Вступ

Всеволод Олександрович Голубович — український громадсько-політичний і державний діяч. Свою зовнішньополітичну діяльність В. Голубович розпочав із формування дипломатичної служби України для вироблення умов визнання УНР іноземними державами під час підписання Брестської мирної угоди делегацією, яку він очолював, а пізніше виконував окремі представницькі функції УПСР та УНР у співпраці з Лігою націй, яка почала своє заснування в лютому 1919 року. Саме у Брест-Литовську В. Голубович побачив велику необхідність підготовки дипломатичних кадрів і після закінчення переговорів підтримав ініціативу професора М. Туган-Барановського про відкриття важливої громадської інституції Українського товариства економістів, на базі якого було створено консульські курси. Уряд України лише розпочав роботу над створенням мережі дипломатично-консульських установ, чия діяльність регулювалася державними законами та нормативними документами генерального Секретарства міжнародних справ (згодом Міністерства закордонних справ УНР), яке очолив Всеволод Голубович.

1. Всеволод Голубович: життєвий шлях та політична діяльність

Революційні події восени 1917 року і прихід більшовиків до влади в центральній частині Російської імперії змусили родину Всеволода Голубовича разом з його племінником Олександром Кохановським залишити бунтівний Курськ і вирушити до Києва, де Центральна Рада міцно закріплювала свої позиції. В автобіографічній статті «Походження роду» О. Кохановський пише, що це «змусило внести ґрунтовні корективи в політичні погляди інтелігенції, в тому числі і в погляди моїх батьків. Цікаво, що криваві наслідки так званої «безкровної революції», за яку виступали соціал-революціонери, інтуїтивно передрікала матушка Ірина Голубович, яка в той час проживала з нами, але ніхто їй не повірив, мовляв, ну що там може знати людина темна і в політиці не досвідчена». Ось так на зламі двох історичних епох на політичній арені з’явився її син — Всеволод Голубович, який став провідним діячем УНР з сильною вірою в перемогу української справи, який не злякався відповідальності за долю України, став до державного керма, для того щоб спрямувати хід національно-визвольних змагань 1917—1921 років. У цей час йому виповнилося 33 роки. її синові у віці Ісуса Христа довелося взяти на себе відповідальність за дальшу долю українського народу, якого демократичний Захід залишив напризволяще і, не зумівши пройнятися трагедією української нації, спокійно спостерігав за відродженням єдиної Росії.

Стрімке кар’єрне сходження В. Голубовича, як політичного діяча, відбулося внаслідок чергових змін у складі Генерального Секретаріату УНР, що пройшли 30 жовтня 1917 року. Його призначають генеральним секретарем торгівлі і промисловості. Йому, як і іншим керівникам Генерального Секретаріату, доводиться впроваджувати непопулярні в соціалістичних колах заходи. Йдеться про те, що від імені Генерального Секретаріату ним було видана низка наказів і розпоряджень про врегулювання економічного життя в Україні, порушеного війною і революцією, зокрема фабрично-заводських комітетів промислових підприємств, заборонялося встановлювати контроль над виробництвом під загрозою притягнення до військово-польових судів, а власникам підприємств надавалися права по організації виробництва. Для лідера українських есерів суспільний інтерес був понад усе. І тоді коли призначався генеральним секретарем транспорту, а потім промисловості і торгівлі, чи закордонних справ, і тоді, коли він очолював українську делегацію у Брест-Литовську, і в багатьох, практично у всіх ситуаціях. І хіба така поведінка, послідовність (яка, до речі, самому Всеволодові Голубовичу коштувала чималих нервових випробувань, несприйняття, напруги у стосунках, часто незаслуженої критики та образ) не варті поваги? У той буремний час Україні доводилося формувати основи української державності в умовах війни не лише проти більшовизму, що наступав із північного сходу, розрізнених військових формувань Антанти і російської білої армії з півдня, польської та німецько-австрійської армії із заходу, а і проти окремих національно несвідомих елементів власного народу. Зробити це міг лише Всеволод Голубович як лідер найбільш популярної партії серед широких народних мас України.

У цих умовах Всеволод Голубович потребував великої підтримки з боку родини. Однак, причиною виїзду з Курська родини Голубовичів-Кохановських, яка складалася із професійних вчителів та дітей шкільного віку, став червоний терор, побоїща, що призвели до руйнування порядку викладання в школах цього міста. Це фактично зривало проведення занять і закривало клас за класом. «Та і яке там навчання — тепер це не головне. Ходити до школи тепер стало навіть небезпечним», — згадував про свої шкільні роки навчання в Курську О. Кохановський. Окупація Курська більшовицьким військом і червоний терор змушували родину Кохановських-Голубовичів задумуватися про те, як залишити місце вимушеного спокою і повернутися в Україну. Батьки О. Кохановського були стурбовані тим, що коли б більшовики дізнались про їхні родинні зв’язки зі «зрадником» Всеволодом Голубовичем, який у Києві очолив уряд УНР, то вони б не зупинилися ні перед чим. Тому в квітні 1918 року Всеволод направив у Курськ вояка Української Армії, щоб той допоміг родині Кохановських і Голубовичів напівлегально перейти кордон на станції Льгов. До втікачів приєдналися деякі знайомі та учні. Проте відразу ж з переходом кордону Зіна Голубович (сестра Всеволода) зауважила пропажу своєї сумки, в якій зберігалися гроші та документи. Ця пропажа викликала невелику розгубленість у середовищі втікачів. Розуміючи, що у них вже не було ходу назад, вони не могли продовжувати свою подорож до Києва. Австрійський солдат, зауваживши таку прикордонну метушню, ввічливо звернувся до них і з’ясував причину їхньої стурбованості. За декілька хвилин він повернув втікачам втрачену ними пропажу, чим викликав у них велику повагу, яка зберігалася у членів цієї родини на довгі роки.

Приїхавши до Києва, родина Кохановських зупинилася на декілька днів у матері Тетяни Кардиналовської — дружини Всеволода Голубовича, яка проживала по вул. Дорогожицькій і на той час уже встигла одружитися зі значно молодшим за віком Іваном Немоловським, який більше годився їй у сини, ніж у чоловіки. Дивність і нещирість стосунків цього подружжя не дозволяли родині Кохановських перебувати в цьому будинку тривалий час, а оскільки інших родичів у них тут не було і в той час Всеволод Голубович із дружиною мешкав у Марийському палаці, то вони вирішили якнайшвидше виїхати до Тульчина, навіть не зустрівшись із Всеволодом. Усі ці дні, будучи зайнятим державними справами, Всеволод так і не зміг зустрітися з ними, бо днями і ночами перебував у Центральній Раді, закінчуючи роботу над документами по Брест-Литовській мирній угоді та матеріалами IV Універсалу. Всією сім’єю переселенці вирішили повернутися до Тульчина, де проживала родина Кохановських.

У родині Кохановських багато розмірковували над тим, чи проголошення IV Універсалу і підписання Брест-Литовського мирного договору було закономірним явищем, чи це був просто подарунок долі, наслідок вдалого збігу обставин, що виникли внаслідок сприятливої внутрішньої і зовнішньої політики УНР. На думку професора Київського Університету ім. Т. Шевченка Володимира Сергійчука, яку він висловив в інтерв’ю БВБ радіо: «На ці напрямки національно-визвольної боротьби наклали свої відбитки умови українського бездержав’я, в якому доводилося виростати і працювати тривалий час не лише В. Голубовичу і С. Петлюрі, а і М. Грушевському й особливо В. Винниченку та багатьом іншим, які спочатку навіть не думали про українську самостійну державу. Ще навесні 1917 року більшість із них піддавала різкій критиці Миколу Міхновського за те, що він робив спроби розірвати контакти з Тимчасовим урядом Росії. Першим, до кого прислухалися члени Центральної Ради у виборі напрямку будівництва самостійної незалежної української держави, був митрополит Андрей Шептицький, який, виступаючи перед тодішніми молодими наївними політиками, очолюваними М. Грушевським, чітко зазначив, що Україна може тільки тоді бути державою, коли вона відділиться від Росії. Ця заява прозвучала в стінах Центральної Ради, як грім серед ясного неба, що розколов тодішній політикум, уможливив прийняття IV Універсалу». Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький прибув до Києва 26 квітня 1917 року, відразу після звільнення з Ярославської тюрми [1, с. 1-2]. Він зустрівся з керівниками Центральної Ради і відслужив панахиду у річницю смерті Івана Франка та призначив о. М. Цегельського генеральним вікарієм для католиків візантійського обряду в центральних землях України.

Низка історичних дослідників, включно з працівником Національного музею історії України Тетяною Ралдугіною, вказують на те, що В. Голубович більшість часу працював у Будинку уряду УНР по вул. Інститутській в Києві. У цьому будинку зберігалася велика кількість боєприпасів для оборони Києва від нападу більшовицьких військ. Тут концентрувалася велика кількість добровільних загонів охорони, які складались із нетренованих за програмою військового вишколу молодих людей, що не вміли поводитися зі зброєю. Через їхнє необережне ставлення до вибухонебезпечних речовин один із під’їздів цього будинку зазнав сильного пошкодження. Однак після того, як у Київ увірвалися війська Муравйова, ненависть більшовиків до всього, що пов’язувалось із УНР, настільки перевищувала їхні бажання зберегти цей будинок для історії, що вони під приводом того, що цей будинок не підлягав відновленню, знищили його до тла.

Жорстоке бомбардування майже беззахисного Києва призвело до великих втрат цивільного населення, руйнації та пожеж. Десять днів тривав безпощадний обстріл столиці військами Юрія Коцюбинського. Криваві бої відділів трьохсот українських студентів під Крутами (28 січня), Гребінкою та Дарницею не спинили переважаючих сил шеститисячної армії Муравйова. Тим, кому вдалося врятуватися і вийти з поля бою живим під Крутами, розбирали залізничну колію під Дарницею, щоб хоч на декілька днів затримати вхід більшовицьких військ у Київ. Не змогли допомогти юним бійцям загони Симона Петлюри, Січових стрільців Євгена Коновальця та інших нечисленних військових формувань, які вбачали більшу небезпеку для УНР від більшовицького повстання працівників заводу «Арсенал» проти законного уряду Центральної Ради. Придушення виступу повсталих арсенальців дозволило на певний час стабілізувати ситуацію в столиці. Оцінюючи діяльність свого уряду в період після того, як 30 січня 1918 року Центральна Рада постановила створити українську армію, Всеволод Голубович зазначав: «Уряд з найкращих побажань фактично не міг нічого зробити, сам перебуваючи на становищі тероризованого купкою військових, які захопили цілком і безконтрольно владу в свої руки, базуючись на розпорядженні від 14-го про облоговий стан».

За часів гетьманщини Всеволод Голубович був у тюремному ув’язненні, тоді як його однопартійці вели підпільну боротьбу. Отримуючи необхідну літературу, він міг інтенсивно працювати. Найбільше він переймався проблемою селянства, відсутністю для них допомоги з боку державної влади, що не дозволяло їм спокійно обробляти свої поля. У в’язниці Голубович цікавиться не лише станом українських справ, а і вивчає публіцистику, хоч він суттєво відчував брак літератури. До нього не навідувалася його дружина Тетяна і не домагалася звільнення його з-під гетьманського арешту. Згодом в одній київській газеті Кохановські прочитали репортаж, де висміювалася політична близорукість дружини Голубовича, яка за тиждень після перевороту гетьмана Скоропадського і падіння уряду УНР прийшла до будинку засідань Центральної Ради (колишнього Педагогічного музею), щоб відшукати чоловіка. Коли вона підійшла до вартових цього будинку, який посилено охоронявся гетьманцями, і пробувала з’ясувати у них, де знаходиться Всеволод Голубович, вони з посмішкою відповіли, що вони теж розшукують його, щоб заарештувати.

Висновки

Звичайно, Голубович бажав миру своєму народові, але не мовчазного спокою в’язниці і рабського преклоніння, а миру у вільній і незалежній Україні. Тому знову і знову повертався до вже стільки разів осмислюваного ним питання: чому ж не вдалося їм самим здобути самостійність, маючи велику масу патріотично налаштованого селянства? На це запитання пізніше, в післявоєнній еміграції, спробував дати відповідь і його племінник. Олександр Кохановський, пристосовуючи її до тогочасної ситуації, писав до часопису «Український робітник»: «В сьогоднішньому світі цей тип робітника-господаря (за винятком фермера) майже вивівся. Сьогодні існує лише робітник-пролетар, що працює в господаря, — на продуцента, на акційне товариство чи на державу. Такий робітник-пролетар, звичайно, не зацікавлений безпосередньо в розвитку економіки нації, він не вважає себе членом нації, громадянином, він є її підлеглим, «класовим ворогом». Щоб створити з цього ворога спільника-громадянина, «робітника лицарського типу», треба повернути йому його гідність, треба почати з того, щоб повернути йому власність на продукт його праці і на його знаряддя праці, треба зробити його господарем, цебто відродити майже вимерлий тип робітника-кустаря, робітника-підприємця.» О. Кохановський вважав, що зберегти українську державність того часу могли б лише люди, прихильні до приватної власності і ринкових відносин, яким вдалося вирватися з радянської Росії зі своїми капіталами і які побажали б пустити своє коріння в Україні. Виявляється, що і Михайло Грушевський, перебуваючи в еміграції, визнав повстання проти гетьмана Павла Скоропадського — «найтемнішим місцем в історії революції». Українське суспільство виявилося непідготовленим, а політики надто ліберальними для того, щоб вжити історичний шанс втримати Україну незалежною державою.

Список використаної літератури

1. Осташко Т. С. Голубович Всеволод Олександрович // Енциклопедія історії України. — Т. 2. — К.: Наукова думка, 2005. — С. 150—151.
2. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. — К., 1998. — С. 83—84.
3. Бажан О. Г. Поділля в житті та діяльності Всеволода Голубовича // Поділля і Волинь у контексті історії українського національного відродження. — 1995. — С. 286—288.