Вступ

1. Теорії суспільного договору в епоху Просвітництва

2. Головні засади формування концепції про народний суверенітет

3. Концепція «суспільного договору» Ж. Руссо

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Одним з духовних репрезентантів плеяди цих неофітів доби Просвітництва був Ж.Ж. Руссо. В духовну історію Європи він входить як один з авторів концепції “суспільного договору”, яка, в його тлумаченні, розглядається як каркас взаємовідносин суспільства і держави. “Суспільний договір, – зауважує Руссо, – це асоціація що утворюється для захисту особистості, власності і громадянської свободи індивідів, кожний з яких підкоряє себе спільній волі. Після ухвалення “суспільного договору”, виникає цілісний суспільний і моральний організм, назва якому – держава… Реставрація суспільної гармонії, втраченої в наслідок зруйнування суспільного стану, можлива лише завдяки реалізації принципа народного суверенітету, що мусить постати замість державного суверенітету” [7].

Ідеї Руссо в своїх витоках дещо збігаються з суспільними концептами Гоббса. Як і останній, Руссо починав з індивідуалістичної природи людини, але в наслідок еволюції поглядів прийшов до апології суспільного, колективного. “Загальна воля”, до якої апелює Руссо, на його думку, не тільки принципово відрізняється від індивідуальної волі людини, але й не збігається з волею більшості як сукупністю індивідуальних воль. Соціальну філософію Руссо можно вважати концепцію заперечення громадянського суспільства, і як слушно підкреслювали критики, являє собою обгрунтування необхідності в історії тоталітарної системи влади. Дійсно, Руссо постійно наголошує на колективізмі, який випливає з рівності всіх членів суспільства по відношенню до верховної влади, котра, в свою чергу, не віддає переваги жодному з них. Суспільний договір раз і назавжди надає громадянам рівні права і обов’язки від яких вони не можуть усунутись. “Суспільний договір встановлює між громадянами таку рівність, в силу якої вони мусять підкорятись рівним умовам і мусять наділятися рівними правами”[1, c.137].

Тема: «Ж.-Ж. Руссо концепція «суспільного договору».

1. Теорії суспільного договору в епоху Просвітництва

У середині XVIII ст. у Франції і трохи пізніше в Німеччині виникає широкий суспільний рух — Просвітництво. Власне, свій початок Просвітництво бере ще з XVII ст., біля його джерел стояли Френсіс Бекон і Рене Декарт. Представники Просвітництва — Вольтер, Руссо, Даламбер, Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах багато зробили для створення «Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел». Основний зміст суспільного руху — критика: критика феодальних поглядів, критика релігійного марновірства, критика схоластики як форми філософствування, критика авторитетів та ін. Філософська форма філософа-просвітителя до дійсності — її заперечення з позиції розуму. Не випадково XVIII ст. називали віком розуму і заперечувальних доктрин. М'якою, а інколи й обережною формою заперечення існуючої дійсності став сумнів як методологічна основа скептицизму. Попередники просвітників — представники скептицизму у Франції — Мішель де Монтень (XVI ст.), П'єр Бейль (XVII ст.), осмислюючи категорію істинності, розглядають її відповідно до морально-релігійних концепцій, можливості розуміння з позиції розуму і науки [1, с. 140].

Максимально загостреної форми скептицизм, як спосіб філософствування, набуває в творчості Франсу-Марі-Аруе (1649-1778 pp.), більше відомого в історії культури під псевдонімом Вольтер. Вольтер визнає існування Бога як Першотворця Всесвіту і необхідність релігійної віри як гаранта суспільного порядку. Юрмі потрібен наглядач за порядком — караючий і милуючий Бог. Якби Бога не було, його слід було б вигадати, стверджує Вольтер. Як деїст, він стоїть на компромісній позиції між вірою в Бога і його запереченням: треба уникати крайностей — релігійного фанатизму і атеїзму.

Атеїсти, які б стояли біля влади, були б такими ж злочинцями для людства, як і релігійні фанатики. Розум протягує руку спасіння у виборі між двома чудовиськами. На думку мислителя, люди повинні керуватися в житті принципами так званої природничої (а не релігійної) моралі. Основний моральний закон вписано природою в серця людей: поводься з іншим так, як би ти хотів, щоб інші поводилися з тобою. Ідея поступального розвитку суспільства і нездоланності суспільного прогресу характерна для всього творчого доробку філософа. Виступаючи проти теолого-оптимістичної точки зору Лейбніца («Все йде на краще у цьому з кращих світів») Вольтер водночас рішуче протестував проти містичного песимізму Паскаля («Людина — середнє між усім і нічим») [1, с. 141].

Жан-Жак Руссо популярним став завдяки перемозі у конкурсі з питань морального прогресу. Осмислюючи роль науки у житті людства, Жан-Жак Руссо приходить до невтішного висновку: «Наші душі розбещувалися в міру того, як вдосконалювалися науки і мистецтва. Чим більше примножуються життєві вигоди, вдосконалюються мистецтва і поширюється розкіш, тим більше знесилюється істинна мужність, воєнні доблесті щезають, і все це — плоди наук і мистецтв, що вийшли з тиші кабінетів» [7].

В історію філософської думки Жан-Жак Руссо увійшов як критик цивілізації, побудованій на суспільній нерівності. На певному етапі розвитку цивілізації виникає соціальна спільність, що користується привілеями, живе в розкоші і гультяйстві. Більша ж частина населення злидарює. В результаті у суспільстві дедалі посилюється аморалізм. Але можлива і інша соціальна модель суспільства, що грунтується на натуральному виробництві, де трудящий і власник суміщаються в одній особі, де люди соціально рівні і морально чисті. Такою моделлю є первісне суспільство — «Золотий вік», де люди жили у злагоді з природою і одне з одним. Ідея соціальної рівності людей покладена в основу концепції виховання. Головне завдання виховання — формування гармонійної особистості на основі праці в контексті загальнолюдських цінностей. Необхідно удосконалювати суспільство, прямувати до нового «Золотого віку», що має прийти на зміну аморальній цивілізації. Ідеал Жан-Жака Руссо — буржуазна республіка. Жан-Жак Руссо, на відміну від ідейного супротивника Вольтера, не мав ілюзій стосовно можливостей просвітницької монархії і виправдовував революційні дії народу, який вирішив удосконалити або змінити форму правління [1, с. 142].

Природа, матерія (вона ж субстанція), Всесвіт — це єдина першооснова, що не має зовнішніх причин для існування. Першооснова — сама собі причина і наслідок, існує вічно, постійно змінюється й одночасно залишається тотожною стосовно до самої себе. Такий світогляд протиставляється деїзму і пантеїзму, що визнають Бога як творця або ототожнюють його з природою. Одним з перших філософів, що критикує деїзм, є Жульєн-Офре де Ламетрі. Думка, що Бог — першопричина і джерело активності матерії, зауважує де Ламетрі, не більше аніж гіпотеза, поступка релігійній вірі. На його думку, джерело активності зосереджено в самій матерії, адже «матерія містить у собі оживляючу силу, що і є безпосередньою причиною усіх законів руху» [2, с. 118]. Скептично оцінюючи деїзм, де Ламетрі залишає питання про існування Бога відкритим. Який би висновок не зробив філософ, ніяк не вплине на вирішення людиною своїх земних проблем: для її спокою абсолютно байдуже, вічно існує матерія, чи є Бог, чи його немає. Безумство терпіти муки, коли не можеш чогось пізнати і що ніяк не вплине на бажання людини бути щасливою, навіть якби і досягла мети в реалізації одвічних питань.

Жульєн-Офре де Ламетрі не згодний з Рено Декартом, який зводив суть матерії до протяжності. Адже є істинно суттєва її внутрішня властивість — здатність до активності і чутливості. Ця властивість на рівні людського організму втілюється у формі душі, свідомості. Цю ж думку поділяє і Дені Дідро: «Здатність до чутливості — це загальна властивість матерії або продукт її організованості» [2, с. 119]. Поль Гольбах погоджується з думкою про існування первісної внутрішньої активності матерії. Матерія завжди існувала, рухається завдяки своїй суті. Рух, по суті, є саморух, його визначальна не за межами матерії, а в ній самій. Але Дені Дідро не настільки категоричний, щоб проголосити чутливість властивістю всієї матерії. На його думку, ця властивість притаманна лише високоорганізованим формам матерії.

У центрі уваги французьких мислителів знаходиться і гносеологічна проблематика. Чи здатна людина пізнати світ і визначити своє місце в ньому, як же ж відбувається процес пізнання, як співвідносяться відчуття і розум у процесі пізнання — ці і багато інших питань обговорюються в салонах Гельвеція і Гольбаха. В дискусіях сенсуалістів і раціоналістів французькі філософи віддавали перевагу сенсуалізму. Жульєн-Офре де Ламетрі приходить до висновку, що без відчуття немає ідей. Чим менше відчуття, тим менше ідей. Чим менше виховання, тим менше ідей. При відсутності почуття немає ідей. Услід за Джоном Локком заявляє, що немає ніяких підстав говорити про існування природжених ідей, оскільки всі ідеї виникають на ґрунті відчуття.

Але французькі філософи вельми стримані у вирішенні проблеми пізнання світу. «Суть душі людини і тварин є і залишиться назавжди невідомою, як і суть матерії і тіл», заявляє де Ламетрі [2, с. 121]. На думку Гольбаха, людині «не дано пізнати своє походження, проникнути у суть речей і дійти до первісних причин» [2, с. 122]. Але такі заяви — свідчення не про агностицизм філософів, а швидше про неповноту людського знання, про незавершеність. Французькі матеріалісти переконані, що хоч походження людини ще не визначено, але ясно одне: людина — продукт природи. Характерною особливістю світогляду плеяди мислителів є атеїзм. Бейль і Монтень, а після них Вольтер скептично ставились до християнства, а інколи і критикували його, але публічно не відкидали ідею існування Бога. Одним з перших де Ламетрі розробляє концепцію світу з атеїстичних позицій, де Богу не знаходилося місця в світі: адже світ існує «сам по собі».

Діалектика, як метод мислення, органічно притаманна філософам французького Просвітництва. Не можна погодитися з ще існуючою в літературі думкою про метафізичність (антидіалектичність) їх позиції. Читаючи їх твори, бачимо глибоко мислячих філософів, соціологів, антропологів, які зуміли відобразити природу, соціум, людину в логіці понять. Діалектичними є вихідні філософські ідеї — принцип збереження і перетворення матерії, принцип руху як єдності стабільності і зміни, думка про суспільний прогрес як поступальний суперечливий рух суспільства від нижчого до вищого, від простого до складного. В центрі уваги мислителів — принцип зв'язку і взаємообумовленості явищ.

Розуміння суспільства французькими мислителями ґрунтується на концепції людини як природної істоти. Суспільство — витвір природи, тому що природа обумовлює життя кожної людини у суспільстві. Поль Гольбах зауважує: «Людина повинна шукати у самій природі і в своїх власних силах засоби задоволення своїх потреб, ліки від своїх страждань і шляхи до щастя» [2, с. 124]. Загальний висновок такий: суть людської природи полягає в намаганні самозбереження, досягненні особистого блага і щастя. Суспільство буде досконалим, розумно побудованим за умови його відповідності людській природі. Суспільне середовище (держава, право, мораль та ін.) визначає суть людини. Отже, погано влаштоване середовище формує недосконалу особистість. За Гельвецієм, «люди не народжуються, а стають тими, хто вони є» [2, с. 125]. Звідси висновок: необхідно розумно розбудувати середовище — створювати розумний політичний устрій, розумні закони і людську мораль.

Просвітники-енциклопедисти виступили з критикою концепції природного стану людини, яку висунули Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо та ін., зокрема, містила ідею про первісну моральну природу людини як злої (Гоббс) або доброї (Руссо) істоти. На думку Гольбаха, Гельвеція, Дідро, природа не створює людей ні добрими, ні злими, такими їх робить суспільне середовище. Але філософи підтримували теорію суспільного договору: заради збереження суспільного порядку, охорони приватної власності люди добровільно відмовляються від особистої свободи, вступають одне з одним у договірні відносини, створюють посередника і захисника — державу, систему громадських законів (природне право). На чолі держави повинен стояти розумний правитель, справедливий і сильний керівник, який у відповідності до вимог природи і розуму веде суспільство і кожного його громадянина до загального щастя і благополуччя. Такі деякі ідеї та особливості філософії французьких просвітників XVIII ст. Вплив ідей Просвітництва на дальший розвиток філософських і соціальних знань надзвичайно великий.

2. Головні засади формування концепції про народний суверенітет

Жан-Жак Руссо (1712-1778) — французький мислитель і письменник, ідеолог дореволюційної дрібної буржуазії. Руссо чи не єдиний із просвітителів, хто не апелював до розуму. Вище розуму, росту наукових знань і наукового прогресу, що їх Просвітництво мало за єдину надію цивілізації, він цінував почуття, добру волю, пошану, будучи переконаним, що найціннішим у житті є прості емоції, що не відрізняють індивідів одне від одного і найбільш виразно, в чистому вигляді зустрічаються у неосвічених людей. Переконання мислителя зумовили специфіку його державно-правових поглядів, які він найбільш повно висвітлив у працях «Про суспільний договір» та «Міркування про причини і підстави нерівності».

Основою політико-правової концепції Руссо була ідея народного суверенітету.

Перший начерк політичної концепції Руссо знаходимо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.

Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Останнє спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами, науки — неробством. Тобто, за Руссо, просвітництво є похідним чинником, як і занепад моралі.

Розкіш, занепад моралі, рабство є карою за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідання, в якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості.

Висновок про нерівність між людьми як головний чинник зла Руссо повторював неодноразово. Проте він не спромігся розмежувати залежність просвітництва й занепаду моралі, двох наслідків процесу диференціації суспільства, від залежності, де просвітництво було б причиною, а занепад — наслідком.

Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо зауважив, що пута рабства виникають виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх об'єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.

Як уже згадувалося, Руссо шукав причини нерівності в розкошах і неробстві. З часом він почав шукати їх у факті об'єднання людей в організоване суспільство.

Організованість суспільства — основна причина нерівності. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства [3, с. 111].

Це і є суспільна угода — єдина санкція всіх громадянських установ і установлень.

Люди догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, політичного життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної приватної власності та жили незалежно один від одного (або зовсім незалежно й розрізнено, або ж об'єднуючись в орди — "вільні спілки" без взаємних зобов'язань). Люди були немов "звірі" в "доморальному стані". Вони мали тільки природні (істинні) потреби [3, с. 112].

Взагалі людині притаманне бажання вважати своїм те, що знаходиться під її владою; навіть у первісних людей існувала не закріплена, а тим більше насильством, приватна власність.

На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати працювати на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.

Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей".

Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

3. Концепція «суспільного договору» Ж. Руссо

Основою політико-правової концепції Руссо була ідея народного суверенітету. Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. На відміну від Гобса, він вважає цей період "золотим віком". Цей період характеризується станом свободи і рівності всіх. Появу суспільної нерівності Руссо пов'язує з виникненням приватної власності, перш за все на землю. Люди, поступаючись своєю природною свободою, отримують свободу громадянську і, уклавши суспільний договір, створюють державу і право. У концепції Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності правителя і того, ким правлять.

Свобода, як і рівність, є найвище благо людей, підкреслював мислитель. Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету, суть якої полягає у тому, що, укладаючи такий суспільний договір, всі його учасники отримують рівні права.

Для цього необхідно, щоб кожен індивід відмовився від прав, що належали йому раніше, зокрема права на захист своєї особи і свого майна, і замість цих прав, базованих на силі, отримав громадянські права і свободи, включаючи і право власності. Після укладення такого договору особа та її майно поступають під захист спільноти. Індивідуальні права, таким чином, набувають юридичного характеру, оскільки вони забезпечуються взаємною згодою і сукупною силою всіх громадян. В результаті суспільного договору, утворюється асоціація рівних і вільних індивідів, або республіка. Як і Монтеск'є, він заперечує договір, як угоду між правителями і тими, ким правлять. В його концепції договір — це угода між рівними суб'єктами [3, с. 119].

Підпорядковуючи себе спільноті, індивід не підпорядковує себе нікому конкретно і залишається таким же вільним, як і був раніше. Свобода і рівність учасників договору забезпечують об'єднання народу в єдине ціле — колективну особу, інтереси якої не можуть суперечити інтересам окремої особи. Власне, в цьому суть ідеї Руссо про народний суверенітет, тобто приналежність суверенітету народові, як базовий принцип республіканського ладу. Суверенітет народу проявляється у здійснюваній ним законодавчій владі, оскільки політична свобода можлива тільки у такій державі, де законодавцем виступає народ.

Свобода, згідно з Руссо, полягає у тому, щоб громадяни знаходилися під захистом законів і самі їх приймали. А, даючи визначення закону, він підкреслював: "Будь-який закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний; це взагалі не закон" [7]. Участь всіх громадян у законодавчій владі виключає, на думку Руссо, прийняття рішень, які б спричинили шкоду окремому індивіду. При народному суверенітеті, відповідно, відпадає необхідність у тому, щоб верховна влада була обмежена природними правами індивіда. Її межами служить загальна згода громадян. Загальне благо, як мета держави, за переконанням Руссо, може бути виявлене тільки більшістю голосів. Характеризуючи народний суверенітет, Руссо виділяє дві його важливі ознаки — він невідчужуваний і неподільний.

Власне, політико-правова доктрина Руссо, у значній мірі, лягла в основу державно-правової практики періоду Великої французької революції, зі всіма її позитивними і негативними рисами. Визначальним був вплив Руссо на формування ряду нових політико-правових доктрин вже у пізніші часи. Зокрема, на формуваня такої течії, як радикалізм.

З виникненням держави людство вступило у фазу громадянського стану, який Ж.-Ж. Руссо характеризує як добу несправедливості та гноблення, визнаючи водночас неминучий прогрес науки й техніки, що міг би, на його погляд, поліпшити життя людей, за умови відсутності соціальної несправедливості. Тому як ідеал майбутнього Руссо, на противагу хибному, на його погляд, шляху розвитку людства пропонує утопію відновлення природного стану, але за умови збереження усіх позитивних досягнень суспільства. Таке суспільство мислитель уявляв як організоване співжиття (асоціація) незалежних, вільних (люди народжуються вільними і незалежними) рівних людей (на думку Руссо без рівності не існує й незалежності), які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет (верховна влада належить народу, як корпоративному органу, — учасникові суспільного договору). Народ у Руссо — це всі вільні громадяни республіки, незалежно від соціального та етнічного походження — вся доросла чоловіча частина населення, а не тільки низи суспільства («бідні», «третій стан», «трудящі»), як це стали трактувати згодом радикальні прибічники його концепції народного суверенітету, якобінці та марксисти [3, с. 121].

На думку Руссо, суверенітет народу виявляється у здійсненні ним законодавчої влади. Уряд не мав жодних прав, маючи статус виконавчого комітету і уповноважувався сувереном втілювати в життя закони та підтримувати належний правопорядок. У разі невиконання делегованих повноважень уряд волею народу заміщувався.

Таким чином, Руссо виключав будь-яку форму представницького урядування (законодавчий орган у формі народного представництва). Згідно із його вченням невід'ємний суверенітет народу заперечує будь-яке представництво. Законодавча влада як, власне, суверенна державна влада, може і повинна здійснюватися самим народом-сувереном безпосередньо. Залежно від того, кому народ доручає виконавчі функції в державі, Руссо розрізняє такі форми правління як демократія, аристократія і монархія.

На його думку, демократична форма правління найбільш прийнятна для невеликих держав, аристократична — для середніх, монархічна — для великих. Незалежно від форми правління Руссо називає державу республікою, в якій управління здійснюється через основний політичний закон (Руссо розглядав його, як необхідний атрибут громадянської асоціації), який у системі звичаїв, громадянських і кримінальних законів посідає провідне місце, оскільки регулює життя усієї асоціації.

Отже, єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де сувереном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси й ознаки народного суверенітету: неподільність і невідчужуваність, наголошуючи, що будь-який акт суверенітету накладає однакові права і обов'язки на всіх громадян. Відчуження суверенітету народу на користь окремих осіб або керівних органів, так і його розподіл між окремими частинами народу, згідно із поглядами Руссо, означало б заперечення суверенітету, як загальної волі народу [3, с. 122].

Розробляючи правову концепцію, Руссо послідовно проводив ідею свободи. Свободу мислитель розглядає як природну сутність людини (завдячуючи свободі людина відрізняється від тварин, бо природна свобода полягає в незалежності). Від природи людина добра, не має власності, ні від кого, і ні від чого не залежить, а отже є вільною. Ідеалізуючи в такий спосіб первісні (родоплемінні) відносини, Руссо наголошує, що в такому суспільстві панувало право рівності вільних, незалежних індивідів — природне право, яке передує державі. Власне ж суперечка між правом рівності і правом приватної власності руйнує природний стан і започатковує стан громадянського суспільства і держави [3, с. 123].

Встановлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень.

Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметично, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.

Ця загальна воля — "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав "будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління" [7].

У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше — демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, "виборна демократія", тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи [3, с. 124].

Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю.

Отже, совість у Руссо виступає синтезом внутрішнього почуття й розуму.

Саме на совісті засноване розумне природне право — світ моральної достовірності. Людина вперше за всю історію на цьому етапі може реалізувати свою потенцію свободи.

Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пануватимуть "громадянська свобода" та "право приватної власності". Свобода є "покірністю перед законом, встановленим самому собі", це — особистий параметр [7].

"Свобода не може існувати без рівності" — це суспільний вимір. Руссо вважав, що слід зрівняти майно громадян, "наблизити крайні ступені", щоб не було ні багатих, ні бідних [7].

Висновки

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у працях Жан-Жака Руссо. Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — це «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному договорі» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад. На відміну від Гоббса та Локка, котрі допускали існування двох актів суспільного договору (перший — створення держави як асоціації народу, другий — передачу верховної влади від народу до уряду), Руссо визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного і абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної влади)» [7].

Вихідна теза роздумів Руссо — людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою. Найстрашнішу нерівність дала людству приватна власність, а її винахідник — той, хто першим огородив шматок землі й сказав: це — моє. Власність породила пристрасть до наживи, заздрість, лицемірство, обман, злочин.

Політичний ідеал Руссо — місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією. Він уважав, що з усіх держав найбільш досконалі — малі, для них демократія — найліпший спосіб правління. Малі демократичні держави досконалі, бо наближені до природи: співтовариство тих, хто укладав уперше суспільний договір, було нечисленним, і кожний міг впливати на державні справи безпосередньо.

Книжка Руссо починається фразою, яка стала гаслом французьких якобінців: «Людина народжується вільною і водночас всюди вона в кайданах» [7]. Але свобода була не головною метою Руссо, над нею він ставив рівність людей. Існує, на його думку, одним-один спосіб досягнення справжньої рівності — особлива організація держави, коли кожний громадянин повністю поступається всіма своїми правами на користь общини. Спільна воля всіх — ось стрижневе поняття, бо відповідно до нього здійснюється демократичне правління. Спільна воля не є формальним поєднанням індивідуальних волевиявлень. Це вияв думок свідомого народу.

Яким же має бути уряд, що втілює спільну волю? Руссо вважав, що здійснення спільної волі неможливе, оскільки вона — ідеал, а ідеал недосяжний. Але уряд здатний наблизитися до ідеалу, якщо він використовує для цього всю повноту влади і не має власних корпоративних інтересів. Концепція Руссо стала джерелом теорії харизматичного лідерства.

Руссо відкидає ліберальні ідеї про поділ влад, закони або свободу асоціацій. Про який, на його думку, поділ влад може йтися, коли єдиною й повною владою є спільна воля? Закони — протиприродні, оскільки спільна воля змінюється, а закони залишаються сталими. Асоціації, продовжує мислитель, — найбільш серйозне лихо для демократії. Вони нав’язують політичні судження, по суті — судження верхівки асоціації, позбавляючи рядових громадян свободи висловлення своїх думок. Згідно з Руссо, основне завдання суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, котра захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний, з’єднуючись з усіма, підкоряється водночас тільки самому собі і залишається так само вільним, як і раніше» [7].

Список використаних джерел

1. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с.
2. Ільїн В. В. Філософія: Підручник. В 2-х ч. — К.: Альтерпрес, 2002 — Ч.1: Історія розвитку філософської думки. — 463 с.
3. Петрушенко В. Л. Філософія: Навчальний посібник для вузів. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.
4. Сморж Л. О. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. — 414 с.
5. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Вікар, 2006. — 455 с.
6. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. — К.: Либідь, 2002. — 405, с.
7. http://lib.ru/FILOSOF/RUSSO