1. Джерела правового регулювання відносин неспроможності (банкрутства)

Доля багатьох підприємств України, що пройшли через процедуру банкрутства, свідчить, що вона майже завжди веде до зупинки і фактичної загибелі виробництва, хоча в теоретичному аспекті сам по собі метод банкрутства непоганий. Але це лише за умови, що потім підприємство відродиться. Однак для української економіки стало практикою свідоме доведення до банкрутства, що ґрунтується на чинному законодавстві. Багато підприємств стали банкрутами не за один день. їхня неспроможність протягом тривалого часу мала латентний характер. Але іноді в банкрутстві підприємств винна й сама держава, що, наприклад, проводить необґрунтовану тарифну політику, надає чи не надає пільги та ін.

В силу непрозорості цілого ряду деяких процедур банкрутства воно може використовуватися як дуже зручний інструмент для різних махінацій та зловживань. Тому Законом України від 28 січня 1994 р. була передбачена кримінальна відпові­дальність за злочини, пов’язані з банкрутством. Глава «Господарські злочини» Кримінального кодексу України, що діяв до 1 вересня 2001 p., була доповнена статтями: ст. 1562 — «Приховування банкрутства», відповідно до якої каралося умисне приховування громадянином — засновником чи власником суб’єкта підприємницької діяльності, а також посадовою особою суб’єкта підприємницької діяльності своєї стійкої фінансової неспроможності шляхом подання недостовірних відомостей, якщо це завдало великої матеріальної шкоди кредитору, та ст. 1563 — «Фіктивне банкрутство». Згідно з ч. 1 цієї статті каралася завідомо неправдива заява громадянина — засновника чи власника суб’єкта підприємницької діяльності, а також посадової особи суб’єкта підприємницької діяльності про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов’язань перед бюджетом. За ч. 2 цієї статті каралися ті ж дії, якщо вони завдавали великої матеріальної шкоди кредиторам або державі.

Злочин, відповідальність за який була передбачена ч. 1 ст. 156 (фіктивне банкрутство) КК України, з об’єктивної сторони характеризувався активними діями — завідомо неправдивим повідомленням (заявою) кредиторам про фінансову неспроможність виконати суб’єктом підприємницької діяльності зобов’язання перед кредиторами і бюджетом. Даний злочин вважається закінченим з моменту повідомлення кредиторам про фінансову неспроможність виконати їх вимоги. Заява, зроблена будь-яким способом, повинна бути завідомо неправдивою. При цьому обов’язковою умовою було доведення неправдивих відомостей до відома саме кредиторів, а не інших осіб. Відповідальності за доведення до банкрутства у Кримінальному кодексі України 1960 р. не передбачалася [5, c. 26-27].

Чинний КК України налічує чотири статті, що встановлюють відповідальність за злочини, пов’язані з банкрутством (статті 218—221). Ми розглянемо лише дві з них: ст. 218 «Фіктивне банкрутство» та ст. 219 «Доведення до банкрутства». Аналізуючи законодавство, судову практику, наукові напрацювання з цього питання, можна виділити наступні фактори, сукупність яких є необхідною і достатньою умовою для пояснення існування та вдосконалення кримінально-правових норм, що забезпечують захист суб’єктів господарської діяльності від доведення до банкрутства, а також від фіктивного банкрутства у сфері господарської діяльності:

• соціально-економічні, що відображають залежність існування нормальних економічних відносин від дотримання суб’єктами господарської діяльності умов добросовісної діяльності;
• нормативні, що відображають систему кримінально-правової охорони відносин у сфері господарської діяльності нормами Конституції України та чинного законодавства України;
• кримінологічні, що визначають суспільну небезпеку злочинів, передбачених статтями 218 та 219 КК України, їх поширеність, а також можливість і доцільність кримінально-правових заходів боротьби з ними;
• соціально-прогнозні, які визначають тенденції розвитку законодавства щодо встановлення відповідальності за фіктивне банкрутство та доведення до банкрутства.

Другим рівнем джерел правового регулювання у сфері банкрутства, конкурентних відносин і монополістичної діяльності є «Концепція (основи державної політики) національної безпеки України», затверджена постановою Верховної Ради України № 3/97-ВР від 16 січня 1997 рокe, яка визнала серед основних напрямів державної політики національної безпеки України в економічній сфері боротьбу з протиправною економічною діяльністю. До цієї ж групи нормативних актів потрібно віднести Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також інші нормативні акти цього рівня. Найбільш жорсткі заходи по захисту суспільства від посягань, що розглядаються в цій групі правових актів передбачені ст.53 Цивільного кодексу України, статтями 209—215 Господарсь­кого кодексу України та статтями 218 і 219 Кримінального кодексу України (далі — КК України). На третьому рівні розташований масив підзаконних нормативних актів, які видано компетентними органами державної влади та управління відповідно до базового закону. До них належать:

а)  постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Порядку досудової санації державних підприємств» від 17.03.2000, № 515; «Про реалізацію статей 31 і 43 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 06.05.2000, № 765; «Про затвердження Порядку розбронювання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, які зберігаються на підприємствах, щодо яких порушено справу про банкрутство або які ліквідуються» від 17.11.2001, № 1526;

 

б) накази Міністерства економіки України:

Про затвердження Методичних рекомендацій щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємств та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства від 17.01.2001, № 10; «Про затвердження Положення про порядок навчання та підвищення кваліфікації арбітражних керуючих» від 17.03.2001, № 57; «Про затвердження Положення про порядок формування та ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство» від 11.04.2001, № 77; «Про виконання Агентством з питань банкрутства окремих повноважень державного органу з питань банкрутства» від 25.04.2001, № 86; «Про затвердження Порядку подання про позицій арбітражному суду щодо кандидатур арбітражних керуючих» від 25.04.2001, № 87; «Про затвердження Порядку продажу активів у рахунок погашення податкового боргу боржника в процедурах банкрутства» від 07.06.2001, № 123; «Про затвердження Порядку виконання Агентством з питань банкрутства окремих повноважень державного органу з питань банкрутства» від 27.07.2001, № 156;

в)  наказ Агентства з питань банкрутства: «Про затвердження Положення про порядок формування та ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство» від 06.11.99, № 96;

г)  накази Державної податкової адміністрації України: «Про затвердження Порядку проведення органами державної податкової служби прощення (списання) і розстрочення (відстрочення) податкової заборгованості платників податків при укладенні мирової угоди у справі про банкрутство» від 21.11.2000, № 600; «Про затвердження податкового роз’яснення положень Порядку про ведення органами державної податкової служби прощення (списання) і розстрочення (відстрочення) податкового боргу платників податків на підставі укладеної мирової угоди у справі про банкрутство» від 15.03.2002, № 111;

д) Постанова Національного банку України: «Про затвердження Положення про сертифікацію осіб на право здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банку» від 16.07.2001, № 273;

є) накази Фонду державного майна України: «Про затвердження Положення про порядок погодження планів санації господарських товариств та державних підприємств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію» від 05.10.2001, № 1809; «Про затвердження Положення про порядок проведення досудової санації господарських товариств, у статутних фондах яких державна частка перевищує 25 відсотків, та державних підприємств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію» від 12.10.2001, № 1865;

є) рішення Фонду державного майна України: «Щодо організації навчання арбітражних керуючих для провадження справ про банкрутство професійних учасників ринку цінних паперів в Україні» від 15.11.2000, № 204;

ж) інші нормативні документи регіональних органів управління з питань банкрутства [7, c. 38-39].

Чисельність перелічених правових актів вказує на те важливе значення, яке законодавець надає цій проблемі. Причому такий підхід характерний не тільки для України. Фахівці стверджують, що в Росії у сфері регулювання відносин, пов’язаних із банкрутством, нормативно-правових актів діє ще більше.

2. Компетенція комітету кредиторів: особливості банкрутства містоутворюючих підприємств

Важливе місце при здійсненні процедур банкрутства відводиться комітету кредиторів. Більш того Законодавець у абзаці 3 частини 9 статті 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (надалі за текстом – «Закон про банкрутство») встановив, що «При проведенні процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, створений відповідно до цього Закону».

Незважаючи на те, що «Закон про банкрутство» діє вже більше 10 років, питання обрання комітету кредиторів, його функції, а також повноваження викликають багато спорів серед фахівців з питань банкрутства, відомих адвокатів, суддів різних інстанцій. Іноді можна зустрітися з різною судовою практикою щодо питань пов’язаних з дією комітету кредиторів.

З метою удосконалення практичної діяльності у питаннях формування (обрання), комітету кредиторів, визначення повноважень комітету кредиторів, а також діяльності комітету кредиторів при здійсненні процедур банкрутства і присвячена ця стаття, в якій автори, арбітражний керуючий з 10 річним стажем та фахівець з питань банкрутства, поділяться власним досвідом з вищевизначених питань.

Вибори комітету кредиторів проводяться за списком відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах кредиторів.

Рішення про створення та склад комітету кредиторів направляється до господарського суду.

До компетенції комітету кредиторів належить прийняття рішення про:

• вибори голови комітету;
• скликання зборів кредиторів;
• підготовку та укладення мирової угоди;
• внесення пропозицій господарському суду щодо продовження або скорочення строку процедур розпорядження майном боржника чи санації боржника;
• звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), надання згоди на укладення арбітражним керуючим значних угод боржника чи угод боржника, щодо яких є заінтересованість [2, c. 59-60].

У роботі комітету має право брати участь з правом дорадчого голосу арбітражний керуючий, представник працівників боржника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю та при необхідності представник органу, уповноваженого управляти майном боржника, представник органу місцевого самоврядування.

Одним з основних обов’язків керуючого санацією є підготовка і подання комітету кредиторів для схвалення плану санації боржника. Якщо у майні підприємства-боржника частка державної власності перевищує п’ятдесят відсотків, керуючий санацією зобов’язаний попередньо погодити план санації боржника з органом, уповноваженим управляти державним майном.

Особливості банкрутства містоутворюючих підприємств, великих підприємств з кількістю працівників понад 5 тис. або небезпечних регулюються статтями 42 і 43 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Характер реабілітаційних процедур, передбачений Законом для названих вище господарюючих суб’єктів, є ідентичним, що дає підставу надалі не робити, якщо це не потрібно за змістом роботи, спеціальних застережень.

Специфіка банкрутства містоутворюючих підприємств, насамперед, обумовлена високою імовірністю виникнення як мінімум у масштабах даного населеного пункту глибокої соціально-економічної кризи. Високий рівень безробіття, споживчі проблеми і неплатежі у комунальній сфері є факторами, що сприяють дестабілізації всієї інфраструктури міста. Як зазначає В.Рибак, найбільша централізація функцій розподілу суспільних витрат як у федеративних, так і в унітарних державах спостерігається у сферах забезпечення національної безпеки, соціального забезпечення й адміністративних витрат. Питання, які більшою мірою пов’язані «з насущними життєвими потребами населення (наприклад, охорона здоров’я, освіта, житло, транспорт, комунікації), зважуються переважно на регіональному або місцевому рівні»[1, c. 105-106].

Містоутворюючий характер підприємства означає практичну залежність усієї соціально-економічної сфери міста від ефективності роботи даного підприємства. Внаслідок цього, видавана порука місцевими органами суду за своєю суттю означає перекладання зобов’язання з одного неплатоспроможного боржника (підприємства) на іншого (місто) при відсутності реальних ознак його виконання. А якщо взяти до уваги фактично 25% рівень бюджетного фінансування від необхідного для міста, то уявляється обгрунтованою постановка питання про доопрацювання зазначеної норми в контексті сучасних реалій економіки.

Сучасні проблеми банкрутства містоутво-рюючих підприємств зобов’язують центральні органи влади до пошуку оптимальних рішень, які враховують особливості даних господарюючих суб’єктів. Прикладом подібних дій може бути постанова Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2001 р. «Про створення Комісії з питань неплатоспроможності».

Основними завданнями Комісії є координація дій міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, пов’язаних із запобіганням банкрутства і виробленням єдиних підходів та оптимальних шляхів відновлення платоспроможності містоутворюючих підприємств, підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, особливо небезпечних підприємств і суб’єктів природних монополій, які знаходяться у державній власності або доля державної власності яких перевищує 25%, а також у випадку відкриття провадження у справі про їхнє банкрутство.

Включення поряд зі стратегічно важливими підприємствами і природними монополіями містоутворюючих та небезпечних підприємств, безсумнівно, піднімає їхній рейтинг до державно-значимого рівня і з необхідністю вимагає контролю центральними органами виконавчої влади за діяльністю таких підприємств.

Особливу увагу комісія має приділяти питанням запобігання банкрутства, у тому числі містоутворюючих підприємств. До функцій Комісії, зокрема, входить:

— ухвалення рішення про доцільність досудової й судової санації підприємства;

— визначення оптимальних шляхів реструктуризації і погашення заборгованості підприємств;

— ухвалення рішення про доцільність державної підтримки неплатоспроможних містоутворюючих підприємств;

— розгляд планів санації та ін. [4, c. 72-73]

Важливим уявляється та обставина, що рішення Комісії є обов’язковими для розгляду міністерствами та іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади. Зміст реабілітаційних процедур, у тому числі й мирової угоди, як засобу відновлення платоспроможності неспроможного боржника, є найбільш істотною відмітною рисою даної постанови.

При удаваній своїй прозорості проблема банкрутства містоутворюючих підприємств у даний час далека від вирішення.

Для великих підприємств (суднобудівні компанії, верстатобудівні підприємства тощо), які за загальноприйнятою класифікацією можна віднести до «містоутворюючих», прогноз майбутньої діяльності не відрізняється надійністю. Однак клієнти таких великих підприємств, як правило, знаходяться у певній залежності від боржника. Ця обставина, на думку Марка Хоумана, дає певний «перепочинок, який можна використовувати для продажу бізнесу» або укладення мирової угоди.

Отже, уявляється обгрунтованим внесення відповідних змін і доповнень до норм, що регулюють процедуру банкрутства містоутворюючих (великих, особливо небезпечних) підприємств, а саме:

— рішення про ліквідацію зазначеної категорії підприємств приймає тільки господарський суд;

— органи державної влади, до компетенції яких входить сфера діяльності підприєм-ства-боржника, беруть участь у заходах реабілітаційного характеру тільки у частині вирішення соціальних питань;

— вважати обов’язковим при виборі стратегії фінансової реабілітації боржника врахування специфіки виробництва, стан основних фондів і рівень кваліфікації працівників даного підприємства.

Для особливо небезпечних підприємств, крім зазначеного вище, обов’язковою вимогою входження у реабілітаційну процедуру має стати інноваційна складова плану санації. Як зазначалося вище, саме поєднання мораторію на виплати кредиторам та інноваційні пільги можуть виявитися тим фактором, що істотно підвищить імовірність успішного виконання реабілітаційної процедури.

Зазначені дії, на нашу думку, сприятимуть збереженню кількості господарюючих суб’єктів, які стали тимчасово неплатоспроможними, і у перспективі, подальшій еволюції реабілітаційних процедур та підвищенню імовірності укладення мирової угоди, що в цілому сприятиме вирішенню макроекономічних завдань держави — сталому розвитку економіки і підвищенню добробуту громадян.

При розгляді справи про банкрутство містоутворюючого підприємства учасником провадження у справі про банкрутство визнається орган місцевого самоврядування відповідної териториторіальної громади адміністративно-територіальної одиниці.

Учасниками провадження у справі про банкрутство містоутворюючого підприємства господарським судом можуть бути визнані також центральні органи виконавчої влади.

Докази, що підтверджують належність боржника до містоутворюючих підприємств, господарському суду надає боржник.

Якщо комітетом кредиторів не прийнято рішення про санацію боржника, господарський суд може винести ухвалу про санацію боржника за клопотанням органу місцевого самоврядування або відповідного центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження у справі про банкрутство, за умови укладення ними з кредиторами договору поруки за зобов’язаннями боржника.

Договір поруки за зобов’язаннями боржника укладається та підписується уповноваженими особами органів місцевого самоврядування або центральних органів виконавчої влади. [5, c. 95-96]

Орган місцевого самоврядування або центральний орган виконавчої влади, які поручилися за зобов’язаннями боржника, мають право запропонувати господарському суду кандидатуру керуючого санацією, інвестора.

У разі невиконання зобов’язання боржником поручителі несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями боржника перед його кредиторами.

Процедура санації містоутворюючого підприємства за клопотанням органу місцевого самоврядування може бути продовжена господарським судом на один рік.

Підставою для продовження процедури санації містоутворюючого підприємства на строк, передбачений абзацом першим цієї частини, є план фінансового оздоровлення містоутворюючого підприємства. План фінансового оздоровлення містоутворюючого підприємства може передбачати внесення інвестицій, працевлаштування його працівників, створення нових робочих місць та інші способи відновлення платоспроможності боржника містоутворюючого підприємства.

За клопотанням органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження у справі про банкрутство, за умови укладення ними договору поруки за зобов’язаннями боржника, строк процедури санації містоутворюючого підприємства може бути продовжений господарським судом до десяти років. Боржник і його поручитель у цьому разі зобов’язані розрахуватися з кредиторами протягом трьох років, якщо інше не передбачено цим Законом.

Невиконання вимог цієї частини є підставою для визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Кабінет Міністрів України або органи місцевого самоврядування в особі їх уповноважених органів мають право в будь-який час до закінчення процедури санації містоутворюючого підприємства розрахуватися з усіма кредиторами в порядку, передбаченому цим Законом.

Задоволення вимог кредиторів здійснюється в порядку черговості згідно зі статтею 31 цього Закону.

У разі задоволення вимог кредиторів за грошовими зобов’язаннями та зобов’язаннями щодо сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, повернення невикористаних коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, сплати, податків і зборів в порядку, передбаченому цим Законом, провадження у справі про банкрутство припиняється.

З метою задоволення вимог кредиторів у процедурі санації може бути здійснено продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу або частини його майна згідно із законодавством.

За наявності клопотання органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження у справі про банкрутство, продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу провадиться шляхом проведення конкурсу [7, c. 124-125].

Список використаних джерел

1. Авер’янова Є. Банкрутство: Консультації. Роз’яснення спеціалістів міністерств та відомств. Нормативна база. Первинна документація:Практ. керівництво / А. Бабак (гол.ред.) — Д. : Баланс-Клуб, 2005. — 192с.
2. Авторгов А. Законодавство про банкрутство: Зб. нормативних матеріалів та аналітичних статей / Олександр Миколайович Бірюков (уклад.). — К. : Юстініан, 2003. — 453с.
3. Бурлуцький С. Банкрутство та санація: мікроекономічний аспект: навчальний посібник для студ. екон. спец. / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 124c.
4. Єлецьких С. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення курсу (для студ. спец. 7.050107, 7.050106, 7.050104 усіх форм навчання) / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ, 2006. — 176с.
5. Кондрашихін А. Фінансова санація і банкрутство підприємств: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 208с.
6. Клебанова Т. С., Бондар О. М., Мозенков О. В., Раєвнєва О. В., Дубровіна Н. А.. Банкрутство і санація підприємства: теорія і практика кризового управління / О.В. Мозенков (ред.). — Х. : ВД «ІНЖЕК», 2003. — 271с.
7. Поляков Б. Законодавство України про банкрутство: теорія та практика його застосування / Державна судова адміністрація України; Академія суддів України. — К. : Юридична думка, 2005. — 240с.
8. Терещенко О. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч. посіб. / Київ. національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2000. — 412с.