Взаємовідносини держави і громадянина та шляхи до співпраці

Анотація

В статті розглядається проблема взаємовідносин громадянина і держави. Поняття „громадянин” означає зв`язок особи з правовою системою держави, громадянином якої він є. Громадянство — це стійкий правовий зв'язок особи з конкретною державою. Кожна особистість є громадянином, а відносини особистості з державою і визначаються через інститут громадянства. Поняття "громадянин" як загально-юридична назва людини було відомо ще за часів Аристотеля. Громадянин — особа, яка юридично належить до конкретної держави. Громадянськість — свідоме й активне виконання громадських обов'язків, розумне використання своїх громадянських прав — є однією з важливих характеристик кожної людини, свідченням її громадянської зрілості. Правовий статус громадянина, особи не залежить від самої людини, а існує об'єктивно. Тому що особистість, громадянин завжди перебуває у взаємовідносинах із суспільством, державою незалежно від того, хочуть вони цього чи ні.

Активне й незалежне громадянське суспільство — це неоціненний чинник на всіх стадіях процесу демократизації, особливо тоді, коли країна тільки починає утверджувати демократичні цінності. Свобода слова, захист прав та свобод людини як найвищої цінності верховенство права неможливі без розвинених інституцій громадянського суспільства. Лише зріле громадянське суспільство здатне контролювати дії влади та ефективно обстоювати права громадян.

Вступ

Демократія – це особливий тип політичної системи. У ньому громадянське суспільство та державні інституції функціонують як два різні, але взаємозалежні чинники. Їх ефективна співпраця неможлива без постійного конструктивного діалогу на грунті спільної відповідальності за долю країни. Прикладом такого діалогу стали Перші Президентські слухання “Виклики, породжені свободою”. Саме інтенсивний обмін думками та ідеями дозволяє віднайти базові цінності, які об’єднують українську націю. Сьогодні влада недостатньо використовує комунікативний потенціал інституцій громадянського суспільства.

Актуальність. Активне й незалежне громадянське суспільство — це неоціненний чинник на всіх стадіях процесу демократизації, особливо тоді, коли країна тільки починає утверджувати демократичні цінності. Свобода слова, захист прав та свобод людини як найвищої цінності верховенство права неможливі без розвинених інституцій громадянського суспільства. Лише зріле громадянське суспільство здатне контролювати дії влади та ефективно обстоювати права громадян.

Мета: розкрити взаємовідносини держави і громадянина та окреслити шляхи до співпраці.

Завдання роботи:

надати загальну характеристику системи «держава-громадянин»;
показати розвиток громадянського суспільства;
окреслити шляхи співпраці влади і громадянського суспільства;
розкрити становлення української політичної нації.

1. Загальна характеристика системи «держава-громадянин»

Людство нашої планети вступило в нове тисячоліття, як це важливо і, водночас, яку гордість та відповідальність це накладає на людей. Все змінюєтьея під впливом часу й перетворюється на тлен, а такі моральні цінноті, як повага і любов до людства та своєї крани залишаються вічними.

У різних науках, у тому числі й державно-правових, для позначення людської істоти можуть використовуватись різні поняття: "людина", "особа", "громадянин". Позначаючи один і той самий об'єкт, кожен з цих термінів характеризує різні якості однєї й тієї самої людини.

Термін "людина" визначає людську істоту з природньоі точки зору, як невід'ємну частину живоі природи, живий організм, який підкоряється біологічним законам і який з огляду на особливості свідомості та психіки пристосований до суспільного способу буття разом з собі подібними.

Народжується дитина, з перших хвилин життя її починають любити і поважати, як особистість, як майбутнього рівноправного громадянина України. Тобто кожна людина народжується на світ з ознаками належності до людського роду та рядом індивідуальних рис, притаманних тільки їй, які змінюються у неї упродовж всього життя. Але людина народжується не на безлюдному острові, а у певній сім'ї, у певному суспльстві, у певній соцально-історичній ситуаціі, за різних обставин свого життя спілкується, навчається, працює. Поняття "особа" саме й використовується для позначення людини-учасника суспільних відносин свідомої діяльності. Іноді його розуміють, як систему суспільних рис, що характеризують індивіда, як члена суспільства або спільності людей, хоча в цьому випадку вживають термін "особистість".

Людина народжується не тільки у певному суспільстві, а й у певній державі. Поняття "громадянин" означає зв`язок особи з правовою системою держави, громадянином якої він є , і те, що особа має визначену правоздатність саме в цій державі чи перебуває під юрисдикцією цієї держави.

Спільними для поняття "особа", "громадянин" є те, що вони стосуються тієї самої людини, але "особа" визначає місце в суспільстві, а "громадянин" — у державі.

Існують особи, які з тих чи інших причин у правовому відношенні не пов'язані з жодною державою, це особи без громадянства — "апатриди".

Громадянство — це стійкий правовий зв'язок особи з конкретною державою.

Основним елементом правовідності є суб'єкт передусім фізична істота. Але людина-істота не стільки біологічна, скільки соціальна, яка знаходиться у складних взаємостосунках з іншими людьми у суспільстві, у державі і набуває характеру особистості. Однак не кожна людина є особистістю, тому що особистістю не народжується, а стають. Людина — матеріальний носій особистості. Раб не розглядається як особистість, не є нею душевно хвора людина. Особистість повинна мати риси, характерні для дорослої та психічно нормальної людини: моральні, політичні, національні, набуті знання, навички, культуру, звички, визначені психікою. Кожна особистість індивідуальна і в цьому її цінність.

Людина отримує знання, набуває рис особистості від інших людей, через книги, засоби масової інформації, досвід, виховання, працю. Якщо особистість — це продукт соціального середовища, продукт історії є суб'єктом, то громадянин — фізична особа, яка належить конкретній державі. Така належність носить політико-правовий характер і виявляється у взаємовідносинах між державою і особою, перебуває під владою. Розглядаючи питання про співвідношення особистості та держави і суспільства, треба мати на увазі, що "суспільство" — поняття ширше, ніж "держава", охоплює всі економічні, політичні й духовні відносини людей, діяльність громадських організацій, партій та інших груп людей суспільства, а не лише виключно державні, що мають публічний, чисто офіційний характер [5, с. 203].

У суспільстві особистість пов'язана не лише з державою, але й з певними класами, з націями, з громадськими організаціями, партіями, з трудовими колективами, власниками тощо.

Але оскільки кожна особистість є громадянином, то відносини особистості з державою і визначаються через інститут громадянства. Поняття "громадянин" як загально-юридична назва людини було відомо ще за часів Аристотеля. Громадянин — особа, яка юридично належить до конкретної держави.

Громадянин є не просто мешканцем якоїсь країни з її офіційно отриманим громадянством. Це – соціальний тип особи, який характеризується такими суспільно значущими якостями, як розуміння та вміння поєднувати власні та суспільні й державні інтереси, як почуття обов’язку (та його посильного виконання) щодо Батьківщини (патріотизм), як дієва відповідальність за свої дії в суспільній сфері, зокрема й у співдії з іншими громадянами, організаціями тощо. Громадяни будують свою державу і протистоять тим, хто цьому заважає, вони є суб’єктами суспільного, державного життя [5, с. 204].

Бути громадянином – це брати участь (прямо/опосередковано) у створенні та захисті законів держави, бути підпорядкованим законам держави, бути захищеним законами держави. Права громадянина забезпечуються виконанням його обов’язків. Принаймні – в нормальній державі. Аристотель зауважував: у спотвореній державі хороша людина стає поганим громадянином, а в правовій – гарним. Але держава й спотворюється, зокрема, тоді, коли багато хороших людей (і хороших громадян) не можуть справитися з певною кількістю поганих людей і поганих громадян) .

«Якість» громадянина: його зрілість, суспільна активність (громадянська позиція, громадянська діяльність), зумовлюється мірою розвитку суспільної та індивідуальної політичної культури, вихованням, практикою соціалізації В дискусіях щодо співвідношення прав (і обов’язків) особи, як самоцінної думаючої одиниці, та «умовних» (обумовлених) прав (і обов’язків) громадянина, як суб’єкта соціального, суспільного життя, для нас важливо звернути увагу на наступне: хоч перші й «первинні», але практично не можуть реалізуватися без належного дотримання других [5, с. 206].

Держава надає своєму громадянинові відповідні права, покладає на нього обов'язки та встановлює відповідальність за їх виконання, тобто визначає його правовий статус, а з іншого боку — захищає права та інтереси особистості, громадянина, спілкується про нього за кордоном. Держава на рівні кримінального права захищає життя, здоров'я, свободу та гідність особи, політичні і трудові права, власність громадян. Але бути громадянином — це значить не просто належати до якоїсь держави, а й знати та вміти відстоювати свої права, розуміти й цілком свідомо і добровільно виконувати свої громадянські обов'язки.

Питання про громадянство, зокрема про права та обов'язки громадян, набуття і втрату громадянства тощо, регулюються законодавством кожної країни відповідно до її основного закону — Конституції. Разом з тим державою приймається й спеціальний закон "Про громадянство" [1].

Громадянськість — свідоме й активне виконання громадських обов'язків, розумне використання своїх громадянских прав — з однією з важливих характеристик кожної людини, свідченням її громадянської зрілості.

Повне виконання громадських обов'язків при одночасній реалізації прав і свобод особи можливе тільки за умови її активної громадянської позиції.

Головне в людині – це її певне ставлення до різних суспільних явищ і процесів з урахуванням інтересів суспільства та держави. Ця позиція знаходить свій вияв в оцінках і вчинках людини, спрямованнях на утвердження або захист цих інтересів.

Підсумовуючи, можна сформулювати наступні висновки:

Правовий статус громадянина, особи не залежить від самої людини, а існує об'єктивно. Тому що особистість, громадянин завжди перебуває у взаємовідносинах із суспільством, державою незалежно від того, хочуть вони цього чи ні. Правовий статус особи — поняття ширше, ніж правовий статус громадянина, бо включаз в себе не лише відносини з державою, але й з класами, громадськими організаціями, партіями, стосунки однізі особи з іншою тощо. Що стосується правового статусу громадянина, то він складається на основі нормативних актів, які й визначають суть правового статусу громадянина та його відносини з державою.

Важливе значення для громадянина мають його суб'єктивні права та обов'язки, тобто ті які належать конкретній людині — громадянинові і визначають зміст, ступінь можливої, дозволеної поведінки, а також ступінь, вид обов'язкової поведінки.

2. Розвиток громадянського суспільства

Українці обрали шлях, яким вони хочуть рухатися в майбутнє. Це – демократія. За результатами соціологічного дослідження, проведеного Інститутом стратегічних досліджень у листопаді 2007 року, 68% громадян, опитаних у всіх регіонах України, вважають демократію найвищою суспільною цінністю [4, с. 59]. Отже, демократизація всіх сфер суспільного життя має стати загальнонаціональною стратегією розвитку України. Саме демократичний поступ дозволить громадянам України бути господарями своєї долі не лише сьогодні, але й в майбутньому. Головною передумовою демократії є облаштування відкритого плюралістичного громадянського суспільства, яке захищене і підтримується суспільно відповідальною державною владою.

Лише зріле громадянське суспільство здатне контролювати дії влади та ефективно обстоювати права громадян. В Україні громадянське суспільство через різні обставини розвивалося повільно та нерівномірно. На п’ятнадцятому році незалежності кількість громадян, здатних обстоювати свої права та інтереси перед державою, все ще залишається незначною. Хоча після Помаранчевої революції ця кількість і зросла, проте і сьогодні, як свідчать соціологічні дані Інституту соціології НАН України, понад половина опитаних українців майже незалежно від регіону опитування песимістично оцінюють свої можливості вливати на рішення центральної та місцевої влади. У 2004 році тільки 6,2% громадян ствердно відповіли, що вони можуть протистояти рішенням центральної влади, які утискають їхні законні права та інтереси, і 13,3% — рішенням місцевої. У 2005 році таких громадян було 9,5% та 17,2% відповідно. Отже, громадянське суспільство все ще не є активним гравцем на полі демократії в Україні. І на це є свої причини. По-перше. Потенціал інституцій громадянського суспільства залишається невикористаним. За результатами соціологічного дослідження, проведеного Інститутом соціології Національної академії наук України у 2007 році, 83,7% опитаних не належать до жодної з громадських або політичних організацій чи рухів. Для порівняння: у Німеччині майже 30% громадян залучені до різних громадських організацій. По-друге. Кількість і ефективність діяльності інституцій громадянського суспільства несумірні. Так, за даними Міністерства юстиції, в Україні станом на 1 червня 2008 року офіційно зареєстровано понад 2 тисячі всеукраїнських та міжнародних громадських організацій, 192 осередки неурядових організацій зарубіжних держав, 108 профспілок та їхніх об'єднань, 728 благодійних організацій. Проте лише менша їх частина постійно й активно працює. Більшість існують формально. Як наслідок, серед населення зберігається недовіра до представників “третього сектору”. За даними дослідження, яке було проведене Інститутом соціології Національної академії наук України у 2007 р., 22,7% опитаних зовсім не довіряють, а 25,7% переважно не довіряють благодійним фондам, громадським асоціаціям та об’єднанням. По-третє. Відсутня система прозорого бюджетного фінансування, а також загальноприйнята в демократичних країнах система заохочень інвестування коштів вітчизняного бізнесу в “третій сектор” [4, с. 62]. За таких умов ці організації змушені покладатися на зарубіжні джерела фінансування. Значна кількість недержавних громадських організацій – міжнародні. По-четверте. Донедавна держава не виявляла зацікавленості у створенні умов для формування ефективної системи громадянських інституцій (профспілок, недержавних організацій та фондів, молодіжних рухів, громадських інститутів соціального спрямування, жіночих та благодійних організацій, аналітичних центрів), покликаних стримувати притаманну будь-якій владі схильність до надмірної регламентації суспільного середовища.

Отже, сьогодні потрібно подолати негативні тенденції, які заважають утвердженню громадянського суспільства, і зробити все можливе, щоб активність громадян зростала.

3. Влада і громадянське суспільство: шлях до співпраці

За інформацією Служби з питань звернень громадян Секретаріату Президента України, за 11 місяців 2008 року кількість звернень громадян до Президента України збільшилася порівняно з аналогічним періодом минулого року майже у 1,7 разу – з 99 845 до 165 005. З одного боку, це свідчить про суттєве зростання рівня активності громадян в обстоюванні своїх прав і свобод, підвищення довіри населення до Президента України як гаранта Конституції, а з іншого — про недостатньо ефективну діяльність місцевої влади, відсутність її конструктивної співпраці з інститутами громадянського суспільства. Ані влада, ані представники “третього сектору” не готові до співробітництва на паритетних засадах [3, с. 14]. З одного боку, держава тривалий час сприймала громадські організації виключно як прохача. З іншого — громадські організації сприймали владу тільки як джерело фінансових надходжень та директив. Час кардинально змінювати ситуацію. Сьогодні налагодження повноцінного діалогу між владою та громадянським суспільством та усвідомлення ними взаємної відповідальності можливе за таких умов.Перше. Представники громадських організацій повинні активно залучатися до співпраці з владою у форматі проведення громадських слухань. Всеукраїнські та місцеві громадські слухання сприятимуть забезпеченню системності роботи виконавчих структур, підзвітності їхньої діяльності громаді. Доцільним було б утворення при центральних і місцевих органах виконавчої влади реально діючих громадських рад (колегій), що виконуватимуть функцію дорадчих органів. До їхнього складу пропорційно мають увійти представники від об'єднань громадян, засобів масової інформації та органів виконавчої влади. Друге. Потрібно започаткувати практику експертизи, в тому числі й громадськими організаціями, проектів законодавчих і нормативних актів на предмет їх потенційного впливу на розвиток громадянського суспільства. Це стимулюватиме громадські організації для участі у процедурах підготовки та прийняття держаних рішень. Громада повинна стати впливовим суб’єктом політичного процесу. Третє. Потрібно розвивати горизонтальні зв’язки між громадськими організаціями, а також підвищувати рівень їх координації, у тому числі шляхом проведення Всеукраїнського конгресу громадських організацій. Одним з питань першого його зібрання може стати обговорення Національної концепції розвитку громадянського суспільства в Україні. Національні особливості та світовий досвід з урахуванням інтересів усіх суспільних груп мають стати основою такої Концепції. Четверте. Місцеві адміністрації та соціальні установи повинні активно сприяти добровільним організаціям, групам соціальної дії та самодопомоги. Представники соціально вразливих груп населення мають мати доступ до спеціальних освітніх програм, які дозволили б їм кваліфіковано приймати участь у прийнятті рішень з важливих для них соціальних питань, ефективно захищати власні інтереси шляхом мобілізації і координації зусиль громади. П’яте. Становлення сучасної недержавної соціальної інфраструктури як необхідного елементу життєдіяльності громадянського суспільства має стимулюватися, зокрема, й засобами податкової політики. Це дозволить оптимізувати процес надання населенню соціальних послуг і поглибити соціальний зміст державної політики [3, с. 16].

Особливим аспектом становлення громадянського суспільства в Україні є трансформація гендерних стосунків. Держава має невпинно рухатися у напрямі подолання гендерної нерівності, усуваючи бар’єри на шляху жінок до всіх ділянок громадського життя. На часі розробка та впровадження державних стратегій, що дали б змогу жінкам врівноважити свою суспільну діяльність та сімейне життя. Підґрунтям таких стратегій має стати відродження демократичних традицій історично високого суспільного статусу української жінки, підтримання прагнень жінок розширити свої можливості та заявити про свій повноцінний статус членів громадянського суспільства. Свідченням пріоритетності становлення в Україні суспільства, тендерної рівності як умови реалізації демократії європейського зразка та створення повноцінного громадянського суспільства є прийняття у 2005 році Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Тепер необхідно досягти якнайшвидшої реалізації його положень.Розбудова громадянського суспільства потребує формування належної нормативної бази. Для цього необхідно розробити та затвердити Концепцію взаємодії держави і громадянського суспільства, законопроекти “Про внесення змін до Закону України “Про об’єднання громадян”, “Про відкритість та прозорість діяльності державних органів влади та органів місцевого самоврядування”, “Про непідприємницькі організації” [3, с. 19]. Існує також гостра потреба коригування Закону України “Про соціальні послуги”, в якому варто чітко регламентувати механізм та умови надання послуг неприбутковими організаціями.

Таким чином, слід виходити з того, що рівень громадянського суспільства визначатиме і рівень демократії в Україні. Здійснення запропонованих першочергових кроків сприятиме його зрілості. А ефективність його структур у свою чергу буде показником виконання державою своїх зобов’язань у сфері захисту прав і свобод громадян.

4. Становлення української політичної нації

Консолідоване суспільство – єдина нація Україна заплатила високу ціну за право бути незалежною державою. Українські громадяни продемонстрували готовність відстоювати свою незалежність. Сьогодні українці прагнуть віднайти власний шлях національного розвитку. Про це свідчать соціологічні дослідження, проведені Національним інститутом стратегічних досліджень наприкінці 2007 року. На запитання “Який шлях розвитку має обрати Україна?” більшість опитаних з усіх регіонів країни (53,7%) відповіли, що Україна має знайти свій власний шлях розвитку. Меншість — 18,6% вважають, що наша держава має йти шляхом своїх східноєвропейських сусідів, 17,8% мають за взірець Росію, 4,7% переконані, що нашому суспільству слід розвиватися шляхом Білорусі. Подальше становлення української політичної нації вимагає вирішення таких завдань. По-перше, осмислення історичного досвіду, набутого Україною. Передусім осмислення катастрофічних наслідків безкомпромісного суперництва політичних еліт. Національні інтереси українського народу мають бути вищими за політичну кон’юнктуру.По-друге, формування спільної історичної пам’яті, ліквідація білих плям, у тому числі й шляхом створення Інституту Національної Пам’яті. По-третє, утвердження модернізаційного характеру української національної ідеї. Потрібно віднайти точки дотику між традиційними для українського суспільства цінностями і новітніми культурними впливами, які привносить глобалізований світ [4, с. 169].

Базовою засадою консолідації української нації слід вважати етику солідарності, пошук об’єднуючих цінностей у режимі постійного і реального діалогу в суспільстві. Основою такого діалогу слід вважати:

— збереження принципу культурного багатоманіття, визнання кожної етнічної культури важливою і необхідною складовою культури загальнонаціональної;

— проведення масштабних загальнонаціональних дискусій з найбільш актуальних проблем суспільного розвитку;

-розробку та реалізацію міжрегіональних гуманітарних програм з метою нарощування комунікативного потенціалу нації.

Модерна українська політична нація має бути здатною:

— сприйняти і реалізувати інноваційні напрями розвитку людства;

— забезпечити незворотність демократичному вибору;

— концентрувати сили і ресурси на пріоритетних напрямах суспільного розвитку;

— продукувати високу сучасну культуру в усіх її виявах [4, с. 170].

Україна – Батьківщина для всіх українських громадян Після розпаду СРСР українське суспільство успадкувало складний і суперечливий набір ідентичностей. У 2005 році вперше означилася тенденція до зростання рівня солідарності населення у сприйнятті України як власної Батьківщини. Так, за результатами всеукраїнського моніторингу Інституту соціології НАН України, на запитання “Чи сприймаєте Ви Україну як свою Батьківщину?” — у 2007 (і 2003) роках відповідно — динаміка відповідей була такою: “так” – 90,6% (76,3%), “ні” – 3,3% (6,4%), “не визначилися” – 6,1% (16,8%). Важливо, що ця тенденція спостерігається серед всіх національностей, що проживають на території України. Понад 20% збільшилася прихильність до України-Батьківщини в групах росіян за національністю, за рідною мовою і мовою спілкування. Навіть самоідентифіковані “громадяни СРСР” (їхня частка скоротилася з 13,1% до 8,1%) збільшили свою “квоту” позитивних відповідей на 14,3% [3, с. 27].

Водночас подальше становлення української національної ідентичності гальмується низкою обставин. Інерцією соціокультурного самовизначення громадян. Втрата в процесі суспільних трансформацій традиційних ідентичностей, які існували в СРСР (національно-державної, економічної, політичної, духовної), та набуття нових потребує як певного часу, так і зусиль держави, громадських організацій та національної еліти. Недостатнім забезпеченням економічних та соціальних прав громадян, гарантованих Конституцією України. За даними соціологічних опитувань 2007 року, проведених Центром Разумкова, 90% опитаних громадян засвідчили, що порушується їхнє право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї: на охорону здоров’я – 81%; на повагу гідності людини – 79%; на працю та можливість цією працею заробляти на життя – 79%; право на соціальний захист – 78% тощо [3, с. 28].

Підсумовуючи вищесказане, можна сказати, що сьогодні належним чином не реалізується положення Конституції України, за яким народ є єдиним джерелом влади. Невирішеністю ряду етнонаціональних проблем, де першочерговими завданнями є забезпечення культурних потреб національних меншин; відновлення прав осіб, депортованих у радянські часи за етнічною приналежністю; гармонізація національного законодавства з європейським у сфері етнонаціональних відносин.Україна успадкувала чимало складних проблем, які утруднюють досягнення внутрішньої консолідації нації та суспільства. Переважно це соціокультурні та етнонаціональні проблеми, що склалися історично. Водночас розвиток, який забезпечує органічну цілісність держави, не є просто справою часу. Він стає можливим за умов національно-політичного самовизначення громадян, поєднання цілеспрямованих зусиль влади і громадянського суспільства. Ми лише на початку цього шляху і маємо пройти його крок за кроком.

Висновки

Громадянськість — свідоме й активне виконання громадських обов'язків, розумне використання своїх громадянських прав — з однією з важливих характеристик кожної людини, свідченням її громадянської зрілості.

— збереження принципу культурного різноманіття, визнання кожної етнічної культури важливою і необхідною складовою культури загальнонаціональної;

— проведення масштабних загальнонаціональних дискусій з найбільш актуальних проблем суспільного розвитку;

— розробку та реалізацію міжрегіональних гуманітарних програм з метою нарощування комунікативного потенціалу нації.

Список використаних джерел

Закон України "Про громадянство України": Офіційне видання /Верховна Рада України (Київ). — К.: Парламентське вид-во, 1998. — 23 с.
Кравченко В. В. Конституційне право України: навчальний посібник. — К. : Атіка, 2007. — 590, с.
Лациба М. Державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні: оцінка рішень: Перше півріччя 2008 року /Український незалежний центр політичних досліджень. — К.: 2008. — 79, с.
Олійник А. Ю. Конституційно-правовий механізм забезпечення основних свобод людини і громадянина в Україні: монографія. — К.: Алерта: КНТ: Центр навчальної літератури, 2008. — 470, с.
Політологія: Підручник / За ред. О .В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-ге, перероб., доповн. — К.: Академія, 2003. — 526, с.
Цвєтков В. В. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти. — К. : Ін Юре, 2003. — 495, с.

Освіта та самоосвіта