Вступ

Актуальність теми дослідження. Співвідношення науки і моралі належить до тих філософських проблем, що відрізнялись і відрізняються неоднозначністю рішень, їхньою поліваріантністю. Техногенна цивілізація загострила їх теоретичну і практичну актуальність, що пов’язано насамперед з породженими нею глобальними проблемами, серед яких домінантною є проблема виживання людини. Глобальні проблеми в умовах техногенної цивілізації доповнюються регіональними проблемами життя сучасних суспільств, особливо тих, які знаходяться в ситуації перехідних епох, коли руйнуються стабільний порядок, традиції в сферах культури, моралі, науки, сенсу життєвих цінностей.

У вирішенні цих проблем значне місце приділяється загальному аналізу науки і моралі як соціокультурних феноменів. В останні роки у філософському дискурсі намітилися їхні нові трактування.

Сучасна наука — це постнекласична наука, особливістю якої є такий стан знань і такий тип наукової раціональності, що поєднують науки про природу і науки продух. Вона являє собою, як відзначає академік РАН B.C. Степін, «людиновимірну систему, яка історично саморозвивається» і базується на фундаментальному положенні про те, що людина є істотним і неусувним компонентом наукової картини світу і предмету науки.

Одночасно відбувається переосмислення теоретичних і практичних проблем моралі. Як відзначає Г. Йонас, ніяка колишня мораль, етика і метафізика не мають основних принципів, достатніх для аналізу сформованої нинішньої ситуації.

1. Нелінійне мислення

Формування нового стилю наукового мислення ми приймаємо як термін «нелінійне мислення», вже спорадично вживаний природодослідниками. Цей термін влучно підкреслює ту головну умову, за якої стають незастосовними старі наукові підходи, що здавалися раніше універсальними. Врахування нелінійності фізичних взаємодій, біологічних і соціальних процесів висуває на перший план нестійкість і неоднозначність ситуації вибору і його необоротність, довільні процеси формування нових структур з елементів середовища й нелокальний характер дії при цьому параметрів порядку, що забезпечує цілісність новоутворень. Зрозуміло, «лінійне» мислення — орієнтоване на універсальність дії оборотних динамічних законів, тут у принципі непридатне.

Нелінійне мислення — явище, яке ще не склалося. В самосвідомості вчених воно подане не систематично, скоріше у формі заперечення стандартів класичної науки. Його дослідження як нового стилю наукового мислення покликане не тільки прояснити його особливості й місце в сучасній методології науки. В принципі саме формування стилю наукового мислення неможливе без методологічної рефлексії, її вихідний рівень — внутрішньонаукова методологічна рефлексія вчених-природознавців. Але розвинута методологічна свідомість передбачає і власне філософське усвідомлення процесів розвитку наукового пізнання. Коли метод досягає рівня методологічної свідомості, це і означає формування стилю наукового мислення , себто, в певному розумінні, синтез методологічних зусиль відповідного історичного періоду в даній сфері науки. Це відображено в загальноприйнятих визначеннях поняття «стиль мислення». Наведемо тут те розгорнуте визначення, яке дає Л.Микешина на основі аналізу принципів класифікації стилів наукового мислення у працях ряду методологів науки: «…стиль наукового мислення функціонує в науці, як динамічна система методологічних принципів і нормативів, що детермінують структуру наукового знання, його конкретно-історичну форму. Стиль мислення визначається наперед науковою картиною світу, що задає загальні уявлення про структуру і закономірності дійсності у рамках певного типу науково-пізнавальних процедур і світогляду»[1].

Очевидно, що ні нова наукова картина світу, ні система методологічних принципів не створюється в самосвідомості наукового співтовариства доти, доки алгоритми діяльності, не руйнуючи математичної аналогії, не суперечачи математичній гіпотезі, виявляють свою ефективність у ще не освоєній сфері дійсності. На цьому етапі невідповідність нових результатів прийнятим стандартам бачення світу і наукового пояснення фіксуються лише підкреслюванням «дивовижності» поведінки нових об’єктів науки (наприклад, «дивовижність» як характеристика елементарних частинок) або «несподіваність», яку підкреслювали синергетики у поведінці самоорганізовуваних систем.

Ідучи за С.Б.Кримським[2], проаналізуємо новий стиль мислення, по-перше, як реалізацію евристичності певних груп категорій; по-друге у зв’язку з відповідним способом бачення світу (парадигма, наукова картина світу); і по-третє, як спосіб застосування методу, спосіб заглиблення його в конкретний матеріал. Останній аспект передбачає висвітлення системи методологічних принципів, прийнятої в даний історичний період. Спочатку, одначе, звернемося до способу бачення світу, що відповідає нелінійному мисленню. Як пишуть Пригожій і Стенгерс: «…наше бачення природи зазнає радикальних змін у бік множинності, темпоральності й складності» [3]. Відмова від таких передумов класичної науки, як уявлення про фундаментальну простоту універсальних законів, оборотних у часі й далеких від випадковості, не є лише внутрішньою справою наукового співтовариства. Наукова картина світу як компонент світогляду людини зачіпає й істотні питання розвитку культури. І якщо у світі, описуваному класичною наукою, природа виступає як автомат, цілком чужий для людини, а наукова раціональність не в змозі вмістити в себе такі важливі для людини моменти, як необоротність існування і свобода вибору, то це вже не просто колізії наукової думки, а підстави культурної кризи. Це і звернення до ірраціональності й містики в усьому, що стосується людини, відчуженої класичною наукою від природи, і позитивістська відмова від ідеалів об’єктивності в науці, лише усвідомлення меж класичної науки, пов’язане як із розвитком самої науки, так і з тенденціями розвитку соціуму в бік відкритості, множинності культурних альтернатив, змінило ситуацію: «Перед нами не стоїть колишня дилема трагічного вибору між наукою, що приречує людину на ізоляцію в навколишньому її світі, позбавленому чарівності, і антинауковими ірраціональними протестами.., бо ми як учені починаємо намацувати свій шлях до складних процесів, що формують найзнайоміший нам світ — світ природи, в якому розвиваються живі істоти та їх угруповання. Ми… вступаємо у світ усталеного, виникаючого» [4].

Отож, спонтанне порушення симетрії від нестійкості хаотичного руху. до утворення стійкого порядку нового цілого — це не просто опис розвитку взагалі. За кожним словосполученням тут можливим є математичне вираження конкретного фізичного змісту.

Головне ж полягає в тому, що нелінійний стиль мислення орієнтує на готовність до появи нового, до дослідження умов нестійкого стану вихідної системи й аналізу альтернативних можливостей появи стійких станів нового цілого. Кажучи точніше — на пошуки симетрій і умов їх порушення для вихідних систем, з одного боку, і пошуки умов когерентності знову утворюваного цілого, з другого.

2. Бачення світу в сучасному точному природознавстві

Отож, бачення світу в сучасному точному природознавстві — це бачення з погляду розвитку. Всі об’єкти світу, включаючи світ, розглядаються як такі, що усталюються і розвиваються. Відповідне трактуються загальні форми буття цього світу і в цьому світі, що виступають як онтологічні відповідності найважливіших категоріальних співвідношень, утілених у понятійних структурах теорій самоорганізації.

Так, ціле вже не збирається з частин як із кубиків, а саме формує в своєму розвиткові свій елементний склад (космологічні сценарії, узасаднені на унітарних калібрувальних теоріях елементарних частинок і їх взаємодій) або свої частини з наявних елементів середовища (дисипативні структури всіх різновидів). Розвиток цілого детермінований законами лише на певних етапах між точками біфуркацій, де випадковість необоротним чином визначає народження нової необхідності. Внутрішній необоротний час становлення нової структури (темп подій) нелокальний, не подається як сума моментів, як параметр, аналогічний до просторових параметрів. Нестійкість притаманна критичним значенням параметрів у точках біфуркації, робить незастосовним поняття траєкторії, зумовлює нелокальність просторових характеристик об’єктів, що розвиваються. Просторова нелокальність пов’язана з глобальним характером самоорганізації, коли просторові масштаби процесів набагато перебільшують масштаби актів взаємодії між елементами середовища (немовби дальнодія). Конкуренція флуктуацій, виживання підтриманої зовні флуктуації або такої, що найшвидше розвивається, пригнічення решті флуктуативних процесів або встановлення когерентності схожих флуктуацій на всьому просторі вихідної системи (принцип підпорядкування) забезпечує глобальність процесу самоорганізації. Істотною є роль розмірів вихідної системи для утворення нових структур: критичний розмір, починаючи з якого можлива самоорганізація, вплив розмірів на хід самоорганізації[5].

Такі деякі риси світу, відкриті новими природничо-науковими теоріями й узагальнені у відповідній науковій картині світу. Хотілося б підкреслити, що цю картину світу не можна назвати власне фізичною, хоча вона розвиває те, що свого часу було якраз фізичною картиною світу. І хоча саме розвиток фізики і привів до появи фізики живого, нинішня ситуація не є просто результат фізичної експансії. Єдині принципи опису, скажімо, живого, взятого як у фізичному, так і в хімічному і в біологічному аспектах, дають підстави для серйознішого прочитання, синтезу сучасного природознавства в єдину наукову картину світу.

Більше того, єдність людини і природи, що знаменує культурний смисл сучасної революції в природознавстві, дозволяє включити в цю наукову картину світу людину в нерозривності її природної і соціальної іпостасей. Йдеться не тільки про опис соціуму в термінах синергетики (хоча такі спроби дедалі більше слушні й успішні). В даному разі не менш важливе обґрунтування доречності людської діяльності в цьому світі й можливої її пропорційності йому. Ось що пишуть про це Пригожий і Стенгерс: «…складні системи мають високу чутливість щодо флуктуації. Це вселяє у нас одночасно і надію й тривогу: надію на те, що навіть малі флуктуації можуть посилюватися і змінювати всю їх структуру (це означає, зокрема, що індивідуальна активність аж ніяк не приречена на безглуздість); тривогу — тому, що наш світ назавжди позбувся гарантій стабільних, неминущих законів. Ми живемо в небезпечному і неповному світі, що викликає не почуття сліпої впевненості, а лише… почуття поміркованої надії»1 . В цьому уривку йдеться про суспільство як про складну систему. Однак специфіка нинішньої ситуації полягає в тому, що в сучасній науковій картині світу усвідомлюється єдність у відношенні людини до суспільства і до природи.

У рамках класичної картини світу людська дія взагалі не обґрунтовувалася, оскільки можливий там природний опис людини як мислячої істоти зі свободою волі був би карикатурою на неї (звідси розрізнення Кантом у розумінні людини природної і вільної причинності).

Виведення людини за межі пасивної природи, відокремлення законів суспільного життя від життя природи було вихідним

Світоглядним пунктом антропоцентричного технократизму щодо природи («не можемо чекати милості») і нинішніх екологічних трагедій.

Навпаки, сьогоднішня тенденція до усвідомлення єдності людини й природи, природи й суспільства дає шанс новому розумінню відповідальності людини за свої дії, оскільки й слабкі флуктуації, що вносяться нею в природне існування, посилюючись, можуть; як ми знаємо тепер, мати планетарні наслідки (і є надія, що за наявності знання і доброї волі не тільки негативні).

Нам здається, що специфіка нелінійного мислення визначається не тим, що якісь ще філософські категорії були освоєні науковим співтовариством, яке виявило їх застосовність і евристичність під час вивчення нових об’єктів пізнання. Так, скажімо, група категорій детермінації, що діють у нелінійному мисленні, порівняно зі стилем мислення квантової фізики, збагатилася категоріями «основи» «умови». Але ця обставина аж ніяк не вичерпує сутності такої події, як формування нелінійного мислення. Новий стиль мислення — не чергове розширення стилів мислення попередньої «фізики існуючого». В певному розумінні він їм навіть протистоїть. Що мається на увазі? [6]

Досі кожен новий крок у розвитку фізики розширював можливості фізичного мислення, знімаючи ті чи ті обмеження на використання евристичної сили тих або тих категорій. Так, спосіб усвідомлення детермінованості фізичних подій, порівняно з механічним розумінням необхідності причинно-наслідкового зв’язку збагатився. розвитком кінетичних теорій категорією випадковості, а згодом, з створенням квантової механіки, категоріями можливості та дійсності Одначе за всієї методологічної значущості випрацювання концепції імовірної причинності, оборотність динамічних законів квантової механіки накладала обмеження на можливості квантово-механічного стилю мислення. Це позначилося, зокрема, під час спроб створення квантової хімії. Хімічне знання, що включає неелімінований момент необоротності більшості хімічних реакцій, стало не виразним повною мірою в термінах квантової механіки.

Щоправда, тривалий час фізики вважали, що коли будь-яку науку не можна перебудувати за фізичним зразком або звести до фізики, то тим гірше для цієї науки. Точність фізичного знання, становище лідера природознавства, успіхи в теоріях і практичному їх застосуванні сприяли впевненості в ефективності випрацюваного у фізиці способу мислити.

Власне, тому в працях за стилем мислення і йшлося про евристичність окремих категорій, їх пар, їх груп. Новизна сучасної ситуації, на наш погляд, полягає в тому, що в нелінійному мисленні евристичними є цілісні категоріальні структури діалектики як методу. Так, наприклад, категоріальні структури детермінації і формоутворення успішно працюють в осмисленні процесів самоорганізації [7].

Такі методологічні принципи сьогодні є результатом світоглядного і категоріального усвідомлення вихідних теоретичних принципів абстрактних базисних теорій синергетичної програми і програми створення унітарних калібрувальних теорій. Як я вже відзначила, методологічного змісту набувають самі теоретичні принципи абстрактних базисних теорій: принцип підпорядкування — в синергетиці, принцип локальної симетрії і її спонтанного порушення — в програмі калібрувальних теорій.

Висновки

Отже, процес методологічного усвідомлення вихідних принципів абстрактної базисної теорії відбувається паралельно зі змістовою інтерпретацією певних математичних формалізмів. Адже не треба забувати, що вихідними етапами у формуванні ядра розглядуваних мною дослідницьких програм є математична гіпотеза (у фізиці високих енергій) і математична аналогія (в синергетиці). Обидва ці процеси аж ніяк не завершені, продовжується і удосконалювання математичного апарата. Це і створює великі труднощі у виокремленні загальних методологічних принципів нового стилю мислення зі змістових алгоритмічних приписів застосування нелінійних методів у створенні конкретних теорій самоорганізації. У працях природознавців, за всієї філософської досвідченості багатьох із них, змістові моменти і загальне осмислення все-таки не збігаються.

Орієнтиром при узагальненні способів заглиблення нелінійних методів у конкретний матеріал нам слугуватимуть ті загальні філософські принципи, освоєння яких природничо-науковим знанням знаменує нинішню революцію у природознавстві. Це — принцип розвитку і пов’язані з ним діалектичні співвідношення категорій і особливості, що відображають цілісність об’єктів, які розвиваються. Ці загальні зв’язки, в кінцевому підсумку, втілюються в конкретному змісті теоретичних принципів: принципах підпорядкування і спонтанного порушення локальної калібрувальної симетрії або в принципі «порядок через флуктуації», але нас цікавить у даному разі не загальне в знанні — філософський рівень — і не конкретно-змістове — частково-науковий рівень, а проміжний, загальний — методологічний рівень.

Аналіз реалізації двох нових дослідницьких програм у природознавстві (унітарних калібрувальних теорій і синергетики) переконливо свідчить про могутній евристичний потенціал таких методологічних установок, як принцип спонтанного порушення симетрії і принцип когерентності флуктуацій. У цих принципах дістають своє методологічне втілення фундаментальні філософські ідеї розвитку і цілісності. Так постнекласичне природознавство повертає нас до парадигм класичної філософії.

Список використаної літератури

1. Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. — Киев, 1990
2. Добронравова І.С. Нелінійне мислення // Філософська і соціологічна думка. — К. — 1991. — №6. — С. 47-60
3. Крымский С.Б. Научное знание и принципы его трансформации. — Киев, 1974. — С. 94—104.
4. Микеишна Л.А. Детерминация естественно-научного знания. —Л., 1977. —С. 96.
5. Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре. — СПб., 1911.