ВСТУП

Актуальність теми. XVIII століття — блискуча епоха в історії людської культури, де центральним явищем культурного та ідеологічного життя був рух Просвітництва. Центральним явищем літературного життя Просвітництва був жанр роман. Саме у ньому просвітницька тенденційність, пафос перетворення людини, повчальність знаходять найбільш яскраве вираження. Одним із засновників європейського реалістичного роману був Генрі Філдінг.

Становлення художньої прози в епоху Просвітництва в Англії відбувалось одночасно з укладанням норм англійської літературної мови. Багатогранна щодо жанрових різновидів творчість Генрі Філдінга повною мірою віддзеркалює живі тенденції цього процесу, що зумовлює актуальність обраної теми. Окремої уваги у зв‘язку з цим заслуговує один із найвизначніших зразків – роман «Історія Тома Джонса, знайди» (The History of Tom Jones, a Foundling, 1749).

Спадщина Генрі Філдінга, видатного представника англійського літератури середини XVIIІ століття, дає цікавий матеріал для спостереження над розвитком індивідуальної свідомості, яка почала формуватися у Європі в той час. А роман «Історія Тома Джонса, знайди» є одним із яскравих зразків новочасного роману, у якому виявилися наративні стратегії, що вплинули й на подальший розвиток романного жанру.

Творчість Г. Філдінга розглядали такі літературознаці, як Т. Дьяконова, А. Єлістратова, Д. Наливайко та ін. Важливе значення  для нашої роботи мають праці фахівців, що вивчали англійський роман епохи Просвітництва – О.А. Єлістратової, М.В. Соколянського, С.О. Ватченко, О.О. Глушко, а також студії зарубіжних учених – Б. Харді, К.Е. Джонса, Б. Ромберга, В. Велша, концептуальні положення яких використовуються в процесі інтерпретації романістики Г. Філдінга.

Метою дослідження є визначення жанрової специфіки в романі Г.Філдінга «Історія Тома Джонса, знайди» у контексті розвитку англійського роману доби.

Реалізація поставленої мети передбачала постановку та вивчення таких конкретних завдань:

• визначити особливості англійської літератури у епоху Просвітництва;
• проаналізувати творчість Г. Філдінга як одного із засновників просвітницького реалістичного роману;
• охарактеризувати жанрові особливості «Історія Тома Джонса, знайди» як комічної епопеї у прозі;
• описати своєрідність новаторство роману «Історія Тома Джонса, знайди»;
• проаналізувати ідейно-художню своєрідність твору Г. Філдінга в «Історії Тома Джонса, знайди».

Об’єктом дослідження є роман Г.Філдінга «Історія Тома Джонса, знайди».

Предметом дослідження є жанрові особливості художнього простору в романі Г.Філдінга «Історія Тома Джонса, знайди».

Методи дослідження. Дослідницька методологія ґрунтується на використанні принципів порівняльно-історичного, соціокультурного методів у комплексі з історико-літературним та порівняльно-стилістичним.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ Г.ФІЛДІНГА ЯК ПРЕДСТАВНИКА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА 

1.1.   Англійська література у епоху Просвітництва

 Розвиток європейської культури XVIII ст. відбувався в умовах інтенсивного впливу Просвітництва — потужного ідейного руху того часу. Просвітництво було рухом загальноєвропейським, у XVIII ст. воно поступово охопило всі країни континенту, але проявлялося в них із різною масштабністю й радикальністю, що залежало, насамперед, від соціально!політичного становища тієї або іншої країни. В Англії Просвітництво склалося наприкінці XVII ст., коли буржуазна революція, породивши нові виробничі процеси й відносини, призвела до осмислення теоретичних основ економіки (А. Сміт, Д. Рікардо) і проблем пізнання (Дж. Локк, Д. Юм і ін.) [1, c.224].

Просвітники вважали, що, відкриваючи закони природи, вчені відкривають божественні закони, недосяжні пересічному розумові. Наприклад, Ісаака Ньютона вони називали «геніальним інтерпретатором божественного промислу», бо, за логікою деїзму, відкривши закон всесвітнього тяжіння, Ньютон відкрив один із божественних, до часу прихованих від людей, законів. Таким чином була знайдена, нехай тимчасова й хитка, але все ж таки рівновага між вірою і розумом. Чи не найважливішою в добу Просвітництва була звична для європейців нині, але тоді нова й смілива ідея рівності всіх людей від народження. Передовсім рівності суспільної, соціальної: дворян і недворян, селян і ченців — словом, усіх прошарків суспільства. Ніколи доти це питання не порушували так гостро, принципово і, сказати б, по-науковому ґрунтовно. Просвітники висунули гасла про «свободу, рівність, братерство» людей. Усіх без винятку! Якщо раніше церква пропонувала рівність усіх перед Богом, то Просвітництво проголосило рівність усіх перед законом [8, c.141].

Щодо літератури в Англії, то вона вступила  в епоху Просвітництва наприкінці XVII – поч. XVIII ст. Просвітництво визначають як загально-культурний ідеологічний рух, який охопив усі сфери людської діяльності і був спрямований проти монархічних режимів, феодальної ідеології й культури, кріпосництва, церковних догм і моралі. З іншого боку, його діячі симпатизували всім пригнобленим, виражали і захищали інтереси третього класу, вірили в майбутній демократичний лад. У стосунку до цього просвітителі вирішального значення надавали науці та освіті як перетворюючій силі, яка здатна змінити людство згідно з новими поняттями про навколишню дійсність, а також виховати членів суспільства в дусі добра і справедливості. Тому активно поширювали знання серед усіх верств населення, утверджували істинні ідеї про світ і людину, висували нові моральні і громадянські цінності. Самі діячі епохи відзначалися високою освіченістю, енциклопедичними інтересами і знаннями, активною суспільною позицією [11, c.87].

Основна увага літератури була спрямована на виховання та освіту людини, тому найбільшого значення набув у Англії роман. Англійські романісти вважаються фундаторами нового типу роману – психологічного та соціально-побутового, відмінного від середньовічного, де переважали авантюристичні та алегоричні елементи. Новаторами були майже всі романісти – починаючи від Д. Дефо і завершуючи Л. Стерном, кожен вніс свій вклад у розвиток цього жанру.

Англійське Просвітництво має ряд особливостей, які необхідно враховувати при оцінці творчості письменників. Боротьба англійських просвітителів проти феодальних інститутів влади не досягала запеклості і радикальності, як у Франції. Перед ними набагато більш наполегливо, ніж перед просвітителями інших країн, постало завдання аналізу, оцінки і художнього відображення возникавшего буржуазного суспільства.

Англійська буржуазія в XVIII ст. відмовилася від колишньої революційності 40-х роках XVII ст. Суспільство висловлювало невдоволення уцілілими феодальними і розвивалися буржуазними порядками. Цей протест мав соціальний критицизм англійських просвітителів і підготував громадську грунт для розвитку демократичної лінії в англійській Освіті, просвітителі не могли ставити перед собою далекосяжні революційні цілі [18, c.16].

Разом з тим серед просвітителів не було єдності поглядів. Одні (Дефо, Поп, Аддісон, Стиль, Річардсон) в основному схвалили існуючий лад, апологетично ставилися до буржуазного прогресу, вбачаючи в ньому запорука подальшого вдосконалення людини і суспільства. Інші — демократи Свіфт, Філдінг, Смоллет, Голдсміт, Шерідан — різко критикували нелюдяність народжуваного буржуазного ладу, шукали шляхи до кращого майбутнього в рамках самого буржуазного суспільства.

Літературу Англії XVIII ст. можна поділити на три періоди:

Раннє Просвітництво (кінець XVII ст. – 30-і- роки XVIII ст.). Розвитку набуває журналістика, яка стає передвісницею англій-ського сімейно-побутового та соціально-побутового роману, пред-ставники Дж. Адісон і Р. Стіль. Значним явищем періоду стає творчість О. Поупа – послідовника класицизму, автора сатиричних поем. У світ виходять перші просвітницькі романи Д. Дефо „Робінзон Крузо” (1719) та Дж. Свіфта „Мандри Гуллівера” (1926). Зароджується сенти-ментальна поезія у творчості Джеймса Томсона (1700-1748) [10, c.215].

Зріле Просвітництво (40-50-і роки).  Просвітницька література входить у період розквіту. Створено побутові, соціально-психологічні романи С.Річардсона („Памела”, 1740), Г. Філдінга („Історія пригод Джозефа Ендрюса”, 1742, „Історія Тома Джонса, Знайди”, 1749), Т. Смолета („Пригоди Родріка Рендома”, 1748 та „Пригоди Перегріна Пікля”, 1751). Сентиментальна поезія знаходить продовження у творчості Едварда Юнга (1683-1765) – автора релігійно-дидактичної поеми „Нарікання, або нічні думки про життя. Смерть і Безсмертя” (1745) та Томаса Грея (1716-1771) – автора поеми „Елегія, написана на сільському цвинтарі” (1751) [1, c.131].

Пізнє Просвітництво (60-80 роки). Розквіт сентименталізму та передромантизму.  Виходять у світ сентиментальні романи Л. Стерна „Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена” (1767), „Сентиментальні подорожі” (1768) та О. Голдсміта „Векфільдський священик” (The Vicar of Wakefield, 1766).  Поезія представлена творчістю Олівера Голдсміта (1728–1774), Вільяма Каупера (1731–1800 ), Джорджа Крабба (1754–1832).  У драматургії розвитку набуває сатирична комедія звичаїв у творчості Річарда Брінслі Шерідана (1751-1816) – автора комедій „Суперники” (The Rivals, 1775), „Школа лихослів’я” (The School for Scandal, 1777). Впливовою постаттю періоду вважається Семюель Джонсон (1709-1784) – критик („Життя поетів”), поет (створив імітації на сатири Ювенала), лексикограф (є автором першого слов-ника англійської мови), та есеїст (редагував видання „The Rambler”, ‘The Idler’, писав філософські повісті про „вибір у житті”). Свої літературні погляди виражав прямою, дотепною і вишуканою мовою [22, c.221].

Вплив Філдінга на сучасний йому та наступний світовий літературний процес величезний. Саме з його руки дещо трансформована сервантівська традиція отримала подальше продовження: безкорисливий дивак стає не посміховиськом, а переможцем у багатьох творах красного письменства (Смолетт, Голдсміт, Вальтер Скотт, Діккенс). Байрон і Гоголь, Гейне і Стендаль, Діккенс і Теккерей прямо заявляли про вплив на них творчості Філдінга. Техніка його романів у багатьох відношеннях залишається неперевершеною, характери — взірцем психологічної переконливості і правдивості. І це далеко не повний перелік фактів відчутного впливу творчості Філдінга на світовий літературний процес, який ще раз підтверджує: творчість англійського письменника є видатним явищем в світовій літературі. 

1.2. Г. Філдінг як один із засновників просвітницького реалістичного роману 

Генрі Філдінг (Henry Fielding, 1707–1754) є одним із найвидатніших представників англійського реалізму XVIII століття. Його вважають засновником європейського реалістичного роману, хоча за 47 років, що відвела йому доля, він написав лише 3 романи, а основна його діяльність була зосереджена в галузі драматургії (він написав 27 п’єс). Утім, здобутки Г. Філдінга в розвитку епічної романної форми є вагомими [22, c.141].

Народився в аристократичній багатодітній сім’ї (12 дітей), мав знатних і впливових родичів. Вчився у привілейованому Ітонському колежі, пізніше поступив на філологічний факультет Лейденського університету в Голландії, проте через брак коштів навчання не закінчив.

Першими творіннями письменника були сатиричні соціально-політичні комедії звичаїв. Усього написав 25 комедій та фарсів, серед них „Трагедія трагедій, або Життя і смерть Великого Хлопчика-Мізинчика” (The Tragedy of Tragedies, or the Life and Death of Tom Thumb the Great, 1730), „Дон Кіхот в Англії” (Don Quixote in England, 1734), „Пасквін, драматична сатира на сучасність” (Pasquin, a Dramatick Satyre on the Times, 1736) та ін. Комедії спрямовані проти політичних і релігійних чвар, не-справедливого судочинства, передвиборних підкупів, суспільно-політичної системи Англії в цілому. За дотепністю та силою викриття вони досягають рівня сатири Свіфта. У комедії „Історичний календар” (The Historical Register for the Year, 1737) Філдінг висміяв партію вігів і керівника уряду міністра Роберта Уолпола – відомого хабарника. У 1737 році спеціальним законом про театральну цензуру, виданий Уолполом, театр був закритий, а Філдінг відсторонений від театральної діяльності [16, c.551].

Після закриття театру у віці 30 років письменник поступив в юридичний навчальний заклад, отримавши через 3 роки право займатися адвокатською справою. З того часу працював суддею в одному з районів Лондона. Відзначався непідкупністю і спра-ведливістю. Ситуації, з якими до нього зверталися, пізніше використає у своїх романах.

Творчий злет Філдінга пов’язаний з виходом у світ роману „Історія пригод Джозефа Ендрюса” (The History of the Adventures of Joseph Andrews, 1742), який був задуманий як пародія на „Памелу” С. Річардсона. Філдінг не міг погодитися зі своїм попередником, який бачив спасіння одинокої, беззахисної молодої жінки тільки в її стійкості і доброчинності. Головним героєм роману виступає брат Памели Джозеф, який з дитинства служить у багатому маєтку сера Томаса. Після смерті господаря його вдова леді Бубі домагається прихильності молодого слуги, проте той, наслідуючи приклад сестри, чинить опір, за що леді його виганяє. У романі автор зобразив широку картину життя сучасної йому Англії, увів цілу галерею колоритних образів – представників різних соціальних прошарків, тож роман виходив за вузькі рамки жанру пародії, став самостійним твором [5, c.13].

Найбільшим досягненням Філдінга став роман „Історія Тома Джонса, Знайди” (The History of Tom Jones, a Foundling, 1749), завдяки йому письменник завоював безсмертну славу. 1851 року вийшов у світ роман „Амелія” (Amelia), проте за художніми якостями поступався попереднім.

На початку 40-х років письменнику судилось пережити смерть старшої дочки та коханої дружини Шарлотти Кредок, яка стала прототипом Софії у „Томі Джонсі” та Амелії в однойменному романі. На руках у нього залишилось двоє дітей, згодом одружився на своїй служниці. Через постійні хвороби 1754 року відправився на лікування у Португалію. Проте переїзд через море повністю підірвав здоров’я письменника. Помер у Лісабоні, де і похований [1, c.114].

Розглядаючи роман Г. Філдінга «Історія Тома Джонса, знайди», спробуємо дослідити модель даного твору з позиції формування індивідуально-авторського стилю письменника як яскравого представника епохи Просвітництва. Г. Філдінг називав себе «творцем нового різновиду літератури», визначивши жанр своїх романів як «комічний епос у прозі». Митець спирався на літературні традиції Семюеля Річардсона (1689–1761), який був сучасником Г. Філдінга і заклав підвалини соціально-психологічного роману, утвердивши епістолярну форму розповіді. Три найвідоміші романи С. Річардсона («Памела, або ж Винагороджена доброчесність» (1740); «Клариса, або історія юної леді» (1747–1748); «Історія сера Чарльза Ґрандісона» (1753)) засвідчують сентиментально-дидактичний стиль, що став одним із головних показників просвітницької наративної структури [3, c.336].

Г. Філдінг, за його твердженням, наслідуючи М. Сервантеса, натомість створив «комічний епос у прозі», розширивши морально-філософський зміст й утвердивши жанр «історії» (story). Зауважимо, що зі слова історія починається назва не лише одного з романів С. Річардсона («Історія сера Чарльза Ґрандісона»), а й двох романів Г. Філдінга: «Історія пригод Джозефа Ендруса і його друга Абраама Адамса» («The History of the Adventures of Joseph Andrews and of his Friend Mr. Abraham Adams», 1742), «Історія Тома Джонса, знайди» («The History of Tom Jones, a Foundling», 1749) [11, c.56].

Створюючи сатиричну оповідь у романі «Історія Тома Джонса, знайди», Г. Філдінг свідомо робить свого головного персонажа схожим на Дон Кіхота. Свідченням цього є й наявність у Тома Джонса «зброєносця» Патриджа, дуже схожого на Санчо Пансу; окреме звернення Г. Філдінга до образу Дон Кіхота у п’єсі «Дон Кіхот у Англії» (1734); започаткування жанру роману «великої дороги» тощо.

Згадаємо, що більшість зарубіжних дослідників уважають першим справжнім романом в історії європейської літератури твір М. Сервантеса «Дон Кіхот» [12, с. 23]. Так, американський науковець Гаррі Левін зазначив, що жанр роману розпочав своє існування досить своєрідно – «з висміювання й повалення свого попередника»: «І Сервантес, протиставляючи повсякденну реальність міста, що розвивається, лицарським ідеалам замку, що руйнується, створив архетип для всіх романістів і майбутніх реалістів» [26, с. 70–71].

Створена Г. Філдінгом наративна модель роману підтверджує спробу письменника утвердити реалістичну оповідь у прозі. З цією метою Г. Філдінг увів у твір «Історія Тома Джонса, знайди» реальну людину й поставив її у звичні для неї (реальні, типові) обставини. У такий спосіб автор-реаліст досягає своєї мети – створення художньо достовірного наративного дискурсу у творі. Саме бажання відтворити наближену до життя реалістичну оповідь вимагало від Г. Філдінга оновлення змісту й мови роману, творчих пошуків та новацій наративних структур.

Формування стилю Г. Філдінга-романіста відбувалося під впливом його досвіду фейлетоніста і сатирика часописів «Щирий патріот» і «Якобінський журнал». Ця кореспондентська практика допомогла письменникові майстерно приховувати під сатиричними й іронічними сценами творів соціально-викривальні мотиви.

До своєї письменницької праці Г. Філдінг ставився напрочуд серйозно, навчався літературній справі й у колі сім’ї, і під час перебування в коледжі та в університеті. Його тітка Мері Монтегю була відомою письменницею, ще під час навчання в Ітонському коледжі Г. Філдінг розпочав свою письменницьку кар’єру як драматург, а заробляв собі на життя компонуванням п’єс. Г. Філдінг закінчив Лейденський університет, де глибоко вивчав класичну літературу. Твори античних авторів читав мовою оригіналу, знаючи давньогрецьку мову й латину. У 1730 році три п’єси Г. Філдінга були успішно поставлені в лондонському театрі Друрі-Лейн [31, c.331].

Епіграф до роману «Історія Тома Джонса, знайди» взятий автором із «Поетичного мистецтва» Горація (141–142 вірші – це вільний переклад вступних віршів «Одіссеї» Гомера): «Mores hominum militorum vidit» («Бачив звичаї багатьох людей»). Розміщення епіграфа на титульній сторінці твору підтверджує як володіння письменником латиною, так і його бажання створити соціально-побутову комічну епопею, енциклопедію англійського життя тієї доби. Для втілення мети найкраще підходив саме жанр роману, який завдяки Г. Філдінгу наблизився до реального життя.

М. Бахтін слушно зазначив, що роман є проявом часу, «найкраще висловлює тенденції становлення нового світу, це єдиний жанр, народжений цим новим світом і в усьому суголосний йому» [5, с.18 Бахтин]. Д. Затонський підкреслив подвійність структури роману, коли необхідно описати повноту світу, але цей багатогранний матеріал організовується навколо індивідуальної приватної події, надаючи роману як жанру «неперервність руху» [12, с.21]. Якраз завдяки створенню типового героя свого часу, ураховуючи зміни в суспільстві, «роман якомога точніше «копіює» сам світ, саме суспільство, саму людину, одночасно відтворюючи й моделюючи їх, оцінюючи й створюючи»[11, с.37].

Однією із провідних ознак англійських романів XVIII століття стало відображення прагнення індивіда до особистої вигоди, досягнення кар’єри, що зумовлене соціально-історичною ситуацією того часу. На думку Д. Затонського, досягти цього швидко міг тільки «вискочень» [12, с. 237]. Отже, роман «Історія Тома Джонса, знайди» Г. Філдінга – це твір про «вискочня».

Французький прозаїк Мішель Бютор, аналізуючи внесок А. Р. Лесажа, П. де Маріво, Г. Філдінга, зазначав, що у творах митців XVIII століття головною є тема «вискочня» [23, с.79]. Відповідно автор тексту створює нарацію про те, як цей герой піднявся так високо і як у суспільстві сформувалося відповідне тло для такого «піднесення».

Американський письменник XX ст. Ральф Еллісон зазначив, що лише у XVIII ст. з’явилася потреба в нових художніх формах, оскільки люди того часу захопилися жагою змін [24, с. 63]. До XVIII ст., як писав Р. Еллісон, людина відчувала себе «вдома» у тому середовищі, що здавалося стабільним і добре організованим світом [24, с.64]. Цю думку підтримав сучасний український науковець Д. Наливайко в книзі «Мистецтво: напрями, течії, стилі», обґрунтувавши думку про те, що існування канонічних стилів (дотримання стилю «великої епохи» як єдиної, загальної, обов’язкової для митців норми) базувалося на статичності форм суспільного життя, тобто на відсутності відчуття динаміки й мінливості в існуванні людини [17, с.48]. Отже, з XVIIІ ст. в художній свідомості поширюється відчуття «динаміки життя й мінливості людини». Такі тенденції антинормативності на межі XVII–XVIIІ сс. відзначають у своїх працях О. Поуп («Досвід про критику»), О. Сумароков («Епістола про віршування»), Г. Лессінг («Гамбурзька драматургія»), а також Г. Філдінг у передмовах до своїх романів.

У XVIIІ ст. в європейських літературах поступово утверджується просвітницька наративна модель роману. У ній нерідко виявлявся казковий позитивний фінал (добро перемагає). Основу сюжету становить історія про те, як добрий, майже казковий, герой (дивак) перемагає могутніх представників злих сил. Літературні нащадки успішно запозичили цей структурний елемент у Г. Філдінга (Т. Д. Смолетт, О. Голдсміт, В. Скотт, Ч. Діккенс та ін.).

Головна ідея просвітницького роману – виховання читачів, а для цього саме підходить створення нарації життя, пригод, іноді навіть безчинств (як у сатиричній повісті Г. Філдінга «Життя Джонатана Уайльда Великого» («The life of Mr. Jonathan Wild the Great», 1742). Нагадаємо, що роман як жанр став центром літературного життя лише у XVIII столітті, давши письменникам простір для повчально-сентенційно-дидактичної оповіді [21, c.22].

Пафос Просвітництва полягає у прагненні людини до самовдосконалення (недаремно у романах доби Просвітництва численні перешкоди, котрі має перебороти герой, набувають нерідко фантастично-гротескного характеру, створюючи ситуацію ізоляції, відірваності, самотності для персонажа).

На думку Д. Затонського, просвітницька література була насамперед пов’язана з філософією, «наперед заданою моральною оцінкою буття, котра застосовувалась до ідеалу «природної людини» та обмежувалась раціональними принципами «громадянського суспільства» [11, с.57]. А отже, наратор у просвітницькому романі всіма можливими засобами мав передати образ досконалої «природної людини», котра керується у своїх вчинках раціональними доводами розуму й обстоює принципи громадянського суспільства.

Моралізаторство просвітницьких романів можна вважати тим, заради чого і перечитують усі твори – заради «подробиць». Зазначення стислого змісту ще на початку кожного розділу в романі Г. Філдінга «Історія Тома Джонса, знайди», випереджає події і створює ефект повної передбачуваності. Цікавими ці розділи роблять саме «подробиці», смакування описів, роздумів, міркувань оповідача. Сюжетом твору Г. Філдінга є «біографія» Тома Джонса, а решта – захопливий світ подробиць, що створюють наративне тло роману [14, c.14].

Отже, на підставі проведеного дослідження можна зробити такі висновки. «Історія Тома Джонса, знайди» Г. Філдінга є яскравим зразком просвітницького реалістичного роману, який почав формуватися у XVIII столітті й справив значний уплив на подальший розвиток романного жанру. Г. Філдінг уперше широко ввів у свій твір саме життя в його соціально-історичній конкретності й розмаїтті деталей та подробиць. «Ядро» наративної моделі роману становить історія формування й утвердження героя-вискочня, а тлом для біографії є реальний світ, умови існування й виховання персонажа. Спираючись на традиції М. Сервантеса, С. Річардсона та інших митців, Г. Філдінг значно розширив обрії європейського роману, позбавивши його казково-фантастичних елементів і домінування дидактичного пафосу. Том Джонс постає як людина свого часу, органічно пов’язана з різними колами суспільства, вона є втіленням його ознак, вад і прагнень.

РОЗДІЛ ІІ. ЛІТЕРАТУРНИЙ АНАЛІЗ ВЕРШИНИ ТВОРЧОСТІ Г.ФІЛДІНГА «ІСТОРІЯ ТОМА ДЖОНСА, ЗНАЙДИ»

 2.1. Жанрова особливість «Історія Тома Джонса, знайди» як комічної епопеї у прозі

 У передмові до збірника літературознавчих досліджень, присвячених інтерпретації роману Г. Філдінга «Том Джонс», автор і видавець М. К. Баттестін називає цей твір «останнім і найдовершенішим досягненням Англії епохи Августа» [23, c.66]. Термін «епоха Августа» (Augustan Age) був запозичений англійцями у стародавніх римлян часів правління імператора Августа і творчості Віргілія, Горація та Овідія для визначення періоду найбільшого розквіту англійської національної прози [27, c.23]. Межі цієї періодизації зазвичай датовані 1680–1750-ми роками, але дослідник А. Р. Хамфріз розширює ці рамки до 1660–1780 років, мотивуючи свій висновок тим, що саме у цей період в англійській літературі панує однакова тенденція «бачення світу» [26, c. 15].

Генрі Філдінг визначав жанр «Історії Тома Джонса, знайди» як комічну епопею у прозі («comic epic in prose» [25] ). Основні ознаки, разом із визначенням цього жанру, були викладені ним у передмові до роману «Джозеф Ендрюс» (The History of the Adventures of Joseph Andrews and His Friend, Mr. Abraham Adams, 1742 : «a comic romance is a comic epic—poem in prose; differing from comedy, as the serious epic from tragedy», «In the diction I think, burlesque itself may be sometimes admitted» [25]), а згодом доповнені i розвинуті у вступних розділах до «Тома Джонса» («prosaicomi—epic writing» [25]). Розглядаючи комічну епопею як різновид англійського реалістичного роману у період його становлення, літературознавці користуються терміном «роман» і, наслідуючи видавців, скорочують автентичні версії назв романів лише до імен їх головних героїв так, як це зроблено на обгорткових сторінках видань, опублікованих після смерті (за життя заголовки залишали у повній авторській редакції) письменника [28, c.24].

Генрі Філдінг не випадково називав свої романи «комічними епопеями». Сміх як ефективний засіб боротьби з марнославством посідає важливе місце в естетичній системі поглядів просвітників. Філдінг стає творцем нового жанру і, як наслідок, нового стилю англійської художньої прози. Звертаючись до комічного роману, котрий, згідно з визначенням багатьох його сучасників, розглядався як «низький» жанр літератури [35], він робить свої твори зрозумілими для широкої читацької аудиторії.

Романну форму епохи Відродження Філдінг-реаліст перетворює у якісно новий жанр і небезпідставно називає себе творцем нової галузі з літературної майстерності («… For as I am, in reality, the founder of a new province of writing, so I am at liberty to make what laws I please therein»[25]). На думку одного з корифеїв світового літературознавства М. М. Бахтіна, основоположні праці якого перекладені англійською мовою, жанрова своєрідність «Тома Джонса» полягає у тому, що у цьому творі актуалізовані найкращі риси декількох романних різновидів, а саме: 1) роману подорожей (роман странствований), 2)роману випробувань (роман испытаний), 3) біографічного роману (биографический роман) і 4) роману виховання (роман воспитания) [4, c.188]. А згідно з теорією М. Г. Соколянського, «Історія Тома Джонса, знайди» є водночас романом «битої дороги» (большой дороги) і сімейно-біографічним романом виховання [21, c.141]. Натомість, психолінгвістична типологія художніх текстів за В. П. Бєляніним говорить про наявність певної текстової домінанти, оскільки у кожному творі художньої літератури присутній один чи більше типів свідомості, котрі визначають задум, а мовленнєва реалізація останнього визначається не загальномовними законами, а загальним змістом тексту. Іншими словами, первинність задуму визначає структуру тексту та вербальну реалізацію цього задуму [6, c.47]. Тексти, котрі містять у собі опис як мінімум двох типів авторської свідомості, багатьох станів і типів поведінки людей, В. П. Бєлянін називає «змішаними».

На нашу думку, «Історія Тома Джонса» є яскравим прикладом змішаного типу тексту, у якому легко простежуються «світлі активні» і «веселі» [20, c.131] контексти, що є свідченням багатства авторського задуму та цільового налаштування на широке коло читачів.

Відтворюючи гуманістичний характер політичних та філософських поглядів просвітників, Філдінг у 1-му розділі І книги «Тома Джонса» проголошує, що має намір писати про «людську природу» («Theprovision then which we have here made is no other than HUMAN NATURE» [25]). Свідченням цього є і епіграф до роману: «Бачив звичаї різних людей» (Mores hominum multorum vidit). Уся система образно-художніх засобів у аналізованому тексті підпорядкована цій комунікативно-прагматичній авторській інтенції [7, c.23].

Говорячи про специфіку «романного слова», М. М. Бахтін пише про розташування мови прозаїка за ступенями більшого чи меншого ступеня близькості до автора та його кінцевої мети [4, c.111]. Дослідник зауважує, що одні моменти мови висловлюють смислові інтенції автора прямо, інші – ці інтенції заломлюють («преломляют»), а відбувається це тоді, коли слова акцентуються автором гумористично, іронічно або пародійно. На думку M. М. Бахтіна, така переакцентуація лексики особливо притаманна англійському гумористичному романові [4, c.112], засновником якого вважається Генрі Філдінг.

М. Прайс зауважує з цього приводу про те, що ясність задекларованої Філдінгом манери літературного письма сприяє протиставленню прямого значення слів їхньому прихованому підтекстові [29, c.141]. А І. Уотт у своєму дослідженні стверджує, що іронія у ХVІІІ столітті в Англії не лише створила передумови, а й стимулювала розвиток такого різновиду прози, котрий акцентовано наголошував на подвійності значення слів [31, c. 104].

Однак, на думку Г.Хетфілда, котрий аналізує наведені вище тлумачення у своїй монографії, ці літературознавці не згадують про те, що іронія для тогочасних письменників була не лише джерелом формування нового стилю, а подекуди і критикою останнього – або, точніше, критикою мовної недовершеності, яка була актуалізована за допомогою цього стилю [28, c.153].

Внаслідок того, що «різне словесне оточення» надає різнорідного стильового відтінку для забарвлення однакових слів, виникають так звані «семантичні обертони», а саме – «ті смислові елементи, котрі утворюються із взаємодіючої сукупності слів» [14, c.35-36]. Семантичні обертони, котрі виникають у тексті «Тома Джонса» на контрасті «високого» і «низького», на зіткненні патетичного і смішного визначають сферу комічного у творах Генрі Філдінга. Сміх письменника витриманий у межах, визначених для нього естетикою і мораллю ХVІІІ століття, згідно з якою висміюванню підлягало марнославство, а вихвалянню – доброчинність. Збільшення маргінального контрасту між цими двома полюсами порівняння робить очевиднішим комічний ефект у філдінгових епопеях.

Комічне, що вивчається естетикою, літературознавством, логікою і психологією, є категорією складною і багатоплановою. Ми поділяємо думку тих учених, котрі вважають, що дослідження лінгвостилістичної маніфестації цього явища має базуватися на виявленні онтологічної сутності комічного, його естетико-аксіологічної природи і комунікативно-прагматичного спрямування [19, c.13].

Відповідно до енциклопедично зафіксованого тлумачення, ми розуміємо комічне як «суспільно значуще життєве протиріччя (цілі – засобам, форми – змістові, дії – обставинам, сутності – її проявам), котре у мистецтві є об‘єктом особливої емоційно насиченої критики – висміювання» [20, c.145].

Комічне має соціальну сутність і пов‘язане зі сферою діяльності людини. Воно породжується у дійсності суспільними протиріччями, а останні, якщо хоч скільки-небудь суттєві, не можуть не містити у собі елементів комічного. У суспільних протиріччях завжди є два протилежні сторони, одна з яких неодмінно негативна. Саме ця сторона і містить об‘єктивну основу для особливої емоційної форми критики – висміювання (mockery [24, c. 985]). Для того, аби піддати об‘єкт висміюванню, необхідно володіти особливим естетичним почуттям – почуттям гумору, активною творчою формою якого вважається дотепність [20, c.146].

Літературознавці оперують такими поняттями, як «відтінки сміху» і «ступінь сміху» [6, c.120], і визначають через їхнє тлумачення ту чи іншу форму (тип) комічного. Проте питання про кількість форм комічного, їх статус та ієрархію досі не є остаточно вирішеним. Дослідники виокремлюють від двох основних форм (гумор і сатира) до семи (гумор, сатира, жарт, насмішка, іронія, гротеск, сарказм), при цьому між цими різнорідними формами подекуди не роблять ієрархічних відмінностей. У деяких концепціях, поряд з гумором і сатирою, у ролі основної форми виділяють іронію. У цьому дослідженні ми притримуємось точки зору тих теоретиків, котрі розглядають гумор і сатиру в ролі основних рівноправних форм комічного, а за іронією залишають статус одного із прийомів комічного, що використовується і гумором, і сатирою. Це надає нам право розрізняти сатиричну і гумористичну іронію як самостійні прийоми, що здатні актуалізувати комічний ефект. Сатирична іронія, висміюючи явище, заперечує його сутність, а гумористична – жартома піддає критиці окремі його сторони [3, c. 152-153]. Проте в основі як сатиричної, так і гумористичної іронії лежить загальне емоційно-критичне ставлення до дійсності, котре і складає специфічну сутність цих двох різновидів реалізації категоріальних характеристик комічного.

Комічне як естетична категорія відбиває у свідомості людини комічне у суспільному житті, що існує як об‘єктивно-реальне явище. У Генрі Філдінга категорія комічного скерована не на окремих представників соціальних низів, а розповсюджується на усіх персонажів його прози («we do not pretend to introduce any infallible characters into this history» [25]), котрим, без винятку, притаманні ті чи інші вади.

Проголосивши провідною темою «Історії Тома Джонса, знайди» розмаїття людської природи («… Human Nature, tho’ here collected under one general name, is such prodigious variety» [25]), Філдінг і у комічному притримується природного способу її імітації, визначаючи для себе манірне удавання єдиним джерелом воістину смішного («The only source of the true Ridiculous (as it appears to me) is affectation»і»From the discovery of this affectation arises the Ridiculous» [25]). Бідність і потворність не можуть бути предметом висміювання, оскільки остання викликає відразу, а перша – співчуття. І Генрі Філдінг свідомо виключає з кола комічних об‘єктів такі явища, які слугують предметом сатири. Комізм філдінгових романів заснований на актуалізації несумісності внутрішнього світу персонажів з удаваним (pretence).

Аналізуючи лексико-виразні засоби реалізації комічного у романі «Том Джонс», ми виходимо з положення про те, що смисловий потенціал висловлювання, котре створює комічний ефект, формується в особливих контекстуальних умовах, а саме – у результаті певного співвідношення смислу висловлювання і контексту [13, c.51]. Комічне як лінгвістична категорія розглядається нами як текстова реалізація модально-оцінного налаштування письменника, як результат комунікативного наміру зорієнтувати мовленнєві засоби на актуалізацію специфічного критичного ставлення суб‘єкта до дійсності.

Актуалізація комічного ефекту може відбуватись на різних лінгвостилістичних рівнях тексту: фонографічному, морфологічному, лексичному, синтаксичному, композиційному, екстралінгвальному. У подальшому нашому дослідженні ми задіяли такі робочі терміни, як мікроконтекст слова, макроконтекст фрагмента тексту і мегаконтекст літературного твору в цілому.

Ми беремо до уваги частину мови як найбільш прагматично релевантну одиницю інформативності тексту [9, c.162] та застосовуємо принцип асоціативності лексичних значень, що надає можливість аналізувати не лише синонімічні, а й ідентичні чи наближені за значеннями слова. В «Історії Тома Джонса, знайди» провідна роль в актуалізації комічного ефекту належить лексико-морфологічному та семантико-асоціативному рівням тексту. Ця обставина значною мірою пояснюється процессами мовного розвитку, що мали місце в Англії у ХVІІІ столітті. 

2.2. Ідейно-художня своєрідність твору Г. Філдінга в «Історії Тома Джонса, знайди» 

Зазвичай традиційна схема логічних міркувань про ідейно-художню своєрідність твору будувалась у такій послідовності: роман насичений просвітницькою проблематикою, а така ідейна широта передбачає епічний розмах зображення, відповідно, його топографія базується на панорамному зображенні дійсності, охоплення якої широке й універсальне. Звісно, не можна заперечувати наміру письменника створити «комічний епос», тим більше, що він сам визначає жанрову своєрідність твору цим поняттям. Однак оскільки роман виконує функцію «епосу приватного життя», то актуальним є й дослідження просторових образів цього життя [16, c.141].

На відміну від «Шамели», що так і залишилась анонімною, та від «Пригод Джозефа Ендрюса», який не одразу “знайшов” автора, авторський простір «Історії Тома Джонса»  свідомо маркований. Зовнішньо продовжуючи розробляти концепцію комічного епосу, Філдінг набагато менше, ніж у першому романі, застосовує пародійне «перевертання» топосів героїчної п’єси або галантно-героїчного роману, натуралізуючи і мініатюризуючи саму форму авторських роздумів.

Двоїсто-компромісна моральна позиція Філдінга доповнюється такою ж  двоїстою естетичною позицією, детально поданою у вступних розділах. Філдінгів оповідач підкреслює свою підпорядковану роль щодо читацьких смаків, необхідність задовольняти ці вподобання, зважаючи на свою професію.

У той же час «комерційна стратегія» романіста епохи Просвітництва не дорівнює комерціалізації сучасної масової літератури уже з огляду на іронічність подібних авторських сентенцій. Письменник зображує свого оповідача професіоналом, який не покладається лише на натхнення, уяву і не нехтує знаннями. Як і в «Пригодах Джозефа Ендрюса», оповідач усвідомлює не лише заповнені історії його героїв, але і «пустоти», які закликає заповнити як «тямущого читача», так і «читача нижчого розряду» [7, c.44].

Особливу роль в авторській рефлексії відіграє іронія, яка органічно вписується в поетику іронії XVIII століття. Саме з іменем Філдінга дослідники пов’язують народження нового поняття «ситуаційної іронії», так званої «іронії долі».

Цікаве і змішування жанрів, стилів, модальностей у визначенні автором жанрової приналежності його твору. Філдінг створює те, що пізніше Гегель назве «епосом приватного життя», тобто роман нового типу, “novel”. Проте в його епоху термін ще не отримав того значення, якого він набуде  у наступному столітті. Тож іронічна двоїстість оповідача змушує його не до кінця виконувати виголошені принципи: на перший план виходить то «історія життя», то особливим чином відтворена «героїка», то «прозаїчність» оповіді, то її «епічність».

Одним із важливих аспектів проблеми є питання співвідношення «комічного епосу» Філдінга з комедійною традицією. Як і багато хто з романістів XVII – XVIII століть Філдінг писав п’єси, ось чому для нього є важливим досвід театру. Однак він шукає специфічний тип романного наративу, схиляючись скоріше до створення аналогу неокласицистичної драми. На цей аспект «театральності» роману Г.Філдінга ще не звертали достатньої уваги. Він не відмовляється від театральності як такої, однак трансформує її традиційні форми, шукаючи інших жанрових форм, зокрема, романних [1, c.321].

Іронічно-грайлива, двоїста авторська рефлексія Філдінга дозволяє говорити про пов’язаність його поетики з англійським рококо, про продовження в «Історії Тома Джонса» естетичної полеміки із сентименталізмом, розпочатої в «Шамелі» та «Джозефі Ендрюсі».

Компоненти відтвореного зовнішнього світу, з яким мають справу персонажі, не мають відкритого, панорамного характеру. Враження просторовості створюється, по-перше, тим, що Філдінг поєднує, переплітає, переплутує долі досить великої кількості героїв, іноді спеціально підкреслюючи їх несхожість, а, по-друге, вільним переміщенням автора світом своїх персонажів. Йдеться про розмитість меж між авторською рефлексією та авторським описом персонажів [6, c.101].

Головний персонаж роману вносить в оповідь улюблену у XVIII столітті тему «скандалу», пов’язаного як з його походженням (незаконнонароджений), так і з його природною  недосконалістю – легковажністю, слабкістю до жіночої статі, запальністю тощо. При цьому статус знайди, незаконнонародженість виявляється для Тома не «романічною» обставиною, а «природною» перепоною до соціальної адаптації, реалізації щасливого шлюбу.

Для філдінгової характеристики має значення як досвід роману бароко, так і досвід класицистичної драматургії, які стали підґрунтям для  авторського переконання в тому, що характер вибудовується на правдоподібності. Крім того, у системі персонажів Філдінга можна виділити певний «центр» і «периферію»: центральні герої Том і Софія зображені не лише з подробицями, але і з більшою художньою оригінальністю, ніж другорядні персонажі [16, c.51].

Представляючи своїх героїв як природні характери, Філдінг, однак, як і в «Пригодах Джозефа Ендрюса», грає топосами «високих» романів, у яких до першої половини XVIII століття розвинулось мистецтво портрета. Передусім він забарвлює їх іронією, яка стосується не лише, умовно кажучи, негативних героїв, але і тих, яким автор явно симпатизує.

Фабула «Історії Тома Джонса», на відміну від «Пригод Джозефа Ендрюса», в якому фабула має лінійний характер, складається наче з двох ліній – історій Тома та Софії Вестерн. Проте хоч їх історії і розглядаються найчастіше як історії руху, подорожі дорогою, насправді ж можна помітити, що в романі простір дії лише називається. До того ж, крім заїжджих дворів і трактирів у романі фігурують і спальні, будуари та салони (інакше не можна було б зобразити, наприклад, «простір» леді Белластон або лорда Фелламара)[25].

Майже половина дії роману розгортається поза темою мандрівки. Тим парадоксальніше, що і подієвий простір «пригод» виявляється більш «інтер’єрним», ніж очікувалось. Простір дороги, що присутній у хронотопі твору, не перетворюється на предмет безпосереднього зображення і чергування «інтер’єру» і «ландшафту». а зберігається протягом усього роману. Причому саме в просторі інтер’єру відбуваються всі найбільш значні фабульні події.

2.3. Новаторство роману «Історія Тома Джонса, знайди» 

«Історія Тома Джонса, знайди» – кращий твір Філдінга, вершина просвітницького реалістичного роману в Англії. Відтворена у романі картина сучасного письменника соціальної дійсності правдива і багатогранна. Місце дії в романі – село і місто, поміщицькі садиби і столичні салони, придорожні готелі та ярмарки, в’язниці і житла бідняків. У романі зображені люди різних соціальних шарів: дворяни, великі і дрібні буржуа, служителі церкви, бездомні бродяги, суддівські чиновники. З образом Тома Джонса Філдінг пов’язує свої уявлення про істинну «людську природу». У ньому відбилися властивий Філдінгу період створення цього роману оптимізм і віра в здорові початку, укладені в людині і в житті.

Том Джонс — підкидьок, що виріс в будинку поміщика Олверті, який виховав його разом зі своїм племінником Блайфілом. Том розумний, сміливий, товариський, зовні привабливий. Він чесний і добрий, чуйний і прямодушний. Він не схожий на хитрого і лицемірного Блайфіла, вміло приховує свою справжню сутність за зовнішньою скромністю і показною набожністю.

Філдінг створює соціально-політичну комедію. Письменник вів боротьбу з урядом Уолпола, викривав несправедливість англійського законодавства, продажність політичних діячів, систему підкупів, усілякі шахрайства; він висміював вдачі та низинні смаки людей, розбещених багатством [18, c.214].

У своєму найкращому романі – «Історія Тома Джонса, знайди» (1749) – Філдінг розповів читачам саме про таких людей. Обравши форму роману «великого шляху», він змальовував широку життєву панораму. Проводячи свого головного героя крізь різноманітні верстви англійського суспільства XVIII ст., насичуючи його життя смішними та гіркими пригодами, легковажними вчинками та добрими поривами, романіст врешті-решт закінчив історію щасливою розв’язкою, тому що впевнений: його Том Джонс, хоча й помилявся, однак за свої прямолінійність, доброту та природність заслуговує на кращу життєву долю. Своїм романом Філдінг не лише досяг популярності, а й заслужив честі бути названим В. Скоттом «батьком роману в Англії» [21, c.77].

Дія твору відбувається в 1745 р., в період реакційного повстання якобитів на підтримку чергового претендента з роду Стюартів на престол Англії. Тож події розгортаються на широкому соціальному й історичному тлі.  Але в центрі роману – не соціальна боротьба, а питання про розум і почуття людини. Треба вказати на три основні чинники, що надають роману художньої цінності: це бурхлива історія кохання Софії Вестерн і Тома Джонса, протистояння Тома і Блайфіла – поєдинок лицемірства й щирості, на якому засновується морально-етична концепція роману, та присутність у творі автора, який бере активну участь у спілкуванні з читачами, є їхнім діяльним провідником [28, c.101].

Роман приваблює спокійним і широким поглядом на життя, вірою автора в те, що люди можуть розвязувати найскладніші проблеми, керуючись розумними та гуманними почуттями. Його автор загалом поблажливий до людських слабкостей, але водночас непримиренний до ницості, хижацького егоїзму, лицемірства. Герої виразно поділяються на позитивних та негативних. Центральна пара – Том і Блайфіл, котрі, виступають антагоністами впродовж всього твору, як носії протилежних етичних начал. Том — добра й щира душа, він діє згідно з душевними поривами, не роздумуючи, вигідно це йому чи ні. Поривистий і нерозважливий, Том найменше турбується про те, як його дії можуть витлумачити, і це постійно використовує Блайфіл та інші недоброзичливці, що зрештою призводить героя до вязниці і мало не до шибениці. Але автор рятує свого симпатичного героя і допомагає йому перемогти безчесного і підступного Блайфіла. На противагу Томові, Блайфіл, природжений негідник і лиходій, переконаний у тому, що значення має лише те, який вигляд маєш ти перед людьми. Він прикидається розсудливим, скромним та набожним. Насправді ж він підступний і лицемірний, постійно обмовляє Тома містеру Олверті і добрі вчинки хлопчини тлумачить йому так, що вони видаються підлими і аморальними. В основі всіх його дій – корисливі розрахунки. Відчувається, що авторові він глибоко антипатичний. У фіналі Блайфіла викривають, він зазнає краху, але це не спонукає його до каяття [31, c.144].

Центральне питання в суперечках англійських просвітителів XVIII ст. про людську природу, що є в ній визначальним – «природні добрі почуття» чи «егоїстичний розрахунок», – Філдінг без вагань вирішує на користь почуттів.

Новаторство Філдінга полягає у наступному:

— автор вибирає шлях живої реалістичної оповіді, правдиво зображує соціальну дійсність і приватний побут як тло, на якому розвиваються події. У полі зору митця – усі класи, прошарки, стани. Ми знайомимося зі способом життя англійських поміщиків (сквайри Олверті і Вестерн), селян, дворян. З діалогів дізнаємося про політичну ситуацію в Англії, обстановку в армії, а також про тогочасне англійське судочинство;

— як драматург добивається єдності і логічності розвитку дій. Перед нами не перелік окремих життєвих пригод, що було характерно для попередньої прози, а цілісний витвір, який має чітку композицію з експозицією, зав’язкою, розвитком подій, кульмінацією, розв’язкою, що тісно пов’язані між собою.

— вдало поєднує долю головного героя з картинами тогочасного суспільно-політичного життя – усі образи, деталі, сюжетні лінії об’єднані у творі в одне ціле життєвим шляхом головного героя Тома Джонса Знайди, який є ідейно-художнім і композиційним центром у творі;

— уводить розповідь від ІІІ особи – невласне пряму мову, завдяки якій, без звернення до епістолярної форми розкриває внутрішнє життя героїв, тож реальні картини, стосунки між класами у романі чергуються з глибоким психологічним аналізом героїв;

— використовує усі компоненти художнього вираження дійсності, які виконують сюжетотворчі функції. Портрети, пейзажі, діалоги, побутові сцени служать для розкриття образів персонажів твору – раніше носили абстрактний характер;

— відбирає найбільш типові образи та ситуації, тому визнає право автора на деякий вимисел, завдяки якому можна створити яскравий образ за допомогою художнього слова;

— герої зображені багатогранно у складності та суперечності (Том Джонс, містер Олверті, містер Вестерн та інші);

— виводить образ автора, який формує думку читача, при цьому не моралізує, роман позбавлений нав’язливої дидактики;

— у творі наявні ознаки детермінізму – показано залежність життя і долі героїв від соціальних умов, звичаїв, релігії;

— широко використовує іронію та гумор, які надають творові жвавості та дотепності, становлять одну із найсильніших рис прози митця;

— За сюжетно-композиційною побудовою роман умовно можна розділити на три частини. Перша – перебування Тома Джонса у маєтку містера Олверті. Тут міститься експозиція та зав’язка. Друга – його подорож до Лондона, що є розвитком подій. У третій частині, яка присвячена перебуванню і пригодам героя у Лондоні, відбувається кульмінація та розв’язка історії [27, c.13-14].

Роман «Історія Тома Джонса, знайди» справді новаторський твір, уроки й відкриття якого мали велике значення для літератури, і не тільки англійської. У цій, за визначенням Філдінга, «комічній епопеї в прозі» окреслювалася вже згадувана специфіка класичного англійського роману, зокрема його тісна повязаність зі сферою комічного, гумору й сатири. У романі змінюється тип розповіді. Попередники автора видавали свої твори за документальну літературу і ховалися за маскою свідка, мемуариста, видавця тощо. Філдінг сам виходить на авансцену, стає не тільки оповідачем, а й важливим складником структури твору.

ВИСНОВКИ

 Просвітництво (фр. siecle des lumieres – букв. «доба світочів») – це широкий інтелектуальний рух (літературна доба) XVIIІ ст. Поняття «просвітництво» має кілька значень: ідейно-політичний рух; ідейно-естетична доба; літературна епоха. Основа ідеології Просвітництва – раціоналізм, щира віра у перебудовчу і всепереможну силу людського розуму й освіти (звідси друга назва епохи Просвітництва – «доба Розуму»).

У добу Просвітництва співіснувало кілька провідних літературних напрямів: класицизм, сентименталізм, реалізм та ін. Характерною ознакою просвітницької літератури була наявність у художніх творах певних філософських ідей, прагнення вплинути на суспільство, виховати людей.

Одним із  найвизначніших представником даної епохи був Генрі Філдінг – один з основоположників європейського реалістичного роману. Творчість письменника була різножанровою: публіцист і драматург, теоретик роману і блискучий романіст, він у всіх жанрах виступав гострим критиком сучасності. Англійський письменник Генрі Філдінг називав себе «творцем нової галузі в літературі». Він поставив собі за мету «проникнути в сутність усіх предметів і наслідувати природу». Ці принципи якраз знайшли своє втілення у новому типі роману, який започаткував Філдінг. На відміну від своїх попередників, Філдінг показував не цікаві пригоди персонажів та ситуації, в які вони потрапляють, а людські характери у їхньому розвитку та зв’язку із соціальним середовищем.

Проблема людської природи — основна проблема для всієї доби просвітництва XVIII ст. – займає центральне місце і в творчості Г. Філдінга, особливо в «Історії Тома Джонса, знайди», наповнюючи його романи новим морально-філософським змістом. «Історія Тома Джонса, знайди» — кращий твір Філдінга, вершина просвітницького реалістичного роману в Англії.

Г. Філдінг вважав свою романну творчість «новим видом прози», намагався синтезувати і трансформувати колишню романічну традицію “romance” і водночас відкрити перспективи іншого шляху оновленої форми роману – “novel”. При цьому він активно вводив у свої твори романні традиції минулого і сучасності: елементи поетики французького високого і низького комічних романів бароко, іспанського шахрайського роману. Події, що відбуваються з героями романів Г. Філдінга, при всій їх різноманітності, відрізняє «природна повсякденність» щоденних подій, полемічно  дегероїзованих порівняно з романічними пригодами, традиційними для барокової романної прози. Через це вони відбуваються у такому самому «природному» оточенні, звичному просторі англійського життя, схопленого на «зупинках на шляху», тобто в просторі щоденного інтер’єру.

За досить поліфорнічної і складної картини розвитку літературних напрямів епохи Просвітництва, у процесі її вивчення досить чітко вимальовується загальна сентиментально-рокайльна парадигма культури XVIII століття. Вона особливо яскраво представлена в англійському  романі цього періоду, і творчість Г. Філдінга демонструє динаміку цієї парадигми, втілюючи в художній еволюції поетики простору один з художньо значущих варіантів жанрово-стильової інтерференції рококо і сентименталізму.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 

1. Аникин Г. В., Михальская Н. П. История английской литературы. – М.,1985. – 485 с.
2. Антонова Е.А. (Федосеева Е.А.). Актуальные аспекты изучения художественного пространства в литературе // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Літературознавство. Журналістика. – Вип. 8. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2006. — №1. – С. 246 –
3. Артамонов С. Д., Гражданская З. Т., Самарин Р. М. История зарубежной литературы XVII–XVIII в.в. – М.:»Просвещение»,1967. – 854 с.
4. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества/ М. М. Бахтин. – М. : Искусство, 1979. – 445 с.
5. Бахтин М. Эпос и роман. О методологии исследования романа / М. Бахтин // Вопросы литературы. – 1970. – № 1. – С. 13–35.
6. Белянин В. П. Психолингвистические аспекты художественного текста / В. П. Белянин. – М. : МГУ, 1988. – 385 с.
7. Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования / И. Р. Гальперин. – М.,1981. – 144 с.
8. Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури XVII-XVIII століття. – 2-ге вид.;переробл. і допов. – К.:ЦУЛ,2009. – 289 с.
9. Дридзе Т. М. Язык и социальная психология / Т. М. Дридзе. – М.,1980. – 228 с.
10. Елистратова А. Филдинг // Елистратова А. Английский роман эпохи Просвещения. — М. : Наука, 1966. – С. 215-270.
11. Затонский Д. В. Европейский реализм XІX века. Линии и лики / Д. В. Затонский. – К. : Наук. думка, 1984. – 167 с.
12. Затонский Д. В. Искусство романа и XX век / Д. В. Затонский. – М. : Худож. лит-ра, 1973. – 278 с.
13. Кухаренко В. А. Интерпретация текста /В. А. Кухаренко. – М. : Просвещение, 1988. – 95 с.
14. Ларин Б. А. Эстетика слова и язык писателя / Б. А. Ларин. – Л. : Художественная литература, 1974. – 288 с.
15. Літературознавчий словник-довідник/за ред. Р. Громяка, Ю. Коваліва, В. Теремка. – К. : Академія, 2006. – 752 с.
16. Михальська Н., Щавурський Б. Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник у 2 т. Т.2: Л — Я / Н. Михальська, Б.Щавурський. — Тернопіль: Навчальна книга. — Богдан, 2006. – 864 с.
17. Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, стили / Д. С. Наливайко. – К. : Мистецтво, 1985. – 365 с.
18. Ніколенко О.М. Бароко Класицизм Просвітництво. Література XVII — XVIII ст. / Ніколенко О.М. — К.: Ранок, 2008. – 223 с.
19. Попова Г. Ф. Модальная оценка как смысловой компонент текста комической направленности (на материале французской художественной прозы): автореф. дисс. … канд. филол. наук: 10.02.05 – роман. языки / Г. Ф. Попова – М., 1985. – 23 с.
20. Словарь литературоведческих терминов / Л. И. Тимофеев, С. В. Тураев. – М. : Просвещение, 1974. – 509 с.
21. Соколянский М. Г. Западноевропейский роман эпохи Просвещения / М. Г. Соколянский. – К., Одесса: Вища школа, 1983.– 140 с.
22. Шалагінов Б. Б. Зарубіжна література: Від античності до початку XIX сторіччя. – К.:»Академія», 2004. – 358 с.
23. Battestin M. C. Twentieth Century Interpretations of Tom Jones / M. C. Battestin. – N.J., 1968. – 171 р.
24. Ellison R. Society, Morality and the Novel / R. Ellison // The Living Novel. – New York, 1957. – 551 р.
25. Fielding H. Tom Jones / H. Fielding. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.sparknotes.com/lit/tomjones/
26. Hatfield G. W. Henry Fielding and the Language of Irony / G. W. Hatfield. – Chicago, – 335 р.
27. Humphreys A. R. The Social Setting in Tom Jones / A. R. Humphreys // The Pelican Guide to English Literature: from Dryden to Johnson. – Penguin Books, 1976. – Vol. 4. – 218 р.
28. Hutchens E. N. Irony in «Tom Jones» / E. N. Hutchens. – Univ. of Alabama Press, 1965. – 221 р.
29. Theory of the Novel: A Historical Approach /ed. Michael McKeon – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 2000. – 328 р.
30. Thornbury E. M. Henry Fielding‘s Theory of the Comic Prose Epic /E. M. Thornbury. – Madison, 1931. – 199 р.
31. Wright A. Mask and Feast: Henry Fielding / A. Wright. – L., 1965. – 416 р.