Вступ

Західний Кавказ — це частина гірської системи Великого Кавказу, що розташована західніше меридіональної лінії, що проходить через гору Ельбрус. Частина Західного Кавказу від Анапи до гори Фішт характеризується низькогірським та середньогірським рельєфом (так званий Північно-Західний Кавказ), далі на схід до Ельбрусу гірська система здобуває типовий альпійський вигляд із численними льодовиками та високогірними формами рельєфу.

У більш вузькому розумінні, якого дотримуються в альпіністській та туристичній літературі, до Західного Кавказу відносять тільки частину Головного Кавказького Хребта (ГКХ) від гори Фішт до Ельбрусу. Адміністративно цей район належить Карачаєво-Черкесії (Росія), Краснодарському краю (Росія) та республіці Абхазія (Грузія). На території Західного Кавказу знаходиться Кавказький заповідник, що перебуває під охороною ЮНЕСКО як зразок Всесвітньої спадщини.

Стрижень гірської системи Західного Кавказу складає ГКХ. Ланцюг масивів у численних північних відрогах ГКХ, приблизно у 20 км від нього, називають Передовим (Бічним) хребтом. Ще північніше, паралельно ГКХ, тягнеться Скелястий хребет. До півдня від ГКХ виділяють Кодорський, Абхазький (Чхалтський), Бзибський та Гагрський хребти.

Західний Кавказ відрізняється найбільшими природними контрастами — від льодовиків альпійського високогір’я до субтропіків. Особливість клімату — висока вологість.

1. Географічна характеристика Західного Кавказу

Західний Кавказ у значній частині являє собою лісисте середньогір’є. Лінія ГКХ у середині району досягає межі лісу (2000-2200 м над рівнем моря), у районі гори Чугуш (3240 м) виходить за 3000 м, а вищої точки досягає у східній частині (гора Домбай-Єльген — 4046 м).

Характерною рисою Західного Кавказу є сполучення пишних лісів по долинах та схилам гір із гостроверхими піками й вежами вершин, що покрити снігом. Багато льодовиків тут опускаються майже до межі лісу. У вироблених древніми льодовиками кам’яних чашах знаходиться безліч прозорих синіх та зелених озер в оправі квітучих альпійських лугів, замшілих похмурих скель й осипів. Серед них — знамените озеро Ріца, високогірні озера Клухорське, Кардивач, Мцра.

У вапнякових масивах (Кодорський, Бзибський, Гагрський, Скелястий хребти) широко розвинені різні форми карсту: глибокі прірви, підземні ріки, печери, лійки, кари. На південному схилі є безліч виходів підземних вод: Гегський водоспад, Мчішт, Блакитне озеро, Аапста.

Ріки північного схилу ГКХ відносяться до басейну Кубані, що починається від льодовиків Ельбрусу й у верхньому плині зветься Улуукам. Найбільш великі з них — Узункол, Учкулан, Даут, Теберда, Аксаут, Маруха, Зеленчук, Більша Лаба, Мала Лаба. Основні ріки південного скату — Ненскра, Кодор, Чхалта, Бзибь, Мзимта. Вода у ріках прозора й має блакитнуватий або зеленуватий відтінок.

Із всіх гірських районів колишнього СРСР Західний Кавказ відрізняється найбільшими природними контрастами — від льодовиків альпійського високогір’я до субтропіків. Особливість клімату — висока вологість [1, c. 116].

Західний Кавказ — найстаріший та добре освоєний район гірського туризму. Тут знайдуть маршрути й початківці мандрівники, й спортивні групи. Найбільш прості шляхи пролягають у відносно низькій західній частині, починаючи з Архизу, де, як через ГКХ, так і через його відроги, багато перевалів 1А та 1Б категорій складності (переважно осипні й сніжні). Цей район найбільш підходить для некатегорійних подорожей та походів I-II категорій складності.

Для східної частини ГКХ із прилягаючими відрогами (район Гвандри) характерні перевали 1Б та 2А категорій складності різних типів (сніжні, льодові, скельні). Тут, як і в Архизі, існують багаті можливості для проведення походів середньої (до III категорії) складності.

Головний хребет у районі Аксаута — Домбая відносно важкодоступний. Більшість перевалів тут відносяться до 2А-3А категорій складності. Північна сторона перевалів переважно сніжно-льодова, південна — скельна. Південний схил має велику крутість. Перетинання ГКХ на цій ділянці можуть становити ключові елементи походів IV-V категорій складності.

Майже по всіх ущелинах Західного Кавказу прокладені автомобільні дороги, до ряду пунктів існує автобусне повідомлення (з Мінеральних Вод, Черкеська, Карачаєвська, Зеленчукській, Сухумі, Гудаути, Адлера). У верхів’я долин та на пасовища по хребтах є тропи.

Західна частина Великого Кавказу по розмаїтості флори та фауни, їхньої схоронності не має собі рівних не тільки у Кавказькому регіоні, але й серед інших гірських районів Європи та Західної Азії. Це територія, де зосереджена велика кількість рідких, ендемічних та реліктових видів рослин і тварин, що перебувають під погрозою зникнення. Особливо важливо, що тут збереглося мало змінене середовище перебування найбільш уразливих великих ссавців: зубра, кавказького шляхетного оленя, західнокавказького тура, сарни, кавказького підвиду бурого ведмедя, вовка тощо [4].

Кавказький заповідник – це практично єдине у світі місце перебування гірського зубра, за межами цієї території він був майже повністю винищений браконьєрами.

Місцевість Західного Кавказу, що виділяється яскравою виразністю висотних поясів (широколиственні ліси, хвойні ліси, криволісся, гірські луги, нівальний пояс), визнана одним із самих великих у Європі гірничо-лісових резерватів. Ліси займають тут не менш за 60% площі. Це бук, дуб, клен, граб, каштан, ялиця, ялина та інші породи. Усього в місцевій флорі відзначено більше за 3 тис. видів, з яких половина – це судинні рослини, причому кожний третій з них визначений як ендемік, а кожний десятий — як релікт колишніх епох. На заповідній території відзначено близько 250 видів птахів, включаючи таких рідких хижаків, що тут гніздяться, — беркута, бороданя, скопу, білоголового сіпа тощо.

У цілому на території Західного Кавказу зафіксовано більше 6 тис. видів рослин та тварин, що робить її унікальним центром біорізноманіття у масштабі не тільки Кавказу, але й всієї Європи. При цьому багато видів визнано рідкими та зникаючими і занесено до Червоної книги Росії, а деякі — до Міжнародної червоної книги [4].

2. Західний Кавказ як осередок гірського туризму

Західний Кавказ — старий і добре освоєний район гірського туризму. Тут знайдуть маршрути і початківці мандрівники, і спортивні групи. Найбільш прості шляхи пролягають у відносно низькій західній частині, починаючи з Архизу, де, як через ДКХ, так і через його відроги, багато перевалів (переважно осипні і сніжні).

Гірський туризм на Кавказі розвивається організовано в дитячих і дорослих спортивні секціях та центрах туризму, які є майже в кожному місті. Також багато любителів туризму ходять в гори самостійно [10, c. 168].

У горах Західного Кавказу багато пам’ятників історії, що представляють інтерес для туристів: стоянки кам’яного віку; на лугах є численні сліди древнього пастухування — залишки кошів, загонів, тропи; уздовж стародавніх торговельних шляхів простягнулися ланцюги руїн середньовічних фортець та храмів, головним чином аланського часу і періоду розквіту Апсилії; деякі місця пов’язані з подіями Кавказької війни (XIX ст.), перебуванням на Кавказі видатних діячів культури Росії, перевали Головного хребта зберігають свідчення про бої Великої Вітчизняної війни.

Селище Архиз розташоване у південно-західній частині Карачаєво-Черкеської республіки, у 52 км до півдня від районного ценру — станиці Зеленчукській, з якою воно з’єднане асфальтованою дорогою.

У недавні Радянські часи цей район був Меккою для гірських туристів та починаючих альпіністів. Цьому сприяли такі фактори, як легкодоступність у транспортному плані, нескладні маршрути, краса та розмаїтість ландшафтів. «Аріу киз» у перекладі з карачаївського означає — гарна дівчина. Якщо сказати ще точніше — ущелина гарних дівчин. Існує ще кілька підходів до розшифровки цього слова. Так, наприклад, на старих картах початок ріки Великий Зеленчук називали «Іркиз», що близько до тюркських назв рік — Іргиз є в Поволжі та у Казахстані.

Селище розташоване у широкій міжгірській улоговині на висоті 1450-1500 метрів. Це місце називають карачаївським п’ятиріччям, тому що тут з холодних вод гірських рік Кізгич, Псиш, Софія та Архиз утворюється Великий Зеленчук із дивно чистою синьо-зеленою водою.

Засноване тут у 1922 році невелике карачаївське селище одержало назву «Старе житло», але воно не прижилося і через кілька років селище стали називати Архизом. Пізніше ця назва закріпилася за цілим гірським районом, що став нині серйозним «суперником» таких прославлених туристських центрів, як Теберда та Домбай.

Район Архизу — це північні схили Головного Кавказького хребта. Район простирається від долини ріки Лаба на заході до Марухського гірського хребта на сході. Звідси рукою подати до Чорного моря, по прямої лінії до нього — 70 кілометрів [4].

Із півдня над Архизоскельною стіною, обілений сивинами, піднімається Головний Кавказький хребет. Його висоти тут досягають майже чотирьох кілометрів. Вища точка Архизу — гора Псиш (3790 м). Є в цьому гірському районі ще одна красуня — вершина Софія (3637 м).

Усі 60 льодовиків Архизу розташовуються на Головному та Софійському хребтах вище 2700 метрів.

Клімат Архизу м’якіший, ніж у сусідніх долинах. Хребет Абішира-Ахуба, високим (3000м) бар’єром відгородивши верхню частину долини Великого Зеленчука з півночі, закрив туди доступ холодним вітрам. Розгорнута по меридіану широка долина добре освітлюється сонцем (сонячних днів 280). Літо у Архизі не пекуче. На околицях селища середньодобова температура липня та серпня +15,3°C (удень до +25°C). Зима м’яка, багатосніжна. Середня температура у січні -5,4°C. Осінь, як правило, суха, тепло тримається до листопада.

Район сильно розчленований густою мережею рік та безіменних потоків. Головною водною артерією є багатоводний Великий Зеленчук довжиною близько 170 кілометрів (від злиття рік Псиш та Архиз до впадання у ріку Кубань). Самим багатоводним припливом Великого Зеленчука є Псиш зі своїми припливами: Софія, Аманауз, Біла, Кизил-Су, Кошова. У ріку Архиз упадають припливи Речепста, Дукка. Остання приймає води Малої Дукки та Темір-Кулака. У Кізгич упадають Малий Кізгич, Бугой-Чат, Чігордалі тощо.

Рослинність Архизського району дуже різноманітна. Тут налічується більше 140 видів деревних та чагарникових порід. В Архизському лісу росте переважно сосна. Дивно стрункі та рослі дерева надають усій навколишній місцевості строгий вид та статечність. У верхів’ях Кізгича збереглася унікальна ділянка старого лісу з ялиць, що вражає потужністю гігантських дерев та первісною красою. Кізгичські ялиці досягають 60 метрів у висоту, півтора метрів в обхваті, а вік їх обчислюється багатьма століттями. Окремі екземпляри доживають до 700 років. Ця частина лісу — залишок тих лісових масивів, які у минулі століття панували на Північному Кавказі. Архизський ліс є коштовним дарунком природи. Тут збереглися реліктові рослини третинного періоду: кавказька ялиця, ялина, тис тощо [9, c. 137].

Безперечно, Архиз — це один з найцікавіших куточків природи Кавказу. Але як не дивно, ця чудова гірська місцевість дотепер є в якомусь ступені «білою плямою» для туристів, альпіністів та гірськолижників.

Перевал Ак-Айри має категорію складності 1Б, висота перевалу — 3300 м, характер — сніжно-скельний. Перевал розташований у Софійському хребті східніше вершини Надія (найсхідніша з сідловин) і з’єднує долини рік Ак-Айри (приплив ріки Софія) та Чучхур (приплив Кізгичу).

Від урочища Льодовикова ферма у долині Софія переправляємося по колодах на інший берег і починаємо набирати висоту. Схил не дуже крутий. Приблизно через 45 хвилин підйому вибираємося на наступну галявину. Підйом стає складніший. Із великої відкритої галявини видні баранячі чола із падаючими з них водоспадами Ак-Айри. Праворуч по ходу починається стежка, вона обходить баранячі чола праворуч. Спочатку переправляємося через невеликий приплив, потім набираємо близько 100 м, піднявшись на рівень водоспадів. Тропа гілкується — правий шлях веде до перевалів Столичний (Баш-Джол) та Іркиз, лівий — у цирк Ак-Айри. Набравши досить круто ще метрів п’ятдесят, стежка різко йде ліворуч, траверсуя схил по полиці над водоспадами. Після цього починається досить тривалий підйом уздовж сухого русла, що виводить до Спартаківських ночівель — зеленій плоскій галявині приблизно 50 м у діаметрі. Звідси тропа доводить до осипу та губиться. Шлях маркірований турами.

До зльоту найкраще йдеться по льодовику — він відкритий та нерозірваний. Зліт спочатку пологий (20° злежалого стійкого дуже дрібного осипу), потім стає крутіше, осип стає нестійким. Не слід підніматися напряму, краще приблизно через 100 м підйому після збільшення крутості схилу піти через кулуар праворуч. Виходимо на скелі правого по ходу борту — так набагато безпечніше та зручніше. По скелях набираємо ще метрів 100. Далі на останній ділянці зльоту доводиться повертатися на осип. Тут він дуже рухливий, конгломератного типу. Виходимо на сідловину. Підйом займає приблизно 3 години. Спуск швидше, але не легше, тому що являє собою такий же осип, що виходить на сніжник і далі на закритий льодовик. Льодовик плавно переходить у довгий і досить пологий сніжник із плавним викочуванням, по якому можна рухатися глісером. Далі ще півгодини по траверсній стежці правого по ходу трав’яного схилу доходимо до Зелених озер, де є гарні площадки для нічлігу. Далі спуск спочатку по берегах озер, далі круто уздовж русла струмка або по ньому, далі по горизонтальній ділянці долини по стежці, що йде постійно по орографічно правому берегу ріки Чучхур. Наприкінці горизонтальної ділянки праворуч по ходу шлях перегороджений грядою-відрогом правого борту. Тропа йде через нього з набором висоти. Після спуску із гряди починається зона рідколісся, крутість схилу поступово росте. Тропа часом губиться, загальна рекомендація — шукати стежку у правій частині галявин. Остання ділянка спуску дуже важка. Вибравшись з лісу у трав’яні зарості берега ріки Кізгич-Баш, йдемо вниз за течією, переправляємося вбрід через ріку Чучхур. По дуже потужній стежці йдемо по урочищу «Чортовий Млин» і виходимо до розливу ріки Кізгич. Тут зранку можна переправитися вбрід.

Перевал Браконьєрів має категорію складності 1А, висота перевалу — 2890 м, характер — осипний. Перевал розташований у хребті Аркасара та з’єднує долини рік Дукка і Велика Лаба. Прямого спуску до Великої Лаби не має, тропа спускається до її припливу — ріки Бурхливої.

З долини Великої Лаби піднімаємося по стежці уздовж ріки Бурхлива до стоянки пастухів на правому березі річки (2100 м), де на краю лісу можлива ночівля. Тут відходить тропа до перевалу Дукка. Далі до джерела ріки Бурхлива веде стежка, по якій через 3 км приходимо до поперечного моренного валу. За ним — рівнина, що була дном льодовикового озера (2200 м). Вище долина розгалужується на дві ущелини. Ліва виведе до перевалу Дорбун (1А) і на ріку Білу, до перевалу Дурицького (1А) і на Аманауз; права — до льодовика Воронцова-Вельяминова та перевалу Браконьєрів.

Треба перетнути рівнину з річкою, щоб правіше її джерела вибратися у похмуру ущелину. Спочатку буде крутий підйом на скелястий уступ, що поростив poдодендроном. Унизу б’ється у вузький прорізі потік, вище — скелі зі шлейфами осипів. Попереду в скелястому масиві проглядаються два зниження: перевал Браконьєрів (1А), а правіше — цирк із льодовиком, що був названий на честь відомого радянського астронома, який відкрив його, члена-кореспондента АН СРСР Б. А. Воронцова-Вельяминова, і перевал Воронцова-Вельяминова (1Б).

Остання частина підйому на перевал найскладніша: схил перевалу крутий (близько 30°). Спочатку йдемо прямо, перетинаючи сніжник, по нестійкому осипу. Потім стежка йде лівіше нагору по більш дрібному осипу, що поростив травою, і траверсом виводить на перевал (ще 2 години) [7, c. 68].

Перевал Воронцова-Вельяминова має категорію складності 1Б, висота перевалу — 3050 м, характер — сніжно-осипний. Перевал розташований у відрозі хребта Аркасара і з’єднує льодовики Воронцова-Вельяминова (ріка Бурхлива, правий приплив Великої Лаби) та Азимба (ріка Азимба, правий приплив Великої Лаби).

Шлях до перевалу по долині ріки Бурхлива збігається із маршрутом на перевал Браконьєрів.

Підйом під перевал Воронцова-Вельяминова з долини ріки Бурхлива відбувається по сніжнику (крутість близько 25°), що перекриває ріку уздовж скельної гряди, нагорі скельної гряди можна пообідати та заночувати. Далі підйом відбувається по некрутому сніжнику з виходами морен. На останніх моренах потрібно зв’язатися у зв’язки. Вихід на скельний масив відбувається праворуч по ходу руху. Нагорі розташовуються площадки для ночівель та вода. Далі потрібно підніматися у зв’язках по некрутому (близько 15°) схилу до перевалу. На перевалі є кілька обладнаних площадок для ночівель [4].

Висновки

Отже, Західний Кавказ — це частина Головного Кавказького хребта, розташованого на захід від Ельбрусу. Найбільш висока крапка Західного Кавказу — вершина Домбая-Ульген (4046м), Заледеніння району незначно, домінують круті скельні стіни. Для альпіністів і туристів найбільш популярні райони: Домбай, Теберда, Архиз,  до яких підходять асфальтовані дороги.

Західний Кавказ винятково сприятливий для подорожей, як для колишніх туристів, так і новачків, тому що сполучить у собі первозданну сувору  красу водоспадів, льодовиків, вершин  з доступністю лісистих ущелин,  гірських озер і  второваних перевалів.

Найбільш великими долинами на західному Кавказі є ущелини рік Улу-  Кам або верхів’я Кубані, Теберда,  Аксаут,  Маруха, Великий Зеленчук, Більша Лаба. Тут можна прокласти пішохідні й гірські маршрути від нульової  до вищої категорії складності.

Для тих, хто вперше хоче побачити незвичайну красу кавказьких гір, долин, озер, водоспадів допомога в проведенні  подорожі по Західному Кавказу  може зробити туристична фірма » Домбая-Турист», що організує піші, кінні й автомобільні тури по історичних і заповідних місцях Карачаєво-Черкесії.

Список використаної літератури

1. Абрамов, В. Історія туризму [Текст] : підруч. для студ. спец. «Менеджмент організацій» («Менеджмент готельного, курортного і туристського сервісу», «Туризм», «Готельне господарство») / В. В. Абрамов, М. В. Тонкошкур ; Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. — Х. : Форт, 2010. — 286 с.
2. Вацеба В. Я. Туристичне країнознавство. — Чернівці: Рута, 2003. — 32 с.
3. Єрмаченко, В. Історія туризму [Текст] : конспект лекцій / В. Є. Єрмаченко [и др.] ; Харківський національний економічний ун-т. — Х. : Вид. ХНЕУ, 2007. — 96 с.
4. Казачанський А.В. Звіт про гірський похід другої категорії складності по Західному Кавказу // http://masters.donntu.edu.ua/2008/fvti/kazachanskyy/ind/indexu.htm
5. Мальцева, Л. Історія туризму [Текст] : навч.-метод. посіб. / Л. В. Мальцева ; ДЗ «Луган. нац. ун-т ім. Т. Шевченка». — Луганськ : Вид-во ДЗ «ЛНУ ім. Т. Шевченка», 2011. — 88 с.
6. Основи туризмознавства. — К.: КНТЕУ, 2003. — 100 с.
7. Остапчук, В. Історія туризму [Текст] : навч. посібник / В. В. Остапчук [и др.] ; Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : НДУ ім М.Гоголя, 2008. — 143 с.
8. Панкова Є. В. Туристичне краєзнавство. — К.: Альтерпрес, 2003. — 104 с.
9. Смаль І. В. Основи географії рекреації і туризму. — Ніжин: Видавництво НДПУ ім. Миколи Гоголя, 2004. — 264 с.
10. Устименко, Л. Історія туризму [Текст] : навч.посібник для вищ. навч. закладів культури і мистецтв III-IV рівнів акредитації / Л. М. Устименко, І. Ю. Афанасьєв. — К. : Альтерпрес, 2005. — 320 с.