Вступ

Підвищена увага до правового регулювання відносин інтелектуальної власності в Україні почала приділятися лише зі здобуттям незалежності. Конституція України закріпила, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; свободу літературної, художньої, наукової творчості; право кожного на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, заборону використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом (ст. 41, ст. 54). Захист права інтелектуальної власності згідно зі ст. 55 Основного Закону може здійснюватись судами, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, а також самостійно. Після використання всіх національних засобів правового захисту особа може звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ. Важливим етапом становлення національного законодавства у сфері інтелектуальної власності стало прийняття Цивільного кодексу України 16 січня 2003 р. (далі — ЦК України), в якому відносинам інтелектуальної власності присвячена окрема четверта книга. Як зазначає О. Підопригора: «Книга «Право інтелектуальної власності» максимально наблизила систему правової охорони інтелектуальної творчості в Україні до світових стандартів».

Окремим аспектам правового регулювання інтелектуальної діяльності були присвячені наукові статті Г.О. Андрощука, В.П. Грибанова, В.С. Дроб’язко, Р.О. Денисова, В.О. Жарова, М.К. Галянтича, П.П. Крайнєва, О.А. Підопригори, A.        П. Сергеєва, Б.Г. Прахова, О.Д. Святоцького, Р.О. Стефанчука, РБ. Шишки, B.       П. Чеботарьова. Незважаючи на значний внесок зазначених науковців, їх напрацювання не охоплюють усіх аспектів правової охорони інтелектуальної власності, що дає змогу продовжувати наукові дослідження в цьому напрямку.

1. Поняття інтелектуальної власності

Проблеми охорони інтелектуальної власності сьогодні вийшли у світі на перший план і стали вже не просто юридичними або комерційними питаннями. Внаслідок всеосяжної інтелектуалізації сучасної світової економіки вони дедалі більше стають політичною проблемою, пов’язаною з економічною безпекою, та вимагають стратегічних підходів до свого вирішення [8].

Інтелектуальна власність розглядається за допомогою двох підходів: юридичного та економічного, використовуваних у сукупності, а не окремо один від одного. При цьому якщо економічна функція права інтелектуальної власності така сама, як і у звичайного права власності, то юридичний інструментарій, застосовуваний для змісту, інший.

Для ефективної системи охорони інтелектуальної власності в умовах глобалізації необхідно з’ясувати економічні показники впливу такої охорони та розробити методи правового регулювання відносин інтелектуальної власності з урахуванням економічного підходу [5; 7].

Глобальна система регулювання охорони інтелектуальної власності в основному вже сформувалася. Україна повинна адаптуватися до неї, якщо планує розвиватися як складова частина світового господарства, а не як економіка, відмежована від світових тенденцій соціально- економічного й технологічного розвитку. Останніми роками Україна значно активізувала процес входження у світові структури, що регулюють інтелектуальну власність, і вже є учасницею 15 з 26 універсальних міжнародних конвенцій і договорів у цій сфері. Але проблемою залишається незавершеність процесів здобуття членства у Світовій торговельній організації (СОТ) і забезпечення участі в Угоді про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності. Не завершено і процес приєднання до ряду міжнародних конвенцій та договорів [8].

Поняття «інтелектуальна власність» виникло у процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у сфері науки, виробництва, мистецтва і літератури.

У найширшому розумінні інтелектуальна власність означає за-кріплені законом права, які є результатом інтелектуальної діяльності у промисловій, науковій, літературній і художній сферах [6].

Загальновживаним є таке визначення: інтелектуальна власність — це закріплені законом права на результати творчої діяльності людини, які зазначено у ст. 41 Конституції України, тобто кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності [4, с. 12; 1, с. 19].

Поняття інтелектуальної власності визначене законодавством у ст. 418 Цивільного кодексу України: «Право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом» [6, с. 130].

Інтелектуальна діяльність за своїм характером і змістом є творчою. Проте не кожний результат творчої діяльності стає об’єктом інтелектуальної власності. Об’єктом інтелектуальної власності визнається лише такий результат творчої діяльності, який відповідає встановленим вимогам закону. Наприклад, вирішення технічного завдання може не відповідати умовам патентоспроможності і, отже, об’єктом права інтелектуальної власності не буде визнано, хоча є результатом творчого пошуку.

Таким чином, не кожен результат творчого пошуку підлягає право-вій охороні, а лише той, який відповідає умовам надання цієї охорони. Інтелектуальною власністю прийнято вважати лише ті результати інтелектуальної діяльності, яким чинний закон надає правову охорону.

Найпростіше визначити інтелектуальну власність як власність на результати інтелектуальної діяльності, яким відповідно до чинного законодавства надається правова охорона.

Оскільки кваліфікуючою ознакою поняття інтелектуальної власності тут є надання результатам інтелектуальної діяльності правової охорони чинним законодавством, слід ураховувати, що крім ЦК відносини у цій сфері регулюються значною кількістю законодавчих актів.

У Цивільному кодексі України 2003 р. праву інтелектуальної власності присвячено Книгу 4, яка розміщена відразу за Книгою 3 «Право власності та інші речові права». Цим розробники Кодексу мали намір підкреслити соціально-економічну значимість інтелектуальної власності, розглядаючи її як підгалузь цивільного права.

Поняття «право інтелектуальної власності» слід враховувати у суб’єктивному та об’єктивному значенні.

В об’єктивному значенні право інтелектуальної власності є сукупністю правових норм, які регулюють відносини, що складаються в процесі створення, використання та охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

У суб’єктивному значенні право інтелектуальної власності є правом творця (його правонаступників) на одержаний ним результат інтелектуальної, творчої діяльності. Іншими словами, це право, яке на-лежить авторові твору, винахіднику та іншому творцеві, на витвір науки, літератури, мистецтва, виробництва, науково-технічної діяльності та в будь-якій іншій сфері діяльності.

Право інтелектуальної власності трактується у ЦК як категорія суб’єктивна.

Частина 2 коментованої статті розкриває зміст права інтелектуальної власності як суб’єктної категорії, вказуючи, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається Цивільним кодексом та іншими законодавчими актами.

Загальні гарантії права інтелектуальної власності встановлено ч. 3 ст. 418 ЦК, котра виголошує, що таке право є непорушним. Воно належить його власнику як природне, виключне право, внаслідок чого ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом. Будь-яке порушення права інтелектуальної власності тягне за собою юридичну відповідальність у формі кримінальної, адміністративної та цивільно-правової відповідальності [1].

Становлення глобального економічного простору пов’язане з підвищенням мобільності робочої сили, ліквідацією торговельних бар’єрів, розвитком засобів зв’язку і транспорту, науково-технічних прогресом, внаслідок чого пожвавлюється обмін товарами, капіталами, послугами та людськими ресурсами. При цьому необхідною умовою успішної участі в такому процесі кожної країни є створення правової держави, стабільних систем права власності [5, с. 11].

2. Проблеми правового регулювання відносин інтелектуальної власності в Україні та шляхи їх вирішення

Однією з умов вступу України до Європейського Союзу (ЄС) є приведення національного законодавства у відповідність до міжнародно-правових стандартів. Зокрема у 2004 році прийнятий Закон «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС», у 2005 році — План дій «Україна — ЄС», керуючись цим, Україна має привести рівень захисту прав інтелектуальної власності до європейського, створити дієве законодавство, ефективні механізми захисту порушених прав. Отже, Україна прагне гармонізувати національне законодавство з метою євроінтеграції, тому необхідність удосконалення законодавства Україні у сфері інтелектуальної власності не викликає сумніву.

За роки незалежності України було прийнято і впроваджено в дію низку законодавчих актів про інтелектуальну власність, відомчих нормативних актів. Зроблені спроби приведення законодавства України у відповідність до міжнародних угод з інтелектуальної власності. Накопичено певний досвід застосування цього законодавства, оцінюючи його в цілому позитивно, виявлено окремі суперечливі положення, неузгодженості, прогалини. На наш погляд, недосконалою є система захисту прав інтелектуальної власності, визначена цим законодавством, яка потребує чи не найбільшої уваги. Варто зазначити, що окремі об’єкти залишилися поза належною правовою охороною, зокрема, це стосується раціоналізаторських пропозицій, наукових відкриттів, ноу хау, комп’ютерних програм. До проблем належного правового регулювання відносин інтелектуальної власності слід також віднести: неузгодженості норм Законів України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про авторське право та суміжні права», «Про охорону прав на зазначення походження товарів» із нормами ЦК України.

Так, законодавство України про промислову власність не створило надійної і ефективної системи захисту прав на ці об’єкти, норми часто не узгоджені між собою, не визначають, які конкретні дії визнаються порушеннями патентних прав, які санкції можуть бути застосовані до порушників. Аналізуючи Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі помічаємо, що він містить лише декілька норм загального цивільно правового характеру: про припинення правопорушення; про стягнення завданих порушенням збитків; відшкодування моральної шкоди, а також вжиття інших, передбачених законодавчими актами заходів, пов’язаних із захистом прав власника патенту. Таким чином, відсутня єдина система захисту прав на суб’єктів промислової власності, що не відповідає вимогам сьогодення.

Необхідно констатувати значне відставання законодавства від розвитку науки і техніки, в наслідком чого залишається неврегульованою сфера авторського права, правова невизначеність багатьох ключових понять (наприклад, відсутнє законодавче визначення поняття твору та понять, що стосуються глобальної мережі Інтернет), існують проблеми забезпечення доказів при поданні позову про порушення цих прав. Тому, ефективність захисту прав інтелектуальної власності залежить від досконалості законодавства, створення і дієвості національної системи охорони та захисту інтелектуальної власності.

Особливе місце в забезпеченні захисту прав інтелектуальної власності відведено Угоді по торговельним аспектам права інтелектуальної власності (ТРІПС). Ця угода, як загально визнаний правовий стандарт країн ЄС, містить положення щодо забезпечення належного захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності. Частина ІІІ цієї Угоди «Захист прав інтелектуальної власності» містить положення, що регламентують адміністративні та судові процедури вирішення спорів. Країни-учасники Угоди ТРІПС зобов’язані забезпечити виконання передбачених процедур захисту прав інтелектуальної власності (реалізацію засобів, що припиняють вчинення правопорушень, відновлення порушених прав, недопущення правопорушень у майбутньому).

На відповідність статті 45 Угоди ТРІПС, яка закріплює, що «органи судової влади повинні мати право вимагати від порушника сплачувати власнику прав збитки у розмірі, достатньому для адекватної компенсації шкоди, якої зазнав власник прав через порушення його прав інтелектуальної власності порушником, який свідомо або маючи достатні підстави для свідомої дії брав участь у порушенні»5 в Цивільному кодексі України знайшли закріплення способи захисту прав інтелектуальної власності, які можуть застосовуватися до правопорушників (ст. 16, 432), види та порядок захисту авторського і суміжних прав містяться в нормах Закону України «Про авторське право і суміжні права». Також згідно ч. 2 ст. 45 Угоди ТРІПС суд має право вимагати від порушника сплатити власнику прав витрати, які можуть включати відповідну винагороду адвокату. До способів цивільно-правової охорони прав інтелектуальної власності можна віднести: законодавче закріплення відповідних прав, приєднання України до відповідних міжнародних угод, встановлення законодавством цивільної, кримінальної та адміністративної відповідальності за порушення цих прав. На нашу думку, в системі захисту прав інтелектуальної власності ефективною санкцією є відшкодування збитків, за загальним правилом в повному обсязі.

Директива ЄС «Про захист прав інтелектуальної власності» від 29.04.2004 передбачає право судових органів вимагати, щоб правопорушник проінформував суб’єктів права інтелектуальної власності щодо третіх осіб, які брали участь у виробництві та розповсюдженні товарів, виготовлених з порушенням прав інтелектуальної власності. Також це положення міститься і в ст. 47 Угоди ТРІПС. Аналіз законодавства України у сфері інтелектуальної власності показав, що дане положення ще не знайшло закріплення. На нашу думку, це не сприяє забезпеченню ефективного захисту прав інтелектуальної власності.

Правове регулювання питань щодо комп’ютерних програм в ЄС здійснюється відповідно до Директиви 91/250/ЄЕС від 14 травня 1991 р., тому національне законодавство повинно бути узгодженим, особливо це стосується виключних прав суб’єкта на комп’ютерні програми, вільного використання комп’ютерних програм. Негативним є той факт, що нормативна база в Україні не встигає за розвитком відносин у сфері комп’ютерного програмування. Система актів недобросовісної конкуренції, зокрема Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції», не позбавлена недоліків та лише частково відповідає вимогам міжнародно-правових норм та стандартів. Беззаперечно, в основі можливих змін лежить обставина, що поняття «інтелектуальна власність» визначене в Конвенції, що засновує ВОІВ, ширше, ніж у статті 418 ЦК України. Виходячи з цього, необхідно привести національне законодавство у відповідність з міжнародними актами.

Варто зазначити, що від того, як буде захищене право інтелектуальної власності в Україні, певною мірою можна говорити про дотримання прав громадян у сфері інтелектуальної власності, які закріплені Основним Законом держави, та їх правовий захист, а також виконання міжнародних зобов’язань перед світовою спільнотою. Однак аналіз правового регулювання відносин інтелектуальної власності в Україні свідчить про окремі розбіжності норм в чинному законодавстві, невідповідність їх міжнародним стандартам.

Не забезпеченим на належному рівні залишається механізм захисту особистих немайнових прав інтелектуальної власності в Україні, відсутнє єдине розуміння основних понять і категорій права інтелектуальної власності, проблем ним є питання кваліфікації правопорушень, судді часто необізнані із спеціальною термінологією, існують проблеми із забезпеченням доказів у справах щодо захисту авторських прав. Не останню роль у неналежному захисті прав інтелектуальної власності відіграють проблеми в судовій владі, недовіра громадян. І для цього є підстави: складність у виявленні порушників; неправильне застосування законодавства; відсутність у суддів спеціальних знань з права інтелектуальної власності. Залишаються невирішеними проблеми в діяльності організацій колективного управління. Відсутність контролю щодо збору, розподілу та виплати авторської винагороди з боку державних органів призвела до негативних наслідків стосовно виплати авторської винагороди, неналежне виконання умов договорів, що укладаються з організаціями колективного управління, законодавство не передбачає здійснення контролю за діяльністю таких організацій.

Отже, належний правовий захист прав інтелектуальної власності залежить від стану законодавства України, приведення його у відповідність до міжнародно правових стандартів. Як показує дослідження, норми щодо захисту прав інтелектуальної власності загалом хоч і відповідають міжнародно -правовим стандартам у цій сфері, однак існують проблеми їх практичної реалізації, неузгодженості між нормативно-правовими актами, недосконалості механізму захисту, ефективної боротьби з правопорушеннями, відсутності правової практики та досвіду впровадження ефективних попереджувальних заходів.

Для подолання колізій і прогалин в законодавстві про інтелектуальну власність, на думку багатьох вчених, необхідно провести кодифікацію у сфері інтелектуальної власності. Ще в 2004 році поданий проект Кодексу України про інтелектуальну власність до Верховної Ради України, але, на жаль, був відхилений. Вважаємо, що ідея про прийняття єдиного кодифікованого акту для регулювання відносин інтелектуальної власності заслуговує на увагу і підтримуємо її.

Висновки

Таким чином, вважаємо, що:

—         існує проблема відставання законодавства від розвитку науки і техніки, наслідком цього є неврегульованість відносин в сфері авторського права, захисту цих прав в мережі Інтернет;

—         законодавство про інтелектуальну власність надалі потребує змін і доповнень. Прагнення України приєднатися до ЄС потребує приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними стандартами. Зміни чи доповнення до законодавства також мають бути спрямовані на усунення суперечностей в правовій охороні винаходів, географічних зазначень, об’єктів авторського права;

—         необхідна розробка більш чітких процедур застосування норм у сфері інтелектуальної власності, захисту цих прав;

—         заслуговує на увагу пропозиція прийняти єдиний кодифікований акт для регулювання відносин інтелектуальної власності;

— потребують більш повного правового забезпечення відносини щодо комп’ютерних програм, наукових відкриттів, раціоналізаторських пропозицій, управління майновими правами авторів.

Список використаної літератури

1. Абдуліна І. Кодекс про інтелектуальну власність зачекає? // Інтелектуальна власність. — 2005. — № 2. — С. 61.
2. Вачевський М.В., Кремень В.Г., Мадзігон ВМ. та ін. Інтелектуальна власність: теорія і практика інноваційної діяльності: Підручник / За ред. проф. М.В. Вачевського. — К., 2005.
3. Джуринський О. Цивільно-правовий захист від недобросовісної конкуренції за законодавством України та міжнародно правовими нормами // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 112.
4. Інтелектуальна власність: Навч. посіб. для студ. усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання / За ред. А.О. Євтушенко. — Суми, 2009.
5. Особисті немайнові права інтелектуальної власності творців: Монографія / За заг. ред. В. В. Луця. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. — С. 208, 210. 10. Рудник Т.В. Цит. праця. — С. 76.
6. Потєхіна В.О. Інтелектуальна власність: Навч. посіб. — К., 2008.
7. Прахов Б. Чи є ноу-хау об’єктом інтелектуальної власності // Теорія і практика інтелектуальної власності. — 2006. — № 5. — С. 24.
8. Проблеми правового регулювання відносин інтелектуальної власності в Україні / Т.В. Рудник, Х.В. Кметик // Держава і право. — 2011. — Вип. 54. — С. 348-352