Вступ

Об’єктивні зрушення у сфері виробництва транспортних та інформаційних комунікацій, руху фінансових потоків та інвестування створили передумови, які перетворюю світову економіку в цілісний організм. Світовий економічний простір стає спільні полем діяльності для великих бізнесових структур. Завдяки цьому географічне розміщення продуктивних сил, виробництва і збуту продукції, галузева структура інвестицій, науково-технічні впровадження відбуваються за активної участі саме так суб’єктів господарювання з урахуванням глобальної кон’юнктури світового ринку. При цьому економічне піднесення або спад, які періодично повторюються, набуває світових масштабів і справляють безпосередній вплив на розвиток економіки у країн світу.

Глобальна орієнтація транснаціональних компаній (ТНК) та інших визначальних мезоекономічних суб’єктів закономірно зменшує для них значення націонала економік в геометричній прогресії, а отже, центри тяжіння підприємницької страт переміщуються з національного на наднаціональний рівень. Безумовно, залишається безліч середніх та дрібних підприємницьких структур, які орієнтуються насамперед на власні національні, або локальні ринки, хоча не завжди цілком. Однак, економічну ситуацію визначають не вони, а великі міжнародні бізнесові структури. Всі інші багатомільйонні учасники мікроекономічних суб’єктів господарювання постійно прислуховуються до курсів валют та цін на товарну продукцію на світових ринках і намагаються пристосовувати свої дії до тих змін, які відбуваються на світових ринках.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи зовнішньоекономічної політики

1.1. Аспекти зовнішньоекономічної політики України

Останнє десятиліття XX ст. та початок XXI ст. певною мірою свідчать, що глобальні економічні процеси стають все більше домінуючими, відтісняючи на другий план національні економіки і ніби розчиняють їх у гігантському господарському організмі планети. Під час такої трансформації відбувається один з найважливіших поворотів в історії світового суспільства, поки що недостатньо осмислений теоретичною наукою та практикою — девальвація держав, які протягом багатьох десятиліть були системоутворюючими організаційними структурами в світовому господарстві.

Кордони національних держав стали тісними для продуктових сил, які стали розвиватись швидкими темпами, і тому генеровані ринкові структури вийшли далеко за межі національних кордонів та економік.

Нині економічні, науково-технічні, політичні, соціально-культурні, природо-екологічні та інші відносини стають міждержавними, а отже, менш підконтрольні окремим державам і навіть певною мірою і міждержавним організаціям. Національні держави зіткнулись з принципово новою ситуацією: вони втрачають можливість ефективно використовувати такі важелі традиційного макроекономічного регулювання, як імпортні бар’єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального національного банку.

Крім того, в умовах вже досить високої і зростаючої взаємозалежності національних господарств уряди країн змушені користуватись ними досить обережно з оглядом на інші держави, щоб не завдати шкоди їхнім інтересам. До того ж необхідно рахуватись з поведінкою досить впливових недержавних суб’єктів міжнародних економічних відносин — ТНК, транснаціональних банків, міжнародних інвестиційних фондів, які своїми діями можуть завдати суттєвих втрат будь-якій із країн. Окремі суб’єкти міжнародних економічних відносин укорінюються у сферу господарської діяльності національних урядів і вносять відповідні корективи в їх політику, досить великі з них можуть впливати на фінансову та іншу кон’юнктуру світового господарства в цілому.

Держави і недержавні (міждержавні) транснаціональні структури стали майже однаково сильними партнерами на світовій економічній арені, взаємодіючи і протидіючи один одному, утворюючи своєрідний симбіоз двох якісно різних регулюючих підсистем глобальної економіки. Водночас деякі економічні процеси, особливо у валютно-кредитній сфері, набули глобального характеру і не піддаються регулюванню окремих навіть досить могутніх держав. У цьому власне і полягають якісні зміни та відмінності між процесами глобалізації та попередніми етапами інтернаціоналізації економіки. Міжнародні економічні процеси переросли з міжнаціональних, більш менш ефективно регульованих в одно-, дво- або багатосторонньому порядку національними державами, в позанаціональні, тобто глобальні, які майже зовсім не піддаються державному регулюванню. Тому певною мірою можна вважати, що глобалізація — це досить хворобливий процес трансформації національно-державної форми організації життя людства в нову більш сучасну форму.

З метою регулювання міжнародних економічних відносин, які вимагали такого регулювання на глобальному рівні, всередині XX ст. почали створюватись міждержавні організації, зокрема Організація Об’єднаних Націй з розгалуженою системою економічних органів, Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку (Світовий банк), Світова торговельна організація. До них додаються все нові й нові сфери взаємодії, а отже, створюються все нові інструменти для їх регулювання. За даними Ю. Шишкова, «з середини 40-х років до нинішнього часу виникло близько трьох тисяч міжурядових організацій, які регулюють різні сфери економіки, політики, екології, культури тощо. їх доповнюють майже 20 тис. різноманітних недержавних міжнародних організацій, з яких майже 2 тис. мають статус спостерігачів при ООН».

З розширенням процесів глобалізації все більша частина державного суверенітету розподіляється між локальними, регіональними і світовими регулюючими інститутами. Це значною мірою стосується і Європи, де на принципах субсидарності окремі державні повноваження делегуються на вищий інституціональний рівень — наддержавний або субдержавний (регіональний, муніципальний), на якому певна конкретно визначена суспільна потреба вирішується найкращим чином.

У ХХі ст. формування багатогранного механізму регулювання світової економіки відбуватиметься швидкими темпами завдяки як зростанню процесів глобалізації, так і прискоренню інформаційного забезпечення, тобто створенню фактично єдиного міжнародного інформаційного поля.

Збільшення населення планети до 6 млрд. чол. зумовлює прискорення процесів глобалізації і в аграрному секторі економіки планети. Так, останнім часом певною мірою зросли обсяги експорту аграрних товарів, що привело до вирівнювання порівняно з іншими видами виробів.

Індекси обсягів світового експорту аграрних товарів і мінеральної сировини

При цьому слід враховувати, що в розвинутих країнах частка чисто сільськогосподарської продукції становить лише 10—15% від вартості кінцевих продовольчих ресурсів. Країни з перехідною економікою, до яких належить і Україна, займають досить скромне місце у світовій продовольчій системі. Проте їх роль в різних регіонах і на окремих продовольчих ринках суттєва. Ці держави стикаються з тими ж проблемами у своїх взаємозв’язках із світовою продовольчою системою, що і країни, які розвиваються. До загальних проблем належать: низька ефективність економіки, включаючи і продовольчу систему; висока залежність від імпорту продовольства та ресурсів для його виробництва, іноземного капіталу і кредитів; протекціонізм до власного вітчизняного виробника; недосконалість або взагалі відсутність необхідних ринкових механізмів; недоліки державних методів регулювання тощо.

Одним з найважливіших параметрів глобалізації національних продовольчих систем залишається міжнародна торгівля сільськогосподарською сировиною та продовольством. Торгівля продовольством займає важливе місце у світовій торгівлі товарами, хоча її питома вага поступово зменшувалася і становила в 2000 році близько 14% світового експорту проти 35% у 1995-му.

Глобалізація світової продовольчої системи проявляється насамперед у прискоренні темпів світової торгівлі продовольством порівняно з темпами його виробництва. В 2000 році (1989—1990 роки = 100) індекс світового виробництва сільськогосподарської сировини і готового продовольства становив 108. Водночас фізичний обсяг експорту сільськогосподарської сировини досяг 114, а продовольства — 1133.

Розвиток міжнародної торгівлі все більшою мірою залежить від посилення ролі міжнаціонального переливу капіталів на основі розвитку транснаціональних корпорацій і прямих іноземних інвестицій, а також фінансової оренди, надання відповідних кредитних ресурсів, передачі ноу-хау, формування міжнародних організацій, альянсів тощо. Головною ланкою припливу іноземного капіталу залишаються розвинуті країни, на які припадає основна частка продаж великих продовольчих транснаціональних корпорацій (ТНК).

Глобалізація агробізнесу відбувається на фоні розгортання світової біотехнологічної революції. З 1995 р. розпочалось масове комерційне впровадження трьох продуктів рослинництва з використанням трансгенного насіння (соя, бавовна, кукурудза), а пізніше й картоплі. Посівні площі під трансгенними сортами рослин у Північній Америці збільшились від 1,6 млн. га в 1996 році до 35 млн. га в 2000 році, а в інших країнах світу, за оцінкою спеціалістів, досягли 5 млн. га.

Надалі слід сподіватись масового впровадження нових сортів рослин з модифікованими технологіями. Завдяки високій складності і великому ризику та значній вартості робіт біотехнологічні розробки та їх комерційне впровадження сконцентровані в таких відомих американських і європейських компаніях, як «Мансанто», «Новартіс», «Дюпон», «Рон-Пуленк» та ін. Для успішної комерціалізації своїх робіт вони створюють міжнародні агробіотехнологічні альянси по всьому світу, до складу яких входять насіннєві компанії, постачальники засобів виробництва, фермери, а також фірми, які займаються збереженням, переробкою і збутом сільськогосподарської продукції і продовольства.

За останні роки набуто значний досвід як країнами, що розвиваються, так і країнами з перехідною економікою у відношенні їх активної позиції в інтенсифікації стратегічних переваг аграрно-продовольчого господарства, розробці відповідних національних програм, орієнтованих на ринкову економіку, сприянні розвитку і зміцненню національних ринкових інститутів, виходу вітчизняних виробників аграрної продукції на світові продовольчі ринки. За відсутності умов для формування чисто ринкових інститутів державні органи створюють квазіринкові структури, які сприяють розвитку і зміцненню приватного бізнесу. Наприклад, на Філіпінах функціонує Державна компанія гарантій сільськогосподарського кредитування (Кеданкор). Кредити видаються переробникам і продавцям сільськогосподарської продукції під заставу товарних запасів, які знаходяться на сертифікованих складах. Дещо схожі дії української Державної акціонерної компанії (ДАК) «Хліб України», яка видає сільськогосподарським виробникам кредити насінням і паливно-мастильними матеріалами під заставу зерна, яке знаходиться на її складах. Це сприяє розвитку приватного агробізнесу. Та і сама компанія ДАК «Хліб України» має в своєму розпорядженні як власність у довгостроковій оренді близько 300 тис. га землі, на яких вирощує сільськогосподарську продукцію.

Створення сучасних добре обладнаних фермерських господарств, які можуть успішно конкурувати на світовому ринку, в Україні заважає низький рівень матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва, відсутність галузей промисловості, які б спеціалізувались на обслуговуванні фермерських господарств, нестача фінансових ресурсів для створення дійової кредитної системи та інфраструктури з обслуговування виробничої та збутової діяльності фермерських господарств.

Крім того, колишні КСП, як правило, реформувались в різного роду господарські товариства закритого типу. Важлива перевага відкритих акціонерних товариств полягає у можливості широкого залучення, крім внутрішніх джерел інвестування, зовнішніх інвестицій.

Тому в умовах формування не тільки єдиного національного й глобального ринків товарів і капіталів відкриті акціонерні компанії забезпечують механізм постійного припливу капіталів і ресурсів як у найбільш ефективні підприємства та компанії, так і міжгалузевий перелив. Це поліпшить структурні параметри сільського господарства та забезпечить піднесення окремих галузей АПК. Однак, одна з головних причин, які породжують багато недоліків у ринковому реформуванні агропромислового комплексу України, полягає в не послідовному характері ринкової трансформації економіки України в цілому.

Зменшення організаторів світової торгівлі до мінімуму, інтернаціоналізація товарного та фондових ринків зміни в механізмі торгівлі з появою Інтернету — це ті основні чинники, які суттєво збільшили ліквідність ринку. Міжнародні потоки товарів і послуг на рубежі XX—XXI ст. не тільки значно інтенсифікувались, а й набули інших якостей; 40% таких потоків має внутрішній корпоративний характер, що надає їм значної стабільності і міцності.

Процес світової глобалізації економіки ставить перед Україною складні напружені завдання по реформуванню економіки, її поступальній трансформації та інтеграції в міжнародні економічні, фінансові та торговельні організації.

1.2. Вплив глобалізації на зовнішньоекономічну безпеку України

У сучасних умовах глобалізації економічного життя розвинуті країни, де наука виконує роль головного економіко-відтворювального фактора, забезпечують свій розвиток за рахунок вдосконалення існуючих технологій, техніки та використання принципово нових наукових досягнень. Міжнародний технологічний та науковий обмін, трансфер інтелектуального потенціалу — одна з ознак нашого часу. Включення України до європейських та світових інтеграційних процесів неможливе без врахування геополітичного чинника, що значною мірою визначається сьогоднішнім станом економіки України та її подальшим розвитком.

Ф. Фукуяма у своїй публікації «Я чи суспільство», говорячи про Росію та Україну, відзначає: «… У цих країнах встановилася вже не планова і ще не ринкова економіка… Різниця у посткомуністичному розвитку між Польщею, Угорщиною та Чехією, з одного боку, а також Росією та Україною, з іншого, полягає якнайменше у повній відсутності громадянського суспільства в останніх». Але констатуючи відставання України від країн Вишеградської групи в питаннях розвитку економіки, створення громадянського суспільства, входження до СОТ тощо, не можна ігнорувати різницю стартових умов, історичної спадщини, характеру і стану «людського капіталу» [3]. За досить скромним підрахунком у цих компонентах Україна відстає принаймні на одне покоління, тобто на 20—30 років. Цю прірву ще треба долати і, критикуючи Україну за низькі темпи ринкових перетворень, за повільний розвиток демократії, за відсутність громадянського суспільства, наші західні партнери повинні усвідомлювати наявність цього «кордону в часі», а не дорікати нам у небажанні або супротиві, не карати, а допомагати.

Україна знаходиться майже у центрі Європи, займає площу понад 604 тис. кв. км з населенням майже 48 млн. чоловік. Українські чорноземи відомі в усьому світі. У нас є значні запаси залізної руди, марганцю, титану, кам’яного та бурого вугілля, фосфоритів. Це обумовило розвиток таких галузей промисловості, як металургія, машинобудування, енергетика, гірнича, нафтопереробна та хімічна промисловості, авіаційно-космічна, аграрна та харчова. У сільському господарстві зайнята п’ята частина всіх працюючих, зосереджена майже чверть виробничих фондів і створюється майже сьома частина валової доданої вартості держави [4].

Україна увійшла в третє тисячоліття без опрацьованої системи забезпечення економічної безпеки, але з розумінням, що та як треба зробити, щоб зберегти власний суверенітет і внести свій внесок у розвиток світової спільноти. Життя вимагає скоординованих та цілеспрямованих дій, на які українське суспільство здатне. Використання світового та власного досвіду економічного управління дозволить нашій державі подолати економічне підкорити власну політику інтересам інших держав [5].

Глобалізація світової економіки та міжнародних відносин є, звичайно, об´єктивно неминучим процесом. Проте важливо, на яких умовах українська національна економіка буде інтегрована в світову систему зовнішньоекономічних зв’язків. Отже, йдеться про ступінь відкритості вітчизняної економіки, яка повинна бути не самоціллю, а засобом максимально повної реалізації соціально-економічного потенціалу України, та про оптимальні регулятивні методи як необхідний атрибут зовнішньоекономічної стратегії. Виходячи з цього, необхідно визначити принципи, критерії та цілі національної зовнішньоекономічної стратегії, враховуючи особливості трансформаційного етапу в Україні та сучасного міжнародного співробітництва. Ця стратегія повинна враховувати реальні можливості та пріоритети участі України в міжнародних економічних відносинах, відповідати збалансованій загальній концепції ринкової реформи, потенціалу збільшення виробленого в масштабах країни сукупного продукту та покращення умов торговельних та інвестиційних відносин з іншими країнами світу. Вона має не лише формально розширити зовнішні ринки, але й надати нову якість усьому механізму виробничо-технологічних відносин в українському суспільстві, зробити його більш спеціалізованим та ефективним.

Поширення тенденцій економічної глобалізації порушує питання щодо побудови нової парадигми економічної стратегії. Одержання переваг та запобігання загрозам від глобалізації для України значним чином залежать від спроможності уряду створити чітку стратегію реформування економічної системи і дотримуватися її принципів.

Особливості сучасного етапу глобалізації дають підстави стверджувати, що збереження національної ідентичності та суверенітету соціально-економічного розвитку стане можливим лише за умови послідовного здійснення комплексу заходів економічної стратегії, спрямованих на оптимізацію включення національної економіки до світових економіко-господарських відносин.

За словами колишнього прем’єр-міністра України А. Кінаха, “Україна може стати рівноправним партнером міжнародного співробітництва тільки шляхом реалізації політики економічного зростання, підвищення конкурентоспроможності національної економіки, створення необхідних умов для вирішення нагальних проблем соціальної політики”. Відтак без запровадження довгострокової активної політики держави, спрямованої на зміцнення конкурентоспроможності національної економіки на макро-, мезо- та мікрорівнях, вступ до СОТ може не лише не мати очікуваного позитивного впливу на українську економіку, але й створити низку суттєвих загроз економічній та національній безпеці України.

Відтак доцільно, на нашу думку, виокремити низку стратегічних пріоритетів внутрішньої та зовнішньої економічної політики, які мають сприяти зміцненню національної конкурентоспроможності та набувають критичної ваги в контексті збереження суверенітету економічної політики на етапі входження України до світового економічного співтовариства:

Формування дієздатних та конкурентоспроможних суб’єктів господарювання як один з визначальних критеріїв ефективності економічної політики. Як уже згадувалося вище, реалізація цього завдання вимагає забезпечення фінансового оздоровлення та платоспроможності підприємств, підтримки розвитку внутрішнього ринку, в тому числі – маркетингових та постачальницько-збутових структур, полегшення доступу до коротко- та, головне, довгострокових кредитних ресурсів, зменшення фіскального тиску на суб’єктів господарювання тощо. Значну роль відіграватиме також підвищення рівня менеджменту на підприємствах через широкомасштабні державні освітні та консалтингові програми.

Чітке визначення галузевих і структурних пріоритетів довгострокового розвитку. Підтримка розвитку цих першочергових завдань має забезпечуватися як за допомогою цільових важелів (інвестиційної, податкової, бюджетної, кредитної та ін. політики), так і узгодженням всіх інших засобів економічної політики з потребами розвитку зазначених галузей. Неодмінно пріоритетного характеру має набути розвиток новітніх технологічних укладів та галузей інфраструктури. Щодо інших галузей має бути розроблений та застосований механізм їхньої адаптації до функціонування в умовах конкуренції або цілеспрямованого скорочення.

Регулювання міжнародних фінансових потоків відповідно до встановлених орієнтирів стратегічного розвитку. Йдеться про запобігання некерованому відпливу капіталів з країни, регулювання структури та сфер здійснення іноземних інвестицій в Україні, встановлення “кодексу поведінки” іноземних інвесторів. Не можна забувати й про необхідність регулювання потоків короткострокових фінансових ресурсів, які неодмінно зростатимуть у міру посилення відкритості української економіки. Сумнозвісні події 1998 р. в Росії засвідчили значну потенційну загрозу, яку містить у собі неконтрольована поведінка спекулятивних капіталів.

Посилення “агресивності” експортної політики, яка має бути спрямована на радикальне поліпшення структури українського експорту та дієву підтримку дій українських експортерів щодо утримання на зарубіжних ринках та освоєння нових. Йдеться, зокрема, про сприяння українському експорту на рівні міждержавних та міжнародних угод, підтримку українських компаній в антидемпінгових розслідуваннях, а також застосування широкого спектра прийнятних згідно з міжнародними правилами методів підтримки експортерів.

Диверсифікація протекціоністської політики, під час якої має відбуватися компенсація зниження прямих тарифних та нетарифних засобів захисту внутрішнього ринку непрямими, з освоєнням усього арсеналу інструментів, передбачених (та широко застосовуваних у світі) системою угод СОТ. Поетапне зниження рівня захисту внутрішніх ринків у процесі вступу до СОТ має супроводжуватися активною структурною політикою, яка здійснюватиметься відповідно до визначених стратегічних пріоритетів.

Інтенсифікація інформаційного забезпечення економічних процесів за участю українських суб’єктів господарювання, а саме: збір та поширення оперативної інформації про стан зовнішньоекономічної кон’юнктури, передовий досвід у сфері технологій, маркетингу, управління; поширення за кордоном інформації про потенціал української економіки та перспективні напрями співробітництва з українськими компаніями; моніторинг та аналіз досвіду політики захисту національного виробництва урядами зарубіжних країн тощо.

Об’єднання зусиль з сусідніми країнами на базі спільних економічних інтересів щодо реалізації визначених стратегічних завдань. Зокрема на найвищому рівні в Україні неодноразово висловлювалася думка про активізацію економічної співпраці з Російською Федерацією як неодмінний крок на шляху підняття української економіки до рівня євростандартів. Ця теза набула продовження у вигляді міждержавної угоди про утворення Організації регіональної інтеграції, підписаної президентами України, Російської Федерації, Білорусі та Казахстану в Москві у лютому 2003 р. Перспективним видається також розвиток інвестиційного співробітництва із західними сусідами України, насамперед – Польщею та Угорщиною в розвитку галузей інфраструктури.

Розвиток людського капіталу як визначального чинника національної конкурентоспроможності на сучасному етапі глобалізації. Втрата наявного освітньо-кваліфікаційного, трудоресурсного, морально-культурного, демографічного потенціалів позбавить Україну можливості скористатися з позитивного ефекту глобалізації, який полягає у розширенні спектру можливостей для самореалізації індивіда та підвищенні продуктивності його праці, насамперед – у сфері інтелектуального виробництва.

Активізація діяльності експортерів повинна поєднуватися з розробкою та впровадженням заходів щодо забезпечення поширення ефекту від економічного зростання експортоорієнтованих галузей на національну економіку загалом. Потрібно здійснити суттєві зміни у зовнішньоекономічній стратегії України, які б передбачали: частковий перерозподіл прибутків від експорту продукції сировинних галузей для потреб відродження перспективних секторів; захист внутрішнього ринку від недобросовісної конкуренції з боку імпорту, сприяння проникненню на зовнішні ринки та закріпленню на них вітчизняних виробників; компенсацію погіршення кон´юнктури на зовнішніх ринках за рахунок цілеспрямованої діяльності щодо вивчення кон´юнктури та пошуку сприятливих можливостей, юридичного захисту українських суб´єктів господарювання тощо.

Зовнішньоекономічна стратегія України найближчого десятиріччя здійснюватиметься під визначальним впливом вступу України до Світової організації торгівлі. В Україні сьогодні не існує суттєвих перешкод щодо завершення юридичних процедур вступу України до СОТ, як це визначено офіційними документами, у термін до кінця 2003 року. Між тим аналіз можливих безпосередніх та стратегічних наслідків цього вступу для національної економіки дає підстави говорити про небезпечність обмеження стратегії вступу лише юридичною процедурою. Тому надзвичайно важливим видається надане Указом Президента України від 5.09.2001 р. Кабінету Міністрів України доручення вивчити питання щодо можливих наслідків вступу України до СОТ з позицій національної безпеки, та за результатами розробити заходи щодо підвищення конкурентоспроможності галузей економіки, які можуть зазнати негативних наслідків у зв´язку із вступом України до СОТ. Указом встановлено термін проведення такого вивчення до кінця 2002 р., проте дотриматися його не вдалося.

Суттєву негативну роль для вступного процесу відіграє кулуарність його поступу, яка інколи, за визнанням експертів (щонайменше — з причин недосконалості інформаційної інфраструктури в Україні), межує з “таємністю”. До нього практично не залучено представників реального сектору економіки, на яких, власне, і припаде основний вектор впливу після вступу до СОТ. Практично не залучалися до обговорення та дієвого впливу громадські об’єднання підприємців, галузеві об’єднання, професійні спілки, громадськість; недостатньо було інформовано фахові та широкі кола про суть угод ГАТТ/СОТ, механізми та наслідки участі в них України. Як зазначалося у попередньому розділі, таке становище обумовило різку критику Президентом України дій уряду щодо вступного процесу навесні 2003 р. Пожвавлення громадського обговорення умов вступу до СОТ та потенційних наслідків цього акту, яке відбулося у 2003 р., вже не в змозі принципово вплинути на перебіг процесу набуття членства в цій організації.

Варто чітко розуміти, що система ГАТТ/СОТ у жодному разі не є панацеєю від невдач на внутрішніх і зовнішніх ринках. За умілого використання це — лише ефективний інструмент реалізації власних конкурентних переваг. Баланс вигод і втрат України від вступу у СОТ залежить не лише від сьогоднішніх порівняльних переваг різних секторів української економіки, але також і від того, як в економічній стратегії держави буде оцінено і враховано можливості розвитку переваг та реальність загрози з боку потенційних негативних наслідків. Одержання переваг та запобігання загрозам значним чином залежать від спроможності сформувати та здійснювати цілісну економічну стратегію. Відсутність послідовної та цілеспрямованої державної стратегії не залишає перспектив для досягнення національного економічного успіху ні в СОТ, ні поза її рамками.

Слід чітко визначитися з галузевими і структурними пріоритетами з метою розробки системи заходів щодо їх підтримки. Для інших галузей має бути розроблений та застосований механізм адаптації до функціонування в умовах конкуренції. або цілеспрямованого скорочення.

З огляду на це, у сфері вдосконалення зовнішньоекономічної політики першочергово необхідно здійснити такі кроки.

1. Розробити систему заходів щодо підтримки прямого інвестування українськими підприємствами за кордоном. Така форма ведення бізнесу відповідає національним інтересам України і є, по суті, удосконаленою формою експорту. Саме пряме інвестування за кордоном потребує підтримки за допомогою політичних важелів, якими володіє держава, оскільки зростають ризик несправедливого ставлення до інвестора, ризик конфіскації в країнах, в яких можливі політичні зміни. Державна підтримка повинна надаватися підприємствам, які забезпечують принаймні часткове повернення прибутку в Україну та які досягають за рахунок експорту капіталу збільшення обсягів реалізації продукції, щонайменше частина виробничого ланцюжка якої розташована на території України.
2. Здійснювати цілеспрямовану підтримку інвестиційного імпорту. Необхідно розробити та впровадити комплекс тарифних знижок на імпорт інвестиційних товарів, що зменшить витрати на інвестиційні процеси. Для цього треба розробити систему критеріїв, що визначають товар як інвестиційний. При цьому стимули для придбання інвестиційних товарів повинні бути не меншими, ніж щодо їхнього імпорту, для запобігання ввезення товарів, які можуть вироблятися в Україні.
3. Вдосконалити систему стандартизації і сертифікації товарів та послуг з метою захисту ринку від неякісного імпорту. Повинно бути чітко розмежовано харчові товари, які виробляються природним способом без застосування хімічної обробки, змін у генній структурі, хімічних домішок, що подовжують термін зберігання, поліпшують смакові якості, зовнішній вигляд тощо, від харчових продуктів, які виготовляються за допомогою подібних технологій. На нашу думку, реалізація такої концепції матиме як результат зростання конкурентоспроможності вітчизняних харчових товарів на внутрішньому ринку та (що найважливіше) спонукатиме населення до вживання товарів вищої якості. Даний принцип варто застосовувати й на інших ринках, де повна інформація про товар може бути прихована виробником чи не може бути перевірена споживачем. Україна мусить впроваджувати такий підхід й щодо своїх товарів на міжнародних ринках.
4. Розробити та реалізувати низку інформаційних програм, покликаних позбутися інформаційних деформацій, пов’язаних з поширенням у світі неправдивих знань про Україну. Поширення інформації про економічний та політичний прогрес всередині країни здатне суттєво вплинути на поведінку споживачів, політичної та бізнесової еліти, сприятиме розвитку зовнішньоекономічних стосунків українських підприємств. Відтак одним з найважливіших чинників зовнішньоекономічної стратегії має стати забезпечення прозорості економічних, політичних та інших суспільних процесів, що відбуваються в Україні.
5. Запровадити в обов’язок торговельно-економічних місій України за кордоном формування та пропагування позитивного іміджу українських виробників та української економіки, сприяння просуванню українського експорту, пошуку партнерів, збирання та надання відповідної інформації для українських економічних суб’єктів. Слід передбачити обов’язкове відвідування представниками місій, за можливістю, заходів політичного, наукового, презентаційного характеру для оволодіння інформацією з перших джерел з наступним доведенням її до зацікавлених осіб в Україні, реагування через засоби масової інформації країни базування на випадки ущемлення інтересів українських компаній, інші недружні заходи країн базування тощо.

1.3. Особливості оцінки громадянами України зовнішньої політики держави

Дослідження ставлення громадян України до зовнішньої політики держави, їх бачення майбутніх векторів розвитку країни та її місця в сучасному глобалізованому світі є важливим елементом у побудові обґрунтованої діяльності органів державної влади.

Інституту соціології НАН України дають змогу прослідкувати динаміку преференцій громадян щодо напрямів зовнішньої політики України [8]. Після 2005 р., коли дещо зменшилася частка респондентів, які віддавали перевагу «орієнтації на схід» (розширення зв’язків у межах СНД, відносини переважно з Росією) і зросла кількість прихильників «західної орієнтації», вже у 2006 р. відбулося повернення до показників 2004 р. Водночас кількість тих, хто вважає за необхідне зміцнювати східно-слов’янський блок (Україна, Росія, Білорусь), зменшилася з 2004 р. Утримується також тенденція до збільшення кількості прихильників шляху опертя на власні ресурси, зміцнюючи незалежність (табл. 1).

Таблиця 1

«Якому шляху розвитку України Ви надаєте перевагу?», %

Варіанти відповідей	2005	2006	2007	2008	2009
Насамперед розширювати зв’язки в рамках СНД	13,1	10,9	13,7	13,2	12,5
Розвивати відносини переважно з Росією	11,4	8,3	9,9	11,4	10,6
Зміцнювати передусім східно-слов’янський блок (Україна, Росія, Білорусь)	34,3	29,3	31,7	25,4	29,8
Встановлювати зв’язки насамперед з розвиненими країнами Заходу	14,4	17,9	15,2	14,5	17,7
Опиратися передусім на власні ресурси, зміцнюючи незалежність	17,1	20,2	20,3	20,4	19,3
Різні регіони України мають обирати свій шлях	—	2,9	2,3	4,0	2,3
Інше	1,3	1,6	0,6	0,6	0,7
Важко відповісти	8,4	8,9	6,3	10,5	7,1

Розглянемо докладніше ставлення громадян до приєднання України до НАТО, ЄС, союзу Росії та Білорусі (табл. 2). За даними квітневого (2009 р.) опитування Інституту соціології НАН України, 60,3 % опитаних позитивно ставляться до ідеї приєднання до союзу Росії та Білорусі. 44,2 % респондентів скоріше позитивно ставляться до вступу до ЄС (18,8 % — скоріше негативно). Противників вступу до НАТО виявилося 57,8 %, прихильників — 18 % (у 2007 р. — близько 13 %).

Визначено також кореляцію між віком респондентів та їх вибором інтеграції — серед прихильників східнослов’янського вектору 68,5 % — особи старшого віку (55 років і старше).

Вагомим чинником зовнішньополітичних орієнтацій українців є їх уявлення про стан економіки країни — до східного вектору тяжіють 70,4 % опитаних, які вважають, що українська економіка не готова увійти до глобальної економіки.

Таблиця 2

«Як Ви ставитесь до…?», %

Запитання	Скоріше позитивно	Скоріше негативно	Важко відповісти
Вступу України до НАТО	18,0	57,8	24,1
Вступу України до Європейського Союзу	44,2	18,8	37,0
Ідеї приєднання України до союзу Росії й Білорусі	60,3	24,3	15,4

 

Варто також зауважити, що формулювання питань не було рівнозначним, оскільки в одних випадках йшлося про вступ, а в інших — лише про ідею вступу, що завжди сприймається більш толерантно.

Виявлено залежність між спрямованістю вектору інтеграційних симпатій респондентів та їх ставленням до США і Росії [9]:

• переважна більшість (78,6 %) тих, хто вважає, що США негативно впливають на Україну, швидше позитивно ставляться до ідеї приєднання до союзу Росії та Білорусі й лише третина — схвалюють вступ до ЄС;
• 78,8 % опитаних, для яких рідною мовою є російська, і 78,2 % з тих, хто не вважає Україну своєю Батьківщиною, є прихильниками східнослов’янської орієнтації України.

Громадяни, які переважно позитивно ставляться до ідеї приєднання України до союзу Росії та Білорусі, серед основних аргументів на користь свого вибору називають:

• близькість та взаєморозуміння між народом України та народами обраного союзу (49,7 %);
• економічну зацікавленість країн союзу у більш тісних зв’язках з Україною (28,4 %);
• наявність в Україні людських ресурсів належного рівня (освіченості, професійності, культури праці та бізнесу (18,7 %).

Переважна більшість прихильників ідеї приєднання до союзу Росії та Білорусі, мешкає на Півдні та Сході країни.

Респонденти, які переважно негативно ставляться до ідеї приєднання України до міжнародних союзів, аргументують свою позицію тим, що:

• низький рівень розвитку України не дозволяє їй стати рівноправним партнером із західними кранами (22,4 %);
• Україна і без такого входження може підтримувати добросусідські відносини з іншими країнами (21,1 %);
• Входження України до того чи іншого союзу країн має загрозу втрати незалежності (14,9 %);
• Лише нейтралітет може забезпечити Україні її безпеку (12,4 %).

Таблиця 3

«Як Ви ставитеся до ідеї приєднання України до союзу Росії й Білорусі (по регіонах*)?», %

Варіанти відповідей	Захід	Центр	Південь	Схід
Скоріше позитивно	22,8	53,0	79,4	77,4
Скоріше негативно	52,7	19,3	8,1	6,5
Важко відповісти	24,5	27,7	12,5	16,1

 

*Примітка: Тут і далі: склад регіонів за дослідженнями Інституту соціології: Центр: Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Київська (разом з Києвом), Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області. Захід: Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Черні­вецька області. Схід: Харківська, Донецька, Луганська області. Південь: Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області та АР Крим.

Таблиця 4

«Як Ви ставитеся до вступу України до Європейського Союзу (по регіонах)?», %

Варіанти відповідей	Захід	Центр	Південь	Схід
Скоріше позитивно	65,5	45,3	28,4	34,8
Скоріше негативно	6,1	16,3	25,5	21,9
Важко відповісти	28,4	38,4	46,1	43,3

 

Певні тенденції простежуються і в групі прихильників вступу України до ЄС:

• скоріше позитивно приєднання до ЄС зустрінуть 81,3 % громадян, які вважають вплив зовнішньої політики США на Україну переважно позитивним;
• схвалюють прагнення вступити до ЄС 56,8 % тих, хто вважає, що економіка України швидше не готова увійти у глобальну економіку і 39,7 % переконаних у цілковитій не готовності вітчизняної економіки до глобальних викликів;
• вступ до ЄС підтримує половина громадян, які рідною мовою вважають українську і третина опитаних, для яких рідна мова — російська;
• більшу підтримку західний вектор інтеграції має серед громадян з середньою і вищою освітою («за» — кожен другий), тоді як серед опитаних з початковою чи неповною середньою освітою прихильників західного вектору лише 36,3%;
• позитивно щодо вступу України до Європейського Союзу ставиться кожен другий з тих, хто вважає Україну своєю Батьківщиною і третина опитаних, які не вважають Україну своєю Батьківщиною;
• скоріше позитивно вступ до ЄС сприйме майже половина українців віком від 18 до 55 років та 35,3 % громадян старшого віку ( старше 55 років).

Серед основних аргументів на користь вступу до ЄС опитані називали такі:

• економічна зацікавленість країн союзу у більш тісних зв’язках з Україною (31,6 %);
• наявність в Україні належних людських ресурсів (освіченості, професійності, культури праці та бізнес (28,7 %);
• гарантії безпеки України (27,9 %). Більшість прихильників вступу до ЄС

проживають на Заході та у Центрі країни, проте потенціал мають і Схід та Південь, оскільки там майже половина респондентів не змогли визначитися (табл. 4).

За даними Центру економічних та політичних досліджень імені О. Разумкова [10], 30,5 % опитаних висловили сподівання, що інтеграція до ЄС може стати об’єднавчою загальнонаціональною ідеєю, тоді як 43,7 % з цим не погоджуються, а 25,8 % не мають власної думки щодо ймовірності такого впливу. Найбільший рівень підтримки євроінтеграції як об’ єднавчої ідеї демонструють жителі Центру країни (41,7 % проти 28,4 % песимістів), на Півдні та Сході скептично поставилися до цього питання більшість опитаних (по 58,3 % відповідно).

За даними квітневого (2007 р.) [10] дослідження Центру економічних та політичних досліджень імені О. Разумкова, у громадській думці переважають сумніви щодо того, що українська влада готова жити та управляти країною за європейськими нормами і стандартами. У квітні 2007 р. таку готовність влади заперечували близько 70 % громадян (31,5 % — вважали, що влада «скоріше не готова», 38,5 % — «зовсім не готова») і лише 15,6 % вірили у європейський рівень української влади.

У лютому 2008 р. Київський міжнародний інститут соціології провів соціологічне опитування, що мало з’ясувати думку населення щодо декларованої певними політичними силами нагальної необхідності проведення референдуму про вступ до НАТО.

21 % респондентів, відповідаючи на запитання, коли доцільно проводити референдум щодо вступу України до НАТО, переконані, що такий референдум не потрібен взагалі. Ще 37 % висловилися за те, щоб відкласти такий референдум, доки населення не буде достатньо поінформоване про НАТО. 10 % вважають, що референдум потрібно відкласти на 2-3 роки і лише 18 % опитаних вважали, що референдум щодо вступу до НАТО доцільно провести обов’язково вже 2009 р. 14 % опитаних не мають певної думки з цього питання.

Вважають, що такий референдум не потрібен взагалі: 29 % прихильників Комуністичної партії України, 20 % — Партії регіонів, 18 % — Блоку Литвина, по 16 % — НУ-НС і БЮТ відповідно.

47 % прихильників НУ-НС, 43 % — БЮТ, 42 % — Блоку Литвина, 33 % — Партії регіонів і 30 % — КПУ вважають доцільним відкласти референдум щодо вступу до НАТО до того часу, коли населення буде належним чином поінформованим стосовно НАТО.

За даними дослідження Всеукраїнської соціологічної служби у лютому-березні 2008 р., ідею вступу України до НАТО (саме ідею!) підтримують 30,5 % (табл. 5).

Таблиця 5

«Як ви ставитесь до ідеї вступу України до НАТО?», %

 

Варіант відповіді	Показники, %
однозначно підтримую	11	30,5
скоріше підтримую	19,5
скоріше не підтримую	21,3	55,9
однозначно не підтримую	34, 6
не можу визначитись	13,6

 

За даними опитування Всеукраїнської соціологічної служби [12], 36,1 % громадян вважають, що референдум треба проводити сьогодні, на етапі підготовки до вступу; на думку 26,6 % респондентів, такий референдум варто провести напередодні вступу, коли проблема постане практично. 16,0 % опитаних дотримуються думки, що референдум не потрібний, бо цю проблему може вирішити Верховна Рада; не змогли відповісти 20,5 % респондентів.

Таблиця 6

«Як Ви ставитеся до вступу України до НАТО?», %

Варіанти відповідей	Захід	Центр	Південь	Схід
Скоріше негативно	25,0	53,0	80,5	73,3
Скоріше позитивно	31,4	12,5	6,6	5,5
Важко відповісти	43,6	34,5	12,9	21,2

 

Якби сьогодні відбувся референдум щодо вступу України в НАТО, то однозначно за проголосували б 11,5 %; скоріше за, ніж проти — 20.2 %; скоріше проти, ніж за — 19,7 %; однозначно проти — 35,6 %; не визначились — 12,2 % респондентів.

Якщо порівняти показники двох розглянутих досліджень, то є всі підстави вважати досить сталим розподіл ставлень українців щодо вступу до НАТО і недостатньо відрефлексованою проблему всенародного референдуму з цього приводу.

Окремий інтерес становить громадська думка щодо позицій двох потужних міжнародних гравців, які докладали різновекторних зусиль на етапі підготовки і прийняття рішення щодо надання Україні ПДЧ.

Відповіді респондентів на запитання: «РОСІЯ погрожує Україні «адекватними заходами», якщо остання вступить до НАТО, а сама широко спiвробiтничає з НАТО. Як Ви оцінюєте таку політику?»

• правильна політика Росії — 18,2 %;
• політика подвійних стандартів — 18,9 %;
• втручання у внутрішні справи України — 35.3 %;
• важко відповісти — 26,7 %;
• не відповіли — 0,9 %.

За даними статистичного аналізу даних опитування Інституту соціології НАН України (червень 2007 р. ) [9], позитивно щодо вступу України до НАТО ставляться 51,6 % тих, хто вважає, що зовнішня політика США позитивно впливає на нашу країну, а також 20,9 % респондентів, які переконані, що зовнішня політика США зовсім не впливає на Україну. Схвалюють вступ до НАТО 18,5 % тих, для кого рідною є українська мова і 5,1 % респондентів, котрі рідною мовою вважають російську. Позитивно до євроатлантичної інтеграції нашої країни ставляться 14,4 % громадян, які вважають Україну своєю Батьківщиною і 7 % тих, котрі так не вважають.

Більше прихильників вступу до НАТО налічується у вікових групах до 30 років (14,8 %), 30-55 років (15 %), порівняно менше — серед громадян похилого віку ( 9,1 %).

Більшість прихильників євроатлантичної інтеграції проживають на Заході й у Центрі країни, у цих регіонах також найбільшою є частка тих, хто не визначився щодо відповіді на це питання (табл. 6).

Прихильники вступу до НАТО основними аргументами своєї позитивної відповіді вважають:

• гарантії безпеки України (51,5 %);
• наявність в Україні значного економічного потенціалу (35,3 %);
• наявність в Україні належних людських ре-сурсів (освіченості, професійності, культури праці та бізнесу) (35,4 %);
• економічну зацікавленість країн Альянсу у більш тісних зв’язках з Україною (32,5 %).

За даними Інституту соціології НАНУ (червень 2007 р.), 36 % опитаних не чули нічого про глобалізацію, 20,6 % — щось чули про неї і ще 15,2 % — дещо обізнані з цією проблемою. Добре обізнаними з проблемами і перспективами глобалізації вважають себе лише 4 % опитаних.

Третина компетентних оцінювали вплив глобалізаційних процесів як вигідний для нашої країни, 20,2 % — як невигідний, а майже кожен четвертий сподівався, що глобалізація не позначиться на українських реаліях.

Більшість респондентів, які позиціонували себе обізнаними з глобалізацією, вважала, що окремі держави, міжнародні організації, громадські рухи можуть впливати на процес глобалізації в своїх інтересах — безумовно (30,8 %), ймовірно (49,9 %).

Найвпливовішими учасниками глобалізації визнавалися Європейський Союз (43,9 %); США (35,2 %); Всесвітній банк, Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі (28,3 %); транснаціональні корпорації (16,2 %),

Найбільшою довірою серед зазначених агентів глобалізаційних процесів у обізнаних громадян користувалися Європейський Союз (35 %); Росія (16,5 %); Всесвітній банк, Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі (15,6 %); Єдиний економічний простір (Росія, Білорусь, Казахстан) (14,2 %); СНД (10,5 %) тощо.

Найбільш позитивний вплив, на думку обізнаних, глобалізація здійснювала на такі сторони суспільного життя в Україні як культурні обміни з іншими країнами (39,3 %), економічне зростання (31,6 %), науково-технічний прогрес (31,4 %), солідарність з іншими країнами (22,7 %).

А найбільш негативний вплив глобалізація, на думку опитаних, справляла на нерівність між багатими і бідними (35,1 %), навколишнє середовище (26,6 %), робочу силу (14,1 %), зайнятість (10,3 %).

79.6   % респондентів вважали, що економіка України не готова увійти до глобальної економіки.

Основними причинами цього, на думку опитаних, були: політична нестабільність у країні (56,5 %); корумпованість політичних та ділових лідерів (55,3 %); неконкурентоспроможність економіки (38,8 %); недостатній розвиток інфраструктури (транспорту, зв’язку, електроенергетики, водопостачання, фінансового і банківського обслуговування, підготовки кадрів) (33,4 %) (табл. 7).

Таблиця 7

«Як Ви вважаєте, які з наведених причин більшою мірою перешкоджають входженню нашої країни у глобальний соціально-економічний простір?» (респондентам пропонувалось обрати кілька відповідей, тому сума відсотків не дорівнює 100), %

Варіанти відповідей	Кількість відповідей, %
Недостатній розвиток інфраструктури (транспорту, зв’язку, електроенергетики, водопостачання, фінансового і банківського обслуговування, підготовки кадрів)	33,4
Корумпованість політичних і ділових лідерів	55,3
Неконкурентоспроможність економіки	38,8
Політична нестабільність у країні	56,5
Науково-технічне відставання від розвинених країн	20,4
Нестача фахівців, що одержали освіту в західних країнах	7,2
Відсутність відповідної геополітичної й геоекономічної стратегії	8,4
Жодна з цих причин не перешкоджає	1,3
Важко відповісти	10,5

 

За даними Інституту соціології (червень, 2007 р.) [9], майже половина опитаних громадян (49,6 %) оцінювала вплив зовнішньої політики США на нашу країну як негативний, 10,2 % — як позитивний, а 13,4 % респондентів вважали, що зовнішня політика США на Україну ніяк не впливає.

32.7   % опитаних вважають також, що США не мають позитивного впливу на жодну з сторін світового життя. Позитивний вплив США на боротьбу з тероризмом визнають 21,5 % респондентів, а на зростання світової економіки — 15,3 % українців (табл. 8).

Таблиця 8. Як Ви вважаєте, на які сфери сучасного світового життя здійснюють позитивний вплив США?» ( було кілька відповідей, тому сума відсотків не дорівнює 100), %

Варіанти відповідей	Кількість відповідей, %
Зростання світової економіки	15,3
Боротьба проти тероризму	21,5
Забезпечення миру і міжнародної безпеки	8,1
Подолання бідності у світі	9,5
Охорона навколишнього середовища	7,5
На жодну з них не мають позитивного впливу	32,7
Важко відповісти	30,7

За результатами дослідження, проведеного Національним інститутом стратегічних досліджень у серпні 2008 р. [13], майже 87 % громадян цікавилися подіями у Грузії (53,8 % — дуже цікавилися, 33 % — певною мірою). При цьому основними джерелами отримання інформації про події були українські — 47,9 % та російські -15,3 % телеканали. 11 % респондентів отримали інформацію з розмов з родичами, сусідами та знайомими, 6,8 % — з повідомлень радіо, 5 % — з Інтернету, 4,1 % — з газет та журналів, 3 % — з європейського телебачення, 6,9 % — не змогли вказати джерело.

Показовим є розподіл висновків на запитання «Якою, на Вашу думку, має бути позиція України щодо цього конфлікту?»

41,9 % громадян відповіли, що краще не підтримувати у конфлікті жодну з сторін. Ще 20,2 % вважають за доцільне підтримати Грузію виключно дипломатичними засобами, 18,3 % — підтримати Росію виключно дипломатичними засобами, 4,0 % — надати Грузії військову та військово-технічну підтримку, 2,9 % — надати Росії військову та військово-технічну підтримку, 12,7 % респондентів не визначилися з відповідями.

Підсумовуючи, варто виділити провідні тенденції громадської думки щодо оцінки та бажаних векторів зовнішньої політики держави.

Ставлення до різних геополітичних об’ єднань та бажаних шляхів розвитку країни переважно зумовлюється регіоном проживання, віком, освітою, громадянською свідомістю, світоглядними особливостями громадян.

Ставлення громадян до можливого приєднання Європейського Союзу та Союзу Росії й Білорусі не фіксує різкого протистояння між оцінкою мешканцями України цих зовнішньополітичних векторів. Про це свідчить тенденція до того, що певна кількість респондентів позитивно ставиться одночасно і до ідеї вступу нашої країни до Євросоюзу, і до ідеї приєднання України до союзу Росії та Білорусі.

Прихильники як і противники вступу України до ЄС вважають, що економіка України до цього вступу ще не готова. Тому розвиненість та готовність економіки України не є абсолютним аргументом проти вступу до Європейського Союзу. Серед аргументів за вступ до Євросоюзу найефективнішими, на думку респондентів, є:

• економічна зацікавленість країн Євросоюзу у тісніших зв’язках з Україною;
• наявність в Україні належних людських ресурсів (освіченості, професійності, культури праці та бізнесу);
• гарантії безпеки України.

Низьким залишається рівень поінформованості громадян щодо процесу глобалізації: більше третини респондентів зазначили, що не обізнані з цим процесом. Серед обізнаних респондентів оцінки впливу глобалізації на Україну переважно досить негативні.

Подальші дослідження громадської думки громадян України щодо зовнішньої політики держави, оцінки її кращих очікуваних напрямів є особливо актуальними та перспективними в річищі подальшої реалізації стратегічних цілей та пріоритетів, задекларованих у зовнішньополітичному курсі держави, з урахуванням його зворотного зв’язку із думкою громадян країни.

Розділ 2.Основні виміри зовнішньоекономічної політики України в епоху глобалізації

2.1. Інституційно-технологічні підходи до зовнішньоекономічної політики України в епоху глобалізації

Україна, як невід’ємна частина Європи, прагне в співпраці з іншими європейськими державами долучитися до розбудови загальноєвропейської системи безпеки. Відмова від участі в такій системі об’єктивно створила б для нашої країни загрозу опинитися на периферії європейських інтеграційних процесів, втратити темпи соціально-економічного розвитку, зниження рівня національної безпеки, однією зі складових якої є економічна безпека. У статті проаналізовано економічні наслідки вступу України до євроатлантичних структур.

Зазвичай обговорення проблем зовнішньоекономічної політики в Україні обмежується двома питаннями — захист вітчизняного виробника та порівняння переваг і недоробок різних варіантів регіональної інтеграції. Слід відзначити, що переговори України щодо вступу до СОТ зумовили необхідність вирішення низки питань щодо прав інтелектуальної власності, митної оцінки, технічних, санітарних і фітосанітарних стандартів тощо.

Окреме місце займає проблема газових цін у відносинах із Російською Федерацією, причому питання щодо газу в Україні традиційно розглядають окремо від інших аспектів зовнішньоекономічної політики.

Сьогодні в Україні не обговорюються складні та важливі проблеми визначення пріоритетних напрямів удосконалення зовнішньоекономічної політики України та механізмів їх реалізації, її зв’язку з іншими складовими економічної політики, ефективності в контексті досягнення тих чи інших цілей, інституційних підвалин розроблення та реалізації намірів уряду в зовнішньоекономічній сфері.

Іншими словами, сьогодні в Україні гостро бракує обговорення питань ідеології та ефективності. зовнішньоекономічної політики України за умов досить швидкої інтеграції національного економічного комплексу в систему сучасних зв’язків у світовому господарстві, провідною тенденцією розвитку якої є глобалізація.

Крім важливості вирішення питань регіональної орієнтації України (ЄС чи ЄЕП) і традиційних дискусій щодо підтримки національних виробників, на особливу увагу заслуговують три виміри зовнішньоекономічної політики: по-перше, зовнішнє середовище, яке визначає зміст та ідеологію зовнішньоекономічної політики як відповіді на глобальні виклики, по-друге, фундаментальні засади розроблення та реалізації зовнішньоекономічної політики як неперервного процесу, по-третє, операційні вимоги до зовнішньоекономічної політики.

Переконаний, що саме процес глобалізації має бути початком аналізу сучасного стану зовнішньоекономічної політики та вироблення рекомендацій щодо її поліпшення.

Відомо, що на будь-якому етапі свого розвитку кожна країна повинна визнавати необхідність змін, ідентифікувати їх характер, для того щоб адаптувати свою економічну політику та інститути до тих процесів та явищ, які відбуваються в міжнародному економічному середовищі.

Крім важливості інших акторів у сучасній глобальній економіці, національні уряди продовжують «приймати базові рішення стосовно економіки, вони продовжують установлювати правила, у межах яких діють інші актори, і саме вони використовують свою суттєву владу з метою впливу на результати функціонування економіки»[1].

Сьогодні Україна дуже швидко інтегрується у світове господарство, а це означає, що зовнішньоекономічна політика як складова національної економічної політики стає важливим інструментом реагування на виклики, породжені особливостями сучасних зв’язків у світовому господарстві. Зрозуміло, що вся країна має адаптуватись до нових економічних і політичних реалій, але розглянемо лише проблеми зовнішньоекономічної політики.

Сучасний етап глобалізації вимагає від України адекватної реакції на такі виклики [2].

По-перше, Україна має адаптуватись до процесу зміни балансу глобальної економічної діяльності, що проявляється в зростанні не тільки загальних масштабів, але й питомої ваги світового виробництва, яка припадає на економіку, що швидко розвивається (Китай, Бразилія, Індія та ін.).

Такий процес є результатом складної комбінації швидких і масштабних технологічних змін і лібералізації економічної політики, наслідком чого є розширення масштабів і сфери міжнародного обміну.

Для України це означає посилення конкуренції на світових ринках (а відтак вже давно виникла нагальна потреба забезпечення конкурентоспроможності країни як процесу, що потребує постійних зусиль) і необхідність брати активну участь у різного роду регіональних і глобальних механізмах регулювання зв’язків у світовому господарстві.

З іншого боку, сьогодні економіка України перебуває в процесі розвитку (emerging economy), що робить її також привабливою як економічного партнера, а тому результатом приходу іноземних інвесторів є поглиблення інтеграції країни у світове господарство.

По-друге, необхідно знайти адекватну відповідь на виклики, пов’язані із зростанням рівня глобальної економічної активності, що веде до посилення конкуренції між виробниками і появи як нових джерел, так і напрямів руху прямих іноземних інвестицій.

Ця тенденція дасть змогу отримати найбільший позитивний ефект тим країнам і регіонам, які мають чітку орієнтацію на світові ринки. Така відкритість приносить відчутні економічні здобутки у формі економічного зростання та підвищення життєвих стандартів, впливаючи на продуктивність національного виробництва.

Для України це означає подальшу інтеграцію у світове господарство з усіма відповідними наслідками для національної економіки та економічної політики. Україна має ефективно конкурувати з іншими країнами за прямі іноземні інвестиції. Сьогодні міжнародну конкуренцію витримає, зокрема, та країна, яка зможе залучити прямі іноземні інвестиції та повною мірою скористатись пов’язаними з ними ефектами.

По-третє, Україна має адекватно відреагувати на виклик, пов’язаний зі збільшенням обсягів товарів і послуг, що потрапляють до сфери міжнародного обміну та міжнародної мобільності виробничо-комерційної діяльності, яка постійно зростає. Йдеться про те, що сьогодні виробництво товарів і надання послуг втрачають «географічну» прив’язку та все більше інтернаціоналізуються.

Це пояснюється тим, що під впливом швидкого розвитку нових технологій виробничі процеси все більше фрагментуються, що сприяє їх інтернаціоналізації, спеціалізації та розширенню сфери міжнародного обміну. Для розвинутих країн це означає прискорення, так би мовити, відтоку робочих місць за кордон, тоді як країни, такі як Україна, мають усі шанси стати виробничими та сервісними майданчиками в глобальних виробничо-комерційних ланцюгах, а в перспективі піднятись на більш високі щаблі в цих ланцюгах, виробляючи більш складні товари та надаючи послуги з більш високим вмістом доданої вартості.

По-четверте, сьогодні глобальну конкуренцію виграють ті країни, які ефективно використовують інновації.

Очевидно, що Україна за показниками розроблення та запровадження інновацій поки що суттєво відстає від країн-лідерів, а це, у свою чергу, гальмує процес ефективного використання українського економічного та ресурсного потенціалу. Тому країна повинна максимально повно використовувати внутрішні та зовнішні джерела інновацій, для того щоб подолати технологічне відставання від країн-лідерів і підвищити національну конкурентоспроможність.

По-п’яте, Україна потребує реформування ринку праці, системи освіти та професійно-технічної підготовки. Адже сьогодні саме людський чинник відіграє вирішальну роль у забезпеченні конкурентоспроможності країни. Слід відзначити, що зростання міжнародної мобільності робочої сили вимагає від кожної країни чіткої політики у сфері імміграції та еміграції.

Зрозуміло, що зовнішньоекономічна політика (як частина економічної політики) має стати інструментом адекватної відповіді країни на вищезазначені виклики. Очевидно, що політики та урядовці, насамперед, повинні чітко усвідомлювати декілька аксіоматичних речей. Ідеологія зовнішньоекономічної політики має будуватись на реалістичному розумінні місця країни у світовій економіці, основних тенденцій розвитку зв’язків у світовому господарстві тощо. При цьому слід пам’ятати, що вироблення та реалізація певної зовнішньоекономічної політики не є безплатним видом діяльності, а має свої власні витрати, які слід правильно оцінювати. Тому завдання зовнішньоекономічної політики мають бути реалістичними.

Зовнішньоекономічну політику має бути спрямовано на реалізацію таких завдань:

• по-перше, забезпечення сприятливих умов виходу національних виробників товарів і постачальників послуг на міжнародні ринки та збереження позицій на них. Реалізація цього завдання можлива не лише завдяки інструментам торговельної політики, а й завдяки активній діяльності первинних економічних агентів. Адже відсутність конкурентоспроможних товарів і послуг, які пропонуються на зовнішніх ринках, не можна компенсувати жодними політичними зусиллями;
• по-друге, забезпечення доступу зарубіжних товарів і послуг до національних споживачів на економічно прийнятних умовах. Йдеться про те, що інструменти регулювання імпорту не повинні перекручувати нормальні ринкові пропорції обміну.

Для ефективної реалізації вищезазначених завдань необхідними є:

• цілісність зовнішньоекономічної стратегії, яка є частиною загальноекономічної стратегії розвитку країни. Це дає змогу зробити зовнішньоекономічну стратегію ефективним інструментом для вирішення загальнонаціональних проблем соціально-економічного характеру. Сьогодні доводиться констатувати, що крім великої кількості стратегічних документів і цільових програм в Україні поки що немає стратегічного бачення перспектив розвитку країни;
• наявність ефективного механізму консультацій між основними зацікавленими сторонами — урядом, підприємцями та громадянським суспільством. Без таких консультацій неможливо виробити загальноприйнятні рішення та забезпечити підтримку їх реалізації. В Україні такий механізм знаходиться в процесі формування, причому поки що консультації мають місце переважно між урядом і представниками бізнесової спільноти;
• наявність ефективного механізму координації політики в межах уряду. Такий механізм дає змогу усунути дублювання функцій між урядовими інституціями, швидко та якісно приймати відповідні рішення, адекватно реагувати на зміни зовнішнього та внутрішнього економічного та політичного середовища тощо. Сьогодні основою вироблення зовнішньоекономічної політики є досить складний механізм горизонтальної координації зусиль різних урядових структур, до того ж рівень його ефективності явно недостатній;
• формування ефективної системи збирання, розповсюдження та аналізу зовнішньоекономічної інформації. Слід відзначити, що від якості, повноти та оперативності збирання інформації залежить ефективність прийняття рішень приватними економічними агентами та урядовими структурами. Якщо приватні структури намагаються досить активно вивчати ринкову інформацію в різних вимірах, то в межах уряду така система сьогодні практично відсутня;
• формування ефективних ланцюгів аналізу зовнішньоекономічної політики, основою яких серед інших інституцій є національні дослідницькі інститути. Проте прикладним аналізом різних зовнішньоекономічних проблем досить активно займаються приватні компанії та спеціалізовані комерційні структури, тоді як коефіцієнт корисної дії національних дослідницьких інститутів сьогодні є вкрай низьким;
• розвиток системи інституцій, які підтримують різні компоненти зовнішньоекономічної діяльності. Цей компонент сьогодні розвивається, хоча й недостатньо;
• розвиток системи зв’язків між приватними фірмами та підприємцями;
• безумовна підтримка основними зацікавленими сторонами зовнішньоекономічної стратегії на регіональному та глобальному рівнях [3].

Саме ці засади має бути покладено в основу вироблення зовнішньоекономічної політики, що дасть змогу суттєво підвищити її ефективність. Тому запровадження таких засад буде важливим внеском у формування сучасної інституційної основи зовнішньоекономічної політики.

Слід відзначити, що сьогодні зміст реформування зовнішньоекономічної політики все більше зводиться не стільки до зменшення та (або) скасування певних торговельних бар’єрів, скільки до створення відповідних інститутів. Прикладом цього є захист прав інтелектуальної власності. У цьому сенсі зовнішньоекономічна політика сьогодні має чітко виражений «внутрішній» компонент, причому його «вага» постійно зростає. Доцільно згадати запропоновану Тінбергеном концепцію негативної та позитивної інтеграції [4].

Негативна інтеграція має місце тоді, коли країни обмежують свободу здійснення економічної політики ліквідацією дискримінації між постачальниками, скасування нетарифних бар’єрів, зв’язування імпортного мита, його зниження. Такий тип міжнародної інтеграції (як процесу входження в міжнародну економіку) не потребує розвитку та посилення інститутів на рівні країни. Адже зрозуміло, що адміністрування єдиного для всіх імпортерів митного тарифу значно простіше, ніж адміністрування різних за величиною тарифів, квот тощо. Іншими словами, негативна інтеграція означає зменшення адміністративних видатків, пов’язаних із торговельною політикою в частині регулювання транскордонного руху товарів і послуг.

Позитивна інтеграція має місце тоді, коли виникає попит на розвиток та (або) посилення інститутів. Прикладом цього є захист інтелектуальної власності, технічні стандарти, захист економічної конкуренції.

Цей момент — зв’язок між інтеграцією національної економіки в систему світового господарства та побудовою нових інститутів на національному рівні або на рівні окремого регіону — є надзвичайно важливим, оскільки без створення та розвитку відповідних інститутів неможливо забезпечити ефективне функціонування ринкової економічної системи.

Очевидно, що ідеологія зовнішньоекономічної політики формується під впливом низки суб’єктивних та об’єктивних чинників. Відомий дослідник Р. Гілпін зазначає, що зовнішня політика суспільства відображає національні інтереси так, як вони визначаються політичною елітою, що домінує в цьому суспільстві [5]. Таке визначення інтересів має суб’єктивний компонент. Проте у формуванні національних інтересів велике значення відіграють об’єктивні чинники, такі як географічне розташування країни, фізичні потреби економіки [6].

Що стосується України, то політичний розвиток веде до того, що національна економічна політика в цілому та її зовнішньоекономічний компонент набуватимуть тієї ідеології, яка притаманна тій політичній силі (політичним силам), які формують уряд.

Сьогодні жодна з українських політичних партій не має чіткої ідеології, а тому протягом найближчого часу цей політичний (точніше ідеологічний) компонент навряд чи буде мати більш-менш суттєве значення. В Україні існує досить цікавий феномен, який полягає в тому, що лобісти певних схем зовнішньоекономічного співробітництва безпосередньо представлені в урядових структурах. Мається на увазі газова сфера та атомна енергетика. До того ж галузеві міністерства сьогодні досить часто лобіюють інтереси певної галузі замість того, щоб розробляти та реалізовувати відповідну державну політику щодо цієї галузі чи сфери.

Розглянемо операційні вимоги до зовнішньоекономічної політики.

1. Орієнтація політики на реалізацію пріоритетів соціально-економічного розвитку країни в коротко-, середньо- та довгостроковій перспективі.

Зрозуміло, що визначення таких пріоритетів потребує значних інтелектуальних, організаційних і фінансових зусиль, причому перелік пріоритетів має бути відкритим і змінюватись для того, щоб враховувати динаміку різних зовнішніх і внутрішніх економічних і політичних чинників.

2. Регуляторна цілісність. Інструменти та механізми політики мають бути економічно обґрунтованими та відповідати нормам національного та міжнародного режимів.

Це означає, що застосування інструментів національної зовнішньоекономічної політики не повинне провокувати контрзаходи з боку економічних партнерів, тобто призводити до торговельних війн. До того ж для досягнення того чи іншого результату необхідно обирати адекватний інструмент.

3. Узгодженість і цілісність політики. Відсутність дублювання завдань і функцій, узгодженість з іншими заходами економічної політики.

Зрозуміло, що вигоди від, наприклад, спрощення процедур експорту може бути легко «компенсовано» затримкою відшкодування експортного ПДВ. Те саме стосується й зусиль щодо просування українських товарів на зовнішні ринки.

У більш загальному плані йдеться про необхідність адміністративної реформи, одним із результатів якої має стати підвищення ефективності вироблення та реалізації економічної політики в цілому та її зовнішньоекономічного компоненту зокрема.

4. Рівень забезпеченості ресурсами. Економічна політика має бути «економічно ефективною» у термінах витрати-вигоди, причому пріоритетність проблеми має визначатись рівнем її гостроти та обсягами наявних (доступних ресурсів).

Очевидно, що створення та розвиток інститутів, вироблення та реалізація зовнішньоекономічної політики потребують відповідних інтелектуальних, інформаційних, кадрових і фінансових ресурсів.

5. Наявність інституційної спроможності. Політичні рішення мають прийматись на реальних регуляторних, інституційних і фінансових можливостях у тих сферах, яких ці рішення стосуються [7].

Вище було розглянуто лише кілька проблем, необхідність вирішення яких сьогодні є очевидною для експертів, тоді як політики та урядовці поки що практично не ідентифікували ці проблеми як пріоритети реформування відповідної сфери.

Здобуття Україною державної незалежності, потреба в її геоекономічному самовизначенні у світовому економічному просторі й інтеграція як самостійного суб’єкта зовнішньої та зовнішньоекономічної діяльності в системі міжнародних відносин зумовили необхідність створення й реалізації в державі нової ЗЕП. Посилення глобалізаційних процесів у світі підвищує значення розвитку зовнішньоекономічних відносин України, її участі в міжнародному поділі праці, фінансах, науково-технічному співробітництві. Водночас ЗЕП є засобом подолання кризових явищ в економіці України, відкриваючи доступ вітчизняній продукції на світові ринки й забезпечуючи надходження відповідних товарів і послуг до економіки України з інших країн світу.

Розробка нової ЗЕП України потребує визначення цілей і пріоритетів національного розвитку з урахуванням особливостей трансформаційного етапу вітчизняної економіки та наслідків глибокої соціально-економічної кризи. Зовнішньоекономічна політика України має бути комплексною, органічно пов’язувати всі види зовнішньоекономічної діяльності — зовнішню торгівлю, валютну та інвестиційну політику, науково-технічні зв’язки тощо.

До основних цілей ЗЕП України щодо ЄС належать такі:

• пошук засад взаємовигідного економічного, фінансового та науково-технічного співробітництва;
• стимулювання розвитку торговельних відносин з країнами ЄС і залучення інвестицій;
• використання фінансової й технічної допомоги країн — членів ЄС для проведення Україною ринкових реформ і створення соціально орієнтованого ринкового господарства;
• зміцнення економічної безпеки України.

Основними завданнями ЗЕП України щодо ЄС є такі:

• приєднання України до окремих європейських програм інтеграційного характеру у сферах енергетики, транспорту, сільського господарства, окремих галузей промисловості, охорони навколишнього середовища, освіти тощо;
• здобуття підтримки ЄС щодо приєднання України до системи ГАТТ/СОТ.

До основних чинників, що заважають вступу України до ЄС, належать:

• відсутність реально функціонуючої ринкової економіки;
• відмінність нормативно-правової бази України від єдиних законодавчих норм ЄС;
• невідповідність структури економіки України пріоритетам розвитку ринку ЄС;
• неспроможність українських підприємств конкурувати за єдиними правилами із західними компаніями;
• нездатність України робити внески до бюджету ЄС через важкий фінансовий стан тощо.

Сучасною економічною наукою глобалізація трактується як процес інтеграції світової економіки, взаємозв’язки і взаємодія економічних систем у масштабах держав і регіонів, переплетіння їх господарського життя [2]. Процес державотворення в Україні збігається з її поступовим входженням до світового співтовариства і пошуками місця в сучасному світі, розвиток якого все більше детермінують чинники глобалізації. Характерно, що в цей процес, втягнені країни з різним рівнем економічного, політичного і культурного розвитку. Глобалізація світогосподарських зв’язків носить об’єктивний характер і, з огляду перспектив розвитку кожної країни, питання про необхідність її виходу на зовнішні ринки залишається актуальним як у теоретичному, так і в практичному плані.

Реалії глобалізації, з якими зіштовхується будь-яка національна економіка, змушують кожну з них шукати своє «природне» місце в системі міжнародних відносин. Поки вибір напряму ефективного розвитку зовнішньоекономічних зв’язків обмежений двома альтернативами: будувати зовнішньоекономічні зв’язки на основі поетапного вбудовування національного відтворювального комплексу в інтернаціональні відтворювальні системи іноземних держав, а потім поетапно просуватися до кожної з них або самостійно створювати інтернаціоналізовані відтворювальні системи, розширюючи тим самим економічні границі держави й одержуючи можливість самостійного формування стратегії розвитку [2].

Для України, з урахуванням обмеженості ресурсів для розвитку власного фінансового режиму і гострої потреби в цьому, другий варіант кращий. Основа для його реалізації — транснаціоналізовані структури, яким повинні бути делеговані повноваження представляти національні інтереси в глобальному просторі.

Наша держава має всі можливості, що б використати глобалізацію на свою користь, але цьому заважають об’єктивних і суб’єктивні фактори, які гальмують процес інтеграції України до світового простору, а саме[3]:

• певна політична нестабільність, відсутність чіткої економічної політики, непослідовність у проведенні реформ;
• велика корумпованість владних структур різних рівнів;
• обмеженість внутрішнього ринку, пов’язана з вкрай низькою купівельною спроможністю населення;
• скорочення виробничого споживання за рахунок різкого падіння виробництва;
• значний відтік капіталу, обумовлений, з одного боку, кримінальним його характером, а з іншого — невірою більшої частини вітчизняних бізнесменів у сталість економічних перетворень, а також нелегких умов легального ведення бізнесу (високі податки, корупція, рекет, нестабільність законодавства тощо);
• відокремленість від участі у найперспективніших програмах виробництва нових виробів на міждержавній основі;
• недостатній розвиток фінансової, технічної, інформаційної та іншої інфраструктури.

Вітчизняну економіку важко адаптувати до тенденцій та закономірностей світового господарства, через: по-перше, недосконалу структуру експортно-імпортних потоків, оскільки в експорті переважає сировинна група товарів, а в імпорті — кінцева продукція споживчого призначення, що не є економічно виправданим; по-друге, невизначеність і непослідовність законодавства щодо регулювання зовнішньоекономічної

діяльності; по-третє, високі податки на експортну продукцію з огляду на кон’юнктуру світових ринків щодо окремих видів продукції.

Разом з тим, Україна як цілісна соціально-економічна система має потенційні можливості, достатні для активного входження в глобальну систему світового господарства:

• високий рівень кваліфікації кадрів поряд із низькою заробітною платою;
• наявність технологічно передових секторів, промисловості здатних до швидкого освоєння нових видів продукції;
• значний сировинний потенціал;
• наявність виробничої бази (будинки, інфраструктура тощо), яка на сьогодні практично простоює, або використовується недостатньо і без значних обсягів інвестування може бути швидко пристосована до нового виробничого процесу;
• вигідне географічне положення, розвинена мережа залізниць, водних і повітряних трас, трубопроводів, енергопостачання.

Сьогодні процес глобалізації потребує інтегрованого підходу до вироблення та реалізації національної зовнішньоекономічної політики. Вирішити це завдання можна лише запровадженням відповідних засад та інституційно-технологічних підходів.

Зрозуміло, що світова спільнота нагромадила сьогодні унікальний досвід реалізації та здійснення ефективної зовнішньоекономічної політики, а тому практична імплементація відповідних підходів і рішень потребує послідовних зусиль, що дасть змогу Україні одержати економічний зиск.

Сподіваюсь, що зовнішньоекономічна політика України стане прикладом успішної реалізації давно очікуваних інституційних реформ, які конче потребує країна.

2.2. Нові аспекти зовнішньої політики України: інформаційно-комунікаційний аспект

Глобалізація разюче вплинула на поведінку держав — головних акторів, [слід зазначити, що визначення актор походить від дієслова діяти (to act — англ.)], на міжнародній арені. Серед факторів глобалізації, що впливають на зміну поведінки, передусім називають економічну глобалізацію — значне прискорення економічної діяльності, швидкісні інформаційні, фінансові потоки, рух людських ресурсів, товарів і послуг через національні кордони. Як один із негативних наслідків глобалізації, відзначають дедалі більший розрив між багатими і бідними країнами, цілими регіонами або навіть континентами, причому відсталі держави, за найпесимістичнішими оцінками, втрачають навіть шанс коли-небудь наздогнати розвинуті. Як висловився екс-президент США Джиммі Картер, багаті не просто мало знають про бідних, а й прагнуть знати про них іще менше [1].

Іншим чинником глобалізації є просування в світі ідей демократії та поваги до прав людини як універсальних людських цінностей. В умовах інформаційної революції диктаторські режими вже не можуть цілком контролювати інформаційні потоки з метою попередження обміну серед громадян небажана-ми для режиму ідеями та судженнями. До поняття демократії зазвичай включають верховенство закону, повагу до права на висловлення власної думки, свободу зібрань та об’єднання громадян, розподіл повноважень між гілками влади, незалежний суд, регулярні вільні вибори.

Вважаючи об´єктом стратегії соціально-економічну систему в цілому, а суб´єктом – державу як виразника інтересів суспільства, фундаментальним критерієм ефективності державної стратегії можна визнати національну безпеку, яка сьогоднi розглядається як «стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз», тобто як зменшення небезпеки руйнування суспільної системи під впливом екзогенних та ендогенних чинників. Оскiльки матерiальною основою функцiонування суспiльства є продуктивнi сили, нацiональна безпека будь-якої держави у стратегiчному планi спирається передусім на її економiчний потенцiал i набуває вигляду економiчної безпеки.

Загрози, які є ключовими у системі категорій економічної безпеки, можуть розглядатися як чинники, що протистоять реалізації економічної стратегії та спонукають забезпечити її адаптивність до умов, що змінюються. Ефективність економічної стратегії визначається спроможністю до протистояння таким загрозам. М.Єрмошенко доречно пропонує в рамках поняття “економічна безпека” розглядати спроможність держави самостійно виробляти та здійснювати власну економічну політику, а також визначати та реалізувати власні національні інтереси тощо.

Безперечно, ефективність економічної стратегії не може бути зведена суто до забезпечення економічної безпеки. Коло стратегічних завдань є значно більш широким. Економічна безпека не характеризує відсутність загроз як таких, що практично неможливо. “Стан захищеності” означає відсутність системоруйнуючих загроз, тобто тих із них, які не можуть бути органічно усунуті в межах економічної стратегії, іманентної даній соціально-економічній системі. Отже, економічну безпеку слід розглядати як граничний, обов’язковий, проте не достатній критерій. Зниження економічної безпеки означає неефективність економічної стратегії навіть за досягнення останньою локальної ефективності, проте підвищення — ефективність стратегії забезпечення економічної безпеки, але не обов’язково економічної стратегії держави загалом.

За останнє десятиріччя економічна думка і практика економічної політики у перехідних економіках пройшли через широкий спектр варіацій ставлення до ролі держави в економіці: від практично абсолютного заперечення такої і сподівання на принципи ринкового лібералізму як головний регулятор економічних відносин до усвідомлення необхідності вироблення форм і методів впливу держави на економічні процеси, значно більш складних і дієвих, ніж механізми, традиційно властиві адміністративно-командній системі. Формування політики забезпечення економічної безпеки також зазнало суттєвої еволюції. Раніше політика захисту національних інтересів здійснювалась головним чином за допомогою безпосередніх методів адміністративного впливу (протекціоністські дії у зовнішньоекономічній діяльності, адміністративне регулювання кредитного і валютного ринків, активне втручання в процеси ціноутворення тощо). Останніми десятиліттями у міру поширення ринкових методів господарювання, такі заходи або дедалі більше виявляють свою неефективність, або й змушені призупинятися з огляду на явні або неявні зобов’язання, прийняті країнами перед міжнародними організаціями. Відповідно виникає необхідність як розширення трактування поняття економічної безпеки, так і модифікації переліку об’єктів політики, скерованої на її забезпечення.

На розвиток загальновизнаної думки про те, що економічна безпека трактується як стан захищеності економічних інтересів, а головним життєво важливим інтересом в економічній сфері (як для фізичної особи та підприємства, так і для держави) є відтворення свого існування, в центр визначення економічної безпеки слід, на нашу думку, поставити саме категорію економічного відтворення. Це робить тлумачення економічної безпеки співзвучним визначенню економічної стратегії та її мети.

Прибічниками зазначеного підходу в Україні є фахівці Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, які трактують економічну безпеку як “наявність в державі достатніх можливостей для забезпечення репродукції виробничого потенціалу в промисловості, сільському господарстві та в усіх сферах докладання соціально корисної праці…, а також для забезпечення стабільності суспільного ладу, суверенності держави”. Б. Губський, у свою чергу, зазначає, що “економічна безпека… визначає спроможність держави забезпечувати захист національних економічних інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз, здійснювати поступальний розвиток економіки з метою підтримання стабільності суспільства і достатнього оборонного потенціалу за будь-яких умов і варіантів розвитку подій”.

Такий підхід був свого часу запропонований і російськими вченими. Зокрема в одному з джерел економічна безпека визначається як «здатність економіки забезпечувати ефективне задоволення суспільних потреб на національному і міжнародному рівнях». Академік Л. Абалкін також визначає економічну безпеку як «сукупність умов і факторів, які забезпечують незалежність національної економіки, її стабільність та сталість, здатність до постійного оновлення і самовдосконалювання».

На погляд автора, економічна безпека може бути визначена як складна багатофакторна категорія, що характеризує здатність національної економіки до розширеного самовідтворення з метою задоволення на визначеному рівні потреб власного населення і держави, протистояння дестабілізуючій дії чинників, що створюють загрозу нормальному розвитку країни, забезпечення конкурентоспроможності національної економіки у світовій системі господарювання.

Досить часто трапляється використання терміна „економічна безпека” як позитивної риси вже наявного „стану захищеності” інтересів суб’єкта. З таких позицій доречніше було б вести мову про рівень економічної безпеки як ступінь ефективності економічної стратегії. Проте, з нашої точки зору, семантично поняття „економічна безпека” є оціночно нейтральним – безпека, так само як і ефективність, може бути низькою чи високою. Тому застосування цього терміна як характеристики відтворювальної здатності економіки безвідносно до стану цієї здатності видається коректним.

Принципова перевага «відтворювального» трактування економічної безпеки полягає в тому, що дозволяє перейти від поняття безпеки як забезпечення реалізації національних інтересів (тобто процесу, що керується ззовні) до поняття безпеки як здатності до відтворення як основного національного інтересу (наявності іманентних внутрішніх механізмів виробництва, розподілу, обміну та споживання, що є стадіями суспільного відтворення). Завдяки такому розумінню аналізованого поняття можна також перейти від протистояння загрозам, які мають певною мірою зовнішній стосовно суб´єкта забезпечення безпеки – держави — характер, до забезпечення сталості розвитку, що визнає наявність органічних системі внутрішніх загроз. У такому ракурсі економічна безпека характеризує дієздатність системи – найголовнішу системну ознаку, яка саме і перебуває у центрі уваги економічної стратегії держави.

Відповідно змінюється й об´єкт забезпечення економічної безпеки. Тепер це — не лише дієздатність самої держави, тобто її спроможність реалізовувати власні владні рішення, але й можливість для економічних суб´єктів різних рівнів діяти відповідно до своїх базових інтересів, проте в загальному руслі закріплення економічної безпеки країни. Зазначений підхід застосовується до економічного відтворення індивідуума (відтворення робочої сили), суб´єктів господарської діяльності (СГД) різного роду (відтворення капіталу) і держави (економічна сторона відтворення держави як інституту — забезпечення економічної основи для стабільного виконання покладених на неї функцій). Наведене стосується й суспільного відтворення як такого, що є інтегральним показником і підґрунтям економічної безпеки країни, «підсумовує» поняття економічної безпеки індивідуума, СГД і держави. Безперечно, координуюча і керівна роль у процесі забезпечення економічної безпеки країни має належати державі, яка певною мірою заперечує інтереси власної економічної безпеки, що об´єктивно зумовлено функцією держави як гаранта національних інтересів.

Попри зростання взаємозалежності в економічній площині, дедалі відчутнішими є тенденції фрагментації та регіоналізації. Національні держави, переконуючись у недієздатності світових організацій (ООН, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд), неспроможності вирішити регіональні проблеми воєн, бідності, репресій тощо або через власні політичні та економічні інтереси спрямовують активні зусилля на створення і підтримку регіональних організацій, здатних відстоювати такі інтереси. Що ж до зростання регіональної взаємозалежності, то, підсумовуючи оцінки дослідників, директор Південно-Африканського інституту міжнародних відносин Грег Міллс зазначає, що через неспроможність націй-держав кожної окремо забезпечити зростаючі потреби в підвищенні добробуту, вони вдаються до регіонального об’єднання [2]. Нині серед прикладів такої регіональної інтеграції із різним ступенем розвитку слід назвати Європейський Союз, який дедалі більше набирає ознак федеративної держави; Африканський Союз, який об’єднав держави цілого континенту задля подолання бідності і припинення воєн. Дієвості прагнуть надати досі аморфній Лізі арабських держав. Цілу низку економічних структур та політичних груп створили країни Південної Америки. На теренах колишнього Радянського Союзу змагаються іще на рівні декларацій висунута Росією концепція Єдиного економічного простору (ЄЕП) та майже як альтернатива — ідея структури ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). У цій групі дедалі різкіше звучать заяви про безперспективність подальшого існування СНД.

Взаємовідносини з державою впливають на відтворення капіталу СГД через необхідність слідування певним, визначеним державою, рамковим вимогам: сплати податків і зборів, підпорядкування заходам регуляторної політики тощо. Постаючи у ролі покупця на внутрішньому ринку, держава формує частину платоспроможного попиту, у зв´язку з чим її платоспроможність стає предметом зацікавленості виробників відповідного кінцевого продукту (у цьому ж контексті може йтися і про закупівлю державою фінансових ресурсів на позичковому або фондовому ринках). Слід визнати, що інші канали залежності СГД від економічної безпеки держави, які часом відіграють вирішальну роль, надто важкі для сприйняття «пересічного» підприємця, оскільки опосередковані складними макроекономічними закономірностями взаємозв´язку між державним бюджетом, грошовою пропозицією, динамікою позичкового процента, валютного курсу тощо.

Відтворення держави як інституту має за підгрунтя передусім надходження від податків і зборів, оформлених у державному бюджеті. Стає цілком очевидною зацікавленість держави у довгостроковій економічній безпеці СГД і населення як платника податків. Брак зазначених надходжень (наприклад, внаслідок зниження рівня економічної безпеки платників податків) призводить до залучення позичкових ресурсів з внутрішніх та зовнішніх джерел, що, у свою чергу, в довгостроковій перспективі стає фактором посилення тиску на платників податків, знижуючи їхню економічну безпеку. Отже, позичкове фінансування не відповідає інтересам економічної безпеки держави. Вплив емісійного фінансування може бути вельми суперечливим і потребує окремого розгляду.

Оскільки держава, за визначенням, несе відповідальність за підтримку основних макроекономічних параметрів економічної системи у стані, що забезпечує розширене суспільне відтворення, ця підтримка також входить до відтворювальних інтересів держави. Разом з тим, як буде розглянуто нижче, реальна величина і співвідношення цих параметрів мають визначатися за допомогою спеціального аналізу з урахуванням інтересів економічної безпеки всіх рівнів.

Головна суперечність інтересів економічної безпеки різних рівнів полягає у змісті відтворювальних процесів. Основоположний зміст відтворення на рівні індивідуума полягає у споживанні, на рівні СГД — це забезпечення процесу виробництва, а на рівні держави — перерозподіл ресурсів. Об´єднання різноманітних за змістом індивідуальних відтворювальних процесів відбувається на стадії обміну. На цій стадії:

індивідуум пред´являє державі і СГД свою працю, отримує натомість заробітну плату, сплачує СГД кошти, отримує натомість товари і послуги, сплачує державі податки та збори, отримує натомість соціальні виплати та послуги;

суб´єкт господарювання надає іншим СГД, населенню і державі свій продукт, отримуючи натомість його вартість; сплачує індивідууму заробітну плату, споживаючи натомість його робочу силу; сплачує іншим СГД кошти, отримуючи натомість сировину, матеріали та комплектуючі; сплачує державі податки та збори, отримуючи натомість підтримку рамкових умов ведення бізнесу та інші регуляторні послуги;

держава надає населенню і СГД суспільні послуги і соціальне забезпечення, отримуючи натомість податки та збори; сплачує населенню заробітну плату, споживаючи натомість його робочу силу; сплачує СГД кошти, отримуючи натомість необхідні для реалізації його прямих функцій товари та послуги.

Успішність процесу розподілу, який забезпечує узгодженість інтересів економічної безпеки всіх трьох рівнів і, власне, процес суспільного відтворювання залежить від еквівалентності цього обміну. Якщо симетричний обмін у рамках названих пар не відбувається, одна із сторін починає потерпати від невідновлюваної втрати частки свого відтворювального ресурсу і змушена вживати односторонні заходи щодо захисту власної економічної безпеки. Причому специфіка взаємовідносин держави з населенням і СГД припускає існування опосередкованої еквівалентності обміну. Наприклад, витрати держави на розвиток людського капіталу зменшують для підприємств вартість робочої сили. Те ж саме можна сказати і про державне фінансування науки, галузей інфраструктури тощо. І навпаки, політика держави стосовно заробітної плати, заохочення зростання зайнятості, децентралізації соціальних витрат може компенсувати частку безпосередніх витрат бюджету на соціальні потреби.

Майже одностайні аналітики і в оцінці того, що період перебування США в іпостасі єдиної супердержави після припинення існування СРСР («Слово Америки беззаперечне», — так визначив цю поведінку в одній із статей Збігнев Бжезинський), тобто однополярного світу, швидко закінчується. Свідченням цього є дедалі активніша позиція на міжнародній арені Росії, Китаю, Індії, згадуваних регіональних груп держав та міждержавних політичних організацій. Американський дослідник Еммануїл Валлерстейн висуває три геополітичні сценарії найближчого майбутнього: «Перший стосуватиметься економічного змагання між Європою та Східною Азією за провідну роль у накопиченні капіталу в наступні десятиліття. Ступінь політичної згоди, якої досягнуть Європа та Східна Азія (кожна осібно), найвідчутніше вплине на результат цього змагання. Другий [сценарій] — це боротьба таких собі середніх економічних сил, які є також регіональними гігантами — серед них Індія, Бразилія, Південна Африка — за утримання власного балансу та відстоювання своєї ролі (та ролі своїх альянсів) на цій новій геополітичній арені.Третій — це наскільки Сполучені Штати виявляться здат­ними пристосуватися до нових реалій, в яких їхня реальна і відчутна роль буде помітно меншою, ніж зараз» [3].

Підсумовуючи, можна визначити такі зовнішньополітичні цілі нового українського керівництва (за ступенем амбітності проголошених намірів):

1)   набуття статусу регіонального лідера;

2)   інтеграція до європейських та євроатлантичних структур;

3)    стратегічне партнерство із США як із «провідною державою»;

4)   стратегічне партнерство з Польщею та підвищення до такого ж рівня відносин із іншими країнами-сусідами;

5)   концепція добросусідства із Російською Федерацією.

Щодо відносин із Росією, то вже через два дні українське керівництво оголосило ідею «відносин у трикутнику Європейський Союз — Україна — Російська Федерація» із умовою, що цей «трикутник віднині стане рівностороннім», оскільки «Україна — не полігон геополітичних змагань між ЄС, США та Росією».

Розділ 3. Перспективи розвитку аспектів зовнішньоекономічної політики України в умовах глобалізації

3.1. Україна в глобальному торговельному та інвестиційному середовищі

Перед Урядом і підприємницьким середовищем постає актуальне завдання забезпечення збалансованого розвитку внутрішнього ринку з одночасним збереженням позицій на зовнішньому, з використанням адекватних інструментів державного регулювання щодо запобігання негативному впливу сучасних викликів і загроз у сфері міжнародної торгівлі та руху капіталів (з урахуванням нестійкої кон’юнктури зовнішнього ринку в цілому, зростання платоспроможного попиту на внутрішньому ринку, набуття Україною повноцінного членства в ЄС).

За нашими оцінками, на міжнародну економічну ситуацію та стан справ в Україні в найближчій перспективі найбільше впливатимуть такі глобальні виклики: уповільнення темпів зростання світової економіки і, відповідно, скорочення попиту передусім у розвинутих країнах — торгових партнерах; подальше коливання курсу долара у відношенні до провідних валют світу; коливання цін на основні біржові енергетичні та продовольчі товари; поширення інфляційних процесів; глобальні дисбаланси — колосальні дефіцити та активне сальдо рахунку поточних операцій.

Слід підкреслити, що для України, з огляду на погіршення рахунку поточних операцій в умовах стрімкого збільшення припливу приватного капіталу, передусім у фінансовий сектор, актуалізується загроза одномоментного виведення «гарячих» грошей. Обґрунтуємо це за допомогою таких даних.

У Доповіді секретаріату ЮНКТАД як застереження було зазначено, що група країн, яка найбільш підпадає під відплив капіталу і фінансовий стрес, належить до Центральної і Східної Європи та СНД. У цьому регіоні 21 з 25 країн за останні 10 років мали порівняно високий і стійкий дефіцит приблизно 5-6% ВВП 4.

Аналогічну занепокоєність щодо зростаючих зовнішніх дисбалансів та «перегріву» економік країн Балтії та Південно-Східної Європи висловлюють і експерти МВФ, які вважають, що в останні роки бум кредитування стимулював приватний внутрішній попит і призвів до підвищення темпів інфляції та зовнішнього дефіциту 5. При цьому значна частка кредитних коштів отримувалася від іноземних материнських банків і направлялась у сектор нерухомості. Відповідно, підвищувалася уразливість національних економік. Більш стійкою до викликів зовнішнього середовища є ситуація в тих країнах регіону, де іноземний капітал надходив до експорто-орієнтованих галузей національних економік, оскільки подальше нарощування експорту товарів сприяло зменшенню дефіциту за рахунками поточних операцій.

Сьогодні в Україні зовнішньоекономічні зв’язки розвиваються за несприятливим сценарієм — стрімко збільшується дефіцит за рахунками поточних операцій унаслідок значніших темпів нарощування імпорту, а іноземний капітал направляється переважно у фінансовий сектор і нерухомість (див. табл. 1, 2). Так, чистий приплив ПІІ в економіку України у 2007 р. в 1,6 раза перевищив рівень попереднього року і становив 9,2 млрд. дол. (6,6% від ВВП), що є найвищим показником за всю історію складання платіжного балансу України. Найбільш привабливим для іноземних капіталовкладень залишався фінансовий сектор, куди було направлено 37,9% від загальної суми надходжень, що пояснюється переважно купівлею нерезидентами українських банків та інших фінансових установ. Відбувся значний приріст інвестицій у будівництві (в 1,9 раза) та операціях з нерухомим майном (у 2,5 раза). Відповідно, на кінець 2007 р. найбільший обсяг ПІІ зосереджено у сфері фінансової діяльності (22,8% від загального обсягу), у металургійній промисловості (19,8%), оптовій та роздрібній торгівлі (8,8%), операціях з нерухомим майном (8,6%), будівництві (5,5%), харчовій промисловості (5,3%), добувній, хімічній, нафтохімічній промисловості та машинобудуванні (по 3,6%).

У цьому зв’язку досвід України та інших постсоціалістичних країн говорить про неефективність як надмірної лібералізації торгівлі, так і зловживання адмініструванням та протекціоністськими заходами. Надмірна лібералізація і відкритість внутрішнього ринку в умовах збільшення платоспроможного попиту відкривають широкі можливості для експансії імпорту, відбувається погіршення конкурентних, головним чином цінових, переваг національного виробника. Слабка інноваційна активність підприємців не дозволяє у стислі строки надати продукції українського виробництва технологічних переваг.

Сьогодні успіху експортної політики України загрожують внутрішні структурні проблеми, які пригнічують розвиток експортного потенціалу країни, заважають зростанню міжнародної конкурентоспроможності. Про це свідчать результати критичного аналізу та систематизації рейтингових оцінок України, опублікованих міжнародними інституціями у 2007-2008 pp.

Одним з традиційних є рейтинг глобалізації (Globalization Index (GI)), який щорічно складається журналом «Foreign Policy»8. У 2007 р. в рейтингу врахову-валися дані за 2005 р. щодо 72 країн світу (у 2006 р. — 62), в яких зосереджено 88% населення планети і понад 97% світової економіки, тобто рейтинг досить вірогідно відображає позиції включених до нього країн.

Відомо, що при складанні рейтингу враховуються 4 основних параметри: економічна інтеграція (обсяг міжнародної торгівлі, міжнародних інвестицій та різних платежів, що перетинають кордони); персональні контакти (міжнародні поїздки і туризм, обсяги міжнародних телефонних переговорів, поштових відправлень і переказів тощо); технологія (кількість користувачів мережі Інтернет, число безпечних інтернет-серверів тощо); залучення до міжнародної політики (членство в міжнародних організаціях, кількість посольств тощо).

Автори рейтингу звертають увагу на те, що найбільш глобалізовані країни є переважно невеликими за розміром і чисельністю населення. Так, до десятки найбільш глобалізованих країн увійшли Сінгапур, Гонконг, Нідерланди, Швейцарія, Ірландія, Данія, США, Канада, Йорданія та Естонія. При цьому останні дві країни вперше враховувались укладачами рейтингу. До десятки найменш глобалізованих країн віднесені (наводяться за місцем з кінця): Іран, Індія, Алжир, Індонезія, Венесуела, Бразилія, Китай, Туреччина, Бангладеш і Пакистан. Україна посіла 42-гу позицію.

Наведемо характеристику позиції України за значеннями окремих показників. За розмірами ВВП Україна посіла 52-ге місце, що є нижчим на 10 пунктів, ніж місце в загальному рейтингу. Вищими, ніж місце в рейтингу, є позиції України за показниками економічної інтеграції: ПІІ (приплив і відплив) як частка у ВВП -17-те місце з величиною показника 9,39%; обсяги зовнішньої торгівлі (за методологією платіжного балансу) як частка у ВВП — 21 -ше місце з величиною показника 102,4%. Для порівняння: у співвідношенні ПІІ та ВВП найвищій показник мають Гонконг, Китай (38,51%), найнижчий — Іран (0,06%), найвищий показник щодо співвідношення зовнішньої торгівлі та ВВП має Сінгапур (456%), найнижчий -Алжир (11,1%).

Аналізуючи показники економічної інтеграції для країн з найбільшими розмірами ВВП слід зазначити, що США та Японія входять до кола економік, що замикають рейтинги співвідношення ПІІ та ВВП (відповідно, 69-те і 66-те місця з величиною 0,90% та 1,07%) і співвідношення зовнішня торгівля та ВВП (відповідно, 71-ше і 69-те місця з величиною 26,2% і 28,2%). Наступними за розмірами ВВП є економіки Німеччини та Китаю, хоча вони й належать до різних груп за рівнем розвитку, проте демонструють близькі значення показників економічної інтеграції: у співвідношенні ПІІ та ВВП (відповідно, 50-те і 35-те місця з величиною 2,80% і 3,73%), у співвідношенні зовнішня торгівля та ВВП (відповідно, 36-те і 44-те місця з величиною 76,4% і 69%).

У цьому зв’язку членство в COT вимагатиме від України і вдосконалення механізмів регулювання імпорту. Адже Україна має досить низький рівень тарифного захисту порівняно з іншими країнами з перехідною економікою. Так, в Україні практично не аналізуються індикатори міжнародної торгівлі, які розраховуються Світовим банком. В останній доповіді «Світові торговельні індикатори 2007: Глобальна торгова політика і результати»  серед значної кількості індикаторів заслуговують на увагу Повний торговий обмежуючий индекс-тариф (OTRI-tariff — Overall Trade Restrictiveness Index-tariff (all goods)) та Повний індекс-тариф обмеження доступу на ринки (MA-OTRI-tariff — Market Access-Overall Trade Restrictiveness Index-tariff (all goods)). Серед 95 країн, для яких розраховані ці індекси, Україна посідає 12-те місце (за величиною OTRI-tariff у 3,57%), який може розглядатись як еквівалент ступеня захисту внутрішнього ринку. Тобто лише 11 країн з 95 мають нижчий ступінь захисту. Слід також зауважити, що 38-ме місце в рейтингу за величиною MA-OTRI у 4,83% свідчить про певну свободу доступу на зовнішні ринки порівняно з іншими країнами. Наприклад, для країн ЄС-25 величина OTRI-tariff становить 4,33%, MA-OTRI — 5,5%, для РФ — відповідно, 9,17% і 3,03%, Китаю -5,87% і 5,63%. Наведені приклади показують, що РФ і Китай мають кращі співвідношення захищеності та доступу на ринки, ніж Україна і країни ЄС.

Проте низькі рівні тарифного захисту в розвинутих країнах не є ознакою незахищеності внутрішнього ринку — вони використовують різноманітні інструменти нетарифного регулювання, насамперед антидемпінгові, компенсаційні та спеціальні захисні заходи, технічні, санітарні та фітосанітарні норми тощо. Використання таких інструментів, які не суперечать нормам угод СОТ, може бути запроваджено і в Україні.

Визначаючи місце України в глобальному середовищі, не можна залишити поза увагою застереження міжнародних інституцій щодо сучасних викликів економічному зростанню. За оцінками експертів МВФ 17, темпи глобального економічного піднесення уповільнюються в умовах серйозної фінансової кризи. Згідно з уточненим прогнозом, глобальне зростання знизиться до 3,7% у 2008 р., що на 1,25% нижче за темп зростання, зареєстрований у 2007 р. Загальний баланс ризиків для прогнозу економічного зростання в короткостроковому плані залишається зміщеним у бік зниження темпів. На думку фахівців МВФ, станом на початок 2008 р., вірогідність того, що глобальний темп зростання знизиться до 3% і менше у 2009 р. (що рівнозначно глобальній рецесії), становить 25%. Існують деякі можливості для прискорення зростання завдяки прогнозованому збільшенню внутрішнього попиту в країнах з ринком, що формується, але ці країни залишаються уразливими до вторинних впливів на торгівлю й фінанси. Водночас підвищуються ризики, пов’язані з інфляційним тиском через різке зростання цін на «вузьких» ринках біржових товарів, передусім енергетичних і продовольчих. Для багатьох країн з ринками, що формуються, це означає збільшення видатків на імпорт нафти та інших видів сировини.

У цьому аспекті слід підкреслити, що відносно низький рівень тарифного захисту внутрішнього ринку, про що свідчать наведені дані, дозволить знизити рівень інфляції лише за умови добросовісної конкуренції компаній, наявності дійового механізму протидії компаніям-монополістам щодо необґрунтованого підвищення у рази цін і тарифів на ринках життєво важливих видів товарної продукції та послуг в умовах зростання платоспроможного попиту.

Підсумовуючи, слід зазначити, що наведені рейтингові оцінки України в глобальному торговельному середовищі дозволяють обґрунтувати положення, що вона належить до країн з досить великим розміром і потенціалом внутрішнього ринку, проте віднесена до країн з рівнем доходу на душу населення, нижчим за середній, класифікується як країна, перехідна до ефективного розвитку. При цьому за обсягами експорту та імпорту вона входить до групи 50 провідних експортерів та імпортерів світу і має дуже низький рівень тарифного захисту. У цьому зв’язку надмірна лібералізація та відкритість внутрішнього ринку в умовах зростання платоспроможного попиту дають широкі можливості для подальшої експансії імпорту, погіршення конкурентних, переважно цінових, переваг національного виробника, а також подальшого погіршення рахунку поточних операцій платіжного балансу. Найбільш проблемними для ефективного розвитку національної економіки є базові фактори, зокрема, неефективність інститутів влади, макроекономічна нестабільність, недостатність розвитку ринків товарів і послуг, нерозвинутість фінансового ринку, непродуктивність бізнес-середовища тощо.

3.2. Зовнішньоторговельні відносини України в умовах посилення інтеграційних зв’язків

Актуальність дослідження стану, проблем та перспектив розвитку зовнішньоторговельних відносин України обумовлена як значенням цих відносин в забезпеченні економічного зростання в умовах перехідного періоду, так і пошуком оптимальних шляхів включення України в глобалізаційні процеси, що розгортаються нині у світі. Необхідна і наукова оцінка тих стратегічних помилок і недоліків в ході розгортання економічних реформ, що мали місце в умовах перехідного періоду.

Зовнішня торгівля — перша і традиційна форма міжнародного економічного співробітництва, яка у більшості країн за вартісним обсягом обороту займає провідне місце серед інших форм співробітництва.

На зовнішньоторговельну складову глобалізаційних процесів активно впливають чинники, пов’язані з самою суттю сучасного процесу глобалізації-

Це, насамперед, загострення міжнародної конкуренції, пов’язане з наближенням країн одна до одної внаслідок динамізму сучасного мобільного зв’язку, відносного здешевлення транспортних засобів та розвитку транснаціональних корпорацій, які завдяки кооперуванню дали істотний поштовх міжнародним зв’язкам.

Глобалізація посилила вимоги до якості та конкурентоздатності продукції, що виробляється та експортується. Цьому ж сприяють впровадження технологічних новацій, поява нових сучасних форм розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, які ще вчора не мали місця.

Глобалізація, з її прагненням до зближення й уніфікації форм господарського управління, існуючих в окремих країнах, вдосконалила і самі методи протекціонізму, що проводилися національними державами. Останні все більше повинні зважувати на те, що форми і методи прихованого протекціонізму (а не лише явного, як це було в попередній період) зараз наштовхуються на опір держав-партнерів. За цих умов кожна держава повинна значною мірою враховувати не лише власні інтереси, а й інтереси своїх торгових партнерів, що обмежує маневр вітчизняних товаровиробників.

Зростаюча роль міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій, що може створити потенційну загрозу для повноцінного виконання державою управління, не може не накладати відбиток на процес державного регулювання зовнішньоторговельних відносин.

Зміцнення торговельно-економічних зв’язків засноване на використанні сучасних технологій, зарубіжних інвестицій, управлінського досвіду, створенні потужного експортного потенціалу, для чого глобалізація відкриває значні можливості.

Відкритість економіки, а водночас і її вразливість перед загрозами глобальної інтернаціоналізації ставить питання про те, що найбільш оптимальним заходом зведення до мінімуму негативних наслідків глобалізації і, навпаки — одержання від неї зиску є посиленням регіональної інтеграції із зацікавленими країнами. Доцільність цього демонструє досвід діяльності ЄС: посилення взаємозалежності національних економік в умовах міжнародного поділу праці на засадах спеціалізації і виробничого кооперування, розвиток торговельних відносин і посилення у їх структурі частки продукції внутрікоопераційного обігу призводить до одержання економічних вигод при блокуванні негативних наслідків. Тому, визначаючи конфліктність факторів, що впливають на формування національної безпеки окремих країн, слід враховувати баланс інтересів Усіх рівнів системи світового господарства. Лише такий комплексний підхід до виявлення позитивних і негативних наслідків розвитку зовнішньоторговельних відносин у контексті національної економічної безпеки, що враховує й інтереси інших країн, може досягти формування єдиного простору.

Використання можливостей цієї зовнішньоторговельної форми співробітництва, насамперед, залежить від того, чи прийнято вважати господарську систему тієї чи іншої країни системою з відкритою економікою. Основними критеоіями такої системи є:

—         можливість виходу суб’єктів господарювання на зовнішні ринки та співробітництво із закордонними партнерами;

—         макроекономічна стабільність, що проявляється у стабільності державних фінансів, цін та балансу зовнішніх розрахунків;

—         мінімальні обмеження з боку держави;

—         достатньо високий ступінь інтернаціоналізації ВВП;

—         участь у міжнародній виробничій кооперації;

—         достатня ємність внутрішнього ринку;

—         конкурентоздатність суб’єктів господарювання на зовнішньому ринку

—         відсутність суттєвих бар’єрів, що обмежують вступ до ринку в процесі створення нових фірм;

—         наявність розвинутої ринкової інфраструктури;

—         лібералізація цін та міжнародної торгівлі, що здатні значно прискорити процес формування глобальної системи;

—         лібералізація інших форм зовнішньоекономічної діяльності, особливо лібералізація діяльності фінансових ринків;

—         погодження з установчими засадами та скерованість діяльності національних органів згідно норм і правил світових економічних і фінансових організацій (МВФ, Світовий банк);

—         наявність політичних критеріїв стабільності, що забезпечують додержання верховенства закону, прав людини, демократичний устрій суспільства;

—         ступінь адаптації до вимог Світової організації торгівлі (СОТ) і наближення національного законодавства до стандартів СОТ.  .

Ці критерії принципово відповідають вимогам, до країн-членів ЄС, сформульованих у 1992 р. у Маастрихті. Маастрихтські критерії конвергенції країн ЄС передбачають:

—         додержання стабільності цін. Середній річний рівень інфляції в окремій країні не має перевищувати відповідний рівень трьох країн ЄС із найкращими показниками і в цілому не може бути вищий за 1,5%;

—         бездефіцитність бюджету: сума внутрішнього боргу не повинна перевищувати 60% ВНП, а зовнішнього — 30%;

—         збалансованість процентних ставок: їх середній річний рівень не має перевищувати відповідний рівень країн ЄС із кращими показниками і в цілому не може бути вищий за 20%;

—         стабільність валютних курсів: валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і має відповідати нормам ЄС [ 1, 39]. Критерії ГАТТ-СОТ служать певним еталоном для всіх країн не лише для здійснення оптимальних умов зовнішньої торгівлі, але й у більш широкому розумінні стають орієнтиром для країн у забезпеченні макроекономічної стабілізації, розвитку грошово-кредитних та валютних відносин.

Глобалізаційні процеси, що розгортаються у світі, накладають свій відбиток як на саму суть макроекономічних заходів процесу зовнішньої торгівлі, так і на специфіку власне галузевих, зовнішньоекономічних інструментів регулювання.

Суть макроекономічних заходів регулювання процесу зовнішньої торгівлі зводяться до:

—         зниження рівня податкового навантаження як для експортерів, так і для імпортерів. Особливо це стосується виробників нової техніки і технології, продукції структуровизначальних галузей;

—         боротьби з проявами вітчизняного монополізму як заходами податкового порядку (встановлення норми прибутку, стимулювання ставками податку зниження витрат і т.ін.), так і адміністративними заходами;

—         посилення експортного потенціалу держави шляхом впровадження як практики дотацій підприємствам-експортерам, так і введенням держзамовлення на продукцію сільськогосподарських підприємств, широким використанням глибокодиференційованих податкових, кредитних та інших пільг;

—         впровадження охорони продуктів інтелектуальної власності;

—         підтримка заходами макроекономічного впливу (економічними, технічними, організаційними тощо) конкурентоздатності експортних виробів;

—         в забезпеченні цієї конкурентоздатності виробів важлива не лише реалізація порівняльних національних переваг у вигляді багатих природних ресурсів, гранту, дешевої робочої сили тощо, але й тих, що базуються на науково-технічних досягненнях, та розвитку інновацій і людського фактору;

—         поступового зниження облікової ставки проценту по мірі стабілізації економіки;

—         додержання помірних темпів емісії;

—         створення сприятливих економічних і політичних умов для залучення як іноземних, так і вітчизняних інвесторів (додержання принципів помірності в управлінні, визначенні ставок податків, як того вимагав ще А. Сміт;

—         подальшого розвитку інфраструктури взагалі й зовнішньої торгівлі зокрема;

—         домагатись справедливого вирішення торговельних спорів;

—         застосування антидемпінгових та компенсаційних заходів, щоб запобігти нанесенню серйозної шкоди вітчизняним виробникам;

—         подальшого вдосконалення законодавчо-правової бази з тим, щоб створити умови для поступового підтягування рівня вітчизняних витрат до витрат інтернаціональних, усунути адміністративно-суб’єктивні заходи обмеження іноземного інвестування;

—         забезпечення стабільності інституцій, що гарантують демократію, забезпечення прав людини. Нагадуємо, що відправним положенням соціальної ринкової економіки є те, що свобода торгівлі неможлива без особистої свободи;

—         погодження національного законодавства відповідно до норм і стандартів ГАТТ/СОТ апробованих на процесі тривалого періоду.

Цей далеко не повний перелік заходів макроекономічного регулювання слід доповнити і суто галузевими заходами, властивими власне зовнішній торгівлі, спрямованими на покращення цінового регулювання. До них елі віднести:

—         при введенні методів митного регулювання чітко провадити різницю між цілями розвитку конкуренції вітчизняних та іноземних виробників з одного боку, і цілями підтримки вітчизняного виробника з другого, і залежно від конкретних умов надаючи перевагу одному з них;

—         скасування експортних мит взагалі з метою реальної підтримки вітчизняного експортера;

—         зменшити тарифні та нетарифні обмеження;

—         посилити контроль за діяльністю зовнішньоекономічних фінансових посередників, незаконним вивозом за кордон валютних цінностей, технології та інформації;

—         подальшу уніфікацію національної митної служби та її органів з загальносвітовими тенденціями, уніфікацію розміру мита.

Ці та інші заходи здатні істотно покращити механізми регулювання зовнішньоторговельної діяльності.

Останнє десятиріччя минулого століття характеризується тим, що вищезазначені умови втілюються у життя. Про це свідчать зростання відкритості національних ринків, зростання обсягу виробництва експортованих товарів та прогресивні структурні зміни у ньому (зростання частки машин та устаткування, хімічних товарів, падіння частки сировини, палива та продовольства).

Генеральний показник цих процесів — більш інтенсивний розвиток зовнішньоторговельних зв’язків порівняно з економічним зростанням взагалі. Так, за 1990-2000 рр. світовий ВВП зріс на 26% (49,6 трлн. дол. США), в той час як світовий експорт товарів — на 34% (до 9,04 трлн. дол.). Питома вага експорту в загальносвітовому ВВП склала 19% проти 16,5% 1990 р. та 9,7% на початку XX століття [1, 167].

Прогресивні зміни відбуваються і в структурі експорту. За даними СОТ за останні 10 років у обсягах світового експорту частка сільгосппродукції зменшилася з 12,2% до 9% у 2000 р., видобувної продукції-з 14,3% до 13,1%, продукції обробної промисловості зросла з 70,5% до 74,9%. При цьому зріс обмін продукцією високої ступені переробки: частка машинобудівного та транспортного устаткування — з 35,8% до 41,5%, офісного та телекомунікаційного обладнання — з 8,8% до 15,2%, хімічної промисловості — з 8,7% ДО 9,3%, натомість частка чавуну та сталі зменшилась з 3,1% до 2,3%, текстилю — з 3,1% до 2,5% [2, 68, 167].

Дані за окремими найбільш розвиненими країнами також підтверджують високу питому вагу експорту продукції обробної промисловості, в порівнянні з чим становище України, на жаль, свідчить про значне відставання, подолання якого в найбільш близьку перспективу вдається мало вірогідним.

Так, в той час, як доля машин, устаткування і транспортних засобів у вартості всього експорту складала в 2000 р. у Німеччині 48,7%, у Франції — 39,4%, в Італії — 37,4%, у США — 47,9%, а в Японії — навіть 67,3%, то в Україні їх частка поступово знизилась з 22,3% у 1994 р., до 13,4% у 1997 р. і дещо стабілізувалась, досягнувши 12,7% у 2000 р.

Кожна країна, якщо вона хоче просуватися на шляху глобалізації, не може стояти осторонь від цих досить визначених тенденцій у розвитку світових зовнішньоекономічних зв’язків. Це в повній мірі стосується і України.

Для індустріально розвинених країн зі зрілою ринковою економікою переважним напрямком участі в глобалізаційних процесах все більше стає рух капіталу, співробітництво у фінансовій галузі. Для України ж, як і для більшості країн світу, таким напрямком є зовнішня торгівля.

Проте слід відзначити, що за розвитком міжнародного товарообігу Україна поступається не лише країнам ЄС, але і деяким країнам пострадянського типу, зокрема Росії. Так, за розміром торговельних операцій надушу населення розвинуті країни ЄС (Велика Британія, Франція та Німеччина) досягай такого показника як 4000-6000 доларів, в той час як в Росії цей показник складає 778 дол., а в Україні — ще менше — всього 469 дол. США [2, 311].

За даними Державного комітету статистики України, зовнішньоторговельний обіг товарів, послуг та робіт у 2002 р. склав 40180,8 млн. дол. США, або на 9,4% більше, ніж в 2001 році. В загальному товарообігу торгівля товарами займала 86,9%, а послугами — 13,1%.

У 2002 р. дещо зросла торгівля товарами, причому відзначене зростання обсягів як експорту, так і імпорту товарів. Зовнішньоторговий оборот склав 34933,9 млн. дол. США і збільшився у порівнянні з аналогічним періодом попереднього року на 9,0%, зокрема, експорт товарів зріс на 10,4%, а обсяги імпорту зросли на 7,6% [7].

Кризові 90-і роки позначились і на стані та динаміці зовнішньоторговельних зв’язків України. Як видно з табл. 1, лише власне з 1999 р. виникає істотне позитивне сальдо у зовнішній торгівлі. Україна втратила ряд ринків, де була лідером до початку 90-х років, зокрема ринок цукру, олії, зернових та інших провідних культур.

Щодо товарної структури торгових відносин, то в експортних поставках домінує метал та металопродукція, хімічна промисловість, машинобудування, продукція АПК. Структура експорту держави — надзвичайно непродуктивна: протягом років незалежності від 50% до 60% експорту складає необроблена продукція (для порівняння: навіть у країнах, що розвиваються, необроблена продукція складає лише 40%, а в цілому, за проведеними розрахунками, на світовому ринку в 2010 р. частка продукції первинної переробки складатиме лише 20%, а готових виробів — 80% загального обсягу [5, 129].

Україні доцільно вивчати досвід інших країн у поєднанні як прямого стимулювання експорту шляхом пільгового оподаткування з непрямими методами стимулювання — інформаційним та правовим забезпеченням, більщ широким використанням квот, ліцензій, антидемпінгових та компенсаційних мит. Враховуючи роль і значення у світі сучасних ТНК та їх внутрішньо-коопераційного співробітництва, доцільно й Україні застосовувати заходи стимулювання коопераційних зв’язків, науково-технічного обміну. Майбутній вступ до СОТ обумовлює і потребу переглянути ті прямі й непрямі форми підтримки експорту, що суперечать нормам, правилами цієї організації.

Особливого значення для України набуває потреба вдосконалення зовсім не розвиненої раніше форми співробітництва, а саме створення дійової системи захисту прав інтелектуальної власності, що стає умовою як експорту продукції високотехнологічних галузей, так і залучення іноземного капіталу, насамперед, саме в ці галузі.

Чітко визначений Україною магістральний напрямок вступу до СОТ, що вже зараз фактично став безальтернативним і поставленим на практичну площину для здійснення в найближчий час, враховуючи вже відомі позитиви та негативи цього вступу, дозволить повніше використати потенційні можливості нашої держави. Він сприятиме раціональному використанню досвідченого кадрового потенціалу, стимулюватиме підвищення ефективності виробництва та збільшення конкурентоздатності вироблюваної продукції, та, кінець-кінцем, досягненню тих соціально-економічних орієнтирів розвитку, що визначені на найближчий та перспективний час.

Важливим напрямом економічної лібералізації є сприяння розвиткові підприємництва. Слід ввести повідомчий принцип відкриття власного підприємства, що не передбачає отримання жодних дозволів. Підприємця не повинні смикати ані пожежна інспекція, ані санепідемстанція, ані будь-які інші контрольні установи. Нехай люди самі працюють, відкривають свої рундуки, булочні, закусочні, пожежні майстерні, санепідемстанційні служби, і самі заробляють гроші. Нехай вчаться власноручно їх заробляти, а не здирати з тих, хто вже вміє працювати.

Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності бачиться наступним чином: відкриваються повністю всі кордони на Захід; водночас зміцнюється східний кордон ( щоб не потрапляли до нас емігранти з Азії та інших нерозвинених держав ); дозволяється ввозити і вивозити ті товари, які учасники зовнішньоекономічної діяльності вважають за потрібне.

Загалом, слід відзначити, що інтенсифікація лібералізації міжнародної торгівлі наприкінці ХХ сторіччя не створила рівних умов для різних країн. Для країн з менш розвиненими ринковими економіками в новій глобальній торговельній системі залишаються значні перешкоди для реалізації переваг вільної торгівлі, що насамперед визначається їхньою інституціональною недорозвиненістю, відсутністю належного фінансового та кадрового забезпечення. При цьому фактично зберігається значна асиметрія в реальних (а не формально задекларованих) можливостях доступу на зарубіжні ринки, товарів і послуг. Ця асиметрія має тенденцію до збільшення в умовах зменшення ролі відносно простих (тарифних) форм протекціонізму і відносного збільшення значення більш складних і часто прихованих форм нетарифного протекціонізму. Останні дуже широко застосовуються розвиненими країнами у формі:

— різного роду стандартів, технічних правил, санітарних і фітосанітарних вимог, в тому числі міжнародних, у формуванні яких превалююча роль належить найбільш розвиненим країнам;

— використання антидемпінгових механізмів на основі досить недосконалих методик визначення випадків демпінгу, що створюють простір для довільних рішень;

— обмежувальної ділової практики ТНК, які навіть у формально лібералізований торговельній системі мають можливості не допускати не бажаних для них учасників на найбільш динамічні ринки в сучасних секторах економіки, не кажучи вже про формування замкнених систем внутрішньокорпораційного обігу товарів і послуг;

— використання прихованих механізмів політичного сприяння власним компаніям з боку урядів найбільш розвинених країн і просування їх товарів і послуг на найбільш перспективні зовнішні ринки.

Разом з тим існують питання, які мають критично важливе значення для перспектив розвитку України і щодо яких мають бути забезпечені базові національні інтереси в процесі лібералізації зовнішньої торгівлі та прийняття міжнародних норм регулювання. До них насамперед належать:

– забезпечення тимчасового захисту на період структурної перебудови аграрного сектора, окремих виробництв переробної промисловості, що мають потенціал міжнародної конкурентоспроможності, але потребують модернізації (авіабудівна промисловість, суднобудівна галузь, наукомісткі галузі);

– можливість тимчасово підтримувати за рахунок відповідних державних дотацій (прямих бюджетних асигнувань) розвитку високотехнологічних виробництв, насамперед через стимулювання приватних інвестицій;

– встановлення ретельно продуманого режиму щодо доступу зарубіжних компаній на стратегічно важливі, з точки зору національної безпеки, ринки послуг – у банківський сектор, сектор страхування, сектор послуг зв’язку, інформаційних технологій;

– можливості збереження та запровадження нових пільгових режимів у зв’язку з преференційними режимами в рамках відносин з країнами СНД, особливо стосовно режимів обміну по кооперованих поставках та товарами, що належать до так званого критичного імпорту.

Реалізація зазначених принципів має гарантувати баланс між національними та глобальними началами в стратегії інтеграції України в світову економіку ХХІ сторіччя.

Зважаючи на продовження процесу лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, вже в короткостроковій перспективі логічно очікувати подальше посилення конкурентного тиску на національну економіку, що обмежуватиме експортні можливості. При цьому особливу увагу слід приділити попередженню таких системних ризиків як:

— закріплення високої частки у виробничій структурі низько- та середньотехнологічних експортоорієнтованих галузей;

— повільність технологічної модернізації вітчизняної промисловості, що обмежуватиме підвищення якості продукції власного виробництва і утримання позицій на стратегічних зовнішніх ринках збуту;

— відсутність стратегічних важелів та механізмів захисту національних інтересів на зовнішніх ринках, в результаті чого вітчизняні експортери стають об’єктами недобросовісних дій з боку інших країн;

— ціновий тиск з боку імпортованих енергоносіїв та нестабільність їх поставок;

— збереження та посилення тінізації зовнішньоторговельних відносин;

— посилення інфляційних загроз внаслідок значного припливу фінансового капіталу, головним чином через банківську систему;

— недосконалість процесів якісної модернізації структури залучених іноземних інвестиційних ресурсів, консервація неефективної структури національного промислового виробництва;

— низький рівень інноваційної складової ПІІ, орієнтація іноземних інвесторів на низько- та середньотехнологічне виробництво, незацікавленість в освоєнні нових виробництв з більш високим вмістом доданої вартості.

Забезпечення стимулюючого впливу зовнішньоекономічної діяльності на соціально-економічний розвиток потребує визначення та реалізації чітких і реальних пріоритетів експортної, імпортної та інвестиційної стратегій. На сьогодні залишаються актуальними пріоритети:

— удосконалення правового забезпечення та практики застосування норм права щодо конкурентної політики на внутрішньому ринку, що має стати базовою умовою забезпечення стабільності розвитку галузей промисловості та суміжних видів економічної діяльності – будівництва, транспорту, зв’язку, сільського господарства та ін;

— формування структури експорту, орієнтованої на інноваційну продукцію машинобудування, хімічної промисловості, енергетичного сектору;

— імпорт сучасних виробничих технологій та прискорення їх впровадження у виробництво;

— формування сприятливого інвестиційного клімату, що передбачає орієнтацію ПІІ на позитивні соціально-економічні зрушення в економіці України, оптимізація механізмів адміністрування підприємницької діяльності, формування передумов для зниження бюрократичних перепон, особливо на регіональному рівні;

— розробка національної інвестиційної стратегії, яка б передбачала механізми та заходи щодо узгодження дій держави в сфері залучення ПІІ з політикою структурної модернізації, зайнятості, стимулювання експорту тощо.

Висновки

Виходячи з визначних глобалізацією факторів, міжнародна інтеграція України повинна бути заснована на змінах у внутрішньому фінансовому режимі для розвитку ефективних механізмів транс націоналізації вітчизняного бізнесу. На шляху реформування фінансового режиму для України об’єктивна необхідність переходу від постачальницько-збутової до інвестиційно-виробничої моделі організації зовнішньоекономічних зв’язків. Це має стати основою практичних заходів реалізації інтеграції країни в умовах глобалізації та визначає необхідність відходу від неліберального підходу до розгляду пріоритетних шляхів та засобів забезпечення економічного розвитку. Для успішної реалізації завдань зовнішньоекономічної, інтеграції України необхідне поступове впровадження на практиці національної інтеграційної програми, спрямованої на консолідацію ресурсів нації і вихід національних відтворювальних циклів на міжнародний рівень, у тому числі через поетапну реалізацію ефективної державної інформаційної політики.

Для сучасної України існують шість генеральних векторів розвитку міжнародної економічної інтеграції [2]. Серед них: ЄС, СНД, ГУАМ (в минулому, ГУУАМ), ЄЕП, ЧЕС, СОТ. Крім зазначених генеральних, Україна має численні менш масштабні домовленості, які реалізовані на мезорівні, зокрема, про співробітництво між прикордонними регіонами, тобто за територіальним критерієм, або у різноманітних економічних галузях, тобто згідно з функціональним чинником. Однак зазначені шість векторів є головними, тими, що реально формують зовнішні зв’язки України на макроекономічному рівні. Від їх реалізації сьогодні повною мірою залежить можливість ефективного розвитку української економіки.

Відомо, що блискуча зовнішньоекономічна політика, як правило, не може реалізовуватися на тлі тьмяної внутрішньої економічної політики. Адже за претензіями держави, які мають формалізувати національну могутність на міжнародній арені, повинен стояти раціональний розрахунок на основі всіх наявних ресурсів та усвідомлених актуальних суспільних потреб [1].

Головний чинник економічної інтеграції як в регіональному, так і на глобальному рівнях, яким є безпосередньо економіка і тісно пов’язані з нею соціальна сфера, в нашій країні досі слабкі [2]. Протягом періоду незалежності Україна мала періоди як спаду, так і зростання. Саме останній тренд прийнято використовувати у характеристиках сучасного становища вітчизняної економіки. Проте спостерігається тенденція погіршення статусу України у міжнародних відносинах. Крім того, спостерігаються негативні явища і у внутрішньому середовищі країни.

Список використаної літератури

1. Бураковський І. Три виміри зовнішньоекономічної політики України в епоху глобілізації: інституційно технологічні підходи // Україна-НАТО. — 2007. — № 6. — С. 60-68
2. Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Еволюція зовнішньої політики України (1991-2006рр.). // Український історичний журнал. -2006. -№4. –с.32-51.
3. Горьовий В. Становлення зовнішньоекономічних зв’язків у період глобалізації економіки // Економіка АПК. — 2002. — № 5.- С.41-45
4. Дацків Р. Вплив глобалізації на зовнішньоекономічну безпеку України // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 12.- С.129-138
5. Зорько В. Особливості оцінки громадянами України зовнішньої політики держави // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 3. — С. 224-230
6. Клочко В. Зовнішньоторговельні відносини України в умовах посилення інтеграційних зв’язків // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 11.- С.141-155
7. Панфілова Т. Україна в глобальному торговельному та інвестиційному середовищі // Економіка України. — 2009. — № 6. — С. 75-84
8. Слісаренко І. Нові аспекти зовнішньої політики України: інформаційно-комунікаційний аспект // Персонал. — 2005. — № 6. — С. 8 — 15
9. увардинський О.Г. Зовнішня політика України в умовах світової економічної інтеграції й глобалізації. // Економіка та держава. -2006. -№2. –с.36-39.
10. Юхименко В. Україна в глобальних інтеграційних процесах. // Вісник КНТЕУ. -2007. -№3. –с.16-25.