Земельна власність як основа розвитку сучасних форм
Зміст
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ
1.1. Сутність та ознаки земельної власності в Україні. Підстави та порядок виникнення прав власності на землю
1.2. Законодавче врегулювання земельними відносинами в Україні
1.3. Аграрна реформа
РОЗДІЛ 2. АНАЛІТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ
2.1. Стан земельної власності в Україні
2.2. Вітчизняний досвід земельної власності
2.3. Зарубіжний досвід земельної власності
РОЗДІЛ 3. ПРАКТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ
3.1. Стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність. Одним з найважливіших і значущих об’єктів державної власності є земля. Державні земельні ресурси, разом з іншими ресурсами держави, повинні сприяти розвитку економічного потенціалу країни. Відповідно, державна політика в області земельних відносин повинна сприяти оптимальному використанню земельних ресурсів для мети розвитку економіки в цілому.
Відносини власності складають основу життєдіяльності будь-якого суспільства і матеріальну основу існування кожної людини. Володіння власністю завжди було пов’язано з матеріальним достатком і наявністю влади. Категорія власності займає центральне місце в системі соціальних відносин і визначає основи державного і суспільного ладу.
Особливе місце в системі відносин власності займає проблема власності на землю як відвічної умови життєдіяльності людини і суспільства.
З проблемами власності на землю тісно зв’язані особливості різних форм її реалізації, перш за все, розпорядження земельними частками, їх арендувати, отримання земельної ренти і ін. Всі ці актуальні проблеми мають велике теоретичне і практичне. Проблеми земельних відносин і власності на землю завжди привертали увагу багатьох економістів різних країн і епох. Цим проблемам надавали значну увагу такі класики і видні дослідники економічної теорії як: Ф.Кене, У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо, К.Родбертус, К.Маркс, А.Маршалл, В.І.Ленін. Земельні відносини аналізувалися в працях Посошкова И.В., Радищева А.Н., Чернышевского Н.Г., Богданова В.И., Столыпина П.А. Після 1917 року і до початку 30-х років різні аспекти земельних відносин досліджували Н.І.Бухарін, А.В.Чаянов, С.Г.Струмілін. Земельні (у тому числі рентні) відносини в СРСР в післявоєнні роки аналізували Булатов А.Е., Болгов А.В., Беляев И.Т., Емельянов A.M., Загай-тов І.Б, Лисов ЇЇ., Карнаухова Е.С., Кузин В.Ф., Пасхавер Б.И., Смирнов И.К., Тихонов Н.А. і інші.
Значний внесок в питання становлення відносин власності на землю в Україні внесли роботи П.Ф. Кулініча, В.В. Носика, В.І. Семчика, Н.І. Тітової, Н.В. Шульги і ін. В деякій мірі питання власності на землю, який є ключовим елементом земельної реформи в Україні, торкнулося в роботах таких вчених, як А.С. Даніленко, А.М. Третяк, М.М. Федоров, И.А. Разумный та ін.
При достатньо широкому спектрі досліджень проблем власності на землю в перехідній економіці багато їх питань ще дуже дискусійних і недостатньо досліджені.
Тема: «Земельна власність як основа розвитку сучасних форм».
Мета: розкрити сутність земельної власності як основи розвитку сучасних форм.
Завдання роботи:
— визначити сутність, ознаки, підстави та порядок виникнення права власності на землю;
— законодавче врегулювання земельними відносинами в Україні;
— сутність аграрної реформи;
— стан земельної власності в Україні;
— показати вітчизняний та зарубіжний досвід земельної власності;
— розкрити стан та перспективи земельних відносин в Україні.
Об΄єкт дослідження — земельна власність.
Предметом дослідження є теоретичні основи вивчення земельної власності .
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ
1.1. Сутність та ознаки земельної власності в Україні. Підстави та порядок виникнення прав власності на землю
Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим — це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.
Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.
Власність — володіння й розпорядження речами; речі, рухомі й нерухомі, що комусь належать. Розрізняють власність приватну, комунальну і державну в залежності від того, чи речі (майно) належать приватній особі, громаді (спільноті) чи державі.
Німецький філософ Шпенґлер уважав, що власність починається з рослинністю: рослина посідає ґрунт, у який запускає коріння, він її власність, яку вона боронить із усією силою, з усім розпачем свого єства проти чужого насіння… Коли чуєш у лісі, довкруги себе, — писав він, — цю мовчазну, невблаганну боротьбу за ґрунт, що відбувається вдень і вночі, безнастанно, мимоволі відчуваєш усю глибину цього імпульсу, що майже ототожнюється з самим життям. Для Шленґлера боротьба за ґрунт, за землю — перша форма боротьби За власність, перше усвідомлення власності. Він охоче порівнює селянське життя, що приростає до ґрунту, з життям рослинності [14, с. 63].
Теорія Шпенґлера, при всій своїй привабливості, хибна в тій точці, де хоче вивести власність з посідання певного ґрунту, себто з часів хліборобства, а тим часом ми знаємо, що й за часів ловецтва та скотарства люди вже мали розвинене почуття власності. Але вона має ту вірну рису, що відзначає найхарактернішу прикмету власності — її близькість, її, так би мовити, органічну пов’язаність з тим, хто її має. Що тісніше яка річ зв’язана з якою особою, то тісніше вона їй належить.
Тому й соціалістичні теорії, які заперечують право приватної власності («власність — крадіжка», — казав Прудон), визнають все ж право власності на всі ті речі, що служать людям, ніби як продовження, чи заступлення, їх натуральних засобів у боротьбі за існування Таку власність зустрічаємо навіть у звірів. Відоме оповідання Дарвіна про мавпу з слабшими зубами, яка вживала камінь для розбивання горіхів і дуже його пильнувала, ховаючи в солому та не дозволяючи іншим мавпам його чіпати. Такі хижаки, як леви, або ведмеді, пильнують свого ловецького району і не пускають на нього інших конкурентів. Дуже популярний у соціології приклад царгородських собак (винищених за уряду Кемаля), які поділили були весь Царгород на райони і стерегли їх від конкурентів [14, с. 64].
Отже, вже в звіриному царстві маємо з одного боку початки особистої власності на знаряддя (і взагалі на всі речі що мають безпосередній органічний зв’язок із життям індивіда — у людей виступає в цьому випадку на перше місце одяг, різні окраси, ловецькі таї рибальські прилади, житло) і початки колективної власності на ужиткову територію.
Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини.
Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування.
Хліборобство також провадить перше разом увесь рід, але, з усвідомленням цінності ґрунту, починаються скоро вилами із колективної власності племені. Перші вилами роблять представники вже розвиненої племінної влади, спираючись на свою владу та на релігійні заборони, що поширюють значення «святості» себто недоторканості на ті речі — а в тому числі на ґрунт — що служили для релігійних церемоній. Наділи грецьких ватажків, — як завважив М. Грушевський, — носять те саме ймення «теменос», що й площа поганської божниці. Та сама метода пристосовується пізніше в дальшому процесі розвитку приватної власності, яка свідомо чи несвідомо ставиться під охорону магічних дій та символів, що стережуть виняткового права їх власників від сторонніх претензій. У більшості релігій збереглася пам’ять про релігійне походження власності: у Біблії Господь каже Авраамові «Я — Предвічний, що вивів тебе з Ура халдейського, щоб віддати тобі цю землю в насліддя» (І. Мойсея, XV, 7). А потім Мойсеєві: «введу вас у землю, що про неї клявсь віддати її Авраамові й Ісаакові й Якові, і дам вам її у насліддя.» (II Мойсея, VI, 8) [8, с. 95].
Таким чином Бог, як стверджує французький дослідник Фюстель де Кулянж, виступає як первісний власник усієї землі, що делегує людині власність на частину території, чи ґрунту. Такого погляду трималися й у нас селяни в часах революції 1917-18 рр., домагаючись скасування власності на поміщицьку землю. «Земля — Божа, говорили вони, — належить тим, хто її обробляє» [8, с. 96].
Щось подібне бачимо ми і в давніх греків та римлян, — лише тут право власності походить не від одного Бога, а від окремих родинних культів та від культу небіжчиків. Небіжчики були своєрідними теж богами, що належали родині, в яку колись входили, і яка — єдина мала право закликати їх собі на поміч. Ці небіжчики, поховані в землю, ніби опановують ту частину ґрунту, де вони поховані, і члени родини, — як і у нас пізніше в Україні — приходили до них у певні дні «пом’янути» їх, віддати їм данину вином, чи качанням яєць по могильному горбку, тощо. За давніми законами, могили були непорушні, ніхто не мав права відібрати землю, де спочивають небіжчики: це була натуральна власність родини, до якої колись вони належали [8, с. 97].
Дуже легко ідея власності з самого могильного горбка поширювалася на більший чи менший шмат землі, який оточував ту могилу, і де знаходили місце вічного спочинку все дальші члени родини. За давніх часів ми не знаходимо спільних цвинтарів, але родинні могили на родинних полях. Ці поля оточувано межею, що мала відділяти володіння одного родинного культу від другого. У визначені дні старший в роді обходив своє поле, ведучи з собою тварини, призначені на жертву, та виспівуючи релігійні гімни і тим з одного боку вшановував своїх богів — небіжчиків, а з другого — зазначав межі своєї власності. Межі ж ті були святі й непорушні: «Хто торкнеться чи порушить межу, буде осуджений богами; його хата зникне, його рід вигасне; його земля не даватиме плоду; град, іржа, спека знищать його ниву; члени його тіла вкриються пухирями і згниють…» [8, с. 98]
І у нас зберігався до недавніх часів забобонний страх перед межами, де, мовляв, завжди водиться нечиста сила, яку небезпечно чіпати. Це — безсумнівний слід давнього релігійного походження земельної власності.
У початках історичного життя нашого народу існувала вже не тільки особиста власність на речі, переступи проти якої карають постанови «Руської Правди», але й особиста власність на землю: маємо в наших джерелах вістки про продаж, дарування і конфіскату маєтностей. Проте, як у старій українській Київській Державі, так і в пізнішій Московщині, земля могла належати тільки вищим станам, а нижчі, до яких належало селянство, землі в спадковій власності не мали а лише її, на рахунок вищих станів, обробляли.
Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші — як основні економічні відносини, а треті — як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.
Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.
Отже, власність — це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей — продуктів праці. Це — ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці [14, 66].
Власність існує також там, де існує й сукупна праця — суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність — це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, суб’єктами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати.
Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження — привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших [14, с. 67].
Так, у простому товарному виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місце відшкодовне відчуження: результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки [14, с. 67].
Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження — привласнення лежить в основі відносин власності.
Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох суб’єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П’ятницю, він чинить просто: позбавляє П’ятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи його членом єдиної сім’ї. Цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності [8, с. 104].
Звичайно, робінзонада — економічний курйоз. Сучасне виробництво — колективне, і того, що міг собі дозволити запопадливий острів’янин — знищити відносини власності, — не можна досягти в суспільному виробництві за певних його умов. Щоправда, власність як відносини відчуження — присвоєння може зникнути і в суспільному виробництві. Це можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво закінчується не відособленим присвоєнням і споживанням суспільного продукту, а сумісним [8, с. 104].
Так велося в прадавній первісній общині, де за обмежених матеріальних благ вони розподілялись рівномірно для підтримки життя кожного члена. Тут ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі громадою. Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може трапитись і тоді, коли цивілізація сягне рівня наддостатку матеріальних благ і зникне необхідність відокремленого привласнення. До речі, К. Маркс убачав протиставленість епохи комунізму світові приватної власності у протилежності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння подібне до того, що якби в нашому світі існував лише один колір, наприклад зелений, то ми не мали б поняття про кольори [8, с. 105].
Надання земельних ділянок у приватну власність і постійне користування громадянам та юридичним особам здійснюється із земель державної або комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом.
Підставами набуття права власності на землю громадянами та юридичними особами є передача земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться в разі:
1) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
2) одержання земельної ділянки внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій;
3) одержання земельної ділянки із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації [16, с. 171].
Надання в користування земельної ділянки, що перебуває у власності або в користуванні іншої особи, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, визначеному Земельним кодексом (ст. 149).
Право власності на земельні ділянки може виникати також на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.
Покупцями земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути громадяни України, які повинні мати не тільки цивільно-правову, а й спеціальну (земельну) дієздатність, тобто здатність своїми діями набувати земельних прав і створювати для себе обов’язки щодо використання та охорони земель. Обов’язковим елементом земельної дієздатності є громадянство України, а додатковими складовими земельної дієздатності є спеціальна сільськогосподарська кваліфікація або досвід роботи в сільському господарстві [16, с. 172].
Юридичні особи можуть бути покупцями земель сільськогосподарського призначення, якщо їх установчими документами передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.
Переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки.
Укладення інших угод з метою набуття права власності на земельні ділянки здійснюється згідно із Цивільним кодексом з урахуванням вимог Земельного кодексу.
Земельне законодавство передбачає порядок передачі земельних ділянок у власність та користування.
Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває в його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо прватизації земельної ділянки приймається в місячний термін.
Громадяни — працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери із їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотаннями про приватизацію цих земель до сільської, селищної, міської ради або районної Київської чи Севастопольської місцевої держадміністрації [16, с. 173].
Відповідний орган у місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам, організаціям на розробку проекту приватизації земель, після затвердження якого відбувається передача земельної ділянки у власність.
Громадяни, які бажають безоплатно отримати земельну ділянку для ведення селянського (фермерського), особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, індивідуального дачного будівництва, подають заяву до відповідної держадміністрації або ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
У заяві має бути зазначений бажаний розмір і мета її використання. Відповідний орган повинен розглянути заяву, а в разі надання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства — ще й висновки конкурсної комісії і, якщо є згода на передачу земельної ділянки у власність, дає дозвіл на розробку проекту її відведення [16, с. 174].
Розробку проекту відведення земельної ділянки, перенесення її меж у натурі (на місцевості), а також складання документів, що засвідчують право на землю, здійснюють землевпорядні органи, які мають відповідні ліцензії на виконання цих видів робіт.
Проект відведення здійснюється органом по земельних ресурсах, природоохоронними, санітарно-епідеміологічними органами і органами архітектури і дається на розгляд відповідної місцевої держадміністрації або органу місцевого самоврядування, який у місячний термін розглядає його і приймає рішення про передачу у власність. В разі відмови в передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.
Надання земельної ділянки юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок.
Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки в постійне користування, повинна звернутися з клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації або сільської, селищної, міської ради.
До клопотання додаються документи, що обґрунтовують її розмір, призначення і місцезнаходження. Вказані органи розглядають клопотання в місячний термін і дають дозвіл на розроблення проекту відведення земельної ділянки [16, с. 175].
Відмова в наданні земельної ділянки або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржена в судовому порядку.
Приступати до використання земельної ділянки можна лише після встановлення її меж у натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право на неї. Таким документом є державний акт на право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, який підлягає державній реєстрації.
Громадяни та юридичні особи можуть набувати право на землю внаслідок укладення цивільно-правових угод. Найбільш поширеним є договір купівлі-продажу. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності провадиться місцевими держадміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень. Купівля-продаж здійснюється на підставі заяви, в якій зазначаються бажане місце розташування земельної ділянки, цільове призначення та її розмір. До заяви додається:
1) державний акт на право постійного користування або договір оренди землі;
2) план земельної ділянки та документ про її надання в разі відсутності державного акта;
3) свідоцтво про реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності [16, с. 176].
Відповідний орган у місячний термін розглядає заяву і приймає рішення про продаж земельної ділянки або про відмову в продажу із зазначенням причин відмови.
Підставою для відмови в продажу земельної ділянки є:
1) неподання документів, необхідних для прийняття рішення щодо продажу земельної ділянки;
2) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;
3) якщо щодо суб’єкта підприємницької діяльності порушена справа про банкрутство або припинення його діяльності [16, с. 176].
Рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої держадміністрації, сільської, селищної, міської ради про продаж земельної ділянки є підставою для укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Договір купівлі-продажу, як і будь-які угоди про перехід власності на земельну ділянку, підлягає нотаріальному посвідченню.
Документ про оплату є підставою для видачі державного акта про право власності на земельну ділянку і її державної реєстрації.
Земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам та юридичним особам також на підставі договору оренди. Зазначені правовідносини регулюються законом «Про оренду землі».
Припинення права власності та користування земельною ділянкою, як і його виникнення, відбувається на підставі певних юридичних фактів.
Земельний кодекс дає вичерпний перелік підстав припинення права власності і користування земельною ділянкою (статті 140, 141 ЗК) [2].
Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:
1) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;
2) смерть власника земельної ділянки за відсутністю спадкоємця;
3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
4) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
5) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
6) конфіскація за рішенням суду;
7) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом;
8) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
9) неусунення допущених порушень земельного законодавства в термін, встановлений вказівками уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів [2].
Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:
1) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;
2) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених Земельним кодексом;
3) припинення діяльності державного чи комунального підприємства, організації та установи;
4) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;
5) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
6) систематична несплата земельного податку або орендної плати [16, с. 178].
Важливими гарантіями прав землекористувачів є встановлений законом порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, саме: в разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель складає протокол про порушення і видає особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк.
Якщо в зазначений термін порушення не були усунені, на особу накладається адміністративне стягнення і надається додатковий 30-денний термін для припинення правопорушення чи усунення його наслідків.
У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.
Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.
1.2. Законодавче врегулювання земельними відносинами в Україні
Своєчасне і обґрунтоване втручання держави в характер землеволодіння і землекористування – неодмінна й обов’язкова умова відновлення земель, підвищення ефективності їх використання. Необхідне уточнення порядку розподілу державних сфер управління, розробки потрібних для цього критеріїв, схеми цільового витрачання коштів: земельного податку, орендної платні, зборів за операції по обороту земельних ділянок. Без вирішення питань, без державного регулювання обороту землі вирішувати проблему оздоровлення і збереження головного ресурсу України – землі неможливо.
Усі методи дії на земельні відносини повинні визначатися чинним законодавством.
В умовах багатоукладної ринкової економіки державне регулювання спрямоване на захист інтересів усього суспільства і окремих громадян, охорону природи. Воно ґрунтується на визнанні рівності учасників регульованих відносин, необхідності безперешкодного здійснення судового захисту майнових і особистісних прав громадян. Відповідно зростає роль економічних регуляторів, які спонукають суб’єктів земельних відносин ухвалювати рішення, що відповідають інтересам усього суспільства, захисту природи. Стосовно земельних відносин, в яких природоохоронний чинник відіграє важливу роль, значення економічних регуляторів важко переоцінити.
Завдання регулювання ефективного господарювання на землі є одним з
найбільш складних, що вимагає застосування цілого спектра регуляторів.
Розглянемо їх у процесі землекористування і на момент обороту земель. Земельний податок є основним інструментом у державному економічному регулюванні ефективності використання земель. Щоб стимулююча роль цього податку розкрилася повною мірою, необхідно вирішити протиріччя, які виникли зараз у політиці оподаткування сільськогосподарських товаровиробників. Ця суперечність відображає відмінності в підходах до цього питання сільськогосподарських товаровиробників і земельних установ. Перші виступають за пом’якшену податкову політику, мотивуючи її кризовим станом [20, с. 298].
Інші вважають, що земля повинна раціонально використовуватися, тому податок повинен орієнтувати всіх землекористувачів на отримання максимальної віддачі від кожного гектара сільськогосподарських угідь, що, у свою чергу, дозволить підвищити ефективність аграрного сектора. До того ж земельний податок повертається в сільське господарство у формі інвестицій у поліпшення земель, у розвиток інфраструктури села тощо.
Податок на землю, кошти від оренди землі, податок на операції із земельними ділянками сьогодні мізерні. Низький розмір земельної орендної платні не стимулює ефективного використання не тільки землі, але й її надр, веде до непомірного розширення територій міст і підприємств, промислових зон, зон розробки корисних копалин. Необґрунтованість ставок податку із земель різних категорій спричиняє до їх розбазарювання, знижує податкові надходження, призводить до соціальної нерівності регіонів України.
Рентні платежі за землю можуть існувати незалежно від того, яка система прав власності прийнята. Рента як особливість земельних відносин існує об’єктивно. У ринковій економіці вона одержує певний грошовий вираз, викликаючи потребу в новій системі ціноутворення, що дає можливість визначати внесок земельного чинника у виробництво кінцевого продукту.
У зв’язку з цим можна зробити висновок про побудову принципово нової схеми державних регуляторів земельних відносин в Україні: мати в суспільній (державній) власності не менше половини земельних площ як основи багатства нації, передавати титули на неї тим, хто нею користується, але за обов’язкової умови виплати земельної ренти як земельного податку.
Загальний підхід тут повинен бути однозначним: право на земельну ділянку зберігається за організацією або людиною до тих пір, поки вони платять земельну ренту. Якщо способи використання землі знижують її рентну вартість, винуватець повинен компенсувати це відповідними штрафами, якщо підвищують – необхідна стимулююча компенсація [20, с. 299].
Платня за землю – головний елемент управління земельними ресурсами ефективного розвитку економіки. Тому при її встановленні доцільно відмовитися від пільг, які при масовому їх застосуванні призводять до порушення основ економічного механізму регулювання земельних відносин [20, с. 300].
Набагато ефективніше частину коштів, що надходять у вигляді плати за землю, спрямовувати на дотації для проведення заходів щодо поліпшення й охорони земель, а також на соціальний захист окремих землекористувачів. Система платежів повинна орієнтувати землекористувачів на зниження земле ємності виробництва шляхом інтенсивнішого використання земель, запобігати незаконним оборотом із землею, сприяти посиленню захисту прав власників шляхом стабілізації економічних відносин у сфері землекористування, обмежувати вилучення продуктивних ділянок для несільськогосподарських потреб [20, с. 301].
Що ж до фінансових ускладнень, то вони можуть бути подолані лише при дотриманні паритету у відносинах між сільським господарством і іншими галузями народного господарства.
Підвищення активності земельного ринку можна було б досягти шляхом розвитку іпотечного кредитування. Кредит під заставу земель є стимулом підвищення ефективності господарювання.
Інша група регуляторів відноситься до стадії земельного обороту, роль якого (тобто регульованого ринку землі) у вирішенні завдання ефективного господарювання вельми істотна. Через регульований земельний ринок повинна здійснюватися передача ділянок від господарств, що не забезпечують їх ефективне використання, іншим землекористувачам, відповідальнішим і кваліфікованим, без такого обороту навряд чи можливе вирішення проблеми вдосконалення землекористування. Оборот земель, що включає операції купівлі-продажу, необхідний. Інша справа, що цей процес повинен бути регульованим. Це означає необхідність введення переважно економічних регуляторів, що забезпечують передачу нераціонально (або не за цільовим призначенням) використовуваних земель: або на добровільних засадах, або шляхом відчуження через фінансову неспроможність. Мета відчуження – продаж ділянок для погашення боргів банку-заставоутримувачу й іншим кредиторам. Такі дії здійснюються за рішенням суду [20, с. 302].
Проблема охорони землі стає особливо актуальною в умовах економічної кризи. Другу групу об’єктів регулювання утворюють відносини з приводу захисту сільськогосподарських земель: збереження і підвищення родючості; захист від екологічного забруднення. Для реалізації цих цільових установок необхідний дієвий економічний механізм раціонального землекористування і охорони земельних ресурсів. Такий механізм повинен включати низку процедур: розробки і ухвалення науково обґрунтованих нормативів землекористування; розробки і ухвалення критеріїв, що характеризують економічну зацікавленість землекористувачів у дотриманні науково обґрунтованих нормативів землеробства; розробки і реалізації заходів щодо попередження негативних процесів, визначення джерел фінансування; моніторингу дотримання науково обґрунтованих нормативів землекористування як на державному і регіональному рівнях, так і всіх землекористувачів; корегування нормативів і економічних критеріїв; корегування діяльності державних органів, що регулюють землекористування [17, с. 70].
Одночасно з розробкою і затвердженням цільових нормативів необхідно формувати перелік державних програм, спрямованих на досягнення цих нормативів, обсягів і джерел фінансування. Цільові нормативи охорони землі повинні затверджуватися Верховною Радою безпосередньо в законодавчих актах, що регулюють сільське господарство. Як нормативи можуть слугувати, зокрема, критичні значення показника змісту гумусу в ґрунтах різних типів.
Економічний механізм охорони землі повинен також включати процедури розробки і ухвалення економіко-екологічних критеріїв, що характеризують економічну зацікавленість землекористувачів у дотриманні науково обґрунтованих нормативів землеробства.
Як критерії можуть слугувати граничні (мінімальні) значення економічних показників, які прямо або побічно впливають на розмір прибутку землекористувачів і на їх зацікавленість у виконанні ґрунтоохороних заходів.
Такі критерії мають бути підставою для фінансових органів, що розподіляють кошти між програмами та регіонами і контролюють їх цільове використання.
Обов’язковий елемент нормально функціонуючого економічного механізму – процедура корекції нормативів, економіко-екологічних критеріїв, структури ґрунтоохороних програм. Вона проводиться шляхом зіставлення цільових нормативів і фактичної динаміки екологічних і економічних показників, виявлення причин відхилення і розробки рекомендацій з корекції як загальних нормативів, так і деталізованих нормативів і економіко-екологічних критеріїв [17, с. 72].
У межах розробки і реалізації заходів щодо попередження негативних процесів передбачається таке:
– штрафи за зниження родючості і забруднення ґрунтів у розмірах компенсації витрати на їх відновлення до нормального рівня;
– фінансова і кредитна підтримка землекористувачів, що інвестують
власні кошти в підвищення родючості землі і (або) в поліпшення її екологічного стану – у формі податкових пільг і прямих субсидій;
– фінансування і пільгове кредитування державних і регіональних програм підвищення родючості сільськогосподарських угідь і поліпшення їх екологічного стану – у формі прямих субсидій (на пайових засадах) і податкових пільг;
– систематична оцінка земельної власності залежно від зміни її родючості і екологічного стану і відповідне коректування вартості капіталу, цінних паперів, паїв [17, с. 73].
Третя група об’єктів регулювання земельних відносин пов’язана з раціоналізацією землекористування. На жаль, під час проведення земельної реформи, не обійшлося без помилок, результатом яких стали такі негативні наслідки:
– відбувається розпад великих високотоварних господарств на безліч дрібнотоварних, що створює необхідність значних додаткових капіталовкладень на створення в них власної виробничої і невиробничої інфраструктури;
– невеликі земельні наділи особистих селянських, фермерських господарств не дозволяють вести виробництво за передовою технологією, викликають зростання витрат ручної праці;
– посилюється відчуження основної частини тих, що працюють на землі не лише від права володіння і розпорядження нею, але і від права розпорядження одержаним доходом, а також від участі в управлінні діяльністю підприємства;
– погіршується система ведення галузей сільського господарства: зруйнована система сівозмін агротехніки, меліорації, а також база великих тваринницьких ферм і комплексів;
– погіршується якість земель, знижується їх родючість при одночасному виведенні земель з сільськогосподарського обороту;
– вилучення земельних паїв з існуючих організаційно-правових форм господарювання призводить до ще більшого виснаження підприємств, втрати їх ресурсного потенціалу;
– створюються передумови концентрації землі в осіб, які на ній не працюють, з метою витягання з неї, як власності, земельної ренти, а придбання в них землі вимагає величезних коштів, які, в основному, будуть використані на споживчі цілі замість того, щоб бути спрямованими на розвиток виробництва [17, с. 74].
З метою усунення таких негативних наслідків непродуманої земельної реформи, на нашу думку, слід вжити невідкладних заходів із забезпечення придбання землі працюючими в сільському господарстві особами:
– через викуп підприємствами земельних паїв для своїх працівників або поповнення резервного фонду;
– через придбання земельних паїв особами, що здійснюють сільськогосподарське виробництво, а також підприємствами будь-якої організаційно-правової форми господарювання з метою розвитку виробництва;
– через придбання земельних паїв районними комітетами із земельної реформи з метою поповнення фонду перерозподілу і надання земель в оренду особам, що здійснюють сільськогосподарське виробництво [17, с. 74].
Безумовно, для виконання цих завдань будуть потрібні значні кошти і підтримка держави. Таким чином, завдання формування раціонального землекористування в сучасних умовах набуває загальнодержавного значення.
Лише за допомогою держави можливо усунути суперечність між зрівняльним принципом розподілу земельних паїв і необхідністю створення ефективного землекористування. Тому для товаровиробників, що потребують розширення земельної площі, потрібна державна підтримка. Наприклад, це може бути підтримка при покупці землі. Форми підтримки такі:
– пільговий іпотечний кредит довгострокового характеру під заставу ділянки, що купується з гарантією держави;
– звільнення від земельного податку в розмірі витрат, пов’язаних з покупкою землі;
– бюджетні субсидії на придбання додаткової земельної площі в розмірі до 50 % її вартості. Такі ж субсидії можуть передбачатися для погашення (у тій же частці) іпотечного кредиту [19, с. 25].
Завдання із запобігання неправомірним операціям із землею – найгостріша за соціальними і криміногенними наслідками. Для запобігання спекулятивним операціям із землею необхідно розробити процедуру операцій із земельними ділянками, визначити обмеження, що випливають з вимог земельного законодавства. Слід встановити граничні розміри земельних ділянок, що передаються у власність, і тим самим запобігти латифундизму.
Потрібно заборонити продаж землі іноземцям, використання сільськогосподарських земель не за призначенням. Повинна бути жорстка відповідальність за неефективне використання землі. Потрібно вживати таких заходів, які б не створювали умов для соціальної напруги в суспільстві.
Проблема спекуляції землею широко обговорюється в засобах масової інформації. Існують думки про заборону продажу землі і взагалі приватної власності на землю. На нашу думку, оборот землі – неодмінна умова нормального функціонування аграрного сектора і боротися потрібно не з оборотом землі взагалі, а з негативними проявами, пов’язаними з його неврегульованістю; тобто, з відсутністю регуляторів земельного ринку.
Сьогодні діє тіньовий земельний ринок, і усунути його забороненими засобами навряд чи можливо.
П’ята група завдань пов’язана з регулюванням форм землекористування. У сфері землекористування і земельного обороту важлива роль повинна бути відведена оренді землі [19, с. 26]. Як одне з першорядних завдань слід розглядати створення системи регулювання оренди сільськогосподарських угідь і її експериментальної перевірку. При умілому регулюванні оренди, при оснащенні системи оренди в противагу хижацькому використанню землі вона може виявитися вельми ефективним інструментом землеупорядкування.
Наступна група об’єктів регулювання включає два завдання. Перша пов’язана зі створенням ринку земельних паїв. Можливі два принципово різних підходи до формування такого ринку. Один підхід нейтральний. Він передбачає невтручання в процес до тих пір, поки не порушиться встановлене обмеження (цільове використання, граничний розмір землекористування в покупця тощо).
При цьому форма землекористування – орендна, приватна індивідуальна, приватна загальна вибирається самим власником паю. Такий підхід має свої позитивні сторони, наприклад, дотримується принцип свободи вибору власника паю, пріоритет його інтересів. Другий підхід – активна дія на власників земельних паїв за допомогою економічних і правових заходів.
З метою переходу до ефективної системи регулювання земельних відносин можна запропонувати формування чотирьох взаємозв’язаних підсистем: підсистема нормативно-правового забезпечення, яка повинна включати закони і нормативно-правові акти; підсистема економічного регулювання земельних відносин, що включає пов’язані із законодавчою базою економічні методи; підсистема інституційного забезпечення регулювання земельних відносин і розвитку земельного ринку, яка включає державні і регіональні органи, наділені відповідно до законодавства певними функціями щодо здійснення земельного обороту; підсистема організаційного забезпечення і адміністративних процедур, пов’язана із законодавчою й інституційною структурами.
Для поглиблення земельної реформи і підвищення її результативності має бути прийнята низка законодавчих актів, завершено повне юридичне оформлення прав власності на землю й інші форми землеволодіння і землекористування. Надзвичайно важливо провести також усі необхідні землевпоряджувальні і кадастрові роботи, ввести стимулювання і санкції за показниками рівня використання землі і екологічним показникам. Для ефективного перерозподілу земель доцільно поступово вводити контрольований земельний ринок, що враховує регіональні особливості можливого земельного обороту. За умов підвищення ліквідності земельних ділянок як предметів застави відкриються можливості для іпотечного кредитування товаровиробників. Це збільшить притоку коштів для інвестиційних вкладень. У застосуванні земельного податку має відбутися ретельніше відпрацювати диференціації ставок залежно від якості і місцеположення ділянок [19, с. 28].
1.3. Аграрна реформа
Аграрна реформа — це сукупність науково обґрунтованих заходів, що скеровані на: структурну перебудову агропромислового комплексу, оптимізацію поєднання його галузей, їх раціональне розміщення і спеціалізацію господарств на виробництві тих видів продукції, для яких вони мають найкращі природно — економічні умови і які обходяться їм найдешевше; розвиток агропромислової кооперації, вертикальної та горизонтальної кооперації, комбінування і комплексування виробництва, розвиток різних інтеграційних формувань; роздержавлення і приватизацію державного майна, землі і нерухомості; розвиток багатоукладної економіки і різних форм господарювання; розширення товарно — грошових відносин, перехід до ринкової економіки; удосконалення державного управління агропромисловим комплексом і планування розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості та інших галузей, які виробляють промислові засоби виробництва і предмети праці; удосконалення інвестиційної, фінансово — кредитної, цінової, рентної, податкової, страхової, митної, протекціоністської та іншої політики; максимальне задіяння усіх економічних механізмів прискореного розвитку агропромислового комплексу, підвищення економічної ефективності його функціонування і конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках; створення сприятливого економічного середовища для прискореного розвитку окремого сектора економіки, підвищення життєвого рівня і добробуту населення [16, с. 183].
У продовж здійснення економічної реформи вдалося прийняти понад 100 різних постанов Верховної Ради і Уряду України, створити нормативно -правову базу для аграрних перетворень. Здійснено, зокрема, роздержавлення і приватизацію майна, землі і нерухомості, паювання землі, широкого розвитку набули різні форми господарювання. Однак позитивних наслідків аграрна реформа поки що не дала. Відсутність стабільної валюти, гіперінфляція, непомірне зростання цін на промислові засоби виробництва і предмети праці, дуже великий диспаритет цін на них і сільськогосподарську продукцію, та продовольчі товари, відсутність довгострокового кредитування, недоступність господарств до банківських кредитів, відсутність у них необхідної кількості коштів для високоінтенсивного ведення сільського господарства, його дезіндустріалізація, дезінтенсифікація і переспеціалізація господарств призвели до зниження продуктивності та економічної ефективності використання аграрного потенціалу, зменшення виробництва сільськогосподарської продукції і загострення продовольчої проблеми [16, с. 184].
Відбулася руйнація цілісності і збалансованості агропромислового комплексу, економічних, технологічних і організаційних зв’язків між окремими галузями підприємства та господарствами. Цілий ряд підприємств переробної, харчової промисловості, не маючи сировини, змушені були скоротити виробництво своєї продукції, а багато з них стане на консервацію.
Реформування колгоспів і радгоспів відбувалося некомплексно. Не було створено відповідних економічних умов для ефективного функціонування господарств. Вся сільськогосподарська техніка, яка була в колгоспах і радгоспах, — розбазарена і розкрадена. Перш, ніж приступити до реорганізації колгоспів, необхідно було створити в кожному населеному пункті машинно-тракторні станції, систему агросервісного і агрохімічного обслуговування. Їх відсутність дуже негативно впливає на розвиток сільськогосподарського виробництва. Не маючи достатньої кількості техніки, налагодженої системи агрохімічного і агросервісного обслуговування, господарства позбавлені можливості вести високоінтенсивне сільськогосподарське виробництво [16, с. 185].
Новий етап економічної реформи має бути спрямований на узгоджений, збалансований, структуризований, цілісний, соціальноорієнтований розвиток агропромисловий комплекс. Економічна політика держави має бути скерована на поглиблення економічних,технологічних і організаційних зв’язків між сільськогосподарськими і промисловими підприємствами, раціоналізації їх сировинних зон, створення машинно-тракторних станцій, системи агрохімічного і агросервісного обслуговування, поліпшення системи матеріально — технічного постачання, розвиток сільськогосподарського машинобудування, максимальне насичення ринку промисловими засобами виробництва і предметами праці, економічне і організаційне зміцнення господарств і підприємств, розвиток оптової і роздрібної торгівлі, насичення ринку продовольчими товарами. В економічних умовах, що склалися, господарства не мають достатньо коштів для придбання необхідної техніки, мінеральних добрив, хімічних меліорантів, пального, мастильних та інших матеріалів [16, с. 186].
Аграрна реформа повинна бути спрямована не лише на створення сприятливих економічних умов для розвитку агропромислового комплексу. Державні і ринкові механізми повинні забезпечити стимулювання, найбільш високоефективне використання природно-ресурсного, основних виробничих фондів, матеріально-технічних і фінансових ресурсів. Реформування агропромислового комплексу має охоплювати не тільки суспільні і виробничі відносини людей в процесі агропромислового виробництва, але і відносини людей до природи. Створення максимально сприятливого природного середовища для розвитку сільського господарства на основі середовища неформуючих, природоохоронних, комплексно-меліоративних, землевпорядних і агрозоотехнічних заходів повинно стати основним напрямом господарської діяльності на сучасному етапі.
Агропромисловий комплекс може ефективно розвиватися лише на індустріальній, високоінтенсивній і спеціалізованій основі. Індустріалізація агропромислового виробництва вимагає розвитку цілих галузей промисловості, створення повного набору машин для комплексної автоматизації виробничих процесів. Тому реконструкція діючих і будівництво нових заводів, зміцнення матеріально-технічної бази Інституту механізації та електрифікації сільського господарства, створення нових конструкторських бюро повинні забезпечити переведення сільського господарства на індустріальну основу [16, с. 188].
Важливим напрямом сільського господарства є його інтенсифікація. Економічна реформа має створити максимально сприятливі умови не тільки для індустріалізації, але й для інтенсифікації сільського господарства. Нарощування потужностей підприємств тукової промисловості, збільшення виробництва мінеральних добрив і хімічних меліорантів і внесення їх у ґрунт повної норми сприятимуть не ліквідації в ньому дисбалансу поживних речовин, а розширеному відтворенню їх родючості і стабільному нарощуванню виробництва продукції землеробства. Хімізація — це один з важливих напрямів взаємодії людини і природи, через яку відбувається інтенсифікація кругообігу речовин у природі, а, відповідно, і підвищення продуктивності природно-ресурсного потенціалу.
Взаємодія людини з природою відбувається на основі постійного поліпшення природних умов для сільськогосподарського виробництва. Одним з важливих напрямів створення оптимальних умов для сільськогосподарського виробництва є гідротехнічна меліорація земель, зрошення посушливих і осушення перезволожених земель, регулювання їх водно-повітряного режиму. Гідротехнічна меліорація — це найбільш капітало — фондо — енерго — матеріало і трудомісткий напрям інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. І це необхідно враховувати при реформуванні агропромислового комплексу. Капіталовкладення повинні бути спрямовані насамперед на реконструкцію діючих меліоративних систем, корінне поліпшення зрошуваних і осушених земель.
Аграрна політика держави має синтезувати в собі всі найновіші досягнення науки і техніки. Їх реалізація дозволить вивести аграрний сектор економіки з кризової ситуації, забезпечити динамічний і стабільний його розвиток та високу економічну ефективність його функціонування.
РОЗДІЛ 2. АНАЛІТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ
2.1. Стан земельної власності в Україні
Наведемо дані Департаменту державного земельного кадастру щодо земельного фонду України станом на 1 січня 2010 року згідно з розподілом по основних видах земельних угідь і економічної діяльності та розкриємо динаміку змін земельного фонду України за період з 01.01.2006 по 01.01.2010 на діаграмах.
Таблиця 2.1.
Земельний фонд України за станом на 01.01.2010
| Основні види земельних угідь
та економічної діяльності |
Площа земель | |
| всього,
тис. га |
% до загальної площі території України | |
| Сільськогосподарські землі | 42813,7 | 71,0 |
| у тому числі: | ||
| сільськогосподарські угіддя | 41569,4 | 68,9 |
| з них: | ||
| рілля | 32478,4 | 53,8 |
| перелоги | 320,8 | 0,5 |
| багаторічні насадження | 897,7 | 1,5 |
| сіножаті | 2409,8 | 4,0 |
| пасовища | 5489,7 | 9,1 |
| інші сільськогосподарські землі | 1244,3 | 2,1 |
| Ліси та інші лісовкриті площі | 10591,9 | 17,6 |
| утому числі: | ||
| вкриті лісовою рослинністю | 9675,4 | 16,0 |
| не вкриті лісовою рослинністю | 198,9 | 0,4 |
| інші лісові землі | 314,9 | 0,5 |
Продовження табл. 2.1.
| чагарники | 402,7 | 0,7 |
| Забудовані землі | 2499,1 | 4,1 |
| у тому числі: | ||
| під житловою забудовою | 384,5 | 0,6 |
| землі промисловості | 222,0 | 0,4 |
| землі під відкритими розробками, картерами, шахтами та відповідними спорудами | 150,7 | 0,2 |
| землі комерційного та іншого використання | 52,1 | 0,1 |
| землі громадського призначення | 281,8 | 0,5 |
| землі змішаного використання | 28,9 | 0,1 |
| землі, які використовуються для транспорту та зв’язку | 493,4 | 0,8 |
| землі, які використовуються для технічної інфраструктури | 65,1 | 0,1 |
| землі, які використовуються для відпочинку та інші відкриті землі | 743,9 | 1,3 |
| Відкриті заболочені землі | 979,4 | 1,6 |
| Сухі відкриті землі з особливим рослинним покривом | 17,6 | |
| Відкриті землі без рослинного покриву або з незначним рослинним покривом (кам’янисті місця, піски, яри інші) | 1029,9 | 1,7 |
| Води (території, що покриті поверхневими водами) | 2423,5 | 4,0 |
| Разом (територія України) | 60354,8 | 100,0 |
За чотири роки починаючи, з 1 січня 2006-го, структура земельного фонду змінилася по основних видах угідь, зокрема, площа сільськогосподарських земель зменшилася на 128,9 тис. гектарів (лише за 2009 рік – на 31,1 тис. га); позитивну динаміку мають ліси та лісовкриті території, площа яких протягом зазначеного періоду збільшилася на 88,2 тис. га; забудованих земель стало на 31,6 тис. га більше; відкритих заболочених – на 13,4 тис. га; і, не зважаючи на негативні тенденції, зокрема такі як намивні піски і висихання річок, територія суші зменшилася на 6,6 тис. га, а води відповідно збільшилася на таку ж площу [21].
На діаграмах відображено динаміку змін структури земельного фонду України з 2006 по 2010 роки по основних видах угідь та економічної діяльності.
2.2. Вітчизняний досвід земельної власності
Станом на 1 листопада 2009 року по Україні наростаючим підсумком продано 50266 земельних ділянок та прав оренди на них, загальною площею 33,8 тис. га та вартістю 10 464,9 млн гривень. З початку року продано 4106 земельних ділянок та прав оренди на них, загальною площею 4825,95 га, вартістю 983,82 млн гривень, в тому числі право оренди 257 земельних ділянок, загальною площею 3100,9 га, вартістю 23,7 млн гривень [21].
Порівняно з попереднім роком у 2008-у продано 5186 земельних ділянок та прав оренди на них, загальною площею 3971,51 га, на загальну вартість 2047,4 млн гривень.
До Державного та місцевих бюджетів наростаючим підсумком надійшло 9937,1 млн грн, у тому числі за десять місяців 2009 року – 1038,1 млн грн До Державного бюджету за десять місяців 2009 року надійшло 107,2 млн гривень, що становить 34,7% від запланованого на цей період, Державним бюджетом недоотримано понад 201 млн гривень. Найнижчі показники виконання плану надходжень коштів від продажу земельних ділянок та прав оренди на них до Державного бюджету у Одеській області (15,7% від запланованого на цей період), Запорізькій (16,7%), Дніпропетровській (17,8%) та Харківській (23,3%) областях, у місті Києві план надходжень коштів від продажу виконаний на 20,1 відсотка.
З початку року на земельних торгах продано 132 земельні ділянки, площею 41,97 га та вартістю 33,9 млн гривень та право на оренду 257 земельних ділянок, загальною площею 3100,9 га, вартістю 23,7 млн гривень.
Також у 2009 році найбільшу кількість земельних ділянок продано у Рівненській (342 ділянки), Закарпатській (311), Львівській (288), Донецькій (280) та Івано-Франківській (260) областях. Найменша кількість – у місті Севастополі (2). На земельних аукціонах найбільша кількість земельних ділянок продана у Закарпатській (31 ділянка) та Рівненській (30) областях, найбільша кількість прав оренди на земельні ділянки продана у Кіровоградській (50 земельних ділянок), Донецькій (27), Сумській (27), Рівненській (24), Чернівецькій (23) та Луганській (21) областях [21].
Слід зазначити, що станом на 1 листопада 2009 року в Київській області та місті Києві земельні аукціони не проводились, в АР Крим, Дніпропетровській, Житомирській, Тернопільській, Херсонській, Черкаській областях та місті Севастополі на земельних аукціонах продані поодинокі земельні ділянки та права оренди на них. У Дніпропетровській, Миколаївській, Полтавській, Сумській, Харківській областях та місті Севастополі за цей період земельні ділянки на аукціонах не продавалися, в Одеській, Херсонській областях не здійснювався продаж права оренди на земельні ділянки [21].
Таблиця 2.2. Інформація про продаж та оренду земельних ділянок в Україні за десять місяців 2009 року
| Адміністративно-територіальні одиниці | Підготовлено матеріалів для продажу земельних ділянок та прав оренди на них | Продано земельних ділянок та прав оренди на них | Надійшло коштів від продажу земельних ділянок,
тис. грн |
||||||
| кількість,
од |
площа,
га |
вартість за експертною оцінкою, тис.грн | кількість,
од |
площа,
га |
вартість,
тис. грн |
||||
| 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | ||
| АР Крим | 30 | 14,50 | 22340,70 | 47 | 39,93 | 80184,67 | 77552,40 | ||
| Вінницька | 162 | 134,25 | 32809,19 | 184 | 110,55 | 30888,07 | 29392,07 | ||
| Волинська | 164 | 35,90 | 7483,96 | 155 | 144,61 | 7084,91 | 10888,44 | ||
| Дніпропетровська | 69 | 9,30 | 7082,67 | 69 | 9,60 | 7082,67 | 10781,17 | ||
| Донецька | 279 | 95,03 | 38268,96 | 280 | 96,65 | 39554,36 | 21655,94 | ||
| Житомирська | 171 | 67,29 | 10843,19 | 165 | 61,39 | 9939,78 | 7782,35 | ||
| Закарпатська | 314 | 92,24 | 55252,39 | 311 | 76,38 | 43738,90 | 45383,45 | ||
| Запорізька | 73 | 24,49 | 9161,06 | 72 | 22,93 | 9251,69 | 6255,29 | ||
| Ів.-Франківська | 260 | 196,74 | 61518,22 | 260 | 196,74 | 36083,34 | 32136,33 | ||
| Київська | 107 | 48,36 | 28388,16 | 155 | 75,77 | 41305,40 | 41167,96 | ||
| Кіровоградська | 118 | 1862,35 | 14745,85 | 118 | 1862,35 | 14745,86 | 12447,59 | ||
| Луганська | 215 | 117,56 | 16324,16 | 239 | 443,85 | 19882,07 | 28762,82 | ||
| Львівська | 290 | 221,03 | 66864,52 | 288 | 220,84 | 66644,16 | 76977,88 | ||
| Миколаївська | 90 | 116,91 | 29838,55 | 113 | 173,44 | 39272,19 | 41910,48 | ||
| Одеська | 79 | 31,46 | 52861,44 | 78 | 31,86 | 52844,17 | 40618,21 | ||
| Полтавська | 80 | 58,74 | 21793,43 | 81 | 57,75 | 21566,44 | 26380,25 | ||
| Рівненська | 349 | 316,65 | 26401,48 | 342 | 275,82 | 24055,05 | 23574,69 | ||
| Сумська | 120 | 27,39 | 10228,24 | 109 | 24,54 | 9077,27 | 9099,70 | ||
| Тернопільська | 142 | 30,37 | 6101,66 | 142 | 27,78 | 6617,37 | 8439,21 | ||
| Харківська | 102 | 44,65 | 19829,52 | 118 | 54,92 | 23728,09 | 23396,85 | ||
| Херсонська | 166 | 60,59 | 26507,45 | 154 | 33,78 | 15795,62 | 18032,81 | ||
| Хмельницька | 141 | 21,00 | 8757,98 | 168 | 72,85 | 9739,42 | 13408,53 | ||
| Черкаська | 128 | 42,75 | 15724,67 | 141 | 44,69 | 16461,96 | 13823,27 | ||
| Чернівецька | 212 | 79,07 | 27817,77 | 193 | 70,65 | 18766,07 | 21022,27 | ||
| Чернігівська | 85 | 40,27 | 7356,06 | 79 | 580,88 | 7296,45 | 7180,09 | ||
| м.Київ | 66 | 84,50 | 1518937,82 | 43 | 14,03 | 326073,59 | 383954,21 | ||
| м.Севастополь | 11 | 11,60 | 47388,18 | 2 | 1,36 | 6146,54 | 6096,38 | ||
Таблиця 2.3. Продано на земельних торгах вільних земельних ділянок та прав оренди на них за десять місяців 2009 року
| № п/п | Адміністративно-територіальні одиниці | Продано на земельних торгах: | |||||||
| земельних ділянок | прав оренди на земельні ділянки | ||||||||
| кількість,
од |
площа,
га |
вартість,
тис. грн |
кількість,
од |
площа,
га |
вартість,
тис. грн |
||||
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | ||
| 1 | АР Крим | 2 | 0,63 | 489,88 | 1 | 0,01 | 33,78 | ||
| 2 | Вінницька | 4 | 0,52 | 546,19 | 7 | 6,48 | 526,05 | ||
| 3 | Волинська | 9 | 0,63 | 506,89 | 13 | 3,03 | 445,93 | ||
| 4 | Дніпропетровська | 0 | 0,00 | 0,00 | 1 | 0,09 | 159,27 | ||
| 5 | Донецька | 1 | 0,05 | 61,81 | 27 | 1,72 | 259,80 | ||
| 6 | Житомирська | 3 | 0,01 | 17,50 | 1 | 13,79 | 19,50 | ||
| 7 | Закарпатська | 31 | 7,70 | 13727,91 | 9 | 12,16 | 399,39 | ||
| 8 | Запорізька | 1 | 0,38 | 887,10 | 8 | 5,10 | 2484,00 | ||
| 9 | Ів.-Франківська | 12 | 1,13 | 668,60 | 4 | 103,54 | 361,50 | ||
| 10 | Київська | 0 | 0,00 | 0,00 | 0 | 0,00 | 0,00 | ||
| 11 | Кіровоградська | 3 | 0,52 | 121,24 | 50 | 1806,70 | 1091,27 | ||
| 12 | Луганська | 1 | 0,42 | 64,55 | 21 | 339,16 | 1040,39 | ||
| 13 | Львівська | 16 | 22,63 | 7549,24 | 5 | 102,37 | 6724,54 | ||
| 14 | Миколаївська | 0 | 0,00 | 0,00 | 5 | 28,90 | 2059,76 | ||
| 15 | Одеська | 5 | 1,36 | 3816,42 | 0 | 0,00 | 0,00 | ||
| 16 | Полтавська | 0 | 0,00 | 0,00 | 6 | 0,21 | 608,64 | ||
| 17 | Рівненська | 30 | 2,95 | 2063,66 | 24 | 104,98 | 303,17 | ||
| 18 | Сумська | 0 | 0,00 | 0,00 | 27 | 4,79 | 556,93 | ||
| 19 | Тернопільська | 2 | 0,18 | 293,50 | 2 | 0,55 | 486,81 | ||
| 20 | Харківська | 0 | 0,00 | 0,00 | 8 | 0,96 | 3013,65 | ||
| 21 | Херсонська | 1 | 0,00 | 2,08 | 0 | 0,00 | 0,00 | ||
| 22 | Хмельницька | 1 | 0,12 | 86,18 | 6 | 0,63 | 702,70 | ||
| 23 | Черкаська | 2 | 0,11 | 154,54 | 1 | 0,40 | 150,24 | ||
| 24 | Чернівецька | 7 | 2,37 | 2857,60 | 23 | 29,71 | 1981,47 | ||
| 25 | Чернігівська | 1 | 0,26 | 73,06 | 7 | 535,61 | 243,49 | ||
| 26 | м.Київ | 0 | 0,00 | 0,00 | 0 | 0,00 | 0,00 | ||
| 27 | м.Севастополь | 0 | 0,00 | 0,00 | 1 | 0,02 | 54,72 | ||
| Всього по Україні: | 132 | 41,97 | 33 987,95 | 257 | 3 100,91 | 23 707,00 | |||
За повідомленням Департаменту земель сільськогосподарського та іншого призначення, охорони і моніторингу земель Держкомзему, власниками права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом на право власності на земельну частку (пай) або державним актом на право власності на земельну ділянку, в 2009 році укладено 4613,8 тис. (67% від отриманих сертифікатів та державних актів) договорів оренди земельної частки (паю) [21].
З них: 1 млн 946,9 тис. (42,2%) укладено з господарствами, із земель яких виділено земельний пай, або їх правонаступниками; 647,2 тис. (14%) — з фермерськими господарствами; 2 млн 019,7 тис. (43,8%) — з іншими суб’єктами господарювання. Отже, переважну більшість договорів укладено з господарствами, із земель яких виділено земельну частку (пай), або їх правонаступниками. Селянами-пенсіонерами укладено 2 млн 441,8 тис. договорів (53%). За терміном дії договори укладено на: 1-3 роки — 460,9 тис. договорів (10%); 4-5 років — 2258,9 тис. договорів (48,9%); 6-10 років — 1414,1 тис. договорів (30,6%о); 10 і більше років — 479,7 тис. договорів (10,3%). Переважну більшість договорів оренди укладено на строк до 5 років. Укладено договорів з відсотком орендної плати: до 1,5% — 408,5 тис. (8,9%); від 1,5-3% — 2756,6 тис. (59,7%); від 3% і більше — 1448,8 тис. (31,4%). Площа земель, переданих в оренду власниками земельних часток (паїв), становить 17,5 млн га або 63%) від площі розпайованих земель. Середній розмір орендної плати на рік становить 260,2 грн за 1 гектар. Загальна сума виплат за оренду земельних часток (паїв) на 2009 рік становить 4,5 млрд грн, у тому числі селянам-пенсіонерам — 2 млрд гривень (44,9%). Серед форм орендної плати переважає натуральна форма — 71,6%. Слід визнати, що це є негативним фактором, оскільки при розрахунках із селянами, ціни на сільгосппродукцію встановлюють самі керівники сільськогосподарських підприємств, і ці ціни, як свідчать перевірки, вищі за ринкові. Станом на 18 лютого ц.р. фактично виплачено 4,3 млрд гривень (96,4%) [21].
2.3. Зарубіжний досвід земельної власності
На сьогодні в країнах з різним суспільно-політичним укладом має місце неоднаковий рівень централізації та децентралізації управління земельними ресурсами, різні повноваження щодо регулювання землекористування мають представницькі органи територіальних громад, неоднаковим є й спектр організаційно-правових форм землекористування та форм власності на земельні ресурси. Аналіз законодавства низки країн дозволяє стверджувати, що практично в кожній з них існують ті чи інші обмеження. Обмеження, пов’язані з розміром земельних ділянок, більш характерні для країн з перехідною економікою та для країн з обмеженою кількістю земельних ресурсів. Як правило, вони встановлюються на муніципальному або регіональному рівні:
— Угорщина — не більш 300 га (для фізичних та юридичних осіб)
— Румунія — не більш 200 га (для фізичних та юридичних осіб)
— Данія — не більше 30 га (потрібна фахова освіта та фермерський досвід).
— Корея — не більше 3 га (агрозона), зовні — 10 га, мінімум — 0,1 га
— Японія — не більше 3 га (для Хоккайдо — до 12 га)
— Бразилія — гнучка система обмежень за розміром землеволодінь в залежності від регіону країни [13, с. 415].
Основними принципами політики Європейського Союзу стосовно власності на землю (в тому числі і на землі сільськогосподарського призначення) є забезпечення права на вільний рух капіталу, на відкриття та ведення приватного бізнесу та відсутність дискримінації. Тому у більшості країн-членів ЄС прямо виражених юридичних обмежень на володіння сільськогосподарськими землями немає: будь-яка фізична чи юридична особа, може законно придбати сільськогосподарську землю та володіти нею. Головний вплив юридичних обмежень на володіння сільськогосподарськими землями полягає в обмеженні кількості потенційних покупців і конкуренції з боку попиту ринків продажу сільськогосподарських земель.
У країнах, що пізніше стали членами ЄС, як правило, вводяться обмеження на володіння сільськогосподарськими землями для іноземців (в тому числі для громадян держав — членів ЄС). Так, у Чехії, Литві та Словаччині наразі діє одне обмеження: іноземні фізичні та юридичні особи не можуть купувати сільськогосподарську землю. Це обмеження діятиме протягом 7 років після вступу до ЄС, тобто до 2011 року. Таке юридичне обмеження спрямоване на запобігання спекуляції сільськогосподарськими землями у державах — нових членах ЄС. В Болгарії, що нещодавно приєдналася до ЄС, права іноземців на володіння земельними ділянками обмежені спеціальним Законом «Про власність та використання земель сільськогосподарського призначення». Можна зазначити, що в Чехії іноземці можуть купувати землю, якщо вони є громадянами ЄС, постійно мешкають у Чехії більш ніж 3 роки та зареєстровані як фермери. В Угорщині громадяни можуть придбати не більше 300 га сільськогосподарських земель. Угорські юридичні особи, іноземні фізичні та юридичні особи до 2011 року не можуть купувати сільськогосподарські землі. Проте, якщо іноземець проживає на території Угорщини не менш трьох років та займається сільськогосподарською діяльністю, він, як і угорський громадянин, може придбати у власність сільськогосподарську землю [13, с. 417].
У багатьох країнах існує певна кількість правових норм, які спрямовані на надання фермерам переваги стосовно володіння сільськогосподарськими землями. Це реалізується шляхом встановлення так званого „переважного права” на володіння землями сільськогосподарського призначення.
Що стосується сільськогосподарських земель, існують різні ситуації, де у країнах ЄС застосовуються переважні права. Можна розрізнити три головні види переважних прав:
— право переваги у процесах щодо успадкування, яке може бути надано спадкоємцю (спадкоємцям), який хоче (які хочуть) продовжувати вести господарство;
— право переваги може бути надано одному покупцеві порівняно з іншими, тому що він є орендарем ділянки, що продається, або тому що він є фермером, чия ферма межує з ділянкою, що продається, або, якщо ділянка, що продається, знаходиться у спільній власності, тому що він є співвласником;
— право переваги, яке належить державі та (або) муніципалітетам [13, с. 418].
Що стосується ринків продажу сільськогосподарських земель, головний вплив переважних прав, незалежно від їх основоположної мети, полягає в обмеженні різноманіття та, потенційно, кількості учасників ринку, що на глобальному рівні не сприяє активізації конкуренції на ринках продажу сільськогосподарських земель.
Право власності на землю та її спадкоємство закріплені та гарантовані в конституції Німеччини. Сьогодні у приватній власності тут перебуває понад 95 % земель сільськогосподарського обігу. Решта земельних ділянок належить общинам, федеральним землям, державі в цілому, церкві, навчальним закладам. Право власності на земельну ділянку, зазвичай, набувається в результаті підписання сторонами угоди про передання права власності та реєстрації цього факту.
Значний досвід регулювання земельних відносин також накопичений у США особливо у сфері оренди землі, заставних операцій, діяльності земельних банків. Так, у власності федерального уряду перебуває 110 млн. га земель багатоцільового призначення (близько 13 % всіх земель США), якими управляє бюро з землеустрою, у веденні якого також перебувають природні копалини на відповідних територіях, а це 60 % запасів вугілля та 35 % уранової руди. Покупцями сількогосподарських земель можуть бути лише громадяни США або корпорації продана федеральна земля підпадає під закони та обмеження певне території. Більшість з американських фермерів не є власниками землі, а орендують її. Найбільш традиційною оренда з оплатою фіксованої частки врожаю [13, с. 420].
Для української дійсності дуже цінним є досвід Франції щодо регулювання купівлі-продажу земельних ділянок. Тому що в цій країні створене таке інституціональне середовище, яке перешкоджає клановим махінаціям та організації тіньових схем у землекористуванні, навіть не зважаючи на те, що торгівля землею є вільною. З метою уникнення надлишкової акумуляції продуктивних земель у руках однієї особи, їх розподіл здійснюється з урахуванням демографічної ситуації та економічної доцільності, що вимагає певного впливу на земельний ринок. Оскільки держава не взяла на себе вирішення цього питання, то були створені приватні товариства, наділені необхідними повноваженнями у масштабі регіону, завданням яких стало придбання сільськогосподарського майна з подальшим його продажем пріоритетним кандидатам. Товариства не мають права примушувати землевласників продавати своє майно. Звичайно купівля здійснюється за взаємною згодою, але передбачені і випадки відмови можливому покупцю, якщо його наміри щодо використання землі не відповідають суспільним інтересам (у таких випадках товариства можуть самі стати покупцем). Якщо ціна здається їм занадто високою, то вони можуть запропонувати продавцю іншу ціну. Останній або погоджується, або знімає своє майно з продажу. Отже, у портфелі товариства створюється певний запас земель. Коли воно бажає продати з цього запасу будь-який об’єкт, то зобов’язане публічно повідомити про це. Кандидатури потенційних покупців розглядаються місцевим комітетом, до складу якого входять сільськогосподарські працівники, нотаріуси, працівники адміністрацій, депутати. Комітет визначає претендента, профіль діяльності якого забезпечить найбільшу ефективність використання ділянки.
З огляду на це, варто запозичити французький досвід щодо заохочення молоді до ведення сільськогосподарського виробництва через вмонтування в аграрну політику пріоритету інвестиційного забезпечення приватної ініціативи сільських жителів молодого віку. Це сприятиме як соціально-економічному піднесенню сільських територій, так і посиленню спадкоємності в аграрному природокористуванні.
РОЗДІЛ 3 .ПРАКТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ
3.1. Стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні
Реформування земельних відносин у державі здійснюється з 1991 року. Основним принципом, який визначає напрями земельного реформування, є подолання монополії держави на земельну власність і встановлення багатосуб’єктності права власності на землю.
У результаті перерозподілу земельних ресурсів у державній власності залишилося 49,3 відсотка земель, у приватну власність передано 50,7 відсотка. Продовжується процес роздержавлення землі та передачі її у власність юридичним особам і громадянам, які можуть набувати права власності на землю, згідно з законом [18, с. 4].
Із 6,77 млн громадян, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай), 5,40 — отримали державні акти на право власності на земельну ділянку, що становить 79,7 відсотка. Водночас із 13,56 млн громадян України, що мають право на приватизацію земельних ділянок, тільки 3,68 млн громадян (або 31,6 відсотка) оформили державні акти на право власності на землю [18, с. 4].
Проведена нормативна грошова оцінка земель сільськогосподарського призначення, продовжуються роботи по нормативній оцінці земель несільськогосподарського призначення і земель у межах населених пунктів.
Здійснюється інвентаризація земель. Площа проінвентаризованих земель несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів становить 54,5 відсотка від їх загальної площі, а земель населених пунктів – відповідно 50,3 відсотка.
З прийняттям нового Земельного кодексу України визначилася земельна політика держави, яка концентрується на остаточному розв’язанні проблем розвитку відносин власності на землю, формуванні цивілізованого ринку земель, розвитку іпотечного кредитування, удосконаленні системи земельних платежів, підвищенні ефективності управління земельними ресурсами, поліпшенні організації державного контролю за використанням і охороною земель.
У цілому чинний Земельний кодекс України створив широку законодавчу основу для вирішення проблем, які виникають у процесі реформування земельних відносин. Водночас Кодексом не були охоплені всі питання, пов’язані з регулюванням земельних відносин, і для його доповнення і створення необхідної законодавчої бази передбачено розробку та прийняття значної кількості законів, в першу чергу щодо функціонування ринку земель, використання земель природно-заповідного фонду, природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного призначення тощо.
Верховною Радою України четвертого скликання відповідно до Земельного кодексу України прийнято ряд законів України, зокрема:
«Про особисте селянське господарство»,
«Про землеустрій», «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»,
«Про охорону земель»,
«Про державний контроль за використанням та охороною земель»,
«Про фермерське господарство»,
«Про оренду землі»,
«Про використання земель оборони»,
«Про оцінку земель»,
«Про розмежування земель державної та комунальної власності»,
«Про державну експертизу землевпорядної документації»,
«Про захист конституційних прав громадян на землю» [1].
Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування мають достатнє законодавче забезпечення щодо здійснення своїх повноважень у галузі земельних відносин, у тому числі й дієвого контролю за використанням та охороною земель усіх категорій в Україні.
Разом з тим в державі ще не створено достатніх умов для реалізації в повному обсязі вимог Земельного кодексу України та прийнятих відповідно до нього законів України.
Кабінетом Міністрів України відповідно до положень Земельного кодексу України не розроблено і не подано на розгляд Верховної Ради України близько 20 законопроектів, не повною мірою виконуються прийняті закони, не розроблені відповідні нормативно-правові акти.
Так, до цього часу не діє Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», оскільки не затверджено форму державного акта на право комунальної власності на землю, не розроблені рекомендації щодо складання проектів розмежування земель державної та комунальної власності тощо [18, с. 6].
Ситуація, яка складається на місцях у процесі реформування земельних відносин, зумовлює ряд критичних зауважень, про що свідчать факти незаконного надання у власність та користування земельних ділянок, яке провадиться за безпосередньої участі відповідних органів виконавчої влади або за їх сприяння.
Більшість власників і землекористувачів у населених пунктах не мають правовстановлюючих документів на землю. Однією з причин такої ситуації є недостатність, а в деяких областях України майже повна відсутність, бланків державних актів на право власності на землю, що призводить до неприпустимого затягування видачі документів та зловживань у цій сфері.
Оформлення правовстановлюючих документів на земельні частки (паї) у багатьох випадках провадиться без визначення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості)
Оренда таких земельних ділянок призводить до втрати власником права володіння і розпорядження ними, обумовлює зниження родючості ґрунтів і здійснюється за мізерну плату. Належного контролю за дотриманням умов договорів оренди землі не запроваджено.
Економічно необґрунтованим і соціально небезпечним є прискорення видачі державних актів на право власності на земельні ділянки власникам земельних часток (паїв) всупереч положенням Земельного кодексу України.
Ринок земель несільськогосподарського призначення та підготовка включення в оборот земель сільськогосподарського призначення розвивається в умовах недостатньої законодавчої бази, в першу чергу відсутності законів України про ринок земель та про державний земельний кадастр. Не створюється інфраструктура такого ринку. Недостатньо врегульована процедура продажу земель, проведення земельних аукціонів і конкурсів, не створюються земельні банки, біржі. До врегулювання всього комплексу питань у цій сфері пропозиції про зняття мораторію з продажу земель сільськогосподарського призначення є передчасними [18, с. 7].
Недостатньо реалізовується одне з головних завдань земельної реформи — раціональне використання та охорона земель.
В Україні залишається найвищою в світі розораність сільськогосподарських угідь — 78 відсотків. Роботи щодо раціоналізації землекористування та охорони земель проводяться досить повільно і як результат — деградація ґрунтового покриву деяких територій досягла критичного стану [18, с. 8].
Області, райони, міста, селища, села не повною мірою забезпечені відповідними землевпорядними, плановокартографічними, ґрунтовими, землеоціночними, екологічними матеріалами. Не встановлені межі більшості населених пунктів, що призводить до конфліктних ситуацій при сплаті земельного податку та наданні земельних ділянок громадянам і юридичним особам.
Потребує термінового вирішення питання встановлення меж прибережних захисних смуг та земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Відсутність планових матеріалів і невизначеність на місцевості меж особливо цінних земель призводять до грубих порушень земельного законодавства при їх використанні. Насамперед це стосується незаконного відчуження земельних ділянок особливо цінних земель, заповідників, курортів, цінних лісових масивів під будівництво тощо.
У результаті незаконного будівництва непоправної шкоди завдано таким загальнонаціональним заповідним об’єктам, як Нікітський ботанічний сад, парк-пам’ятник «Фороський», Ялтинський гірський лісовий заповідник. Спостерігаються численні випадки забудови та розпаювання прибережних захисних смуг вздовж великих та малих річок, морів, навколо озер та водосховищ. І відбувається це за згодою місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування [18, с. 9].
Аналіз виявлених порушень земельного законодавства свідчить, що основною причиною їх виникнення є неналежне виконання передбачених законом повноважень органами земельних ресурсів, місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Прийняття неправомірних рішень цими органами вже призвело до соціальної напруги, зокрема, у Києві та Київській області (Пуща-Водиця, Козин), в Криму, Одесі та інших регіонах [18, с. 9].
Недосконалість регулювання земельних відносин, організації землекористування, інші проблеми галузі обумовлюються й відсутністю фінансування фундаментальної землевпорядної науки, наукового обґрунтування оптимального використання земельних ресурсів, наукових досліджень перспектив розвитку земельних відносин, апробації законодавства тощо. Не вистачає галузі й високопрофесійних кадрів.
Украй незадовільним залишається державне фінансування проведення земельної реформи, оскільки щорічно законом про Державний бюджет України зупиняється дія статей Закону України «Про плату за землю» щодо відрахування коштів від земельного податку на фінансування заходів із забезпечення раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів.
Кабінетом Міністрів України не розроблено комплексну програму подальшого розвитку земельних відносин у державі, здійснення першочергових заходів із землеустрою, охорони земельного фонду, запровадження сучасної системи земельного кадастру, що гальмує завершення земельної реформи, не сприяє організації ефективного використання земель, гарантуванню прав на землю, зокрема запровадженню земельного ринку та підвищенню інвестиційної привабливості українського землекористування.
Основними причинами, що стримують здійснення заходів щодо виконання основних напрямів проведення земельної реформи, на думку учасників парламентських слухань, є:
— відсутність з боку органів виконавчої влади дієвого контролю за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій, а також виконанням конституційних вимог щодо набуття громадянами та юридичними особами у власність земельних ділянок;
— дублювання функцій Державного комітету України по земельних ресурсах іншими центральними органами виконавчої влади (Міністерством юстиції України, Міністерством охорони навколишнього природного середовища України), місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;
— невиконання Урядом України вимог Земельного кодексу України щодо розробки нормативно-правових актів, передбачених цим Кодексом;
— неузгодженість земельного законодавства з цивільним, природоохоронним та господарським законодавством;
— неналежне фінансове забезпечення заходів земельної реформи;
— непроведення розмежування земель державної та комунальної власності;
— відсутність грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення в межах та за межами населених пунктів;
— надто ускладнені процедура надання (продажу) земельних ділянок для підприємницької діяльності, а також механізм приватизації земельних ділянок;
— відсутність належної кількості бланків державних актів на право власності на земельні ділянки;
— невизначеність меж прибережних захисних смуг, земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, охоронних зон різного призначення та особливо цінних земель;
— недостатність належних планово-картографічних матеріалів та інформації про стан ґрунтів;
— практичне припинення здійснення заходів щодо охорони земель, ґрунтових обстежень, локалізації територій техногенного забруднення земель тощо;
— відсутність фінансування землевпорядної науки, недостатня забезпеченість галузі земельних відносин високопрофесійними кадрами [18, с. 10-11].
Враховуючи значимість регулювання земельних відносин у період становлення ринкової економіки в країні та зважаючи на необхідність вжиття невідкладних заходів щодо комплексного вирішення питань у галузі земельних відносин, формування нових пріоритетів земельної політики в державі та вдосконалення системи органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, учасники парламентських слухань «Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні» рекомендують:
- Президентові України посилити контроль за виконанням у повному обсязі норм Конституції України, Земельного кодексу України, закону про Державний бюджет України та інших нормативноправових актів з питань земельних відносин.
- Верховній Раді України розглянути у першочерговому порядку проекти законів:
— про ринок земель (реєстр. №2600-1);
— про державний земельний кадастр (реєстр. №5394);
— про державний земельний (іпотечний) банк (реєстр. №3566, №3566-1);
— про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо земель несільськогосподарського призначення) (реєстр. №8033).
Розглянути проекти законів України, подані на розгляд Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України на виконання цих Рекомендацій.
- Кабінету Міністрів України:
3.1. До 1 січня 2006 року подати на розгляд Верховної Ради України:
а) проект Загальнодержавної програми використання та охорони земель;
б) проект закону про відчуження земельних ділянок права приватної власності;
в) розробити та затвердити проект Державної програми розвитку земельних відносин в Україні на 2011-2015 роки, спрямованої на визначення перспектив цієї галузі, а саме:
— завершення земельної реформи;
— реалізацію заходів у сфері власності на землю та форм господарювання на землі;
— раціоналізацію сільсько-господарського землекористування;
— вдосконалення системи заходів ефективного та раціонального використання та охорони земель;
— завершення введення землі в економічний оборот;
— формування та розвиток інфраструктури земельного ринку.
3.2. Завершити підготовку та подання на розгляд Верховної Ради України проектів законів, передбачених Земельним кодексом України, щодо регулювання земельних відносин:
— про використання земель природнозаповідного та іншого природоохоронного призначення;
— про використання земель оздоровчого призначення;
— про використання земель рекреаційного призначення;
— про використання земель історико-культурного призначення;
— про землі промисловості;
— про землі житлової та громадської забудови;
— про правовий режим земель охоронних зон;
— про правовий режим земель зон санітарної охорони;
— про правовий режим земель санітарно-захисних зон;
— про консервацію земель;
— про використання техногенно забруднених земельних ділянок.
Розробити проекти законів про державну інвентаризацію земель; про зонування земель; про управління землями державної власності; про гарантійний фонд Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень.
3.3. Подати на розгляд Верховної Ради України проекти законів щодо приведення цивільного, природоохоронного і господарського законодавства, інших законодавчих актів України у відповідність із вимогами Земельного кодексу України, а також про внесення змін до відповідних законів щодо дублювання повноважень органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з питань здійснення державного, самоврядного і громадського контролю за використанням та охороною земель та їх відповідальності.
3.4. При підготовці проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік передбачати виділення достатніх коштів на фінансування та впровадження Державної програми розвитку земельних відносин в Україні на 2011-2015 роки.
3.5. При підготовці проекту Закону України про Державний бюджет України на 2006 рік і в подальшому передбачити цільове використання коштів, що надходять від плати за землю, відповідно до Закону України «Про плату за землю».
3.6. Забезпечити можливість безперешкодної реалізації громадянами та юридичними особами права власності на землю шляхом дотримання вимог Закону України «Про захист конституційних прав громадян на землю».
3.7. Відповідно до Закону України «Про проведення розмежування земель державної та комунальної власності» забезпечити проведення розмежування земель державної та комунальної власності. З цією метою у місячний строк:
а) розробити і затвердити заходи щодо розмежування земель державної та комунальної власності, визначити конкретні строки проведення відповідних робіт і джерела їх фінансування;
б) розробити методичні рекомендації з виготовлення проектів розмежування земель державної та комунальної власності;
в) затвердити форму правовстановлюючого документа на право комунальної власності на землю, визначити потребу у цих документах сільських, селищних, міських рад і забезпечити виготовлення їх у необхідній кількості.
3.8. Завершити створення системи державного земельного кадастру та забезпечити на належному рівні здійснення державного контролю за використанням та охороною земель.
3.9. Запровадити єдину державну систему реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».
3.10. З метою посилення контролю за використанням та охороною особливо цінних земель:
а) подати на розгляд Верховної Ради України проект закону про внесення змін до статті 150 Земельного кодексу України в частині вдосконалення порядку зміни цільового призначення особливо цінних земель;
б) вжити заходів щодо визначення на місцевості меж особливо цінних земель.
3.11. З метою збереження та відтворення родючості сільськогосподарських угідь, а також упередження подальшої деградації земель здійснювати моніторинг земель за агрохімічними показниками, забрудненням пестицидами, важкими металами, радіонуклідами та усувати наслідки негативних змін стану земель.
3.12. Вжити заходів щодо вилучення з інтенсивного використання деградованих, малопродуктивних та техногенно забруднених земель сільськогосподарського призначення, передбачивши фінансування цих робіт з державного бюджету окремою статтею.
3.13. З метою забезпечення раціонального землекористування, вдосконалення земельних відносин, підвищення ефективності наукових досліджень та розробок розглянути питання щодо інтеграції науково-дослідних та проектних інститутів у галузі земельних відносин в єдину науково-виробничу систему. Вирішити питання щодо достатнього фінансування фундаментальних і прикладних наукових досліджень у галузі земельних відносин, землеустрою та земельного кадастру.
3.14. Вжити заходів щодо забезпечення галузі земельних відносин висококваліфікованими науковими та інженерно-технічними кадрами, запровадження дієвої системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів.
3.15. Підготувати пропозиції щодо кодифікації земельного законодавства шляхом об’єднання норм існуючих законів, що регулюють земельні відносини, в одному нормативно-правовому акті — Земельному кодексі України.
3.16. Забезпечити відповідне фінансування заходів, передбачених цими Рекомендаціями.
- Рахунковій палаті щорічно за підсумками року перевіряти цільове використання коштів, наданих згідно з Угодою про позику (Проект «Видача державних актів на право власності на землю в сільській місцевості та розвиток системи кадастру») між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку [18, с. 16-18].
ВИСНОВКИ
Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим — це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.
Власність — це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей — продуктів праці. Це — ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.
Власність існує також там, де існує й сукупна праця — суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність — це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають.
Суб’єкти власності — це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження — привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.
Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться в разі:
1) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
2) одержання земельної ділянки внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій;
3) одержання земельної ділянки із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації.
Надання в користування земельної ділянки, що перебуває у власності або в користуванні іншої особи, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, визначеному Земельним кодексом (ст. 149).
Структурно-динамічний аналіз земельного фонду України показує, що в його структурі сільськогосподарські угіддя займають 69,3%, в т. ч. рілля — 54,8%, багаторічні насадження — 1,6%, луки і пасовища — 12,9%. Площа лісів охоплює 017,2% земельної площі.
Аграрна політика держави має синтезувати в собі всі найновіші досягнення науки і техніки. Їх реалізація дозволить вивести аграрний сектор економіки з кризової ситуації, забезпечити динамічний і стабільний його розвиток та високу економічну ефективність його функціонування.
За умови ухвалення необхідної законодавчої бази, можна говорити про запровадження повноцінного ринку земель сільськогосподарського призначення. А це, своєю чергою, стане рушійною силою здійснення ефективної державної політики, створить передумови для повного входження земельних відносин в Україні до ринкового простору, запровадження у стабільній посткризовій ситуації іпотечного кредитування, що, відповідно, дозволить значно покращити фінансове забезпечення аграрного виробництва, здійснити його техніко-технологічну модернізацію, посилити конкурентоспроможність продукції галузі як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Законодавство України про землю: Зб. нормативних актів. — К. : Юрінком, 2001. — 350 с.
- Земельний кодекс України : науково-практичний коментар. — вид. 6-те, доп. — Харків : Одіссей, 2009. — 622, с.
- Земельний кодекс України: Коментар. — Харків : Одіссей, 2002. — 599, с.
- Земельный кодекс Украинской ССР : Офиц. текст с изм. и доп. на 1 июля 1981 г. — К. : Политиздат Украины, 1981. — 94 с.
- Науково-практичний коментар Земельного кодексу України: наукове видання / За загальною ред. Віктора Медведчука, В. Г. Гончаренко, П. Ф. Кулінич. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 653, с.
- Актуально про земельні відносини : научно-популярная литература / укл. : Олег Згурський ; ред.: Михайло Захарко. — К. : Книги для бізнесу, 2008. — 144 с.
- Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник /Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 651 с.
- Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В.Д.Базилевича. — 6-те вид., доп. і перероб. — К.: Знання-Прес, 2007. — 719 с
- Економічна теорія: Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича ; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.
- Костюк В. С. Економічна теорія: навчальний посібник для студентів вузів / Віра Костюк, Андрій Андрющенко, Ірина Борейко ; М-во освіти і науки України, Уманський державний аграрний ун-т. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 280, с.
- Мочерний С. В. Основи економічної теорії: навч. посіб.. — К.: Академія, 2009. — 502 с.
- Основи економічної теорії: Підручник / О. О. Мамалуй, О. А. Гриценко, Л. В. Гриценко та ін., За заг. ред. О. О. Мамалуя; М-во освіти і науки України. — К. : Юрінком Інтер, 2003. — 478, с.
- Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник /Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . — 5-те вид. виправлене. — К. : Знання-Прес, 2004. — 614, с.
- Політична економія: навч. посібники для екон. спец. /Ред. С. В. Мочерний. — Львів : Світ, 1990 – Ч. 1 / Л. Г. Андрєєв, З. Г. Ватаманюк, Т. В. Гайдай. — 1990. — 678, с.
- Рябець К. А. Екологічне право України: навчальний посібник для студентів вузів / Катерина Рябець ; М-во освіти і науки України. — К. : Центр учбової літератури, 2009. — 436, с.
- Семчик В. І. Земельне право України : академічний курс: підручник для студентів юрид. спец. вищих навчальних закладів. — К. : Ін Юре, 2008. — 593, с.
- Тонюк М. О. Трансформація відносин власності на землю та землекористування як передумова становлення земельного ринку в Україні // Економіка АПК. — 2005. — № 4. — С. 69-75.
- Федоров М. М. Трансформація земельних відносин до ринкових умов (доповідь) / М. М. Федоров // Економіка АПК. — 2009. — № 3. — С. 4-18
- Формування ринку землі в Україні: наукове видання / В. П. Галушко, Ю. Д. Білик, А. С. Даниленко та ін.; За ред. А. С. Даниленка, Ю. Д. Білика. — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Урожай, 2006. — 276, с.
- Шеремет А. П. Земельне право України: Навчальний посібник . — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 631 с.
- http://dkzr.gov.ua