Вступ

В соціально-економічному житті Західної Європи починаючи з XIV ст., в Італії, і з XV ст. в інших країнах стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму, поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Поворот до людини і її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсної Сонячної системи, відкрито також і закон тяжіння держав, центр ваги знайдено, але уже Макіавеллі, Кампанелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природне утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж в Стародавньому світі і в середні віки.

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Відомий вчений Б. Р. Віппер так визначив суть Відродження:

«Епоха Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості у мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини… Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс — це період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства ще не встигли оформитися» [3, с. 44].

Тема: «Загальна характеристика політичної думки епохи Відродження».

1. Проблеми теорії політики в епоху Відродження

В соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. І не випадково. Тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздрібненість, а також відстояти національний суверенітет в боротьбі проти католицького універсалізму. Феодально-кріпосницькі відносини перетворюються в пута для дальшого розвитку продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями.

Синтезом спадщини двох джерел — античності і Середньовіччя стала оригінальна політичної думки культура, філософія, соціально-політична епохи Відродження (Ренессанса). В культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї і концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді до суспільнополітичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся особливий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, політичні і естетичні погляди з метою впровадження в практику для задоволення політичних і ідейних запитів Відродження. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

Ще в XIII ст. в Італії виникає і поширюється в Західній Європі гуманізм — підхід до суспільства, що утверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми. Італія — перша в Європі стала на шлях розвитку капіталістичних відносин, а буржуазія, яка тоді народжувалась, формувалась, вимагала усунення феодалізму, ієрархічної залежності одного соціального ладу від іншого, принципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлумачення, прагнула простору для вільних дій і розвитку, прагнула вирішити питання про природу людини, принципи побудови людських відносин. Якщо релігія розглядала людину як істоту, насамперед, духовну, причому в духовності основним вважалась віра, то гуманістичний напрям наголошує на чуттєвих потребах людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи переваги визнанню зверхності розуму над вірою [5, с. 60].

Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення, відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум і волю і таємно впливаючого на матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Всі люди народжуються однаковими і потребують рівності і справедливості в реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності.

Епоха Відродження створила грунт для виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх в нове гуманне і розумне суспільство.

Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні і політичні ідеї. Із знань стародавніх греків і римлян, вавілонян і китайців, індусів і арабів передові мислителі-гуманісти брали міркування про державу як загальну, спільну справу народів, продовжували і розвивали традиції античних філософів і політиків, вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а винятково її активністю, благородством, добропорядністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Безкорисливе служіння спільній справі, громадянський обов'язок — ось що головне, зокрема в поведінці людини в суспільстві. Відновлювалась стародавня концепція суспільного договору, що пояснювала причини виникнення держави, законність державної влади.

Величезні соціально-економічні зміни, що відбувалися в епоху Відродження знайшли своє відображення в багатьох соціально-політичних концепціях. Для концепцій характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади, як зовсім незалежної від релігійної санкції і церковного авторитету, відображався факт становлення і зміцнення національних держав [5, с. 62].

В епоху Відродження появляються і утопічні вчення, в яких на основі «священного Письма» висувалась вимога усуспільнення власності, робляться перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер. Однією з заслуг мислителів епохи Відродження є розчистка суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права, схоластики та ін., підготовка ґрунту політико-правового світогляду.

В кінці XV — першій половині XVI ст. важливим поштовхом в розвитку соціально-політичної думки епохи Реформації стали ідеї протестантизму: лютеранства, кальвінізму — ідеї епохи Реформації — періоду широкого антифеодального і антикатолицького руху в Європі.

Виникнення на початку XVI ст. Реформації пояснюється політичною обстановкою, що склалася в Німеччині. Тоді, коли Англія, Франція, Іспанія та деякі інші країни Європи перетворені в централізовані держави, Німеччина залишилась роздрібненою територіально і політично. За гучною назвою Священна Римська імперія німецької нації приховувалося політично нестійке об'єднання феодальних князівств з верховною владою імператора з династії Габсбургів. Влада імператора над князями базувалась на особистій залежності і по суті вважалась номінальною. Великі князівства перетворювались в централізовані монархії. Посилювалось феодальне гноблення, створюючи вкрай гостру ситуацію. Загострювались суперечності між феодалами, промисловцями і купцями, духовними і світськими, дворянством і князями. Ріс рух селян проти феодальних землевласників. Дедалі ширше стають соціальні конфлікти, що часто набирає релігійну забарвленість [5, с. 63].

Реформація — перша, ще незріла буржуазна революція в історії людства; буржуазія в союзі з частиною дворянства виступила проти панівної католицької церкви. Реформація почалась в Німеччині, охопила ряд європейських країн і привела до відпадіння від католицької системи Англії, Шотландії, Данії, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії, частково Німеччини, Чехії, Угорщини та ін.

Мислителі Реформації надавали значну увагу проблемам соціальнополітичному устрою держави. Мартін Лютер і його сучасники не знали поняття держава в розумінні республіка та ін., і користувались поняттям влада. Основу доктрин Мартіна Лютера становило вчення про два світи — духовний і земний, де водночас живе і від влади яких залежить людина. Заперечувалась роль церкви і духовенства як посередників між людиною і Богом. Порятунок людини залежить не від здійснення добрих справ: таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Земна влада має метою не допустити творення гріхів, протидіяти з допомогою насилля злим задумам. Мартін Лютер твердив: якби люди були доброчесні, то не треба було б встановлювати владу і створювати державу. Та цього немає і люди мають підкорятися владі [5, с. 65].

В протилежність поміркованому реформаторству Томас Мюнцер рішуче виступав не тільки проти католицизму, але й проти всього християнства і феодалізму. Основне завдання Реформації Томас Мюнцер бачив не стільки в оновленні церкви і її вчення, скільки в удосконаленні соціально-економічного перевороту силами селян і міської бідноти, встановлення такого соціального порядку, за якого жоден християнин не мав би приватної власності, відсутнє насилля тощо. Всі люди рівні перед Богом, і всі мають бути рівними між собою на Землі [5, с. 65].

2. Політичні вчення епохи Відродження

Августин Блаженний.

Європейська середньовічна політична думка знаходиться під впливом християнської релігії і римсько-католицької церкви. Авторитетний богослов раннього Середньовіччя Августин Блаженний у своєму трактаті "Про град Божий" розвинув концепцію теологічного розмежування духовної (релігійної) і світської (державної) влади. Перша зображена ним у образі "Граду Божого", вираженням якого є церква, друга — як "град земний". Град Божий об'єднує праведників, що наслідують божественні настанови. Земний град, як результат гріховної природи людини, побудований на відносинах панування, підпорядкування і рабства. Хоча Августин виступав за самостійність кожної з влад, обґрунтування різноякісності двох "градів" фактично ставило духовну владу вище світської [3, с. 45].

Тома Аквінський.

Ідея духовної зверхності над державною владою отримала подальший розвиток у вченні великого католицького теолога Томи Аквінського. Хоча будь-яка державна влада має божественне призначення, не виключено, що конкретні її форми можуть суперечити божественній волі: правителі забувають про заповіді Христа, справедливість і спільне благо. В цьому випадку церква має право на опір гріховній владі [3, с. 46].

Учення Августина і Томи Аквінського були використані в католицизмі Середньовіччя для обґрунтування примату церкви над державою і права Римського Папи призначати та змішувати монархів. Практичне втілення цих ідей часто призводило до війн між світською і церковною владами.

Вчення Макіавеллі з появою різних демократичних рухів народжуються нові політичні вчення. XVI ст. характеризується глибокою кризою, початком кінця гуманізму Відродження. Мрії гуманістів про швидке пришестя «золотого віку» зімкнулись з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземних нашесть. Процес розпаду феодалізму не припинився. Тоді одним з видатних представників політичної думки виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Пікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469-1527 pp.) [3, с. 47].

Важливим вкладом Нікколо Макіавеллі в історію політичної думки стало те, що теологічній теорії держави протиставляє концепцію світської держави, обґрунтовуючи закони держави Розумом і досвідом, а не теологією. Політика є лише автономний бік людської діяльності, є втіленням вільної людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог і мораль, а сама практика, природні закони життя і людська психологія. Нікколо Макіавеллі приходить до розуміння того, що врешті-решт в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до збагачення. Головним в політичних поглядах Нікколо Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в політиці справжніх умов дійсності, реальності, підкорення політичних дій практичним інтересам і залишення без уваги того, що має бути відповідно апріорним схемам або передбаченням релігійної моралі. Одним з перших Нікколо Макіавеллі став розглядати і політику як автономну сферу людської діяльності, в якій існують природні причини і корисні правила, що дозволяють ураховувати свої можливості, щоб передбачати заздалегідь хід подій і вжити необхідні заходи. Раціонально-практичні настанови в сфері політики, політичних відносин рішуче розривали з теологічним моралізаторством Середньовіччя. Нікколо Макіавеллі твердить, що суспільство розвивається не по волі Бога, а в силу природних причин, підкреслює необхідність вільної, могутньої держави для роздрібненої на князівства Італії, об'єднання з тим, щоб покласти край міжусобним війнам і чварам [3, с. 48].

В основі розвитку історії лежить «матеріальний інтерес і сила». Головний стимул поведінки людини — інтерес, що проявляється в різноманітності, зв'язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що забезпечує прагнення до збільшення, прирощення власності. Нікколо Макіавеллі писав, що люди швидше простять смерть батька, аніж втрату майна. Власницький інтерес передує людській турботі про честь і велич, гідність. Невикорінений егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає створення держави — вищої сили, здатної поставити людину в певні межі. Тут випливають передумови диктатури суспільного договору. Звідси і відносність оцінки державних організмів і відносність оцінки діяльності влади. Нема ідеального ладу поза часом і простором, є тільки такий лад, що відповідає ситуації. Нема незмінних рис людського характеру, постійні лише елементи, що складають характер людини і проявляються по-різному в різних суспільствах. І нема незмінно добрих і незмінно поганих методів управління людьми, а є лише методи, що відповідають ситуації і не відповідають їй. Протилежність інтересів народу і правлячих верств суспільства приводить до загострення ситуації в державі. Тим-то важливо створення сильної національної держави вільної від феодальних міжусобиць, здатної підняти народ на її захист та ін. [3, с. 49]

В політичному змаганні Нікколо Макіавеллі вважав допустимим в ім'я великої мети й ідей зневажати законами моралі і використання будь-яких засобів в ім'я їх досягнення, виправдовував навіть жорстокість і віроломство правителів в їх суперництві за владу. Звідси і макіавеллізм — спосіб політичної діяльності, що не зневажає будь-якими засобами заради досягнення поставленої мети. Історична заслуга Нікколо Макіавеллі — погляд на державу як природне утворення, що досягається на основі домовленості людей в інтересах захисту і цілісності країни. Закони ж породжені Розумом і досвідом історії, а не йдуть від самого Бога. Починаючи з XVI ст. в країнах Європи політичні ідеї ішли бурхливим розвиток капіталізму.

Якщо у мислителів минулого головною була проблема, як використати державну владу, щоб досягти справедливості і спільного блага, то для Макіавеллі — проблема самої влади і засобів, які дозволяють цю владу завоювати, утримати і розширити. Розкриттю подібних владних технологій він присвячує свою головну працю "Правитель".

Серед порад, які він дає політикам, такі:

— вміти грати людськими пристрастями;

— покладатися на силу або закон;

— використовувати страх і любов, але віддавати перевагу діям на підданих через силу і страх;

— прагматично використовувати брехню і відмовлятися від обіцянок [3, с. 50].

Ідеалом для Макіавеллі виступає політик, який поєднує риси лева та лисиці: силу, вміння навіяти страх у підданих і одночасно хитрість, здатність до інтриг. Макіавеллі відкрито заявляє про утилітарне використання релігії. Для нього релігія — це засіб впливу в руках держави. Він визнає доцільність політичних вбивств. Не випадково прототипом для створення образу правителя для нього став Чезаре Борджа, який прославився своєю жорстокістю і зрадами.

Н. Макіавеллі ввійшов в історію політології як мислитель, який розмежував суспільство і державу. Він, власне, ввів у науку і сам термін "держава" (stato) [3, с. 50].

Жан Боден.

Проблема сутності держави знайшла продовження в працях французького мислителя, відомого ідеолога абсолютизму Жана Бодена. Він вказав на головні ознаки держави, що відрізняють її від усіх інших форм людського спілкування: "правове управління" і суверенітет. Суверенітет — це "постійна і абсолютна влада", право творити та вимагати виконання законів. Концепція суверенітету стала важливим внеском Ж.Бодена в політичну теорію [3, с. 51].

Подальший розвиток політичної думки буде пов'язаний з обговоренням проблем: хто є носієм суверенної влади (одна особа чи народ), чи повинен суверенітет бути єдиним. Сам Ж.Боден розвивав ідею єдиного і неподільного суверенітету, що, на його думку, втілюється у монархії. Пізніше зміст абсолютної влади монарха висловить французький король Людовік XIX в знаменитій фразі: "Держава — це я" [3, с. 51].

Томас Мор і Томмазо Кампанелла.

Гуманізм епохи Відродження знайшов вираження у формуванні нової течії суспільної думки, що ставить питання про несправедливість соціальної нерівності, що склалася, і захищає інтереси найбезправніших верств населення — утопічного соціалізму. Ідеї нового вчення в художньо-романтичній формі виразили Томас Мор у творі "Утопія" і Томмазо Кампанелла в "Місті сонця". В перекладі "утопія" означає "місце, яке не існує" [3, с. 52]. Після Мора утопічними будуть називати всі нездійсненні проекти перетворення суспільства відповідно до уявлень про ідеальний суспільний лад. Установлення відносин соціальної рівності Мор і Кампанелла пов'язували зі знищенням приватної власності, загальним обов'язком праці, з рівним розподіленням суспільних благ, їх проекти ідеального суспільного устрою, як і проект грецького філософа Платона, мали риси грубої зрівняльності і аскетизму, непослідовності (Мор зберігав рабство). Але якщо метою Платона було збереження соціальної ієрархії і нерівності, аристократичне чи монархічне правління, то для Мора та Кампанелли — досягнення соціальної рівності і покращання життя простого народу. Платон же, описуючи ідеальну організацію суспільного життя, залишає без уваги стан "виробників". Відрізняються і їх уявлення про організацію політичного життя. Так, у місті Сонця функціонують народні збори (Велика рада), які обирають і контролюють посадових осіб. У той же час верховний правитель та три його радники не можуть бути звільнені народною волею. Політичний устрій на острові Утопія більш демократичний. Всі посадові особи обираються народом. Але все ж політичний ідеал Мора більше відповідає "змішаному правлінню". Поряд з народними зборами верховну владу поділяє сенат, що обирається щорічно (аристократична засада), і князь, який обирається пожиттєво (монархічна засада) [3, с. 53].

У великих цивілізованих країнах Італії, Англії, Франції, Іспанії, Німеччині та інших тоді робили висновок, що радикальна революція в суспільному устрої має основою суспільну власність, соціальну справедливість і рівність всіх людей праці, стала невідверненою необхідністю. Прагнення людей справедливості, гуманізму, рівності протягом багатьох віків природно практично не здійснювалось, залишалось лише марними мріями. Саме мрія принижених і скривджених про світле справедливе суспільство, мрія про «золотий вік», рай для всіх і не на небесах, а тут на грішній землі, ідея про справедливе суспільство виникла водночас з появою і поглибленням гострих соціально-економічних суперечностей. Розвиток політичних і соціальних ідей при певній «подібності форм передбачення устрою держави, суспільства», здійснювався з урахування особливостей традицій тієї або іншої країни [3, с. 53].

Висновки

Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення, відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум і волю і таємно впливаючого на матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Всі люди народжуються однаковими і потребують рівності і справедливості в реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності.

В соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави.

На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

Епоха Відродження створила грунт для виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх в нове гуманне і розумне суспільство.

Список використаних джерел

1. Логвина В. Л. Політологія. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 303 с.
2. Піча В. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. — Львів : Новий Світ-2000, 2006. — 174, с.
3. Політологія: Академічний курс: Підручник. — К. : ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.
4. Політологія: Курс лекцій. Навчальний посібник. — Тернопіль, 2004. — 236 c.
5. Політологія: Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації. — К. : Здоров'я, 2004. — 775 с.