Закони та закономірності менеджменту
Вступ
1. Предмет науки управління і методи його пізнання
2. Закономірності менеджменту
3. Закони менеджменту
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Менеджмент як наука включає теорію управління, яка досліджує закономірності процесів і явищ у сфері виробництва та мистецтво управління як творчий процес, що враховує конкретну ситуацію, особливості виконавців, уміння правильно застосовувати теоретичні знання, передовий досвід.
Складовими теорії управління є ідеї: теорії систем, інформації, комунікації, теорії рішень, організацій та ін. Багато положень наукового управління сформульовані на основі узагальнення досягнень конкретно-економічних наук, зокрема планування, організації, фінансування, кредитування, обліку та ін. Оскільки менеджмент як наука виник на підґрунті інженерних, економічних, правових наук, філософії, соціології, психології, праксеології, теорії дослідження операцій і систем, то його проблеми є предметом комплексного дослідження. Використовувані поняття інших наук (програма, алгоритм, критерій та ін.) у менеджменті трансформуються і найчастіше набувають нового значення. Серед комплексу наук, висновки і концептуальний апарат яких використовуються в менеджменті, особливу роль відіграє економічна кібернетика. Вона розглядає систему управління з єдиних теоретичних позицій і встановлює спільність законів побудови цих систем. Використання методів кібернетики дає можливість розробляти методологію моделювання керуючої і керованої систем, досліджувати інформаційні процеси в системі управління, кількісно оцінювати інформацію тощо.
Тема: «Закони та закономірності менеджменту».
1. Предмет науки управління і методи його пізнання
Управлінська діяльність як різновид трудового процесу характеризується його простими елементами: предметами праці, засобами праці, самою працею та її результатами.
Предметом і продуктом праці в управлінні є інформація. У першому випадку вона є даними, або так званою сирою інформацією, а відтак її не можна використовувати в необробленому вигляді в управлінській діяльності. Проте внаслідок саме управлінської праці, на її основі здійснюється дія або приймається рішення, тобто на підставі інформації, джерелом якої є суб'єкт управління, об'єкт управління може здійснювати конкретні дії. Засобами управлінської праці є те, що може сприяти здійсненню операцій з інформацією — від найсучасніших комп'ютерів та паперу до органів людського тіла.
Розвиток змісту, а відтак і форм традиційного управління закономірно привів до виникнення наукової дисципліни — менеджменту, яка має свій об'єкт, предмет, метод і теорію. Об'єктом дослідження менеджменту є організація як систематизоване свідоме об'єднання дій людей, спрямованих на досягнення певних цілей [1, с. 19].
Предметом науки менеджменту є відносини управління між людьми, управлінська діяльність та організаційно-економічний механізм її здійснення на рівні головної ланки економіки — підприємства. Наука управління розробляє свою теорію, змістом якої є закони і закономірності, принципи, функції, форми і методи цілеспрямованої діяльності людей у процесі управління [1, с. 20].
Теорія менеджменту з позиції комплексного підходу досліджує перш за все систему управління, головними елементами якої є:
— апарат управління;
— механізм управління;
— процес управління;
— засоби, що забезпечують процес управління;
— шляхи вдосконалення управління [1, с. 20].
Організаційна побудова різноманітних систем управління, що діють на практиці, ґрунтується на перерахованих вище елементах або підсистемах.
Наукове управління виробництвом не зводиться до чисто вольових, суб'єктивних дій, котрі ґрунтуються на правилах і принципах, сформульованих у результаті узагальнення багаторічної практики. Воно передбачає розкриття сутності управлінських процесів, пізнання і використання об'єктивних законів розвитку суспільства. Управління виробництвом здійснюється у формі системи суспільних відносин, які мають як базисний, так і надбудовний характер. Ці відносини здійснюються відповідно до об'єктивно діючих законів.
Управління суспільним виробництвом ґрунтується на системі законів, яка включає:
- дію економічних законів (закону вартості, переливу капіталу та ін.);
- законів розвитку техніки, технології;
- законів кібернетики і системотехніки, котрі властиві процесам управління в динамічних системах будь-якої природи і складності: закон зворотного зв'язку, закон оптимізації (закон пристосування системи до умов зовнішнього середовища), закон єдності управління й інформації, закон необхідної різноманітності та ін.;
- законів філософії, соціології, психології, праксеології та власне законів управління виробництвом [1, с. 23].
Враховуючи те, що дія законів є взаємозумовленою, використання їх у механізмі управління передбачає, по-перше, врахування дії не одного якогось закону, а всієї системи; а по-друге, таку організацію діяльності людей, при якій дія законів сприяє більш ефективному досягненню поставленої мети.
Є дві стадії пізнання законів: емпірична, в якій розкривається зв'язок явищ без пізнання їхньої внутрішньої сутності та взаємозумовленості, і наукова стадія, яка ґрунтується на пізнанні сутності явищ і форм прояву із встановленням їхніх зв'язків, визначенні кількісної характеристики явищ та з'ясуванні механізму дії законів як системи. Закони управління в літературі з менеджменту подано переважно на емпіричному рівні пізнання.
До основних законів господарського управління належать:
— закон спеціалізації управління, сутність якого полягає в тому, що управління на підприємстві, фірмі, корпорації, як правило, здійснюється значною кількістю працівників, котрі спеціалізуються на виконанні конкретних функцій управління. Поділ управлінської праці об'єктивно веде до спеціалізації управлінського персоналу;
— закон інтеграції управління. Необхідність інтеграції визначається потребою самого процесу відтворення, а відтак і управління, котре не може бути здійснене без об'єднання шляхом координації діяльності, принаймні більшості персоналу;
— закон оптимального поєднання централізації та децентралізації управління. Використання цього закону передбачає, з одного боку, централізоване, цілеспрямоване управління, тобто проведення визначеної лінії по вертикалі, з іншого — необхідність передачі окремих функцій управління на нижчі рівні;
— закон демократизації управління відбиває взаємовідносини між людьми в колективі, співвідношення влади і підпорядкованості. Використання цього закону передбачає залучення великої кількості персоналу до процесу управління і встановлення таких відносин між керівником і підлеглим, коли дії першого викликають позитивну відповідну реакцію другого, коли в системі управління підприємством задіяний весь персонал;
— закон економії часу в управлінні виступає як закон управління робочим часом. В умовах ринку важливо випередити своїх конкурентів, швидше знайти нові ринки, раніше за інших перейти на випуск нової продукції, вчасно перебудувати структуру підприємства та ін. [7, с. 45]
Відображаючи внутрішні й найбільш істотні причинно-наслідкові зв'язки і взаємозалежності предметів та явищ об'єктивної дійсності, закони є своєрідними обмеженнями в практиці управління соціально-економічними системами. Тому лише при повному врахуванні дії об'єктивних законів можна успішно досягти цілей, і, навпаки, ціль стає недосяжною, якщо вона суперечить "вимогам" конкретних законів, зв'язкам координації і субординації [7, с. 46].
У науковому управлінні використовуються закономірності управління, в яких виявляються закони суспільного розвитку. Науковий рівень управління визначається глибиною пізнання і здатністю управлінського персоналу в практичній діяльності дотримуватися законів і закономірностей створення, функціонування і розвитку систем управління відповідних організацій. Знання закономірностей дає можливість не тільки правильно оцінювати управлінські явища і процеси, а й прогнозувати їхній розвиток.
Загальною закономірністю управління є єдність систем управління виробництвом, що відбиває стабільність внутрішніх зв'язків системи, які визначають її цілісне існування, характер формування і розвитку. Це закономірність виявляється в єдності:
- принципів управління на різних рівнях;
- організаційних форм;
- методів;
- техніки управління;
- загальних вимог до керівників і фахівців;
- системи інтересів [7, с. 48].
Усі елементи системи управління взаємозалежні і мають відповідати один одному. Це слід враховувати в процесі вибору конкретних шляхів удосконалення системи, котрі передбачають одночасну зміну всіх основних її елементів.
Закономірність управління — пропорційність виробництва й управління — реалізується за допомогою планування раціональних господарських, міжгосподарських, міжгалузевих, внутрішньогосподарських пропорцій і забезпечення ритмічної роботи підприємств та їхніх підрозділів [7, с. 49].
На кожному підприємстві має бути забезпечене відповідне співвідношення між основним і допоміжним виробництвом, між постійним і змінним, основним і оборотним капіталом, їхніми структурами. Необхідно досягати пропорційності й в організації управлінської системи, підтримувати певне співвідношення чисельності працівників вищої і середньої кваліфікації та працівників окремих категорій.
Об'єктивною закономірністю є правильне поєднання централізації і децентралізації управління. Результатом природного зростання компанії є централізація, що веде до зниження ефективності підприємницької діяльності. Цю своєрідну хворобу в бізнесі іноді називають синдромом великого бізнесу. Особливо актуальна ця проблема для нашої економіки, у якій у минулому цілковито панувала державна форма власності з гіпертрофованою централізованою економікою. Розвиток ринкових форм господарювання, роздержавлення і приватизація, створення акціонерних форм господарювання передбачають децентралізацію господарського життя.
Специфічною закономірністю управління є співвідношення керуючої і керованої систем. Із збільшенням розмірів і складності керованої системи мають відповідно змінюватися розміри і складність керуючої системи. Структура управління завжди має відповідати організаційній структурі підприємства, котра змінюється відповідно до розмірів, складності виробництва, процесів спеціалізації, диверсифікації тощо. Оптимальне співвідношення керуючої і керованої систем досягається в процесі науково обґрунтованого проектування їх і одночасної зміни основних елементів системи управління в процесі їхнього вдосконалення. Для успішного розвитку економіки України в наш час особливе значення має дотримання закономірності відповідності форм управління формам власності. Іншими словами, формування багатоукладної економіки має здійснюватися з урахуванням різноманітних і рівноправних (з погляду чинного права) форм власності та методів господарювання, історичних, національних, геополітичних, технологічних та інших умов [7, с. 51].
В управлінській діяльності існують і використовуються й інші закономірності, що відбивають окремі сторони відносин управління:
— відповідність елементів системи один одному;
— зміна функцій управління;
— скорочення і розширення ієрархічності управління;
— розширення контролю та ін. [7, с. 52]
Знання закономірностей управлінської діяльності є теоретичною основою успішного управління, допомагає керівникам визначати вплив кожної з них на ефективність функціонування організації.
Управлінська діяльність включає різноманітний спектр виконуваних робіт, спрямованих на створення найбільш сприятливих умов розвитку виробництва, більш повного та раціонального використання наявних ресурсів, досконалішої організації праці. Мета такої діяльності — підвищення ефективності виробництва і зміцнення конкурентоспроможності організації.
Теоретичним фундаментом наукового управління сучасним виробництвом є перш за все економічна теорія (політична економія), котра вивчає суспільне виробництво передусім як відповідну систему відносин.
У загальному вигляді процес пізнання предмета менеджменту здійснюється за схемою: безпосереднє споглядання або емпіричне пізнання (вивчення реальної дійсності щодо об'єкта управління); абстрактне мислення, внаслідок чого з'ясовується сутність явищ та процесів, які досліджуються (формулювання абстракцій як наукових узагальнень, висновків тощо); практична управлінська діяльність, у процесі якої встановлюється достовірність теоретичних результатів (перевірка ідей, гіпотез, концепцій, теорій); результати діяльності (оцінювання результатів); висновки та узагальнення щодо взаємовідповідності теорії і практики [7, с. 54].
Наука менеджменту в процесі пізнання та формування власного предмета дослідження використовує систему категорій і понять для опису явищ та процесів управління соціально-ринковими системами, зокрема: мета, управління, принципи, процес, функції, технологія, структура, інформація, система, методи, вдосконалення управління тощо.
Поряд із цим використовується сукупність загальнонаукових та специфічних прийомів і методів дослідження, які слід розглядати як методологію цієї науки, логіку пізнання. Складність явищ та процесів, що є предметом вивчення менеджменту, передбачає використання не одного, а певної сукупності підходів та методів. Методологічною основою сучасної науки управління є загальнотеоретичні та специфічні методи наукового пізнання: конкретно-історичний, системно-ситуаційний, структурно-функціональний, операційний, оптимізаційний, динамічний, започатковані від загальної теорії розвитку систем, теорії організації та управління, інформації, самоуправління, теорії господарського механізму тощо.
У процесі наукового дослідження управління виробничою діяльністю широко використовуються спеціальні фотохронометражні спостереження для визначення витрат робочого часу на здійснення управлінських та суто виробничих операцій, а також способів і прийомів виконання окремих робіт. При вивченні багатьох актуальних питань (організаційної побудови організації, структури управління, зовнішнього середовища тощо) широко використовуються розрахунки, різноманітні моделі, графіки, діаграми, схеми.
В управлінні важливу роль відіграють також методи соціальної психології: спостереження (систематичне та вибіркове), експеримент, методи опитування (анкетування, інтерв'ювання, тестування) тощо.
Як і в інших науках, використовуються методи індукції, дедукції, аналізу, синтезу, порівняння, асоціації, інтуїції, евристичні та інші. Для встановлення причинних зв'язків використовуються методи традиційної логіки, зокрема метод подібностей, різниць, залишків. Оскільки вивчення проблем управління вимагає теоретичного обґрунтування конкретних практичних дій менеджерів, котрі визначаються певними господарськими ситуаціями, часто використовують теорію хаосу, аналіз причинно-наслідкових зв'язків, категорії і закони різних наук [7, с. 55].
Необхідно зауважити, що принципи і закономірності управління технічними й іншими системами не можна механічно переносити на соціально-ринкові системи. Кібернетика розглядає управління як процес регулювання, збору, передачі, обробки і використання інформації та концентрує головну увагу на формально-структурному, кількісному аспекті управління. Якість соціальних процесів не є предметом вивчення кібернетики, тому теорію управління як складову сучасного менеджменту не можна обмежувати рамками кібернетики. Теорія та практика сучасного менеджменту передбачають глибоке дослідження процесів, що виступають об'єктами вивчення суспільних, економічних, правових та інших наук. Не можна також переоцінювати інформаційний аспект теорії управління і зводити всю проблему здійснення й удосконалювання управління до раціоналізації інформаційної системи, документообігу на виробництві, а структуру й інші елементи системи управління пристосовувати до інформації. Варто враховувати, що з позиції менеджменту інформація має економічну природу і є похідною від мети, завдань, функцій управління, а її раціональність насамперед визначається тим, якою мірою вона сприяє досягненню кінцевої мети.
2. Закономірності менеджменту
Вперше інтерес до управління, як до науки, з'явився у 1911 р., після виходу у світ книги Ф. У. Тейлора «Принципи наукового управління». З цього моменту управління визнане як наука і самостійна сфера досліджень. Але розуміння того, що організацією можна управляти систематизовано і таким чином ефективно досягати її цілей, виникло не з публікацією зазначеної книги. Розуміння потреби наукового підходу до управління розпочалося з середини XIX ст. Основною силою, яка сприяла посиленню інтересу до управління, була промислова революція, що розпочалася в Англії. Проте ідея, що управління саме може внести суттєвий внесок у розвиток і успіх господарської діяльності, вперше виникла в Америці завдяки дослідженням Ф. У. Тейлора [13, с. 41].
Виникнення і оформлення науки управління як галузі наукових досліджень частково було відповіддю на потреби великого бізнесу, а частково — спробою скористатися перевагами техніки, створеної внаслідок промислової революції", а також досягненнями групи допитливих людей, які відкрили найбільш ефективні способи виконання робіт.
Розвиток теорії менеджменту можна поділити приблизно на такі фази, які відповідають виникненню і розвитку певних наукових шкіл:
1) передфаза (приблизно до 1900р.);
2) фаза «школи наукового управління підприємствами» (з 1900 до 1930 р. в США);
3) фаза «адміністративне бюрократичного підходу», або «класичної школи» (з 1900 р. по 1930 р, особливо в Німеччині, Франції, Англії);
4) фаза школи «руху за гуманні стосунки» (1930-1950 рр. в США, Японії);
о) сучасна фаза (приблизно з 1940 р.) [13, с. 42].
Прихильники кожної з цих шкіл вважали, що їм вдалося знайти ключ до найефективнішого управління. Однак пізніші дослідження та невдалі спроби застосувати теоретичні розробки на практиці показали, що багато відповідей з проблем управління були лише частково правильними в певних ситуаціях Однак кожна з цих шкіл внесла значний і відчутний внесок у науковий менеджмент.
Передфаза розвитку теорії менеджменту збігається з періодом домонополістичного капіталізму. Характерними рисами передфази теорії управління е ієрархічно-пірамідальна побудова організацій та підприємств, авторитарний стиль управління, мислення, обмежене статутом чи субординацією, та інші подібні пережитки. Можна сказати, що в теорії управління на передфазі переважали проблеми військового адміністративного управління Передфаза розвитку теорії управління характеризується спільними рисами для всіх країн. В Росії початок цього етапу заклав своїми реформами Петро І.
Школа наукового управління. Термін «наукове управління» ввів Ф. У. Тейлор, проте дослідження, які ввійшли до складу школи наукового управління, пов'язані і роботами Ф. і Я Гілбергів та Г. Гантта. Ці дослідники вважали, що, використовуючи спостереження, вимірювання, логіку та аналіз трудових процесів, можна удосконалити багато операцій ручної праці і досягти більш ефективної організації всього трудового процесу. Методологія наукового управління трудовими процесами грунтувалася на аналізі змісту праці і виявленні основних складових її компонентів [13, с. 43].
Дослідники, що належали до школи наукового управління, вперше звернули увагу на значущість людського фактора у процесі виробництва. Вони надавали великого значення системі стимулів зростання продуктивності праці, розробляли рекомендації щодо організації її з урахуванням фізіологічних можливостей людей, обґрунтовуючи норми виробітку, необхідні перерви у трудовому процесі та ін. Ключовими моментами цієї теорії було стимулювання високої продуктивності праці, добір людей, фізично і інтелектуально здатних виконувати певні види праці, та спеціальне навчання їх [13, с. 43].
Заслугою Тейлора та його послідовників слід також вважати обгрунтування погреби виділення управлінської праці як сфери діяльності особливої групи людей, які можуть досягати в ній високої продуктивності.
У нашій країні активно розроблялася та частина теорії Тейлора, яка була пов'язана з науковою організацією праці (НОП). В 20-ті роки проблемами теоретичної розробки та практичного впровадження НОП займалися Є. М. Алперович, Л. П. Бружес, І. О Бурлянсьний, М. Васильєв, А. К Гастев та ін. [13, с. 45].
Класична школа (школа «адміністративно-бюрократичного підходу). Наукові дослідження авторів, які були прихильниками школи наукового управління, були присвячені питанням підвищення ефективності праці безпосередньо на рівні виробництва. В 20-ті роки виникла так звана класична школа, яку ще називають адміністративною школою в управлінні або школою адміністративно-бюрократичного підходу. Видатними представниками цієї школи були А Файоль (Франція), Л. Урвік (Англія), Джеймс Д. Муні та А. К. Рейлі (США), М. Вебер (Німеччина). Ці та інші прихильники класичної школи розглядали проблеми ефективності організацій у більш широкому аспекті, включаючи перспективу та намагаючись визначати загальні характеристики і закономірності ефективної організації. Можливо, це пояснюється особливостями трудових біографій цих авторів, більшість з яких обіймали високі керівні посади в фірмах своїх країн, на відміну від Тейлора та Гілберта, які починали свої кар'єри простими робітниками. Прихильники класичної школи намагалися знайти універсальні принципи управління, додержуючи яких, можна досягти успіху організації. Ці принципи розроблялися ними у двох напрямах [13, с. 47].
Школа руху за гуманні стосунки. Для розглянутих вище фаз розвитку теорії менеджменту характерною була недооцінка соціально-психологічних та емоційних потреб людини в процесі виробництва та управління. Як реакція на недолік попередніх теоретичних поглядів, в менеджменті і виникла течія за гуманізацію відносин виробництва та управління. Недоліком теорій такого роду був «тейлоризм навпаки», коли створенням позитивних психологічних умов праці намагалися досягти високої продуктивності. Разом з тим цінними є дослідження, спрямовані на збереження здоров'я працівників в умовах виробництва, створення відповідних психо-фізіологічних та ергономічних умов, а також дослідження мотиваційних характеристик людей у процесі праці. Представники школи людських відносин вважали, що продуктивність праці зростає, коли керівники виявляють турботу про підлеглих, консультуються з ними, володіють прийомами управління людськими стосунками, надають їм можливість спілкування як з керівництвом, так і між собою, створюючи позитивний мікроклімат у колективі [13, с. 48].
Паралельний розвиток психології та соціології, а пізніше соціоніки та удосконалення методів дослідження цих наук значно удосконалили вивчення поведінки людини на робочому місці, що зумовило в 50-ті роки відхід від школи людських стосунків і створення нового напряму, який дістав назву школи поведінських наук (біхевіористської школи). Представниками цієї школи є К. Арджиріс, Р. Лайнкерт, Д. Мак-Грегор, Ф. Герцберг. Якщо прихильники школи людських стосунків зосередилися на проблемах налагодження мікроклімату в колективі, то представники поведінської школи намагалися надати допомогу працівникові в усвідомленні своїх власних можливостей для самовиявлення в процесі праці. Виходячи і цього, будувалися концепції школи поведінських наук відносно управління організаціями підвищення ефективності використання людських ресурсів [13, с. 49].
У 60-ті роки поведінський підхід став надзвичайно популярним і охопив майже всю сферу управління в економічно розвинених країнах. Як і попередні школи, прихильники школи поведінських наук вважали, що вони знайшли найбільш ефективний шлях розв'язання проблем успішного управління «від ефективності працівника — до ефективності організації».
Теоретичні дослідження такого напряму у нашій країні практично не провадилися. Більшість праць у цьому напрямі присвячена критиці теорії як засобу експлуатації трудящих капіталістами.
Сучасна фаза. Для сучасної фази характерним є застосування «суворих» методів дослідження, які грунтуються на формалізації процесів управління і є складовими частинами таких наук, як математика, статистика, інженерні науки. Ці науки і пов'язані з ними галузі знань внесли суттєвий внесок у теорію управління на всіх фазах її розвитку. Їх вплив можна простежити ще в роботах Тейлора з наукового аналізу праці.
Дослідження операцій за своїм змістом — це застосування методів наукового дослідження до операційних проблем організації. Послідовність застосування методів дослідження операцій така. На першому етапі фахівці-управлінці ставлять завдання, тобто структуризують управлінські проблеми, формулюють перелік обмежень і вимоги до критеріїв ефективності розв'язку їх. Другий етап, здійснюють фахівці з дослідження операцій. Вони розробляють модель ситуації. Модель, як правило, спрощує реальність, або подає її абстрактно, що дає змогу краще зрозуміти складності реальності. Спрощення реальності за допомогою моделі відбувається скороченням кількості змінних після оцінки суттєвості впливу їх на кінцевий результат. Кількість змінних скорочують відкиданням несуттєвих і агрегуванням другорядних. Отже, у моделі залишаються найбільш суттєві змінні. Третій крок полягає у «випробуванні» моделі наданням змін кількісним значенням. Це дає змогу об'єктивно описати та порівняти кожну змінну і відношення між ними. Перевагою кількісного підходу є заміна словесних міркувань та описового аналізу моделями, символами та кількісними значеннями. Звичайно, моделі ситуацій, проблем та процесів управління досить складні, тому поштовхом до застосування їх був винахід і удосконалення комп'ютерів. Комп'ютери дали змогу дослідникам операцій сконструювати математичні моделі зростаючої складності, які досить наближені до реальності і з точністю описують її. Отже, кількісні методи є ефективним знаряддям наукових досліджень в управлінні, у вирішенні практичних завдань його оптимізації [13, с. 56-57].
Процесний підхід був значною віхою у розвитку управлінської теорії, а його основні складові застосовуються нині в практиці управління. Вперше поняття процесного підходу було запроваджено прихильниками школи адміністративного управління, які намагалися описати функції менеджера. Однак ці функції розглядалися авторами як незалежні одна від одної. На противагу цьому, процесний підхід у нинішньому розумінні розглядає функції управління як взаємопов'язані.
Управління можна розглядати як процес, що складається з серії взаємопов'язаних дій, які називаються функціями управління. В свою чергу, кожна функція управління також являє собою процес, який складається з серії взаємопов'язаних дій. Отже, процес управління — це загальна сума всіх функцій управління [13, с. 58].
На думку Анрі Файоля, якому приписують розробку цієї концепції, процес управління складається з п'яти основних функцій: передбачення (встановлення мети), планування, організації, розпорядження, координації і контролю. В інших наукових працях з теорії управління пропонується дещо інший набір функцій: планування, організація, розпорядництво (командування), мотивація, керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішень, добір персоналу, представництво, ведення переговорів (укладення угод) [13, с. 59].
3. Закони менеджменту
Закон управління Макіавеллі.
Фахівці називають чотири основних принципи Н. Макіавеллі, що вплинули на становлення і розвиток сучасної теорії соціального управління [9, с. 82]:
а) авторитет, або влада лідера закорінена в підтримці прихильників;
б) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, чого він очікує від них;
в) лідер повинен мати волю до виживання;
г) лідер — завжди взірець мудрості і справедливості для прихильників.
Якщо систематизувати іноді суперечливі судження Н. Макіавеллі, то його філософія соціального управління набуває форми цілком конкретних законів менеджменту [9, с. 83]:
1. Пристрасть до придбання і страх втратити набуте: діями людей, разом із іншими якостями, керує честолюбство.
2. Переможців не судять: там, де помиляється більшість, не карають нікого. Карають, як правило, за дрібні провини, а за великі нагороджують.
3. Воля до влади: прагнення досягти влади приховує потенційну небезпеку для соціального порядку, гарантом якого може бути тільки той, хто цю владу вже має.
4. Прагнення до свободи: воля, разом із владою, має безсумнівну цінність. Якщо владу часто прагнуть захопити, то свободу — не втратити.
5. Більшість йде за видимістю успіху: для більшості властиво приймати видиме за дійсне, вважати, що досягнутий успіх виправдує будь-які, навіть нечесні засоби.
6. Страх і любов: той, кого бояться, здатний керувати так само легко, як і той, кого люблять. Однак, страх — міцніший і надійніший, а любов досить хитка, оскільки тримається на неміцній основі — людській вдячності. Але вчинити потрібно так, щоб страх не переріс у ненависть. Досягти необхідного не важко, якщо пам'ятати, що головне — не зазіхати на майнові й особисті права підлеглих.
7. Чесний правитель помиляється частіше, ніж розважливий: чесний лідер оцінює людей на свій лад, тобто уявляє їх кращими, ніж вони є, а розважливий — вивчає і використовує те, що є насправді. Домагатися влади і лідерства необхідно за допомогою мотиву любові, однак втримати її можна лише покладаючись на мотив страху.
8. Керівник не має бути щедрим, але має бути рішучим: лідер не може бути щедрим настільки, щоб ця щедрість завдавала йому збитків, однак, коли на шальках ваги соціальне, порядок і стабільність, — правитель не має боятися, що його вважатимуть жорстоким.
9. Винагороджувати необхідно поступово, а карати залпом: люди мстять, як правило, тільки за легкі образи і кривди, тому покарання повинне бути настільки сильним, щоб позбавити будь-якої можливості до опору.
10. Для керівника важливо не те, який він є, а те, яким він здається своїм підлеглим: між двома полюсами — бажаним і дійсним — виникає небезпечна напруга (незадоволеність), здатна надломити людину, зробивши її заздрою, підступною або жадібною.
11. Ситуативна відносність соціального управління: те, що добре для одного часу, може бути погано для іншого. Звідси, не можна прагнути встановити демократію в розбещеному суспільстві, або, навпаки, монархію — у волелюбному. Мету варто погоджувати з засобами, а засоби — з обставинами і результатами.
12. Прийняття управлінських рішень: ніколи не можна усунути одну незручність, щоб з цього не виникла інша [9, с. 85-86].
Закони Емерсона
М. Емерсон у роботі «Дванадцять принципів продуктивності» (1911) розглянув і сформулював закономірності управління підприємствами, вперше вказавши на необхідність і доцільність комплексного підходу до організації виробництва і управління [9, с. 91]:
— точно сформульовані цілі управління, досягти яких прагнуть керівники і їхні підлеглі на всіх рівнях організації;
— підхід із позиції здорового глузду до аналізу кожного нового процесу і з урахуванням перспективних цілей розвитку;
— компетентна колегіальна консультація — необхідність спеціальних знань і компетентних нарад з усіх питань, пов'язаних із виробництвом і управлінням;
— дисципліна — підпорядкування всіх членів колективу встановленим правилам і розпорядку;
— справедливе ставлення до персоналу;
— комплексний облік, який забезпечує керівника необхідними для успішного управління даними;
— диспетчеризація, яка забезпечує оперативне управління діяльністю колективу;
— норми і розклади, які дають змогу точно вимірювати всі недоліки в організації і зменшувати спричинені ними втрати;
— оптимізація виробничих умов, що забезпечує таке поєднання часу, зусиль і собівартості, коли досягаються найкращі результати;
— нормування операцій, яке передбачає встановлення часу і послідовності виконання кожної операції;
— стандартні письмові інструкції, які забезпечують чітке закріплення всіх правил виконання робіт;
— винагорода за продуктивність, спрямована на заохочення праці кожного працівника [9, с. 92].
Закони Файоля й Урвіка
А. Файоль у своїй основній праці «Загальна і промислова адміністрація» (1923) намагався розробити загальний підхід до аналізу діяльності адміністрації і сформулювати на цій основі деякі обов'язкові принципи адміністрування. Аналізуючи адміністрування, Файоль виділив п'ять його основних складових: передбачення, планування, організація, координування і контроль. Керувати, — стверджував він, — це вести підприємство до мети, витягаючи максимальні можливості з усіх наявних у розпорядженні ресурсів. Файоль уперше вказав на необхідність створення штабів (функціональних підрозділів апарату управління), які не повинні керувати, а забезпечувати підготовку й удосконалення організації управління. Він також сформулював основні принципи адміністрування: поділ праці, влада (авторитет і відповідальність), дисципліна, єдність командування і керівництва, підпорядкування індивідуальних інтересів загальним, адекватна винагорода, централізація, скалярний ланцюг (лінія влади), порядок, рівність, стійкість посад кадрового складу, ініціатива, корпоративний дух [9, с. 94].
Основні положення А. Файоля розвив і поглибив Л. Урвік, який основну увагу приділив розробці законів і принципів організації [9, с. 94]:
1. Відповідність людей і структури: спочатку варто детально розробити структуру організації, а потім підібрати фахівців, які щонайбільше відповідають вимогам структури.
2. Створення спеціального і генерального штабів: основною функцією спеціального штабу повинна бути розробка рекомендацій для керівника організації; основні завдання генерального штабу — підготовка і передача наказів керівника, контроль поточної роботи і допомога керівництву в координації діяльності «штабних» фахівців.
3. Порівнюваність прав і відповідальності: недостатньо покладати на лінійних керівників тільки відповідальність за якусь діяльність, необхідно також делегувати їм владу, яка відповідає рівню їхньої відповідальності.
4. Діапазон контролю: оптимальна кількість осіб, безпосередньо підлеглих одному керівнику (такий діапазон становить величину 7±2, тобто кількість безпосередніх підлеглих може коливатися від 5 до 9 осіб).
5. Спеціалізація: можливі три типи спеціалізації управління — за метою, за операцією, за типом споживача або географічною ознакою.
6. Визначеність: для кожної посади варто письмово визначити права, обов'язки, відповідальність, відносини і зв'язки з іншими особами [9, с. 95].
Закони Тейлора і Форда.
З ім'ям Ф. Тейлора пов'язане виникнення сучасної науки управління. Основні положення своєї теорії менеджменту він виклав у роботах «Управління фабрикою» (1903), «Принципи наукового управління» (1911), «Показання перед спеціальною комісією конгресу» (1912). В основі системи управління Тейлора — методи раціоналізації праці окремих робітників, що обумовили перебудову процесу виробництва і відповідно організацію процесу управління. Основні положення теорії Тейлора такі [9, с. 98]:
1) створення наукового фундаменту, який замінить старі, традиційні методи роботи, наукове дослідження кожного його елементу;
2) добір працівників на основі наукових критеріїв, їхнє тренування і навчання;
3) співробітництво адміністрації і працівників по практичному впровадженню науково обґрунтованої системи організації праці;
4) рівномірний розподіл праці і відповідальності між адміністрацією й іншими працівниками.
Вдосконалюванням організації виробництва і управління займався відомий підприємець Г. Форд, який зробив крок вперед у використанні системи Ф. Тейлора і який застосував її в масовому виробництві, що вимагало відповідної організації системи менеджменту. Для цього Форд застосував такі принципи організації управління [9, с. 101]:
— точний розрахунок і планування всього процесу виробництва, його етапів і зв'язків;
— облік і планування умов роботи;
— підготовка сировини, матеріалів, механізмів, робочої сили;
— постійний пошук шляхів удосконалювання виробництва.
Закони бюрократії Макса Вебера.
Автор теорії бюрократії М. Вебер трактує організацію як інструмент для досягнення групових цілей. Його модель організації — це структура керованих частин. Такі структури Вебер вважав знаряддям, спеціально створеним в інтересах ефективного здійснення групових намірів і планових перетворень, що передбачає [9, с. 103]:
— чіткий розподіл праці, який забезпечує висока кваліфікація і спеціалізація персоналу;
— сувору відповідність працівників до виробничих вимог;
— сувору організацію ієрархічної структури влади;
— регламентацію рішень і дій необхідними інструкціями, які забезпечують однаковість діяльності, її безперервність і стабільність, незалежно від штатних змін;
— створення спеціального адміністративного апарату для забезпечення ефективного функціонування структури, особливо каналів комунікації;
— емоційну нейтральність і безособовість відносин співробітників на всіх рівнях організації;
— створення системи соціальних дистанцій, яка забезпечує необхідну раціональність суджень при виконанні службових обов'язків, коли емоційність виключається;
— розробку процедур призначення посадових осіб після їхньої відповідної перевірки;
— тривалість перебування на отриманих посадах і захист від довільного звільнення [9, с. 104].
Закони бюрократизації Паркінсона.
Ці закони сформулював англійський дослідник С. Паркінсон [9, с. 106]:
— закон «зростаючої піраміди»: чиновник збільшує кількість підлеглих, а не суперників.
— закон «коефіцієнта марності»: кабінети, комісії, президії та інші органи управління втрачають реальну владу, коли їхніх членів стає понад 21. У середньому «коефіцієнт марності» кабінетів коливається між 19–22 членами;
— закон «нової будівлі»: адміністративна будівля досягає досконалості тільки тоді, коли установа занепадає. Іншими словами, налагоджене влаштування будинку — симптом занепаду. Досконалість — це довершеність, а довершеність — це смерть [9, с. 107].
Закони мотивації Мак-Ґреґора, Ґерцберґа і Маслоу
Базові теорії сучасного менеджменту пропонують конкретні заходи для його вдосконалення на основі масових форм залучення працівників до участі в управлінні. Наприклад, Д. Мак-Ґреґор сформулював дві теорії, що характеризують різні уявлення керівників про ставлення працівників до роботи [9, с. 109]:
— «теорія Х» стверджує, що середній працівник ледачий, недостатньо розвинений, прагне уникнути праці, «тому його необхідно постійно підганяти, примушувати, контролювати, скеровувати, погрожувати йому покаранням, щоб він працював постійно і напружено для досягнення цілей організації. Працівник загалом бажає, щоб ним керували, він прагне уникнути відповідальності, порівняно не честолюбний і найбільше турбується про свою безпеку;
— «теорія Y» виходить з того, що середній працівник при відповідній підготовці й умовах не тільки бере на себе відповідальність, а й прагне до неї. При цьому зусилля, прикладені працівниками для досягнення поставлених цілей, пропорційні очікуваним винагородам. Здатність виявляти фантазію, винахідливість і творчий підхід до вирішення проблем організації властиві радше більшості (а не меншості) людей.
До такого організаційного підходу близька теорія мотиваційної гігієни Ф. Ґерцберґа, в основі якої — теза про те, що праця, яка приносить задоволення, сприяє психологічному здоров'ю її виконавців. Такі фактори, як трудові успіхи, визнання заслуг, сам процес праці, міра відповідальності, службовий і професійний ріст, підсилюють позитивні мотиви поведінки працівника, оскільки підвищують рівень його задоволеності своєю працею. [9, с. 110].
Висновки
Предметом науки менеджменту є відносини управління між людьми, управлінська діяльність та організаційно-економічний механізм її здійснення на рівні головної ланки економіки — підприємства. Наука управління розробляє свою теорію, змістом якої є закони і закономірності, принципи, функції, форми і методи цілеспрямованої діяльності людей у процесі управління.
Управління виробництвом здійснюється у формі системи суспільних відносин, які мають як базисний, так і надбудовний характер. Ці відносини здійснюються відповідно до об'єктивно діючих законів.
Управління суспільним виробництвом ґрунтується на системі законів, яка включає: дію економічних законів (закону вартості, переливу капіталу та ін.); законів розвитку техніки, технології; законів кібернетики і системотехніки, котрі властиві процесам управління в динамічних системах будь-якої природи і складності: закон зворотного зв'язку, закон оптимізації (закон пристосування системи до умов зовнішнього середовища), закон єдності управління й інформації, закон необхідної різноманітності та ін.; законів філософії, соціології, психології, праксеології та власне законів управління виробництвом.
Найважливішу роль в ефективній діяльності менеджера відіграє мистецтво управління, що поєднує в собі об'єктивне та індивідуальне в його діяльності й підкоряється законам творчості. Мистецтво управління — це процес ефективного використання теоретичних знань у практичній діяльності, сукупність прикладів, зразків, еталонів кваліфікованого вирішення управлінських проблем у різних ситуаціях. Не слід забувати, що теоретичне узагальнення досвіду управління і практичне його застосування в конкретно-історичній ситуації країни, галузі, підприємства вимагає ретельного аналізу і творчого підходу. Складність оцінювання практичного досвіду полягає в тому, що підприємства, використовуючи багатий арсенал практичних прийомів ведення підприємницької діяльності, по-різному можуть досягати однакових результатів господарювання. За таких умов пошук оптимальних рішень, своєрідних рецептів управління можна розглядати як безперспективний, натомість самостійний пошук шляхів опанування теорії менеджменту, елементів складових успіху стосовно конкретного об'єкта управління, тобто опанування науки мистецтва управління, має перспективу. Будь-який досвід необхідно критично оцінювати з позиції сучасних вимог виробництва і фактично існуючих ситуацій господарської діяльності, оскільки захоплення ретроспективним підходом до управління призводить найчастіше до зниження його ефективності.
Список використаних джерел
1. Андрушків Б.М., Кузьмін О.Є. Основи менеджменту. — Львів: Світ.-1995. – 288 с.
2. Виханский О.С., Наумов А.И. Менеджмент: человек, стратегия, организация, процесе: Учебник. — М., 1996. — 416 с.
3. Герчикова Й.Н. Менеджмент: Учебник. — М.: ЮНИТИ, 1995. — 480с.
4. Глухов В.В. Менеджмент: Учебник. — СПб.: Специальная литература, 1999.-700 с.
5. Глущенко Е.В., Захарова Е.В. Тихонравов Ю.В: Теория управлення / Учебн. курс. — М.: Вестник. 1996. — 332 с.
6. Жигалов В.Т, Шимановська Л.М. Основи менеджменту і управлінської діяльності. — К.: Вища шк., 1994. — 223 с.
7. Завадський И.С. Менеджмент. — К., 1999. – 415 с.
8. Лебедев О.Т., Каньковская А.Р. Основы менеджмента. — СПб.: ИД «МиМ», 1998. – 192 с.
9. Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основи менеджмента. -М.: Дело, 1992.-701 с.
10. Мошек Г.Є. Основи менеджменту. — К.: Київ. держ. торг.-екон. ун-т.,-1998.-188 с.
11. Мошек Г.Є., Гомба Л.А., Казмерчук Н.Г., Поканевич Ю.А Сучасний менеджмент у питаннях та відповідях. — К.: Київ. держ. торг.-екон. ун-т., 1999.
12. Фатхутдинов Р.С. Система менеджмента: Учеб. Практ. Пособие. – М.: АО Бизнес, 1996. – 368 с.
13. Хміль Ф.І. Менеджмент.: – К. Вища шк., 1995. – 331с.
14. Хокард К., Коротков Й. Принципы менеджмента: Управление в системе цивилизованого предпринимательства, 1996. – 224 с.