Вступ

Історія створення сучасного правознавства починається від часів Стародавнього Риму. Звісно, правові системи існували й у давніших цивілізаціях. Більш того, саме римське право зазнало потужного впливу давньогрецького, близькосхідного, іудейського тощо права, запозичивши звідти значну кількість ідей, принципів, конкретних правових норм. Але тільки у Римській античній цивілізації право перетворилося на порівняно самостійний феномен, набуло значення самостійного предмету, який можна вивчати й нині, абстрагувавшись від конкретно-історичних умов, культури, держави, в якій воно сформувалося.

Десь за п’ятсот років до н. є. було прийнято відомі Закони XII таблиць, в яких викладено правові засади організації громадянського суспільства.

Закони ХІІ таблиць — збірник коротких правил з найважливіших практичних питань. Він містить правила про цивільний процес, землеволодіння, про сім`ю, про права крадитора щодо боржника, низку вказівок адміністративного характеру. Закони відображають велику владу домовладики, наявність приватної власності, яка може відчужуватися і заповідатися, жорстоке боргове право.

В епоху Законів ХІІ таблиць уже існувало рабство, однак воно ще не було розвинутим і згадки про рабів нечисленні. Правила про зобов’язання (крім позики) досить скупі і свідчать, що процеси обміну були ще мало поширені.

1. Історія та передумови написання Законів ХІІ таблиць

Відомий давньоримський історик Тит Лівій називав Закони XII таблиць fons omnis publici privatique juris — витоком всього публічного і приватного права. Але маємо зважати, що Закони XII таблиць самі є продуктом певного суспільного розвитку, а, отже, мають свої витоки і свою історію. Не можна погодитися і з міркуваннями видатного давньоримського юриста Папініана, який стверджував, що цивільне право походить від законів, плебісцитів, сенатус-консультів, декретів принцепсів, думок мудреців (Д. 1.1.7). Проте вони є лише формами утворення права, формами його вираження, тобто наслідком права, а не навпаки.

Початок республіканського періоду ознаменувався подією, для всього подальшого розвитку римського права надзвичайно важливою, а саме —складанням і виданням кодексу, відомого під назвою законів XII таблиць (Leges XII tabularum). Відповідно до показань римських письменників, історія виникнення цієї важливої пам’ятки така.

Закони XII таблиць були вироблені комісією 12 (децемвірів) у середині V століття до н.е. (451-450 р.). Свою назву вони одержали від того, що були написані на 12 дерев’яних дошках-таблицях, виставлених для загального огляду на головній площі Рима, його політичному центрі — Форумі.

Відмінною рисою названих законів був строгий формалізм: найменший недогляд у формі судоговоріння спричиняв програш справи. Недогляд цей приймався за «перст божий».

Закони таблиць регулювали сферу сімейних і спадкоємних відносин, містили норми, що належать до позикових операцій, до кримінальних злочинів, але зовсім не стосувалися державного права. Починаючи з IV-III ст. до н.е. закони Таблиць стали коректуватися новим джерелом права — преторськими едиктами, які відображали нові економічні відносини, породжені переходом від древніх архаїчних форм купівлі-продажу, позички і позики до більш складних правовідносин, викликаних зростанням товарного виробництва, товарообміну, банківських операцій та ін.

Римський плебей в V-IV ст. до н.е. прагнув одержати доступ до розподілу землі загальносуспільного поля (аgег publicus), що належало всій римській громаді. Щоб одержати право окупації завойованих земель, яким користувалися патриції, плебеї повинні були домогтися рівності з патриціями в політичних правах.

До першої половини V ст. до н.е. відносяться перші спроби плебеїв домогтися рішення аграрного питання. В 486 р. до н.е. консул Спурій Кассій хотів розділити захоплені під час війни землі між плебеями. Патриції звинуватили консула в прагненні до тиранії. Однак в 456 р. до н.е. народний трибун Іцілій провів закон про розділ між бідняками земель на Авентині [13, ст. 42].

Інше, що вимагало реформи, стосувалося скасування боргового рабства, неминучого при несвоєчасній сплаті боргу. І це, як і поділ завойованих земель,найбільше ніж інших зачіпало нтереси плебеїв.

Але щоб домогтися того й іншого плебеї мали потребу в політичних правах. Справа доходила до гострих зіткнень але зрештою, протягом двох наступних сторіч плебеї домоглися задоволення всіх своїх вимог. У тому числі:

• Установи особливої плебейської магістратури — народного трибунату, покликаного захищати плебеїв від сваволі патриціїв;
• Доступу до суспільної землі нарівні з патриціями;
• Захисту від сваволі патриціанських суддів (введенням кодексу законів, відомих за назвою Законів XII таблиць ;
• Дозволу шлюбів між патриціями й плебеями;
• Права займати спочатку деякі, а потім і всі головні державні посади, включаючи військові.

Вигнання царів і установа Республіки бути результатом загострення соціально-політичної боротьби в Римі наприкінці VI в. до н.е. В античній історіографії цей переворот зображувався всенародною справою. Але фактично республіканське правління, як це видно з раніше сказаного, було перемогою патриціїв, які встановили порядки, що закріпили їхнє панування. Із цією метою вони зберігали елементи родової організації. Однак римське суспільство досить далеко пішло у своєму розвитку. Плебеї організаційно змужніли і посилили боротьбу за свої права. Важливим етапом цієї боротьби було опублікування Законів XII таблиць.

Це найдавніший зі збережених збірників римських законів. Відновлений по цитатах і переказах більш пізніх античних авторів. Відповідно до традиції, законодавство XII таблиць датується 451-450 р. до н.е. [12, ст. 71] Архаїчність мови й характер відображених у пам’ятнику соціальних відношень підтверджує це датування. Для історичної характеристики XII таблиць необхідно врахувати зафіксовані в них пережитки первісності, а також норми, що сходяться до законодавства рексів, що може бути визначено тільки за допомогою зіставлень із повідомленнями античних письменників. Так, покарання смертю за порушення вірності клієнтських відносин (VIII, 21), як і дозвіл убивати дітей-виродків (IV, I), визначається Діонісіем Галікарнаським як настанови Ромула. Почесне положення жриць Вести (V, I), згідно з Плутарху, закладено Нумою. Закон про емансипацію сина після трикратного продажу його батьком (IV, 2) Діонісій відносить до незапам’ятних часів, тобто до початку царської епохи. Необхідна квота в п’яти свідках (VI, I; 56) згадується Діонісієм стосовно до часів Ромула.[12, ст. 72]

Свою назву Закони XII таблиць дістали від того,що були накреслені на 12 дерев’яних дощечках — таблицях,виставлених для загального огляду на головній площі Риму,його політичному центрі — форумі.

Відмінною рисою названих законів був жорстокий формалізм: найменше упущення в формі судомовлення тягло за собою справи. Упущення це сприймалось за «божу кару».

Закони XII таблиць регулювали сферу сімейних і спадкових відносин,мали норми,які відносились до боргових операцій,до кримінальних злочинів,але зовсім не стосувались державного права.

Закони XII таблиць, прийняті в 450 р. до н. е., — найперше писане право і перший запис звичаїв (mores majorum — звичаї предків), що існували ще за царів. Історію їх створення нам передає Помпоній у Дигестах (Д. 1.2.2—4).

Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це санкціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовано пережитки первісного ладу, найпізніші традиції часів Рексів, а також результати боротьби плебеїв з патриціями. Свою назву закони дістали тому, що були викарбувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права. Як зазначав Ціцерон, «…для всякого, хто шукає основ і джерел права, одна книжечка XII таблиць вагою свого авторитету і корисністю воістину переважає всі бібліотеки філософів» (Про промовця. 1.44.195). Навіть якщо зробити поправку на пафос, властивий Ціцерону як промовцю, та пієтет, з яким римляни взагалі ставились до права, то не можна не визнати, що з точки зору реальної організації суспільного життя та забезпечення правопорядку у Стародавньому Римі ця оцінка є правдивою.

Звертаючись до змісту Законів XII таблиць, слід мати на увазі, що традиція відносить їх складання колегією децемвірів лише до 451—450 р. до н. е. При цьому і джерело їхнього походження — римські звичаї або запозичення у греків — залишається певною мірою спірним та неясним.

У зв’язку з цим варто згадати, що римська традиція посилено підтримувала міф про грецьке походження цього акту, що знайшло відображення й у викладі Помпонієм історії їхнього створення (Д. 1.2.2.1—9). Тому більш справедливою здається версія, згідно з якою такий міф виник в той період, коли в Римі вже було модно наслідувати все грецьке й у пристойному товаристві всіляко підкреслювалося значення грецької культури та її досягнень (до речі, Помпоній жив у II ст. н. е., тобто саме в цей період). За своїм характером і змістом Закони XII таблиць цілком відповідають рівню розвитку власної римської культури в той період, і навряд чи варто було споряджати за ними посольство в Грецію.

2. Оцінка сучасникам та значення нащадкам Законів ХІІ таблиць

Появу збірника «Закони XII Таблиць» історична традиція відносить до 451–450 pp. до н. е. На той час тлумачниками норм звичаєвого права були жерці – понтифіки – вихідці з патриціїв, які нерідко довільно тлумачили право на догоду власним інтересам. Тому плебеї поставили вимогу здійснити запис таких норм і надати їм публічного характеру. Під тиском плебеїв у 451 р. до н. е. було обрано комісію із 10 децемвірів для запису законів. Закони були схвалені народними зборами, після чого їх висікли на 12 мідних листах, закріпивши на дерев’яних дошках і виставивши у центрі Риму. Первісний текст законів до нас не дійшов, бо, очевидно, був знищений під час завоювання Риму галлами, але їх зміст був відновлений за працями пізніших римських авторів, які дають посилання на ці закони. У результаті, хоч і не повно, але вдалося реконструювати зміст Законів XII Таблиць, їх не можна вважати кодексом. Це, швидше за все, збірник коротких звичаєвих норм із найголовніших питань суспільного життя Риму.

У цілому Закони XII Таблиць відображали соціальні відносини римського суспільства в епоху його переходу від первіснообщинного до рабовласницького ладу. Історик і мислитель Тіт Лівій назвав їх «джерелом усього публічного і приватного права». Коментуванню і тлумаченню їхніх положень присвячені численні праці римських юристів.

Примітною рисою Законів XII таблиць було чітко проведений поділ речей на двох категорій. До першої належали головним чином земля, раби, робоча худоба. До другої — всі інші речі. Практичне значення такого поділу виявлялося в способі відчуження речей; при їхньому продажі, даруванні й ін. Саме за цією ознакою визначилася і сама назва вказаних категорій. Перша називалася res mancipi (рес манципи), друга — res nedo mancipi (рес недо манципи).

Відчуження землі, рабів, робочої худоби повинне було відбуватися в строго установленій формі. Вона називалася mancipatio (манципация). Слово це походить від manus — рука. Первісне образне представлення про власність йшло від заволодіння річчю, захоплення. Звідси “манус”.Манципация провадилася в такий спосіб. Продавець і покупець (якщо взяти найбільш частий випадок) запрошували п’ять свідків (не менш) і весодержателя. Покупець (набувач) торкався рукою купленої ним речі (“хватав раба”), говорячи при цьому: «Я затверджую по праву квиритів, що цей . (припустимо, раб) належить мені і я купив його за цю мідь». Продавець міг обмежитися мовчанням, яке вважалося знаком згоди.

Мідний злиток кидався на ваги, символізуючи сплату грошей. У цьому обряді пережиточно збереглося спогад про ті часи, коли ще не вміли карбувати монету і метал переходив з рук у руки у вигляді злитків визначеної ваги. З цього можна укласти, що звичай манципації багато древніший Законів XII таблиць, що знають вже і грошовий штраф.

Пропуск слова у формулі покупки, відсутність хоча б одного з п’яти покладених свідків, яке-небудь недогляд в обряді і т.д. були достатніми підставами для визнання угоди недійсної, навіть якщо були сплачені гроші.

Тут виступає перед нами строгий юридичний формалізм, червоною ниткою минаючий через усі законодавства Таблиць.

Присутність свідків, як і всі інші умови манціпації, — данина традиції. Вони грали двояку роль. Запам’ятовуючи самий факт угоди і її умови, свідки зобов’язувалися посвідчувати її законність кожен раз, коли це було потрібно (наприклад, при судовій суперечці); крім того, вони були останнім нагадуванням про той контроль, що у свій час здійснювала громада в усьому, що стосувалося угод із землею, рабами, робочою худобою. Її права легко з’ясовні. Протягом усіх перших століть республіки римська земля (а потім і італійська) була колективною власністю і відповідно з тим називалася ager publicus (агер публікус) — загальне поле.

Колективним було спочатку і рабовласництво. Такий вид власності, що прийнято називати античним, виникає завдяки об’єднанню — шляхом договору чи завоювання — декількох племен, що обрали місцем поселення одне з родових селищ. Неодмінним атрибутом античної власності є рабство. Рухома, а згодом і нерухома приватна власність розвивається в даних умовах як відклоняючася від норми і підлегла общинної власності форма.

Антична власність — це «спільна приватна власність активних громадян держави, змушених перед особою рабів зберігати цю природно виниклу форму асоціації». Антична власність мала форму державної власності, унаслідок чого право окремого індивіда на її обмежувалося простим володінням (possessio). Дійсна приватна власність з’являється в римлян, як і у всіх древніх народів, лише разом зі рухомою власністю.

Кожна римська родина одержувала ділянку для обробки. Коли його не вистачало, прибігали до дозволеному «захопленню» ніким не оброблюваної цілини. Через два роки ділянка ставала законним володінням.

Часто запитують, чому в число «рес манципи» не входять знаряддя праці — плуг, борона й ін. Справа в тім, що вони дуже рано перейшли в приватну власність. Порозумівається ж це, по-перше, тією індивідуалізацією користування знаряддями, з якою починається процес виникнення приватної власності; по-друге, порівняльною нескладністю і приступністю зазначених знарядь[3, c. 26-29].

Боргове рабство, узаконене ХІІ таблицями, відзначалося крайньою суворістю. Договір позики, по якому коштом забезпечення були «м’ясо і кров» боржника, називався в Римі nexurn — (нексум) «кабала». По способі висновку нексум походив на манципацію (свідки, мідь, формула). При простроченні платежу кредитор, користаючись дозволом суду, «накладав на боржника руку», .що означало ув’язнення в оковах. Поміщений у підвал будинку кредитора боржник тричі виводився на міську площу прохати допомоги друзів і родичів. «У третій базарний день боржники віддавалися чи

надходили в продаж за кордон», що означало рабство.

Коли в боржника виявлялося трохи кредиторів, закон наказував: «Нехай розрублять боржника на частини» (але найчастіше застосовувався продаж у рабство. Визнавалося разом з тим, що по виплаті боргу громадянин повертав собі вільний стан).Боргове рабство більше за все загрожувало плебеям, немаючим того захисту і допомоги, що давали патриціям рід і курія. Ліквідація боргового рабства стала питанням гострої боротьби.

Правляча верхівка Рима пішла на поступки. У 326 році до н.е. (через 250 років після реформи Солона) боргове рабство було знищено й у Римі (закон Петелія). З цього часу відповідальність боржника обмежується його майном.

Сімейні відносини за Законами ХІІ таблиць характеризуються раніше всього необмеженою владою домоволодаря. Усі живучі під дахом його будинку, будь то кревні родичі чи приймаки, були членами однієї і того ж прізвища, агнатами. Майно родини вважалося її колективною власністю, але розпоряджатися їм міг тільки «батько сімейства» — paterfamilias. По смерті останнього воно нарівно поділялося між агнатами. Коли їх не виявлялося, успадковували найближчі родичі (брати померлого, їхні сини і т. д.), яких також вважали агнатами, хоча і далекими (брати якийсь час до смерті батька жили під одним дахом).

Дочка переходила в будинок свого чоловіка, підпадаючи під владу його самого і його батька, якщо останній був ще живий. Стосовно свого рідного батька і своїй старій родині узагалі вона когнатка, кревна родичка, але і тільки. Прав на спадщину у своїй кревній родині вона, а також її діти й онуки не мали.

Майнова правоздатність наставала для римського громадянина нерідко багато пізніше політичної — не раніше смерті батька.

Існувала одна можливість для звільнення сина при житті батька — через троєкратний продаж у рабство. Після третього продажу син ставав вільним. Стосовно своєї родини він робився когнатом, позбавленим, як і за-міжня дочка, права спадкування.

Походження шлюбу «синє ману» не цілком ясно. Можна, що спочатку це був деякий юридично неповноцінний різновид шлюбу між патриціями і плебеями, яким «правильний шлюб» був дозволений тільки після видання закону Канулея (445 р. до н.е.)[2, c. 16-18].

Закони XII таблиць дозволяють спадкування за заповітом, але обмежують ряд його умов.

Лишаючи спадщини кого-небудь з агнатів, батько повинний був прямо назвати його. Це рішення могло бути оскаржене. Усяке спадкоємне розпорядження мало потребу в ранній період республіки у твердженні народних зборів.

Кримінально-правові постанови Законів XII таблиць відрізняються крайньою суворістю. Смертною стратою карається всякий, хто посмітить чи потруїть зібраний врожай «з обробленного плугом поля ».

Закони XII таблиць розглядають викрадення чужого майна не стільки як злочин, що торкається інтересів Всієї держави, скільки як дія, що наносить приватну майнову шкоду. Не виключено, що в якийсь більш ранній час усяке злодійство викупалося штрафом. Точно так само не злочином, а деліктом вважалися образа, побої і покалічення. Усі вони компенсувалися штрафом.

Про державні злочини Закони XII таблиць говорять порівняно небагато: установлюється неправомірність і караність нічних збіговисьок, підбурювання ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосуються суспільного порядку, хабарництва суддів і ін.

Про навмисне убивство не згадується зовсім, у всякому разі в тих уривках, що до нас дійшли. Порозумівається це, очевидно, тим, що міри покарання, що слідували за нього, не викликали сумнівів (страта). Варто додати, що вищі магістрати республіки не були зв’язані точними визначенням того, що варто вважати злочином. В особливих випадках вони могли вирішувати це питання по своєму розсуду. Щоб уникнути сваволі за кожним римським громадянином визнавалося право апеляції до народних зборів. Рішення останнього було остаточним.

Злочин раба розглядалися судом. У раба не було ніяких гарантій і ніяких прав на захист. Присуджений до смерті, він, за звичаєм, скидався з Тарпейской скелі.

Незвичайно строгим формалізмом перейняті правила вирішення майнових суперечок, складові у своїй сукупності цивільного процесу. Найбільш відома з його форм — так називаний легісакціонний процес передбачав складну процедуру.

Позивач йшов до претора і робив заяву. Претор призначав день суду. Відповідач викликався самим позивачем. Йому дозволялось застосувати силу.

Процес протікав у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач, потім відповідач накладають на неї (чи її частину, наприклад, шматок дерну, якщо мова йде про землю) палочку-віндикту. При цьому вони вимовляють установлені звичаєм формули (кожна для даного випадку). Той, хто збився чи помилився, автоматично програвав справу.

Від назви цієї палички відбувається термін «віндикація», під яким розуміють витребування речі з чужого неправомірного володіння. По своєму походженню віндикта — «укорочене» спис — символ древнього способу заволодіння річчю.

По іншому поясненню, “віндикація” походить від vim dicere — повідомляти про застосування сили. З закінченням цієї процедури сторони, що сперечаються, заключали своєрідне парі. Хто програвав справу — програвав і заставу. Величина його дорівнювала нерідко половині позову.

На цьому закінчувалася перша стадія процесу. Друга стадія укладалася в тім, що призначений претором суддя — кожної з римських громадян, якого претор вважав придатним, — без особливих формальностей розглядав справу власне кажучи: вислухував свідків, знайомився з документами, виносив рішення.

При неявці однієї зі сторін (без поважної причини) рішення автоматично виносилося на користь її супротивника.

Важливо (підкреслити, що. крім життя і здоров’я, а також майнових прав громадянина (що загалом зрозуміло), уже в найдавнішу епоху закон захищав його честь і гідність настільки, що карав зловмисника смертю. Так, у Законах XII Таблиць передбачалася страта за створення і оприлюднення пісні, яка ганьбить іншого громадянина [10]. бо за такими вчинками визнавалася магічна сила. Також жорстоко карали за наклеп. Вважалося, що у примітивних суспільствах насмішка над людиною, яка порушила традицію, здійснила ганебний вчинок, була дієвим засобом захисту «добропорядних звичаїв», а об’єкт насмішок так важко їх переживав, що іноді поповняв самогубством [11. с. 158 — 162].

Постанови ХІІ Таблиць забороняли, щоб яка б то не була людина була страчена без судового вироку» [2]. Ті ж самі Закони ХІІ Таблиць забороняли надання кому б то не було особистих привілеїв, хоча реальна юридична практика свідчила про явище юридичного фаворитизму.

Набагато простіше обстояло справу в тім суді, яким відав перегринский претор. У суперечках між іноземцями норми Законів ХІІ таблиць були незастосовні. Претор сам вирішував справу від початку до кінця. Ця практика зробила дуже великий вплив на долі пізнішого (класичного) римського права[10, c. 49-52].

Римський принцип верховенства права слід запозичити для практики діяльності судової системи України. Незважаючи на те, що у вітчизняному законодавстві немає єдиного тлумачення цього принципу, пропонуємо під ним розуміти забезпечення в правотворчій і правозастосовній діяльності, в тому числі суддів, рівності громадян перед законом і судом, соціальної справедливості та свободи [4, с. 16].

Закони ХІІ Таблиць чітко прописують «еквіваленти» відплати. В подальшому формалізм принципу таліону зміниться принципом пропорційної рівності, сьогодні ж він реалізується в ідеї рівної гідності.

Звичайно, не можна вважати римське право «писаним розумом», як його часто називають. Однак не слід заперечувати того факту, що воно було прогресивним явищем порівняно з усіма іншими правовими системами стародавнього часу і навіть Середньовіччя. Римське право має велике історичне значення не тільки як право однієї з найбільших, хоч і давніх держав світу, а й становить взірець високого досягнення в галузі юридичної техніки: точність і чіткість визначень, логічність і послідовність юридичної думки у поєднанні з життєвістю і ясністю висновків, засвідчують високий професіоналізм і майстерність римських юристів, які відіграли величезну роль у розвитку юридичної думки, юридичного мислення.

Висновки

Пам’яткою права стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складених у 451–450 рр. до н. е. спеціальною комісією децемвірів (десяти мужів), які перебували на посадах магістратів. Науковці вважають, що під час складання законів децемвіри використали афінське право. Закони ХІІ таблиць оберігали громадян від сваволі й беззаконня, що творили судді. Останні були зобов’язані керуватися не хиткими переказами, а буквою писаного закону. Велике значення на суді мала присяга. Лжесвідка скидали зі скелі. Суддя, пійманий на підкупі, підлягав смертній карі. Судді відповідали нарівні з іншими громадянами, що підтверджувало рівність усіх перед законом.

Закони ХІІ таблиць це так звана тогодішня кодифікація права. Так як в ті часи вона була однією з перших, то дата їх створення є дуже для історії римського права.

Однією з важливих складових Законів є право власності та зобов`язальне право, адже вони врегульовували саме відносини між людьми, тобто суспільні відносини. За законами були дозволені такі відчуження речей, як продаж, міна, дарування та ін. Але щоб відбулося одне із форм відчуження потрібно було дотримуватися певних формальностей, які деколи могли тягнутись надто довго.

Кримінальне право за Законами розглядало багато різних покарань (смертна кара, тілесні покарання та ін.) та класифікувало злочини за видами. От, наприклад, крадіжка мала один і той самий наслідок проте різні види покарань (це залежало від доби в яку був скоєний злочин).

Щодо судового процесу, то в Законах XII таблиць поширеним був процес легіксації (сукупність ритуальних і строго формальних дій, жестів і слів, які відбувалися на суді сторонами з магістратом). Це найдавніша римська форма судового процесу спірних випадків.

Проте з часом Закони XII таблиць почали втрачати свою актуальність і все більше потребували доповнення в різних сферах правовідносин. Але римляни не скасували дію Законів XII таблиць, а навпаки доповнили законодавство більш гнучким преторським право.

Список використаної літератури

1. Агафонов С. Римське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005. — 144с.
2. Гуляев С. Римское гражданское право: Учеб. пособие. — М. : Издательство деловой и учебной литературы, 2006. — 108с.
3. Кузнецов А. Римское право: Учебно-метод. комплекс / Тюменский гос. ун-т. Институт государства и права. — Тюмень : Издательство Тюменского гос. ун-та, 2000. — 152с.
4. Новицкий И. Римское право / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова; Центр общественных наук / Е.А. Суханов (отв.ред.). — 6.изд., стереотип. — М. : Гуманитарное знание, 1995. — 245с.
5. Перетерский И. С., Краснокутский В. А., Новицкий И. Б., Розенталь И. С., Флейшиц Е. А. Римское частное право: учебник / И.Б. Новицкий (ред.), И.С. Перетерский (ред.). — М. : Юриспруденция, 2007. — 464с.
6. Пиляева В. Римское частное право. — 4-е изд., испр., доп. — СПб. : Питер, 2002. — 267с
7. Підопригора О. Римське право: Підручник / Опанас Підопригора, Олег Харитонов,. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 511 с.
8. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. — М.: Юрист, 1996. — 544 с.
9. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. — М.: Юриспруденция, 1999. — 508 с.
10. Римське право: Інституції/ Ред. Є. О. Харитонов. — 3-е вид., виправлене. — Харків: Одіссей, 2003. — 287 с.
11. Трофанчук Г. Римське приватне право: Навчальний посібник/ Григорій Трофанчук,. — К.: Атіка, 2006. — 245 с.