Вступ

1. Місцеве самоврядування в Швеції: повноваження муніципалітетів та ландстинґів

2. Адміністративно-територіальний поділ

3. Місцеві бюджети

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Прагнення здійснити реформу публічної адміністрації в Україні має відповідати ідеям і практиці вдосконалення публічного управління у світі. Проведення реформ щодо створення національної управлінської моделі має ґрунтуватися на відповідних теоретичних концептах, розроблення яких є масштабною науковою проблемою. Щоб вирішити це завдання в Україні доцільно використати багатий міжнароднийдосвід, з якого можна запозичити низку варіантів реформування.При цьому зазначимо, що виокремлюють два основних типи модернізації – «оригінальну» (спонтанну) та «вторинну». Якщо перший відбувається через поступовий, планомірний, поетапний розвиток, то другий – це запозичення досвіду інших країн, суспільств, використання готових форм і методів. «Вторинна» модернізація може відбуватися швидше, ніж «оригінальна», однак не завжди буває вдалою, результативною, бо чужий досвід не завжди «приживається» на іншому національному ґрунті.

На Заході децентралізована держава з регіональною та місцевою автономією стала панівною формою державної організації наприкінці ХХ століття, а домінуючою є точка зору, згідно якої децентралізація веде до підвищення ефективності публічного управління. Саме такий підхід визначає практику державного будівництва у багатьох зарубіжних країнах, як розвинених, так і тих, що відносяться до перехідних демократій. Як будь-яка система, публічна адміністрація не може залишатися незмінною в постійно змінному світі. Як зазначив колишній прем’єр-міністр Франції Л. Жюспен: “Система державного управління повинна реформуватися, тому що суспільство і весь світ змінюються, з’являються нові технології, а публічна адміністрація не може уникнути, як і всі інші організації приватного сектора, пошуку оптимальних шляхів своєї діяльності”.

Історія публічної адміністрації в Європі є прикладом перманентності змін та її вдосконалення, що є адекватною відповіддю на суспільні виклики, пов’язані, у першу чергу, з кардинальними змінами в економічній чи політичній системах. Вважається, що нове осмислення процесу адміністративно-територіальної модернізації спричинили три значні зміни, які відбулися у США та Західній Європі упродовж вісімдесятих років минулого сторіччя: реструктуризація економіки, оновлення політичних систем країн та зміни ідеологічної парадигми.

Відповідно проблематика публічної адміністрації у контексті державотворення займає особливе місце, адже об’єктивні політико-економічні зміни спонукають до періодичного перегляду окремих параметрів публічної влади будь-якої держави. Новітній етап еволюції публічної адміністрації в Європі розпочався у шестидесяті роки ХХ століття і характеризувався проведенням важливих структурних, функціональних та організаційних реформ. Зазначені реформи стосувалися відносин між місцевими і центральними органами влади, між різними рівнями регіонального та місцевого управління, місцевого самоврядування.

Тема:«Зарубіжний досвід територіальної організації влади (на прикладі Швеції).

1. Місцеве самоврядування в Швеції: повноваження муніципалітетів та ландстинґів

Місцеве самоврядування у Швеції має давню традицію. Першим законодавчим актом у цій сфері прийнято вважати Указ про місцеве самоврядування 1862 року, який розмежував церковні та суспільні справи. Відповідальність за церковні справи була покладена на парафії, а за суспільні — на міста та сільські громади. Указ запровадив також новий орган місцевого самоврядування на регіональному рівні — окружну раду (ландстинг), якому підпорядковується територія, що відповідає регіональній адміністративній одиниці — округу (лену). Від 1 січня 2000 року церква у Швеції відокремилась від держави, і церковні парафії відразу втратили свій адміністративний статус [11, с. 2].

Отож, на разі у Швеції існують два типи органів місцевого самоврядування — муніципалітет на місцевому рівні та ландстинг — на регіональному рівні. Усього у Швеції 289 муніципалітетів (місцевих рад), 18 ландстинґів та чотири регіональні ради. Новий закон про місцеве самоврядування від 1992 року визначає межі повноважень місцевих рад, ландстинґів та реґіонів [11, с. 2].

Повноваження сектора місцевого самоврядування можна поділити на дві категорії: загальні повноваження, делеговані місцевим радам і ландстинґам законом про місцеве самоврядування, та повноваження, визначені спеціальним законодавством.

Розподіл повноважень між місцевими радами та ландстинґами досі спирається на той принцип, що послуги, яких потребують усі, належать до компетенції ландстинґів. Типовим прикладом є охорона здоров'я та медичне обслуговування.

Згідно із законом про місцеве самоврядування, муніципалітети та ландстинґи самостійно вирішують загальні питання, що стосуються їхніх відповідних територій і не є прерогативою інших органів влади. На підставі цих загальних повноважень місцеві ради та ландстинґи опікуються, зокрема, житловим забезпеченням, упорядкуванням вулиць і доріг, транспортом, водопостачанням і каналізацією, виробництвом і постачанням енергоносіїв, розвитком культури та організацією дозвілля. Останніми роками місцеві ради відповідають також за влаштування дедалі більшого числа біженців за рахунок спеціальної державної дотації.

До обов'язкових повноважень місцевих рад, визначених спеціальним регулюванням, належать освіта, соціальне забезпечення, догляд за громадянами похилого віку та людьми з фізичними і психічними вадами, планування і будівництво, окремі повноваження з охорони навколишнього середовища та рятувальна служба. Для ландстинґу такими повноваженнями є охорона здоров'я, лікувальні установи та державні стоматологічні поліклініки.

Освіта є найбільшим і найважливішим завданням місцевих рад. У муніципальних освітніх закладах у 2000/2001 навчальному році вчилися 1787600 учнів. Місцеві ради відповідають за:

— дошкільне навчання шестирічних дітей;

— обов'язкову дев'ятирічну середню освіту для дітей віком від 7 до 16 років;

— гімназії, які відвідує 90% дітей старшого віку;

— освіту для дорослих та викладання шведської мови для іммігрантів;

— спецшколи для дітей та молоді і навчання дорослих з вадами розвитку [11, с. 4].

Тобто, забезпечення практично всієї освіти нижче університетського рівня покладається на місцеві ради. Окрім того, освіту можуть надавати недержавні, але визнані державою приватні школи. На сьогодні діють 371 приватна школа та 72 приватні гімназії. Вони отримують субсидії від муніципалітетів [11, с. 4].

Догляд за дітьми або, як це визначено у шведському законодавстві, дошкільна робота є одним із обов'язків місцевих рад, який протягом останніх 40 років значно розширився. Сьогодні місцеві ради мають охопити дошкільною роботою кожну дитину віком від одного року, якщо її батьки працюють чи навчаються або ж якщо дитина потребує особливого догляду. Дошкільна робота здійснюється через дитячі садки, дитячі центри для родин та підготовчі класи. Дітей шкільного віку місцеві ради мають зайняти у групах подовженого дня чи в дитячих центрах для родин. 2000 року понад 706 200 дітей віком від 1 до 12 років відвідували дитячі садки, дитячі центри для родин та групи подовженого дня [11, с. 5]. Доглядом за дітьми можуть опікуватися не тільки муніципалітети. Протягом останніх років відчутно зросла кількість фінансованих місцевими радами приватних дитячих закладів.

Місцеві ради надають соціальну допомогу всім, хто її потребує, відповідно до закону про соціальне забезпечення, який визначає види допомоги. Муніципальні програми соціального захисту окремих громадян чи родин покликані підтримати незахищені групи. Ці програми складаються з:

— профілактичних заходів та цільової дослідницько-виховної роботи з дітьми, молоддю та особами групи ризику;

— соціальної допомоги (матеріальної підтримки);

— допомоги у вигляді консультацій з питань сім'ї та заходів по встановленню батьківства.

Місцеві ради мають створити для людей з функціональними відхиленнями належні умови для нормального життя. Це, зокрема, передбачає відповідне працевлаштування та забезпечення їх житлом, пристосованим до особливих потреб. Згідно із законом 1994 р. «Про допомогу та забезпечення громадян з функціональними відхиленнями», особи з розумовими вадами та деякі категорії психічно хворих мають право на особистого помічника та допомогу з боку контактної особи. Закон делегує більшу частину повноважень у цій сфері місцевим радам, решта закріплена за ландстинґами. Підтримку органів місцевої влади отримують понад 65 000 осіб з функціональними відхиленнями [11, с. 6].

Ще одним важливим обов'язком місцевих рад є догляд за людьми похилого віку. Загальна мета — створити умови літнім людям для забезпеченого життя, шануючи при цьому їхні бажання та не втручаючись у приватні справи. Це здійснюють через допомогу вдома, центри для дорослих та інші соціальні служби для людей похилого віку, а також різні форми будинків для старих. До муніципальних обов'язків входить також медичне обслуговування літніх людей удома, центрах для дорослих та будинках для старих.

Місцеві ради відповідають за землеустрій та надання дозволу на будівництво. Вони проводять геодезичні та геологічні дослідження, картографічні розробки і в такий спосіб постачають більшу частину базових географічних даних про Швецію.

До повноважень місцевих рад належить організація пожежної безпеки та рятувальних робіт у разі нещасних випадків. Окрім того, кожен муніципалітет відповідає за цивільну оборону та термінову мобілізацію.

Нарешті, до функцій місцевих рад належать охорона навколишнього середовища та охорона здоров'я, щоб попередити порушення громадського порядку та захворювання. Крім того, муніципалітети здійснюють контроль за діяльністю, небезпечною для навколишнього середовища. Відповідно до принципів «Завдання на XXI ст.», ухвалених на Міжнародній конференції в Ріо-де-Жанейро 1992 р., муніципалітети мають також вживати заходів, щоб зробити свою діяльність екологічно безпечною і сприяти дедалі більшому переходу суспільства до постійного використання відновлюваних природних ресурсів [11, с. 7].

Муніципалітети забезпечують своїх мешканців комунальними послугами, як-от: водопостачання та каналізація, вивезення сміття, дотримання чистоти на вулицях, енергопостачання та ін. Вони відповідають. також за будівництво та утримання вулиць і доріг у населених пунктах, догляд за парками.

Муніципалітети всіляко підтримують культурні заходи та організацію дозвілля. У Швеції близько 30 000 спортивних споруд, з них майже половина перебуває в комунальній власності та на утриманні муніципалітетів. Приблизно 40 відсотків належать неприбутковим організаціям, які утримують їх за рахунок різноманітних муніципальних субсидій. Місцеві ради відповідають також за понад 1 500 бібліотек, сотні музеїв та близько 1 500 центрів відпочинку молоді. Вони також фінансують культурні заходи і туризм [11, с. 8].

Муніципалітети всіляко підтримують місцевих підприємців. При цьому прямі дотації окремим компаніям, як правило, заборонені. У 1990-х роках місцеві ради перебрали на себе зростаючу частку програм, що орієнтують ринок праці на попит. 60 відсотків цих програм здійснюються на місцевому рівні й частково фінансуються з держбюджету. Загалом близько 100 000 осіб беруть участь у цих програмах.

Пріоритетним завданням ландстинґів є медичне обслуговування. За винятком кількох приватних лікарень, ландстинґам підпорядковані всі медичні заклади Швеції. В окремих випадках шпиталі передано в управління приватних медичних компаній.

Ландстинґи забезпечують стаціонарний медичний догляд у лікарнях та амбулаторний догляд у районних поліклініках. До системи амбулаторних установ належать ще центри матері та дитини. Ландстинґи відповідають також за державні стоматологічні поліклініки та психіатричні лікарні.

Окрім повноважень у сфері охорони здоров'я, окружні ради керують певною кількістю народних загальноосвітніх шкіл та окремими гімназіями — медицини, сільського господарства та лісництва. Окружні ради фінансують також культурні заходи у відповідних ленах. Нарешті, ландстинґи відповідають за питання регіонального розвитку, зокрема надаючи підтримку підприємницькому сектору через спеціальний орган.

Муніципалітети та ландстинґи несуть спільну відповідальність за місцевий та регіональний громадський транспорт, яким часто керують створені ними спільні компанії.

Потреба у співпраці між місцевими та окружними радами дедалі зростає. Наприклад, одному муніципалітету може знадобитися використати вільні помешкання в будинку для старих чи сміттєпереробний завод іншого муніципалітету. Механізм таких операцій часто визначає звичайна угода між місцевими чи окружними радами. Якщо сторони бажають ширшої та більш організованої співпраці для отримання більшого зиску, можуть утворювати об'єднання. В такому об'єднанні один або кілька муніципалітетів можуть співпрацювати з одним або кількома ландстинґами. Об'єднанню можуть бути делеговані повноваження державного управління, тобто правомочність ухвалення рішень про права та обов'язки громадян і компаній. Кількість об'єднань органів місцевого самоврядування зростає, станом на 1 січня 2000 р. їх було 60. Ще однією формою співпраці є спільний комітет, який створюють два чи кілька муніципалітетів чи ландстинґів для виконання певного повноваження, скажімо, утримання гімназій чи пунктів першої медичної допомоги. Муніципалітети та ландстинґи можуть також засновувати спільні акціонерні товариства чи фонди. Але виконувати згадані вище функції державного управління, на відміну від об'єднань, не можуть [11, с. 10].

Місцеві органи влади керують близько 1600 компаніями та фондами, більшість з яких перебуває в комунальній власності. При цьому можуть використовуватися альтернативні форми управління. Скажімо, муніципалітет може здійснювати енергопостачання через комітет чи акціонерне товариство. Підприємства комунальної власності забезпечують, як правило, комунальні послуги, як-от: прибирання вулиць та вивезення сміття, енергопостачання, громадський транспорт чи управління нерухомістю.

До підприємств комунальної власності застосовуються переважно ті самі закони, що й до приватних компаній. З тією різницею, що громадськість має право ознайомлюватися зі звітністю цих підприємств на підставі т.зв. «принципу гласності», прописаному в конституції Швеції й поширюваному на весь державний сектор. Щоправда, закон про службові таємниці встановлює окремі винятки з цього правила, захищаючи, зокрема, недоторканість приватного життя та економічні таємниці.

Муніципалітети об'єднані в Асоціацію муніципалітетів Швеції. Ландстинґи, в свою чергу, утворюють Асоціацію ландстинґів. Метою обох об'єднань є підтримка та розвиток місцевого самоврядування, обстоювання спільних інтересів, відповідно, муніципалітетів і окружних рад, представництво їх на державному рівні, сприяння співпраці між членами асоціацій, надання послуг та консультативної допомоги.

2. Адміністративно-територіальний поділ

Поділ Швеції на 2 500 міських і сільських територіальних громад згідно з Указом про місцеве самоврядування 1862 р. ґрунтувався на давньому поділі на церковні парафії. Такий поділ проіснував до 1952 р., коли внаслідок адміністративно-територіальної реформи кількість громад зменшилась до 1037. Протягом 1962-1974 рр. відбувалася подальша реорганізація. Однією з головних причин став значний відтік населення у цей період із сільських місцевостей до великих міст, що призвів до економічного занепаду маленьких сільських громад. Від 1999 р. у Швеції, як було зазначено, існує 289 муніципалітетів. Злиття адміністративних одиниць позитивно позначилось на місцевих фінансах та управлінні, але негативним наслідком цього процесу стало зменшення кількості обраних народних представників [11, с. 13].

Сьогодні здійснюються чотири пілотні проекти щодо нового регіонального розподілу відповідальності у Швеції. А отже, держава передала регіонам певні повноваження, зокрема, відповідальність за економічний розвиток регіонів.

Закон 1991 р. про місцеве самоврядування визначає головні правила розподілу повноважень і відповідальності у муніципалітетах та ландстингах. Закон розширює межі їхньої компетенції й покликаний зміцнити місцеве самоврядування. Велику увагу приділено наданню можливості мешканцям територіальних громад контролювати процес ухвалення рішень та впливати на нього. Важливу роль при цьому відіграють осередки політичних партій у місцевих та окружних радах. Ті партії, що представлені у виборних органах, отримують дотації з місцевого чи окружного бюджету.

Основоположним принципом місцевої адміністрації є те, що нею керують обрані представники народу. На сьогодні у місцевих і окружних радах нараховується близько 50 000 посад, кожен обранець обіймає у середньому 1,5 посади.

Кожна місцева рада має свій директивний орган — збори місцевої ради. Відповідником у ландстингу є збори окружної ради. Постійних членів ради та кандидатів обирають виборці на загальних виборах кожні чотири роки, у день виборів до парламенту Швеції (риксдагу). Депутатів риксдаґу, окружних та місцевих рад обирають на чотирирічний термін. Вибори до місцевих і окружних рад та риксдаґу відбуваються завжди за партійними списками, але після останніх виборів 1998 року виборці можуть обирати окремих кандидатів.

Право брати участь у виборах має кожен шведський громадянин, який постійно проживає на території певного муніципалітету чи ландстингу і на день виборів досяг 18 років. Громадяни однієї з країн-членів Європейського Союзу (ЄС), Ісландії чи Норвегії також мають право голосу. Інші іноземні громадяни мають право голосу, якщо вони проживають у Швеції не менше трьох років поспіль до виборів. Кожен, хто відповідає вимогам виборчого права, може бути обраний до директивного органу місцевої чи окружної ради [5, с. 33].

Директивні органи місцевих та окружних рад ухвалюють усі головні рішення в межах своїх відповідних територій. Вони визначають цілі та напрямки діяльності. Вирішують, які комітети створити, якою має бути їхня структура та форма діяльності. Вони також ухвалюють бюджет, встановлюють ставку місцевого прибуткового податку та вирішують інші важливі фінансові питання, включаючи розмір зборів, що стягуються за певні місцеві послуги.

Згідно із законом про місцеве самоврядування, завданням правління муніципалітету чи ландстингу є контроль за виконанням справ місцевою владою, а також інформація про діяльність спеціальних комітетів. Правління відстежує всі справи, що можуть позначитися на розвитку та фінансовому становищі місцевого самоврядування. Складає проект бюджету. Виконує окремі адміністративні завдання, скажімо, управління нерухомістю. Правління контролює діяльність комунальних підприємств. На нього покладена підготовка більшості рішень, ухвалених радою. Це необхідно для загального узгодження всіх заходів місцевого самоврядування.

Членів правління обирають збори місцевої чи окружної ради. До його складу мають входити не менше п'яти осіб, але, як правило, правління складається з 11-17 членів.

Практично у всіх місцевих та окружних радах один або кілька депутатів працюють на постійній роботі. Голови правління муніципалітету та ландстинґу найчастіше мають постійну посаду і називаються, відповідно, муніципальними радниками (а в містах – мерами) та радниками ландстинґів. Якщо на постійній роботі зайнято кількох депутатів, вони, як правило, є членами правління чи головами інших важливих комітетів.

Закон про місцеве самоврядування дозволяє муніципалітетам та ландстинґам самостійно формувати власну організаційну структуру. Органи місцевого самоврядування самі визначають, які комітети їм створити й за які питання відповідатиме той чи інший комітет. Наприклад, шкільну освіту та інші питання, що стосуються дітей та молоді, як правило, об'єднують в одному комітеті — комітеті у справах дітей та освіти. Деякі муніципалітети мають спеціальний комітет з питань забезпечення старості, в той час як інші вважають за краще включити це питання до більш традиційного комітету з питань соціального забезпечення [5, с. 35].

Усі комітети місцевого самоврядування зобов'язані:

— стежити за тим, щоб заходи у їхніх відповідних галузях узгоджувалися з цілями та основними напрямками, ухваленими радою та спеціальними законами, що стосуються цієї діяльності;

— ухвалювати рішення щодо питань, делегованих їм радою.

Комітети готують також питання порядку денного для ухвалення рішення зборами й виконують ці рішення.

Усі комітети обираються зборами, переважно на основі пропорційного розподілу місць за представництвом у раді політичних партій. Від 1980 р. муніципалітети отримали право створювати територіальне децентралізовану систему районних комітетів чи правлінь, що відповідають за певні питання на їхній території. Сьогодні близько 20 муніципалітетів мають цілковито або частково децентралізовану систему територіальних комітетів.

Ще однією організаційною моделлю, яка набула поширення, є так звана модель «покупець-постачальник». Ця модель покликана, по-перше, запровадити ринкові механізми шляхом створення більшої конкуренції для державного сектора. По-друге, це дозволить чіткіше розмежувати функції обраних депутатів та державних службовців органів місцевого самоврядування. Завдання депутатів представляти інтереси місцевих виборців. Вони можуть вибирати, в кого придбати послуги — у власної державної компанії чи приватного постачальника. А державні службовці відповідають за виробництво, тобто здійснюють поточне керівництво.

Після виборів 1998 р. політичний спектр шведських місцевих рад виглядає так: 113 муніципалітетів мають соціалістичну більшість (соціал-демократи та Партія лівих), 92 мають праву більшість (помірковані, центристи, ліберали та християнські демократи) і 84 мають якусь іншу чи невизначену більшість. Багато дрібних місцевих партій здобули місця в радах [11, с. 15].

Одним із шляхів підготовки питання до розгляду може бути проведення референдуму, опитування громадської думки та подібні заходи, за допомогою яких збори ради можуть з'ясувати думку мешканців відповідної територіальної громади. Результати місцевих референдумів завжди носять консультативний характер. На сьогодні було проведено близько 30 референдумів, передусім щодо нового адміністративно-територіального поділу. Для того, щоб поставити питання перед зборами ради про проведення референдуму досить запиту, підписаного п'ятьма відсотками депутатів муніципальної чи окружної ради, які мають право голосу. Це, однак, не зобов'язує раду проводити референдум, а вимагає розглянути доцільність такої форми голосування.

3. Місцеві бюджети

1999 року сукупні видатки місцевих та окружних рад у Швеції склали 22,7% ВВП. Місцеві бюджети стрімко зросли протягом 1960-1970-х років. У 1980-х роках це зростання уповільнилось удвічі порівняно з 1970-ми роками. Заплановане збільшення видатків місцевих бюджетів на 2000-2003 роки складає 0,7-1,2% за рік [11, с. 16].

Видатки на заробітну плату склали 1999 р. 51,4% сукупних видатків муніципальних бюджетів та 49,1% окружних бюджетів [11, с. 16].

Освіта є найбільшою видатковою функцією муніципальних бюджетів і складає 29% сукупних видатків. Другою за обсягом видатковою функцією є забезпечення на старості і догляд за людьми з функціональними вадами (28%), на третьому місці — видатки на дошкільну освіту (12%). Муніципалітети взяли на свій баланс забезпечення на старості від 1992 р. Пізніше муніципальні бюджети включили до своїх видатків догляд за людьми з відхиленням у розумовому розвитку (1991-1996 рр.), а також утримання психічно хворих (1995 р.). У ландстинґах пріоритетною видатковою функцією є охорона здоров'я та медичне обслуговування — понад 80% загальних поточних видатків.

Частка капітальних видатків у сукупних видатках місцевих та окружних бюджетів поступово зменшувалася від початку 1970-х років. 1999 року капіталовкладення склали 5,6% сукупних видатків місцевих бюджетів [11, с. 16].

Головним джерелом доходів місцевих бюджетів є прибутковий податок, що збирається на відповідних територіях. Сьогодні це джерело складається винятково з прибуткового податку з громадян та податку на пенсію. Раніше сюди входили надходження від податку на прибуток підприємств, податку на прибутки від капіталу та окремих видів нерухомості. Органи місцевого самоврядування мають право самі встановлювати податкові тарифи.

Держава намагається регулювати загальний податковий тягар у Швеції. Це може суперечити праву місцевих органів влади на оподаткування та самостійність. Протягом 1991-1994 рр. риксдаг заморозив розмір прибуткового податку на місцях на існуючому рівні. У 1995-1996 роках обмеження були послаблені, й багато місцевих рад підвищили ставки оподаткування. У 1997-1999 роках діяло правило, що той місцевий бюджет, який підвищував податкову ставку порівняно з 1996 р., втрачав половину можливих надходжень внаслідок зменшення на таку саму суму державних дотацій. Від 2000 р. не існує жодних обмежень стосовно оподаткування [11, с. 17].

У 2005 р. найвища ставка прибуткового податку в місцевих бюджетах склала 33,17%, найнижча — 27,13%. Середній показник — 30,53% [11, с. 17].

1 січня 1996 р. було запроваджено нову систему міжбюджетного вирівнювання, її метою є надання можливості всім органам місцевого самоврядування гарантувати громадянам «однакову якість послуг за однакову ціну», незалежно від місця проживання. Різниця у рівні надання послуг та потреб має віддзеркалюватися у різниці бюджетного наповнення. Вирівнювання доходів означає, що місцеві бюджети, у яких податкоспроможність населення менша, ніж у середньому по Швеції, отримують субсидії, а бюджети з вищою за середню податкоспроможністю населення роблять відрахування. Дотаційний фонд складається із загальної суми відрахувань. Обсяг відрахування чи субсидії становить 95% різниці між податкоспроможністю населення певної територіальної громади та середнім показником по країні.

Вирівнювання видатків покликане вирівняти різницю між потребами та видатками. Це означає, що місцеві бюджети, в яких потреби перевищують обсяг видатків отримують субсидію з держбюджету. Фонд субсидій дорівнює сумі вилучень із місцевих бюджетів, у яких видатки більші за потреби.

Місцеві бюджети отримують загальну дотацію з держбюджету. Вона складається з двох частин: одна – за кількістю населення, друга – за віковим складом населення. Перша виплачується загальною сумою із розрахунку на одного мешканця, а обсяг другої різний для різних вікових груп. Обсяг дотації неоднаковий для муніципалітетів та округів.

Відносно значна частку доходів місцевих бюджетів припадає на надходження від плати за надані послуги. Вони складають понад 8,4% сукупних доходів муніципалітетів (дані за 2005 р.).

Значну частку доходів окружних бюджетів складають суми виплат установ державного соціального страхування лікарням, поліклінікам тощо.

До 2015 року діти, народжені на початку 1990-х рр., вчитимуться у середніх школах та гімназіях. Водночас зросте частка пенсіонерів у загальній кількості населення. Такі демографічні зміни поставлять складні завдання перед місцевими бюджетами.

Придбання товарів і послуг місцевими та державними органами влади регулюється законом про державну закупівлю товарів і послуг, який вступив у силу 1994 р. Положення закону узгоджено з правилами закупівлі на внутрішньому ринку ЄС. Цей досить докладний і деталізований документ покликаний розвивати конкуренцію та попередити дискримінацію. Згідно з положеннями закону, здійснену закупівлю можна оскаржити у суді.

1999 року у місцевих та окружних радах Швеції працювали понад мільйон службовців (21% у муніципалітетах і 6% у ландстинґах). Державні службовці складали 6% усього зайнятого населення Швеції [11, с. 18].

Муніципалітет чи ландстинґ часто є найбільшим працедавцем у територіальній громаді чи регіоні. 51% муніципальних службовців працюють у галузі охорони здоров'я та соціального забезпечення, 23% — у галузі освіти. Більшість муніципальних службовців (79%) складають жінки, багато з них працює неповний робочий день. У 1998 році жінки складали понад 81% службовців ландстинґів. Найбільший муніципалітет має близько 50 000 службовців, а найбільший ландстинґ — 45 000, що робить їх за шведськими мірками дуже значними працедавцями [11, с. 18].

Службовці муніципалітетів та ландстинґів належать, як правило, до однієї з профспілок у складі Шведської асоціації профспілок (Ю), Профспілкового об'єднання працівників фізичної праці, Об'єднання службовців (ТСО) або Національного об'єднання професійних асоціацій, переважно для робітників з вищою освітою (ЗАСО). Шведська спілка муніципальних службовців є найбільшою окремою профспілкою Швеції і входить до складу Ю.

Колективні угоди про заробітну плату та інші домовленості, участь в ухваленні рішень, а також умови праці укладаються між Асоціацією муніципалітетів Швеції, Асоціацією ландстинґів, з одного боку, та різними профспілковими організаціями.

Центральний уряд та органи місцевого самоврядування постійно співпрацюють у різних галузях та в різний спосіб. Розподіл функцій між різними рівнями влади постійно змінюється. Уряд та риксдаг визначають основні параметри всього державного сектора. Але в межах цих параметрів органам місцевої влади, за загальної погодженості, надано значної свободи самостійно формувати та виконувати державні програми, виходячи з місцевих умов.

Держава спрямовує та контролює роботу органів місцевого самоврядування, користуючись своїм правом ухвалювати закони, видавати укази та постанови й здійснюючи нагляд через систему державних установ.

Спеціальні закони в галузі освіти, соціального забезпечення, планування і будівництва та ін. також є способом контролю, оскільки точно визначають, як органи місцевого самоврядування мають виконувати різні програми.

Ще один спосіб контролю полягає в тому, що ухвалені місцевими чи окружними радами рішення можуть бути оскаржені будь-яким членом відповідної ради в державному адміністративному суді, який перевіряє відповідність цих рішень закону.

Членство Швеції в ЄС не має прямого впливу на місцеве самоврядування. Тік само й деякі важливі для місцевих громад питання, як, скажімо, соціальна політика та оподаткування, залишаються поза компетенцією ЄС. Але опосередковано співпраця між державами-членами ЄС дедалі більше позначається на діяльності органів місцевого самоврядування у Швеції. Це, зокрема, стосується і питань, що не входять до компетенції ЄС, наприклад, соціальна політика та допомога незахищеним групам населення — старим та інвалідам.

Водночас надані кошти та засади структурних фондів ЄС збільшили можливості органів місцевого самоврядування Швеції в розвитку територіальних громад і розширенні співпраці та взаємообміну з місцевою владою інших країн. Серед галузей місцевого самоврядування, на які безпосередньо поширюється законодавство ЄС — охорона навколишнього середовища, державне постачання та енергетика.

Окрім того, розширенню міжнародних зв'язків органів місцевого самоврядування Швеції значно посприяли демократичні перетворення в країнах колишнього Східного блоку. Місцеві ради Швеції та інших скандинавських країн беруть участь у програмах регіонального розвитку країн Балтики та північно-західної частини Росії.

Висновки

Отже, зарубіжний досвід однозначно свiдчить, що, не вдосконаливши територiальну органiзацiю державної влади та мiсцевого самоврядування, розв’язати широке коло питань збалансованого соцiально-економiчного та культурного розвитку суспiльства неможливо. Завдання вдосконалення територiальної органiзацiї влади реалізуються у процесі адміністративно-територіальної реформи шляхом оптимiзацiї управлiнської системи, подiлу повноважень мiж рiзними iєрархiчними рiвнями управлiння. Такiзавдання пов’язанiне лише з результатами реформування органів виконавчої влади, пошуком шляхiв рацiонального розподiлу повноважень мiж двома формами публічної влади (державною та муніципальною), але й з оптимiзацiєю власне їхньої територiальної структури.

Відповідно, приведення системи публічної адміністрації до об’єктивних потреб українського суспільства та кожного громадянина має передбачати:

а) цілеспрямоване проведення науково виважених і обґрунтованих реформ із розумним запозиченням досвіду трансформації країн, близьких до України;

б) неприпустимість механічного перенесення на український ґрунт іноземних інститутів публічної влади без урахування національних особливостей і суспільно-політичних умов.

Підсумовуючи, можна зробити висновок про те, що вдале реформування діючої в Україні моделі публічної адміністрації можливе на підставі апробованих і позитивно діючих моделей зарубіжних країн, проте, з урахуванням специфічних особливостей українського соціуму і трансформаційних процесів у державі.

Список використаних джерел

1. Адміністративно-територіальний устрій України. Шляхи реформування. – / В. Г. Яцуба, В. А. Яцюк, О. Я. Матвіїшин та ін. – К., 2007. – C. 346.

2. Гаман-Голутвина О.В. Меняющаяся роль государства в контексте реформ государственного управления: отечественный и зарубежный опит // Полис. – 2007. – № 4. – С. 24-45

3. Головатий М. Ф. Соціологія політики: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К. : МАУП, 2003. – С. 41.

4. Денисенко В. Реформування інституційної системи політичних відносин та влади в державах транзитного характеру (на прикладі України): матеріали Міжнар. конф., 26-27 квіт. 2007 р. / уклад. А. Г. Шваб. – Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. – С. 86.

5. Капогузов Е. Модернизация госуправления в Европе: на пути к неовеберианству? // Современная Европа. – 2009. – № 1 (37). – С. 29-40

6. Кравчук Л. Держава – на службі в народу, а не навпаки. Такою має бути філософія адміністративної реформи // Людина і влада. – 1999. — № 4-5. – С. 40.

7. Нові управлінські цінності (за матеріалами 7-го Глобального форуму з питань переосмислення управління. Розбудова довіри до Уряду. 28-29 червня 2007, Відень, Австрія) // Бюрократ. – 2007. — № 8-9. – С. 7-8

8. Принципи Європейської Хартії місцевого самоврядування: навч. посіб. – К., 2000. – С. 24.

9. Райнхард К. Реформирование государственного управления. Концепция активизирующего государства / К. Райнхард. – М., 1999. – С. 8-9

10. Романюк С. А. Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний стан і нові можливості: регіональні дослідження: монографія. – К. : Вид-во УАДУ, 2001. – С. 73-74

11. Ткачук А. Адміністративна реформа в Швеції: корисний досвід для України. – К. : ТОВ «АДЕФ-Україна», 2006. – 44 с.