддя особисто. Якщо з наказу князя хто-небудь і брав у ньому участь, то рішення все одно залишалося за князем. Через велику кількість справ князь міг передавати право чинити суд своїй довіреній особі, але таке доручення не набувало постійного характеру. Поруч із великокнязівським судом із кінця XV ст. судову владу здобула ще й » пани » -Рада. Вона здійснювала судочинство але так і не перетворилася на судову установу. Суди сейму землі були апеляційною інстанцією для регіональних судів. Обласні (регіональні) суди належали намісникам великого князя, які пізніше передали судові повноваження старостам та воєводам. Судочинство ними здійснювалося теж одноосібно. Нижчою ланкою судової системи були суди державця-намісника, що управляв невеликими містами і територіями. Апеляційною інстанцією для суду нижчої ланки був суд воєводи.

Іншим видом судів Литовсько-Руської держави були домініальні чи одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням. Існували ще громадські суди селян та міщан, які дістали назву «копні» (люди сходились на їх засідання копою, тобто гуртом). Копні суди були найдавнішими, досить авторитетними. Навіть третій Литовський статут висловився за збереження копних судів. Це була судова установа звичаєвого права, що тісно пов’язана зі старим вічевим зібранням (в його актах копа часто так і називалася віче). До компетенції копного суду належали майже всі карні та цивільні справи, що виникали на його територіальній підпорядкованості. Сюди могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд мав право передати справу до вищої інстанції. Туди ж дозволялося надсилати апеляції на рішення копного суду.

У середині XVI ст. державні суди Речі Посполитої було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовились від права здійснювати власне судочинство. Великий князь запровадив земські (або виборні) та гродські (або замкові) суди.

Земські шляхетські суди були запроваджені в усіх повітах і складалися із судді, підсудка та писаря. Всіх їх обирала шляхта, а затверджував великий князь. Земські суди проводили засідання тричі на рік тривалістю у два тижні. Вони судили шляхтичів у всіх справах, за винятком значних кримінальних діянь (наїзд на сусідні володіння, підпал, вбивство, розбій, зґвалтування). Здебільшого тут розглядалися цивільні справи. Апеляція на вирок такого суду подавалася до суду великого князя.

Гродські суди були одноосібними (судочинство в них здійснював намісник, староста або воєвода). За дотриманням формальної сторони судового процесу стежив замковий суддя. Судові книги вів писар. Ці суди розглядали переважно кримінальні справи, судили як шляхту, так і міщан, селян. Апелювати на вирок цього суду можна було теж до суду великого князя.

Відповідно до другого Литовського статуту (1566 р.) в кожному повіті утворювалися також підкоморні суди — для розгляду справ про земельні межі. До складу цих установ входили підкоморний суддя, призначений великим князем, та його заступник -коморник.

20. Система злочинів і покарань на українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського. Королівства Польського та Речі Посполитої

Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого були чинними на українських землях, приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини XIV ст. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Визначне місце посідали вони і в Судебнику 1468 p., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського.

Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі взагалі звільнялися від покарання. Так, за І Литовським статутом карою за образу шляхтича була в’язниця, за образу нешляхтича — штраф. За вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один із них, решта ж платила гуртом «головщину».

Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було завдано окремій особі або громаді. Пізніше його стали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб’єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, котрі досягли за статутом Великого князівства Литовського 1566 р. 14 років і за Литовським статутом 1588 р. — 16 років.

Починаючи з XIV ст. законодавство і судова практика намагалися відрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив «гріх жорстокості». Статути Великого князівства Литовського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину. їм були відомі і такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об’єкта злочину на кілька видів. Найтяжчим злочином вважалися образа або злочинне посягання на життя і здоров’я господаря — великого князя, короля. Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, розголошення державної таємниці, здача замку, заколот (ро-кош). Злочинами проти релігії та церкви вважалися богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.

До злочинів проти особи належали вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа. Найтяжчими серед них вважалося вбивство, яке поділялося на категорії залежно від об’єкта злочину, способу його учинення: убивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності пана, убивство під час бійки, за перевищення меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них становили грабіж — відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій — умисний напад на чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, всі учасники, незалежно від їхньої ролі, каралися смертю. До злочинів проти сім’ї та моральності належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідництво, зґвалтування та ін.

У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося кілька термінів: «кара», «страта» тощо. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить дедалі зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 p., залякування у писаному праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави.

21. Рецепція візантійського права в Київській Русі

22. «Устави на волоки» 1557 р.: структура та зміст

«Устава на волоки» 1557 — правовий документ, затверджений 1.4.1557 польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення і поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні — у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині.

За «У.на в.» всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки — волоки (дорівнювали прибл. від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір — дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система) кожна по 11 морґів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього, селяни отримували по одному морґу землі під городи, які не обкладалися податком.

«У. на в.» збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у залежності від родючості ґрунту. Всі землі поділялись на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий — пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці, осочники), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та ін. повинностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.

23. Загальна характеристика Литовських статутів як джерела права України

Важливим джерелом Литовсько-Руського права стали Литовські статути. Цей кодекс права було прийнято на сеймі в 1522 році. Він набрав чинності з 1529 року і на цілі століття пережив саму державу, де був утворений та став джерелом права Правобережної України. Він був чинний на значній частині українських земель майже до середини XIX ст. Як джерело права Литовський статут цінний ще й тим, що він продемонстрував успадкування Русько-Литовською державою староруських правових норм, засвідчив те, що саме вона, на противагу Московії, стала безпосередньою спадкоємицею правових відносин Київської Русі. Литовські статути витримали три видання (1566, 1588 рр.). Посилення ролі шляхти впродовж середини XVI ст. зумовило необхідність видання другого Литовського статуту (1566 р.). Друга редакція розширювала права дрібної шляхти і одночасно обмежувала права селян. Вона мала 14 розділів і 366 артикулів. Система норм права і розподіл за змістом по розділах залишились без змін, але значно збільшився обсяг розділу про шляхетські права та про карні злочини. Друга редакція другого Литовського статуту діяла впродовж короткого часу, оскільки утворення в 1569 р. об’єднаної держави — Речі Посполитої — вимагало узгодження його з польськими законами. Третій Литовський статут, ухвалений у 1588 р., стосувався права як шляхетського, так і «посполитого», всенародного, а також служив джерелом права для копного (громадського) суду. Прав міщанства і духовенства Литовські статути майже не порушували.

24. Церковні статути литовських князів як джерела права

Литовські статути — це правовий кодекс Великого князівства Литовського, який увібрав у себе основні положення державного, цивільного, кримінального й процесуального права Джерелами Литовських статутів були:

звичаєве право Литви, Білорусі, України, Польщі;
«Руська правда»;
судові постанови;
поточне законодавство;
німецьке, польське, римське право.

Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо беспосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на “десятину” — своєрідну форму податку, який повсюду одержували церковні організації.

25. Статутне судочинство в Литовсько-Руській державі

26. Джерела права України за доби Великого князівства Литовського, Польського королівства і речі Посполитої

Власна законодавча діяльність литовських князів спочатку розвивалась у формі привілеїв щодо окремих питань, осіб, груп осіб, а пізніше — станів. Привілеї були: а) пожалувані, за якими надавались землі, шляхетські титули, посади та ін.; б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо; в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї, вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, міщанам), церквам, монастирям. Так, за привілеями Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р. передбачалося створення привілейованої військової верстви (шляхти) лише з литовців-католиків. Привілеї, які надавалися окремим землям, мали назву обласних. Наприклад, це привілеї, що надавали автономію українським землям: Київській — 1494, 1507, 1529р., Волинській — 1501, 1509 р.

Серед джерел права Литовсько-Руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладалися з Новгородською та Псковською республіками, Лівонським і Пруським орденами, Московським князівством. Для українських земель особливе значення мали договори з Польщею 1385, 1413, 1569 р.

27. Пам’ятки магдебурзького права в Україні

Поступово відбудовувалися українські міста, спустошені під час монголо-татарської навали. З часом вони ставали осередками ремесел, промислів і торгівлі, а також політичного й культурного життя. Відбудовувалися старі замки-фортеці та будувалися нові: у них населення рятувалося від ворожих нападів. Крім того, замки ставали резиденціями польських і литовських можновладців.

Усі міста в Речі Посполитій поділялися на державні й приватновласницькі. Міщани намагалися захиститися від сваволі магнатів і шляхти, виборюючи для міста самоврядування. Польські королі та литовські князі вбачали в містах джерело прибутків, а також шукали підтримки для боротьбі зі сваволею дворянства, тому надавали деяким містам грамоти на магдебурзьке право (від назви німецького міста Магдебург, що першим дістало право на самоврядування в ХІІІ ст..). За такою грамотою:

можновладці не мали права управляти містом і судити його мешканців;
міщани могли самостійно вибирати суд та міські органи самоврядування (магістрат) на чолі з війтом. Після обрання магістрату місто формально виходило з-під влади старости й магнатів;
населення міст мало право регулювати діяльність цехів і купецьких корпорацій, а також розв’язувати питання опіки, успадкування майна тощо;
узаконювалася соціальна нерівність серед міщан. За своїм соціальним статусом вони поділялися на багатіїв (купці, лихварі, власники ремісничих майстерень, цехова верхівка, заможні ремісники) та міську бідноту (підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники); також у містах проживали селяни, військові, козаки, шляхта, духівництво.

У XIV-XVII ст. магдебурзьке право вибороли Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Київ, Вінниця, Брацлав, Чернігів та інші міста. Найпершими серед них були Львів — 1356 рік, Кременець — 1374, Берестя — 1390, Київ почав користуватися магдебурзьким правом лише в 1494-1497 pp.

Проте більшість українських міст (понад 80 відсотків) залишилася в приватній власності магнатів.

28. Інститут права власності в Україні за Литовсько-Руської доби

Регулюється феодальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді пожалування князя за умови несення служби (тимчасово чи довічно). Пізніше феодали домоглися передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими землями за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.

Розвинулося сервітутне право — право користування чужими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцю будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, то господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

29. Зобов’язальне право України за Литовсько-Руської доби

Зобов’язання випливали з договорів, серед яких найчастіше зустрічалися договори купівлі-продажу, позики, найму тощо. Вони укладалися переважно в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів населення. Для цього ж використовувалася застава нерухомого майна, яке переходило у володіння й користування кредитора до повного повернення боргу боржником.

Закон визначав форму і порядок укладення угод, установлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов’язань. До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій та обрядів. Було заведено, щоб контрагенти перебивали руки, часто виставлявся могорич (частування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

30. Спадкове право України за Литовсько-Руської доби

У польсько-литовському праві розрізнялося успадкування за законом, заповітом і на основі звичаю. Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку право на спадщину для жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно, передусім земля, переходило тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частину, але починаючи з XIV ст. шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувалися дочками.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися з числа спадкоємців за законом: дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші особи.

Розрізнялося успадкування батьківського і материнського майна. Наприклад, III Литовський статут 1588 р. передбачав, що «спадщина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде проходити». Отже, батьківське майно, утому числі куплене, передавалося у «вотчину» лише синам, а дочкам— переважно тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого».

31. Джерела права на українських землях за Великого князівства Литовського, Польського Королівства і Речі Посполитої

На українських землях, що входили до складу Литовської держави, діяла досить строката система права. Спочатку, оскільки вони стояли на вищій правовій сходинці розвитку, ніж Литва, тут зберігався свій юридичний устрій. Основними діючими джерелами права деякий час були Руська Правда та звичаєве право. Великі князі й урядовці, не маючи, що протиставити розвиненій давньоруській правовій системі, змушені були дотримуватися “старовини” й “давності”, при вирішенні справ посилаючись на ці джерела.

Литовські статути — видатні пам’ятки права литовського, українського та білоруського народів. За змістом, рівнем законодавчої техніки вони вважаються одними з найпрогресивніших на той час документів європейської юридичної думки.

32. Джерела права Запорізької Січі ХУІ-ХУІІ ст.

Як і в попередні часи, важливим джерелом права залишалося звичаєве право. Але воно зазнало суттєвих змін як за формою і змістом, так і за широтою та порядком застосування. Норми звичаєвого права, що не суперечили російському законодавству, підтверджувалися санкціонуванням державної влади. Про це свідчать укази Петра І, інші документи та матеріали, зокрема прохання генерального обозного Я. Лизогуба (1729 p.), «доношение» генерального судді І. Борозни (1735 р.) та ін. Водночас під традиційними юридичними нормами розуміли далеко не всі норми звичаєвого права, а передусім ті, що служили інтересам правлячої еліти (раніше встановлені і закріплені в різних нормативних актах). Це випливає з указів імператора і Сенату від ЗО листопада і 4 грудня 1796 р. про «восстановления» в Малій Росії «правления и судопроизводства сообразно тому как оное там сходственно правам и прежним обрядам существовало».

Найповніше звичаєве право діяло в козацькому середовищі, особливо на території Нової Січі, хоча й там виявилася тенденція до дедалі більшої регламентації внутрішнього устрою правового життя різноманітними письмовими приписами офіційних властей.

Упродовж усього періоду пізнього феодалізму звичаєве право продовжувало функціонувати в усіх сферах життя українського суспільства і держави, навіть у тих випадках, коли окремі його норми суперечили основним напрямам політики як гетьмана, так і царського уряду. Пояснюється це тим, що норми звичаєвого права мали переважно об’єктивний характер, вони глибоко проникли в усі сфери суспільства. І хоча наприкінці XVIII ст. у зв’язку з еволюцією суспільних відносин, втратою державності сфера застосування звичаєвого права обмежується у зв’язку з витісненням його російским законодавством, звичаєве право продовжувало жити, його норми обов’язково враховувались усіма без винятку кодифікаторами, імперським законодавством.

Провідне місце в правовій системі України XVIII ст. посіло писане право. Значною мірою було поновлено дію Литовського статуту 1588 p., Саксонського зерцала, «Порядку». Законність цих джерел підтверджували загальноімперські акти, універсал гетьмана І. Скоропадського від 16 травня 1721 р., «Решительные пункты» (п. 20) від 22 серпня 1728 p., інструкція гетьмана Д. Апостола судам від 13 липня 1730 р.

33. Суд і розправа у правах малоросійських 1750 р. Ф. Чуйкевича

Спроби систематизації українського права продовжувалися. 1750 р. Ф. Чуйкевич уклав, а в 1758 р. остаточно завершив збірник “Суд і розправа в правах Малоросійських”. В основу збірника було покладено ідею відновлення станових судів; розроблено правові норми, що визначали правове становище таких судів і порядок судового процесу. В полках мало бути засновано посади суддів земських, замкових і межових, однак остаточне рішення в судових справах мало належати старшинський верхівці.

34. Норми місцевого права Чернігівської та Полтавської губерній у Зводі законів Російської імперії

Всі особливі для Полтавської і Чернігівської губерній положення, викладені в 53 статтях «Зводу законів цивільних», мали за джерело норми місцевого права. Даними статтями регламентувалися особисті і майнові права та обов’язки подружжя (ст.113, 120), особисті і майнові права та обов’язки батьків і дітей (ст.7, 161, 170, 547, 822, 828), опіка і піклування (226, 229, 243, 245, 251, 267, 269, 279), порядок оформлення цивільно-правових документів (599, 600, 654, 655, 659), право власності (368, 398, 439, 458, 474, 561), сервітутні права (434), зобов’язальне право (521, 794, 1214, 1310, 1334, 1336, 1729, 1743, 1748, 1938, 2017, 2078), спадкове право (575, 866, 876, 952, 958, 962, 974, 1037, 1082, 1087, 1097, 1101, 1116).

До третього розділу другої книги «Зводу законів цивільних» було включено статтю 633, яка містила правила, що стосувалися тільки малоросійських козаків і передбачала обмеження в праві розпорядження козаками земельною власністю. Дана стаття не ґрунтувалася на нормах місцевого права.

35. Козацьке звичаєве право Запорізької Січі

36. Поняття та зміст речового права в Литовсько-Руській державі

Статут Вартський 1420—1423 рр. короля Володислава Ягайла. Це збірник норм старого звичаєвого польського права, написаний латинською мовою. Статут було ухвалено на першому правничому з’їзді Польщі й Литви, що відбувся у Варті 1423 р. Пізніше його було перекладено “руською” мовою і він вийшов під назвою “Статут короля Володислава ІІ даний Литві 1420—1423 рр.”. Статут має низку норм, що стосуються права родинного і спадкового. Вміщується також кілька артикулів, які стосуються речового права. Підкреслюється термін давності — три роки і три місяці.

37. Польсько-литовські джерела права у Запорізькій Січі

Джерелами іноземного права, які продовжували діяти на території Української гетьманської держави, був, насамперед, Литовський статут у його третій редакції 1588 року. Зберігали свою силу окремі постанови польсько-литовського сейму, які глибоко вкоренилися в правову систему Гетьманщини.

На Правобережній Україні та Західній Волині (до приєднання їх до складу Росії в 1793 та 1795 pp.) найважливішими джерелами права залишались акти центральної влади Речі Посполитої, Магдебурзьке право, Литовський статут, а також норми звичаєвого права. У 1768—1775 pp. польський Сейм затвердив так звані Кардинальні права, які гарантували панування шляхти та католицької церкви в усіх сферах життя.

38. Розвиток найважливіших інститутів окремих галузей цивільного права у період національно-визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького.

На той час на території України залишалися чинними основні джерела права, що діяли раніше, до 1648 р.: польське право, Литовські статути, Магдебурзьке право, Холмське право, «Саксонське зерцало», т. зв. кормчі (церковні) книги, звичаєве козацьке право. Неузгодженість у використанні цих джерел давала змогу впливовим чи спритним людям «повертати» хід справ у вигідне для них русло. Нерідко довільно тлумачилися юридичні норми. Інколи суд, не бажаючи карати винного за німецьким правом, застосовував норми Литовського статуту або звичаєвого права, наприклад, щоб полегшити вирок. Робилося це, як правило, в інтересах козацької старшини чи шляхти.

В умовах становлення Української держави дія правових джерел розширюється. До третього Литовського статуту вносяться нові положення, що зміцнюють становище козацької старшини.

39. Джерела права України-Гетьманщини

Поширилося застосування Магдебурзького права, причому не тільки в містах, айв усіх ланках судової системи України. У першій половині XVIII ст. з метою полегшення праці юристів-практиків виникла гостра потреба перекладу збірників Магдебурзького права з латинської на українську мову. Тому створюються: Короткий вказівник Магдебурзького права за книгою «Порядок» і своєрідна праця під назвою «Кратко выписано з прав малороссийских книги «Порядку», з артикулов прав Магдебургского, права цесарского з означением, какое в тех правах за вини положено наказание и казнь и на каких именно значат страницях». У зазначених і деяких інших збірниках зміст Магдебурзького права було дещо трансформовано порівняно з оригіналами. Реалії суспільно-політичного життя, безперечно, відбилися на характері й обсязі застосування Магдебурзького права на місцях. Наприкінці XVIII ст. Магдебурзьке право майже перестало застосовуватися на українських землях, але багато які з його положень збереглися з різних нормативних актах.

Березневі статті 1654 року не передбачали поширення на територію Гетьманщини московського права. На українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Ці правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в одних і тих самих справах ухвалювати різні рішення залежно від того, яким джерелом у суді керувалися, що призводило до різних зловживань. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись тим самим якнайшвидше ліквідувати політичну автономію України. Усе це зумовило підписання царського указу від 28 серпня 1728 року про скликання кодифікаційної комісії. До складу комісії, очолюваної генеральним суддею І. Борозною (після його смерті — генеральним обозним Я. Лизогубом), спочатку увійшло 12, а пізніше 18 членів. Робота над складанням проекту кодексу тривала протягом 15 років і завершилася лише в 1743 році, за правління Єлизавети Петрівни. Однак проект цього кодексу не був офіційно затверджений. Таке ставлення російського уряду до складеного документа зумовлене тим, що його зміст не відповідав політиці російської влади в Україні.

40. «Права, за якими судиться малоросійський народ» — як пам’ятка Українського права

«Права, за якими судиться малоросійський народ» – це Кодекс, який набув поширеного застосування в судових установах Гетьманщини як законодавчий акт при розгляді і вирішенні судових справ, зокрема цивільних, що підтверджується документально архівними матеріалами. Кодекс Гетьманщини мав позитивний вплив на розвиток українського права.

Кодекс мав чітку структуру: він складався з 30 розділів, які ділилися на 531 артикул (статтю) і 1 716 пунктів. До нього були додані «Інструкція кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини. У кодексі містилися пояснення цитат, наведених у тексті, алфавітний реєстр — покажчик, а також заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою та внутрішньою структурою ця пам’ятка права відрізнялася від усіх інших джерел, якими користувалася комісія та які діяли тоді на теренах Російської імперії. Обробка різних за походженням, змістом, мовою й характером збірників, тлумачення й формулювання основних юридичних понять свідчать про добру правову підготовку членів кодифікаційної комісії, їхню ерудицію та загальний високий рівень розвитку юриспруденції в Україні.

Кодекс українського права, складений 1743 року, знав інститути власності й володіння, сервітути й заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме, спадкове й набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов’язальне право: розрізнялися зобов’язання з договорів і зобов’язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позики, особистого й майнового найму, поклажі, поруки та зберігання.

41. Кодифікація українського права (др. пол. XVII — кін. XVIII ст.)

У першій чверті XVIII ст. у процесі динамічного розвитку суспільно-політичного і правового життя України виникла гостра потреба спочатку інкорпорації, а потім і кодифікації права України.

У той час на території України використовувалася велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх застосування. Ще більше ускладнилась обстановка у зв’язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по всій території) російського законодавства. Мало значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із російським дворянством.

Царське самодержавство, обмежуючи правомочність гетьмана, обмежувало водночас і його законодавчу владу, а отже, і можливості України підтримати й зберегти власну систему права.

Спочатку робота з кодифікації здійснювалася приватними особами, котрі займалися систематизіцією нормативної бази окремих інститутів та галузей права, наприклад створення «ручних книг» для судів. Під ручними книгами розуміли збірники законів, створені шляхом неофіційної інкорпорації (в порядку приватної систематизації). Часто «ручні книги» включали коментарі вчених. «Ручні книги» називалися ще «керівними» книгами. Наприклад, «Порядок» — це одна з таких книг.

За указом від 28 серпня 1728 р. імператриця Анна наказала створити з місцевого українського населення кодифікаційну комісію для створення Зводу законів. У 1743 р. після завершення роботи над Зводом усі 18 членів кодифікаційної комісії власноручно його підписали. Цим вони брали на себе відповідальність за зміст Зводу. У такому вигляді Звід був надісланий на затвердження цариці Єлисаветі. Є відомості, що Сенат одержав Звід і всі матеріали до нього 17 липня 1744 р. Однак Звід не був офіційно затверджений, бо його зміст мав розбіжності з намірами самодержавної влади.

42. Поняття та види злочинів у кримінальному праві Гетьманської України

У кримінальному праві гетьманської доби з’явилися цілком нові поняття, пов’язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей:

з’явилося поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доконаного злочину;
розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випадках, відбували меншу кару;
був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного злочину (неповноліття, сп’яніння тощо);
було сформульоване поняття рецидиву та ін.

В Україні існували такі види покарань:

смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, утоплення, колесування, спалення, закопування живими в землю) та прості (повішення, відрубування голови) види;
калічницькі й болісні кари;
церковні кари, серед яких найпоширенішим було ув’язнення в так звану куну й ув’язнення в монастир;
тюремне ув’язнення;
позбавлення честі (шельмування);
вигнання;
усунення з посади;
майнові покарання (конфіскація та викуп);
примусове одруження (у разі зґвалтування дівчини);
догана.

43. Цивільне право Гетьманщини

Цивільне право Гетьманщини було врегульоване в одинадцяти главах Кодексу (крім того, в ньому вміщено норми адміністративного, кримінального, процесуального права). Цивільне право було найбільш змістовним і відображало для свого часу високий рівень розвитку соціально-економічних, правових відносин тогочасного українського суспільства.

Значна увага приділена аналізу цивільно-правових норм Кодексу щодо визначення типу правового регулювання суспільних відносин у Гетьманщині. Викладені результати аналізу цивільно-правових норм дали підставу для висновку, що у Кодексі був найбільше поширений спеціально-дозволений тип правового регулювання суспільних відносин стосовно осіб (невільників), які мали обмежені цивільні права.

Уперше в історико-правововій літературі встановлено, що структура, зміст та інститути цивільного права Гетьманщини, за Кодексом, свідчать про формування тогочасної системи українського права відповідно до романо-германського типу правових систем.

44. Обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний) форми процесу

У період, що досліджується, в Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого розподілу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилися тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримінальні — в межах слідчого процесу.

На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкритим. В ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поширення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.

За судовою практикою, яка складалася до початку XVIII ст., усі жителі України були правоздатними. Але траплялися винятки. За литовськими статутами неправоздатними були невільники («баніти»), «безчесні», «прокляті». За попередніми нормами не визнавалися дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, жінки без чоловіків чи опікунів та залежні селяни, якщо їх пан не виступав «асистентом».

Особи, що виступали у судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій, звалися процесуальними сторонами. Вони брали участь в розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка ставила вимогу іменувалася «поводом», «актором», «кредитором», «інстигатором», «укрівдженим», «жалоблівою стороною», «чолобитником», «доносителем». Сторона, яка захищалася називалася «всіваною», «злодійською», «відвітною».

З XVIII ст. поширення одержали терміни відповідно «позивач» та «відповідач».

Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого українська мова, але вона знаходилася під значним впливом мов сусідніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мови в Лівобережній Україні значно посилилось, тому протоколи судових засідань почали складатися на ній. Ведення протоколів було обв’язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 p. було введено канцелярське судочинство, суд здійснювався суворо «за формою».

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін.

45. Характер та особливості судового процесу Гетьманської України

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов’язані в процесі судоговоріння («завод свой выговорить») і в наступні три дня викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інститут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х pp. XVIII ст.

Свідків приводили до суду сторони у числі не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків на звичайних та офіційних. Звичайні свідки — це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов’язані з нею. Офіційні свідки — це також заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприся-жництвом. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.

46. «Процес короткий приказний» 1734 р.: зміст і значення

«Процес короткий, приказний, або Акцес» — пам’ятка укр. процес, права. Вперше її текст надр. в «Архиве исторических и практических сведений, издаваемом Николаем Калачевым» (кн. 2, 1861) під наз. «Процес краткій приказній, чрезъ которій можеть отчасти, кто похощеть, поразумети и познатьг порядки при-казнге зъ малого и болшіе, вьгданій при резиденцій гетманской, 1734 года августа дня». У списках М. В. Калачова і М. П. Василенка пам’ятка складається зі вступу, 13 пронумерованих, але не іменованих структурних частин, додатку (апендиксу) і окр. частини «О приговоре», присвяченої суд. вироку. У вступі містився переказ указу Петра І про утворення при гетьмані окр. канцелярії під керівництвом ген. писаря. Частини 1—4 присвячені поч. стадіям суд. процесу, 5 — особливостям розгляду боргових справ, 6 — зем. справам, 7 — справам про майнові відносини подружжя, 8 — про побої та образу честі, 9 — про вбивство, 10 — про подружню зраду, 11 — про зґвалтування, 12 — справам про «злодійство», 13 — про втікачів — великорос, селян. У додатку вміщено вказівку про обов’язок суду робити докладний випис із справи, який мав підписуватися сторонами. У списку А. В. Стороженка пропущено ч. 7, змінено дату 1734 на 1743 і внесено деякі незначні ред. зміни. Крім того, в додатках вміщено 32 рос. нормат. акти, що стосувалися України. У зв’язку з цими розбіжностями окр. дослідники вважали «Процес короткий» і «Акцес» різними за походженням пам’ятками права, але М. П. Василенко довів, що всі три списки походять від одного джерела.

Він також зазначив, що польс. слово «акцес» означає вступ і, ймовірно, з’явилося у назві пам’ятки внаслідок помилки переписувача. Автор пам’ятки невідомий. На думку М. Є. Слабченка, ним був один з членів кодифікаційної комісії, що готувала «Права, за якими судиться малоросійський народ». М. П. Василенко вважав більш вірогід. версію, що автором був один з канцеляристів Ген. військ, канцелярії у Глухові. Мов а пам’ятки наближена до рос. канцеляр. мови 1-ї пол. 18 ст. Осн. джерелами «Процесу» були Литовський статут і «Порядок» Б. Троїцького, Соборне утюження 1649 тощо. «Процес», вірогідно, не мав офіц. значення, на нього не посилалися у судах, але широко використовували як своєрід. підручник для правознавців і канцеляристів.

47 . Суд і розправа в правах 1756 р. значення та зміст

«Суд і Розправа» — визначна пам’ятка права України 18 століття, складена бунчуковим товаришем Ф. Чуйкевичем — результат його приватної кодифікації (1750–58); повна назва: «Суд і Розправа в правах Малоросійських широко на різних місцях показана, а тут в єдиний короткий і ясний ексцерпт, для припинення гіркої в судах тяганини зібрана, для корисного вжитку малоросіянами списана від Різдва Христового 1770 18 жовтня».

Збірка «Суд і Розправа» присвячена судовому цивільному процесові й судоустроєві та частково земельному й родинному праву; одночасно вона є джерелом історії правничої думки Гетьманщини. Постала на ґрунті політичних (відновлення Гетьманства) та соціально-економічних (оформлення старшини в прошарок землевласників) змін, вона ставила собі завдання обґрунтувати потребу зміни судоустрою, що виник по 1648, і повернути давній, на основі Литовського Статуту, що залишався головним джерелом права Гетьманщини. Присвячена гетьманові К. Розумовському, «Суд і Розправа» пропонувала відновити так звані статутові суди і цим відокремити судівництво від загальної адміністрації, обороняла незалежність судів Гетьманщини й доводила, що втручання російського уряду в судові справи України є «не згідне з правами малоросійськими» і що «від Суду Генерального апеляція нікуди вже йти не повинна».

48. Кримінальний кодекс 1787 р. і його застосування на українських землях що входили до складу Австро-Угорщини

Порядок здійснення провадження у кримі нальних справах в Австрійській (з 1867 р. Австро-Угорській) імперії, до складу якої входила Буковина, визначався кримінальним і кримінально-процесуальним правом. Робота над кодифікацією кримінального права розпочалася у 1768 р., коли ерцгерцогиня Марія Терезія видала кримінальний кодекс. Він складався з двох частин: перша регулювала питання процесуального, а друга — матеріального права. Цей кодекс не діяв на Буковині в системі матеріального права, але з 1787 р. застосовувався до процесуального права.

У 1787 р. імператор Йосиф ІІ видав новий кримінальний кодекс, який містив окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права, хоч у цілому був феодальним. Покарання були дуже суворими. Однак значно обмежувалось застосування смертної кари. Призначати таке покарання могли лише над звичайні суди. Вперше кримінальні справи, які вирішували суди, були відмежовані від політичних, розглядуваних адміністративними органами.

49. Судові органи України-Гетьманщини

Одна з особливостей судових органів України другої половини XVII ст. — це не тільки широка компетенція в межах судочинства, а й виконання функцій нотаріату, адміністративних органів і поліції. Серед функцій суду, що грунтувалася на нормах звичаєвого права, слід назвати примирливу. Особи, які мали одна до одної претензії, між якими був спір або суперечка, з метою примирення могли звернутися до суду з так званою «угодою», «добровільним прощенням». Суд без порушення справи приймав документ про примирення, вписував його в актову книгу, встановлював «заруку» (штраф за порушення миру) і, зрозуміло, одержував плату за працю. Така процедура дозволяла уникати тривалих, виснажливих судових процесів, які розоряли сторони, між якими був спір, і збагачували адміністрацію й суд.

50. Звід місцевих законів західних губерній 1837 р. — як пам’ятка цивільного права України

Це — проект збірки норм цив. матеріального та процес, права, що стосуються Правобережної України та Білорусі. Кодифікація права України в 1-й пол. 19 ст. відбувалася в істотно нових сусп.-екон. і політ, умовах, коли укр. нац. державність було знищено і Україна на становищі колонії входила до складу Рос. імперії з її могутнім централізованим бю-рокр. апаратом. Тому всі роботи щодо кодифікації укр. права велися паралельно та у зв’язку з кодифікацією права Рос. д-ви під гаслом упорядкування та уніфікації норм, що діяли в Лівобереж. і Правобереж. Україні, макс. зближення правових систем України і Росії шляхом поширення на Україну загальноімп. зак-ва та усунення місц. особливостей у застосуванні права. Спроби систематизувати рос. зак-во, хоч і безуспішні, робилися багатьма кодифікаційними комісіями. У 1801 було ств. ще одну Комісію для складання законів, яка поділялася на три експедиції. «Малоросійськими правами» мало займатися 6-е відділення 2-ї експедиції. У його складі над кодифікацією права України працювали 2 групи. Перша, на чолі з А. Р. Повстанським, займалася правом правобережних (Київ., Волин. та Поділ.), друга, під кер. Ф. І. Давидовича, — правом лівобережних (Черніг. і Полт.) губерній. Підсумком праці групи А. Р. Повстанського був проект «Зводу місцевих законів губерній та областей, приєднаних від Польщі». Група Ф. І. Давидовича підготувала «Зібрання цивільних законів, чинних у Малоросії» (див. «Зібрання малоросійських прав» 1807). Після цього кодифікац. роботи було фактично припинено, за винятком перекладу рос. мовою Лит. Статуту, що його оприлюднено 1811.

51. Цивільний кодекс Австрії 1811 р.

1 січня 1812 року Цивільнийкодекс Австрії (Allgemeines bürgerliches Gesetzbuch — ABGB) уведений в дію.Діюче до того моменту загальне приватне право (перейняте римське право,йозефінський і західногалицький кодекси, провінційні статути і звичаєве право)відмінили. На Буковині цей цивільний кодекс введено з 1 лютого 1816 року [17, с.225]. Кодексмав 1502 статті і поділявся на 3 частини. Перша (ст. 15-184) була присвяченаособовим правам, друга (ст. 285-1341) — речовим, а третя (ст. 1342 — 1502)містила спільні норми щодо особових і речових прав. Джерелами цивільного кодексупослужили пандектне римське право, Пруcьке Земське уложення 1794 року,провінційне право австрійських земель. Дуже мало було запозичено з Цивільногокодексу Франції 1804 року (Кодексу Наполеона).

На відміну від Пруcького уложення,австрійський кодекс (у певній частині діючий донині) присвячений винятковоцивільному праву. Його змістом є лише загальне цивільне право, що стосуєтьсявсіх осіб і речей. За своїм матеріальним змістом і за рівнем своєї юридичноїтехніки австрійський кодекс, за визначенням Е.Аннерса, займав проміжнестановище між Пруським уложенням і Французьким цивільним кодексом (2, с. 250).Кодекс був виданий німецькою мовою. У 1868 році у Львові вийшов йогоукраїнський переклад, здійснений комісією, створеною у 1865 році на чолі з радникомВищого суду у Львові К. Кміцикевичем (6).

Поруч із загальним цивільнимкодексом діяли й особливі цивільні закони. До їх числа належали військовізакони, що зберігали силу для осіб військового звання; торгове уложення(введене в Австрії 17 грудня 1862 року); вексельний статут від 25 січня 1850року; загальні закони про поземельні книги від 25 липня 1871 року (у 1873 роціна Буковині вводились нові поземельні книги) та ін. [12, с. ІІ].

52. Цивільний та кримінальний процес за судовою реформою 1864- 1865 рр.

В основу перетворень, що здійснювалися в ході реформи 1864 року,був покладений принцип поділу влади: судова влада відокремлювалася відзаконодавчої та адміністративної.

Проголошувалося рівність усіх перед законом. «Судова владапоширюється на осіб усіх станів і на всі справи, як цивільні,так і кримінальні »свідчить стаття 2 з« Установи судових установлень ».

Згідно Судовим постанови судді оголошувалися незмінний, часткововводилася їх виборність. До кандидатів у судді висувалися суворі ічисленні вимоги: освіта, стаж роботи, наявність певногомайна, бездоганність репутації.

Важливою частиною реформи було кардинальне спрощення судоустрою.

Замість безлічі судів засновувалися єдині для всіх станів загальногромадянськісуди. У їх число включалися дві групи судів: загальні судові встановлення тамісцеві судові встановлення.

Основними ланками загальних судових установлень були: окружні суди,судові палати і урядовий сенат.

Окружні суди утворювалися на території декількох повітів з урахуваннямчисельності населення та обсягу роботи. Голови і члени цих судівпризначалися імператором за поданням міністра юстиції, який повиненбув вважати з думкою загальних зборів суддів того суду, де треба булопрацювати призначається. Термін повноважень для суддів не встановлювався.

У їх складі утворювалися, залежно від кількості суддів,присутності. Їм було підсудна більшість справ, віднесених до компетенціїзагальних судових установлень. Окружні суди розглядали кримінальні іцивільні справи по першій інстанції, інколи виступали в ролі другогоінстанції по відношенню до з’їздів мирових суддів і перевіряли законністьвинесених ними рішень.

Передбачалася можливість утворення колегій у різних складах.

У встановлених законом випадках справи розглядалися в окружних судах:

-колегіями у складі трьох професійних суддів,

-професійними суддями за участю станових представників,

-професійними суддями за участю присяжних засідателів.

Суд станових представників — один із проявів непослідовності судової реформи 1864г., влади не змогли до кінця відмовитися від впливу насуди станових інтересів. Були виділені категорії злочинів,розгляд яких ставилося під контроль представників основних станів (державні злочини, «злочину за посадою»).

Станові представники брали участь у винесенні вироків, користуючись тими ж правами, що й професійні судді.

Розгляд кримінальних справ за участю станових представників здійснювалося і в судах інших інстанцій загальних судових установлень – в судові палати та Урядом сенаті.

Суд присяжних (прогресивне явище того часу, до середини XIX століття він вважався кращою формою суду) — складався з трьох суддів-професіоналів і 12 присяжних засідателів. Присяжні приймали рішення, винен або не винен підсудний у вчиненні злочину.

Відповідно до Установою судових установлень повсюдно повинні були бути утворені мирові суди, які діяли б на території судових ділянок (по кілька в повіті). Повинен був працювати як мінімум 1 мировий суддя, що обирався земським зборами (органом місцевого самоврядування) на 3 роки усіма класами з місцевих жителів, що володіють встановленим цензом (освітнім і майновим).

53. Адміністративне законодавство на землях України в пер. др. пол. XIX ст.

Ця галузь законодавства почала формуватися у другій половині XIX ст. У системі адміністративного законодавства центральне місце займало » Положення про заходь до охорони державного порядку та громадського спокою » 1881 року. На підставі цього «Положення» губернатори використовували такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув’язнення в тюрму чи фортецю. До селян адміністративні стягнення в виді арешту застосовували земські начальники, посади які були затверджені в 1889 році.

На початку XX століття адміністративне законодавство характеризувалось обмеженням прав особини. Громадські свободи, проголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 року, із годиною були обмежені тимчасовими правилами.

» Тимчасові правила про пресу » (від 24 листопаду 1905 року, 18 березня й 26 апреля 1906 року) забороняли публікації, котрі загрожували безпеці держави, закликали до страйків на підприємствах та припинення зайняти в учбових заставах, до організації заборонених законом зібрань тощо.

Згідно із » Тимчасовими правилами про товариства та спілки » від 4 березня 1906 року заборонялися товариства, котрі малі мітку, що суперечила громадській моралі, був заборонена кримінальним законом чи загрожувала громадському спокою та безпеці.

» Тимчасові правила про зібрання » від 4 березня 1906 року практично виключали можливість проведення зібрань без дозволу поліції й присутності її представників, котрі в будь-яку мить могли їхнього припинити.

54. Джерела права України (друга половина XIX ст.)

Джерела діючого права в Україні поповнилися новими нормативними актами в окремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейське й кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин в Австро-Угорщині також привів до перегляду старих й створення нових кодексів.

Основним джерелом права у пореформе-ний період продовжувало залишатися Повне зібрання законів Російської імперії (ПЗЗ). Водночас розвиток буржуазних відносин обумовив, як уже зазначалося, необхідність внесення істотних змін у чинне законодавство. Це було реалізовано насамперед у публікації другого та третього видань ПЗЗ.

Нове законодавство включалося і в Звід законів Російської імперії (33), який визнавався найважливішим джерелом права. У1857 р. вийшло у світ третє видання Зводу законів, У подальшому повне видання 33 вже не випускалося. У 1876 р. була зроблена спроба приступити до нового видання 33, однак воно залишалося незавершеним. У 1885—1897 pp. велика частина томів 33 видання 1876 р. і деякі з томів видання 1857 р. були замінені новими. При цьому до складу 33 вперше вводилися статути наукових установ та навчальних закладів Міністерства народної просвіти, а із Судових статутів 1864 р. і колишньої другої частини X тому у 1885 р. був утворений новий XVI том 33.

55. »Звід законів Російської імперії» 1842 р.: зміст, структура та значення дія права України.

У 1840-1842 pp. на території України, що входила до складу Росії, було введено в дію «Свод законов Российской империи». Це призвело до уніфіка-ції системи джерел права, що діяли в Україні, і виключило застосування норм права, які діяли до цього. Було прийнято рішення зберегти тільки окремі особливості в законах про стани і в цивільних законах. На Правобережну Ук-раїну поширювалося виключно російське законодавство. Лише на території Чернігівської і Полтавської губерній законом допускалася дія норм місцевого цивільного права, але лише тих, що увійшли до «Свода законов Российской империи». Таких норм налічувалося 53 з 3979 статей. Вони регулювали спадкові і сімейні відносини.

10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламен-тувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми ци-вільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право власності і володіння та частково норми зобов’язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов’язувальне право. Норми четвертої книги регу-лювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинення договорів.

Інститут права власності містив поняття цього права, види власності, кваліфікацію його об’єктів і суб’єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно визначалось як «право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і потомственно».

Це право у деяких випадках обмежувалося сервітутами, відомими ще з XVIII ст. Захистом закону користувалося не тільки право власності, а й право володіння, яке розглядалося як особливий правовий інститут.

З’явилися нові пункти у зобов’язальному, спадковому і сімейному праві, але загалом залишено чимало від старого. Так, заборонялося заповідати родове майно, за винятком випадків, коли володілець родового маєтку був бездітним. Тоді він міг заповідати майно одному з близьких або далеких родичів. Чоловік мав право особистої влади над дружиною. Вона повинна була йти за ним, коли він пе-реселявся, змінював місце служби тощо. Чоловік міг вимагати здійснення цього права через поліцію. Паспорт дружині видавався поліцією тільки за згодою чоловіка. Дорослі діти, які проживали з батьками, не мали права вступати у зобов’язання і видавати векселі без згоди батьків.

У зобов’язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів і види договорів. У першій половині XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права продавати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців з виключними правами людини.

56. Статут про покарання, які накладаються мировими суддями 1865 р. та їх застосування на українських землях

Проект судово-поліцейського статуту, що містив 206 статей, був переданий на розгляд до II відділення Державної Ради у лютому 1864 р. Проект доопрацьовувався на засіданнях Державної Ради у травні та липні 1864 р., після чого його останній варіант під назвою «Статут про покарання, що накладаються мировими суддями» був поданий на розгляд імператору і затверджений 20 листопада 1864 р. Статут про покарання складався з 13 глав, перша з яких містила загальні положення (порядок заміни стягнень, обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність, тощо). Решта глав, що належали до його особливої частини, містили у своєму складі 150 проступків, поділених залежно від об’єкта посягання на 12 видів – проступки, що посягають на встановлений порядок управління (гл. II, а також гл. V – порушення Статуту про паспорти), на громадський порядок (гл. III – «проступки проти благочинства, порядку та спокою»), а також проступки, передбачені у гл. X та XI, що посягають на громадський благоустрій (гл. IV), на порядок в галузі будівництва і залізничного транспорту (гл. VI), такі, що порушують правила пожежної безпеки (гл. X), тощо. Статутом про покарання не були передбачені процесуальні основи провадження у маловажних проступках (порядок накладення покарань, процедура оскарження дій мирових суддів, застосування заходів адміністративного припинення і т. ін.).

57. Законодавче закріплення інституту адвокатури в російській імперії другої половини XIX ст.

Реформою запроваджувалися основні принципи буржуазного права: безстановість суду, змагальність сторін, гласність судочинства, котре відбувалося у відкритих засіданнях за участю сторін і вершилося присяжними засідателями. Вводився інститут адвокатів. Були створені окружні суди (по одному на губернію), які становили першу судову інстанцію.

Касаційні функції виконував сенат, що міг повернути ту або іншу справу на повторний розгляд. Для вирішення дрібних справ запроваджувався інститут мирових суддів.

58. Військово-морський статут про покарання 1886 р. та його застосування і Україні

У пореформений період діяли окремі закони, що містили у собі норми, які встановлювали кримінальну відповідальність. До них належали Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут (1886 p.). Ці закони встановлювали спеціальні правила про кримінальну відповідальність, мали репресивний характер, цілком відповідали поміщицько-кріпосній суті царського самодержавства, посилювали і розширяли заходи кримінально-правової репресії. Наприклад, Військовий статут, що застосовувався військово-польовими судами, формально був призначений для військовослужбовців, але насправді широко застосовувався і до цивільних осіб, якщо вони вчинили злочин у військовий час.

59. Кримінальне право в Україні: поняття та види злочинів, мета та система покарань (др. пол. XIX ст.).

Реформування кримінального законодавства царської Росії на даному етапі виявилось у розробленні і затвердженні 20 листопада 1864 р. Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями. Цей Статут являв собою кодифікований нормативний акт, що складався з норм, вилучених з Уложення 1845 р. (всього було вилучено 652 статті) про незначні злочини і проступки. Таким чином, Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. було суттєво реформовано і в редакції 1866 р. містило 1711 статей (проти 2224 статей Уложення 1845 р.)

Система кримінального права пореформеного періоду будувалася на основі Уложення про покарання кримінальні і виправні в редакції 1866 р. У цій редакції Уложення стало значно коротшим (1711 статей). Уложення враховувало низку гуманних ідей, раніше відбитих у законодавстві. Так, у 1863 р. були скасовані тілесні покарання — накладання клейма (тавра) і штемпельних знаків. Ці новели увійшли і в нову редакцію Уложення, проте зберігалося застосування такого заходу, як биття батогом, хоча і порівняно рідко (переважно стосовно селян за вироками волосних судів). Пізніше, у 1885 p., з’явилася наступна редакція Уложення про покарання кримінальні і виправні, яка містила ширше коло актів: закони про образу государя (1882 р.), про вибухові речовини (1884 р.), про зміну паспортного статуту (1885 р.), про робочих і сільськогосподарських працівників. Уложення в редакції 1885 р. відрізнялося від попереднього (1866 р.) новими складами державних злочинів, поява яких була пов’язана з розвитком революційного руху в Росії, розширенням відповідальності за страйки. Була, наприклад, установлена відповідальність за розповсюдження творів, які закликали до повстання проти верховної влади серед війська. Зазначені зміни в законодавстві, без сумніву, мали репресивний характер, були спрямовані на придушення революційного руху.

60. Основні риси судового процесу на українських землях по цивільних та кримінальних справах (др. пол. XIX ст.)

Проведення у царській Росії судової реформи 1864 p., яка ставила одним із завдань відокремлення судової влади від поліцейських установ, поєднувалося із введенням інституту мирових суддів. Це нововведення мало, безумовно, прогресивний характер, оскільки вилучало з відання поліції, з її адміністративним свавіллям велику кількість справ за незначні злочини і проступки і передавало їх на розгляд мирових суддів. Однак таке нововведення вимагало реформування кримінального законодавства, передусім Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. (видання 1857 p.).

61. Цивільне право в Україні др. пол. XIX ст.

Скасування кріпосного права потягло за собою розширення сфери застосування цивільного права, передусім у зв’язку з тим, що законодавство дозволяло селянам стати активними учасниками цивільних правовідносин, зробивши їх рівними у правах суб’єктами цих відносин.

Правоздатність фізичної особи починалася з моменту її народження. Останнє як обставина, що впливає на правовідносини, вимагало офіційного посвідчення. Головним способом посвідчення факту і часу народження слугувало метричне свідоцтво. Правоздатність завершувалася насамперед у момент смерті. Чинне того часу цивільне законодавство (Т. X, ч. 1 33) знало і так звану цивільну (юридичну) смерть. До неї належали такі випадки: а) позбавлення судом усіх прав стану; б) постриг у ченці; в) безвісна відсутність особи у місці проживання впродовж 10 років (Т. X, ч. 1, ст, 54, 1234).

Згідно зі ст. 420 Зводу законів цивільних право власності — вічне і потомствене. Це означало, що зв’язок власника з майном продовжувався, доки не наставав юридичний факт, який розривав цей зв’язок. Він міг настати: 1) внаслідок волевиявлення суб’єкта права власності; 2) коли він був викликаний долею об’єкта права власності; 3) в силу закону.

У цивільному праві застосовувався поділ речей на рухомі і нерухомі (Т. X, ч. І, ст. 383). До перших відносили земельні володіння, будинки, ліс, незжатий хліб, заводи, фабрики, залізниці тощо. До других — цінні папери, капітали, одяг, меблі тощо. Цей поділ мав велике правове значення і виявлявся як у способах набуття права на річ (рухоме майно можна було придбати простим фактичним передаванням, а нерухомість набувалася виключно через письмовий акт з додержанням особливої процедури), так і в спадкуванні за законом.

62. Джерела права України у першій половині XIX ст.

Підсумком роботи групи А. Повстанського був проект під назвою «Свод местных законов губерний й областей, присоединенных от Польши». Група Ф. Давидовича підготувала «Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии» («Собрание малороссийских прав»).

Ці проекти буди результатом першого етапу роботи експедиції. Вони містили діючі в Україні норми. Майже все «Собрание малороссяйских прав» споряджено покажчиком джерел. Із 1255 статей 515 мають посилання на III Статут, 457— на Саксонське зерцало, 224 — на хельмське, 58— на магдебурзьке право, всі інші на правовий звичай. Фактично «Собрание малороссийских прав» —де перший проект цивільного кодексу України. В ньому ми бачимо норми Права, які діяли в Полтавській і Чернігівській губерніях на початку XIX ст. Проект складався з 3 частин, 5 книг, 42 розділів, 1377 параграфів (статей). Його не було офіційно затверджено, але він широко використовувався практиками.

У 1809 році кодифікаційну комісію було поділено на 6 відділів. Останньому (шостому) було доручено складання зводів законів для українських губерній. З початком російсько-французької війни кодифікаційні роботи були призупинені.

У 1826 році Комісія складання законів була перетворена в другий відділ царської канцелярії, і роботу з кодифікації права було поновлено. Керівництво кодифікаційними роботами було знову покладено на М. Сперанського. Результатом кодифікаційних робіт стало підготовлене в 1830 році «Повне зібрання законів Російської імперії» і «Звід законів Російської імперії» (1833 року).

63. Зміни у законодавстві України в період реформи (перша половина XIX ст.)

У 1838 році проект Зводу було б затверджено Державною радою. По змісту це був збірник матеріального й процесуального права, який складався із трьох частин. Перша частина був зосереджена у книжках й мала 196 статей, в які розглядалися, головним чином, запитання правоздатності осіб різних станів. Друга частина в складі п » яті книжок включала 947 статей й мала регулювати право власності зобовязувальне й сімейне право. Третя частина складалася із трьох книжок й включала 896 статей. Вони визначали порядок проведення цивільного суднового процесу.

Аналіз проекту Зводу показує, що законодавець намагається витіснити місцеве законодавство нормами загальноросійського права. Звід побудовано таким чином, що російське законодавство виступає в ньому джерелом права, яку регулює найбільш важливі суспільні відносини, а місцеве право — як таке, що регулює окремі правовідносини. Ця позначка досягається шляхом повної ідентичність системи законів Російської імперії й » Зводу місцевих законів західних губерній » . Після затвердження Звід планувався до введення в дію на Правобережній Україні, але й одну годину перемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, не було б місця для місцевих законів. У 1840 — 1841 роках на Україну розповсюджується загальноросійське цивільне й кримінальне законодавство. У Правобережній Україні місцеве право було б скасоване беззастережно. У Полтавській й Чернігівській губерніях указом від 15 квітня 1842 року вводитися загальноімперське законодавство із судочинства. При підготовці іншого видання Зводу законів Російської імперіїв 1842 році у 10 тому було б внесено ряд норм із » Зводу місцевих законів західних губерній » (головним чином, це були норми III Статуту 1588 року) для їхнього застосування в Полтавській й Чернігівській губерніях. Таких норм налічувалося 53 із 3979. Вони регулювали спадкові й сімейні відносини.

64. Законодавство контрреформ 80-90-х рр. XIX ст. в Російській імперії та його вплив на Україну

З 1889 року Олександр III почав проводити так звані “контрреформи”, спрямовані на виправлення“жахливих помилок” 60-х рр. та на підтримку напіврозорених поміщиків. Був реорганізований особливий Дворянський банк, капітал якого у декілька разів перевищував фонди Селянського банку. Закон про земських керівників 1889 року поставив общину під повний контроль поміщиків. Ряд радянських дослідників вважає саме цей закон одним із найважливіших в загальному циклі контр реформ, оскільки його призначенням було послабити значення найважливішої реформи 60-х рр. — відміни кріпацтва — і повернутись до тих часів, коли селянські взаємини повністю залежали від вотчинно-поліційної влади поміщиків.

Введення інституту земських керівників дало можливість до поглиблення кріпосницької реакції, наступним актом якої стала земська контреформа.

Продовжуючи розгляд контрреформ значної уваги також заслуговує і міська контреформа 1892 р. Не зважаючи на той факт, що у містах не було значного дворянського прошарку, але, як зазначають автори тритомного видання Историяи СССР, вплив дворянства відбився у тому, що малоймущі категорії міського населення — прикажчики та дрібні торгівці — були повністю позбавлені виборчих прав, переваги було надано власникам нерухомості у місті, на збиток торгівельно-промисловим групам.

65. Судовий процес за судовою реформою 1864 р.

Судова реформа була викликана невідповідністю старого законодавства новим умовам. Наприклад, за старим законодавством селянин не міг виступати в суді від свого імені, а за «Маніфестом» 1861 р. селянин став особисто вільним. За цією реформою замість станового суду (окремо для селян, дворян) запроваджувався єдиний для всіх безстановий суд, що складався з коронного суду (у кримінальних справах) і мирового суду (у цивільних і дрібних кримінальних справах). Була введена незалежність суду від адміністративних органів (губернаторів, міністрів і т. п.). Рішення суду вважалося остаточним і могло бути оскаржене лише вищою судовою інстанцією тільки в разі порушення порядку судочинства. Судові засідання стали більш демократичними: на зміну закритому судовому засіданню прийшло відкрите, публічне. Запроваджувалися суд присяжних, змагальність сторін (прокурор — адвокат) та ін.

Судова реформа 1964 року — це найбільш послідовна з буржуазних реформ у Росії середини XIX ст., яка, втім, зберегла чимало станово-феодальних пережитків. Наприклад, залишався окремий суд для духівництва (консисторія), військовослужбовців (трибунал) і Особливий Верховний суд для вищих сановників. З 1866 р. судові чиновники ставилися в залежність від губернатора й підкорялися «його законним вимогам». З 19 травня 1871 р. політичні справи замість суду стала розглядати жандармерія.

66. «Статут про покарання, що накладаються мировими суддями» 1865 р., його структура та загальний зміст

67. Реорганізація прокуратури за судовою реформою 1861 р.

В основу перетворень реформи 1864 р. був покладений принцип поділу влади (наскільки взагалі його можна було застосовувати в Російській імперії того часу): судова влада відділялася від законодавчої, виконавчої, адміністративної.

В 1862 році, ще до судової реформи, Державна рада Російської імперії прийняла Основні положення про прокуратуру, у яких визначалися державне призначення прокурорського нагляду, його зміст, завдання й повноваження прокурорів. Досить чітко було сформульоване призначення прокуратури: «спостереження за точним і однаковим виконанням законів у Російській імперії». Основні положення про прокуратуру встановлювали принципи організації й діяльності прокуратури, що були непорушними протягом усього періоду існування Російської імперії. До їхнього числа була віднесена єдність і найсуворіша централізація органів прокурорського нагляду, здійснення прокурорами покладених на них повноважень від імені всієї системи органів прокуратури, здійснення «верховного» нагляду в імперії генерал-прокурором (він же міністр юстиції), найсуворіша підпорядкованість нижчестоящих прокурорів вищестоящим, незмінюваність прокурорів, незалежність прокурорів від місцевих впливів при прийнятті ними будь-якого рішення. Торкаючись цього питання, приват-доцент Московського університету С.І. Вікторський писав: «1) Організована в нас прокуратура по початку єдності й неподільності прокурорської діяльності, звідки — рівноправність чинів прокуратури й право заміни одного її члена іншим. 2) Другим початком, покладеним в організацію прокуратури, є — початок ієрархічного устрою, тобто керівництво з боку чинів прокуратури вищого рангу чинами її нижчого рангу. 3) Незалежність кожного чина прокуратури є третім початком, причому вона розуміється в змісті лише можливості залишатися йому послідовним у подальшій діяльності, раз він, керований своїм переконанням, висловився в справі в певному напрямку, а не в змісті надання йому права відмовитися від виконання доручення вищого чина по розслідуванню злочину».

68. Законодавство УНР (Центральної Ради), Гетьманату П.П. Скоропадського та Директорії

У справі судоутворення Директорія зберегла ті судові інститути, які існували за ЦР. Так, 2 січня 1919р. затверджується закон про відновлення діяльності Генерального суду. Назву «Генеральний суд» було змінено на «Надвищий суд». 24 січня 1919р. було біднвлено дію закону «Про заведення апеляційних судів», прийнятого ЦР 1 грудня 1917р. Продовжували функціонувати деякі ланки царської судової системи. Так, 19 лютого 1919р. Директорія затвердила закон «Про вибори та призначення мирових суддів». 26 січня 1919р. директорія затвердила Закон про надзвичайні військові суди, а 4 серпня 1920р. нову редакцію цього закону.

Суд складався з Голови і 4 членів. В засіданнях суду брали участь прокурор, оборонець та секретар. Суд міг розглядати справи цивільних осіб, за окремі вчинки. Вироки, винесені цимисудами, не підлягають оскарженню, виконувались негайно. Особи, засуджені до смертної кари, мали право протягом 6ти годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування, або полегшення вироку до Директорії, а в діючій армії до Головного Отамана. Право нагляду над Надзвичайними Військовими Судами надавалося Головному військовому прокуророві.

Н.В.С. діяли протягом всього часу влади Директорії в У.

За період існування УНР з 4 безеня 1917р. до 29 квітня 1918р. ЦР прийняла ряд змін, законів та універсалів:

I Універсал ЦР 10 червня 1917р.
II Універсал ЦР 3 липня 1917р.
III Універсал ЦР 25 жовтня 1917р.
IV Універсал ЦР 9 січня 1918р.
Був заключений Брест –Литовський мирний договір.
Був заключений господарський договір з Німеччиною і Австро-Угорщиною.
Прийнята Конституція УНР
Були внесені зміни до земельного кодексу, ухвалені закони про громадянство УНР, державний герб (тризуб), грошову систему, адм.-тер. Поділ.

69. Законодавство Тимчасового Уряду та його застосування в Україні

Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі і над Україною. Як і в інших районах, тут він спирався на політичне близькі йому елементи — членів губернських, міських і повітових управ, активістів місцевих організацій земського союзу, союзу міст, військово-промислового та біржового комітетів тощо.

Тимчасовий уряд, за задумом його організаторів, мав не тільки зосередити в своїх руках урядову владу. Він утворювався як виший орган держави в галузі законодавства, нагляду і верховного управління, який повинен був, таким чином, замінити верховну владу скинутого царя та інших вищих органів царизму. Тимчасовий комітет Державної думи, проголосивши передачу всієї влади Тимчасовому уряду, обумовив тільки неможливість видання ним законодавчих актів, які вносять докорінні зміни в державний і соціальний лад.

Тимчасовий уряд, котрий розпочав діяльність на початку березня, здійснив деякі зміни в апараті управління і утворив нові установи, продемонструвавши тим самим своє прагнення до демократизації політичного ладу Росії. Разом з тим слід підкреслити жорсткість політики уряду в галузі національно-державного будівництва, його прагнення зберегти унітарність країни. Державність, яка встановилася в Росії після Лютневої революції та протистояла Радам, була державністю буржуазної республіки. Від царизму була успадкована Державна дума. Тільки в умовах наростання революційної кризи Тимчасовий уряд на початку жовтня видав указ про п розпуск. Така ж доля спіткала і Державну раду, хоча спочатку Тимчасовий уряд обмежився тим, то вивів з нього осіб, найтісніше пов’язаних з колишнім царем і найбільш йому відданих.

Апарат міністерств і відомств зазнав незначних змін. Самі міністерства — центральні органи галузевого управління — Тимчасовий уряд залишив в основному недоторканними. З числа центральних відомств царської Росії було скасоване лише міністерство імператорського двору. З утворенням першого коаліційного уряду було засновано декілька нових міністерств — пошт і телеграфів, праці, продовольства та державного піклування. Бюрократичне чиновницький апарат, наскрізь пройнятий антидемократичним духом, залишився старим навіть у міністерствах, які були передані міністрам-соціалістам.

Свою керівну участь у державному житті буржуазія зміцнювала також через особливі наради, воєнно-промислові комітети і ради при уряді та міністерствах, утворені ще на початку війни. Тимчасовий уряд зберіг, зокрема, воєнно-промислові комітети та особливі наїв ради з оборони, палива, перевезень та інші державно-монополістичні органи. Були утворені також нові наради, необхідність яких диктувалася економічною та політичною обстановкою в країні. Кожній особливій нараді доручалося визначене коло питань державного управління. 21 червня при Тимчасовому уряді була утворена економічна нарада (або Економічна рада), якій Тимчасовий уряд доручив розробку «загального плану організації народного господарства і праці», а також «законопроектів та загальних заходів по врегулюванню господарського життя». Виконавчим органом Економічної ради був Головний економічний комітет, рішення якого міг відмінити тільки Тимчасовий уряд. Головою комітету був глава уряду, а членами — представники міністерств. Ці економічні органи були бюрократичними установами, які не зробили нічого істотного, щоб подолати розруху в країні.

70. Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік та їх вплив на розвиток права УРСР

Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік — загальносоюзні закони, що визначають осн. загальні положення, принципи і завдання рад. законодавства в певній галузі права. Конституцією СРСР (п. 4, ст. 73) до відання законодавчих органів СРСР віднесено встановлення Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік. Норми, вміщені в Основах, подаються за певною системою з поділом на вступну частину, розділи, статті. Політ. значення Основ полягає в тому, що в них сформульовано і встановлено в загальносоюзному масштабі обов’язкові для всіх союзних республік осн. принципи рад. права в певній галузі, що вони стали юрид. базою для дальшого розвитку рад. законодавства. Починаючи з 1958 прийнято Основи кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік, Основи цивільного законодавства Союзу PCP і союзних республік, Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про шлюб та сім’ю, Основи законодавства Союзу PCP і союз них республік про працю, Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про охорону здоров’я, Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про надра, Основи житлового законодавства Союзу PCP і союзних республік та ін. Відповідно до Основ прийнято кодекси і закони союзними республіками. В УРСР прийнято Кримінальний, Цивільний, Цивільно-процесуальний, Земельний, Водний, Лісовий кодекси, Кодекс законів про працю, Кодекс про шлюб і сім’ю, Закон про охорону здоров’я та ін.

71. Становлення та джерела радянського права

Розглянемо окремі джерела радянського права.

І. Закони Союзу РСР та союзних і автономних республік

а) Першу і основну групу джерел радянського адміністративного права становлять Конституція СРСР і конституції союзних і автономних республік.

Конституція СРСР і конституції союзних і автономних республік встановлюють основні начала соціалістичної системи державного управління, визначають принципи організації і діяльності органів державного управління, встановлюють систему і місце виконавчих і розпорядчих органів влади в системі органів Радянської держави, а також визначають у загальній формі компетенцію загальних органів державного управління, зокрема компетенцію по виданню актів управління. Конституція СРСР і конституції союзних і автономних республік є юридичною базою для всього законодавства СРСР, союзних і автономних республік. Вони визначають зміст всіх звичайних законів з питань державного управління.

б) Слідом за конституціями важливим джерелом радянського адміністративного права є звичайні закони СРСР, союзних і автономних республік. У Радянській державі закони є основою діяльності всіх державних органів.

Закони друкуються відповідно в Відомостях Верховної Ради СРСР, Відомостях Верховної Ради кожної союзної республіки. Діяльність органів державного управління здійснюється на основі і на виконання законів.

Підзаконні державно-правові акти як джерела адміністративного права

В цій широкій категорії джерел радянського адміністративного права слід виділити декілька груп:

Укази Президії Верховної Ради СРСР і Президій Верховних Рад союзних і автономних республік.
Постанови і розпорядження Ради Міністрів СРСР і Рад Міністрів союзних і автономних республік.
Накази і інструкції міністрів і керівників центральних відомств при Радах Міністрів.
Постанови і розпорядження рад народного господарства.
Рішення місцевих Рад депутатів трудящих і акти їх виконавчих і розпорядчих органів, у тому числі так звані «загальнообов’язкові рішення» місцевих Рад депутатів трудящих і їх виконавчих комітетів.

72. Перша кодифікація радянського законодавства: причини, хід та наслідки

Перехід до нової економічної політики, яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгівлю, спричинив потребу в правовому регулюванні нових суспільних відносин. Правовий нігілізм перших післяреволюційних років змінився бурхливим розвитком законодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватногосподарську діяльність. Водночас у новостворюваному радянському законодавстві виявилося чимало суттєвих суперечностей і прогалин.

Перша кодифікація радянського законодавства — заг. назва кодифікац. робіт, здійснених в УСРР, РСФРР та ін. рад. республіках у 20-і pp. 20 ст. Була своєрідним «матеріальним втіленням» курсу на рев. законність, проголошеного з переходом до нової економічної політики, свідченням відмови від правового нігілізму перших післярев. років. Кодифікація зумовлювалася необхідністю зафіксувати в систематиз. вигляді прав, форми нових сусп. відносин, а також внутр. потребами системи рад. зак-ва (наявністю у ній істотних суперечностей, прогалин тощо). Підготовка нових кодексів розпочалася напередодні Генуезької конференції 1922 і певною мірою пов’язувалася також з можливим вступом рад. республік до світ, співтовариства. Перші підготовчі заходи щодо збору та узагальнення матеріалів для майб. широкої кодифікації були здійснені в УСРР ще в берез. 1920 (часу факт, початку роботи кодифікац. відділу НКЮ УСРР). Активні ж кодифікац. роботи розпочалися лише в кін. 1921. За 2—3 роки створено кодекси та ін. рівнозначні їм законод. акти з осн. галузей рад. права: Кримінальний кодекс УСРР 1922, Кримінально-процесуальний кодекс УСРР 1922, Положення про судоустрій УСРР 1922, Цивільний кодекс УСРР 1922, Земельний кодекс УСРР 1922, Кодекс законів про працю УСРР 1922, Кодекс законів про народну освіту УСРР 1922, Закон про ліси УСРР 1923, Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1924, Тимчасові будівельні правила УСРР 1924, Ветеринарний кодекс УСРР 1925, Виправно-трудовий кодекс УСРР 1925. Стрімке зростання загальносоюз. зак-ва, прийняття Конституції СРСР 1924, відповідні зміни до Конституції УСРР 1919, а головне — зміни в сусп. відносинах у зв’язку з завершенням відбудов, періоду і проголошенням курсу на індустріалізацію та колективізацію країни породили в 1926—27 другу хвилю кодифікації. У цей час прийнято: Кодекс законів про сім ‘ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926, Адміністративний кодекс УСРР 1927, Кримінальний кодекс УСРР 1927, нову редакцію Крим.-процес, кодексу УСРР, а також внесено значні системні зміни до Зем. кодексу. На останньому, третьому, етапі кодифікації вже в умовах поступової відмови від непу Тимчасові буд. правила замінив Статут цивільного будівництва УСРР 1928, прийнято Гірничий кодекс УСРР 1928, Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1929 і нову ред. Положення про судоустрій УСРР. Лог. завершенням кодифікац. робіт стало видання у 1929—30 семитом. Систематичного зібрання чинних законів УСРР — одного з попередників майб. рад. зводів законів. У ході кодифікації рад. юристи висунули ідею наповнення старих прав, форм новим змістом. Це виявилося у забезпеченні в нових кодексах пріоритету загальнодерж. інтересів, наданні д-ві права в разі потреби втручатися у будь-які врегульовані законом відносини, незважаючи на «традиційні права і свободи». В результаті ст. 1 ЦивК УСРР 1922 передбачала захист тільки тих цив. прав, які здійснюються відповідно до їх «соціально-господарчого призначення», а ст. 30 проголошувала недійсною будь-яку угоду, «спрямовану на явну шкоду державі». Порушуючи класичний юрид. принцип «немає злочину, якшо він не передбачений у законі», ст. 10 КК УСРР 1922 припускала визнання певного діяння злочином за аналогією. Ст. 49 цього кодексу давала можливість визнати особу соціально небезпечною через її минулу злочинну діяльність або через зв’язки зі злочин, середовищем і позбавити права перебувати в певних місцевостях строком до 3 років. У ЗК УСРР було закріплено необмежене право вилучення земель у землекористувачів «для державних і громадських потреб» і навіть можливість примус, переселення землероб, населення в ін. місцевості за рішенням ВУЦВК або губвиконкомів (ст. 223-224 ЗК УСРР). У КЗпП УСРР збереглася від часу «воєнного комунізму» норма, яка давала змогу урядові або уповноваженим ним органам у будь-який момент за нестачі роб. сили «для виконання найважливіших державних завдань» залучати її «в порядку трудової повинності» (ст. 11). Аналогічні норми були і в більшості ін. кодифікац. актів.

73. Джерела та кодифікація права в 1904-1907 pp. в Росії та їх вплив на регулювання правовідносин в Україні

У нечувано стислі терміни протягом 1921-1927 pp. було створено кодекси й інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей радянського права. Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдності радянського законодавства. Основним її методом була рецепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше — і законодавства союзного. Прийняття у 1924 р. Конституції СРСР, Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік, Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік призвели до ще більшої централізації влади, управління й правового регулювання. Постановою РНК УСРР від 15 липня 1924 р. було створено Комісію з розгляду законодавчих проектів, на яку покладалося завдання щодо попереднього розгляду й відповідності з чинним законодавством СРСР і УСРР усіх законодавчих актів.

Водночас тоді ще враховувалися деякі специфічні відмінності розвитку України. Подеколи процес української кодифікації випереджав російську і відбувався незалежно від загальносоюзного. Так, опублікований в Україні у 1922 р. проект Цивільного процесуального кодексу став підґрунтям аналогічного Кодексу РСФРР. В Україні були прийняті Адміністративний кодекс і Кодекс законів про народну освіту, хоча подібні акти в інших радянських республіках не розроблялися, були вони відсутні й на союзному рівні.

74. Джерела та основні риси права ЗУНР

В тяжкі для існування ЗУНР часи, 6 червня 1918 року Є. Петрушевича було проголошено Диктатором ЗУНР. Це було зроблено з метою повної централізації влади як законодавчої та виконавчої, так і військової. Для виконання диктаторських функцій Є. Петрушевич утворив Колегію головноуповноважених і Військову канцелярію, які в практичній діяльності керувалися виключно його вказівками.

Державний Секретаріат — уряд ЗУНР — на чолі з Костем Левицьким було сформовано 9 листопада 1918 р. До нього перейшли виконавчі функції державної влади. У його першому складі було 14 міністерств: внутрішніх справ, зовнішніх справ, військових справ, фінансів, юстиції, торгівлі та промислу, шляхів, земельних справ, харчових справ, пошти і телеграфу, праці та суспільної опіки, суспільного здоров’я, освіти, публічних робіт, віросповідання. Згодом структура і персональний склад уряду зазнали певних змін. На початку січня 1919 року К. Левицький іде у відставку. Прем’єром призначається С.Голубович. У складі уряду було утворено ще три секретарства — польське, єврейське і німецьке. Пізніше за рахунок об’єднання секретарств їх кількість була скорочена до десяти. Було ліквідовано секретарство праці та суспільної опіки, суспільного здоров’я. Ці секретарства стали відділами секретаріату внутрішніх справ.

Після переїзду до Станіслава в руках Державного Секретаріату тимчасово зосереджувалися функції законодавчої влади.

Впродовж першої половини 1919 р. третю гілку влади створено не було. В ЗОУНР не існувало судового органу найвищої інстанції.

75. Еволюція радянського виборчого права (за Конституціями УССР 1919, УРСР 1977, УРСР 1978 pp.).

Конституція Української РСР 1937 року побудована на основі Конституції СРСР 1936 року і в цілковитій відповідності до неї. Принцип відповідності Конституції УРСР, як і конституцій всіх інших республік, основним положенням Конституції СРСР випливає з спільності і єдності економічних, політичних та ідеологічних основ розвитку всіх радянських республік у складі Радянської Союзної багатонаціональної держави. Разом з тим Конституція УРСР враховує національні особливості республіки. Нова Конституція Української РСР законодавчо закріпила велику перемогу соціалізму, завойовану українським народом у дружній сім’ї всіх народів Радянської країни, у тяжкій і суворій боротьбі з внутрішніми та зовнішніми ворогами, героїчною і самовідданою працею, під мудрим керівництвом Комуністичної партії. Нова Конституція Української РСР, як і Конституція СРСР 1936 року, являе собою законодавче закріплення впровадженних у життя основних положень марксистко-ленінської теорії про принцип організації і розвитку першого в світі радянського соціалістичного суспільного і державного устрою. У цілковитій відповідності до об’єктивних законів розвитку суспільного життя Конституція УРСР в центрі уваги ставить питання суспільного устрою, тобто питання економічної і політичної основи, а також класової структури нашого суспільства, бо вони визначають природу державної влади.

Четверта Конституція УРСР була ухвалена на позачерговій сьомій сесії

Верховної Раді 20 квітня 1978 року. Конституція 78 року визначає Україну як складову частину Союзу РСР і у відповідності з цим уповноважує органи влади

УРСР, а також вона спрямовує народ України на побудову “Світлого майбутнього”. Ця конституція громадянам гарантувала свободи: слова , друку, зібрань, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, але все це у відповідності з інтересами народу та з метою зміцнення і розвитку соціалістичного устрою. ї текст розробила комісія на чолі з В. В. Щербицьким відповідно до Конституції СРСР 1977 року, «яка відобразила новий стан розвитку Радянської держави — побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства і стала політико-правовою основою конституцій усіх соціалістичних республік». Україна є загальнонародна держава, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей. Вся влада в Україні належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів. Організація і діяльність держави будуються на засадах виборності всіх органів державної влади, підзвітності їх народові, відповідальності кожного державного органу і службової особи за доручену справу, обов’язковості рішень вищестоящих органів для нижче стоячих згідно з розподілом їх повноважень.Держава Україна, всі її органи діють на основі законності, забезпечують охорону правопорядку, інтересів суспільства, прав і свобод громадян. Державні і громадські організації, службові особи зобов’язані додержувати Конституції і законів України.

76. Джерела права Західноукраїнської Республіки

Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою 13 листопада 1918 р. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.

Законодавча техніка ЗУНР була обумовлена станом її правової системи, яка перебувала тоді у процесі свого становлення. «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р. мав позитивне значення для формування правової системи ЗУНР, утому числі й законодавчої техніки.

Зазначений документ має досить високий рівень зовнішнього оформлення. Він складається з таких елементів: назва виду акта — основний закон; вказівка на тимчасовий характер його дії; найменування закону, що відображає предмет його регулювання і є досить лаконічним; назва органу, який його «ухвалив» — Українська Національна Рада; дата прийняття; поділ закону на частини — артикули. Закон поділено на п’ять артикулів, які мають назви, що відображають їх зміст, і наскрізну нумерацію, однак немає підписів відповідних посадових осіб. Структура акта ґрунтується на логічному викладі його змісту.

Проаналізуємо логічну структуру основного закону. Мотивації прийняття і загальних положень закону немає. У першому його артикулі міститься лише інформація про характеристику суб’єкта правовідносин — ЗУНР.

77. Основні засади судового процесу за кримінально-процесуальним і цивільно-процесуальним кодексом CPCP і УРСР 20-х pp. XX ст.

Нова економічна політика вимагала перебудови судової системи. Правовою основою судової реформи стала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 року, яка затвердила «Положення про судоустрій УСРР». Цей документ був майже точною копією «Положення про судоустрій РСФРР» від 31 жовтня 1922 року.

Згідно з положенням в Україні створювалась єдина система судових органів: народний суд, губернський суд, Верховний Суд УСРР.

Тимчасово дозволялась діяльність воєнних трибуналів, — в справах про злочини проти Червоної Армії; воєнно-транспортних трибуналів – про злочини на транспорті; особливих трудових сесій народних судів – у справах про злочинні порушення Кодексу законів про працю; земельних комісій – в земельних справах; арбітражних комісій – в справах про спори між державними організаціями відносно майнових прав.

Народний суд був головною ланкою судової системи і діяв у складі постійного народного судді або постійного народного судді і двох народних засідателів.

У 1924 році приймаються загальносоюзні «Основи судоустрою Союзу РСР і союзних республік». У зв’язку з переходом на триступеневу систему управління ХІ Всеукраїнський з”їзд Рад 23 жовтня 1925 року затвердив нове „Положення про судоустрій Української СРР”, за яким судова система прийняла такий вигляд: народний суд, окружний суд, Верховний Суд УСРР.

Положення регламентувало не тільки організацію і діяльність судових органів, але й прокуратуру, слідчіх, колегії захисників, нотаріату тощо.

Державна прокуратураУСРР була створена за зразком прокуратури РСФРР. „Положення про Прокурорський нагляд” було прийняте ВУЦВК 28 червня 1922 року. Воно передбачало створення державної прокуратури УСРР як відділу в складі наркомату республіки. Згідно „Положення про судоустрій Української СРР” державна прокуратура УСРР залишалася у складі Наркомюсту УСРР. Нарком юстиції був одночасно і генеральним прокурором республіки. Він здійснбвав загальне керівництво відділом прокуратури округів, які безпосередньо підпорядковувалися генеральному прокурору УСРР. Положення 1925 року визначало права і обов’язки прокуратури УСРР в цілому і кожного її окремого органу.

78. Сімейно-шлюбне законодавство УРСР 20-30-х pp. XX ст.

По закінченні громадянської війни постала проблема оновлення існуючих та створення нових законодавчих актів у різних сферах суспільних відносин. Відповідно в РРФСР розпочалася робота щодо заміни Сімейного кодексу 1918 р. Оскільки в УРСР Сімейний кодекс, як вже зазначалося, не був введений в дію, виникла необхідність розробки нового Сімейного кодексу. Робота над ним розпочалася ще в 1923 р. При цьому було розроблено кілька проектів Сімейного кодексу. Народний комісаріат юстиції України спершу в 1924 р. затвердив Основні положення проектованого Сімейного кодексу. Після відповідного обговорення кількох варіантів проекту на другій сесії ВУЦВК був прийнятий за основу проект, запропонований Нарком’юстом УРСР і опублікований в Основних положеннях.

Одним із найбільш дискусійних виявилося питання про обов’язковість реєстрації шлюбу, адже в Основних положеннях закладався принцип факультативності шлюбу (тобто визнавалась юридична сила як за зареєстрованими в органах ЗАГСу шлюбами, так і за «фактичними шлюбами», заснованими на спільному сімейному проживанні), що змінювало положення декрету РНК УРСР «Про громадянський шлюб» від 20 лютого 1919 р., згідно з яким лише зареєстрований шлюб міг породжувати відповідні особисті і майнові права та обов’язки подружжя. Таке ж положення було закріплене в Сімейному кодексі РРФСР, у ст. 52 якого містилася норма про те, що «только гражданский (светский) брак, зарегистрированньій в отделе записей актов гражданского состояния, порождает права и обязанности супругов».

Відповідно в Кодексі законів про шлюб, сім’ю та опіку РРФСР 1926 р. визнавалась юридична сила за фактичними шлюбами, а в Кодексі законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР від 31 травня 1926 р. закріплювався принцип обов’язковості реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу. Оцінюючи такі два різні підходи до вирішення цієї проблеми з позицій сьогодення, на наш погляд, можна констатувати, що український законодавець зайняв більш виважену юридичне та далекогляднішу позицію, яка згодом була закріплена у радянському шлюбно-сімейному законодавстві (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р.) та у законодавстві сучасного періоду в незалежній Україні.

79. Поняття та види злочинів мета і система покарань за Кримінальним Кодексом 1922 р.

Значно досконаліше, порівняно з попередніми нормат. актами, було сформульоване поняття злочину. Під злочином розумілася суспільно небезпечна дія або бездіяльність, що загрожувала основам рад. ладу і правопорядку, встановленому роб.-сел. владою на перехідний до ком. сусп-ва період часу. Не зовсім послідовно в КК УСРР вирішувалося питання про підстави крим. відповідальності. Вчинення злочину вважалось єдиною підставою крим. відповідальності, а вина — обов’язковою умовою її настання.

Однак поряд з учиненням злочину підставою крим. відповідальності могла бути також соціальна небезпечність особи. Вона визначалася або минулою злочинною діяльністю особи, або зв’язками останньої із злочин, середовищем. Згідно зі ст. 49 соціально небезпечні особи позбавлялися права перебувати в певних місцевостях УСРР строком на 3 роки. В гл. III Заг. частини КК розглядалось поняття покарання як «оборонної міри», встановлювались осн. принципи визначення міри покарання, перелічувались конкр. види покарань — вигнання за межі УСРР, позбавлення волі, примус, роботи і т. ін. Розстріл вважався винятковою, екстраординарною мірою покарання. В Заг. частині КК були розроблені питання щодо стадій вчинення злочину, розрізнялися готування до злочину, закінчений і незакінчений замах на злочин. Розглядався інститут необхідної оборони. Вперше в кодексі були сформульовані норми про крайню необхідність, давність, сукупність злочинів, зарахування у строк позбавлення волі поперед, ув’язнення та ін. Певним недоліком КК було закріплення у ст. 10 інституту аналогії, яка припускала можливість визнання злочином певного діяння, не передбаченого крим. законом. Особлива частина КК містила визначення складів злочинів, їх конкр. видів і санкцій. Були передбачені такі види злочинів: державні, що поділялись на контррев. (ст. 57—73) і злочини проти порядку управління (ст. 74—104); посадові (ст. 105—118); злочини, пов’язані з порушенням правил про відокремлення церкви від д-ви (ст. 119—1254); господарські (ст. 126—141); злочини проти життя, здоров’я та гідності особи (ст. 142-179); майнові (ст. 180-199); військові (ст. 200—214); злочини, що стосуються нар. здоров’я, сусп. безпеки і громад, порядку (ст. 215-227).

80. Репресивне законодавство СРСР та УРСР 30-х років ХХ ст.

Одночасно зі зміною політичного, соціально-економічного курсу почав різко зростати наказово-адміністративний стиль політичного керівництва що спиралося на примус, страх, покарання Тоталітарний режим, що утвердився в СРСР у 30-х роках, ґрунтувався на насиллі та репресіях Уся середина 30-х років перетворилась у масовий психоз політичних процесів над шкідниками, агентами, шпигунами та іншими «ворогами народу» Виходячи із заяви Сталіна на XVI з’їзді ВКП(б) про те, що чим більшого розмаху набуватиме соціалістичне будівництво, тим більшою мірою зростатиме опір і протидія з боку ворожих сил, у ті роки було вичищено, як тоді називали, армію, освіту та навіть український радянський уряд і саму більшовицьку партію «Ми будемо знищувати кожного ворога, хоч би він був і старим більшовиком, ми знищимо його сім’ю, кожного, хто своїми діями і думками замахується на єдність соціалістичної держави Знищувати будемо безжалісно» — це вислови тирана були закликом до дії каральної радянської машини Протягом 1937-1939 рр був фізично винищений практично весь керівний склад КП(б)У, Раднаркому УРСР, Президії Верховної Ради УРСР, апарати Центрального та обласних комітетів КП(б)У, значною мірою апарати Раднаркому УРСР, наркоматів республіки і керівники всіх облвиконкомів України, значна частина керівників обласних управлінь і райвиконкомів У 1937-1938 рр підряд загинули голови Раднаркому УРСР П Любченко та М Бондаренко, жертвами терору стали всі заступники голови Раднаркому УРСР і народні комісари [40, с 385] Заарештовано X Раковського (розстріляно в 1941 р).

81. Право власності та право зобов’язань за цивільним кодексом УРСР 1922 р.

У ст.52 йшлося про власність: державну (націоналізовану та муніципалізовану), кооперативну, приватну. Відповідно до ст.54 предметом приватної власності могло бути будь-яке майно, не вилучене з приватного обігу. Положення загалом досить демократичне. Проте обмеження, встановлені ст.ст.22, 24 ЦК разом з нормами ст.55, 56 позбавляють підприємця можливості здійснювати будь-яку помітну діяльність, засновану на його ініціативі, заповзятливості і власній волі. Іншими словами, право приватної власності настільки звужене, що, врешті-решт, його можна вважати існуючим лише як виняток.

Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст.59-60). Можливо, існувала також вимога щодо усунення будь-яких порушень права власності, навіть не пов’язаних із позбавленням володіння. При цьому передбачався істотний виняток із загального правила: колишні власники, майно яких експропрійоване на підставі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати його повернення (примітка до ст.59). Таким чином, незалежно від наявності «правових» підстав позбавлення майна у перші роки радянської влади колишні власники не мали шансів його повернути. Натомість, для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст.60). Цікаво, що така віндикація (для обмеженого кола суб’єктів) обґрунтовувалася сентенцією знехтуваного римського права — «де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)» (С.Н. Ландкоф).

Крім права власності, ЦК передбачав право забудови і заставу майна, що були за своєю суттю правами на чужі речі.

82. Трудове право УРСР в період Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.)

Значні зміни сталися у трудовому праві. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. «Про воєнний стан» воєнній владі надавалося право застосовувати трудову повинність для виконання оборонних робіт. В подальшому порядок залучення громадян до трудової повинності регламентувався постановою РНК СРСР від 10 серпня 1942 р.

Усі робітники й службовці підприємств воєнної промисловості Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. на період війни були визнані мобілізованими і закріплювалися за тими підприємствами, де вони працювали. З метою забезпечення постійними кадрами підприємств, що обслуговували потреби оборони, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1942 р. запроваджувалася трудова мобілізація як форма залучення громадян до праці. Трудова мобілізація поширювалася на працездатне міське населення — чоловіків від 16 до 55 років та жінок від 16 до 45 років, які не працювали в державних установах та підприємствах.

Серед форм залучення громадян до праці певною мірою зберігався й трудовий договір. Відповідно до Постанови РНК УРСР від 27 серпня 1944 р. набули поширення договори підприємств з колгоспами. Згідно з ними колгоспники залучалися до відбудови вугільної промисловості Донбасу як робоча сила.

Істотні зміни торкнулися таких інститутів трудового права, як робочий час і час відпочинку. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. директорам підприємств дозволялося встановлювати обов’язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох годин на день. Чергові та додаткові відпустки було замінено грошовою компенсацією, яка відповідно до Указів Президії Верховної Ради СРСР від 9 квітня 1942 p., 9 січня 1943 р. перераховувалась як заощадження на спеціальні рахунки працівників.

Як стимул до праці встановлювалися премії, нові почесні звання, відзнаки. Крім того, застосовувалися заходи дисциплінарної та кримінальної відповідальності за порушення трудової дисципліни.

83. Адміністративний кодекс УРСР 1927 р., структура та зміст.

Розробники Адміністративного кодексу УРСР керувалися такими принципами: 1) запровадження революційної законності з метою зміцнення диктатури пролетаріату; 2) надання вольностей трудящим і ущемлення буржуазії; 3) визначення заходів примусу, які є не метою, а засобом і мають тенденції переходу до заходів переконання населення у необхідності добровільного виконання адміністративних приписів; 4) застосування заходів примусу при активному залученні до цього організацій трудящих (профспілки, парторганізації); 5) доведення до відома громадськості даних про заходи примусу; 6) підзвітність адміністративних органів організаціям трудящих; 7) узгодження адміністративної діяльності з інтересами національних меншин, врахування культурних та побутових особливостей місцевого населення; 8) визнання права на оскарження адміністративних розпоряджень за кожною організацією і приватною особою, а не лише за потерпілим; 9) відміна обов’язку отримувати попередній дозвіл на збори організації трудящих; 10) явочний порядок утворення громадських організацій; 11) спрощення порядку видачі посвідчень про особу міліцією чи сільськими радами з визнанням необов’язковості їх отримання; 12) спрощення порядку реєстрації товариств та спілок селян: у сільраді або у райвиконкомі, без опублікування; 13) заміна терміна “адміністративне стягнення” терміном “адміністративний вплив” і зменшення розмірів адміністративного впливу: із 300 карбованців штрафу і трьох місяців арешту до 100 карбованців і двох тижнів примусових робіт, з введенням громадської догани; 14) прискорення процедури оскарження, перегляду і відміни накладеного заходу адміністративного впливу і введення коротшого терміну (два місяці) на його виконання; 15) узгодження заходу адміністративного впливу з майновим становищем винного з правом його зміни в бік зменшення та ін.

Одним із суттєвих досягнень Адміністративного кодексу стало законодавче закріплення порядку оскарження дій адміністративних органів, що розглядались як одна із гарантій забезпечення прав громадян і режиму законності у діяльності державних органів (розділ XV). Скарги могли подавати зацікавлені установи, організації і особи, у тому числі ті, чиї права безпосередньо не порушені. Вони мали подаватися до вищого адміністративного органу або органу, дії якого оскаржуються протягом місячного строку з того дня, коли скаржникові стала офіційно відома оскаржувана дія. Громадяни могли подавати скарги як письмово, так і усно. Компетентні органи зобов’язані були протягом двох тижнів з часу отримання скарги і матеріалів до неї розглянути її, винести постанову і у триденний термін письмово повідомити скаржникові. На вищі адміністративні органи покладався обов’язок наглядати за дотриманням порядку прийняття скарг і притягати до відповідальності осіб, що його порушили.

Отже, хоча Адміністративний кодекс УРСР 1927 р. і не охопив усіх норм адміністративного законодавства, він став основною формою вираження адміністративно-правових норм, що діяли на той час, об’єднав у собі законодавство про форми адміністративної діяльності, примусові повноваження адміністративної влади, адміністративний нагляд у галузі промисловості й торгівлі, порядок оскарження незаконних дій адміністрації тощо.

84. Надзвичайний порядок судового процесу у справах про терористичні акти (закон СРСР від 1 грудня 1934 р.) «Про боротьбу з терористичними актами»

Конкретні санкції проти куркульських господарств передбачалися Постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації”. Згідно з постановою господарства, що підлягали ліквідації, мали поділятися на три категорії. До першої належали господарства, дії членів яких кваліфікувалися як організація й участь в антирадянських виступах і терористичних актах (засуджувалися до ізоляції у в’язницях і таборах); до другої — ті, хто чинив менш активний опір (підлягали висилці з сім’ями до північних районів); до третьої — ті, хто не чинив опору розкуркуленню (одержували зменшені ділянки за межами колгоспів). Ці злочинні рішення втілювались у життя таким чином, що з України виселялась найбільша кількість родин. Так, відповідно до наказу ОДПУ СРСР № 44/21 від 2 лютого 1930 р. у північних районах для сімей, виселених з України, призначалась переважна більшість місць (50000 із загальної кількості 70000). Всього в результаті репресивних заходів було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, що призвело до фактичного знищення найзаможнішого прошарку селянства.

85. Виправно-трудовий кодекс 1925 р. і його вплив на розвиток права України

1925 (ВТК УСРР) — систематизований законод. акт, який об’єднував норми, що регулювали виконання суд. вироків, а також порядок відбуття засудженими покарання, звільнення від нього та порядок і умови функціонування виправно-трудових установ. Складався із «Загальних положень», 21 глави і 197 статей. Усі заходи соціального захисту у кодексі поділено на 3 групи: суд.-виправні, мед.-пед. та медичні. Відповідно визначалися й установи, куди за вироком суду відправляли засуджених осіб.

Крім того, ВТК УСРР передбачав створення різного роду установ, які співпрацювали б з органами, що виконують покарання, у боротьбі із злочинністю, у т. ч. рецидивною; організацію служб, покликаних допомагати як звільненим з місць позбавлення волі, так і засудженим, що відбували покарання (крим.-діагност, кабінети, наук, лабораторії тощо). Заходи соціального захисту мали на меті: запобігання злочинам; позбавлення суспільно небезпечних елементів можливості вчиняти нові злочини; випр.-труд, вплив на засуджених. Кодекс указував, що закон не ставить своїм завданням помсту і кару, що всі заходи соціального захисту мають бути доцільними і аж ніяк не повинні завдавати фіз. страждань чи принижувати людську гідність. ВТК УСРР хоч і не суперечив нормам «Основних засад кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік» 1924, однак відрізнявся від аналогіч. кодексів ін. союз, республік, зокрема РРФСР, певними особливостями, структурою і назвами складових.

Новим у В.-т. к. УСРР 1925 було положення про те, що в разі неможливості залучити всіх засуджених до пращ переважне право на оплачувану працю мали засуджені з трудящих класів. Кодекс визначав не 9, а 7 видів місць ув’язнення, не передбачав колоній для психічно неврівноважених, хворих на туберкульоз, а також трудових будинків для правопорушників із середовища роб.-сел. молоді. Ін. особливості стосувалися окр. випадків і відображали специф. умови тодішнього життя України.

Значне місце в кодексі відводилося питанням культурно-осв. роботи у випр.-труд, установах. Вона мала сприяти соціальній адаптації засуджених до умов життя у сусп-ві, розвитку їхньої політ, свідомості, підвищенню інтелект, рівня, ознайомленню з основами Конституції країни, правами та обов’язками її гр-н.

86. Надзвичайна юстиція 1906-1907 р. в Російській імперії та її вплив на право України

Виняткові або надзвичайні суди зі спрощеною або прискореною суд. процедурою, що діють на підставі особливих положень поза нормами кримінального законодавства та без дотримання процесуальних гарантій для обвинувачуваного. В Російській імперії в.-п.с. ств. указом імп. Миколи II від 19 серп. 1906 для посилення репресій проти революц. руху (див. Революція 1905–1907). Суд складався із 5 призначених командирами гарнізонів офіцерів, від яких не вимагалося юрид. знань та суд. практики. Засідання в.-п.с. відбувалися за закритими дверима, без участі прокурора, захисника та свідків, вироки оскарженню не підлягали, набували чинності негайно й виконувалися не пізніше доби з часу оголошення. Офіц. даних про кількість засуджених в.-п.с. 1906–07 немає. За неповними відомостями, за 8 місяців існування ці суди засудили до смертної кари 1102 особи, до ін. покарань – 145 осіб. Нерідко осіб, що попадали під юрисдикцію в.-п.с., катували, щоб домогтися потрібних зізнань. Діяльність в.-п.с. викликала глибоке обурення у всіх верствах сусп-ва, в т. ч. і за кордоном, тому їх дію було припинено царським указом від 19 квіт. 1907.

87. Загальні начала землекористування і землеустрою 1928 р. і вплив на розвиток агарного законодавства України

Подальший крок у земельних відносинах в Україні було зроблено у грудні 1927 року проголошенням курсу на колективізацію сільського господарства. 15 грудня 1928 року був прийнятий Закон “Загальні начала землекористування і землеустрою”. У ньому наголошувалося, що націоналізація земель, яка є основою всього радянського земельного ладу, забезпечує соціалістичну перебудову сільського господарства. Право виключної державної власності на землю визначалось за Союзом РСР.

У період суцільної колективізації було прийнято ряд законодавчих актів, спрямованих на створення колгоспного ладу, ліквідацію куркульства, закріплення колгоспного землекористування.

88. Основні риси права України: цивільного, сімейно-шлюбного, трудового, кримінального і процесуального (перша половина XIX ст.)

Правовим актам України поталанило більше, ніж державним інститутам. Якщо останні були повністю Ліквідовані в кінці XVIII ст., то III Статут Великого князівства Литовського, магдебурзьке і місцеве звичаєве право продовжували діяти в Полтавській, Волинській, Київській і Подільській губерніях. У той же час царизм намагається поширити на українській землі загальноросійське законодавство. Для цього була використана кодифікація права, що розпочалася в Російській імперії на початку XIX ст.

На початку XIX ст. судова система в Україні не була єдиною. В Слободсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність з судовою системою Росії. До складу судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Над становими були совісні і придворні суди, які були створені на рівні губерній.

Головними джерелами цивільного права були 10-й том Зводу законів Російської імперії, а також частина перша «Сільського судового уставу» 1839 року. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми цивільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право власності і володіння та частково норми зобов’язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов’язувальне право. Норми четвертої книги регулювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинення договорів.

Джерелами кримінального права в Україні на початку XIX ст. були III Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року — 15-й том Зводу законів Російської імперії та прийняте в 1845 році. Уложення про покарання кримінальні та виправні. З точки зору кодифікаційної техніки книга перша 15-го тому Зводу законів — Кримінальне уложення — була першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався з загальної і особливої частин, які поділялися на розділи, глави і статті. Всього в кодексі було 775 статей.

89. Законодавче забезпечення Столипінської аграрної реформи ф особливості її проведення на Україні

Кріпацтво, скасована в 1861 році, дозволило половину поміщицької орної землі знову передати селянам у общинне володіння. Лише в 1906 році, коли в Росії почали проводити велику земельну реформу під керівництвом П.А. Столипіна, частина селян все ж таки отримала землю в особисту власність. Однак завершити реалізацію реформи, яка орієнтувалася на заможних селян, не вдалося.

Друга спроба дати землю селянам була зроблена в 1917 році. Першим радянським декретом був декрет про землю. За декретом земля була оголошена всенародним надбанням, що знаходяться в користуванні трудящих, проголошена свобода форм землекористування. Однак на ділі власником землі стала держава. Фактично селянство було обдурено. У подальшому в зв’язку зі становленням і розвитком тоталітаризму селянство як особливий шар було ліквідовано. Його місце зайняли колгоспники — поденники, відчужені від землі, управління та результатів своєї праці.

Здійснення сьогодні в Росії на основі переходу до ринкової економіки всебічного якісного оновлення аграрних відносин може розглядатися як третя велика аграрна реформа. В даний час в російському суспільстві активно дискутується питання про форми і методи перетворення сільського господарства, що робить актуальним аналіз в історичній ретроспективі підходів до реформування сільського господарства на початку поточного століття. На наш погляд, особливо важливо, перш за все, розібратися в ідеях і задумах П.А. Столипіна, визначити який вплив зробила його діяльність на розвиток сільськогосподарського виробництва в передреволюційний період, виявити взаємозв’язок проведених їм реформаторських перетворень з сьогоднішнім днем.

90. Земельне право УНР

31 січня 1918р. був ухвалений ( розроблений, до речі українськими есерами) спеціальний земельний закон УЦР, який скасовував право приватної власності на землю, норма земельного володіння не повинна була перевищувати 25 десятин [3;139]. Цей закон привів до конфліктів як у самій ЦР, так і в суспільстві. Так, польські поміщики Поділля та Волині вимагали відновлення поміщицького землеволодіння і навіть створювали власні загони, з допомогою яких прагнули повернути землю. На Лівобережній Україні поміщики і заможні селяни на зборах ухвалювали резолюції з вимогами скасувати земельний закон.

Протягом березня-квітня 1918р. у розпорядження земельних комітетів перейшла значна частина приватновласницьких земель, зокрема й плантації цукроварень. Водночас, німецьке командування, прагнучи вирішити у своїх інтересах, продовольче питання, вимагало засіяти с-г угіддя.

Зволікання ЦР з розподілом землі, призвело до конфлікту з німецькою окупаційною владою. 6 квітня 1918р. німецький головнокомандувач Г.Ейхгорн без згоди УЦР видав наказ про засів полів і всупереч земельному законодавству УЦР повернув право розпоряджатися землею колишнім власникам, чим зводив нанівець результати діяльності земельних комітетів.

Грамотою Гетьмана від 29 квітня 1918р. було скасовано закон ЦР про норму земельного володіння у 25 десятин і конфіскацію земельних володінь.

91. Джерела кримінального права УНР

Джерелами права для другої УНР були закони російських урядів, ЦР, гетьмана і навіть радянської влади. Одні закони діяли у повному обсязі, інші — з доповненнями, змінами, частковим або повним скасуванням окремих статей та положень. Законодавчий процес регламентувався Законом «Про порядок внесення і затвердження законів в УНР» від 14 лютого 1919 р. Законопроект мав проходити такі інстанції: міністерство — голова уряду — Рада Народних Міністрів — Державна канцелярія — Директорія. Проте до кінця існування УИР в державі так і не визначено конкретних суб’єктів законодавчої ініціативи.

92. Трудове право УРСР в 20-30 рр. XX ст.

Держава стала єдиним власником засобів виробництва і на зміну трудовим відносинам між приватним підприємцем і робітником встановилися трудові відносини між робітником і державою, яка може диктувати робітникам умови праці. Радянська ідеологія витворила фікцію, ніби державна власність є ідентична з «всенародній» і кожний громадянин є співвласником державного майна. Ця фікція замаскована тим, що працедавцем (цей термін в СРСР скреслено з офіційної термінології) вважається не сама держава, а державні, кооперативні й уявно громадські підприємства, організації й установи. Трудове право вважається сукупністю норм, які реґулюють суспільні відносини робітників і службовців у процесі їхньої праці на підприємствах, в оргізаціях і установах. А що ці останні не є власниками, то працедавцями є фактично урядові особи (адміністрація), тобто також службовці, але вищого ступеня, що очолюють дане підприємство чи організацію, від сваволі яких трудове право має боронити працівників.

Від 1922 в Україні діяв «Кодекс законів про працю УРСР», що був майже дослівним перекладом аналогічного Кодексу РРФСР. Цей кодекс реґулював тільки важливіші трудові правовідносини: деталі були реґульовані різними інструкціями відповідних міністерств. З 1970 діють «Основи законодавства СРСР і союзних республік про працю», на основі яких в УРСР з 1972 чинний новий «Кодекс законів про працю УРСР».

93. Види відповідальності за воєнні злочини в період Великої Вітчизняної війни (1941- 1945 рр.).

Кримінальне законодавство було основою діяльності розгалуженої мережі репресивно-каральних органів. У період другої світової війни кримінальне законодавство було спрямоване на посилення кримінальної відповідальності. Підвищувалась кримінальна відповідальність за військові злочини, за ухилення від служби допризовників, за поширення слухів серед населення, за порушення трудової дисципліни та ін.

Репресивний характер радянського кримінального законодавства почав слабнути з середини 50-х років. У 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанови від 1934 р. про порядок ведення справ про терористичні акти, та від 1937 р. про зміни у процесуальному законодавстві.

94. Закон про судоустрій, союзних й автономних республік 1938 р. Його зміст і значення.

Протягом 1947-1948 pp. сесіями обласних Рад депутатів трудящих терміном на 5 років було обрано нові склади обласних судів. 30 січня 1949 р. уперше відповідно до Конституції УРСР (ст. 108) і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. відбувалися вибори народних судів громадянами району на основі загального, прямого та рівного права при таємному голосуванні. Порядок виборів детально визначався у Положенні про вибори народних судів від 10 жовтня 1948 р. Народні судді та народні засідателі обиралися на три роки. Для кандидатів установлювався віковий ценз — 23 роки.

Скасовувався порядок накладання стягнень на суддів у дисциплінарному порядку (їх накладали міністр юстиції, голови облуправлінь юстиції, голови обласних та крайових судів). Згідно з Положенням про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948 р. право накладати стягнення на суддів надавалося спеціальним колегіям з дисциплінарних справ при обласних і Верховному судах.

95. Друга кодифікація радянського законодавства (1950-1980 рр.).

Жорстка централізація державного механізму, системи органів влади і управління, правоохоронних органів закономірно привела до централізації законотворчості. Законодавство УРСР розвивалося під прямим впливом загальносоюзних нормативних актів. Започаткована Законом від 11 лютого 1957 р. кодифікація права чітко визначила рамки законотворчої самостійності радянських республік. Результатом кодифікації стало прийняття на союзному рівні – Основ законодавства СРСР і союзних республік.

Звід законів УРСР формувався як зібрання актів і був офіційним виданням,що давало можливість посилатися на нього при вирішенні справ у правозастосовчих органах.

96. Правові інститути України в 50-х — середині 80-х рр.

Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. новий Цивільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодавства Союзу РСР (1961 p.). Кодекс містив вісім розділів: І. Загальні положення. II. Право власності. III. Зобов’язальне право; IV. Авторське право. V. Право на відкриття. VI. Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг, раціоналізаторську пропозицію. VII. Спадкове право. VIII. Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод.

Основними тенденціями подальшого розвитку кримінального права були захист передусім інтересів держави, соціалістичної власності, уніфікація кримінально-правового регулювання, поява норм, що визначали склад нових злочинів. Кримінальний кодекс УРСР було приведено у повну відповідність з нормами законодавства СРСР.

Подальша демократизація трудового права пов’язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відповідальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. відмовилися від призову молоді на навчання у системі державних трудових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з роботи за власним бажанням; необхідно було тільки попередити про це адміністрацію за два тижні. Отже, поновилася дія інституту трудового договору.

97. Зміни в республіканському законодавстві України (кінець 80-х — початок 90-х рр.).

Основними напрямами реформування законодавства були: а) внесення численних змін і доповнень в існуючі закони та інші правові акти; б) розробка й прийняття нових законодавчих актів.

Істотні зміни відбувалися в законодавстві, яке регулювало економічні відносини. Закон СРСР від 6 березня 1990 р. “Про власність в СРСР” вніс суттєві зміни в інститут власності. Серед основних форм власності (державної та колективної) у законі зазначається також і власність громадян. Допускалось існування в СРСР власності іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб і громадян.

Правовому забезпеченню переходу економіки на ринкові відносини сприяли Закони СРСР “Про кооперацію в СРСР” від 26 травня 1988 р. “Про підприємства в СРСР” від 4 червня 1990 p.; Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду від 23 листопада 1989 р. Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю від 28 лютого 1990 р. установлювали право громадян на придбання землі в довічне володіння або оренду.

Принципово новим законодавчим актом ринкового типу були прийняті в травні 1991 р. Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які мали набрати чинності з 1 січня 1992 р.

Загальносоюзні акти сприяли розвитку законодавчого забезпечення реформування економіки в Україні.

98. Зміни в законодавстві (цивільному, кримінальному, трудовому, земельному) УРСР (кін. 40 — пер.пол. 50 рр. XX ст.).

У повоєнний час правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Директиви партійних з’їздів, рішення пленумів ЦК КПРС набували в державі нормативного значення. Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських органів, які мали юридичну силу.

Відбувалося “зближення” державної та колгоспно-кооперативної форм власності. Так, згідно з рішенням Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.) у державну власність були передані артілі промислової кооперації.

Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 p., якою запроваджувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.

Певні зміни відбулися у цивільно-правовому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. “Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків” громадяни отримали право особистої власності на одно або двоповерховий дім. Щоправда, загальна площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат -п’ятьма. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. замість адміністративного запроваджувався судовий порядок виселення з будинків державних підприємств, установ робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини.

99. Водний кодекс УРСР 1972 p.: зміст і значення

Водний кодекс УРСР — єдиний законодавчий акт, у якому відповідно до Основ водного законодавства Союзу PCP і союзних республік систематизовано норми водного права, що діють на території УРСР. Затверджений 9.VI 1972 Верховною Радою УРСР; введений у дію з 1.XI 1972. Складається з вступної частини, 6 розділів і 31 глави, які об’єднують 148 статей. 1-й розділ містить заг. положення водного законодавства УРСР Осн. з них є положення, які закріплюють виключне право держ. власності на води і визначають поняття єдиного державного водного фонду, завдання водного законодавства, компетенцію органів держ. влади і держ. управління в галузі використання і охорони вод, а також контролю за цим. 2-й розділ містить норми, що встановлюють правила водокористування, зокрема його види, порядок і умови надання водних об’єктів у користування. Норми цього розділу визначають і особливості водокористування для певних нар.-госп. та ін. цілей (напр., для питних, побутових та ін.). 3-й розділ регламентує заходи щодо охорони вод від забруднювання, засмічування і вичерпання, а також щодо запобігання їхньому шкідливому діянню. 4-й розділ визначає порядок держ. обліку і планування використання вод. Розділ 5-й встановлює правила вирішення спорів про водокористування. Розділ 6-й містить положення про відповідальність за порушення водного законодавства.

100. Кодекс законів про працю УРСР ( 1971 р.) його структура і значення

Необхідність нової кодифікації судового законодавства пов’язувалася з тим, що з часу прийняття Кодексу законів про працю 1922 р. пройшло майже 50 років і накопичилося велика кількість законів, які його суттєво змінювали та доповнювали. Змінилася значною мірою і суспільно-політична ситуація в державі. На підставі загальносоюзних «Основ» законодавства про працю, Верховна Рада УРСР 1 грудня 1971 р. прийняла і ввела в дію з 1 червня 1972 р. Кодекс законів про працю УРСР. Він містив такі головні розділи: загальні положення судового законодавства; колективний договір між трудовим колективом та адміністрацією підприємства чи організації; судовий договір між працівником та адміністрацією; норми робочого часу; час відпочинку; нормування обсягів праці; види і норми заробітної плати; компенсації при переведенні на іншу посаду, в іншу місцевість тощо; відповідальність за нанесені збитки підприємству; трудова дисципліна; охорона праці; особливості праці жінок, молоді, неповнолітніх, тих, хто навчається заочно чи на вечірніх відділеннях; вирішення трудових спорів та судових конфліктів; державне соціальне страхування; нагляд за дотриманням судового законодавства.

Провідними засадами Кодексу законів про працю можна вважати: — посилення боротьби зі злісними порушниками трудової дисципліни, прогульниками шляхом штрафних санкцій, переведенням на нижчу посаду або менш прибуткову працю, зменшенням відпустки;

— підвищення відповідальності за випуск неякісної та бракованої продукції;

— при розірванні працівником трудового договору з власної ініціативи без поважних причин, він мав попередити адміністрацію за два місяці, а з поважних — за місяць;

— кодекс закріплював права громадян на працю, відпочинок, на своєчасне одержання заробітної плати, компенсацій, соціального страхування тощо.

Зі змінами та доповненнями, внесеними у 1989-2002 pp., цей кодекс продовжує діяти і до цього часу.

101. Звіт законів УРСР: зміст і значення

У липні 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий Цивільно-процесуальний кодекс УРСР. Кодекс відтворював положення Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і складався із шести розділів. Розділ І “Загальні положення” встановлював загальні норми цивільного судочинства, зокрема врегульовував питання підвідомчості та підсудності цивільних справ, процесуальних строків, судових штрафів, сплати судових витрат. Розділ II містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права й обов’язки. Розділ III — про провадження в справах у судах першої інстанції. Розділ IV — касаційній та наглядовій інстанціях. Розділ V — про виконання судових рішень. В VI розділі викладено цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства, подано норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів, визначено порядок розгляду справ у зв’язку з міжнародними договорами й угодами.

102. Зміни в законодавстві (цивільному, кримінальному, трудовому, земельному) в УРСР др. пол. 40 – пер. пол. 50 pp. XX ст.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 р. робочий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. Протягом 1958-1960 pp. відбулося переведення всіх робітників і службовців на семигодинний робочий день. Для працівників, зайнятих на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлювався шестигодинний робочий день.

Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про посилення охорони праці підлітків” від 13 грудня 1956 р. заборонялося приймати на роботу молодь до 16 років. Для працівників віком від 16 до 18 років встановлювався шестигодинний робочий день, посилювалися гарантії у наданні щорічних відпусток. З квітня 1956 р. до 112 днів збільшилась тривалість відпусток жінкам у зв’язку з вагітністю та пологами.

103. Виправно-трудовий кодекс УРСР 1970 р. його структура та зміст

Єдиний законодавчий акт, в якому систематизовано норми виправно-трудового права, що регулюють відповідно до Основ виправно-трудового законодавства Союзу PCP і союзних республік порядок і умови виконання кримінального покарання на території УРСР. ВТК УРСР затверджений Верховною Радою УРСР 23.ХІІ 1970; набрав чинності з 1.VI 1971. ВТК містить 135 статей.

У перших двох розділах визначено завдання виправно-трудового законодавства, викладено заг. положення щодо виконання покарань. У наступних п’яти розділах (3, 3-а, 4, 5 і 6) встановлено порядок і умови виконання покарань у вигляді позбавлення волі, заслання, вислання, виправних робіт без позбавлення волі, а також виконання умовного засудження до позбавлення волі та умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці. Визначено види виправно-трудових установ, де відбувають покарання особи, засуджені до позбавлення волі, врегульовано режим у цих установах. Встановлено порядок залучення засуджених до суспільно корисної праці, проведення з ними політ.-виховної роботи, заг.-освітнього і професійно-тех. навчання. У 7-му розділі викладено підстави і порядок звільнення засуджених від відбування покарання. У 8-му розділі визначено форми участі громадськості у виправленні і перевихованні засуджених.

104. Кримінальний та кримінально-процесуальний кодекс 1960 р. та їх вплив на розвиток права УРСР

Прийнятий 28 грудня 1960 р. Кримінальний кодекс УРСР базувався на Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (1958 p.). Він повністю увібрав у себе загальносоюзні закони про кримінальну відповідальність за державні, військові та інші злочини, спрямовані проти СРСР. Кодекс поділявся на Загальну та Особливу частини.

Загальна частина складалася з п’яти глав: І. Загальні положення. II. Межі чинності кримінального кодексу. III. Про злочин. IV. Про покарання. V. Про призначення покарання і про звільнення від покарання. Особлива частина, за ознаками родового об’єкта, містила одинадцять глав: І. Державні злочини. II. Злочини проти державної і колективної власності. III. Злочини проти життя, здоров’я та гідності громадян. IV. Злочини проти політичних і трудових прав громадян. V. Злочини проти індивідуальної власності громадян. VI. Господарські злочини. VII. Посадові злочини. VIII. Злочини проти правосуддя. IX Злочини проти порядку управління. X. Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я. XI. Військові злочини.

КК 1960 р. мав охороняти від злочинних посягань суспільний і державний лад, соціалістичну власність, права особи і громадян, був спрямований на попередження злочинності.

Важливими положеннями КК 1960 р. були звуження сфери кримінальної відповідальності (скасовувалося понад 70 складів злочинів, передбачених КК 1927 p.); зменшення кількості видів покарань; відмова від принципу аналогії; проголошення вини єдиною підставою кримінальної відповідальності.

Закону, що усував або пом’якшував кару, надавалась зворотна сила. Закон, який встановлював кару за дії чи посилював її, зворотної сили не мав.

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років, за скоєння тяжких злочинів цей вік наставав у 14 років. Знижувався максимальний, з 25 до 15 років, термін позбавлення волі. Відновлювалась практика умовного засудження, встановлювався новий порядок умовно-дострокового звільнення від покарання і заміни покарання більш м’яким. Смертна кара проголошувалася виключною мірою покарання.

Як загальну тенденцію слід відзначити пом’якшення відповідальності за злочини, які не становили великої суспільної небезпеки, при посиленні відповідальності за найтяжчі злочини проти життя та здоров’я особи. Водночас КК 1960 р. зберігав норми, спрямовані на боротьбу з інакомисленням (ст. 56 — “зрада Батьківщині”, ст. 61 -“шкідництво”, ст. 62 — “антирадянська агітація і пропаганда” та ін.), під дію яких підпадали вияви невдоволення владою і дисидентства.

105. Цивільний і цивільно-процесуальний кодекс 1963 р. та їх вплив на розвиток права УРСР

КПК 1960 р. закріплював перехід на демократичні засади кримінального процесу, розпочатий у 1956 p., коли було скасовано особливий процесуальний порядок провадження слідства та судового розгляду у справах про терористичні організації й терористичні акти, шпигунство й диверсії. Завданням кримінального судочинства проголошувалась “охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб…, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону” з тим, щоб кожного, хто вчинив злочин, було притягнуто до відповідальності і навпаки — жоден невинний не був покараний.

106. Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік від 28 лютого 1990 р.

28 лютого 1990 року Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю. Визначалось, що «земля є надбанням народів, які проживають на даній території» . Громадяни отримали право на придбання землі в довічне володіння або в оренду. Детально регламентувався режим надання земель фізичним і юридичним особам. Контроль за землекористуванням покладався на місцеві Ради.

Основи створювали умови для раціонального використання та охорони земель, відтворення родючості грунтів, збереження і поліпшення природного довкілля.

107. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги — Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах.

Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів.

Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід’ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України».

Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України.

108. Радикальні зміни в цивільному, кримінальному, цивільно-процесуальному кримінально-процесуальному законодавстві в незалежній Україні

Відбувалась інтенсивна діяльність з розробки нового Цивільного кодексу. У грудні 1996 р. на розгляд Верховної Ради України було винесено проект нового Цивільного кодексу. Його доопрацювання тривало понад шість років. У червні 2001 р. парламент прийняв у третьому читанні три книги ЦК України: “Загальну частину”, “Особисті немайнові права фізичної особи”, “Право власності та інші майнові права”. У вересні 2001 р. було прийнято ще одну книгу “Спадкове право”. У листопаді 2001 р. Верховна Рада прийняла останні дві книги кодексу “Право інтелектуальної власності” та “Зобов’язальне право”. Проте, зважаючи на необхідність детальнішого узгодження правових норм, Президент України відправив ці акти на доопрацювання. Після внесення відповідних змін 16 січня 2003 р. новий Цивільний кодекс України був прийнятий.

Нові умови розвитку трудових відносин спричинили потребу посилення законодавчого регулювання охорони праці, розв’язання проблем безробіття та соціального забезпечення. Верховна Рада прийняла низку законів з цих питань, зокрема “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р., “Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку” від 16 грудня 1993 p., “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на підприємстві і професійного захворювання, які потягнули втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р. Законом України від 7 березня 2002 р. затверджено Державну програму зайнятості населення на 2001-2004 р.

Інтенсивні зміни відбуваються в житловому праві. Основоположними для розвитку житлового законодавства є вимоги Конституції України, згідно з якими ”держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду” (ст. 47).

Реформування кримінального законодавства відбувалося шляхом внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу. Так, у березні 1992 p. були скасовані такі міри покарання, як заслання і вислання. Законом від 24 грудня 1994 р. були внесені зміни у складі державних злочинів. Установлювалася кримінальна відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, за посягання на територіальну цілісність України, за масові заворушення. Цим же законом було значно зменшено кількість санкцій, які передбачали застосування виключної міри покарання — смертної кари.

109. Правове регулювання майнових відносин в умовах становлення ринкової економіки в незалежній Україні.

Важливою сферою цивільно-правового регулювання стало правове забезпечення процесу приватизації в Україні. Норми приватизаційного права містять Закони України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” від 15 травня 1996 p., “Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі” від 10 липня 1996 р., “Про приватизацію державного майна” від 19 лютого 1997 р., “Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації” від 7 липня 1999 р., “Про особливості приватизації підприємств, які належать управлінню Міністерства оборони України” від 18 травня 2000 р. “Про державну програму приватизації на 2000-2002 роки” від 18 травня 2000 р., “Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва” від 14 вересня 2000 р.

Цивільно-правове забезпечення реформування економічної системи здійснювалося шляхом внесення змін і доповнень до Цивільного кодексу України, прийнятого 18 липня 1963 р. Так, відповідно до змін, внесених Верховною Радою України 11 липня 1995 p., загальний термін позовної давності встановлено три роки, незалежно від того, хто є позивачем: фізична чи юридична особа.

110. Зміни в трудовому законодавстві в умовах незалежної держави України

Сучасне трудове законодавство України як і більшість інших галузей вітчизняного законодавства є результатом пристосування колишнього соціалістичного законодавства до умов ринкових перетворень, що відбуваються у нашій державі.

Все радянське законодавство базувалося на характерній для соціалістичної системи нормативіській теорії права. Остання виходила з марксистського визначення права як зведеної в закон волі панівного класу. Звідси, за нормативістською доктриною, всі закони визнавали правовими незалежно від їхнього змісту, а отже, право і закон – це, по суті, було одне і те ж. Право, як окреме явище, ототожнювали з юридичними нормами, породженими державою, з чого випливало, що держава є первинною, а право – вторинним, продуктом держави, її придатком.

За таких умов про трудове право як про якийсь виняток із загального правила говорити не доводилося.

Вже тепер намітилась стійка тенденція наближення законодавства про працю України до класичних світових зразків. Але ще старою в основному залишилась система форм трудового законодавства. І хоч в Конституції України закладені нові принципи регулювання трудових відносин, основу чинного законодавства України на сьогодні складає Кодекс Законів про працю (далі – КЗпП), який був прийнятий ще 10 грудня 1971 року і набув чинності з 1 червня 1972 року. За минулий час (особливо за останні 12 років) до нього було внесено чимало змін та доповнень. Зокрема, з 1973 року Верховною Радою було прийнято більше 50 законів про внесення змін до КЗпП. Двічі зміни вносились Декретами Кабінету Міністрів України. Внаслідок цього із 265 статей та преамбули, що містились у першій редакції КЗпП, суттєво змінилися 221 стаття кодексу (причому деякі із них – неодноразово). Із Кодексу законів про працю було вилучено повністю 20 статей, а включено до нього 35 статей, частина із яких вже так само втратила чинність. Таким чином, на даний час КЗпП містить преамбулу та загалом 280 статей, із яких лише 44 статті, переважно другорядного плану, не зазнали суттєвих змін, хоча до багатьох із них вносились зміни редакційного характеру.

111. Судочинство незалежної, суверенної України (з 1991 по теперішній час»

Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону України “Про судоустрій України” судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального та конституційного судочинства. Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Особливе місце суду зумовлюється колом завдань, що розв’язуються судами, і наявністю специфічних ознак, притаманних тільки суду.

До основних завдань суду належать здійснення правосуддя на засадах верховенства права і забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини й громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства та держави.

У ст. 129 Конституції України передбачається, що законом мо-жуть визначатися й інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

Зокрема, у гл. 2 Закону України “Про судоустрій України” передбачено, що до основних засад здійснення правосуддя в Україні крім вже зазначених належать гарантування кожній людині права на судовий захист; право людини користуватися правовою допомогою при вирішенні її справи в суді; здійснення судочинства державною мовою; право осіб, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, користуватися рідною мовою та послугами перекладача в судовому процесі; самостійність суддів.

Судова система України забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законами.

112. Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. , його зміст та значення

Питання про правонаступництво стосовно договорів Союзу РСР, державної власності, державних архівів і державних боргів СРСР виступає в якості одного з найважливіших наслідків припинення існування Радянського Союзу.

Україна в особі своїх вищих органів влади визначила правонаступництво в тих випадках, коли в силу міжнародного права це підлягає вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках — шляхом укладання відповідних міжнародних угод.

Подальший розвиток ця тенденція одержала в Законі України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво». Відповідно до цього Закону:

— з моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади в Україні була її Верховна Рада;

— до прийняття нової Конституції України діяла Конституція У РСР;

— закони й інші акти УРСР діяли на території України за умови, якщо вони не суперечили законам України, прийнятим після проголошення незалежності України;

— органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діяли до створення органів держави на основі Конституції України;

— державним кордоном України був її державний кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 року;

— Україна підтверджувала свої зобов’язання по міжнародних договорах, що були ратифіковані УРСР до проголошення незалежності України, і проголошувала себе правонаступницею прав і обов’язків по договорах СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам Республіки;

— Україна не несла відповідальності по кредитних договорах СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року без згоди України;

— усі громадяни СРСР, що постійно мешкали на момент проголошення незалежності України на її території, ставали громадянами України.

При укладанні міжнародних договорів з різноманітних аспектів правонаступництва Україна виходила зі своїх національних інтересів.

113. Закон України «Про президента УРСР» від 5 липня 1991 р.

Значною подією стало запровадження в Україні поста Президента УРСР. З цього приводу Верховна Рада УРСР прийняла 5 липня 1991 p. такі закони: «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР». Вибори Президента України призначалися на 1 грудня 1991p.[10;198] Таким чином, запровадження поста Президента УРСР було новим кроком по створенню в республіці державного апарату, побудованого на принципах розподілу влади.

114. Суд і судочинство в умовах проголошення України самостійною, незалежною державою

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.