Вступ

Міжнародні відносини як сфера людського співіснування охоплюють політичні, економічні, правові, дипломатичні, соціально-психологічні, культурні, науково-технічні, торгові, військові та інші зв’язки і взаємовідносини між державами, народами, соціальними групами й організаціями, які діють на міжнародній арені. Через наявність такої великої кількості суб’єктів та важливість їх взаємовідносин виникає необхідність прогнозування цієї сфери з метою визначення тенденцій їх розвитку та впливу на кожного суб’єкта.

Останнім часом міжнародні відносини як науковий напрям стають дедалі чутливішими до майбутнього. В межах цього напряму починають розроблятись уточнені уявлення про світ, що відкриває шлях до нових ідей, дає змогу відійти від спрощеного уявлення про майбутнє як просте продовжене в часі сьогодення. Враховуючи максимальну, порівняно з іншими об’єктами соціального прогнозування, невизначеність багатьох складових у міжнародних справах, у разі прогнозування міжнародних відносин вимагається підвищена увага до основних факторів зовнішньополітичних дій та умов, що їх детермінують.

Значну роль у формуванні сучасних уявлень про характер міжнародних ситуацій та процесів відіграють прикладні проекти. Мається на увазі, що дедалі більше дослідників міжнародних відносин, починаючи з 60-70-х років, впроваджують у дослідницьку практику прийоми та засоби, запозичені із суспільних і точних дисциплін, що зводяться до збирання аналітичної інформації, кількісних методів її оброблення та підготовки аналітичних висновків у формі прогнозних припущень. Отже, можна запропонувати такий варіант класифікації сучасних аналітичних засобів, що застосовуються в прикладних дослідженнях міжнародних відносин: 1) базові аналітичні методики (контент-аналіз, івент-аналіз, когнітивне картирування); 2) комплексне аналітичне моделювання (емпіричне, нормативне, динамічне) міжнародних ситуацій та процесів.

1. З. Бжезінський та його погляд на сучасну систему міжнародних відносин

«Велика шахівниця. Американське панування та його геостратегічні імперативи» (1997) – одна з найвідоміших політичних праць кінця ХХ ст., що присвячена обґрунтуванню нової концепції системи сучасних міжнародних відносин. У книзі Бжезінський аналізує взаємодію США з найбільшими європейськими й азіатськими державами, визначає можливості використання військового, економічного та культурного потенціалу для утримання контролю над Євразією («великою шахівницею», на якій у найближчі роки і буде затверджуватися світове політичне панування США).

У структурі геополітичного простору З. Бжезінський виділяє геостратегічні дійові особи та геополітичні центри. Геостратегічними особами є, за Бжезінським, держави, що мають здатність до здійснення влади або надання впливу за межами власних кордонів. Геополітичні центри зумовлюються географічним розташуванням, яке надає державам особливу можливість контролю за доступом до важливих районів або можливості відмови геополітичним дійовим особам в одержанні ресурсів.

Аналізуючи євразійський геополітичний простір, З. Бжезінський [1] виділяє п’ять ключових геостратегічних дійових осіб – Францію, Німеччину, Росію, Китай та Індію, а також п’ять геополітичних центрів – Україну, Азербайджан, Південну Корею, Туреччину та Іран. Інші – середні за своїми масштабами – європейські держави, більшість із яких є членами НАТО і/чи Європейського Союзу або підкоряються провідній ролі США, або прямують за ключовими геополітичними дійовими особами Європи. Потенційним геополітичним центром у Східній Європі, на думку автора, на сьогоднішній день є Польща.

Розглядаючи геополітичний простір у глобальному масштабі, вчений виділяє на політичній карті світу США як єдину у світі на сьогоднішній день наддержаву. Бжезінський відзначає, що, скориставшись розпадом СРСР (який призвів до утворення «чорної діри» в центрі Євразії), США у своїй зовнішній політиці перейшли від концепції «стримування» до концепції «поширення», прагнучи «нового світового порядку», заснованого на власному домінуванні.

“Євразія є «шахівницею», над якою триває боротьба за світове панування; така боротьба стосується геостратегії – стратегічного управління геополітичними інтересами. На євразійській шахівниці, що має овальну форму, грають не два, а одразу кілька гравців, кожний з яких має різний ступінь влади. Провідні гравці перебувають у західній, східній, центральній та південній частинах шахівниці. На цій величезній, вигадливих обрисів євразійській дошці, що простирається від Лісабона до Владивостока, й розташовуються фігури для «гри»”.

“Крах Радянського Союзу викликав колосальний геополітичний струс. Для Америки нова геополітична ситуація є серйозним викликом. Сполучені Штати опинилися в унікальному становищі – вони стали першою та єдиною світовою державою.“Америка займає домінуючі позиції в чотирьох сферах світової влади, які мають вирішальне значення: у військовій сфері вона має у своєму розпорядженні унікальні глобальні можливості розгортання; у галузі економіки вона залишається основною рушійною силою світового розвитку; у технологічному відношенні вона зберігає абсолютне лідерство в передових галузях науки й техніки; в області культури, незважаючи на певну її примітивність, Америка має привабливість, особливо серед молоді всього світу, – все це забезпечує Сполученим Штатам політичний вплив, рівного якому не має жодна держава світу. Саме поєднання всіх цих факторів робить Америку єдиною світовою наддержавою в повному розумінні цього слова” [2].

2. Концепція світового порядку Г. Кіссінджера

Другий сценарій розвитку світового порядку базується на традиції балансу сил і представлений працею Г. Кіссінджера «Дипломатія» [3]. Новий світовий порядок, з одного боку, не є «однополюсним» чи «мононаддержавним» світом, як здається на перший погляд, з іншого – мало нагадує систему колективної безпеки у вільсонівському її розумінні. За багатьма параметрами, цей порядок є близьким до Європи XIX ст., міжнародна система якої базувалася на понятті рівноваги або балансу сил. Така близькість пояснюється тим, що Америка сьогодні не може ані відгородитися від світу, ані панувати у ньому через появу нових силових центрів. Однак, на відміну від «європейського концерту» XIX ст., головним учасниками якого були нації-держави, новий світовий порядок – взаємодія 3 типів держав, які хоч і називають себе «націями», мають мало атрибутів держави-нації:

— «етнічні уламки» імперій, які розпалися, типу держав-наступників Югославії та СРСР. Такі утворення прагнуть самоствердження шляхом перемоги у старих етнічних суперечках.

— деякі постколоніальні держави, нинішні кордони яких суто адміністративні, встановлені для зручності колишніх колоніальних імперій. Єдиним національними інститутом таких держав є армія, а майбутнє залежить від вибору між територіальним статусом-кво та жорстоким громадянським конфліктом.

— держави континентального типу, характеризуються національною багатомовністю й не є державами-націями у європейському розумінні – США, об’єднана Європа, Китай, Японія та Індія. Ці держави є головними дійовими особами нового світового порядку.

США залишаться великою і могутньою нацією, але їх виключність значно втратить значення у XXI ст. Можлива загроза США буде виходити з Росії, Китаю чи ісламського фундаменталізму. Об’єднана Європа продовжить існування у якості великої держави — не буде, як попередньо, відчувати необхідність у американському захисті й почне більш агресивно відстоювати власні економічні інтереси. Росія через неминучі внутрішні потрясіння буде приховувати загрозу новому світовому порядку. Китай продовжить шлях до статусу великої держави. Японія відмовиться від цілковитого ототожнення своїх інтересів з американським шляхом «ланцюжка майже непомітних нюансів». З усіх великих та потенційно великих держав Китай найбільшою мірою знаходиться на піднесенні. Сполучені Штати вже досягли могутності, Європі слід попрацювати, щоб викувати міцну єдність, Росія – гігант, що спотикається, а Японія багата, але поки нерішуча. Індії ще належить обрати відповідну самосвідомості роль на сцені міжнародної політики [3, c. 37].

Новий світовий порядок матиме наступні характерні риси:

1. Протиріччя між фрагментацією, з одного боку, та глобалізацією, з іншого боку – жоден із провідних будівничих нового світового порядку не має досвіду існування у межах міждержавної системи, яка народжується. Новий світовий порядок вперше створюється на базі величезної кількості різноманітних уявлень та культур й одночасно має глобальні масштаби, оскільки покликаний вирішити проблеми світового рівня – розповсюдження ядерних технологій, проблеми навколишнього середовища, демографічного вибуху та економічної взаємозалежності. Ніколи ще компоненти світового порядку, їх взаємодія, завдання, які потрібно вирішувати, не змінювалися так швидко, не були такими глибокими та такими глобальними.
2. Пристосування двох основних інститутів, які формують міжатлантичні відносини – НАТО та ЄС – до реалій світу після закінчення «холодної війни» — необхідне для:

1) протистояння «двом великим європейським випробовуванням сучасного періоду» – інтеграції об’єднаної Німеччини у систему Заходу та ставленню Атлантичного союзу до нової Росії;

2) залучення колишніх сателітів СРСР та держав-наступниць до мирного світового порядку з метою попередження виникнення т.зв.»нічиєї землі» між Німеччиною та Росією (Польща, Чехія, Угорщина,Словаччина);

3) забезпечення органічного зв’язку Америки з Європою, який відповідає обопільним інтересам: Без США Великобританія і Франція не зможуть підтримувати політичну рівновагу у Центральній Європі; Німеччину почне спокушати націоналізм; Росії буде не вистачати співрозмовника глобального масштабу. У відриві від Європи Америка може перетворитися не лише психологічно, а географічно та геополітично на острів біля берегів Євразії;

4) уможливлення здатності Америки справитися з головними джерелами загрози як власним національним інтересам, так й інтересам нового світового порядку: те, що зазвичай називалося проблемами, які не стосуються сфери діяльності союзу, стане серцевиною північноатлантичних взаємовідносин.

3. Спільні цінності Америки та Європи з одночасною відсутністю спільної політики, з одного боку, здатність Америки та Азії визначити бажану спільну стратегію, але не спільність цінностей – з іншого. Збіг моральних та геополітичних цілей та злиття принципів політичного ідеалізму та політичного реалізму буде простежуватися у Західній півкулі, яка з часом стане ключовим елементом нового глобального порядку.

На підставі з’ясованих особливостей нового світового порядку – новий характер рівноваги, яка встановлюється у світі: така рівновага є не стільки рівновагою сил держав-націй, скільки лавіруванням між жорстокою необхідністю та гнучкістю вибору, між незмінними принципами міжнародних відносин та елементами, які зберігаються державними діячами у таємниці. Необхідність лавірування постає як перед Америкою, так і перед іншими країнами. Для Америки вона означає пошук рівноваги між 2 спокусами, що є складовими поняття американської винятковості: поняттям, нібито Америка повинна усувати будь-яке зло й стабілізувати будь-яке порушення рівноваги та вродженим інстинктом замикатися у собі. У кожному разі, вибір, перед яким опинилися сьогодні держави, має відображати реальність [3, c. 5-6].

3. Погляди З.Бжезинського, Дж.Ная, Г.Кіссінджера, С.Хантінгтона відносно особливостей  сучасної системи міжнародних відносин

Глобальне моделювання пройшло значний шлях і є одним з основних напрямів прикладних системних досліджень, важливим інструментом пізнання. Визначною особливістю глобального моделювання, що надає йому особливої актуальності, є необхідність системного синтезу глобальних процесів в усій їх складності та взаємопов’язаності, багатоманітності та наявності суперечностей. При побудові глобальних моделей враховуються соціальні, політичні, культурні, екологічні та інші фактори. Такий підхід сприяє виявленню і передбаченню можливих тенденцій подальшого розвитку.

Всесвітньовідомі вчені С Хантінггон, Г. Кіссінджер і 3. Бжезінський спробували викласти свої глобальні моделі взаємовідносин держав, у яких врахували майже всі зазначені вище фактори. Особливістю цих моделей є те, що вони дійсно мають певний вплив на політику США, тобто не залишились ідеєю на папері.

Значний інтерес становлять праці Хантінгтона Самюеля Філіпса — знаного американського політолога, директора Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету, автора шести книг, серед яких: «Політичний лад в суспільствах, що змінюються» (1968), «Американська політика: майбутня дисгармонія» (1981), «Третя хвиля: демократизація наприкінці XX століття» (1991), «Зіткнення цивілізацій і перетворення світового порядку» (1996) та великої кількості статей і доповідей.

В останній своїй книзі Хантінгтон спробував визначити та обґрунтувати головний рушійний конфлікт майбутньої світової політики та стан, в якому, на його думку, опиняться Захід і Америка в нових умовах. Використовуючи цивілізаційний підхід, автор виходить з того, що в сучасну епоху світова політика вступає у нову фазу. «Держави-нації залишаться найбільш могутніми діючими особами в міжнародних відносинах, але найважливіші конфлікти в глобальній політиці відбуватимуться між націями та групами країн різних цивілізацій». Формування та структурування міжнародних відносин перестає бути справою виключно західного світу. На сьогодні незахідні цивілізації стають також активними акторами на світовій арені [4, c. 146-147].

Відповідно Хантінгтон робить припущення, що фундаментальним джерелом конфлікту в цьому новому світі буде не ідеологія чи економіка, а передусім суперечності у сфері культури: головні конфлікти в глобальній політиці відбуватимуться між націями і групами країн різних цивілізацій, що сповідують різну релігію, різні цінності. Хантінгтон пропонує свою номенклатуру головних цивілізацій сучасності: західна, конфуціанська, японська, ісламська, хінді, слов’яно-православна, латиноамериканська (умовно додається африканська). Цивілізація, на думку автора, — це передусім культурна цілісність та спільність, причому спільність вищого мега-етнічного типу; широке угруповання людей за культурними ознаками та культурною ідентичністю, ширшим за яке є лише саме людство з його відмінностями від інших живих істот.

Різні цивілізації від самого початку дотримуються різних філософських переконань, основних цінностей, соціальних зв’язків, звичаїв, світогляду в цілому. Ці культурні відмінності поглиблюються внаслідок відродження релігії в багатьох регіонах світу. Тому культури піддаються змінам і характер їх впливу на політику та економіку в певні періоди часу стає неоднаковим, але основні відмінності між цивілізаціями у сфері політичного та економічного розвитку мають своїм корінням відмінні одна від одної культури.

Серед причин через які відбуватиметься зіткнення цивілізацій, він називає такі:

• цивілізації не схожі за своєю історією, мовою, культурою, традиціями і релігією; люди, які належать до різних цивілізацій, мають різні уявлення про взаємовідносини Бога і людини, громадянина і держави; неоднакові їх уявлення про права та обов’язки людей, про рівність і нерівність;
• світ стає все тіснішим, розширяються контакти між народами, які належать до різних цивілізацій;
• процеси економічної модернізації та соціальних змін розмивають в усьому світі звичні для людей локальні відносини. Водночас послаблюється роль національної держави як джерела ідентифікації людини;
• загострене усвідомлення належності людей до різних цивілізацій, зумовлене роздвоєнням ролі Заходу. З одного боку, Захід перебуває в зеніті своєї могутності; з іншого (і, можливо, саме через це), незахідні цивілізації повертаються до своїх джерел;

цивілізаційні ознаки, які належать до сфери культури, не так легко поєднуються, як політичні та економічні. Міжцивілізаційний конфлікт може мати дві форми: мікрорівень — між сусідніми державами, які представляють різні цивілізації; між групами від різних цивілізацій або, як в Югославії і в СРСР, в межах однієї держави; макрорівень — між провідними державами світу.

Слід підкреслити, що, яким би чином не відбувався і не розвивався конфлікт цивілізацій, універсальна цивілізація ніколи не виникне, але можна сподіватися, що представники різних цивілізацій зможуть мирно співіснувати. У своїй праці Хантінгтон підкреслює, що його метою було не обґрунтування природи та генезису майбутніх конфліктів, а висунення гіпотези про те, на що буде схоже майбутнє [6].

Великим досягненням міжнародно-стратегічної думки після припинення «холодної війни» вважається відома праця Генрі Кіссінджера [3]— колишнього держсекретаря США — «Дипломатія» (1994). Особливо цікаві перший та останній розділи книги, в яких розглянуто новий світовий порядок.

На думку Кіссінджера, міжнародна система XXI століття характеризуватиметься певними суперечностями. З одного боку, це фрагментація, з іншого — дедалі зростаюча глобалізація. Зрозуміло одне, вже не буде чогось, схожого на порядок, що існував за часів «холодної війни». На міжнародній арені наймогутнішими, на його думку, будуть Сполучені Штати Америки, Європа, Китай, Японія і Росія, а, можливо, також Індія та деякі держави середні за розміром. Проте в умовах нового світового порядку може спостерігатися і певне безладдя, яке спричинятимуть держави, що не мають історичних атрибутів «держав-націй».

Такі проблемні складові можна поділити на три групи:

1) колишні уламки дезінтегрованих імперій (складові Югославії або Радянського Союзу);

2) деякі постколоніальні держави, для яких реальністю є альтернатива: втрата територіальної цілісності або нескінченний громадянський конфлікт;

3) держави континентального типу, які не є державами-націями в європейському розумінні (Індія, Китай, певною мірою США і Росія).

Ця остання група, як вважає Кіссінджер [3], можливо, становить основу нового світового порядку. Автор дає таку характеристику цих можливих головних акторів: Сполучені Штати є наймогутнішою державою; Китай — потенційно великий носій могутності, має величезний висхідний потенціал; Росія, хоча і гігантська, проте дуже нестабільна; Європі не вистачає єдності; Японія надзвичайно багата, але досить квола країна.

Основною ідеєю нового світового порядку є підтримка глобального балансу сил. Така політика, на думку автора, повинна бути основною в зовнішній політиці США. Вона є методом і засобом всієї світової політики Америки на перспективу. Одним із інструментів такого балансу Кіссінджер вважає підтримку та заохочення економічних реформ. Але цього недостатньо. Найбільш корисним є створення структур на основі взаємодоповнення. Одні структури спираються на спільні політичні та економічні принципи за зразком міждержавних об’єднань західної півкулі. Інші структури функціонують, виходячи з принципів та інтересів безпеки, як це відбувається в регіонах Атлантики та Північно-Східної Азії.

Отже, Кіссінджер пропонує цілісну геостратегічну концепцію, яку можна визначити як концепцію постбіполярного глобального балансу сил [3].

Великий внесок у розроблення питань міжнародних відносин зробив Збігнєв Бжезінський (н. 1928) — американський державний та політичний діяч, доктор філософії Гарвардського університету. У 1962-1977 — керівник Дослідницького інституту міжнародних змін, був помічником президента Д. Картера з питань національної безпеки (1977-1981), після роботи в адміністрації президента — консультант Центру стратегічних міжнародних досліджень при Колумбійському університеті. З 1989 р. є професором американської зовнішньої політики Нітуської школи передових міжнародних досліджень університету Дж. Гопкінса. Член Ради з міжнародних відносин. Основні праці: «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956, у співавторстві з К. Фрідріхом), «Безперервна чистка: політика за радянського тоталітаризму», «Радянський блок: єдність та суперечності» (1960), «Політична влада: США/СРСР» (1964, у співавторстві з С. Хантінгтоном), «Великий провал: народження та смерть комунізму в XX столітті» (1989), «Поза контролем» (1993), «Велика шахівниця» (1995) [2].

На особливу увагу з точки зору моделювання та прогнозування розвитку міжнародних відносин заслуговує книга «Велика шахівниця», що була рекомендована самим автором як настанова у «стратегічному управлінні геополітичними процесами для тих, хто є виразником волі глобальної супердержави, прагнучи до встановлення у світі гегемонії нового типу».

Зрозуміло, що в даному випадку цією супердержавою є США, оскільки її вплив, на думку автора, підкріплюється складною системою союзів та коаліцій, що охоплюють весь світ. Таким чином виникає і відповідний міжнародний порядок, який несе на собі відбитки американської системи. Америка посідає домінуюче місце в чотирьох вирішальних позиціях світової влади: 1) воєнні можливості дуже великі; 2) в економіці вона залишається рушійною силою світового розвитку, незважаючи на конкуренцію з боку Німеччини та Японії; 3) в галузі технологій — абсолютне лідерство; 4) незважаючи на певну примітивність, американська культура є дуже привабливою, особливо для молоді.

Отже, для Америки вкрай важливо зберегти свої позиції та вільно реалізовувати свої політичні інтереси. Як зазначає сам автор, «кінцева мета американської політики повинна бути доброю та високою: створити дійсно готове до співробітництва світове співтовариство згідно з довгостроковими тенденціями та фундаментальними інтересами людства». При цьому для Америки життєво необхідним є те, щоб на політичній арені не з’явився суперник, здатний кинути їй виклик. Для Бжезінського цим суперником може стати та країна, яка володарюватиме в Євразії.

Таким чином, стає зрозумілим, чому Євразія стає тією самою шахівницею, на якій відбувається боротьба за світове володарювання. Що ж так цікавить Америку в Євразії? Тут проживає 75% світового населення, зосереджено більшість світового фізичного багатства. На Євразію припадає 60 % ВНП, значна частина світових енергетичних запасів. Той, хто контролює Євразію, автоматично отримує контроль над Африкою. Отже, в сукупності, євразійська міць перевершує американську. Але, на щастя для Америки, Євразія не єдина в політичному відношенні. Причина цього, насамперед, у великих географічних розмірах.

Проте, яким би значним не був вплив Сполучених Штатів, Євразія, що простягається від Лісабона до Владивостока, зберігає своє геополітичне значення, і саме від стану справ на цьому материку залежить політичне майбутнє Америки.

Отже, для реалізації своєї геостратегії в Євразії Сполучені Штати, на думку 3. Бжезінського, повинні зробити такі кроки:

— виявити динамічні з геостратегічного погляду євразійські держави, які можуть впливати на міжнародний розподіл сил та розгадати зовнішньополітичні інтереси їхніх політичних еліт; вказати точно ті євразійські держави, які можуть внаслідок свого існування стати державами-каталізаторами для створення певної ситуації в регіоні;

— сформулювати конкретну політику США для того, щоб впроваджувати та зберігати життєві інтереси, а також створити концепцію геостратегії, яка б встановила взаємозв’язок між конкретними політичними курсами США у глобальних масштабах.

Таким чином, євразійська геостратегія Сполучених Штатів передбачає цілеспрямоване керівництво державами-каталізаторами і при цьому враховує два основних інтереси Америки: збереження глобальної влади, а в далекій перспективі — її трансформацію на більш інституціалізоване співробітництво.

Варто зауважити, що, якою б далекоглядною не була геостратегія США (у варіанті Г. Кіссінджера або у варіанті 3. Бжезінського), обидва ці автори вважають, що американське володарювання — явище тимчасове, оскільки світовій політиці через певний час вже буде невластивою концентрація влади в руках однієї держави. Але, з їх точки зору, це станеться лише після того, як Америка виконає свою роль єдиної супердержави. Проте слід пам’ятати, що світ — це все ж таки не шахівниця з обмеженою кількістю фігур та їх можливостей. В нашому сучасному світі завжди знайдеться місце для непередбачуваних, форс-мажорних ситуацій, появу і наслідки яких іноді спрогнозувати надто складно [4, c. 74-75].

Висновки

Для сучасних міжнародних відносин характерні глобалізація, інтерналізация, поглиблення політичних і економічних зв’язків, підвищення значущості загальнолюдських цінностей. В той же час сучасні міжнародні відносини не вільні від локальних міждержавних і етнополітичних конфліктів; політики агресії і силового тиску; міжнародного тероризму. Проте, не дивлячись на те, що світ сьогодні складений і суперечливий, повний несправедливості запеклості, військових зіткнень, в ньому неухильно пробиває собі дорогу ряд позитивних тенденцій.

Сучасний етап міжнародних відносин характеризується наростаючим взаємозв’язком і взаємозалежністю учасників світової спільноти. Це обумовлено тим, що прогрес і виживання людства можна забезпечити тільки сумісними зусиллями всіх держав, міжурядових не урядових організацій. Основні форми (прояви) міжнародно-політичних процесів — ця співпраця (різновидами якого є переговори, багатобічна дипломатія, різні види інтеграції і координації діяльності держав і інших учасників міжнародних відносин); конфлікти, вищою формою яких виступає війна, а також ухвалення зовнішньополітичних рішень суверенних, незалежних держав і рішень міжнародних органів, організацій і установ.

Аналізуючи спостережувані сьогодні на світовій арені зміни, сучасні автори прагнуть з’ясувати особливості нинішнього етапу розвитку світового політичного процесу, щоб виявити деякі нові тенденції в його розвитку.

З розпадом Радянського Союзу — однієї з наддержав — мир перестав бути біполярним, виникла закономірна необхідність у визначенні і обгрунтовуванні системи «нового світового порядку».

Перша концепція «нового світового порядку» виходить з того, що після зникнення СРСР — одного з полюсів раніше біполярного світу — США отримали шанс на встановлення якогось Pax Americana – одно полярного світу і нав’язування світу свого бачення і сценарію політичного процесу.

Друга концепція є ідеєю багато полярності, суть якої полягає в тому, що полюсами багатополярного миру повинні стати наймогутніші держави. На думку Г.Кіссинджера, «система міжнародних відносин ХХ1 століття включатиме принаймні шість найважливіших держав — США, Європу, Китай, Японію, Росію і, ймовірно, Індію». Відомий американський політолог, автор концепції «зіткнення цивілізацій» С.Хантінгтон вважає, що в сучасних умовах «глобальна політика стала багатополярною, багато цивілізаційною».

Список використаної літератури

1. Бжезінський З. Велика Шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи / Олена Фешовець (пер.з англ.). — Л. ; Івано-Франківськ, 2000. — 236с.
2. Бжезінський З. Вибір: світове панування чи світове лідерство / Андрій Іщенко (пер.). — К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. — 204с.
3. Киссинджер Г. Дипломатия: Пер. с англ.:Львов, В. В.. — М. : Ладомир, 1997. — 848с.
4. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи та глобальний розвиток. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004.
5. Многоликая глобализация. Культурное разнообразие в современном мире / Питер Л. Бергер (ред.), В.В. Сапов (пер.), П. Хантингтон (ред.). — М. : Аспект Пресс, 2004. — 379с.
6. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Ю. Новиков (пер.с англ.), Т. Велимеев (пер.с англ.). — М. : АСТ, 2003. — 603с.