Вступ

Діяльність можна визначити як специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, включаючи самого себе й умови свого існування. У діяльності людина створює предмети матеріальної і духовної культури, перетворює свої здібності, зберігає й удосконалює природу, будує суспільство, створює те, що без її активності не існувало в природі. Творчий характер людської діяльності виявляється в тому, що завдяки їй вона виходить за природні межі, тобто перевершує свої генотипно обумовлені можливості. Внаслідок продуктивного, творчого характеру власної діяльності людина створила знакові системи, знаряддя впливу на себе і природу. Користуючись цими знаряддями, вона побудувала сучасне суспільство, міста, машини, за їх допомогою зробила нові предмети споживання, матеріальну і духовну культуру й, у кінцевому підсумку, перетворила саму себе. Історичний прогрес зобов’язаний своїм походженням саме діяльності, а не удосконалюванню біологічної природи людей.

1. Специфіка філософського знання

Історично філософське знання являє собою систему різних концепцій і напрямків. Авторські філософські концепції є або розвитком, продовженням одна одної, або вони суперечать один одному, тобто представляють полярні точки зору. Різноманітність авторських концепцій та філософських напрямів характеризують філософію не як догматичне, а як різноманітне, багатозначне, плюралістичне знання. Але, незважаючи на плюралізм філософського знання, в ньому зберігається певна наступність, яка об’єднує філософські концепції в ті чи інші напрями.

Філософія характеризується багатофункціональністю. За допомогою її функцій розкривається роль філософії та її значення для людини і суспільства.

Виділяють різні функції, але найбільш значущими можна назвати наступні:

Світоглядна. Філософія — це світоглядне знання; воно допомагає формувати світогляд в цілому і виконує роль ядра і систематизує фактора світогляду.

Методологічна. Філософія виступає загальним методом для інших видів і форм знання. Філософія розробляє і пропонує найбільш прийнятні і раціональні способи і підходи людини до дійсності, виступає загальною духовною базою для приватних видів знання і людської діяльності.

Гносеологічна. Філософія формує спосіб пізнавального відношення людини до світу. Вона дає загальні установки на пізнання, роз’яснює зміст основних понять пізнавальної діяльності. Через філософію людина пізнає не тільки і не стільки конкретний світ, а існуючі способи ставлення людини до світу як культурні феномени різних епох. Філософія вдосконалює розумову діяльність, відточує сам механізм мислення, поповнює понятійний апарат, що також сприяє підвищенню культури мислення.

Ціннісно-орієнтирів. Філософія залучає людину до світу духовних цінностей. Вона не тільки дає знання про цінності, але ще і направляє (орієнтує) людини у світі цінностей, орієнтує його на вищі людські цінності, надає йому більш широке і аргументоване поле для вибору своєї системи цінностей, визначення смисложиттєвий позиції.

Критично-перетворююча. Філософія повинна вчити людини сумніватися, критично оцінювати себе і дійсність. Повинна вчити ставити жізнесмисловие питання. Філософія — це завжди сумнів, роздуми, питання, а не крапка, не істина в останній інстанції. Плюралізм філософії створює для думаючу людину можливість мати різноманітність поглядів на ту чи іншу проблему і можливість вибору для себе своєю власної позиції. Під перетворенням філософія, перш за все, має на увазі перетворення у своїй власній душі, в своїх помислах і оцінках, вдосконалення себе в особистісному плані. Як говорив М. Бердяєв: буде краще людина, краще буде і суспільство.

Культурологічна. Філософія не просто частина культури, а головне зосередження духовної культури. Осягаючи філософію, людина пізнає і плекає в собі й навколишньому світі культуру, тобто духовно розвивається сам і збільшує духовність буття [5, с. 56].

2. Людська діяльність

Діяльність — це специфічно людська форма активного ставлення до світу, спосіб буття людини. Тварина теж активна, але змістом її поведінки є пристосування до природних умов життя. її дії визначені успадкованими біологічними особливостями й видовими ознаками. Поведінка тварини регулюється переважно інстинктами, а також набутими умовними рефлексами.

Людина не тільки й не просто пристосовується до природи, а й пристосовує природу до себе, перетворює її предмети так, щоб вони служили людським потребам; вона «олюднює» природу. І робить це в таких формах, такими способами, які створюються в процесі самої діяльності, розвиваються історично. Людина діє, спираючись на свої знання про предмети та явища, їхні властивості, причинні зв’язки, закономірності тощо; а самі ці знання вона здобуває, розширює, поглиблює завдяки діяльності.

Отже, людська діяльність має свідомий, осмислений, цілеспрямований характер. Форми її різноманітні, вони залежать не тільки від властивостей самої людини, але й також — від властивостей тих предметів, з якими вона має справу. Форми і способи діяльності закріплюються в колективному досвіді. За своєю сутністю діяльність є соціальною. Люди виконують її або спільно, або так, що діяльність окремої людини є певною частиною, ланкою діяльності суспільства.

Аналізуючи діяльність, можна вирізнити такі моменти: потреби, інтереси, мотиви, цілі, засоби, процес діяльності, її наслідки.

Потреби — це ті «вимоги», які людина ставить до навколишнього світу, природи, речей, суспільства і задоволення яких необхідне для повноцінного її життя і благополуччя. Людські потреби дуже різноманітні й належать до різних «рівнів» — від елементарних біологічних до найвищих духовних. Потребами визначаються інтереси [6, c. 79].

Інтерес — це об’єктивно зумовлене й соціально опосередковане (тобто таке, що залежить від соціальної сутності людини, суспільних умов її життя) спрямування уваги й прагнень на ті предмети й дії, які можуть задовольнити певних осіб. Потреби властиві й тваринам, інтереси ж мають тільки люди.

Усвідомлені потреби й інтереси стають мотивами — спонуками, рушійними силами діяльності. Що саме і для чого робить людина, безпосередньо визначається її мотивами. Знання мотивів — це умова правильної моральної оцінки вчинків, поведінки.

Мета (ціль) — це те, чого саме людина прагне досягти своєю діяльністю або уникнути. Оскільки людина діє свідомо, вона, починаючи діяти, ставить перед собою мету (ідеальний образ бажаного майбутнього). Це образ того, чого реально поки що не існує, але має бути створеним. У людській цілеспрямованій діяльності ідеальне — певний задум, проект — перетворюється на реальне, втілюється, «опредметнюється» [6, с. 80].

У процесі діяльності якраз і здійснюється це перетворення. При цьому використовуються різні засоби діяльності — матеріальні (знаряддя тощо), інтелектуальні (знання, прийоми мислення, розв’язання задач). Система штучно створених засобів діяльності становить техніку, яку можна поділити на техніку матеріальної і техніку духовної діяльності. Одним із показників суспільного прогресу є розвиток техніки, її вдосконалення, ускладнення, поява нових її видів. Основні етапи цього розвитку:

— знаряддя ручної праці (інструменти);

— машини і механізми;

— автомати.

Одне з найбільших досягнень минулого століття — кібернетична й інформаційна техніка, комп’ютери, роботи, автоматизовані системи. У перспективі ця техніка має звільнити людину від тяжкої й монотонної праці, дасть змогу їй зосередитися на проектно-конструкторській, інженерній, творчій діяльності.

Різноманітна техніка, застосована як у матеріальній, так і в духовній діяльності, значно примножує й розширює можливості людини — не тільки її фізичні, а й розумові сили.

Технізація життя в сучасних умовах відіграє подвійну роль: вона виражає прогрес продуктивних сил і цивілізації взагалі, але, з іншого боку, несе небезпеку дегуманізації (знелюднення) людини, поширення маніпулювання людською поведінкою («соціальної інженерії»), згубного впливу на природу (включаючи природу самої людини), створення засобів масового знищення [6, с. 81].

Завершенням повної діяльності є одержання результату. Якщо мета була реальною, діяльність спланованою й побудованою правильно, з урахуванням об’єктивних можливостей і умов, то результат здебільшого відповідає задуму. Проте буває й так, що бажане не досягається, виникає щось непередбачене, зокрема негативне, шкідливе. Це спонукає до пошуку й виправлення допущених помилок, відмови від хибних уявлень, уточнення, коригування знань. Для досягнення успіху в діяльності потрібно:

— щоб наша мета відповідала об’єктивним (незалежним від бажання) можливостям, умовам, закономірностям;

— щоб обрані засоби були раціональними, ефективними;

— щоб дії були сплановані й виконувались правильно.

У діяльності, яка має суспільно значущий характер і зачіпає життєві інтереси інших людей, суспільства в цілому, конче необхідно, аби її цілі не суперечили цим інтересам — ні найближчим, ні віддаленим, були гуманними, а засоби не тільки ефективними (у вузькопрактичному розумінні), а й моральними. Вся історія, й особливо історія величного й трагічного XX століття, свідчить про те, що добрі цілі не досягаються аморальними методами.

Діяльність — залежно від того, що є її предметом, якого роду цінності нею створюються, — поділяється на матеріальну й духовну. Жорсткого характеру цей поділ не має; йдеться про те, що саме є провідним у цьому виді діяльності.

Види практичної діяльності розрізняються своїми об’єктами (тобто за тим, на що, на які предмети спрямована діяльність), сферами, в яких вона здійснюється, і відповідно — її способами, місцем і роллю в житті суспільства.

Матеріальне виробництво — цілеспрямований вплив суспільства на природу з метою одержання потрібних людям матеріальних цінностей, які б задовольнили їхні потреби.

Соціально-перетворююча, зокрема політична діяльність — вплив людей на саме суспільство, його системи, структури, установи, відносини з метою їх збереження, вдосконалення або зміни. В останньому випадку ця діяльність може набути характеру соціальної революції.

Науковий експеримент — підпорядкований духовним, пізнавальним завданням, але за своєю суттю становить ряд предметно-практичних дій.

Естетична діяльність — творчість за законами краси; продуктами її є твори мистецтва. Тут духовний момент також є провідним [6, с. 82].

Крім того, можна назвати управлінську, адміністративну й інші види діяльності, навчально-виховну, релігійну (культову), а також побутову практику.

Різноманітність видів практичної діяльності, врешті, лежить в основі різноманітності типів суспільних відносин.

Практика протиставляється теорії лише відносно. Дослівне значення цього грецького слова — споглядання. Проте і теорія, тобто раціональне, розумне пізнання, і власне споглядання — інтелектуальне, філософське, естетичне, релігійне — це теж види діяльності, тільки їх предметом є не матеріальні, а ідеальні «об’єкти» — поняття, образи, уявлення [6, с. 83].

Форми чуттєвого споглядання та раціонально-теоретичної, розумової діяльності мають практичне походження; вони склалися в процесі трудової діяльності.

Розрізняють діяльність стереотипну — відповідно до зразка, за встановленими правилами — і творчу. Остання виходить за межі наявних стереотипів і правил, її результатом є поява справді нового. Саме вона виявляє й реалізує такі можливості, які самі собою не здійснюються.

Обидва ці види діяльності необхідні в людському житті. Треба вміти ретельно виконувати діяльність стереотипну, відтворюючу. Проте найбільш специфічною для людини є діяльність творча, і здатність до неї необхідно виховувати й розвивати: вчитися нестандартно мислити й діяти, формувати так званий евристичний тип мислення (від грецьк. heureka — знайшов), тобто орієнтований на самостійний пошук і відкриття [6, с. 83].

Сучасна комп’ютерна техніка дає змогу моделювати операції стереотипного мислення, які піддаються формалізації й алгоритмізації, тобто можуть бути виражені в точній послідовності логічних або математичних дій. Можливості розвитку й удосконалення комп’ютерної, а також робототехніки надзвичайно великі, їх важко передбачити. Але між машиною й людиною є принципова відмінність. Лише людина — свідома і творча істота. Машина — це її знаряддя у фізичній і в розумовій діяльності, у матеріальній і духовній сфері.

Підсумовуючи розгляд сутності й особливостей людини, специфіки людського буття, наголошуємо, що людину характеризують такі риси:

— здатність до створення й застосування знарядь праці, колективної трудової діяльності;

— наявність свідомості й розумного мислення, пізнання світу й самого себе; спілкування за допомогою розбірливої мови;

— вольова активність, самовизначення, самоконтроль;

— формування й розвиток людських (надбіологічних) потреб і способів їх задоволення;

— прояв усього розмаїття людських почуттів;

— свідома й цілеспрямована діяльність, здатність до творчої як у матеріальній, так і в духовній сферах;

— забезпечення виключно людського способу життєдіяльності, створення й підтримання соціальних форм співжиття і взаємного спілкування [6, с. 84].

3. Знання —  компонент людської діяльності

Знання — це зв’язок між природою, людським духом і практичною діяльністю людини. Саме в цьому значенні природа є сукупним об’єктом людського пізнання. Виходячи з того, що природа зумовлює існування людини та суспільства, виявляється внутрішня об’єктивна закономірність природних речей і явищ соціальної дійсності. Ми часто вживаємо в повсякденному житті такі поняття, як природа держави, природа пізнання, природа світла, природа естетичного та багато інших. І природа в цьому розумінні є предметом пізнання людиною та наслідування нею. Людина може впливати на природу, змінюючи її відповідно до своїх потреб та інтересів, тільки пізнаючи її явища, зв’язки, процеси та закономірності. І чим краще людина знає закони природи, тим ефективнішою стає її перетворююча діяльність [2, с. 75].

Ще в давнину почали накопичуватися знання про природу. Безпосередньо пов’язана з природою міфологічна та релігійна свідомість як духовно-практичне освоєння світу, тобто міфологічні уявлення, позанаукові знання (наприклад магія), релігійні догмати тощо. Під час практичної, передусім трудової діяльності (згадаймо мисливство, рибальство, збиральництво, землеробство тощо), почали поступово формуватися й уривчасті, фрагментарні знання про природу. З практичних потреб людства виникли, наприклад, геометрія, астрономія та інші знання.

Як результат повсякденних спостережень, досвіду, який набувався під час цих спостережень, знання дбайливо зберігалися, накопичувалися й передавалися від покоління до покоління. Пізніше, з виникненням релігії, набуті знання зберігалися жерцями, які використовували їх як для організації різних робіт (землеробських, будівельних, іригаційних та ін.), тобто із суспільною метою, так і для підтримки свого авторитету та могутності, отже, з особистою метою [2, с. 76].

Але лише філософія почала систематизувати знання, застосовувати їх для формування цілісної картини світу. Адже філософія як духовно-теоретичне освоєння світу пов’язана з осмисленням природи, взаємозв’язку природи і людини. Філософія власне виникає як натурфілософія (філософія природи), адже всі мислителі античності були водночас і природодослідниками. Сама філософія впродовж майже двох тисячоліть розвивалась як єдиний комплекс знань про природу. За цей час мислителі висунули багато геніальних здогадів, хоча було в її історії і чимало фантастичних припущень.

І лише з XVII ст. науки про природу починають виокремлюватися з натурфілософії, утворюють самостійні напрями природознавства, тобто формується сучасна багатогалузева наука, систематизуються накопичені знання, бо лише знання, зведені в систему, за І. Кантом, є наукою [2, с. 76].

Назвемо деякі найважливіші наукові відкриття, що стали епохальними в розвитку світової науки: теорія М. Коперника; переворот у хімії, зроблений кисневою теорією А. Лавуазьє; докорінна зміна поглядів у біології у другій половині XIX ст. у зв’язку з появою вчення Ч. Дарвіна; революція в природознавстві на рубежі XIX і XX ст., яка почалася з вивчення фізикою атома, та багато інших. Сьогодні наука проникає як «у ширину» — у мегасвіт, так і «вглиб» — у мікросвіт, продовжуючи вивчати таємниці нашого макросвіту [2, с. 77].

Проте людина не лише вивчала природу, а й наслідувала їй. Ще античний мислитель Демокріт висловив думку, що культура є своєрідним продовженням природи, що навіть праця є наслідуванням діяльності тварин, птахів та ін. Ми є учнями павука у ткацькому та кравецькому мистецтві, учнями ластівки в побудові житла й учнями співучих птахів, лебедя й солов’я, у співах, вважав Демокріт [2, с. 77].

Попри перебільшення ролі запозичень у природи в процесі діяльності, можна стверджувати, що у птахів людина перейняла таємницю польоту, у тварин, спостерігаючи за їхніми звичками, вчилась обережності, маскування, уміння будувати своє помешкання, влаштовувати засідки тощо. Людина з прадавніх часів почала розуміти, що саме природа є найбільшим майстром, тому, вивчаючи її, вона зробила багато відкриттів і винаходів, які відтворювали майстерність природи.

У наш час створена навіть спеціальна галузь виробництва — біотехнологія, в якій виробничі процеси відтворюють явища, характерні для живих організмів. Виникла нова перспективна наука — біоніка, метою якої є розв’язання технічних завдань шляхом дослідження й моделювання особливостей і властивостей живої природи (наприклад, локатора летючих мишей, гідролокатора та особливостей будови тіла дельфінів тощо). Специфічною галуззю біоніки є нейробіоніка, основи якої стали передумовою розробок штучного інтелекту.

Протягом багатьох століть людина прагнула сконструювати істоту, подібну до неї самої, тобто робота. І сьогодні ми вже маємо роботів, які наближаються (а може, й перевершують?) за своїми можливостями до людини не лише у сфері формалізованого мислення (рахування, гра в шахи, самопрограмування, мовні переклади), а й у сфері творчості, у літературі та мистецтві, а також у сфері емоційного життя людини. Але всі ці успіхи поки що є досить скромними порівняно з винахідливістю природи.

Не варто забувати й того, що природа є джерелом цілющих засобів. Люди здавна зналися на травах, уміли лікувати ними різні хвороби, передавали ці знання від покоління до покоління. Адже лікарські рослини дійсно мають величезну силу, дозоване вживання їх є цілющим для організму (на відміну від хімічних, фармакологічних засобів). Багато з цих знань були втрачені, особливо це характерно для європейської медицини. Останнім часом природні лікувальні засоби набувають значного поширення у профілактичній і лікувальній медицині.

Важливе значення має природа й для психічного здоров’я людини: давно вже відомо, що де б людина не жила, її все одно «тягне» в рідні місця, туди, де вона народилася і виросла, де минули її дитинство та юність. Існує навіть своєрідна хвороба — ностальгія, тобто туга за Батьківщиною. Втрачаючи Батьківщину або ж розлучаючись із нею, людина починає переживати відсутність рідних пейзажів, лісів, озер чи гір, степу, з якими вона зріднилася [2, с. 79].

Природа завжди була для людей не лише вчителем мудрості, а й простоти та доброти. На думку багатьох видатних людей, яку поділяє, мабуть, кожен із нас, спілкування з природою робить нас добрішими й кращими. Сама краса сприймається як гармонія, стосовно живої природи вона є виразом біологічної доцільності, «почуттям міри», як говорили ще в давнину.

Тому багато видатних мислителів, письменників і поетів, художників, композиторів і зодчих втілювали і втілюють у своїх творах чарівну красу природи. Згадаймо твори видат­них українських митців, геніїв світової культури. Коли ж ми бачимо результати нашої «перетворюючої діяльності» чи так званого спілкування з природою, тобто фрагменти «другої природи», спотвореної звалищами відходів, зі знищени­ми лісами, ерозованими ґрунтами, зеленими від водоростей водоймами тощо, — ми починаємо розуміти потворність людської діяльності.

Висновки

Діяльність — це специфічно людська форма активного ставлення до світу, спосіб буття людини.

Людська діяльність має свідомий, осмислений, цілеспрямований характер. Форми її різноманітні, вони залежать не тільки від властивостей самої людини, але й також — від властивостей тих предметів, з якими вона має справу. Форми і способи діяльності закріплюються в колективному досвіді. За своєю сутністю діяльність є соціальною. Люди виконують її або спільно, або так, що діяльність окремої людини є певною частиною, ланкою діяльності суспільства.

Аналізуючи діяльність, можна вирізнити такі моменти: потреби, інтереси, мотиви, цілі, засоби, процес діяльності, її наслідки.

Розрізняють діяльність стереотипну — відповідно до зразка, за встановленими правилами — і творчу. Остання виходить за межі наявних стереотипів і правил, її результатом є поява справді нового. Саме вона виявляє й реалізує такі можливості, які самі собою не здійснюються.

Знання — це зв’язок між природою, людським духом і практичною діяльністю людини. Саме в цьому значенні природа є сукупним об’єктом людського пізнання. Виходячи з того, що природа зумовлює існування людини та суспільства, виявляється внутрішня об’єктивна закономірність природних речей і явищ соціальної дійсності.

Список використаних джерел

1. Воронкова В. Г. Філософія: Навчальний посібник. — Київ: ВД «Професіонал, 2004. — 460 с.
2. Добронравова I.С. Наукова бачення мiсця людини в свiтi //Фiлософiя. Курс лекцiй. Лекцiя 14. — К., 1993. – 214 с.
3. Сморж Л. О. Філософія: Навчальний посібник /Леонід Сморж,. — К.: Кондор, 2004. — 414 с.
4. Філософія: конспект лекційного курсу; словник філософської термінології. — Кіровоград : ДЛАУ, 2009. — 358, с.
5. Філософія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. /С. П. Щерба, В. К. Щедрін, О. А. Заглада; За заг. ред. С. П. Щерби.- К. : МАУП, 2004. — 216 с.
6. Філософія: навчальний посібник /Леонід Губерський; за ред.: І. Ф. Надольного. — 7-ме вид., стер. — К. : Вікар, 2008. — 534, с.