Фінансова діяльність держави виражає, у першу чергу, публічний інтерес. Отже, держава, виходячи з інтересів громадян, повинна докласти максимальних зусиль для того, щоб кошти, якими вона оперує для задоволення публічних потреб, були використані з максимальною ефективністю і віддачею. Як цього досягти? Найголовніше і найсуттєвіше – мобілізовані державою кошти повинні витрачатись виключно за призначенням, лише на визначені державою цілі й потреби. У свою чергу, ефективна реалізація цього завдання забезпечується за допомогою повного і всебічного контролю держави за використанням коштів Державного бюджету. Особливістю контрольної функції фінансів є те, що серед розмаїття грошових відносин, виражених у фінансовій формі, немає жодного, яке б не мало контрольного характеру. В той же час немає жодного фінансового відношення, яке має виключно контрольний характер. Тому будь-яке грошове (фінансове) відношення постає в двох функціях фінансів, в тому числі обов’язково і в контрольній. Фінансовий контроль пронизує усю фінансову діяльність держави, але особливо велике значення має на етапі використання грошових коштів.

Згідно ст. 98 Конституції України контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата. Закон визначає основним завданням цього органу насамперед організацію і здійснення контролю за вчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України та витрачанням бюджетних коштів. Проте не варто забувати, що протягом останнього десятиріччя внаслідок економічних реформ та приватизаційних процесів значно «змістились акценти» в питаннях власності. Вже ні в кого не викликає сумніву той факт, що домінуючою формою власності стає приватна власність. Змінюються межі фінансової діяльності держави, відповідно розширюється і зміст поняття «фінанси». Так, «в умовах соціалізму, де основною і пануючою формою власності була тільки державна, а приватна взагалі не існувала і в силу цього державне регулювання економіки набуло всезагального характеру, практично всі фінансові відносини в суспільстві відзначались державно-владним, імперативним характером і охоплювались фінансовою діяльністю держави.

В сучасних умовах таке звужене тлумачення фінансів з акцентом на їх виключно державно-владний характер вступає в протиріччя з практикою розвитку ринкових відносин та їх відображення в чинному законодавстві постсоціалістичних країн, в т.ч. України. Логічно, що певною мірою зменшується і сфера контролю за використанням державних коштів. У той же час в умовах формування ринкової економіки активно розвивається недержавний аудит.

Як зазначив дослідник С.О. Шохін: Виконання багатьох суспільних функцій держава здійснює, використовуючи підприємницькі структури, передаючи їм необхідні грошові і матеріальні ресурси, тобто держава активно взаємодіє з ринком. Головне в цьому природному процесі – забезпечення надійності контрагента. Отже, органи державного управління повинні бути переконані в тому, що організації, яким передаються гроші та майно, здатні організувати свою фінансову роботу на достатньому рівні з тим, щоб ефективно освоїти виділені кошти, гарантувати повернення кредитів або своєчасне і повне перерахування орендної плати. У цьому випадку перед державними органами постає дилема. З одного боку, їм необхідно переконатись у тому, що їхній контрагент є достатньо фінансово спроможним, а з іншого боку, жоден державний контролюючий орган не має своїм першочерговим завданням перевірку публічної бухгалтерської звітності суб’єктів господарювання. Саме тут і виникає необхідність в отриманні висновків недержавного аудиту. Аудит як перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання має на меті визначення достовірності їхньої звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам. Основна передумова аудиту – взаємна зацікавленість підприємства в особі його власників (акціонерів), держави в особі податкової інспекції і самого аудитора в забезпеченні реальності й достовірності фінансової звітності. Іншими словами, аудит – це незалежна експертиза суб’єктів підприємницької діяльності. В умовах ринку ніхто в діловому світі не сприймає всерйоз підприємців, звітні дані яких не підтверджені аудиторським висновком.

Уповноважені на підставі законів України представники органів державної влади, зацікавлені в наслідках господарської діяльності суб’єктів, можуть виступати користувачами публічної бухгалтерської звітності, до якої входить, зокрема, аудиторський висновок. Це положення зафіксоване в ст. 9 Закону України «Про аудиторську діяльність». Таким чином, між незалежними аудиторами та державними органами повинна існувати тісна співпраця у галузі забезпечення останніх достовірною інформацією про фінансово-господарський стан їхніх контрагентів.

У той же час і в Україні, і за кордоном не всі поділяють вищезазначену думку. Так, деякі російські фахівці зауважують, що подібний характер зв’язків між незалежними аудиторами й органами державного фінансового контролю може призвести до порушення таких принципів аудиторської діяльності, як незалежність та конфіденційність. Як приклад вони наводять Постанову Уряду Росії від 3 лютого 2000 р., на підставі якої органам федеральної виконавчої влади доручено проводити аналіз ефективності діяльності державних унітарних підприємств із притягненням при необхідності спеціалізованих організацій. Мова йде про участь недержавних аудиторських організацій у здійсненні контрольно-фінансових повноважень органами державної влади. В зв’язку з цим В. А. Мстиславський та В. С. Волков зазначають, що така система не вписується у загальноприйняті норми аудиторської діяльності. Тут не лише утискається незалежність аудиторів, а й порушується конфіденційність їхньої діяльності. Замість вільної конкуренції на ринку аудиторських послуг створюються можливості роботи для «обраних» за умовами чиновницьких структур.

На перший погляд, цілком обґрунтовані побоювання. Дійсно, враховуючи низький рівень правової свідомості нинішнього чиновництва, важко очікувати від деяких представників державного управлінського апарату конструктивних дій в цій галузі. Проте не слід також перебільшувати значення цієї проблеми на тлі вітчизняних реалій. Потрібно насамперед з’ясувати, що таке конфіденційність як принцип діяльності аудитора. Відповідь на це дають Національні нормативи аудиту, прийняті Аудиторською палатою України 18.12.1998 р. У нормативі №2 «Основні вимоги до аудиту» визначено, що аудитор повинен дотримуватися принципів конфіденційності інформації, отриманої під час роботи від клієнта, і не розкривати її третій стороні без дозволу клієнта, якщо не існує такого зобов’язання в окремих випадках, передбачених українським законодавством. Однак державні органи, які зацікавлені в одержанні відповідного висновку про фінансово-господарський стан їх контрагента, і не повинні вимагати більшого від аудиторів. Їх має цікавити лише аудиторський висновок, складений відповідно до визначеного порядку. Більш складним питанням є те, висновок якої аудиторської фірми буде слугувати переконливим доказом надійності партнера. Тут уже йдеться про якість надання аудиторських послуг, проте дослідження цієї проблеми перебуває зовсім в іншій площині.

Щодо можливого порушення незалежності недержавних аудиторів, то необхідно зауважити, що в усьому світі існує практика встановлення довірливих відносин між власником фінансових коштів, в тому числі в особі державних органів, і певним колом працюючих на ринку фінансових консультантів, і це не вважається порушенням принципу незалежності аудиту. Питання постає досить просто: держава передає підприємству гроші, вона повинна бути переконана в надійності підприємства.

Головна ідея, яка пропонується автором, – необхідність розширення сфери сумісної праці незалежних аудиторів та державних органів у сфері контролю за використанням державних коштів. Закон України «Про Рахункову палату» містить відповідні положення, які дають можливість реалізувати цю пропозицію. Так, згідно з п. 13 ст. 7 зазначеного Закону Рахункова палата має повноваження залучати до проведення перевірок, ревізій та обслідувань на договірних засадах кваліфікованих спеціалістів і фахівців-експертів з інших установ і організацій. Отже, немає жодних перепон у залученні до проведення Рахунковою палатою перевірок, ревізій та обстежень недержавних аудиторів. На думку автора, саме Рахункова палата має взяти на себе основну роль в організації співпраці з незалежними аудиторами. Рахункова палата має найширше коло повноважень у галузі контролю за вчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України. Отже, Рахункова палата має більше можливостей щодо реалізації потенціалу, закладеного у співпраці з незалежними аудиторами, ніж, приміром, Державне казначейство. Механізм подібної співпраці, взаємні права та обов’язки сторін у процесі здійснення контрольно-фінансової діяльності повинні бути належним чином закріплені на нормативному рівні. При цьому обов’язково слід враховувати передовий досвід іноземних держав. Таким чином, детальної переробки вимагає чинний Закон України «Про Рахункову палату». Зокрема, в ньому має бути відображений механізм співпраці між Рахунковою палатою та незалежними аудиторськими організаціями, основні завдання і принципи спільної діяльності вищого органу державного фінансового контролю та недержавних аудиторів.

Ця проблема вимагає детальної розробки та ґрунтовних наукових досліджень, проте безсумнівним є те, що розвиток більш тісної співпраці незалежних аудиторів та фінансово-контрольних органів держави є справою найближчого майбутнього. Важливо зрозуміти, що на сучасному етапі розвитку суспільства й держави тісно переплітаються публічне та приватне. Інтереси держави як організації публічної влади спрямовані в першу чергу на захист інтересів усіх громадян загалом і кожної особи окремо. У свою чергу, кожний окремий індивід, піклуючись про власне благо, так чи інакше, але змушений взаємодіяти з державою, оскільки без подібної взаємодії стає неможливою реалізація його приватних інтересів. Кожний з нас змушений жити в реаліях цього світу. Якщо держава є головним політичним інститутом суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою норм права спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян, то об’єктивним фактом є наявність тісного зв’язку держави та її громадян для більш ефективного захисту прав та інтересів останніх. І в цьому не слід вбачати жодного утиску приватних інтересів. Саме з цих позицій більш зрозумілою стає необхідність налагодження співпраці недержавних аудиторів та органів державного фінансового контролю.

Література:

1. Вознесенский Э.А. Дискуссионные вопросы теории социалистических финансов. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1969. – С. 134.
2. Пацурківський П.С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології. – Чернівці: ЧДУ, 1997. – С. 181.
3. Пацурківський П.С. Поняття фінансової діяльності держави // Проблеми фінансового права. Матеріали міжнародної конференції. Вип. 2. – Чернівці: 1996. – С. 9.
4. Шохин С.О. Проблемы и перспективы развития финансового контроля в Российской Федерации. – М.: Финансы и статистика, 1999. – С. 69-70.
5. Усач Б.Ф. Аудит фінансової звітності суб’єктів підприємницької діяльності // Фінанси України. – 1999. – №10. – С. 46.
6. В.А. Мстиславский, В.С. Волков. К вопросу о регулировании аудита // Финансы. – 2000. – №7. – С. 45-47.
7. Шохін С.О. Вказ. праця. – С. 73.