Вступ

Культурно-історична спадщина є ключовим елементом розвитку історичної свідомості, впливовим чинником формування єдиної української    національної ідентичності та утвердження об’єднавчих цінностей у суспільстві. Ефективне збереження, відновлення та відповідне використання культурно-історичної спадщини потребує науково обґрунтованої державної стратегії та чіткої діяльності всіх органів влади щодо її втілення, тісної їх взаємодії з інституціями громадянського суспільства (недержавними організаціями, ЗМІ, благодійними фондами тощо). Це підтверджено успішним досвідом активної й послідовної гуманітарної політики найрозвинутіших країн сучасної демократії.

Для України, яка протягом тривалого часу не мала власної державності, а її культурно-історична спадщина зазнавала цілеспрямованого нищення, це особливо актуально. За підрахунками фахівців, в Україні лише у ХХ столітті знищено близько 10 тисяч архітектурних об’єктів, які мали історико-культурну цінність. Після здобуття незалежності під охорону держави було передано понад 140 тисяч тільки нерухомих пам’яток історії та культури, а саме: понад 64000 пам’яток археології; понад 54000 пам’яток історії; близько 7000 пам’яток монументального мистецтва; понад 15600 пам’яток містобудування і архітектури. Збереження та раціональне використання такого багатства потребує погоджених цілеспрямованих зусиль з боку держави і громадськості.

1. Основні проблеми та недоліки державної політики у сфері збереження культурно-історичної спадщини

Незважаючи на певні позитивні зрушення останніх років, загальний стан об’єктів культур-но-історичної спадщини в Україні залишається загрозливим та потребує термінових заходів для поліпшення ситуації. Необхідний передусім зважений, системний підхід до вирішення ключових проблем даного напряму. Розглянемо ці проблеми докладніше.

1. Недостатнє бюджетне фінансування

За тривалий час економічної кризи та стагнації бюджетне фінансування культурної сфери значно знизилося.

І така недостатня бюджетна підтримка культурно-історичної спадщини є наслідком залишкового фінансування культури в цілому. Україна ще далека від європейських стандартів у цій галузі, за якими бюджетні видатки на культуру становлять до 2% бюджету на загальнодержавному рівні, та 3-4 % бюджету місцевого рівня. Багато пам’яток світового значення в нашій країні перебуває у критичному стані, і у разі неприйняття термінових реставраційних заходів їхня руйнація може мати незворотній характер.

2. Нераціональний розподіл наявного бюджетного фінансування

Здійснювані бюджетні видатки використовуються не завжди раціонально та ефективно. Значна їхня частка спрямовується на зведення затратних «новобудов» на місці втрачених пам’яток та будівництво помпезних нових споруд сумнівної історичної та естетичної цінності. Водночас від хронічного недофінансування інтенсивно руйнуються існуючі пам’ятки, цінність яких не підлягає сумніву. Досить згадати спробу відбудови Десятинної церкви (хоча немає точного уявлення, який вигляд вона мала насправді), рішення про зведення у Києві монумента Соборності України (хоча його проект не пройшов фахової та громадської експертизи і викликав протести з приводу своєї ідеологічної та естетичної невідповідності) та багато інших. Ухвалюються рішення щодо зведення нових музеїв, тоді як вже існуючі потерпають від нестачі коштів, закладаються нові виставкові площі, на яких неможливо створити належні умови для зберігання експонатів.

3. Брак системності та координації у діяльності органів державної влади зі збереження культурно-історичної спадщини

Розпорошеність управлінських функцій між Міністерством культури i туризму України, Міністерством будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, іншими відомствами унеможливлює забезпечення комплексного державного керівництва охороною, використанням i відновленням культурної спадщини.

Представниками громадських організацій та фахівцями вже багато років висловлюється думка щодо необхідності створення окремого, самостійного центрального органу виконавчої влади з цих питань. Це міг би бути окремий орган державного управління (Державний комітет з охорони історико-культурної спадщини, або ж Департамент охорони культурної спадщини) у складі уряду. Таку можливість передбачено статтею 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

4. Недостатній контроль за виконанням чинних законів, правових актів та прийнятих рішень

Системного характеру в усіх регіонах України набули порушення законодавства з питань охорони та використання культурно-історичної спадщини під час відведення земельних ділянок під забудову та інших комерційних цілей (як от забудова в охоронній зоні Софії Київської). Навіть у разі припинення такої протиправної практики, щодо порушників, здебільшого, не передбачено належної відповідальності.

Почастішали випадки невиконання, несвоєчасного виконання, або ж виконання не в повному обсязі чи не належним чином рішень державної влади у даній галузі (зокрема указів Президента України). Приклад — зволікання з практичною реалізацією Указу Президента України «Про додаткові заходи щодо увічнення пам’яті жертв політичних репресій та голодоморів в Україні» від 11.07.2005 р. (зокрема, створення Українського інституту національної пам’яті) та з відповідним фінансуванням, що викликало негативний громадський резонанс.

5. Необхідність удосконалення нормативно-правової бази

Чинне законодавство України з питань охорони та використання культурно-історичної спадщини, в основному, задовольняє потреби регулювання цієї сфери і відповідає нормам та принципам міжнародного права. Таке законодавство визначається передусім Конституцією України, Основами законодавства про культуру, Законом України «Про охорону культурної спадщини», низкою законів та спеціальних нормативно-правових актів. Однак зазначена галузь регулюється не тільки зазначеними нормативно-правовими актами, але й нормативними документами, що стосуються питань власності. Тому виникають різні правові колізії між спеціальними правовими документами, що стосуються охорони пам’яток, та тими, що регулюють відносини власності. Тому нагальною є потреба їхнього узгодження.

Актуальним залишається узгодження внутрішнього законодавства України у цій галузі з підписаними і ратифікованими нею відповідними міжнародними конвенціями, договорами та угодами.

6. Відсутність стимулів для залучення приватних коштів

Навіть за умови найсприятливіших економічних показників та максимально можливого бюджетного фінансування, держава, як свідчить світовий досвід, не може самостійно покривати всі витрати, необхідні для належного утримання культурно-історичної спадщини. Випадки виділення окремими бізнесменами, фінансово-промисловими групами та підприємствами відповідних сум на збереження чи відновлення об’єктів культурно-історичної спадщини в Україні, як і раніше, мають, переважно, спорадичний характер.

Незважаючи на всі дискусії про необхідність матеріального стимулювання у цій галузі — створення системи податкових пільг для благодійництва та меценатства, жодних практичних кроків у цьому напрямі не зроблено. Відповідний зарубіжний досвід також не використовується.

У США, наприклад, ще у 70-80 рр. почали запроваджувати систему податкових пільг для власників майна, що записано до національного реєстру на постійних умовах. Такі пільги заохочують збереження історичних споруд, попереджують знесення історичних будинків. Власники історико-культурного майна мають привілеї на одержання податкових пільг за умови капіталовкладення з метою їх збереження. Зокрема, з січня 1982 р. була введена податкова пільга у розмірі 25 % на капіталовкладення у відновлення історичних будинків. Це уможливило залучити 2,2 млрд доларів, що значно перевищує щорічні державні субсидії, які складали на той період 20-30 млн доларів.

Не використовується значний потенціал розвитку туристичного бізнесу. Нова стратегія культурного розвитку має охоплювати не лише культуру, а й тісно інтегрувати її з туристичною, рекреаційно-оздоровчою та освітньо-інформаційною сферами.

Заслуговує на увагу зарубіжний досвід передачі затратних об’єктів культурно-історичної спадщини (зокрема, середньовічних замків) у довгострокову оренду (до 50 років) приватним власникам для отримання ними прибутку від туристичного бізнесу. При цьому обумовлюється жорстке дотримання таких умов: пам’ятка має утримуватися орендарем у належному стані; не допускаються будь-які порушення її первозданного вигляду; пам’ятка повинна бути постійно відкритою для відвідувачів та для державних контролюючих органів. У разі порушення хоча б однієї з цих умов держава залишає за собою право негайного повернення пам’ятки та стягнення з колишнього орендаря значного штрафу. На думку фахівців, такий варіант є більш привабливим для України, аніж розрекламована ідея продажу замків приватним власникам. У разі продажу, хоча спочатку держбюджет і отримує відчутну фінансову ін’єкцію, але у подальшому держава втрачає будь-які важелі контролю за ним: пам’ятка може бути закрита для відвідувачів, перебудована, зруйнована тощо.

7. Неповне використання потенціалу співробітництва органів державної влади з недержавними організаціями (НДО)

Типовою залишається ситуація, коли органи державної влади (особливо на місцях) не допомагають громадським організаціям, що займаються вивченням минулого, краєзнавством, пошуками, охороною та пропагандою об’єктів культурно-історичної спадщини, але й чинять їм перешкоди та бюрократичні перепони у їхній суспільно-корисній діяльності.

Непоодинокі випадки ненадання органами влади та державними установами необхідної інформації у даній галузі громадським організаціям та ЗМІ. Чимало рішень стосовно пам’яток історії та архітектури все ще приймаються кулуарно, без попереднього обговорення з громадськістю. Досить рідко залучаються НДО до виконання проектів, пов’язаних з культурно-історичною спадщиною на основі бюджетного фінансування через проведення тендерів, хоча певні правові та організаційні механізми для цього вже існують.

8. Недостатня активність органів влади на рівні міждержавних відносин щодо реституції (повернення) культурних цінностей

Протягом усієї української історії значна кількість пам’яток культурно-історичної спадщини з різних причин опинилася за кордоном. Найбільш масовими потоками такого переміщення були: 1) вивіз пам’яток у минулому до колишньої метрополії (у різні періоди); 2) системне пограбування під час німецько-фашистської окупації; 3) кримінальне заволодіння предметами старовини та творами мистецтва і нелегальний вивіз їх за кордон у сучасний період.

Випадки повернення культурних цінностей українському народу із-за кордону мають поодинокий характер і є символічними жестами доброї волі з боку тих чи інших держав, приурочених до певних політичних подій (за винятком Німеччини, співробітництво з якою у цьому напрямі є досить системним). Україна підписала всі міжнародні конвенції ЮНЕСКО з питань реституції. Але для її здійснення необхідно укласти двосторонні угоди з усіма відповідними державами та докласти зусилля, як з боку зовнішньополітичного відомства, так і з боку ЗМІ, громадськості. Двосторонні угоди з питань реституції вже укладено Україною з країнами СНД, Литвою, Латвією, Естонією, Францією, Угорщиною, Польщею, Італією, Чехією, ФРН.

9. Низький рівень обізнаності з українськими пам’ятками у світі

Пропаганда української культурно-історичної спадщини ще не посіла достойне місце у системі заходів щодо створення позитивного іміджу держави на міжнародному рівні.

Собор святої Софії і прилеглі монастирські споруди, Києво-Печерська лавра

Світова спадщина ЮНЕСКО

Наприклад, у списку всесвітньої спадщини, що складається і поповнюється ЮНЕСКО, Україна представлена всього лише двома позиціями (з 830). Це — «Свята Софія та Києво-Печерська лавра у Києві» та «Ансамбль історичного центру у Львові». Водночас, скажімо, Росія має в цьому списку 24 позиції, Болгарія — 9, Польща — 13, Румунія — 7, Словаччина — 5 і навіть маленька Мальта – 3. Враховуючи площу України, кількість населення, багатовікову історію та різноманітність і багатство пам’яток, такий рівень представництва аж ніяк не можна назвати адекватним.

Львів — ансамбль історичного центру

Світова спадщина ЮНЕСКО

Не зайве зазначити, що присутність у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО дає не тільки інформаційно-пропагандистські та іміджеві переваги, але й можливість залучати кошти щодо підтримання у належному стані внесених до нього пам’яток зі спеціально створеного для цього міжнародного фонду ЮНЕСКО.

2. Використання зарубіжного досвіду збереження культурної спадщини

Цікавий досвід щодо цього накопичено в інших країнах. Наприклад, у Великобританії у 2006 р. професійні співтовариства археологів, музеї, фонд «Національна спадщина» та об’єднання археологів-любителів підписали спільний звід принципів робіт з малими історичними знахідками. Завдяки новій схемі приблизно 180 тис. британських самодіяльних археологів отримали можливість легально працювати з металошукача-ми. їхні дії обмежені низкою умов: вони можуть досліджувати тільки верхні, раніше порушені шари ґрунту, мати офіційний дозвіл від власника землі та повідомляти найближчі музейні або інші професійні установи про всі знахідки. Інформація щодо знахідок записується до національної бази даних, доступної всім бажаючим. Британське законодавство дозволяє тому, хто знайшов історичний предмет на власній землі, залишити його собі, або продати за ринковою вартістю.

Потенціал НДО у діяльності щодо збереження та використання культурно-історичної спадщини

Останніми роками в Україні продовжувався процес кількісного та якісного зростання інституцій громадянського суспільства, розвитку їхньої інфраструктури, організаційного, кадрового та фінансового зміцнення. Так, за даними Міністерства юстиції, наприкінці 2006 р. в Україні офіційно зареєстровано майже 46,5 тис. громадських організацій, 9,5 тис. благодійних фондів, близько 700 органів самоорганізації населення.

Серед основних напрямів діяльності НДО культурно-історичного сегменту можна виокремити наступні:

—         пошук, збір, фіксація, систематизація, зберігання та публікація документів, листів, спогадів, біографічних, історичних та етнографічних матеріалів;

—         пошук, зберігання та повернення до наукового та культурного обігу археологічних знахідок, історичних та культурних пам’яток, творів мистецтва, предметів старовини та народного побуту;

—         проведення громадсько-політичних акцій (мітингів, демонстрацій, зборів, днів пам’яті тощо) спрямованих на привернення уваги до проблем збереження культурно-історичної спадщини, української мови та традицій, присвячених певним історичним датам, видатним діячам історії та культури;

—         організація наукових та культурно-мистецьких заходів — конференцій, симпозіумів, форумів, фестивалів, конкурсів, концертів, виставок;

—         інформаційно-освітня робота (особливо, серед молоді): навчання рідній мові, народним традиціям, популяризація фольклору, історичних знань (зокрема через залучення ЗМІ);

—         краєзнавча робота, розвиток місцевого туризму, створення народних музеїв тощо;

—         збереження, розвиток та популяризація мови і традицій національних меншин;

—         розвиток міжрегіональних та міжнаціональних культурних зв’язків.

Однак, безумовно, суспільно корисна діяльність НДО обмежується низкою проблем, які вже тривалий час перебувають у центрі уваги суспільства, але так і не знайшли досі свого належного вирішення: 1) недосконалість правового регулювання створення і діяльності громадських організацій; 2) недостатність їхнього бюджетного фінансування та непрозорість механізмів його розподілення; 3) відсутність дієвих правових та фіскальних механізмів залучення приватного капіталу для фінансування громадських об’єднань; 4) слабкість горизонтальних зв’язків між об’єднаннями даного сегменту; 5) недостатня ступінь залучення громадських організацій до реалізації довгострокових державних культурно-освітніх програм; 6) відсутність достатнього їхнього доступу до ЗМІ.

Висновки

Сьогодні в Україні безліч культурних пам’яток залишаються під загрозою знищення, особливо під впливом наслідків світової фінансової кризи.

Культурна спадщина – це сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів культурної спадщини.

Об’єкт культурної спадщини – визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об’єкти, інші природні, природо-антропогенні або створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Основними завданнями охорони культурної спадщини є збереження об’єктів архітектурної і містобудівної спадщини та їх території, історичного розпланування, композиційно-просторової структури та історичної забудови, які репрезентують успадкований, традиційний характер середовища.

Збереження об’єктів культурної спадщини охоплює також організацію просторів, з врахуванням характеру, масштабу, освітлення об’єктів, а також облаштування вулиць, рекламних конструкцій та озеленення навколо них.

Список використаної літератури

1. Бенетт Г. Культурна спадщина : Етика збереження //Кур’єр ЮНЕСКО. — 1998. — № 7. — C. 21-22
2. Бурнашов І. Археологічна спадщина та проблеми збереження пам’яток культури //Диференційне забезпечення керівництва. — 2005. — Вип.10/5, 4755. — C. 1-23
3. Гетьман В. Природна і культурна спадщина — осердя національної ідентичності//Культура і життя. — 2008. — 9 січня. — C. 8
4. Демчишин Н.Г. Охорона та збереження об’єктів культурної і природної спадщини в контексті збалансованого (сталого) розвитку //Екологічний вісник. — 2007. — № 6. — C. 19-20.
5. Загальнодержавна програма збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004-2010роки //Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 32. — C. 1279-1287
6. Опалько Ю. Збереження культурно-історічної спадщини в сучасній Україні: проблеми та перспективи //Стратегічні пріоритети. — 2007. — № 1. — C. 83-88
7. Федорук О. Збереження культурної спадщини — тактика й стратегія держави: (Про роботу Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабанеті Міністрів України)/ Олександр Федорук //Слово і час. — 2001. — № 8. — C. 83-86
8. Юцевич В. Зберегти культурну спадщину — справа честі/ Віра Юцевич //Шлях перемоги. — 2005. — 16 березня. — C. 12