ВСТУП

Існує думка, що історія стародавнього світу вивчена настільки добре, що в ній не залишилось тих «білих плям», які притягують наукову думку спраглих до історичних сенсацій.

Однак розвиток історичних досліджень доводить протилежне: критська (мінойська) цивілізація, що виникла на рубежі III-II тисячоліття до н.е. і загадково зникла в XV ст. до н.е. являє собою приклад«білої плями». Томуактуальність, теми, що цікавить нас безперечна. Так само як і не викликає сумніву внесок мінойської цивілізації у світову культуру, не вивчений і не оцінений нами до кінця.

Крит був не тільки вогнищем найдавнішої культури Європи, але й місцем, де ця культура раніше всього прийшла в зіткнення з цивілізаціями Сходу. Єгипетській вплив на культуру та релігію Криту можна відзначити по пам’ятникам мінойського мистецтва. Наприклад, зовнішній вигляд Мінотавра, людини з головою бика, примушує пригадати богів Єгипту, що часто зображалися у вигляді людей з головою тварини. Також прикладом може служити «ваза з стеатіта у формі страусового яйця (предмету, який міг стати відомим мінойцям завдяки зв’язкам з Єгиптом). На ній зображений хід співаючих юнаків із сільськогосподарськими знаряддями в руках. Попереду йде заспівувач, що потрясає систром – єгипетським музичним інструментом». У свою чергу, критські кораблі проникають далеко на Схід, в Малу Азію і Єгипет. За переказами, які підтверджується археологічними джерелами, Мілет був заснований вихідцями з Криту. На фресках в гробницях єгипетських вельмож Нового царства ми бачимо послів Криту («Кефтіу»), що несуть дари – вази характерної егейської форми. Так, по крупицях, дослідники мінойської цивілізації відтворювали епоху її існування. Джерелами для вивчення стали археологічні знахідки, глиняні таблички з загадковими написами і міфи. Саме міфи стали першою ланкою в ланцюжку відкриттів, як це не парадоксально, вони домінують над усіма іншими джерелами з цієї теми. Археологічні знахідки – лише їх доказ, а лінійне письмо «А» так і не розшифровано.

Міф та історія … Два цих слова зазвичай сприймаються як поняття, що виключають абсолютно один одного.

Якщо під історією з тих пір, як існує історична наука, ми звикли розуміти достовірну розповідь про минуле, в якій автор відповідає за кожне своє слово, за кожен згаданий факт, то міфом ми, як правило, називаємо щось прямо протилежне такій розповіді, а саме оповідання, наповнене всілякими дивами, неймовірними, неможливими подіями.

А між тим не так вже й важко переконатися в тому, що обидва види цих «свідчень» про минуле досить тісно пов’язані між собою, і що знайти прикордонну смугу, яка поділяє їх часом буває не так-то просто. Адже історія практично всіх відомих зараз народів земної кулі, як існуючих в даний час, так і тих, що давно вже зійшли з історичної сцени, як правило, починається саме з міфів або легенд, тобто з давніх сказань (вік більшості з них не піддається точному визначенню). В них автори, частіше за все не називають свого імені, розповідають про походження свого народу, його перших правителів, мудреців і героїв, про його поневіряння по чужих краях, про лиха та випробування, про війни з сусідніми племенами та інші події.

Таким чином, на початку історичного шляху будь-якого з народів нашої планети, поки він ще не встиг обзавестися ні літературою в точному значенні цього слова, ні справжньою наукою, міф, по суті, замінює історію в її основній функції «скарбнички» спогадів про події далекого минулого.

Нарешті, саме грецькі міфи стали тим компасом, який наприкінці XIX – початку XX століття привів європейських археологів до відкриття найдавніших культур Егейського світу, раніше невідомих науці.

Виходячи з того, що сказано вище, метою даної курсової роботи ми визначили аналіз змісту грецької міфології і реконструкція подій, пов’язаних із занепадом критської цивілізації.

Для досягнення даної мети були поставлені наступні завдання:

• аналіз джерел з даної проблеми;
• ознайомлення з історіографією проблеми;
• реконструкція загибелі критської цивілізації та її відображення в окремих події.

Об’єктом дослідженняявляється цивілізація, яка існувала на острові Крит в II тисячолітті до н.е., в епоху ранньої бронзи.

Предметом дослідженняє падіння критської цивілізації та її відтворення в давньогрецькій міфології.

Хронологічні рамкипраці обумовлені її метою. Вони охоплюють період від другої половини XVII ст. до середини XV ст. до н. е. Нижня межа співпадає із об’єднанням Криту у межах однієї централізованої держави, верхня межа пов’язана із занепадом цієї держави.

Географічні межікурсової роботи обумовлені об’єктом, предметом, метою та завданнями дослідження. Вони співпадають в основному з територією Криту, хоча у зв’язку з тим, що Критська держава включала в себе багато земель, які знаходилися за межами острова, залучено для аналізу загальноегейський матеріал.

Джерелами являються міфи та сказання, які донесли до нас античні автори – Гомер, Геродот, Плутарх, Діодом Сицилійський та ін., а також монографії та дослідження вчених, присвячені періоду існування мінойської цивілізації.

До них відносяться Артур Еванс, британський археолог, який відкрив мінойську цивілізацію; Роберт Грейвс, який виклав у своїй праці давньогрецькі міфи, що супроводжуються посиланнями на античних письменників, істориків і філософів і багатьма коментарями самого автора; Спиридон Марінатос, вперше припустив про те, що головною причиною занепаду і загибелі мінойської цивілізації стала рідкісна, гігантська за масштабами, природна катастрофа. А також М.А. Кун, автор популярної книги «Легенди і міфи Стародавньої Греції», Ю. В. Андрєєв, автор понад ста наукових робіт з античності, А.Ф. Лосєв який описав у своїй книзі як антична міфологія реально існувала в історії, в якому вигляді вона з’являлася, розвивалася і гинула і як вона була пов’язана з розумовими та життєвими інтересами тодішнього суспільства і людини та багато інших.

При виконанні даної курсової роботи був використаний порівняльно-історичний метод дослідження, до якого входять:

— діагностичний (зіставлення різних за жанром хронологічних джерел);

— синхронологічний (коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні).

Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ДЖЕРЕЛ

Слід мати на увазі, що грецька міфологія дійшла до нас не в своєму дійсному первісному вигляді, як дійшли, наприклад, міфи австралійських аборигенів або південноамериканських індіанців, записані етнографами прямо з їх слів, а тільки у вигляді літературних переробок від порівняно ранніх (твори Гомера, Гесіода та інших поетів так званого архаїчного періоду) до дуже пізніх (твори Плутарха, Лукіана, Павсанія, Овідія, Нонна та інших прозаїків і поетів кінця античної епохи). При перекладі міфу з його фольклорної форми в літературну він піддавався досить жорстким «редакційним виправленням».

Сучасний дослідник, який задався метою відновити первісний зміст і сюжетну канву того чи іншого грецького міфу, повинен виконати ту ж працю, яку колись виконали його античні «редактори», але, так би мовити, у зворотному напрямку, знімаючи одну за одною всі поправки і зміни, які були внесені ними в текст міфу.

Тільки таке звільнення первісного ядра міфу від усіх пізніших нашарувань робить його придатним до використання в якості історичного джерела особливого роду.

Острів прекрасний лежить посеред винно-темного моря,

Крит плодоносний, навколо омиваний хвилями. Сила,

Безліч там всякого люду живе, а міст – дев’яносто.

Різні там мови змішалися: там проживають ахеї,

Етеокрити відважні, кідоняни, плем’я дорійське,

Що розділилось на три, та ще богосвітлі пелазги.

Кнос – це місто у критян найбільше. У нім володарив

Дев’ятиліттями Мінос, великого Зевса бесідник.

Гомер. Одіссея. Пісня ХІХ.

Так описав Крит найбільший з грецьких поетів у своїй «Одіссеї».

Давньогрецька міфологія особливо відзначила цей великий острів, визнавши його землю батьківщиною батька всіх богів і людей – Зевса. Його мати Рея, рятуючись від свого чоловіка Крона, який ковтав усіх своїх дітей, щоб ті не відібрали у нього владу, за допомогою Геї та Урана прибула на Крит і народила Зевса в одній з місцевих печер. Вихованням бога займалися німфи, а коли Зевс змужнів, вступив у боротьбу з батьком і, перемігши його, став володарем неба.

До нас дійшов цілий цикл міфів, дія яких або розвивається на самому Криті, або тісно з ним пов’язана. Майже у всіх цих міфах центральне місце займає грізна і загадкова фігура царя Міноса – верховного владики самого Криту та багатьох інших островів. Можна навіть сказати, що взяті в своїй сукупності міфи критського циклу становлять щось на зразок життєпису цього правителя.

Подібно лише небагатьом великим героям давнини, Мінос був сином самого Зевса. Його матір’ю була фінікійська царівна Європа, уродженка Тіра, яку Зевс викрав, прийнявши образ бика.

Свій безцінний видобуток бог в обличчі чудесної тварини доставив на Крит, можливо, тому, що саме тут він колись сам з’явився на світ, і тут Європа народила йому двох або, за іншим варіантом міфу, трьох синів – Міноса, Радаманта і Сарпедона. Змужнівши, Мінос домігся верховної влади над усім Крітом і дарував його жителям закони, яких раніше вони, мабуть, не знали. Деякі античні автори (Арістотель, Страбон) називають його одним з найбільш давніх законодавців, у якого згодом багато запозичили такі прославлені державні мужі, як Лікург і римський цар Нума Помпілій. Стародавні автори були переконані в тому, що закони Міноса були навіяні критському цареві його божественним батьком Зевсом. У цьому дусі нерідко витлумачують відомий рядок з гомерівської «Одіссеї»: «…У нім володарював Дев’ятиліттями Мінос, великого Зевса бесідник».

Ймовірно, правильніше зрозуміли гомерівський текст ті давні його тлумачі (Платон, Страбон, Валерій Максим), які схильні були думати, що Мінос кожні дев’ять років зустрічався зі своїм батьком у якійсь печері (Страбон називає її просто «печерою Зевса», інші автори говорять про печеру на горі Дикта) і там дізнавався від нього нові закони, які потім за його велінням поширювалися серед жителів Криту.

Міфи називають Міноса не тільки «першим законодавцем», а й «першим талассократом», тобто «володарем моря». Про цей бік його діяльності розповідають два великих грецьких історика – Геродот і Фукідід. Так, згідно з Геродотом, «Мінос підкорив багато земель і вів переможні війни, а народ карійців разом з Міносом в ті часи був самим могутнім народом на світі». «За Фукідом, Мінос раніше за всіх придбав собі флот, оволодів більшою частиною моря, яке називається тепер Еллінським, досяг панування над Кікладськими островами і перший заселив велику частину їх колоніями, Мінос намагався, наскільки міг, знищити на морі піратство, щоб тим вірніше отримувати доходи».

Між двома свідоцтвами про морське панування Міноса є одне пряме протиріччя. Як описує дослідник Андрієв Ю.В у своєї монографії «Поезія міфу та проза історії» у Геродота карійці, або лелеги, виступають в ролі союзників і підданих Міноса, що досягли разом з ним небувалої ще могутності. Фукідід, навпаки, бачить у них ворогів критського царя, морських розбійників, від яких йому довелося очищати заселені ними острови Егейського моря. Пояснити це протиріччя неважко. Геродот за походженням сам був еллінізірованним карійцем. Його рідне місто Галікарнасс знаходилось на території Карії. Цілком зрозуміло, що історик прагнув, наскільки це було в його силах, підняти і навіть прикрасити минуле свого народу.[1]

Для афінянина Фукідіда карійці були варварами, войовничими і небезпечними, такими ж, як і багато інших азіатських племен і народів. Виганяючи карійців з островів, знищуючи їх піратські гнізда й забезпечуючи свободу судноплавства, Мінос, в його розумінні, тим самим долучав цю частину Егейського світу до цивілізації, основним осередком якої на той час міг бути тільки Крит.

Можливість настільки явних і непримиренних суперечностей між двома найбільшими грецькими істориками V століття до н. е.. говорить, мабуть, про те, що ніякої достовірної інформації про так звану талассократію Міноса вони не мали в своєму розпорядженні, і кожен, як умів, малював її у своїй уяві, керуючись лише однією інтуїцією.

Якщо відомості про законодавство Міноса в його морському пануванні можуть бути з відомими застереженнями віднесені до числа історичних елементів його біографії, то в іншої своєї частині вона насичена абсолютно відвертою казкової фантастикою. З міфів ми дізнаємося, що, незважаючи на величезну могутність і, мабуть, також багатство, якими він володів, незважаючи навіть на прихильність його божественного батька Зевса, Міноса все життя переслідували невдачі. Все почалося з того, що його дружина цариця Пасіфая, дочка бога сонця Геліоса і сестра знаменитої чарівниці Кірки (Цирцеї), спалахнула нездоланною пристрастю до прекрасного і могутнього бика, якого Мінос ще на початку свого царювання отримав в дарунок від володаря морської безодні Посейдона, пообіцявши незабаром принести йому в жертву цю чудову тварину. Своєї обіцянки Мінос, проте, не дотримав. Чудового бика, подарованого Посейдоном, він приєднав до своїх незчисленних стад і при цьому ще намагався обдурити божество, заколовши для нього на вівтарі іншу жертву. Розгніваний бог відплатив Міносу за його підступність, змусивши Пасіфаю шукати близькості з биком. Цариці допоміг у здійсненні її мрії чудовий афінський механік і скульптор Дедал. Який вже створив на той час безліч дивовижних творів мистецтва, він спорудив для Пасіфаі дерев’яне, обшите шкірою опудало корови, яка виглядала зовсім як справжня.

Цариця забралася всередину цієї дивовижної моделі і, таким чином, змогла нарешті задовольнити свою протиприродну пристрасть. Від цього союзу народилося жахливе чудовисько – Мінотавр, людина з бичачою головою, наділений до того ж канібальськими нахилами.

Для того щоб убезпечити від цього монстра населення Криту та приховати від нього жахливий плід кохання Пасіфаі, все той же Дедал збудував за розпорядженням Міноса Лабіринт – будівлю з безліччю заплутаних ходів усередині неї, з якої ніхто не міг вибратися. Мінотавра назавжди поселили в Лабіринті.

З Міносом пов’язані і інші відомі міфи. Серед них – міф про Мінотавра та про подвиг відважного афінського героя Тесея, який в популярності та славі поступався лише великому «національному» героєві всіх греків Гераклу. Сталося так, що один із синів Міноса, юнак на ім’я Андрогей, прибув до Афін і тут здолав усіх своїх суперників на Панафінейских змаганнях. Його перемоги образили царя Егея, батька Тесея, і він наказав зрадницьки вбити критського царевича. Розгніваний Мінос жорстоко відплатив афінянам за смерть свого сина. Припливши з великим флотом до берегів Аттики, він піддав всю країну спустошенню. До цього додалися стихійні лиха – посуха, голод, потім розлив річок, послані богами, які дослухались до молитов критського царя. Доведені до відчаю афіняни змушені були укласти з Міносом договір, за умовами якого вони зобов’язувалися регулярно (за одними версіями міфу – щорічно, за іншими – один раз на вісім чи дев’ять років) надсилати на Крит своєрідний «податок крові» – сім відібраних за жеребом юнаків і стільки ж дівчат, приречених служити їжею огидному чудовиську, що жило у лабіринті.

Минуло кілька років. Афіняни з року в рік продовжували споряджати судна, на яких відправлялися в свій скорботний останній шлях їхні сини і дочки. Народ глухо ремствував, звинувачуючи у всьому, що відбувається царя Егея.

І ось тоді юний герой Тесей, який вже до цього зробив кілька видатних подвигів, вирішив врятувати своїх співвітчизників від жахливого тягаря і добровільно зголосився відправитися на Крит разом з черговою партією афінської молоді, призначеної в жертву Мінотавру.

Після прибуття на Крит Тесей своєю мужністю і шляхетністю вигляду зумів завоювати серце прекрасної Аріадни, однієї з дочок Міноса, і у вирішальний момент вона прийшла на допомогу своєму коханому. За порадою Дедала, який, до речі, доводився Тесею далеким родичем, Аріадна вручила героєві змотану в клубок довгу нитку. Перш ніж увійти до Лабіринту разом зі своїми супутниками, він закріпив один кінець нитки біля входу в будівлю і далі йшов за його нескінченним коридорами, поступово розмотуючи клубок. У глибині Лабіринту його вже чекав готовий накинутись на звичний видобуток Мінотавр. Але на цей раз він вперше зіткнувся з рішучим опором. Тесей ще раз довів незламну силу духу і міцність м’язів, а також і своє божественне походження і в короткій сутичці здолав кровожерного звіра. Після цього він і його супутники благополучно вибралися з Лабіринту, ні на хвилину не випускаючи з рук нитки клубка, що дала йому дочка царя Міноса.

У гавані Кносса Тесей разом з Аріадною і, врятованими ним, афінськими юнаками та дівчатами зійшов на корабель і відплив як можна швидше від ворожих берегів Криту. Як вважають деякі античні автори, Мінос, дізнавшись про те, що сталося, і, як і слід було очікувати, палаючи жагою помсти, не зміг, однак, наздогнати Тесея, бо хитромудрий герой завчасно подбав про те, щоб продірявити днища у всіх критських кораблів, що стояли в гавані. Проте роман Аріадни і Тезея виявився нетривалим. Під час стоянки на острові Наксос Тесей залишив свою кохану в той час, коли вона спала, і відплив до Афін. Після цього Аріадна, за однією версією міфу, була вбита стрілою богині Артеміди надісланою з її срібного лука, за іншою, більш втішною, стала дружиною бога Діоніса.

Не затримуючись на подальших пригодах Тесея, повернемося знову на Крит. Дізнавшись про допомогу, яку надав Дедал Тесею і Аріадні, оскаженілий Мінос наказав ув’язнити афінського зодчого разом з його сином Ікаром у Лабіринті, який він же і побудував. Але Дедал ще раз перехитрив владику Крита. З пташиного пір’я і воску він майстерно побудував величезні крила, піднявся з їх допомогою в повітря і разом з Ікаром назавжди покинув Крит. Щоправда, в дорозі Дедал втратив свого сина. Забувши про повчання батька, який радив йому не надто наближатися до сонця, Ікар у захваті польоту піднімався все вище і вище, поки сонячні промені не розтопили віск, який скріплював його крила, і, звалившись вниз з величезної висоти, нещасний хлопець загинув у морських хвилях. Дедал же продовжував свій шлях і прибув на острів Сицилію, де його радо прийняв місцевий цар Кокал.

Мінос, бажаючи будь якою ціною повернути Дедала на Крит, спорядив величезний флот і рушив до берегів Сицилії. Смерть Міноса була безславною: коли він прийшов до Сицилії, вимагаючи повернення Дедала для покарання, його вбили дочки царя Кокала.

«Якщо вірити Геродоту, у цьому поході брало участь мало не все населення Криту, яке так і не змогло повернутися на батьківщину, частиною загинувши в дорозі, частиною осівши на берегах Італії, внаслідок чого острів майже зовсім обезлюднів і після цього був заселений вже зовсім іншими племенами»[2]. Таким чином, саме цей вчинок критського володаря став відправною точкою падіння мінойської цивілізації. Як гіпотеза все вищесказане може існувати, але не має історичного підтвердження.

Цілком очевидно, що в таких творах як епічні поеми Гомера, міфи Стародавньої Греції, відображена реальна історична дійсність (хоча і не в історичній послідовності), яка відображає як період розквіту, так і занепад мінойської цивілізації.

РОЗДІЛ 2.ПРОБЛЕМА ПАДІННЯ КРИТСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В СУЧАСНИХ ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Відомості про грецьку міфологію дійшли до нас у величезній кількості пам’ятників письмової літератури: художньої й наукової. Основними джерелами вивчення грецької міфології є «Іліада» і «Одиссея» Гомера[3]. Міф у Гомера викладається як об’єктивне явище, сумнівів у реальності якого в автора не виникає. Інше відношення до міфології в Гесіода, що жили в період становлення грецької полісної системи й ідеології. Він збирає й зводить воєдино міфи й генеалогії богів, викладає космогонічну систему у зв’язку з історією походження богів («Теогонія»), виявляючи більшу схильність до хтонічної міфології.

У класичній ліриці (7-5 ст. до н.е.), де міфологія служить засобом для передачі самовідчуттів і виливів особистості, міф сам по собі значною мірою меркне, але в ньому висуваються невідомі Гомеру й Гесіоду моменти. Грецька драма (5 ст. до н.е. — Есхіл, Софокл, Еврипід) з’явився синтезом споглядального епосу й особистого суб’єктивного самовідчуття в лірику. З комедіографів до образів грецької міфології звертався Аристофан (5 ст. до н.е.). Елліністична поезія — Феокрит, Біон, Мосх (4-3 ст. до н.е.) і інші автори — дає ряд дрібних і витончених міфологічних образів. Немаловажний міфологічний матеріал, що буяє екзотичними іменами, містять гімни Каллимаха (3 ст. до н.е.). З поетів-александрійців особливо цікавий Аполлоній Родоський (3 ст. до н.е.), що намалював ряд виразних картин з міфології аргонавтів, з пізніх авторів — Квінт Смирнський (4 ст. н.е.), що виклав у поемі «Після Гомера» події після смерті Гектора до узяття Трої, і Нонн Панополитанський (5 ст.), що у поемі «Діонисові пісні» повідомляє багато фактів у зв’язку з народженням і життям Діоніса. Джерелами для вивчення грецької міфології є також праці Філострата Старшого й Філострата Молодшого (3 ст. н.е.), Калістрата (4 ст.) і епіграматистів (Мелеагр, 1 ст. до н.е., та ін.).

Відомості про грецьку міфології містяться в творах римських авторів 1 ст. до н.е. — 2 ст. н.е. (Овідій, Вергілій, Горацій, Лукрецій Кар, Тибулл, Проперций, Апулей, Стацій, Лукіан, Силій Італік). «Метаморфози» Овідія являють собою по суті міфологічну енциклопедію.

При вивченні грецької міфології використовуються твори істориків: Геродота (5 ст. до н.е.), Полібія (3-2 ст. до н.е.), Діодора Сицилійського, Діонісія Галикарнассього, Тита Лівія (1 ст. до н.е.), географа Страбона (1 ст. н.е.), а також збережені у фрагментах твори логографів і генеалогів Гекатея, Акусилая, Асклепиада й інших. Серед цих авторів виділяються Ферекід і Гелланик, у яких знаходимо цілу космогонію.

На початку XІХ століття історичні відомості про мінойский Крит зібрав і проаналізував Роберт Пешлі. Оскільки Крит у ті роки належав Туреччині, у нього не було можливості провести розкопки, однак йому вдалося встановити точне місцезнаходження міста Кідонія.

Також варто відзначити А.Еванса[4], британського археолога, який відкрив мінойську цивілізацію. Офіційною датою відкриття культури вважається 16 березня 1900 року, коли англійський археолог Артур Еванс почав проводити розкопки Кносского палацу.

Істотний прорив у вивченні мінойської цивілізації відбувся після того, як в 1950-ті рр. М. Вентрис при участі Дж. Чедвика дешифрував пізніший варіант критського листа — Лінійний лист Б. У результаті були отримані відомості про пізніший період мінойскої цивілізації — Мікенської цивілізації, у якій домінуючу роль грали греки-ахійці, однак культурна роль мінойців усе ще була сильною.

Спадщина російського ученого й мислителя А.Ф. Лосєва[5], незважаючи на широку популярність його праць у сучасності, залишається дотепер якимсь загадковим явищем. Труднощі його дослідження є наслідком не тільки фактичної об’ємності творів А.Ф. Лосєва або культурно-філософської розмаїтості його робіт. А.Ф. Лосєв детально описав у своїй книзі ґенезу античної міфології, як вона була пов’язана з розумовими та життєвими інтересами тодішнього суспільства і людини та багато інших.

Я погоджуюся з думкою А.Ф.Лосєва, що грецьку міфологію варто розглядати не як звичну й нерухливу картину (хоча й прекрасну), але в постійно змінному соціальному й історичному контексті античного світу.

Міф у розумінні Лосєва — тотожність ідеального й матеріального, ідеї й матерії. Міф — становлення ідеї як буття в символі, і ця символістика застосовна до будь-яких фактів-феноменів, що попадають у поле свідомої діяльності дослідника. Зовнішнє виявлення міфу — символ, а якщо символ виявлений в особистості, він стає ім’ям. В особистості синтезується зміст або сутність ідеї, оформленої як ім’я, у ній нерозривно зв’язана ідея, міф, символ, особистість сама по собі, енергія сутності, ім’я[6].

Тісний зв’язок лосєвського вчення про ім’я й вчення про міф очевидний: одне не може існувати без іншого, і в силу цього ми можемо сказати — діалектика міфу в навчанні Лосєва є не що інше, як його навчання саме по собі, його навчання як міф, як «у словах дана чудесна особистісна історія».

Книга Р. Грейвса «Міфи древньої Греції»[7] добре відома в англомовному світі як одна зі спроб дати цілісну картину грецької міфології, він виклав у своїй праці давньогрецькі міфи, що супроводжуються посиланнями на античних письменників, істориків і філософів і багатьма коментарями самого автора.

М.А. Кун, автор популярної книги «Легенди і міфи Стародавньої Греції»[8] , в якій він зазначає, що міфи склалися в Давній Греції ще задовго до того, як там поширилося письмо, і охопили всю систему світобудови цього народу. Вони розповідали про створення світу. Існував міф про початок усіх речей від богині Евріноми й північного вітру, який богиня перетворила на великого змія, а сама стала голубкою і знесла яйце, з якого виник всесвіт.

Походження людей греки також намагалися осмислити в міфах. Вони вважали, що олімпійські боги створили людей, щоб ті служили їм, приносили жертви. Численні міфи розповідають про героїв — напівбогів-напівлюдей, синів безсмертних богів і смертних жінок. Розумних, сильних, хоробрих людей після смерті також називали героями і на місцях їхнього поховання їм віддавали шану, а інколи будували храми. Такими героями були Геракл, Персей, Тесей, аргонавти.

У науковій спадщині відомого російського історика-антиковеда Юрія Вікторовича Андрєєва ( 1937-1998) найважливіше місце займають праці по історії й культурі ранньої Егеїди[9]. Цілий ряд його капітальних робіт присвячений вивченню мінойської і мікенської цивілізацій[10].

Як відзначає Ю. В. Андрєєв, «в XV- XІ ст. до н.е. мінойська цивілізація зійшла з історичної арени й вся створена мінойцями система контактів з Анатолією, Левантом і Єгиптом була успадкована й у якійсь ступені ще більш розширена й удосконалена мікенскими греками».

Як вважає ряд істориків, першорядну важливість у становленні нової цивілізації зіграв фактор завоювання. Саме із цим Ю.В. Андрєєв зв’язує появу нетипових для критської культури архітектурних споруджень, «настільки характерний для мікенської Греції тип укріпленого поселення на вершині пагорба — палац- цитадель або містечко-акрополь, очевидно сходить до традицій перших індоєвропейців, що влаштувалися на території Балканського півострова наприкінці епохи ранньої бронзи. Зустрічаючи на всьому шляху свого просування до півдня ворожу відсіч із боку корінного населення й гостро відчуваючи свою відособленість серед маси тубільців, вони свідомо вибирали для своїх поселень пануючі над місцевістю, укріплені самою природою височини». Завоювання цієї території, протистояння двох різних етнічних культур сприяли тому, що в прибульців войовничий характер закріпився, перетворившись в «…стійку домінанту їх життєвідносин й поведінкових стереотипів». Досліджуючи ментальну специфіку мікенської цивілізації, Ю.В. Андрєєв відзначав, що «мікенська пасіонарність… була зовсім іншого роду, ніж мінойська. Її основою була не радість життя, не готовність кинутися в обійми матері-природи, щоб розчинитися в невичерпному потоці живої матерії, що наповнює весь космос, а, зовсім навпроти, шалена спрага самоствердження перед особою ворожого зовнішнього миру, героїчна з до боротьби й захват цією боротьбою… речі з археологічного комплексу шахтових могил, і більше пізні знахідки з мікенських некрополів Пелопоннесу й інших районів материкової Греції, як можна більш яскраво й наочно демонструють корінне розходження, можна навіть сказати, контрастність життєвідносин й світосприймання цих двох етносів». Головним елементом, що конструює й «совідавших» цю нову культуру, була військова знать, військова аристократія, саме цьому прошарку належала провідна роль у процесах культурогенеза.

На думку Ю.В. Андрєєва, «будь-який добуток мікенського мистецтва, будь то гробниця, палацовий мегарон, що прикрашають його настінні розписи, покритий орнаментом ваза або примітивна глиняна статуетка, несе в собі ясно виражену печатку конструктивності. Кожному із цих споруджень або предметів властиві ті самі риси, що є видовими ознаками мистецтва ахейської Греції: структурна ясність, домірність частини й цілого, стійкість, графічна чіткість і замкнутість контуру або пластичного обсягу. У своїй сукупності всі ці ознаки саме й створюють враження штучності даного об’єкта, показують, що перед нами утвір людських рук, аж ніяк що не намагається імітувати природу. Ця відособленість від світу природи, незалежність від ритмів і циклів її народження, росту й загибелі може бути зрозуміла як прояв, видимо не цілком усвідомленої, але все-таки досить завзятої й наполегливої спрямованості до незмінного, вічного, абсолютного».

РОЗДІЛ 3. ІСТОРИЧНА ОСНОВА МІНОЙСЬКОГО МІФОЛОГІЧНОГО ЦИКЛУ

Перша серйозна спроба реабілітації грецьких міфів у їх втрачених правах як достовірних історичних джерел була зроблена в 70-х роках ХІХ століття чудовим німецьким археологом Генріхом Шліманом. Шліман відкрив могутні стіни фортеці з вежами та брамою, в яких він без зусиль впізнав стіни гомерівської Трої, орієнтуючись на пам’ятні з дитинства описи «великого міста царя Пріама» в «Іліаді».

Генріх Шліман знайшов численних продовжувачів: майже всі великі археологи, що вивчали пам’ятники епохи бронзи в Греції і на островах Егейського моря протягом наступних років, так чи інакше орієнтувалися у своїй діяльності на вказівки міфів. Звернення до міфологічної традиції послужило поштовхом до відкриття деяких важливих культурних центрів бронзового століття. Так, в 1900 році був відкритий Кносський палац в центральній частині острова Крит. З Кноссом в грецькій літературі був пов’язаний цілий цикл сказань, серед яких найбільш відомі міфи про Дедала та Ікара, Тесея і Мінотавра і деякі інші.

Саме ці міфи спонукали видатного англійського археолога Артура Еванса розпочати тут розкопки, що увінчалися блискучим успіхом і поклали початок вивченню так званої мінойської культури.

Час виникнення мінойської цивілізації – рубіж III-II тисячоліття до н.е., інакше кажучи – кінець так званої епохи ранньої бронзи. Частина Європи ще покрита густими лісами та болотами, але подекуди на карті континенту вже можна помітити окремі осередки землеробських і землеробсько-скотарських культур (південь і південний схід Європи: Іспанія, Італія, південноросійські степи, Греція). У цей час на Криті з’являються химерні споруди, які сучасні археологи зазвичай іменують «палацами».

Найперший з усіх критських палаців був відкритий А. Евансом в Кноссі (центральна частина Криту, неподалік від північного узбережжя острова). За переказами, тут знаходилася головна резиденція легендарного владики Криту – царя Міноса. Греки називали палац Міноса «лабіринтом» (слово, запозичене ними з якоїсь догрецької мови). У грецьких міфах лабіринт описувався як величезний будинок з безліччю кімнат та коридорів. Людина, що потрапила в нього, не могла вибратися звідси без сторонньої допомоги і неминуче гинула: у глибині палацу мешкав кровожерний Мінотавр – чудовисько з людським тулубом і головою бика. Підвладні Міносу племена і народи зобов’язані були щорічно тішити жахливого звіра людськими жертвами, поки він не був убитий знаменитим афінським героєм Тесеєм. Розкопки дійсно виявили будівлю або навіть цілий комплекс будівель загальною площею 16 000 кв. м, що включав близько трьохсот приміщень найрізноманітнішого характеру і призначення (слід мати на увазі, що збереглися тільки перший поверх палацу і підвальні приміщення. Спочатку ж будівля мала два або три поверхи у висоту.). Згодом аналогічні споруди були відкриті і в інших місцях на території Криту.

Своїм зовнішнім виглядом палац більш за все нагадує вигадливі театральні декорації під відкритим небом: химерні портики з колонами, як би перевернутою догори підставою, широкі кам’яні сходи відкритих терас, численні балкони і лоджії, різьблені кам’яні прикраси на дахах, схематично зображують «священні» бичачі роги, яскраві плями фресок.

Внутрішнє планування досить хаотичне. Житлові кімнати, господарські приміщення, що з’єднують їх коридори і сходові переходи, внутрішні дворики й світлові колодязі розташовані без будь-якої видимої системи та чіткого плану. Але при видимій хаотичності палацових споруд вони все ж сприймаються як єдиний архітектурний ансамбль. Багато в чому цьому сприяє великий прямокутний двір який займає центральну частину палацу, з яким були пов’язані всі основні приміщення, що входили до складу цього величезного комплексу. Двір був вимощений великими гіпсовими плитами і, мабуть, використовувався не для господарських потреб, а для культових цілей. Можливо, саме тут влаштовувалися знамениті ігри з биками, зображення яких ми бачимо на фресках, що прикрашають стіни палацу. Кносський палац неодноразово доводилося відновлювати після часто сильних землетрусів, які відбувалися тут (Кносський і інші палаци були вперше побудовані близько 2000 р. до н.е., остаточно ж були покинуті між XV ст. та 1200 р. до н.е.). Нові приміщення прибудовувалися до старих, вже існуючих. Кімнати та комори як би нанизувалися одна до одної, утворюючи довгі ряди-анфілади. Окремо розташовані будівлі та групи будівель поступово зливалися в єдиний житловий масив, що групуються навколо центрального двору. Палац був забезпечений всім необхідним для того, щоб життя його мешканців було спокійним і зручним. Будівельники палацу створили навіть водопровід і каналізацію. Також добре була продумана і система вентиляції та освітлення. Вся товща будівлі була прорізана від верху до низу спеціальними світловими колодязями, за якими сонячне світло і повітря надходили в нижні поверхи палацу. Крім того, з цією ж метою були влаштовані великі вікна і відкриті веранди. Нагадаємо для порівняння, що стародавні греки ще у V ст. до н.е. – в пору найвищого розквіту їхньої культури – жили в напівтемних, задушливих оселях і не знали таких елементарних зручностей, як ванна і вбиральня зі стоком.

Особливої уваги заслуговує настінний живопис, що прикрашав внутрішні покої, коридори і портики палацу. Деякі з цих фресок зображали сцени з життя природи: рослини, птахів, морських тварин. На інших відображені мешканці самого палацу: стрункі засмаглі чоловіки з довгим чорним волоссям, укладеним примхливо кучерявими локонами, з тонкою, «осиковою» талією та широкими плечима і «пані» у величезних спідницях з безліччю воланів і в туго затягнутих корсажах, що залишають груди зовсім відкритими. Одяг чоловіків набагато простіше. Найчастіше він складається з однієї стьобаної пов’язки. Зате на голові у них красується чудове вбрання з пташиного пір’я, а на шиї і на руках можна розгледіти золоті прикраси: намиста, браслети. Люди, зображені на фресках, беруть участь в якихось складних і не завжди зрозумілих церемоніях. Одні чинно простують в урочистій процесії, несучи на витягнутих руках священні посудини з випивкою для богів, інші плавно кружляють у танці навколо священного дерева, треті уважно спостерігають за якимось обрядом або дійством, розташувавшись на сходах «театрального майданчика».

Мінойські художники чудово володіли мистецтвом передачі руху людей і тварин. Зразком можуть служити чудові фрески, на яких представлені так звані «ігри з биками». Ми бачимо на них бика, який стрімко мчить і акробата, який робить прямо у нього на рогах і на спині серію хитромудрих сальто. Перед биком і позаду нього художник зобразив фігури двох дівчат у пов’язках на стегнах, очевидно «асистенток» акробата. Сенс всієї цієї сцени не зовсім зрозумілий. Ми не знаємо, хто брав участь у цьому дивному і, безперечно, пов’язаному зі смертельним ризиком змаганні людини з розлюченою твариною, і що було його кінцевою метою. Однак можна з упевненістю сказати, що «ігри з биками» не були на Криті простою забавою бездіяльного натовпу на зразок сучасної іспанської кориди. Це був релігійний ритуал, пов’язаний з одним із головних мінойських культів – культом бога-бика.

Сцени ігор з биком, мабуть, єдина тривожна нота в мінойському мистецтві. Йому абсолютно чужі жорстокі, криваві сцени війни і полювання, настільки популярні в тодішньому мистецтві країн Близького Сходу і материковій Греції. Якщо судити з того, що ми бачимо на фресках та інших творах критських художників, життя мінойської еліти було вільне від хвилювань і тривог. Воно протікало у радісній атмосфері майже безперервних свят і барвистих уявлень. Від ворожого зовнішнього світу Крит був надійно захищений хвилями Середземного моря, що омивають його. Поблизу острова не було в ті часи ні однієї значної морської або іншої ворожої держави. Тільки почуттям безпеки можна пояснити той факт, що всі критські палаци, включаючи і Кносський, залишалися протягом майже всієї їхньої історії неукріпленими.

Зрозуміло, у творах палацового мистецтва, життя мінойського суспільства подано в ідеалізованому, прикрашену вигляді. Насправді в ньому були і свої тіньові сторони. Природа острова не завжди була прихильною до його мешканців. Так, на Криті часто відбувалися землетруси, які нерідко досягали руйнівної сили. Якщо додати до цього часті в цих місцях морські шторми з грозами та зливовими дощами, посушливі голодні роки, епідемії, то життя мінойців здасться нам не настільки вже спокійним та безхмарним.

Для того, щоб захистити себе від стихійних лих, жителі Криту зверталися за допомогою до своїх численних богів. Ці явища, які наводили жах втілювалися у свідомості мінойців в образі могутнього і лютого бога-бика. На деяких мінойських печатках божественний бик зображений у вигляді фантастичної істоти – людини з бичачою головою, що відразу ж нагадує нам пізніший грецький міф про Мінотавра. Щоб утихомирити грізне божество і заспокоїти таким чином розгнівану стихію, йому приносилися рясні жертви, в тому числі, мабуть, і людські (відгомін цього варварського обряду зберігся у міфі про Мінотавра).

Робота археологів і зроблені ними відкриття допомогли значно відсунути в минуле зародження цивілізації греків. До другої половини XIX ст. дослідники вважали, що створення стрункої системи міфів, епічних поем і сказань є досить пізнім. «Становлення грецької культури і цивілізації вони відносили до II тис. до н. е.. Однак результати розкопок показали, що вже до кінця III тис. до н. е.. на острові Крит склалася цілком зріла і сформована структура суспільства, політичним і військовим центром якої був Кносс».[11] Критяни мали найбагатшу культуру, у них була розвинена архітектура, живопис, скульптура. Вони мали складну систему політичних цінностей, розвинену міфологію і релігію. Багатство і могутність Критської держави були такі, що вона панувала не тільки на Криті, але і на інших островах Егейського архіпелагу та в окремих областях Північної Греції. Критяни дружили з морем, вони були неперевершеними мореплавцями раніше прославлених фінікійців. Їхні кораблі плавали в Єгипет, Сирію, на Сицилію і Сардинію.

Таким чином, розкопки, проведені на Криті, несподівано підвели історичну базу під багато сюжетів, що вважалися виключно міфологічними. Так, був виявлений величезний лабіринт у Кноссі, про який розповідає міф про Мінотавра і Тесея, а також сліди довгого панування над грецькими містами і свідоцтва сплати ними данини.