Вплив установки на особливості сприймання людини

Вступ

Вироблення і перевірка робочих гіпотез
Поняття про сприймання
Характерні особливості сприймання
Фізіологічні основи сприймання
Класифікація і види сприймань

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Знання про оточуючу дійсність людина одержує не тільки через відчуття, а і через сприймання. У відчуттях відображаються лише окремі властивості предметів, наприклад їх запах, колір, твердість тощо, тоді як у сприйманні всі ці властивості відображаються у їх сукупності і взаємозв’язку.

Сприйманням називається відображення в свідомості людини предметів і явищ дійсності при їх безпосередньому впливі на органи чуття.

Результатом сприймання є цілісний образ об’єкту. Наприклад, взявши в руки нову книгу, ми одночасно відображаємо колір її сторінок, вагу, запах типографської краски тощо. Всі ці зорові, тактильні, нюхові та інші відчуття, поєднуючись, дають образ книги.

Проте дослідження показують, що сприймання не зводиться до простої сумації відчуттів, а складає якісно нову ступінь чуттєвого пізнання дійсності. Воно доповнюється і опосередковується наявними в особистості знаннями, її минулим досвідом. Отже, сприймання є надзвичайно складним психічним процесом. Тому не дивно, що цілий ряд питань, пов’язаних з його протіканням, не зважаючи на значні зусилля з боку багатьох вчених, не розв’язані і досі.

Гіпотеза: як і всякий процес пізнання, сприймання залежить від особливостей суб’єкта: його досвіду, знань, потреб, інтересів, установок, спрямованості, воно є суб’єктивним образом об’єктивної дійсності.

Мета: показати вплив установки на особливості сприймання людини.

Завдання:

— сформулювати гіпотезу про вплив установки на особливості сприймання людини;

— розробити план її експериментальної перевірки.

1. Вироблення і перевірка робочих гіпотез

Гіпотеза в дослідженні — обґрунтоване припущення про структуру, механізми функціонування і розвитку досліджуваного об’єкта [1, с. 41].

Головна її функція полягає в отриманні нового знання, яке збагачує уявлення про досліджувану проблему. У психологічному дослідженні застосовують різноманітні види гіпотез.

За змістом виокремлюють гіпотези описові (містять припущення про фактичний стан об’єкта, його функціонування), пояснюючі (орієнтовані на встановлення причин, чинників, що пояснюють механізми функціонування об’єкта), прогнозні (передбачають тенденції та напрями функціонування і розвитку об’єкта).

За рівнем аналізу гіпотези бувають теоретичні (існують у формі теоретичних припущень), статистичні (формулюються як система показників й індексів статистики), емпіричні (постають як операційні поняття, індекси, показники) [1, с. 41].

З огляду на завдання дослідження виокремлюють основні та другорядні гіпотези. Крім того, гіпотези бувають первинні (робочі гіпотези, висунуті в ході розробки програми дослідження) та вторинні (висунуті замість первинних, якщо ті не підтверджуються під час дослідження).

Наукова гіпотеза може бути сформульована тільки у процесі попереднього системного аналізу досліджуваного об’єкта. Під час дослідження вона може бути підтвердженою або спростованою. Щоб стати науковою, гіпотеза повинна відповідати вихідним принципам теорії наукового пізнання, що є дуже важливим для відокремлення реалістичних і хибних гіпотез. Вона не повинна суперечити усталеним теоріям, дослідженим, перевіреним і точно встановленим фактам. Трапляється, однак, що гіпотеза, суперечачи усталеним теоріям, виявляється цілком спроможною. Не менш важлива її доступність для перевірки у процесі дослідження.

Перевірка робочих гіпотез можлива тільки за умови, що всі поняття і терміни, за допомогою яких вона сформульована, будуть теоретично та емпірично інтерпретовані, визначені за допомогою індикаторів і знайдуть своє місце в соціологічному інструментарії.

Відповідно до мети і завдань дослідження, обізнаності щодо досліджуваного об’єкта виробляють конкретну стратегію пошуку — план психологічного дослідження (пошуковий, описовий, експериментальний), який визначає послідовність, спрямованість операцій на досягнення поставленої мети [3, с. 22].

Пошуковий план. Використовують за відсутності чіткого уявлення щодо проблеми або об’єкта дослідження. Головна мета його полягає в націленні роботи дослідника на з’ясування проблемної ситуації, визначення контурів об’єкта дослідження, формулювання мети, завдання, вироблення гіпотез. Пошуковий план передбачає такі головні етапи роботи: вивчення наукової літератури, документів (допомагає скласти загальне уявлення про досліджувану проблему); опитування експертів (сприяє доповненню й уточненню проблеми, формулюванню первинних гіпотез); проведення спостережень (визначає проблемну ситуацію і вироблення гіпотез).

Описовий план. До нього вдаються, коли наукові знання дають змогу дослідникові визначити об’єкт дослідження, сформулювати описову гіпотезу. Мета такого плану — перевірити гіпотезу, отримати кількісно-якісні характеристики досліджуваного об’єкта. Описовий план передбачає, окрім процедур, які використовують при розробці пошукового плану (вивчення наукової літератури, опитування експертів, проведення спостережень), застосування додаткових дослідницьких засобів (проведення дослідження, статистичний аналіз отриманих даних).

Експериментальний план. Він є ефективним тоді, коли знань про об’єкт дослідження достатньо для формулювання пояснюючої гіпотези. Мета його полягає у встановленні механізмів функціонування і розвитку об’єкта [3, с. 24].

Методична частина програми має на меті організацію і впорядкування методів збирання, аналізу первинної інформації, описання методичних і технічних прийомів, які використовуватимуть для здобуття інформації, необхідної для перевірки загальної концепції дослідження. При цьому найчастіше застосовують такі терміни: первинна соціологічна інформація, метод, методика, техніка, процедура [3, с. 24].

Первинна інформація — дані, отримані під час соціологічного дослідження, які підлягають подальшій обробці й узагальненню.

До них належать відповіді респондентів, нотатки спостерігача у картках спостереження, матеріали, здобуті шляхом аналізу документів, цифровий матеріал тощо.

Метод — головний спосіб, який дослідник застосовує для збирання, обробки та аналізу даних. Методика — послідовна і взаємозалежна сукупність технічних прийомів, операцій, пов’язаних із конкретним методом. Техніка — сукупність спеціальних прийомів для ефективного використання певного методу. Передбачає прийоми, які сприяють підвищенню надійності первинної інформації, проведення за потреби якісного і кількісного вирівнювання (ремонту) вибірки.

Процедура — загальна система дій дослідника, засоби організації та проведення дослідження, послідовність операцій тощо. Оскільки психологічне дослідження охоплює значну кількість операцій, конкретних процедур, специфічних технологій, важливо, щоб усі вони були чітко визначені, детально описані, логічно взаємопов’язані. Цьому сприяє робочий план, який розробляють поряд з програмою та організаційно-методичним планом дослідження. Завдання його полягає у впорядкуванні відповідно до програми основних етапів, термінів дослідження, використання матеріальних і людських ресурсів. Робочий план передбачає такі види робіт:

— обговорення і затвердження програми та інструментарію дослідження;

— розробку проекту вибірки і схеми її коригування;

— складання інструкцій для групи, яка збиратиме первинну інформацію;

— тиражування методичного матеріалу та інструментарію для проведення пілотного (пробного) дослідження;

— проведення пілотного (пробного) дослідження, спрямованого на опанування методики збору первинних даних, випробування розробленого інструментарію;

— аналіз результатів пілотного (пробного) дослідження, внесення за його результатами коректив у програму, методичні документи та інструментарій;

— тиражування методичного матеріалу та інструментарію для проведення масового збирання соціологічної інформації;

— формування групи збирання первинної інформації та проведення відповідного інструктажу;

— остаточне вирішення організаційних питань щодо проведення масового дослідження;

— проведення польового дослідження для отримання первинних даних;

— складання інструкції щодо підготовки первинної інформації до обробки (перевірка зібраного матеріалу, редагування, кодування тощо);

— розробку аналітичних завдань для комп’ютера;

— введення первинної інформації до комп’ютера та її обробку;

— побудову таблиць, проведення математичних обчислень, перевірка гіпотез, проведення математичних розрахунків із застосуванням різних видів аналізу — регресійного, факторного, кластерного тощо;

— аналіз результатів дослідження і підготовку попереднього звіту;

— обговорення попереднього звіту, його висновків і рекомендацій;

— доопрацювання і затвердження остаточного звіту про дослідження, впровадження вироблених рекомендацій [1, с. 47].

Для забезпечення своєчасного виконання цих робіт робочий план також встановлює строки й осіб, відповідальних за проведення дослідження.

2. Поняття про сприймання

Як же відбувається людське сприймання? Пошуки відповіді на це питання можна побачити уже в роботах старогрецьких вчених Епікура, Демокріта, Аристотеля, Евкліда та ін.

Зір здійснюється з допомогою променів, що виходять з очей і ніби ощупують предмети, подібно до того як сліпий пізнає форму предметів шляхом ощупування їх рукою чи палицею» (Евклід) [6, с. 129].

На жаль ця правильна думка про активність сприймаючого рецептора в епоху Відродження була замінена хибною, за якою образ виникав у результаті впливу зовнішніх агентів на пасивно сприймаючі органи чуття.

Психофізіологія Х1Х ст. Виходила з ілюзії, що дослідження сприймання повинно базуватися на вивченні будови периферичних рецепторних апаратів і фізіологічних принципів їх роботи. Стосовно до зору це значить, що вивчення проекції образу предмета на сітківці може пояснити сприймання видимого світу.

Гештальтисти, зрозумівши недостатність такого підходу до пояснення сприймання, висунули свою концепцію центральних механізмів формування перцептивного образу ( Келлер). Вони перенесли сприймання із сіткового на мозковий рівень, зберігши при цьому пороки старої психофізіології. Розглядаючи процеси формування образу сприймання як пряме відображення фізіологічних процесів структуроутворення, що ніби проходять у нервовій системі, вони прийшли до хибного розв’язання проблем сприймання [6, с. 130].

Критичний аналіз цих поглядів зробили в своїх роботах вітчизняні психологи С.Л. Рубінштейн, О.М. Леонтьєв, П.Я. Гальперін та ін. На його основі був розроблений принципово новий підхід до вивчення проблеми сприймання. Виходячи із сєченівського розуміння рефлекторної природи сенсорних процесів, вони почали розглядати сприймання як своєрідну дію, спрямовану на обстеження об’єкту сприймання і на створення його копії, його подібності [6, с. 130].

Різностороннє вивчення сприймання показало, що як і всякий процес пізнання, воно залежить від особливостей суб’єкта: його досвіду, знань, потреб, інтересів, установок, спрямованості. Як і відчуття, воно є суб’єктивним образом об’єктивної дійсності. Критерієм їх істинності є практична діяльність людини. Сприймає дійсність не ізольоване вухо чи око, а конкретна жива людина. Тому в сприйманні виявляється її ставлення до об’єкту, її бажання, інтереси, почуття тощо.

Залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей її особистості називають аперцепцією.

Вона відіграє важливе значення в житті і діяльності людини. Людському сприйманню вона надає активний характер.

3. Характерні особливості сприймання

Сприймання характеризується рядом особливостей, найбільш важливими з яких є: предметність, цілісність, структурність, константність і осмисленість. Дамо короткий опис кожної з них.

Предметність сприймання виявляється в тому, що властивості предмету відображаються в образі не ізольовано, а як належні предмету тобто в акті об’єктивації. Ця властивість є не природженою, а набутою особливістю людини. В її формуванні провідну роль відіграють рух і дотик. Без участі руху наші сприймання втрачають властивість предметності.

Другою особливістю сприймання є цілісність. На відміну від відчуття, яке є моно модальним, сприймання є полі модальним. воно формується на основі сумісної діяльності ряду аналізаторів, об’єднаних у функціональну систему. Цілісний образ виникає на основі узагальнення знань про окремі властивості предмету, що одержується у вигляді окремих відчуттів.

З цілісністю перцептивного образу тісно пов’язана його структурність, яка полягає в тому що сприймання не просто конгломерат відчуттів, а в ньому відображаються відношення різних властивостей і частин предмету, тобто його структура. Вона формується у людини протягом певного часу. Так, читаючи окреме слово, читач сприймає його як цілісне після сприймання його літер. В дослідженнях Сєченова показано, що джерело цілісності і структурності криється в особливостях самих предметів. Основою цілісності і структурності сприймання є відображення форми (і контура) предмету, яка об’єктивно виділяє його із оточення, будучи роздільною гранню двох реальностей. Він встановив, що цілісність і структурність не є початковими властивостями перцептивного образу, а формується в процесі його становлення, як результат рефлекторної роботи аналізаторів [6, с. 132].

Проведені пізніше експерименти підтвердили цю думку, показавши фазовий характер зорового сприймання. Було встановлено, що в першу мить складний предмет сприймається як мозаїчне поєднання ліній, кутів, кольорів і лише в процесі розвитку сприймання утворюється цілісний образ.

Четвертою характерною особливістю сприймання є константність. Під нею розуміють відносну постійність сприйманої величини, форми і кольору предметів при зміні відстані, положення спостерігача, освітленості предмету. В житті умови сприймання предметів безперервно змінюються. Відповідно змінюються і перцептивні процеси, але образ предмету залишається відносно постійним. Це ж стосується величини і форми предметів. При зміні дистанції спостереження змінюється величина зображення предмета на сітківці ока, але видима величина і форма залишаються відносно постійними.

Отже, на основі постійно мінливих сенсорних вражень перцептивна константність продукує стійкий, стабільний і константний образ світу.

Дійсним джерелом константності сприймання є активні дії перцептивної системи, які допомагають суб’єкту виділяти інваріантну структуру об’єкту сприймання. Дослідження показали, що минулий досвід здійснює активний вплив на константність, але її основною передумовою є відображення тієї ситуації, в якій знаходиться предмет сприймання. Сприймання кольору, величини і форми незнайомого об’єкту ізольовано від ситуації є аконстантне.

П’ятою характерною особливістю сприймання є осмисленість. Сприймаючи предмети і явища дійсності, людина тлумачить їх у відповідності з наявними знаннями і практичним досвідом. Сприймання людини тісно пов’язане з мисленням. Сприйняти об’єкт, це значить виділити його з оточення і мислено назвати його, тобто віднести до певного класу предметів. Тоді, коли це зразу зробити не вдається, в процесі сприймання відбувається динамічний пошук найкращої інтерпретації наявної інформації. Це можна помітити при сприйманні багатозначних малюнків, у яких почергово суб’єктом сприймаються то фігура, то фон. Велике значення в осмисленості сприймання відіграє зв’язок першої і другої сигнальних систем у людини [6, с. 134].

4. Фізіологічні основи сприймання

За своєю природою сприймання як і відчуття має рефлекторний характер. В своїх роботах І.П.Павлов показав, що в основі сприймання лежать умовні рефлекси, які утворюються в корі великих півкуль при дії на органи чуття людини різноманітних комплексних подразників. У порівнянні з відчуттями сприймання є вищою формою аналітико-синтетичної діяльності мозку [6, с. 135] .

В основі сприймання лежать два види нервових зв’язків, а саме: нервові зв’язки, що утворюються в межах одного аналізатора, коли діючий на рецептор подразник є однієї модальності, і між аналізаторні зв’язки, коли діючий подразник є комплексним. Наприклад, в основі сприймання музикальної мелодії лежать внутріаналізаторні нервові зв’язки. При сприйманні учнем на уроці навчального матеріалу він бачить вчителя, слухає його розповідь і робить записи в зошиті Комплекс діючих подразників викликає збудження у слухових, зорових і рухових рецепторах, які передаються в мозкові центри. В результаті дії кори великих півкуль утворюються складні системи тимчасових нервових зв’язків, що забезпечують цілісність сприймання. В цьому випадку в основі сприймання лежать між аналізаторні тимчасові зв’язки.

Важливу функцію в процесі людського сприймання виконує друга сигнальна система. Вона визначає зміст людського сприймання, позначає предмет, надає сприйманню людини довільний характер.

Таким чином, фізіологічною основою сприймання є системи внутріаналізаторних і між аналізаторних нервових зв’язків, що забезпечують необхідну цілісність і предметність сприймання.

5. Класифікація і види сприймань

В основі поділу сприймань на види лежать відмінності в провідній ролі аналізаторів при відображенні дійсності. Тому виділяють зорові, слухові, дотикові, кін естетичні, нюхові і смакові сприймання. В практиці людської діяльності кожен з цих видів рідко функціонує самостійно. В більшості випадків вони поєднуються, утворюючи складні види сприймань. Так, наприклад, при виконанні вправ на уроці фізкультури в учня часто виникають складні рухо-зорові сприймання. При сприйманні доведення теореми на уроці математики включаються зорові, слухові і кінестетичні сприймання [6, с. 137].

В основі другої класифікації сприймань лежать форми існування матерії: простір, час і рух. У відповідності з цією класифікацією виділяють сприймання простору, сприймання часу і сприймання руху.

З точки зору сучасної науки сприймання розглядається як своєрідна дія, спрямована на обстеження об’єкту і створення його копії. Таке обстеження здійснюється при допомозі деяких моторних процесів, до яких відносять рухи руки, що ощупує предмет, рухи ока, яке обстежує контур предмету. Вони забезпечують адекватність відображення предмету. Сєченов показав, що в роботі руки і ока є багато спільного. Аналіз функцій руху руки в процесі дотику і ока в процесі зору дозволяє поділити їх на два класи. До першого класу відносяться пошукові, установочні і коригуючи рухи. До другого класу відносяться всі макрорухи, спрямовані ні обстеження предмету. Це пізнавальні рухи, що виконують функції побудови, виміру, контролю і корекції. Вивчення траекторії цих рухів показує, що вона ізоморфна контуру об’єкта. В процесі обстеження виділяються найбільш інформативні конструктивні точки, відносно яких і оцінюється решта елементів контуру.

Людина сприймає навколишню дійсність предметно у вигляді цілісних предметів, які існують в просторі і часі. Щоб жити людина повинна орієнтуватися в просторі, сприймати його простору є відображення об’єктивно існуючого простору, тобто відображення відстані, величини і форми предметів, що діють на наші органи чуття,, напряму тощо. Воно включає в себе оцінку положення власного тіла, врахування його переміщень у просторі та відповідну корекцію рухів і орієнтацію очей. Як же воно відбувається?

Відображення просторових властивостей предметів з одночасним врахуванням положення власного тіла відбувається в процесі рухової діяльності організму і є особливим проявом аналітико-синтетичної діяльності мозку. Воно забезпечується сумісною діяльністю комплексу аналізаторів, взаємодія між якими установлюється при допомозі кінестетичного аналізатора.

Як показують дослідження, відображення просторових властивостей предметів є можливим внаслідок існування у людини парних аналізаторів (бінокулярний зір, бінауральний слух, бімануальний дотик, диринічний нюх) і їх функціональної асиметрії. Остання проявляється в тому, що одна із сторін аналізатора при виконанні певної діяльності відіграє ніби провідну роль. Така роль є нестійкою, вона змінюється при переході від однієї діяльності до іншої [6, с. 140].

Сприймання форми предметів відбувається за допомогою зорового, дотикового та кінестетичного аналізаторів. Для зорового сприймання форми предметів необхідне чітке розрізнення контурів предметів, що залежить від величини і віддаленості їх від спостерігача та гостроти зору останнього. Сприймання форми стає можливим, якщо він уміє розрізняти напрям контурних ліній предмету і їх співвідношення за величиною. Це дає змогу сприймати одні предмети як квадратні, інші як круглі тощо. Завдяки рухові зорова система не тільки виділяє межу між об’єктом і фоном, а і навчається слідувати по ній. Хоч кінестетичні відчуття, що викликаються цими рухами не усвідомлюються, проте вони мають важливе значення як сигнали певних особливостей контурних ліній предмету і кута зору. В житті кожної людини ці відчуття пов’язані з певною формою образу предмету на сітківці і з положенням очей відносно сприйманих об’єктів, неодноразово супроводжувалися дотиком руки до цих предметів. В ході закріплення цих асоціацій відбувається засвоєння людиною певних перцептивних еталонів і око навчається швидко визначати форму предметів, не дивлячись на зміну їх положення відносно спостерігача [6, с. 140].

При дотиковому сприйманні форми предмету провідна роль належить тактильному і кінестетичному аналізаторам. Щоб визначити форму невидимого предмету, людина ощупує предмет з різних сторін, повертає його в руках, обводить рукою контур, перевіряє правильність його сприймання, повертаючись назад. Без кінестетичного аналізатора адекватне сприймання форми предмету стає неможливим. В основі сприймання величини предмету лежить комбінація двох подразників: величини зображення предмету на сітківці ока і напруження зовнішніх і внутрішніх м’язів ока. Чітке зображення на сітківці забезпечується дією акомодації і конвергенції.

Акомодація — це зміна заломлюючої здатності кришталика ока шляхом зміни його кривизни. Оскільки предмети, які сприймає людина, знаходяться від неї на різній віддалі , то щоб одержати їх чітке зображення на фовеальній області сітківки приходиться змінювати заломлюючу здатність кришталика. Це досягається скороченням міліарного м’яза ока [6, с. 142].

Акомодація тісно пов’язана з конвергенцією. Тобто зведненням зорових осей на фіксованому предметі. Певній величині акомодації відповідає певний ступінь зведення зорових осей. Кінестетичні збудження, що виникають при акомодації і конвергенції поступаютьв кору мозку разом із зоровими збудженнями, які йдуть від сітківок очей.

Комбінація двох подразників, а саме: величини зображення предмету на сітківці ока і напруження м’язів очей внаслідок акомодації і конвергенції і є умовнорефлекторним сигналом розміру предмету, який сприймається.

При оцінці величини предметів, які знаходяться за межами акомодації і конвергенції, велике значення має порівняння величини даного предмета з відомою величиною предметів оточення. Коли ж такі відомі за величиною предмети відсутні, то оцінювати предмети за величиною стає важко.

Зараз вітчизняні вчені (О.Д. Логвиненко, В.В. Столін) висловлюють думку за якою конвергенція сама по собі не є ознаками віддалі, проте можуть покращити роботу інших механізмів, що здійснюють просторовий аналіз [6, с. 143].

В основному сприймання віддалі до предмету здійснюється завдяки бінокулярному зору. У людини монокулярні поля зору перекриваються. Тому всякий об’єкт, що попав у область перекриття породжує два монокулярних образи. При біфіксації віддалених об’єктів зорові осі обох очей паралельні. Зображення віддалених предметів ми бачимо в одних і тих же місцях простору, незалежно від того чи попадає це зображення на сітківку обох очей чи одного з них. Значить, деяким точкам сітківки одного ока відповідають певні точки сітківки другого ока. Такі точки називають кореспондуючими.

Кореспондуючі точки — це такі симетричні точки сітківок, які співпали б при накладанні однієї сітківки на іншу, коли б їх осі сумістилися. Збудження кореспондуючих точок дає відчуття одного об’єкту в полі зору. При кожному положенні очей кореспондуючим точкам сітківок відповідають строго певні точки простору [6, с. 145].

Графічне зображення точок простору, що забезпечує бачення одного предмету при даному положенні очей, називають гороптером.

Так як очі рознесені в просторі, то ліве і праве зображення на сітківці, а значить і монокулярні образи, дещо відрізняються. Мірою такої відмінності є диспаратність. Диспаратними є не кореспондуючі точки сітківок.

Якщо диспаратність зображень невелика, то відбувається фузія (злиття) обох образів у єдиний. Відчуття глибини простору немає. Це буває при диспаратності від 0 до 1,5 кутових хвилин. При середній диспаратності від 1 до 6-10 кутових хвилин виникає враження об’ємності. Якщо диспаратність більша за 10 кутових хвилин до 15-20 мінут, то виникає диплопія (подвійне зображення) [6, с. 145].

Сприймання глибини простору може здійснюватися завдяки наявності вторинних ознак, що є умовними сигналами віддаленості об’єктів: лінійна перспектива, наповненість простору тощо.

Одним із складових елементів сприймання простору є сприймання напряму, в якому знаходяться предмети по відношенню до інших предметів чи спостерігача. Воно здійснюється на основі вертикального положення тіла людини по відношенню до поверхні землі. Тому у визначенні напряму крім зорових відчуттів значну роль відіграють кінестетичні відчуття рухів рук і очей, а також відчуття положення і рівноваги тіла.

Практика показує, що перцептивна система людини не завжди дає адекватне відображення об’єктивної дійсності. Описано багато випадків помилок, зокрема зорового сприймання, що названі зоровими ілюзіями. Вони зустрічаються у всіх людей. Так, жінка в білому платті здається повнішою, ніж у темному. Тканина в горизонтальну полоску повнить фігуру, а у вертикальну — робить людину вищою. Зорові ілюзії виявлені і у тварин.

Були спроби розробити загальну теорію ілюзій, але вони поки-що не увінчалися успіхом.

Час є однією з форм існування матерії. Його сприймання є відображення в нашій свідомості об’єктивно існуючого часу, що забезпечує людині можливість орієнтуватися в оточуючому середовищі. За Сєченовим часові особливості дійсності ми сприймаємо за допомогою чутливих приладів, з яких найбільше значення мають вухо і органи кінестетичної чутливості. Установивши існування умовного рефлексу на час, школа Павлова показала, що час є такий же об’єктивний подразник як зоровий та інші.

Вітчизняні психологи вважають, що орієнтування в часі у людини здійснюється за допомогою коркових відділів мозку. Великі півкулі відіграють вирішальну роль і тоді, коли мова йде про сприймання тривалості, швидкості і послідовності явищ дійсності.

Клінічний матеріал дає основу стверджувати про існування двох тісно пов’язаних видів сприймання часу:

Безпосереднє сприймання часу, простої часової чутливості (певну роль відіграє зоровий бугор);
Складне сприймання часу, що має локалізацію в корі головного мозку. Воно опосередковано вищими гностичними функціями [6, с. 147].

Сприймання часу відбувається на різних вертикальних рівняхнервової системи. Воно здійснюється при допомозі аналізаторів, об’єднаних в своєрідну систему, яка діє як єдине ціле.

Збудження і гальмування мають певну тривалість, протікають з певною швидкістю і змінюються у певній послідовності. Ритмічна зміна цих нервових процесів і лежить в основі відліку часу (Фролов). Найбільш точну диференціровку коротких часових проміжків при їх сприйманні дають слуховий і кінестетичний аналізатори.

Сприймання тривалих часових проміжків значно залежить від суб’єктивних переживань людини. Час, заповнений інтенсивною цікавою діяльністю, протікає ніби швидше, ніж коли людина бездіяльна.

На сприймання часу впливають і емоційні стани людини: при позитивних емоціях суб’єктивно час протікає швидше, а при негативних — повільніше. На сприймання часу впливають і вікові особливості людей: у дорослої людини час ніби прискорюється.

Отже, чуття часу не є вродженим, воно розвивається в процесі життя людини.

Висновки

Сприймання характеризується рядом особливостей, найбільш важливими з яких є: предметність, цілісність, структурність, константність і осмисленість.

За своєю природою сприймання як і відчуття має рефлекторний характер. В основі сприймання лежать два види нервових зв’язків, а саме: нервові зв’язки, що утворюються в межах одного аналізатора, коли діючий на рецептор подразник є однієї модальності, і між аналізаторні зв’язки, коли діючий подразник є комплексним.

Список використаних джерел

Бондарчук О. І. Експериментальна психологія: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2003. — 120 с.
Дружинин В. Н. Экспериментальная психология: Учебник для вузов. — М.; СПб. : Питер, 2003. — 318, с.
Зелінська Т. М. Практикум із загальної психології: Навчальний посібник. — К. : Каравела, 2006. — 214, с.
Максименко С. Д. Експериментальна психологія: Дидактичний тезаурус. Навч. посібник для студ. вуз.. — К., 2002. — 127 с.
Соло Роберт. Экспериментальная психология: Планирование. Проведение. Анализ. 75 уникальных экспериментов. — СПб. : Прайм-Еврознак, 2006. — 480 с.
Психологія: Підручник для студ. вуз. / За ред. Ю.Л.Трофімова. — 3-тє вид., стереотип. — К.: Либідь, 2001. — 558 с.
Цимбалюк І. М. Психологія спілкування: Навчальний посібник. — Київ: ВД «Професіонал, 2004. — 303 с.
Цимбалюк І. М. Психологія: Навчальний посібник. — Київ: ВД «Професіонал», 2004. — 214 с.

Освіта та самоосвіта

Вплив установки на особливості сприймання людини

Вступ

1. Вироблення і перевірка робочих гіпотез

2. Поняття про сприймання

3. Характерні особливості сприймання

4. Фізіологічні основи сприймання

5. Класифікація і види сприймань

Висновки

Список використаних джерел

Розділи

Теги