Вступ

Оновлення публічної адміністрації відбувається шляхом здійсненні політико-правових реформ. Сутність адміністративної реформи, як реформи виконавчої влади, втілюється в системі заходів, які повинні бути чітко узгоджені з проведенням адміністративно-правової реформи, реформи адміністративно-територіального устрою, державно-правової реформи (включає в себе також парламентську, муніципальну та судову реформи) та конституційної реформи (визначає конституційно-правові засади організації та проведення адміністративної реформи, встановлює нові баланси повноважень вищих органів державної влади, як у виконавчій системі влади, так і тих органів, які перебувають поза межами цієї системи — Президента, законодавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування тощо). Державно-правова та адміністративна реформи співвідносяться між собою як загальне (родове) та часткове (видове) поняття.

Дослідженню проблем перебудові системи публічного управління, як суспільного явища та складного процесу, присвятили свої наукові праці В. Д. Бакуменко, Т. О. Білозерська, З. С. Гладун, Н. Т. Гончарук, В. М. Князєв, І. Б. Коліушко, В. К. Колпаков, С. О. Кравченко, А. І. Кудряченко, А. О. Кузнецов, В. І. Луговий, В. Я. Маліновський, В. М. Мартиненко, Н. Р. Нижник, М. М. Ониськів, О. І. Соскін, В. П. Тимощук, І. А. Чикаренко, Ю. П. Шаров та інші українські вчені.

Зважаючи на ту обставину, що проблема трансформації публічного адміністрування залишається досить актуальною і потребує подальшого наукового аналізу, метою даної роботи визначено дослідження особливостей використання інструментів адміністративної реформи для створення сучасної системи управління суспільним розвитком, яка сьогодні значною мірою не відповідає європейським нормам.

1. Проблеми та перспективи трансформації системи публічного адміністрування

Проблема комплексного реформування державного управління має принаймні два ключових аспекти. По-перше, аспект чіткого визначення і збереження притаманних саме державі функцій та передачу решти функцій іншим суб’єктам суспільно-економічної діяльності. По-друге, запровадження сучасних стандартів здійснення державного управління (демократичність, відкритість, прозорість, професійність, підзвітність тощо) [2].

Адміністративна реформа, започаткована у 2005 р., була спрямована, з одного боку, на комплексну перебудову наявної в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя, а з іншого — на розбудову інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава [3]. Основними проблемами, які завадили досягненню цілей адміністративної реформи, були, перш за все: недостатнє правове забезпечення здійснення адміністративної реформи; законодавча невизначеність щодо відповідальності органів державної влади та їх посадових осіб при проведенні реформи; відсутність механізму взаємодії і колективної роботи щодо управління адміністративною реформою; відсутність ефективних інноваційних технологій упровадження адміністративної реформи; відсутність фінансового забезпечення здійснення адміністративної реформи; відсутність достатнього інформування широких верств населення про конкретні заходи, що стосуються здійснення адміністративної реформи [4].

“Проект Концепції реформування публічної адміністрації (2005 р.) визначає термін “публічна адміністрація” як систему “органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів, які відповідно до закону чи адміністративного договору мають повноваження забезпечувати виконання законів, діяти в публічних інтересах (виконання публічних функцій)” [5].

Актуальність реформування публічної влади зумовлюється необхідністю коригування стратегії проведення адміністративної реформи, переходу до її нового етапу — етапу реформування публічної адміністрації у відповідності з новим рівнем адміністративного права та новими знаннями про публічну адміністрацію, намаганням наблизити публічну владу до стандартів Європейського Союзу. Основними причинами незадовільного стану системи публічної влади в Україні є незавершеність трансформації Кабінету Міністрів України в орган політичного керівництва; неефективна організація діяльності міністерств; нераціональна система органів виконавчої влади на центральному рівні; неефективна організація публічної влади на регіональному та місцевому рівнях; неефективне місцеве самоврядування; відсутність паритетних засад у відносинах особи з такими органами [6].

Реформування публічного управління спрямовується на вирішення ключових завдань: визначення ролі, завдань, функцій, структури органів публічної влади; розподіл повноважень між виконавчою владою та органами місцевого самоврядування; розвиток системи державної служби; вироблення соціальних і гуманітарних аспектів управління; створення відповідної законодавчої та нормативно-правової бази; формування механізмів піднесення економіки, добробуту населення, оздоровлення відносин між органами влади та населенням, інститутами громадянського суспільства. При цьому необхідно врахувати як українській досвід проведення адміністративної реформи, започаткованої у 1998 році, так і зарубіжний досвід реформування публічної влади.

У проект Концепції реформування публічної адміністрації, підготовленому у 2005 р., робиться спроба не лише визначити стратегію проведення адміністративної реформи з метою формування ефективної системи державного управління, а й узгодити в одному документі напрями розвитку всіх форм публічної адміністрації [5]. Сутність реформи публічної адміністрації полягає в здійсненні комплексних перетворень у системі публічного управління в інтересах громадян з метою вдосконалення взаємодії інститутів публічної адміністрації з громадянами, надання їм якісних управлінських послуг в економічній, правовій, соціально-культурній та інших сферах.

Головною метою реформи є формування ефективної системи публічної адміністрації, що надаватиме якісні публічні послуги громадянам на рівні європейських стандартів, забезпечуватиме оптимальне використання публічних коштів та буде здатна вчасно й адекватно реагувати на соціально- економічні, зовнішньополітичні та інші виклики. На основі мети визначені пріоритетні завдання реформування публічної адміністрації — поетапне створення нової моделі публічної адміністрації, формуванні ефективної організації виконавчої влади на центральному, регіональному та місцевому рівнях і сучасної системи місцевого самоврядування, яка б сприяла створенню самодостатніх територіальних громад. Адміністративна реформа виступає інструментом створення якісно нової системи органів публічної влади, зміст якої полягає, з одного боку, в комплексній перебудові чинної в Україні системи управління всіма сферами суспільного життя, з іншого — у розбудові інститутів державного управління та самоврядування, які ще мають бути створені.

Актуальною залишається проблема чіткого розмежування повноважень і компетенції органів публічної влади різного рівня. До основних завдань реформування публічної адміністрації слід віднести також реформування державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, вдосконалення організації надання громадянам послуг, забезпечення відкритості та прозорості в діяльності органів та інших інституцій публічної адміністрації.

Відповідно до проекту Концепції з метою досягнення основних завдань реформи публічної адміністрації організація та діяльність органів публічної адміністрації має здійснюватися на принципах верховенства права, законності, неупередженості, відповідальності, пропорційності, ефективності, підконтрольності та відкритості. Важливість успішної реалізації реформи публічної адміністрації для подальшого розвитку нашої країни ні в кого не викликає сумніву. Адже без успішної реформи публічної адміністрації неможливо подолати наявні негативні тенденції. Проект Концепції реформування публічної адміністрації спрямовує зусилля держави в першу чергу на утвердження партнерських відносин між державою та громадянином.

Реформування публічної адміністрації має здійснюватись за кількома напрямами. Перш за все здійснення реформи потребує більш чіткого її правового забезпечення. Це стосується прийняття низки відповідних законів, які нададуть системності, комплексності і, що головне, забезпечать успішне її проведення, Податкового кодексу і Адміністративно-процедурного кодексу (проект якого внесений на розгляд Верховної Ради, реєстраційний № 2789 від 18. 07. 2008 р.). Мін’юст закінчує розробку проекту Закону “Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади», спрямованого на підвищення ефективності діяльності центральних органів виконавчої влади, визначення місця кожного окремого органу у вертикалі органів виконавчої влади та запобігання дублювання покладених на них завдань і функцій [7].

Міністерством регіонального розвитку та будівництва підготовлено проект Закону України “Про засади державної регіональної політики”, Концепцію реформи адміністративно-територіального устрою України та Концепцію реформи місцевого самоврядування. Разом з тим ефективна організація і діяльність місцевих органів влади сьогодні неможлива без внесення змін до двох базових законів — “Про місцеві державні адміністрації” та “Про місцеве самоврядування в Україні”. У цих двох законах частково чи повністю дублюються 28 груп повноважень, що приводить до конфліктних ситуацій і протидії.

2. Результативність та ефективність публічного адміністрування

Проблема ефективності стосується усіх сфер, видів, форм, методів організації життєзабезпечення людини. Найбільшою мірою це властиве управлінню як діяльності, що здійснюється людьми, стосовно людей та виключно в інтересах людей. Від ступеня ефективності цієї діяльності безпосередньо залежить добробут людини.

Виходячи з найбільш поширеного трактування поняття ефективності, ефективність управління — це результат, зіставлений із затратами на його досягнення (вони включають не лише прямі витрати на систему управління, а й витрати на реалізацію управлінських рішень) рис.1.

З погляду простої моделі, ефективність пов’язана із:

—      співвідношенням між витраченими ресурсами й отриманим кінцевим продуктом (товаром чи послугою);

—      зменшенням кількості витрачуваних ресурсів чи зниженням їхньої вартості;

—      скороченням тривалості процесу;

— співвідношенням кінцевого продукту й кінцевого результату.

Інструменти діяльності публічних адміністрацій можна поділити на чотири типи: переконання, фінансові засоби, правила, організаційні структури.

Переконання ґрунтуються на контролі над інформацією й інформаційними потоками.

До фінансових засобів публічних адміністрацій належать, у переважній більшості, кошти, що виділяються з бюджету, а також одержуються з інших джерел (госпрозрахункова діяльність, благодійні внески тощо).

Наступним інструментом, якому часто не надають значення, є правила, якими публічні адміністрації регламентують свою діяльність.

Нарешті, останній інструмент — це організаційні структури, дії яких значною мірою визначають кінцевий результат діяльності як окремих публічних адміністрацій, так і публічного сектора в цілому.

У країнах західної демократії увага акцентується на фінансових засобах та організаційних структурах, — саме вони вважаються основними інструментами в досягненні високої ефективності. Фінансові й організаційні показники легше піддаються визначенню, ніж ті, що пов’язані з переконаннями і правилами. Навпаки, в Японії перевага надається переконанням і правилам. Доцільніше ж вважати, що всі ці інструменти є однаково важливими.

Для публічних адміністрацій кінцевий результат має не фінансовий, а соціальний характер, що значно ускладнює його оцінку. Складніше в публічних адміністраціях піддається кількісній оцінці й кінцевий продукт, що виступає переважно у вигляді адміністративних послуг [4].

Модель ефективності діяльності публічних адміністрацій має вигляд, наведений на рис. 2.

Можливості можна розподілити на два типи: зовнішні, до яких належать законодавчі рамки, ресурси і керівництво, і внутрішні, до яких належать стратегія, процеси і люди.

Законодавчі рамки створюють ту «оболонку», завдяки якій організації мають можливість діяти, а ресурси забезпечують їхню «життєдіяльність». Керівництво також віднесене до можливостей, хоча його роль у забезпеченні ефективності стосовно публічного сектора часто недооцінюється. До зовнішніх же можливостей керівництво віднесене через практику, що має місце, зайняття посад керівниками публічних адміністрацій, які або призначаються вищестоящими організаціями (посадовими особами), або обіймають посаду в результаті виборів до місцевих органів влади, але ніяк не в результаті виборів усередині самих адміністрацій.

Внутрішні можливості містять у собі, насамперед, стратегію, від змісту і реалізації якої значною мірою залежить ефективність діяльності адміністрації.

Організаційні процеси регламентують і забезпечують, а організаційні структури здійснюють щоденну діяльність адміністрації, тому вони повинні бути організовані навколо прийнятої стратегії і забезпечувати одержання кінцевого продукту і кінцевого результату.

Старе гасло «кадри вирішують усе» чи нове «люди — наша найбільша цінність» цілком застосовні в публічному секторі. В цьому елементі варто також враховувати аспекти, пов’язані з організаційною культурою [4].

Організаційні результати варто розглядати в двох аспектах. З одного боку, це реалізація в законодавчих межах, відповідно до обраної стратегії і під певним керівництвом таких можливостей, як ресурси, що має на увазі їхній розподіл відповідно до цілей і завдань, які стоять перед організацією; процеси і структури, що означає їхню організацію для досягнення цілей і завдань; і люди, тобто зміна тих чи інших людських факторів, наприклад, підвищення чи зниження професійного рівня співробітників, розв’язання чи поява робочих конфліктів тощо. Ці результати можна назвати внутрішніми.

З іншого боку, організаційні результати означають одержання кінцевого продукту, що виступає для публічних адміністрацій у вигляді наданих адміністративних (управлінських) послуг, і забезпечення задоволеності кінцевим продуктом, тобто наданими послугами. Такі результати можна назвати зовнішніми.

Результати діяльності — це ті соціальні результати, які можна назвати «впливом на суспільство» і які є найголовнішим підсумком діяльності публічних адміністрацій, маючи на увазі не конкретну організацію, а цілеспрямованість зусиль організацій публічного сектора в цілому.

Значне поширення останніми роками, стосовно до публічного сектора одержав термін високоефективні організації. Високоефективні організації — це ті, співробітники яких виробляють необхідні товари чи надають необхідні послуги більш високої якості за такої ж чи меншій кількості ресурсів. Продуктивність і якість роботи співробітників поліпшується постійно.

Високоефективні організації: формують свою структуру, виходячи з цілей і завдань своєї діяльності; реструктурують свою діяльність із метою максимального задоволення потреб клієнтів; постійно підтримують і розвивають зв’язок із зовнішнім середовищем; є гнучкими, швидко пристосовуються до нових умов; конкурентоспроможні.

Високоефективні організації формують структуру, виходячи з цілей і завдань діяльності. Вони на відміну від традиційних спочатку визначають основні цілі й завдання діяльності, і лише потім формують свою структуру. При цьому, по-перше, цілі і завдання співвідносяться з потребами клієнтів; по¬друге, розробляються критерії оцінки успішності виконання завдань і якості роботи.

Високоефективні організації реструктурують діяльність із метою максимального задоволення потреб клієнтів. Для публічних адміністрацій висока ефективність, насамперед, означає задоволення потреб клієнта. Тому вони зосереджені у своїй діяльності, радше, не навколо правил і інструкцій, а навколо даних потреб, намагаючись задовольнити їх максимально повно, постійно підвищуючи для цього якість послуг, що надаються, та урізноманітнюючи їх.

Високоефективні організації постійно підтримують і розвивають зв’язок із зовнішнім середовищем. Маючи розвинуті комунікативні канали із зовнішнім середовищем, вони одержують потрійний результат: по-перше, отримують необхідну і повну інформацію про потреби клієнтів; по-друге, оперативно довідуються про зміни, які відбуваються в зовнішньому середовищі, що дозволяє адекватно і швидко на них реагувати; по-третє, клієнти не відчувають відчуженості з боку організацій, сприймають їх як партнерів.

Високоефективні організації є гнучкими, вони швидко пристосовуються до нових умов. Оскільки високоефективні організації формують свою структуру залежно від завдань, що стоять перед ними, які, у свою чергу, визначаються потребами клієнтів, вони здатні швидко адаптуватися до змін, що відбуваються в навколишньому середовищі. Тобто зміни в навколишньому середовищі ведуть до коригування завдань, що стоять перед організаціями, а відповідно до змінених завдань трансформується і структура організацій (створюються нові чи ліквідуються деякі існуючі підрозділи, що існують, змінюється кількість співробітників у деяких підрозділах тощо).

Високоефективні організації конкурентоспроможні. Чітке розуміння загальних цілей і завдань організації та своїх власних кожним співробітником, їхня висока кваліфікація і творчий потенціал, партнерські стосунки між співробітниками всередині організації, швидке реагування на зовнішні зміни забезпечують конкурентоспроможність [4].

Соціальна ефективність державного управління розкриває результати функціонування системи, тобто сукупності суб’єкта і керованих об’єктів державного управління, має комплексний характер.

Беручи до уваги зазначене, розрізняють три основних поняття ефективності державного управління:

1)       загальну соціальну ефективність державного управління;

2)       ефективність організації і функціонування суб’єктів державного управління;

3)       ефективність діяльності управлінських органів і посадових осіб [10].

1)       Критерії загальної соціальної ефективності державного управління

— це ті, які дають можливість бачити і, бажано, вимірювати досягнутий через державне управління рівень задоволення назрілих потреб, інтересів і цілей суспільства, окремої соціальної групи, конкретної особи.

До критеріїв загальної соціальної ефективності державного управління можна віднести:

• рівень продуктивності праці, співвіднесений зі світовими параметрами за її відповідними видами;
• темпи і масштаби приросту національного багатства;
• рівень життя населення порівняно зі стандартами розвинутих країн;
• впорядкованість, безпеку, сталість та надійність суспільних відносин, їх відтворення з наростаючим позитивним результатом [10].

2)       Оцінку стану організації і функціонування самої держави як суб’єкта управління суспільними процесами виражає ефективність організації і функціонування суб’єктів державного управління. Для цього служить група критеріїв спеціальної соціальної ефективності державного управлін¬ня, які розкривають і характеризують якість (рівень) всієї сукупності органів державної влади і місцевого самоврядування в єдності їх цілеполягання, організації і функціонування. Таких критеріїв можна виділити п’ять.

1. Цілеорієнтованість організації і функціонування державно-управлінської системи, її великих підсистем та інших організаційних структур, що визначається через ступінь відповідності їх управлінських впливів цілям, які об’єктивно випливають з їх місця і ролі в суспільстві.
2. Витрати часу на вирішення управлінських питань і здійснення управлінських операцій.
3. Функціонування державно-управлінської системи, її підсистем та інших організаційних структур.
4. Складність організації суб’єкта державного управління, його підсистем і ланок. Складність оргструктури впливає на реалізацію внутрішніх функцій і здійснення зовнішніх функцій.
5. Витрати на утримання і забезпечення функціонування державно- управлінської системи (сукупні — економічні, соціальні, технічні, кадрові та ін.), її підсистем та інших організаційних структур.

3)       До загальних критеріїв ефективності діяльності державних органів влади і посадових осіб, можна віднести:

—         відповідність напрямів, вмісту і результатів управлінської діяльності органів і посадових осіб тим параметрам, які позначені в правовому статусі органу і державної посади;

—         законність і обґрунтованість рішень, що приймаються, і дій органів державної влади, а також їх посадових осіб;

—         реальність дій, що управляють, переводять систему управління з одного стану в інше, вище, раціональніше, ефективніше;

—         практичний взаємозв’язок органів державної влади, їх посадових осіб з громадянами, їх об’єднаннями, трудовими колективами, органами місцевого самоврядування;

—         спрямованість вмісту будь-яких управлінських актів на благополуччя і розвиток запитів і потреб людей;

—         міра підтримки державного престижу відповідного органу державної влади в рішеннях і діях управлінського органу і посадової особи;

—         правдивість і доцільність управлінської інформації, видаваній органами державної влади і посадовими особами;

—         моральність, що полягає в морально-ідеологічному впливі управлінської діяльності на «зовнішнє» середовище, на людей, з якими управлінські органи і посадові особи стикаються, взаємодіють, спільно вирішують різні проблеми.

Системне використання вказаних критеріїв дозволяє глибоко досліджувати і об’єктивно оцінювати управлінську діяльність. Ефективність діяльності — це відносна характеристика результативності управління конкретної системи, що управляє, що відбивається в різних показниках, як об’єкту управління, так і власне управлінській діяльності (суб’єкта управління), що мають як кількісні, так і якісні характеристики [10].

3. Пріоритетні напрями трансформації системи публічної влади

Одним із пріоритетних напрямів здійснення реформи публічної адміністрації є реформування Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що передбачає, перш за все, забезпечення конституційного статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади, вдосконалення системи та структури центральних органів виконавчої влади шляхом перегляду їх статусу, кількісного складу, уточнення функцій центральних органів виконавчої влади, підвищення відповідальності органів державної влади за виконання покладених на них функцій, посилення контролю громадськості за їх діяльністю.

Важливим напрямом здійснення адміністративної реформи є реформування місцевих органів виконавчої влади на основі чіткого функційного розмежування їх повноважень та повноважень органів місцевого самоврядування, посилення ролі місцевого самоврядування, удосконалення адміністративно-територіального устрою та формування інституту публічної служби.

Здійснення реформи публічної адміністрації є передумовою розвитку реформ в інших сферах суспільного життя. Активне втілення в практику проекту Концепції реформування публічної адміністрації дасть можливість впровадити нові ефективні моделі публічної адміністрації, створити раціональну та стабільну систему органів виконавчої влади, здійснити ефективний розподіл функцій і повноважень між органами публічної влади та рівнями публічної адміністрації, надавати широке коло якісних управлінських та адміністративних послуг громадянам, забезпечити розвиток місцевого самоврядування, створити професійну, політично нейтральну, відповідальну та авторитетну публічну службу та утвердити партнерські відносини між державою та громадянами.

Критерієм ефективності проведення реформи, наближення функціювання публічної адміністрації до європейських стандартів належного врядування має бути підвищення рівня життя українських громадян. Інтегрованим показником ефективності реформування публічної адміністрації має бути рівень довіри громадян до органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування та його стабільне підвищення. Основним інструментом проведення адміністративної реформи є функційне обстеження органів виконавчої влади та розробка рекомендацій і пропозицій щодо приведення їх системи та структури у відповідність з функціями, які на них покладено, що є одним з основних пріоритетів Центру.

Концепція функційного обстеження належить до основних шляхів досягнення системної оптимізації, збільшення ефективності та результативності діяльності всіх органів виконавчої влади в Україні, бо її невід’ємною складовою є оптимізація функцій центральних виконавчих органів. Системна оптимізація передбачає створення чіткої структури виконавчої влади, де б її кожна частина була відповідальною за певну ділянку суспільних відносин, чиї б функції не дублювалися і не були б більшими за повноваження, були б спрямовані на розвиток та подальше вдосконалення системи влади в Україні.

Ключовими завданнями адміністративної реформи в частині, що стосується публічного адміністрування є: розробка якісно нової концепції адміністративно-територіальної реформи; розподіл адміністративних і політичних функцій у системі виконавчої влади; перебудова системи центральних органів виконавчої влади за функціональним принципом з метою уникнення дублювання повноважень і функцій, оптимізації їхньої структури; децентралізація функцій державного управління, передача повноважень та відповідних ресурсів від центральних до місцевих органів влади з метою сприяння формуванню економічно самодостатніх територіальних громад; правове врегулювання питань надання публічних адміністративних послуг органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, чітке розмежування відповідальності за надання послуг громадянам між різними рівнями публічної влади [8].

Досить актуальним є вирішення комплексу завдань пов’язаних зі зміною статусу місцевих державних адміністрацій і перетворенням їх з органів, що виконують програми соціально-економічного розвитку самоврядних територій, на органи виконавчої влади, що здійснюють контрольно-наглядові функції; розробкою і запровадженням механізмів відповідальності посадових осіб і органів місцевого самоврядування; виробленням єдиної концепції щодо територіальної громади, її повноважень залежно від розміру території і чисельності населення.

Розвитку засад публічного адміністрування сприятиме запровадження в діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування комплексної системи управління якістю на основі міжнародних стандартів; вдосконалення механізмів залучення громадськості до децентралізованого розвитку й ухвалення рішень (на регіональному та місцевому рівнях); забезпечення відкритості, прозорості, підзвітності та відповідальності органів влади, а також прогнозованості результатів їх діяльності. Це сприятиме подальшому розвитку системи публічного адміністрування, зміцненню засад місцевої та регіональної демократії.

Трансформація системи публічної влади розпочинається з регіонального та місцевого рівнів. Зміни мають відбуватися згідно з європейським принципом субсидіарності, а також сприяти розширенню сфери компетенції органів місцевого самоврядування, надання їм ширших повноважень. Це, зокрема, підкреслювалося у Рекомендаціях Ради Європи щодо місцевої та регіональної демократії в Україні ще у 2001 р. Також у цьому документі було рекомендовано вирішити питання зміцнення місцевого та регіонального управління і самоврядування в Україні шляхом прийняття пакета законів, так званого “Муніципального Кодексу”. Україна цього не зробила й досі.

Формування якісно нового рівня виконавчої влади передбачає внесення у законодавчі акти змін з питань: а) уточнення та зміну функцій центральних органів виконавчої влади, перегляд їх статусу і на цій основі — оптимізацію їх кількісного складу; б) утвердження провідної ролі міністерств як головних суб’єктів вироблення і реалізації урядової політики в тому чи іншому секторі державного управління; в) закріплення ролі міністрів як політичних діячів і відокремлення цього статусу міністрів від статусу державних службовців; г) запровадження нових організаційних структур та процедур діяльності центральних органів виконавчої влади.

Ефективність державного управління в сучасних умовах тісно пов’язана з адекватністю вибору в масштабах окремо взятої країни моделі місцевого самоврядування й відповідно зі здатністю до органічної взаємодії державних структур з громадськими інститутами. Існують різні моделі організації системи місцевого самоврядування, основними з яких є модель партнерства, агентська модель і модель взаємозалежності [Там само].

Потребують правового опосередкування процеси децентралізації функцій і повноважень виконавчої влади на рівень місцевих державних адміністрацій, а також органів місцевого самоврядування з метою найповнішого задоволення економічних і соціальних потреб динамічного розвитку відповідних територій (регіонів).

Для забезпечення успішного реформування системи публічного адміністрування в Україні необхідно спрямувати зусилля органів виконавчої влади та самоврядування на вирішення комплексу стратегічних та тактичних проблем:          ефективного розподілу функцій між рівнями публічної

адміністрації; створення раціональної, ефективної та стабільної системи органів виконавчої влади; розробку раціональних та прозорих процедур формування державної політики із залученням громадськості та інших зацікавлених суб’єктів; забезпечення фінансової самодостатності громади, спроможної надавати необхідний обсяг публічних послуг; створення умов для функціювання місцевого самоврядування на рівні району як допоміжного рівня до самоврядування громад; становлення ефективної професійної, політично-нейтральної, прозорої цивільної служби; дієве правове регулювання адміністративних процедур; забезпечення мінімізації умов для корупції; формування ефективних правових механізмів захисту громадян у відносинах з органами публічної адміністрації; здійснення ефективного контролю діяльності парламенту, місцевих рад, а також державний фінансовий контроль за функціюванням публічної адміністрації.

Концепція адміністративної реформи реалізована лише почасти, реформування публічної адміністрації, розпочате 1998 р. не завершене, що і створює перешкоди на шляху розвитку України як демократичної, правової держави. Система управління суспільним розвитком значною мірою не відповідає європейським нормам, що робить перспективи вступу до ЄС досить невизначеними. Проект Концепції реформування публічного адміністрування, розроблений у 2005 році, не став програмним документом загальнодержавного характеру. Розробка і прийняття нормативних актів за окремими напрямами публічного адміністрування не носить комплексного характеру, терміни й етапи проведення, очікувані результати реформи публічного адміністрування не визначені. Продовження вкрай необхідної адміністративної реформи можливе лише за умови розробки концептуальних засад реформування публічного адміністрування, які б відповідали сучасним вимогам і перспективам суспільного розвитку.

Висновки

Отже, з метою становлення публічного управління в Україні необхідно:

• Підвищити рівень підготовки державних службовців до роботи в умовах публічної діяльності влади.
• Розширити коло наукових інтересів у сфері формування засад публічності політичної діяльності.
• Інтенсифікувати процес впровадження електронного урядування.
• Розробити теоретико-методологічні основи публічної політики в Україні шляхом проведення семінарів, круглих столів, конференцій з обміну досвідом, в тому числі і з колегами з країн ЄС, що мають досвід публічної політичної діяльності.

Зрозуміло, що це не може в короткий термін задовільнити потребу органів державної влади у висококваліфікованих фахівцях, а тому, вочевидь, необхідно відкрити спеціальність «Публічна політика та управління»  та проводити підготовку і в регіональних інститутах НАДУ та в інших вищих навчальних закладах.

1. В Україні здійснюється поступове становлення принципів публічної політики.
2. Публічна політика стає не лише специфічною формою комунікації суб’єктів політичного процесу, а й необхідною умовою подальшого розвитку демократії в нашій державі.
3. Управлінські та політичні рішення сьогодення можуть бути ефективними лише за умови дотримання принципів публічної політики, тобто, якщо вони:

• формувалися високопрофесійною, здатною враховувати тенденції часу владою;
• вироблені з урахуванням всіх основних груп інтересів, вимог ефективно діючого громадянського контролю, політичної опозиції, незалежних засобів масової інформації, тощо;
• прозоро впроваджуються в практику компетентними виконавцями.

Список використаної літератури

1. Колпаков В. К. Адміністративна реформа: концептуальні засади / В. К. Колпаков. — Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvknuvs/ 2010_1/kolpakov.htm
2. Актуальні питання реформи центральних органів виконавчої влади в Україні / В. І. Луговий, Н. Р. Нижник, В. М. Князєв та ін. — Режим доступу : http://www.academy. gov.ua/ej 1 /index.html
3. Концепція адміністративної реформи в Україні. — К., 1998. — 62 с.
4. Гончарук Н. Концептуальні засади здійснення реформи публічної адміністрації в Україні / Н. Т. Гончарук. — Режим доступу : http://www.nbuv. gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvamu/ 2012_4/4.pdf
5. Проект Концепції реформування публічної адміністрації в Україні. — Режим доступу : http://www.pravo.org.ua/files/ administr/Koncepciya_reform_publ_admin_2.doc.
6. Білозерська Т. О. Реформування публічної адміністрації в Україні як крок до європейської інтеграції / Т. О. Білозерська // Форум права. — 2007. — № 2. — С. 11-19. — Режим доступу : http://www.nbuv. gov.ua/e-journals/FP/2007-2/07btodei.pdf
7. Проект закону України “Про центральні органи виконавчої влади”. Веб-портал Міністерства юстиції України. — Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/0/10739
8. Кудряченко А. Шляхи удосконалення надання публічних послуг громадянам у контексті децентралізації владних повноважень / А. Кудряченко, О. Здіорук, Д. Горєлов. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/Monitor/Juni/8.htm
9. Приходченко Л.Л. Забезпечення ефективності державного управління: теоретико-методологічні засади [Текст] : монографія / Л. Л. Приходченко ; Національна академія держ. управління при Президентові України, Одеський регіональний ін-т держ. управління. — О. : [Оптимум], 2009. — 299 с.
10. Чиркин В.Е. Публичное управление : учебник / В.Е. Чиркин. — М : Юристь, 2004. — 475 с.
11. Ярмиш О.Н., Серьогін В.О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник. — Харків: Вид-во Національного ун-ту внутр. справ, 2002 — 532 с.