Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Залучення іноземних інвестицій в сільське господарство України

Вступ

Припинення кризових явищ у сільському господарстві України та подальший прогрес у його розвитку можливий тільки за умови оновлення матеріально-технічної бази, підвищення рівня механізації та електрифікації виробництва, введення в дію нових і реконструкції існуючих виробничих потужностей на основі залучення інвестицій. Природним є те, що наявні в галузі технології, обладнання, сільськогосподарська техніка значно обмежують можливості поліпшення фінансово-виробничих показників сільськогосподарських підприємств.

Саме тому налагодження стабільного інвестиційного процесу набуває важливого значення, тому що нестача фінансових ресурсів є основною проблемою реформування сільського господарства в цілому, і галузі рослинництва насамперед (зокрема ринку ячменю). Необхідно залучати інвестиції для оновлення, переоснащення та підвищення на цій основі ефективності функціонування сільського господарства.

Інвестиційна привабливість окремої країни, регіону, галузі чи підприємства є вагомим орієнтиром для інвестора при прийнятті рішення стосовно вкладення капіталу. Привабливість окремих галузей економіки або ж регіонів країни для інвесторів необхідно враховувати при здійсненні структурної та регіональної політики, а також при визначенні пріоритетів інвестування. Коливання кон’юнктури ринку змінюють умови діяльності у різних галузях економіки, що спричиняє актуальність дослідження питань інвестиційної привабливості на різних рівнях.

Сучасні сільгосппідприємства діють у складному, нестабільному економічному середовищі з високим рівнем невизначеності, тому вміння здійснювати необхідні зміни є сьогодні найважливішим завданням, що забезпечить їхню конкурентоспроможність і успішне функціонування в довгостроковій перспективі. Найважливішою складовою цих змін, що забезпечує швидку реакцію сільськогосподарських підприємств на вплив чинників внутрішнього й зовнішнього середовищ, є ефективне інвестиційне забезпечення. Проте на сьогодні в Україні обсяги інвестицій за рахунок усіх джерел фінансування хоча й зростають на 35 — 45% щорічно, проте вони не забезпечують навіть простого відтворювання основних засобів у галузі. Основним завданням статті є відображення сучасного стану інвестиційного забезпечення агропромислового комплексу, виявлення недоліків та внесення пропозицій щодо вдосконалення цього напряму.

Дана проблема досліджується в працях таких вчених, як Андрійчук В.Г., Гайдуцький А.П., Гуткевич С.О., Долішній М.І., Іваницька Г.Б., Микитюк В.М., Савчук В.П., Черевко Г.В., Федоренко В.Г., Хрущ Н.А., Шевчук В.Я. та ін. [12, 14. 15]

Метою даної роботи є дослідження тенденцій зміни інвестиційної привабливості сільськогосподарської сфери та аналіз сучасних надходжень іноземних інвестицій.

1. Теоретичні основи іноземного інвестування

1.1. Поняття іноземних інвестицій, їх значення для економіки

Іноземними інвестиціями визнаються цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

  • іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;
  • валюти України: а) при реінвестиціях в об’єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об’єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

б) при первинному інвестуванні, якщо валюту України придбано за іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України;

в) при вкладенні коштів в об’єкти приватизації за умови подання державним органам приватизації відомостей про джерела надходження таких коштів;

  • будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових прав;
  • акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;
  • грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов’язань, які гарантовані першокласними банками та мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора чи міжнародними торговельними звичаями;
  • будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора чи міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;
  • прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства чи договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
  • інших цінностей відповідно до законодавства України [17, c. 74].

Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включаючи внески до статутного фонду підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України.

Перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України.

Іноземні інвестиції підлягають державній реєстрації, яка здійснюється відповідно до Положення «Про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р.

Іноземні інвестиції мають велике значення і для соціально-економічного розвитку України. Їх залучення сприятиме подоланню нинішнього спаду виробництва й забезпеченню передумов економічного зростання нашої держави. Враховуючи це, в Україні вже створена і набуває подальшого розвитку і вдосконалення правова база щодо іноземного інвестування. Іноземні інвестиції — це всі види майнових, інтелектуальних та інших цінностей, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності згідно з чинним законодавством України.

1.2. Класифікація іноземних інвестицій

Іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції на території України у видах, передбачених законом. Такими видами інвестицій є: конвертована валюта, цінні папери, валюта України за реінвестування, рухоме та нерухоме майно та пов’язані з ним майнові права, а також права інтелектуальної власності, права на здійснення господарської діяльності та ін.

Огляд та узагальнення літературних джерел дозволяють певним способом класифікувати іноземні інвестиції. Згідно із Законом України «Про режим іноземного інвестування» (ст.2) іноземні інвестиції можна здійснювати у вигляді:

—         іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;

—         валюти України — при реінвестиціях в об’єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об’єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

—         будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових прав;

—         акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

—         грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов’язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

—         будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, а також легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

—         прав на здійснення господарської діяльності, а також права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

—         інших цінностей відповідно до законодавства України [3].

Таку класифікацію згідно з літературним джерелом [8] можна трактувати за типом інвестованих активів.

Згідно з чинним законодавством іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції в економіку України в таких формах:

—         часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

—         створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

—         придбання, не заборонене законами України, нерухомого чи рухомого майна, а також будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об’єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

—         придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

—         придбання інших майнових прав;

—         господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції;

—         в інших формах, які не заборонені законами України, зокрема без створення юридичної особи на підставі договорів із суб’єктами господарської діяльності України.

Залежно від ступеня контролю над підприємством іноземні інвестиції поділяють на прямі та портфельні. Теоретичний аналіз прямих іноземних інвестицій почався ще в 60-х роках. На думку експертів Міжнародного валютного фонду (МВФ) та організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), інвестиції вважаються прямими, якщо здійснюються за межами національних кордонів з метою розширення виробництва товарів і послуг, закупівлі товарів для імпорту в країну базування або експорту в треті країни. їх характерними ознаками є те, що інвесторові належить управлінський контроль над підприємствами, і вони виступають у формі акціонерного капіталу і коротко- та довгострокових міжфірмових позик [10]. Згідно з цим визначенням метою здійснення прямих інвестицій є виробництво товарів та їх переміщення між країнами. Тобто, тут основним критерієм є той факт, що прямі іноземні інвестиції передбачають здійснення підприємницької діяльності.

Однак інвестору з метою здійснення підприємницької діяльності необхідний контроль над підприємством. Прикладом підходу, який стосується прямих іноземних інвестицій, основним критерієм яких є наявність контролю інвестора над підприємством, є такі визначення:

1)       прямі іноземні інвестиції — це, як правило, довгострокове капіталовкладення за кордон, яке здійснюється інвестором з метою отримання безпосереднього впливу на господарську діяльність підприємства, яке існує чи лише буде створене [12] .

2)       прямі іноземні інвестиції — це капіталовкладення за кордоном, які передбачають тією чи іншою мірою контроль інвестора за підприємством, у яке вони вкладені [9, c. 59].

Іноземні інвестиції можна класифікувати і за іншими ознаками [4].

За формою власності іноземні інвестиції поділяються на державні, приватні, міжнародних організацій, недержавних організацій, змішані .

За величиною іноземні інвестиції поділяють на малі (до 10 тис. дол.), середні (до 100 тис.дол.), великі (від 100 тис.дол).

За джерелом вкладення іноземні інвестиції поділяються на:

—         первинні, які вкладаються іноземним інвестором в об’єкти інвестування приймаючої країни вперше;

—         реінвестиції (активи, отримані іноземним інвестором у результаті господарчої діяльності на території приймаючої країни у вигляді доходів і спрямовані на розширення виробництва .

За метою інвестування доцільний такий поділ:

1)       досягнення фінансової мети: отримання процентів за користування кредитом та іншими формами позикового капіталу;

2)       приховані інвестиції — оформлені у вигляді інвестицій перетоку капіталу, наприклад, потоки капіталу між філіалами ТНК, наявний вивіз капіталу через цінні папери;

3)       чорні інвестиції — кошти, отримані незаконно, походження яких не прослідковується.

За геополітичною спрямованістю: у розвинені країни; країни, що розвиваються; інтернаціональні.

2) досягнення підприємницької мети: встановлення контролю над підприємством та отримання інформації про його діяльність;

3)досягнення іншої мети: встановлення впливу на суверенний об’єкт, санація міждержавних економічних зв’язків.

За формою оформлення:

1) явні інвестиції — юридично правильно оформлено вкладення капіталу;

За ступенем повернення: інвестиції, що повертаються (кредити, позики); ризикові (частка у власності капіталу); що не повертаються (технічна допомога міжнародних організацій)[1].

 

КЛАСИФІКАЦІЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ  
За типом інвестованих активів:

—    іноземна валюта;

—    національна валюта України;

—    цінні папери (акції, облігації тощо);

—    грошові вимоги та права на них;

—    майно (рухоме і нерухоме);

—    права інтелектуальної влас­ності;

—    права на здійснення господар­ської діяльності;

—    інші активи (не заборонені законодавством).

За формою власності:

—    державні;

—    приватні;

    міжнародних організацій;

—    недержавних організацій;

—    змішані.

За метою інвестування:

—    досягнення фінансової мети;

—    досягнення підприємницької мети;

—    досягнення іншої мети .

За формою інвестування:

—    придбання частки існуючих українських підприємств;

—    створення спільних підприємств з українськими суб’єктами господарської діяльності;

—    придбання рухомого або нерухомого майна в Україні;

—    придбання в Україні цінних паперів та нематеріальних активів, що дають можливість контролю;

—    придбання прав на користування землею

та природними ресурсами в Україні;

—    угоди про спільну господарську діяльність та розподіл продукції;

—    інші не заборонені законодавством форми.

За величиною:

—    малі (до 10 тис.дол.);

—    середні ( до 100 тис.дол.);

—    великі (більше 100 тис. дол.).

За ступенем контролю:

—    прямі;

—    портфельні

 
За джерелом вкладення:

—    первинні;

—    реінвестиції.

 
За геополітичною спрямова­ністю:

—    розвинені країни;

—    країни, що розвиваються;

—    інтернаціональні.

 
За формами державних гарантій:

—     гарантії від зміни законодавства;

—     гарантії, щодо незаконних дій державних органів та їхніх службових осіб;

—     гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності;

—     гарантії переказу прибутків, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій;

—    інші гарантії.

За ступенем повернення:

—    інвестиції, що повертаються;

—    ризикові;

—    інвестиції, що не повертаються

За сферою вкладення:

—    АПК;

—    легка промисловість;

—    лісопромисловий комплекс;

—    машинобудування;

—    медична промисловість;

—    паливно- енергетичний комплекс;

—    транспортна інфраструктура;

—    інші сфери.

За формою оформлення:

—    явні інвестиції;

—    приховані інвестиції;

—    «чорні інвестиції».

 
За ступенем повернення:

—    інвестиції, що повертаються;

—    ризикові;

—    інвестиції, що не повертаються.

За режимом оподаткування:

—     загальний режим оподатку­вання;

—     пільговий режим оподатку­вання:

•       податкові канікули;

•       інвестиційні знижки;

•       податковий кредит;

•       прискорена амортизація;

•       інвестиційні субсидії; інші.

 

 

На нашу думку, доцільним буде доповнити вищенаведений перелік класифікацій іноземних інвестицій за такими ознаками: за сферою інвестування, за формою державних гарантій, за режимом оподаткування.

Приймаючи рішення про вкладення коштів і обираючи країну для реалізації інвестиційного проекту, для інвестора є важливим передбачити пріоритетну сферу для інвестування. Отже, можна запропонувати класифікацію іноземних інвестицій за сферою вкладення: агропромисловий комплекс, легка промисловість, лісопромисловий комплекс, машинобудування, медична промисловість, паливно-енергетичний комплекс, транспортна інфраструктура, зв’язок, хімічна і нафтохімічна промисловість, соціальна інфраструктура.

Іноземні інвестиції є важливими для теоретичних досліджень у міжнародній економіці. У цій статті були виконані дослідження літературних джерел, на основі яких було уточнено поняття іноземних інвестицій та прямих іноземних інвестицій, а також доповнено перелік класифікації іноземних інвестицій за такими ознаками: за сферою вкладення, за формою державних гарантій, за режимом оподаткування. Незважаючи на перелік розглянутих та запропонованих нами класифікаційних ознак, він не вичерпує всього різноманіття видів іноземних інвестицій.

1.3. Методи визначення іноземних інвестицій

Можна виділити основні методи, що визначають іноземні інвестиції:

а) інституціональні: внутрішня і зовнішня політична стабільність, національне законодавство в цілому і політика держави щодо іноземних інвестицій, господарське і фінансове право, міцність державних інститутів, український менталітет, ступінь державного втручання в економіку, культура;

б) економічні: загальна характеристика економіки, ємність фондового ринку, характеристика банківської сфери, стабільність національної валюти, ринкова та інвестиційна інфраструктура, інформаційна відкритість і традиційність, податки і тарифи, вартість робочої сили, доступ до факторів виробництва;

в) соціально-психологічні: соціальний рівень розвитку суспільства, рівень кваліфікаційної підготовки робочої сили, доступ до факторів виробництва.

Держава має різні важелі для того, щоб сприяти залученню іноземного капіталу. Найважливіші з них подано на рис. 1.1. До системи податкових і митних пільг входять «податкові канікули», зниження ставок оподаткування в разі реінвестування отриманого прибутку чи інвестування у певні регіони та галузі, захист від подвійного оподаткування, а також звільнення від митних зборів на імпорт новітніх машин та обладнання, технологій, ноу-хау, експорту продукції власного виробництва для покриття валютних витрат або зменшення цих зборів. Спеціальні економічні зони передбачають ще розвиненішу систему податкових та митних пільг, спрощення адміністративних процедур (рис. 1.2).

Рис. 1.1. Механізми залучення іноземного капіталу

Проте варто ще раз зазначити, що законодавча база нашої країни має принаймні два основних недоліки: нестабільність та ненадійність; відсутність комплексності та наявність суперечностей у законодавчих актах. Нестабільність зумовлює неможливість спрогнозувати виробничо-господарську та фінансову діяльність об’єктів інвестування. Забезпечення стабільності нормативної бази для іноземного інвестора важливіше, ніж пільги [1, c. 43].

Рис. 1.2. Система гарантій щодо захисту прав іноземних інвесторів у спеціальних економічних зонах

Як свідчить досвід інших країн, до формування системи регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності на національному рівні застосовуються два підходи:

  • прийняття єдиного акта, що регулює допуск іноземного капіталу в економіку країни;
  • регулювання різних аспектів іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності сукупністю правових актів.

Вибір одного з цих підходів зумовлюється позицією, яку та чи інша країна займає на світовому ринку капіталів. Якщо країна є активним експортером капіталу, то, як правило, використовується другий підхід до формування законодавчої бази щодо участі іноземних інвесторів у національному господарстві. Країни, які переважно імпортують капітал, прагнуть прийняти єдиний законодавчий акт щодо міжнародної підприємницької діяльності [5, c. 75].

2. Залучення іноземних інвестицій в сільське господарство України

2.1. Стан сільського господарства України і привабливість галузі для іноземних інвестицій

Реалізація інвестиційних проектів супроводжується, перш за все, необхідністю вибору найбільш привабливого проекту. Значний вплив на таки вибір справляє інвестиційна привабливість галузі, в якій планується здійснювати комерційну діяльність.

Інвестиційна привабливість окремих галузей економіки визначається значною кількістю факторів, таких як прибутковість комерційної діяльності в даній сфері, рівень ризиків тощо. Так, за даними Кабінету міністрів України [1], галузі економіки нашої країни групуються за рівнем інвестиційної привабливості на такі чотири групи (таблиця 2.1) [11].

Таблиця 2.1

Інвестиційна привабливість галузей економіки України [11]

Групи галузей за інвестиційною привабливістю Перелік галузей промисловості за окремими групами
1. Пріоритетні за рівнем інвестиційної привабливості 1.1. Металургія (кольорова і чорна)

1.2. Обслуговування населення

1.3. Торгівля

2. З достатньо високою інвестиційною привабливістю 2.1. Нафтодобувна і газова промисловість

2.2. Машинобудування і металообробка

2.3. Цементна промисловість

2.4. Виноробна промисловість

3. З середньою інвестиційною привабливістю 3.1. Хімічна і нафтохімічна промисловість

3.2. Виробництво збірного залізобетону

3.3. Вовняна промисловість

3.4. Виробництво плодоовочевих консервів

3.5. Масложирова промисловість

4. З низькою інвестиційною привабливістю 4.1. Вугільна промисловість

4.2. Електроенергетика

Водночас наведений перелік галузей та їх групування не дозволяє повною мірою охарактеризувати весь спектр галузей економіки України та їх інвестиційний потенціал. Традиційно найбільш інвестиційно привабливою галуззю вважається металургія, і головним критерієм тут, очевидно, є рівень прибутковості. Виправданим є досить висока оцінка інвестиційної привабливості обслуговування населення та торгівлі, оскільки за рівнем розвитку непромислової сфери Україна все ще суттєво поступається економічно розвиненим країнам. В той же час не досить зрозумілим є віднесення електроенергетики до числа найменш привабливих для інвестора галузей економіки.

Інвестиційна привабливість різних галузей економіки, на наш погляд, не є сталою величиною і залежить від активності держави в напрямку регулювання інвестиційного клімату країни, умов здійснення підприємницької діяльності, коливань попиту і пропозиції тощо. З огляду на це доцільно приділяти більше уваги такій стратегічно важливій галузі вітчизняної економіки, як сільське господарство. В наведеній таблиці згадуються лише окремі галузі агропромислового комплексу (виноробна, вовняна, масложирова промисловість та виробництво плодоовочевих консервів). Безумовно, це не характеризує всю різноманітність агропромислового комплексу, і зовсім не враховує його базової сфери — власне сільського господарства.

Водночас в останні роки в економіці України спостерігаються тенденції до активізації інвестиційних процесів у сільському господарстві. Сільське господарство перетворилося у одну з найбільш пріоритетних галузей для інвестування. Починаючи з 2006 року відбувається зростання обсягів інвестицій у даній галузі, а також зміна структури капіталовкладень по різних сферах АПК. Основний приріст інвестицій було спрямовано в сільське господарство, особливо у тваринництво [2, c. 71-72].

В порівнянні із 2000 роком в 2008 р. обсяги інвестицій в сільське господарство збільшились у 7,5 рази, у той час як обсяги інвестицій у харчову промисловість — лише у 2,6 рази. Загальні обсяги інвестицій в основний капітал у сільському господарстві в 2008 році у порівнянних цінах проти 2007 р. зросли на 43,2%, зокрема в тваринництво — на 62,3 %. Водночас, інвестиції у виробництво харчових продуктів і напоїв у 2008 році склали лише 90,4 % від рівня попереднього року. Така динаміка є закономірною, адже не можна розвивати переробну промисловість без одночасного розвитку сировинної бази цієї промисловості.

Активний розвиток переробної промисловості неможливий без розвитку сільського господарства, і тому рано чи пізно це мало спричинити зростання інвестування в рослинництво та тваринництво. Перспективним напрямком інвестиційної діяльності на підприємствах АПК є впровадження прогресивних енергозберігаючих технологій, сучасних методів ведення рослинництва і тваринництва, оновлення парку техніки тощо.

Значний негативний вплив на інвестиційну діяльність як в економіці в цілому, так і в сільському господарстві зокрема, справила фінансово-економічна криза. Так, за перше півріччя 2009 року загальні обсяги інвестицій по Україні склали лише 56,7 % до відповідного періоду минулого року. Обсяги залучення інвестицій в сільське господарство в порівнянні з відповідним періодом 2008 року становлять 54,3%, у тому числі: в галузі рослинництва 54,3%, тваринництва — 52,5%. У І півріччі 2009 року також спостерігається зниження темпів залучення інвестицій і в харчову промисловість, обсяги освоєння яких становлять 64,8 % до відповідного періоду минулого року.

Одним із основних критеріїв інвестиційної привабливості окремої галузі є рівень прибутковості такої діяльності. За даними Державного комітету статистики [3], прибутковість окремих видів економічної діяльності останнім часом змінювалася досить нерівномірно, що особливо чітко виявилося в кризовому 2009 році (рисунок 2.1). Так, серед підприємств, що задекларували прибуток, в 2007-2009 роках найбільше саме підприємств сільського господарства, проте в 2009 році таке переважання стало найбільшим. Якщо в 2007 році прибуток отримали 73,7% сільськогосподарських підприємств і 66,6% підприємств промисловості, то в 2008 році — відповідно 71,7% та 61,1%, а за 8 місяців 2009 року — 81% та 50,7%. Відзначимо, що специфіка діяльності сільськогосподарських підприємств зумовлює отримання найбільшої частки прибутку саме наприкінці року, і тому надалі частка прибуткових підприємств може коливатися.

Що ж стосується вартісних обсягів прибутку сільгосппідприємств, то вони є набагато меншими від прибутків промисловості, проте в попередні роки спостерігалася тенденція до зростання їх величини: якщо в 2006 році сільськогосподарські підприємства отримали 4687,9 млн грн прибутку, то в 2007 році — 9617,9 млн грн, а в 2008 році — 12007,3 млн грн. [9, c. 60-61]

2.2. Аналіз іноземного інвестування в сільське господарство України

Сільське господарство належить до провідних галузей агропромислового та господарського комплексу України, ефективність функціонування якої визначає економічну та продовольчу безпеку країни.

Недостатні обсяги інвестиційних ресурсів призвели до послаблення матеріально-виробничої бази суб’єктів господарювання, зменшення його прибутковості і рентабельності, низького рівня концентрації і спеціалізації виробництва, слабкого розвитку інфраструктури аграрного ринку. На наш погляд, достатня кількість фінансових ресурсів є запорукою оновлення та вдосконалення матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва, підвищення його ефективності, забезпечення конкурентоспроможності аграрного сектору загалом. Матеріально-ресурсне забезпечення аграрного виробництва, його ефективний розвиток в умовах транзитивної економіки прямо залежать від обсягу, структури та напряму інвестицій — витрат на будівництво та ремонт виробничих приміщень, придбання сільськогосподарської техніки та обладнання, впровадження нових технологій, забезпечення достатнього рівня платоспроможності, зміцнення фінансової стійкості та поліпшення виробничої діяльності аграрних підприємств.

Нині ситуація з можливостями доступу до отримання довготермінових кредитів для більшості дрібних і середніх фермерських господарств проблемна. Основними перешкодами на шляху отримання кредитів є: невирішене правове питання власності на землю, низька рентабельність більшості агропідприємств, непрозорість ринку. Для підвищення ефективності механізму кредитування сільського господарства потрібно на законодавчому рівні створити привабливі умови для вкладення кредитних ресурсів комерційних банків у розвиток сфери АПК.

Аналізуючи стан матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств у частині основних засобів, можна сказати про високий рівень руйнації виробничих приміщень і споруд, машин та обладнання, транспортних засобів, скорочення поголів’я основного стада. Все це свідчить про необхідність капітальних вкладень для її оновлення і реконструкції.

Загальний обсяг інвестиційних вкладень зростав до 1991 р. У 1993 р. він зменшився більш ніж удвічі. Тенденція зменшення інвестицій в основний капітал зберігалася до 2000 р. Але починаючи з 2001 року спостерігається зростання інвестицій в основний капітал економіки в цілому, і сільського господарства зокрема (табл. 2.2) [16].

Таблиця 2.2

Інвестиції в основний капітал сільського господарства України     (у фактичних цінах)

  2001 2005 2007 2008 2009 2009 до 2001

 

  млн грн % до загального обсягу млн грн % до за­гального обсягу млн.грн % до за­гального обсягу млн грн % до за­гального обсягу млн грн % до за­гального обсягу % відсоткових пунктів
Всього 32573 100 93096 100 125254 100 188486 100 233081 100 в 7,2 р. х
в т.ч. сільське господар­ство, мисливство 1552

 

4,8 4905 5,3 7190 5,7 9338 5,0 16681 7,2 в 10,7

 

2,4

 

Аналізуючи дані таблиці 2.2, можна сказати, що у 2009 році обсяги інвестицій в основний капітал сільського господарства у порівнянні з 2001 роком збільшились у 10,7 рази по Україні. Питома вага інвестицій в сільське господарство в загальному їх обсязі по економіці також зростає відповідно на 2,4 відсоткових пункти. Зростання обсягу інвестицій не свідчить про інвестиційну привабливість сільського господарства країни і регіону у порівнянні з іншими галузями економіки.

Слід зауважити, що питома вага освоєних інвестицій в основний капітал сільського господарства України в 2009 році складає 5,9% всього обсягу реальних інвестицій. Проте територіальний розподіл інвестованих коштів є нерівномірним. Очолюють цей список такі області, як Тернопільська (24,4%), Сумська (23,5%), Черкаська (22,3%), Херсонська (21,1%), Чернігівська (17,9%), Кіровоградська (і2,4%), Вінницька (10,8%), Хмельницька (10,6%), Миколаївська (9,6 %), АР Крим (9,4%) Запорізька (7,6%), Харківська (7,3%), Київська (6,5%), у яких даний показник значно вище середнього рівня.

Станом на 1 липня 2009 року в агропромисловий комплекс України було залучено 7944,3 млн. грн. інвестицій в основний капітал (14,7 % від загального обсягу інвестицій в економіку – 54081,7 млн. гривень).

З них 4756,5 млн. грн. вкладено в харчову та переробну промисловість, 3181,8 млн. грн. у сільське господарство та 5,9 млн.грн у рибництво (відповідно 8,8%, 5,9 % та 0,01% від загального обсягу інвестицій в економіку) [15].

Обсяги залучення інвестицій в сільське господарство в порівнянні з відповідним періодом минулого року становлять 54,3%, у тому числі: в галузі рослинництва 54,3%, тваринництва – 52,5%, надання послуг у рослинництві і тваринництві, облаштування ландшафту – 184,1%, рибальство та рибництво — 61,6%.

Спостерігається зниження у І півріччі 2009 року темпів залучення інвестицій і в харчову промисловість, обсяги освоєння яких становлять 64,8 % до відповідного періоду минулого року.

Слід відмітити поступове нарощення обсягів освоєних інвестицій в ІІ кварталі поточного року у всіх галузях сільського господарства порівняно з попереднім кварталом 2009 року.

Приріст обсягів освоєних інвестицій з квітня по червень 2009 склав відповідно:

—    у рослинництві – 1447,7 млн. грн. (або 65,7 % до загального обсягу за півріччя);

—   у тваринництві – 430,9 млн. грн. (53,9 %);

—    рибальстві та рибництві – 3,9 млн. грн. (66,8 %).

З початку 2009 року спостерігається зменшення обсягу освоєних інвестицій в основний капітал майже в усіх регіонах.

Лідерами за обсягами зростання освоєних інвестицій у сільське господарство порівняно з відповідним періодом минулого року є лише:

— Сумська область ( збільшення на 31,5%) та м. Севастополь ( більше на 19,4%);

— майже на рівні минулого року спрацювали Миколаївська, Закарпатська та Одеська області (відповідно 99,8 %, 95,9% та 91,3%).

— значне зменшення обсягів залучених інвестицій відповідно до аналогічного періоду минулого року спостерігається в Луганській (32,19 %), Житомирській (30,8 %), Хмельницькій (30,3 %), Івано-Франківській (21,5 %) областях та м. Києві (2,4 %).

Слід відмітити значне зростання обсягів освоєних інвестицій (у відсотках в порівнянні з відповідним періодом минулого року) у виробництво готових кормів для тварин 139,5 %, виробництво тютюнових виробів 148,7 %, виробництво олії та тваринних жирів 201,7 %, виробництво дистильованих алкогольних напоїв – 306,1%.

У сучасних умовах активізація інвестиційної діяльності є визначальною — через світову кризу продовольства, котра спричинила стрімке зростання цін на продукти харчування, і цим самим зумовила потребу щодо залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Певна робота у цьому напрямі ведеться, про що свідчать статистичні показники. На початку 2008 р. світові ціни на продовольчі товари піднялися до найвищого рівня за останні 50 років. Як наслідок, середня рентабельність вирощування сої в Україні досягла 220 %, пшениці — 151 %, кукурудзи — 164 %, ячменю — 119 %. На нашу думку, ріст прибутковості зумовив притік іноземних інвестицій. Так, зросли обсяги прямих іноземних інвестиції у сільське господарство, мисливство, лісове господарство Львівської області. У 2005 р. ця сума становила 188,4 тис дол. США, а у 2008 р. — 77623,2 тис дол. США. Безумовно, в останні роки активно інвестується сільське господарство, адже воно має великий потенціал і поступово перетворюється у лідера національної економіки. Так, на розвиток сільськогосподарських підприємств у 2008 р. скеровано вдвічі більше коштів, ніж за 2007 р. та у 12 разів — порівняно з 2000 р. Фінансування переважно здійснювали іноземні інвестори, а кошти вкладали у придбання обладнання [3, с. 87].

Таким чином, інвестиції це — найважливіша частина фінансування розширеного відтворення, яка забезпечить економічне зростання в довготривалій перспективі. Вони визначають темпи розвитку сільськогосподарського виробництва, а широке їх застосування забезпечить структурні зміни, технологічне переоснащення та модернізацію, запровадження сучасних високопродуктивних і ресурсоощадних технологій, вихід на передові позиції розвитку й пріоритетності галузі. [4, c. 89-90].

2.3. Ефективність залучення іноземних інвестицій в сільське господарство України

протягом тривалого періоду інвестиційна активність спадала, що пов’язано з інфляцією та зниженням стійкості національної валюти, дефіцитом бюджету, а здебільшого — прорахунками та недосконалістю законодавства. Незначне фінансування галузі зумовили катастрофічну спрацьованість устаткування, збільшення навантаження на одиницю застарілої техніки, що істотно знижує ефективність функціонування аграрних підприємств; соціальний занепад села, зменшення капітального будівництва, зростання безробіття у сільській місцевості. Подальший стан розвитку сільського господарства залежатиме від політики держави у розробленні комплексу правових, організаційних та економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності та стимулювання інвестиційної активності.

На нашу думку, основними методами такого стимулювання є: зменшення податкового тиску на певні види сільськогосподарської продукції; підвищення обсягу фінансової підтримки сільськогосподарського виробництва; стимулювання імпорту та експорту (звільнення від експортного мита).

Оскільки, інвестиційна діяльність — це соціально-економічний процес здійснення інвестиційних вкладень з метою стабільного розвитку та досягнення високих результатів в економіці, вирішальний чинник усієї економічної політики, необхідно визначитись із деякими напрямами її розвитку.

Одним із основних стратегічних напрямів подальшої активізації інвестиційної діяльності має бути створення привабливого інвестиційного клімату. Для цього насамперед потрібно створити відповідну нормативно-правову базу, яка б регулювала інвестиційні процеси у сільському господарстві з метою підвищення ефективності та конкурентоспроможності товаровиробників. В Україні необхідно прийняти комплексну програму залучення інвестицій, що передбачатиме: впровадження та розроблення механізмів залучення іноземних інвестицій; підвищення рівня гарантій і прав інвесторів, налагодження автоматизованої інформаційної системи для забезпечення оперативного пошуку партнерів у сфері іноземного інвестування, належного режиму консультаційного обслуговування з питань права, фінансування та страхування; створення державного реєстру іноземних інвесторів і банку даних про об’єкти іноземного інвестування [4].

Ураховуючи зазначене, в Україні надто повільно утверджується розуміння вагомості сільського господарства в органах державної законодавчої і виконавчої влади. Підтвердженням цього є відсутність чіткої і послідовної державної політики в аграрній сфері: зволікання зі здійсненням реформ, відсутність права приватної власності на землю, яка не є повноцінним товаром; повільні темпи приватизації, невідповідність інвестиційної діяльності світовим вимогам. Таким чином, постає питання про зміну аграрної політики та уточнення її інвестиційної стратегії, розроблення нових перспективних проектів розвитку.

За оцінками іноземних експертів, обсяг інвестицій, який необхідний для підвищення продуктивності сільського господарства України до рівня середньої продуктивності, досягнутої сільським господарством розвинутих країн Європи, становить біля 150 млрд. дол. США. Для оновлення машинно-тракторного парку аграрних підприємств на рівні технологічної потреби необхідно щорічно понад 15 млрд. грн. З них на оновлення парку тракторів — 3 млрд. грн., зернозбиральних комбайнів — 3,5-4,0, бурякозбиральних машин — 0,35-0,40, кормозбиральних — 1,0-1,2, машин для тваринництва — 1,6-1,7, техніки загального призначення — на 3,5-4,0 млрд. грн. Нині ж на придбання сільськогосподарської техніки суб’єкти господарювання щорічно можуть використати не більше 2 млрд. грн. Крім того, для підтримання машинно-тракторного парку в робочому стані необхідно 2,0-2,5 млрд. грн. для закупівлі запасних частин і ремонтних матеріалів. Для розвитку вітчизняного сільського господарства, щорічно необхідно інвестувати 20-25 млрд. грн., що в 10-12,5 разів більше, ніж фактично було вкладено коштів за останні роки [10, с.212-213].

Паралельно з цим, важливе значення, якщо не вирішальне, має обґрунтованість спрямування інвестицій за напрямами використання. На нашу думку, орієнтація повинна бути переважно на зміцнення матеріально-технічної бази, зокрема в нарощування кількості основних засобів виробництва сільськогосподарської продукції. Аграрні підприємства забезпечені основними сільськогосподарськими машинами лише на 40-58 %, понад 90 % з яких відпрацювали свій амортизаційний строк. При цьому щорічні темпи вибуття технічних засобів у 5-10 разів перевищують їх придбання. Збільшення завантаженості на техніку призводить до розтягування строків виконання технологічних операцій. Тільки через несвоєчасне виконання робіт сільське господарство країни щороку недобирає майже третину вирощеного врожаю, що становить 3-3,5, а втрати зерна оцінюються у 1,5-2 млрд дол. США.

Інвестиційні ресурси в тих обсягах, які фактично реалізуються, не забезпечують розширеного відтворення, а для більшості вітчизняних підприємств основним джерелом інвестицій є їхні власні кошти. Як наслідок, у складному стані перебуває матеріально-технічна база сільського господарства. Все це призвело до того, що більшість сільськогосподарських підприємств -збиткові. Вони використовують застарілу техніку, а більшість обігових коштів спрямовується не на оновлення устаткування, а на його поточний і капітальний ремонти. Таке становище потребує пошуку шляхів виправлення, таких, як доступність довготермінового кредитування та залучення фінансових ресурсів з інших галузей, насамперед переробної промисловості АПК.

Отже, з проведеного дослідження можна зробити висновок, що на сьогодні інвестиції в розвиток аграрного сектору за рахунок усіх джерел фінансування не забезпечують навіть простого відтворення основних засобів, і як наслідок, багато сільськогосподарських підприємств відчуває нестачу власних коштів для інвестування у основні виробничі фонди, тому вони намагаються знайти зовнішні джерела інвестицій. Тому головною метою державної політики в розвитку сільського господарства має бути підвищення інвестиційної привабливості галузі як для вітчизняних так і для іноземних інвесторів. Цьому буде сприяти підвищення купівельної спроможності сільськогосподарських товаровиробників, захист вітчизняних товаровиробників від конкуренції імпортних товарів на внутрішньому ринку, підвищення платоспроможного попиту населення.

3. Перспективи розвитку іноземного інвестування в сільське господарство України

3.1. Стратегія залучення іноземних інвестицій в сільське господарство України

Нині Україна, безумовно, є державою, яка залучає іноземний капітал на свою територію. Виходячи з тенденцій, що склалися, доходимо висновку: вона залишиться такою ще тривалий час. Тому недоліком Закону України «Про режим іноземного інвестування» є перехрещення двох зазначених вище підходів до формування правової бази. Більшість статей цього Закону містять формулювання «згідно з чинним законодавством» без конкретних посилань. У зазначеному Законі відсутні будь-які конкретні положення щодо найважливіших об’єктів регулювання, пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери й територій, що заплутує розв’язання проблем пільгового режиму інвестування, а також положення про кваліфікаційний мінімум іноземної інвестиції, які, на наш погляд, були б необхідні для системи іноземного інвестування. У ст. 1 розд. 1 Закону визначається тільки частка іноземної інвестиції у статутному фонді підприємства з іноземними інвестиціями (щонайменше 10 %).

Порядок переказу (трансферту) прибутків, доходів та інших коштів, одержаних унаслідок здійснення іноземних інвестицій, визначається тільки Національним банком України, а відповідного законодавчого акта, прийнятого Верховною Радою України, немає. Це ще один недолік законодавчої бази іноземного інвестування, що діє в Україні.

Законодавча база процесу іноземного інвестування повинна охоплювати всі аспекти цієї багатогранної діяльності. На сучасному етапі в Україні законодавчо не визначені процеси іноземного кредитування, створення кредитних співтовариств, концесій, надання прав власності на землю; не розроблено також механізми державного страхування іноземних інвестицій, створення страхових фондів. І хоча зараз здійснюються певні заходи щодо створення автоматизованої інформаційної системи оперативного пошуку іноземних інвесторів, усе це перебуває в зародковому стані.

Виходом із цієї ситуації, на наш погляд, є обґрунтування раціональної інвестиційної політики, в якій чільне місце посядуть система державного регулювання й реформування структури власності на основі приватизації та концепція технічного переоснащення промислового виробництва із залученням коштів іноземних інвесторів. Така концепція забезпечить підвищення інвестиційної активності, але за наявності певних економічних передумов:

  • залучення іноземних інвестицій з урахуванням мети та завдань структурної трансформації промислового комплексу, цільових програм міжгалузевого розвитку, конверсії;
  • збільшення обсягів інвестиційних ресурсів, які формують виробничий потенціал на новій науково-технічній базі;
  • ефективного використання інвестицій;
  • обґрунтування вибору пріоритетних секторів матеріального виробництва, які визначають конкурентні позиції країни на світових ринках;
  • створення динамічного експортного потенціалу, який може швидко адаптуватися до кон’юнктури зовнішнього ринкового середовища;
  • розвитку внутрішньої та зовнішньої продукції виробничо-технічного призначення [17, c. 74-75].

Реальна наявність зазначених економічних передумов підвищення інвестиційної активності має стати достатньою основою для обґрунтованого визначення мети залучення іноземних інвестицій у різні сфери вітчизняної економіки (насамперед в індустрію). Ми переконані, що основними цілями повинні бути такі:

  • структурна перебудова промислового комплексу;
  • сприяння досягненню сучасного технічного рівня розвитку на основі нових технологій;

Державна стратегія залучення іноземних інвестицій має спиратися на класифікацію галузей промисловості залежно від наявності потенційних джерел фінансування. Можна виокремити кілька таких груп галузей (виробництв):

  • галузі, розвиток яких забезпечується централізованими державними капіталовкладеннями;
  • виробничі об’єкти переважно приватного капіталу;
  • галузі (виробництва), які на певному етапі потребують кредитних субсидій [22, c. 73].

3.2. Основні напрями поліпшення інвестиційного клімату країни

Україну колись називали «житницею Європи». Це велика країна з колосальними сільськогосподарськими ресурсами, в тому числі сприятливим кліматом, адекватним рівнем опадів і багатими землями. З колишніх радянських республік Україна поступається тільки Росії за кількістю населення та обсягами промислового і сільськогосподарського виробництва. Лише на 2,7% території колишнього Радянського Союзу українські фермери виробляли понад 20% усієї сільськогосподарської продукції. Однак сільськогосподарські досягнення України відбувались у рамках високоцентралізованої радянської системи, за якою усі вказівки та ресурси надходили з центру. Працівники сільського господарства мали вузьку спеціалізацію і не могли ні здійснювати весь комплекс діяльності, пов’язаної з сільськогосподарським виробництвом, а ні ефективно працювати з ринками матеріалів та продукції [1].

Після розпаду Радянського Союзу нові незалежні держави боролись за розбудову власних економічних систем. У другій половині 90-х років Україна переживала важкий період: нестача кредитів, інфляція, застій промисловості, відсутність чіткої ринкової політики мали значний негативний вплив на сільськогосподарське виробництво. Перехідний період був нелегким, але в останні роки досягнуто помітного прогресу.

З початку 90-х років в Україні проводиться земельна реформа, а в 2002 році, у партнерстві зі США, розпочато програму приватизації землі. Однак процес приватизації йде складно. Хоча є просування щодо розпаювання землі та видачі земельних сертифікатів, процес створення земельного ринку зупинено. Більше того, хоча Україна отримує допомогу в цій роботі, спостерігачі відзначають, що основна частина підтримки донорами «ринкового перетворення» українського сільськогосподарського сектору йде у двох напрямках: розпаювання земель серед працівників (із обмеженими змінами у внутрішній організації господарств) і приватизація ринків матеріалів та продукції (із субсидуванням участі великих транснаціональних компаній). Чого не вистачає, то це організацій та мережі підтримки малих і великих фермерських господарств. Система вільного ринку не може ефективно працювати без відкритого та вільного потоку інформації, вміння застосовувати її, та життєздатних громадських та економічних організацій, що це підтримують. Цей недолік пов’язаний із сучасним станом науково-сільськогосподарської інфраструктури України. До структури сільськогосподарської освіти і науки, в якій значною мірою домінує Українська академія аграрних наук (УААН) з її 56 науково-дослідними інститутами, належать також 22 аграрних університети та академії, а також 113 сільськогосподарських технікумів та професійних училищ. Переважна частина фінансування сільськогосподарської науки припадає на УААН з її 5000 дослідників. Тільки 14 із науково-дослідних інститутів УААН мають спільне розташування з аграрними університетами, що могло б стати основою для нового підходу до поєднання наукової та освітньої роботи в Україні [21, c. 36].

Сільське господарство не є незалежним від інших пріоритетних напрямів наукових досліджень. Наприклад, технології можуть мати застосування в аграрному секторі, такі як розробка систем введення ліків для тварин, біосенсори для контроля стану тварин і рослин і безпеки продукції для споживачів. Інвестиції в молекулярну біологію як пріоритетну галузь можуть передбачати застосування у сільському господарстві, серед яких продовження розробки генетично модифікованих рослин для зниження рівнів використання пестицидів і покращання здоров’я споживачів, системи моніторингу якості харчових продуктів, нові методи підвищення споживчої корисності сільськогосподарської продукції. Інвестиції в геопросторові технології як пріоритетну галузь пов’язані із сільським господарством, підтримуючи точні методи контролю поживності ґрунтів, боротьби зі шкідниками тощо.

Головна мотивація для визначення сільського господарства як пріоритетної галузі полягає в необхідності поєднати фундаментальні дослідження зі впровадженням у ринкову практику. Транснаціональні агрофірми досягають цього через свої дослідницькі структури, але досвід показує, що університетська наука і освіта заповнюють тут суттєві прогалини. Університетська система може звертатись до нових ідей, які не вписуються в бізнес-плани транснаціональних корпорацій. Наприклад, прогрес у виробництві генетично модифікованих рослин сфокусовано на дуже невеликій кількості культур, а багато важливих регіональних і місцевих видів залишаються поза увагою.

Сільське господарство має бути визначене як пріоритетна галузь для інвестицій у наукові дослідження. Хоча прогрес у харчовій промисловості та виробництві технічних культур може відбуватись як супутній результат відкриттів в інших пріоритетних галузях, цей сектор є унікальним випадком ситуації, коли державі належить унікальна роль як у отриманні, так і у впровадженні результатів досліджень. Приватному сектору належить значна роль у аграрній галузі, але існують важливі потреби, які найкраще задовольняються за рахунок державних інвестицій у сільськогосподарські дослідження.

Розширити навчальну місію університетів, пов’язаних із аграрними дослідженнями, з тим, щоб охопити як стаціонарне академічне навчання (підготовку наступного покоління), так і дистанційне навчання (побудова мережі поширення та передачі ідей і технологій).

Отже, потужна базована на університетах сільськогосподарська науково-освітня система призведе до трансформації українського суспільства. Забезпечення наявності кваліфікованої робочої сили — важлива задача, але ще важливіша роль університету — надання об’єктивних наукових рекомендацій аграрному сектору [9, c. 62].

3.3. Пріоритетні галузі сільського господарства для залучення іноземних інвестицій

Серед потенційних джерел ресурсів для ринкової трансформації економіки країн з перехідною економікою іноземні інвестиції займають особливе місце. Вони, як свідчить міжнародний досвід, здатні забезпечити масштаби й темпи структурної перебудови через розвиток ринкових відносин, а відтак і органічнішу інтеграцію національних ринків у міжнародні, дають можливість впроваджувати нові технології та зарубіжний досвід менеджменту, сприяють заходам макроекономічної стабілізації, дозволяють вирішувати окремі соціальні проблеми трансформаційного періоду.

Вважаємо, що українські підприємства АПК не мають можливості виходу на інвестиційний сектор фінансового ринку. Причиною цього є їхня невідповідність критеріям учасників інвестиційного процесу на фінансових ринках. Низький рівень розвитку фінансового інвестування в аграрному секторі (як і у більшості інших галузей) пояснюється відсутністю науково обґрунтованих методик та механізмів залучення фінансових інвестицій підприємствами. Фактично система фінансово-інвестиційних відносин в галузі деформувалася. Наразі повноцінно на інвестиційному секторі фінансового ринку представлені переважно банківські структури, що залучають інвестиції, завдяки яким надалі кредитуються підприємства АПК. Безпосередній вихід аграрних виробників на фінансовий ринок є завданням, вирішення якого це основна передумова відродження та подальшого розвитку АПК України.

Обсяг надходження прямого іноземного капіталу в сільському господарстві по відношенню до загальних ПІІ у світі також становить близько 2,0%. Звичайно, аграрний сектор не є настільки прибутковою галуззю, як, наприклад, фінансова сфера. Але існує ще одна важлива обставина, яка пояснює такий незначний розмір ПІІ у сільському господарстві. Справа в тому, що більшість розвинутих країн фінансує дану галузь за рахунок власних ресурсів і не сприяє залученню до неї іноземного капіталу [4, с.93].

Уряди таких держав створюють всі умови для збільшення експорту власної сільськогосподарської продукції та обмеження її імпорту. З цією метою вони дотують своїх сільськогосподарських товаровиробників, що дозволяє останнім отримати більший прибуток, ніж від закордонного інвестування.

У міжгалузевому порівнянні є значні диспропорції в залученні іноземних інвестицій. Окремі інвестиційномісткі галузі (насамперед, аграрний сектор) обділені інвестиціями. Водночас, деякі інші галузі вже відносно насичені інвестиціями. Так, співвідношення питомої ваги іноземних інвестицій, вкладених в аграрний сектор, та питомої ваги галузі у ВВП становить 1,3:14, а співвідношення питомої ваги іноземних інвестицій, вкладених у харчову промисловість, і питомої ваги галузі у ВВП — 15:5 [3]. Форми надходження іноземних інвестицій теж відрізняються по галузях. У сільському господарстві дві третини іноземних інвестицій складають грошові кошти, решта – нерухоме майно. У харчовій промисловості навпаки – третина іноземного капіталу надходить у грошовій формі, решта – у формі майна. В аграрному секторі значна частина залучених інвестованих коштів, витрачається на фінансування поточних витрат, а в харчовій промисловості – на придбання обладнання.

Імпортна залежність економіки України, незадовільний стан в аграрному секторі, низькі інвестиційні можливості є чинниками та індикаторами стану забезпечення національної економічної безпеки. В свою чергу, державний борг визначає значне навантаження на бюджет України та посилює залежність майбутніх поколінь від іноземних держав. Однією із ключових причин занепаду аграрного виробництва є диспаритет цін. Диспаритет цін у галузях АПК – це погіршення співвідношення між цінами сільгосподарських виробників на реалізовану продукцію і цінами на придбані промислові товари і послуги виробничо-технічного призначення, тобто це тенденція невідповідності виручки й витрат аграрного виробництва. У результаті чого відбувається перерозподіл фінансових коштів на користь галузей, що забезпечують виробничими ресурсами. Диспаритет цін – є суттєвою загрозою існування аграрного сектору економіки, він веде до скорочення виробництва й реальних доходів підприємств, а також до змін у структурі споживчого попиту на сільськогосподарську продукцію.

Таким чином, сучасний стан та тенденції економічного розвитку України характеризується наявністю значної кількості загроз економічній безпеці на рівні держави та в аграрній сфері. Тому важливим завданням забезпечення економічної безпеки аграрного сектора є застосування ефективних заходів по нейтралізації цих загроз за рахунок:

— збільшення обсягів та ефективності аграрного виробництва;

— підвищення темпів розвитку галузі;

— підвищення інвестиційної привабливості аграрного сектору України;

— збільшення обсягу надходжень іноземних інвестицій в сільське господарство;

— збільшення рівня присутності української продукції галузі на світових аграрних ринках;

— зменшення впливу диспаритету цін на аграрну продукцію [7, c. 77].

Висновки

Аналіз фактичного стану інвестування підтверджує, що інвестиційна підтримка аграрної сфери, хоча й за здійсненими розрахунками, останнім часом зростає, однак вона не є на високому рівні. Дослідження стану залучення інвестицій в аграрний сектор довели, що їх рівень не відповідає міжнародним інвестиційним можливостям і зростаючим галузям для повного забезпечення населення світу продовольством. Аналіз галузевої структури залучення іноземних інвестицій в економіку вказує на те, що практично у всіх країнах, незалежно від рівня розвитку економіки, частка інвестицій у сільське господарство дуже низька.

Економіка України сьогодення не може задовольнити вимоги західних інвесторів. Серед причин непривабливості інвестиційного клімату називають повільні темпи реформування й економіки, й законодавчої бази, а також нераціональний розподіл внутрішніх інвестицій — приватних і державних, — високі податки, надмірне регулювання та заполітизованість економіки.

Однак інвестиційну проблему в сільському господарстві можна вирішити. Для цього не потрібні прямі державні інвестиції у великих обсягах, мета яких полягає в забезпеченні реалізації обмежених державних пріоритетів у галузі: підтримка селекції в насінництві й тваринництві, захист навколишнього середовища, розвиток окремих напрямів соціальної сфери села, мережі сільських доріг тощо. Важливіше відрегулювати економічні відносини в державі так, щоб вони забезпечували еквівалентний обмін між сільським господарством та іншими галузями і сферами економіки, для чого слід активізувати дію всіх важелів економічного регулювання інвестиційної діяльності, а саме: визначити пріоритети в розвитку АПК впровадження високопродуктивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та утримання худоби; налагодження випуску ефективних хімічних засобів захисту тварин і рослин, оновлення й модернізація на базі новітніх технологій підприємств переробної і харчової промисловості; випуск обладнання для масложирової, м’ясо-молочної, борошномельно-круп’яної та хлібопекарської промисловостей; розвиток сільськогосподарського машинобудування, сировинної бази для виробництва тари та пакувальних матеріалів.

Упровадження цих напрямів забезпечить вирішення проблеми сприятливого інвестиційного клімату в агропромисловому комплексі регіону й держави загалом.

Попри все, надходження іноземних інвестицій в економіку України сьогодні збільшується. Це зумовлене такими чинниками, як прагнення закріпитися на перспективному ринку збуту України, отримувати прибуток на довгостроковій основі, отримати доступ до порівняно дешевих джерел сировини та ресурсів, що підвищує конкурентоспроможність продукції; використовувати відносно дешеву та кваліфіковану робочу силу як важливий чинник зниження собівартості продукції.

Інвестиційна привабливість окремих секторів економіки України не є стабільною в довгостроковій перспективі. Потенціал та інвестиційна привабливість окремих галузей часом істотно переоцінюються, тоді як інших, і, перш за все, сільського господарства — недооцінюються. Проте з розвитком виробництва в інших сферах АПК, передусім, в переробній промисловості, а також із розвитком структури внутрішнього споживання постає питання задоволення попиту за вказаними напрямками. Задовольнити вказаний попит можливо за рахунок більш активного розвитку вітчизняного сільського господарства. В останні роки у цій сфері можна простежити зростання інвестицій, обсягів виробництва, прибутків, а також питомої ваги прибуткових підприємств. Незважаючи на те, що вказані показники поки є значно меншими від аналогічних у промисловості та деяких інших галузях економічної діяльності, на наш погляд, це дозволяє говорити про існування тенденції до зростання інвестиційної привабливості сільського господарства в Україні в цілому, а також в її окремих регіонах.

Список використаних джерел

  1. Гайдуцький П. І. Про основні засади реформування системи державної підтримки сільського господарства та сільської території / П. І. Гайдуцький // Економіка АПК. — 2005. — № 11. — С. 43-48.
  2. Іваницька Г.Б. Іноземні інвестиції в АПК. Монографія. Львів:, с.71-72
  3. Інформація сектору інвестиційної політики Департаменту розвитку сільськогосподарських територій // Урядовий портал. — 2008. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.minagro.gov.ua.
  4. Кареба М. І. Сучасний стан кредитування сільськогосподарських підприємств і основні напрями його удосконалення // Вісник аграрної науки Причорномор’я. — 2009 — № 3 — С. 88-93.
  5. Кареба М.І. Стан, проблеми та основні напрями активізації інвестиційної діяльності у сільському господарстві // Економіка АПК. — 2008. — № 7.- С.75-79
  6. Комплексна програма підтримки розвитку Українського села на період до 2015 р. [Електронний ресурс]. -Режим доступу : www.test.minagro.gov.ua.
  7. Лайко Г. Динаміка і тенденції іноземного інвестування в сільське господарство // Вісник аграрної науки. — 2003. — № 4. — С. 75-77
  8. Лук’яник М.М Методичні підходи до визначення ефективності інвестицій у сільському господарстві // Економіка АПК. — 2004. — № 10.- С.110-112
  9. Лупенко Ю. О. Інвестування розвитку сільського господарства [Текст] / Ю. О. Лупенко, Є. І. Лупенко // Економіка АПК. — 2008. — № 12.- С.59-62
  10. Лучик С. Д. Стратегія інвестиційного розвитку сільського господарства в сучасних умовах / С. Д. Лучик // Збірник наукових праць ПДАТУ. — 2008. — № 16. — С. 211-214.
  11. Майстро Р. Г. Підвищення економічної ефективності виробництва молока на основі залучення інвестицій : дис. … канд. екон. наук : 08.07.02 / Руслана Григорівна Майстро. — Харків, 2006. — 220 с.
  12. Мацибора Т. В. Проблеми визначення та оцінки інвестиційного потенціалу регіону // Економіка АПК. — 2008. — № 9. — С. 62-65
  13. Музиченко А. С. Інвестиційна діяльність в Україні : навч. посіб. / А. С. Музиченко. — К. : Кондор, 2005. — 406 с.
  14. Основні економічні показники виробництва продукції сільського господарства в сільськогосподарських підприємствах за 2008 рік: стат. бюлетень. — К., 2009.
  15. Підсумки роботи агропромислового комплексу у 2009 році [Електронний ресурс] Дані Міністерства аграрної політики України. — Режим доступу : http://www.minagro.kiev.ua/page/79456
  16. Сільське господарство України за 2008 рік : [стат. збірник] / за ред. Ю. М. Остапчука]. — К., 2009. — C. 369.
  17. Спаський Г. В. Іноземні інвестиції в оздоровленні сільського господарства регіону // Економіка АПК. — 2010. — № 9.- С.74-77
  18. Топалов А. Еколого-економічні аспекти формування інвестиційної політики розвитку сільського господарства в ринкових умовах // Економіка. Фінанси. Право. — 2004. — № 9. — С. 3-5
  19. Тринько Р.І., Біляк Н.І. Діагностика інвестиційних процесів в аграрній сфері: теорія, методика, практика. Монографія. – Львів, 2006. — с.230
  20. Щурик М. В. Інвестування сільського господарства : інвестиційні пріоритети та напрями // Статистика України. — 2006. — № 4. — С. 51-55
  21. Ярошенко Ф. Інвестиції на розвиток сільського господарства // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 6.- С.34-36
  22. Яценко В. М. Формування та реалізація інвестиційно-інноваційного розвитку сільського господарства // Економіка АПК. — 2004. — № 12.- С.68-75