Вступ

1. Ціннісно-смислові орієнтації особистості

2. Вплив соціального середовища на ціннісні орієнтації особистості

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Ціннісно-смислова сфера особистості належить до маловивчених сторін предметної області психології. Вживання терміну “цінність” у психологічній науці ще не набуло загальновизнаної конкретності і є можливим по відношенню до різних класів психічних явищ. Позитивістська методологічна орієнтація західної академічної психології призвела до соціологізаторського тлумачення цінностей її представниками (М.Рокич, Д.Супер, Ш.Х.Шварц), застосування якого у практиці суспільного діяння є плідним, проте неадекватним потребам практики консультування людей, які переживають стан смисловтрати.

Увага вітчизняної психології до явищ ціннісно-смислової сфери особистості була звернена у 70-ті роки нашого століття у зв’язку з розробкою на базі діяльнісного підходу системно-направленої концепції особистості, у якій інструментом аналізу була категорія “особистісного смислу” (О.М.Леонтьєв), історично пов’язана з уявленнями Л.С.Виготського про “динамічні смислові системи”. Школою О.М.Леонтьєва були введені до актуального словнику психології терміни: “смислоутворювальний мотив” (О.М.Леонтьєв); “смислове утворення” (Є.В.Субботський); “смислова цінність”, “смислова сфера особистості” (Б.С.Братусь); “смислове поле” (Г.В.Біренбаум, Б.В.Зейгарник); “особистісно-смисловий аспект мотивації” (О.Є. Насиновська); “смислове настановлення” (О.Г.Асмолов); “конфліктний смисл” і “смисловий конструкт” (В.В.Столін); Ідея внутрішньої детермінації психіки людини, вперше запропонована С.Л.Рубінштейном, була застосована до ціннісних явищ К.О.Абульхановою-Славською, І.П.Манохою, В.А.Роменцем, О.Б.Старовойтенко, В.О.Татенком [5, с. 11].

Тема: «Вплив ризику на ціннісно-смислові орієнтації особистості».

1. Ціннісно-смислові орієнтації особистості

Ціннісні орієнтації – це відображення в свідомості людини цінностей, яка визнає їх в якості стратегічних життєвих цілей та загальних світоглядних орієнтирів. Цінності – це духовні та матеріальні феномени, які мають особистісний смисл та є мотивом діяльності. Цінності є ціллю та основою виховання [9, с. 14].

Ціннісні орієнтації являють собою цілісне, структурно складне, особистісне утворення, що характеризується певними закономірностями взаємодії всіх його психологічних компонентів. При цьому кожний із компонентів може мати самостійне значення в процесі формування ціннісних орієнтацій.

Ціннісні орієнтації визначають особливості та характер відносин особистості з оточуючою дійсністю, в певній мірі детермінує її поведінку. Не дивлячись на різні підходи до розуміння природи ціннісних орієнтацій, всі дослідники визнають, що особливості будови та змісту ціннісних орієнтацій особистості обумовлюють її спрямованість та визначають позицію людини по відношенню до тих чи інших явищ дійсності [9, с. 14].

Ціннісні орієнтації формуються на основі вищих соціальних потреб та їх реалізація відбувається в загально соціальних умовах дійсності. Вони є складовими елементами свідомості, частиною її структури.

Якщо узагальнити існуючі визначення, то можна сказати, що ціннісні орієнтації — це спрямованість особистості до визначених цінностей, це динамічний аспект ставлення людини до дійсності, до матеріальних і духовних цінностей, у центрі уваги якого оцінка, що визначає характер цього ставлення, мотиви діяльності індивіда, його поведінку, переконання та ідеали [9, с. 15].

Ціннісні орієнтації у своїй єдності з потребами, інтересами, життєвими цілями, установками утворюють цілісну структуру особистісних якостей, серед яких, на думку А.Г.Здравомислова, ціннісні орієнтації особистості є своєрідною “віссю свідомості”. Всі інші компоненти даної структури знаходяться в залежності від неї [9, с.15].

Тієї ж позиції дотримується Е.І.Головаха, розглядаючи ціннісні орієнтації як вищий рівень диспозиційної структури особистості, спрямованості цілей її життєдіяльності та засобів їхнього досягнення. Зокрема, дослідник звертає увагу на те, що система соціальних цінностей, які сприймає особистість, виступає одним із факторів спрямованості особистості від сьогодення до майбутнього. Плануючи своє майбутнє, визначаючи свою мету, сенс життя, засоби їхнього досягнення людина виходить, насамперед, з визначеної ієрархії цінностей, обираючи ті з них, що найбільше відповідають меті, інтересам і потребам даної людини. Обрані нею цінності стають головними і визначають її ціннісні орієнтації, мотиви діяльності [9, с. 16]. До сутності ціннісних орієнтацій варто віднести також їхню здатність виступати внутрішніми регуляторами діяльності людини, що лежать в основі її самоактуалізації, самосвідомості. Ця функція ціннісних орієнтації більш яскраво виявляється при регуляції особистістю процесу вибору тих чи інших рішень (інтелектуальних, поведінкових, практичних), у яких вона реалізується на рівні цілісного “Я” і які свідчать про усвідомленість даного вибору.

Механізм становлення ціннісних орієнтацій можна умовно розділити на дві складові: освоєння цінностей і утворення цінностей. З одного боку, ціннісні орієнтації є основним каналом засвоєння духовної культури, символічного простору, ментальності, світоглядних установок суспільства та засобом перетворення культурних цінностей у стимули і мотиви практичної поведінки людей. З іншого — ціннісні орієнтації є засобом привнесення суб’єктом своїх особистісних змістів до предмета конкретної діяльності. Об’єктивні фактори формують лише загальні контури ціннісних орієнтацій і системи цінностей, їхні стандартні зразки. Особистість же навіть при максимальному наближенні до цих стандартів має свої, властиві лише для неї ціннісні орієнтації, що зумовлюють індивідуально-вибіркове ставлення особистості до цінностей навколишнього світу. Ціннісні орієнтації особистості перебувають у взаємозв’язку та взаємозалежності з такими компонентами внутрішньої структури людини, як потреби, інтереси, спрямованість емоційно-почуттєвої сфери, життєві цілі, установки, спонукання, прагнення та іншими, котрі у своїй єдності, як стверджує С.Л.Рубінштейн, складають мотиваційну сферу індивіда, що спонукує його до дії [9, с. 16]. Впливаючи на кожний з цих елементів внутрішньої структури особистості, ціннісні орієнтації одночасно відчувають на собі їхній зворотній вплив, часто підкоряючись їм цілком або частково.

Варто враховувати, що найбільш загальних, базових цінностей, які складають підставу ціннісної свідомості людини і підспудно впливають на її вчинки в різних сферах життя, не так багато — два-три десятки. Вони формуються в період первинної соціалізації індивіда, до 18-20 років і є досить стабільними утвореннями, котрі визначають безперервність і тотожність особистості, представлення цілісності і узгодженості її поведінки. Але, безумовно, ціннісні орієнтації не мають настільки чітких границь, які притаманні цілям і життєвим планам особистості [9, с. 17].

Всі без винятку цінності, створені свідомістю людини, є відносними. Проблема полягає в тому, що свідомістю вони сприймаються як абсолютні, і це одна з особливостей людського мислення. “Усе, що має цінність у нинішньому світі, — пише Ф.Ніцше, має її не саме по собі, не по своїй природі — у природі немає ніяких цінностей, але завдяки тому, що йому один раз надали цінність, подарували її, і цими дарувальниками були ми!” [9, с. 17]. Відносність цінностей — підстава для рухливості і мінливості ціннісних орієнтацій особистості в інші періоди життя.

Найбільш інтенсивно процес зміни системи існуючих ціннісних орієнтацій відбувається в кризові періоди життя людини та її соціального середовища. Причому на цих етапах, особливо на початку професійної діяльності, істотно зменшується роль педагогічних і зростає значення об’єктивних обставин, що впливають на свідомість людей. Зокрема, взаємовідносини між ціннісними орієнтаціями і різними формами суспільної практики. Самооцінка стає тим психічним регулятором, що виявляє здатність людини ціннісно освоювати об’єктивний світ [9, с. 18].

Побудова нової системи цінностей, котра формуватиме в індивіда ціннісні орієнтири, що будуть гарантувати йому адаптацію до мінливих умов, — це дуже складне завдання.

Зміни торкаються як змісту, так і структури ціннісних орієнтацій, тобто їхнє ієрархічне співвідношення один з одним в індивідуальній, груповій і суспільній свідомості: одні цінності одержують більш високий статус чи ранг, інші стають менш значущими. У цьому виражається зміна їх соціокультурного сенсу для індивідів і інших соціальних суб’єктів [9, с. 18].

Відбувається перебудова моделі в свідомості і, відповідно, змінюється механізм селекції вже існуючої інформації: людина починає по-новому бачити старі явища. У свідомості відбувається те, що в психології називають заміною гештальта, а ідентичність людини здобуває нову наповненість і зміст. Важливо враховувати, що нова система цінностей може стати життєздатною лише в тому випадку, якщо нові її елементи є більш узагальненими, ніж ті, котрі вони заміщають, тобто останні не відкидаються – “нова” цінність включає стару як окремий випадок [9, с. 18]. У реальному житті, особистість далеко не завжди може впоратися з цим завданням і можливі негативні результати проходження кризового періоду. Форми, параметри і прояви кризи ідентичності були виділені і систематизовані в результаті аналізу літератури і різних підходів [9, с. 18].

Форми кризи ідентичності: стереотипізація особистості, відчуження від своєї ідентичності на онтологічному рівні, кризи ідентичності, пов’язані зі значущими конфліктами самосвідомості (ідеали, цінності, ідентифікації), когнітивні передумови кризи ідентичності. Кожна з перерахованих форм кризи особистісної ідентичності зумовлена мірою узгодженості та усвідомлення ціннісних орієнтирів. У науковій літературі прийнято виділяти розвинуті, стійкі, несуперечливі ціннісні орієнтації і мінливі, нерозвинені, суперечливі. Перший тип ціннісних орієнтацій свідчить про зрілість особистості, стійкість та сформованість її інтересів, ідеалів, потреб. У даному випадку ціннісні орієнтації являють собою певну призму, крізь яку людина сприймає навколишній світ, це з одного боку, а з іншого — крізь який виявляється внутрішній світ самої людини.

Стійкі, глибоко усвідомлені ціннісні орієнтації чинять регулюючий, мотивуючий вплив на особистість навіть у тому випадку, якщо за якихось причин нею не досягнуті поставлені життєві цілі. У даній ситуації ціннісні орієнтації спонукують особистість шукати можливості та способи досягнення цих цілей, шляхи подолання існуючих перешкод. Нерозвинені, мінливі, суперечливі ціннісні орієнтації є причиною непослідовності в поведінці індивіда, ознакою його інфантильності, невизначеності сенсу життя, суперечливості інтересів, нестійкості ідеалів Розпливчасті ціннісні орієнтації вступають у протиріччя з життєвими перспективами, часто змінюються, в результаті настає конфлікт ціннісних орієнтацій, своєрідна криза, що, у свою чергу, призведе до невизначеності життєвих цілей, життєвого вибору.

У структурі ідентичності особистості ціннісно-смисловий вибір найбільше значення має для саморегуляції та самовизначення, тобто для процесів і результатів усвідомленої й автономної системи виборів у значущих сферах життя особистості. Він містить у собі: побудову духовно-ціннісних основ, орієнтирів життя; вибір цілей і засобів самореалізації, індивідуальних способів активності; осмислення майбутнього. Таким чином, ціннісні орієнтації представляють внутрішній світ особистості, будучи виразниками стабільного, абсолютного, незмінного. Розвиток суспільства сприяє розвитку світу цінностей, ускладненню ціннісних зв’язків. У будь-якому суспільстві ціннісні орієнтації особистості є об’єктом виховання і цілеспрямованого впливу [6, с. 35].

Тому відновлення основних соціальних і моральних цінностей дозволить виконувати терапевтичну функцію і створити стійкі підстави для успішних ідентифікаційних практик.

2. Вплив соціального середовища на ціннісні орієнтації особистості

Особистість, виступаючи суб'єктом спілкування в групі, маючи певну позицію в соціальному середовищі, характеризується оцінним, вибірковим ставленням до людей, які її оточують. Тобто вона зіставляє, оцінює, порівнює і вибирає людей для спілкування, керуючись можливостями конкретної групи і своїми власними потребами, інтересами, установками, минулим досвідом спілкування, які в сукупності створюють конкретну ситуацію життєдіяльності особистості, постають як соціально-психологічний стереотип її поведінки [7, с. 122].

Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її стосунків з іншим співрозмовником або групою, членом якої вона є. На поведінку також впливають групові норми й цінності, статусно-рольові приписи. Розуміння конкретної особистості як соціально-психологічного феномену вимагає розгляду поведінки індивіда як соціальної за змістом та психологічної за формою, тобто вона являє собою спілкування і взаємодію двох суб'єктів (колективних чи індивідуальних), на підставі певних норм, інтересів, установок, цінностей, особистісних смислів і мотивів. Залежно від ситуації виокремлюють різні типи поведінки: вербальна (проявляється в мові); знакова (реакція на знак); рольова (відповідає вимогам, які висуваються до індивіда певною роллю); поведінка, що відхиляється (суперечить прийнятим у суспільстві правовим, моральним, соціальним та іншим нормам). Переоцінка особистістю своїх комунікативних можливостей, послаблення критичності в контролі за реалізацією комунікативної програми поведінки, тобто неадекватність поведінки негативно позначається на міжособистісних і групових стосунках, що може викликати агресію, депресію, конфлікт тощо [7, с. 123].

Вчинок, тобто комунікативна, опосередкована процесом спілкування та взаємодії між людьми, є складовою константою (основною одиницею) соціальної поведінки. В довідковій літературі вчинок характеризується як акт морального самовизначення індивіда, в якому він утверджує себе як особистість у своєму ставленні до інших людей, груп, суспільства. У вчинку людина, змінюючи себе, змінює ситуацію і, таким чином, впливає на соціальне оточення. Отже, можна стверджувати, що вчинок стає провідним механізмом і рушійною силою розвитку та саморозвитку особистості в соціумі. В. Роменець тлумачить вчинок як найбільш яскравий спосіб вираження людської діяльності, який, з одного боку, вбирає до свого змісту особливості історичного рівня культури людини, з іншого — сам визначає цю культуру, будучи виявом суб'єкта історичної діяльності. Вчений визначає вчинок осередком будь-якої форми людської діяльності, і не тільки моральної. Вчинок виражає будь-які стосунки між особистістю і матеріальним світом, він є способом особистісного існування у світі [7, с. 124]. За В. Роменцем, усе, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом та його результатом. Вчинок формує і виявляє найістотніші сили особистості, її активність і творчість у взаємодії зі світом. Він відкриває таємницю цього світу у формі практичного, наукового, соціально-політичного та іншого освоєння. В такому розумінні, як вважає дослідник, вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхніх пізнавальному та практичному аспектах. У своїй провідній визначеності вчинок є комунікативним актом, то здійснюється між особистістю і матеріальним світом [7, с. 124]. Саме вчинкова комунікація передбачає особистісне виокремлення людини зі світу. На думку вченого, таку комунікацію можна розуміти як зв'язок, перехід інформації між особистістю і зовнішнім світом, як їхнє об'єднання, що має за мету ствердження особистості в матеріальному світі, знаходження опори для цього ствердження. В. Роменець вирізняє такі моменти вчинку:

— перший — ситуація (сукупність світових подій, що визначається, висвітлюється особистістю й водночас не визначається нею, тому що існує поза нею як невідомий, неосвоєний матеріальний світ);

— другий — мотивація (спрямоване напруження співіснування особистісного і матеріального світів, яке визначається ситуацією й виявляється в потязі до комунікації з матеріальним світом);

— третій — вчинковий акг і його післядія (реальний взаємний перехід перших двох моментів і як результат вчинку — подія) [7, с. 125].

Особистість як певний соціально-психологічний тип може мати кілька стереотипів поведінки. Водночас соціальна група, членом якої індивід є, також продукує варіанти соціально-психологічних ліній поведінки, які залежать від членів групи, її нормативних вимог. Нормативна регуляція поведінки має на меті припис за умов відповідної ситуації певного типу поведінки, способу досягнення мети, реалізації намірів тощо, а також оцінки поведінки згідно з цими нормами. Відповідно «задаються» форма й характер стосунків. Щодо норм, то вони мають соціокультурне і етнопсихологічне забарвлення, тобто визначаються суспільством, його політико-економічною практикою (соціальні норми визначають еталон — мірило, зразок, з яким особистість співвідносить свої вчинки, на основі якого обґрунтовує свої дії, оцінює поведінку інших), та базуються на культурно-історичних і національно-психологічних традиціях конкретних груп людей. Культура окремої людини базується на її здатності орієнтуватися не на зовнішні, а на внутрішні норми, які, своєю чергою, виробляються індивідом у процесі засвоєння заданих із-зовні соціальних і культурних норм [12, с. 311].

Людина по-різному входить у групу й входження особистості соціалізується в ній. Залежить це від багатьох чинників об'єктивного та суб'єктивного характеру: складу групи, її спрямованості, часу перебування індивіда в ній, індивідуальних особливостей членів спільноти та ін. В узагальненому вигляді

А. Петровський виокремив і сформулював основні фази, що свідчать про процес входження індивіда до відносно стабільного соціального середовища та розвиток і становлення в ньому [9, с. 20].

Під час першої фази (адаптації) особистість до того, як проявити свою індивідуальність, активно засвоює ті норми й цінності, що діють у спільноті. В індивіда як члена групи виникає об'єктивна необхідність «бути таким, як усі», що досягається за рахунок певного його уподібнення до інших членів групи. Якщо індивідові не вдасться подолати труднощі адаптаційного періоду (дезадаптація), у нього можуть формуватися якості конформності, невпевненості й залежності [9, с. 20].

В ході другої фази (індивідуалізації) людина намагається максимально себе проявити як особистість, у зв'язку з чим відбувається активний пошук засобів і способів для означення своєї індивідуальності, її фіксації. Отже, ця фаза породжується суперечностями, що загострюються між необхідністю «бути таким, як усі» й намаганням індивіда до максимальної персоналізації. Якщо ж на етапі індивідуалізації людина не зустрічає підтримки та взаєморозуміння (деіндивідуалізація), то це спричинює агресію, негативізм тощо.

Третя фаза — інтеграція (від лат. integratio — відновлення, об'єднання) — передбачає формування в індивіда тих новоутворень особистості, які відповідають необхідності й потребі групового розвитку і власній потребі людини здійснювати певний внесок у життя спільноти. Таким чином, з одного боку, ця фаза детермінована суперечністю між намаганнями індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями в групі, а з іншого — потребою спільноти прийняти, схвалити й культивувати лише ті його індивідуальні властивості, які сприяють її розвиткові, а отже, і його самого як особистості. Якщо ж суперечність не усунена, настає фаза дезінтеграції, і, як наслідок, або особистість ізолюється від групи чи деградує, або спільнота витісняє індивіда із свого угруповання [9, с. 21].

В соціальній психології досліджено, що, коли людина відчуває на собі вплив достатньо великої соціальної спільноти, в її психології і поведінці більшою мірою проявляється те загальне, що властиве даній групі, аніж те, що являє собою її власну індивідуальність. Наслідком цього є деіндивідуалізація — втрата особистістю самосвідомості, боязнь оцінки. Серед причин, які призводять до того, що людина перестає бути особистістю, можна назвати такі: анонімність індивіда у групі; високий рівень емоційної збудливості; зосередженість людини не на власній поведінці, а на тому, що відбувається навколо; висока згуртованість групи, в якій опинився індивід, її єдність; зниження рівня самосвідомості й самоконтролю людини. Деіндивідуалізація проявляється в імпульсивній поведінці, зростаючій чуттєвості до зовнішніх впливів, підвищеній реактивності, нездатності керувати власною поведінкою, заниженій цікавості до оцінок оточення, нездатності вдумливо оцінити й раціонально планувати поведінку [9, с. 21].

Стосовно проблеми інтеграції особистості в групу, то слід зазначити, що особистість може бути водночас залучена до різних соціальних спільнот і соціальних інституцій. Однак ступінь інтегрованості в кожну із соціальних груп різний. Як уже зазначалося, інтеграція передбачає упорядкування, безконфліктні стосунки між індивідом і групою.

Людина інтегрує соціальні відносини та міжособистісні стосунки, що склалися в ході її взаємодії, систему цінностей і норм, стійку систему зв'язків індивідів. Засвоєні цінності, норми та зв'язки проявляються в поведінці особистості. Сказане дає змогу виокремити такі рівні інтеграції особи: інтеграція індивіда в соціальні відносини, що опосередковуються видом діяльності; функціональна інтеграція (соціальні зв'язки на статусно-рольовому та статево-рольовому рівні); нормативна інтеграція (засвоєння людиною морально-нормативних та інших регуляторів); міжособистісна інтеграція (особисті стосунки).

Принагідно зазначимо, що на процес інтеграції людини в групу впливає низка труднощів, пов'язаних із соціальними, соціально-психологічними та психологічними чинниками:

— нерівність соціальних стартових можливостей індивіда (освіта, культурний розвиток, професійна підготовка тощо);

— комунікативна непідготовленість (комунікативна некомпетентність, невміння вирішувати спірні питання, долати психологічні й соціально-психологічні бар'єри та ін.);

— індивідуальні властивості (пасивність, лінь, втрата відчуття індивідом соціальної реальності, завищена чи занижена самооцінка, деіндивідуалізація тощо) [9, с. 22].

В цілому загальна структура інтегрованої особистості може бути представлена єдністю таких компонентів: статусно-рольова реалізація особистості, статево-рольова диференціація індивіда, індивідуальні властивості особистості (ціннісно-смислова сфера, потреба в соціальних контактах тощо), стиль життя й життєвий контроль індивіда (стратегія життя, смисл життя, життєві плани, цілі, ідеали та ін.) [9, с. 22].

З погляду вчинкового напряму в психологи (В. Роменець, В. Татенко та ін.) входження особистості в соціальну групу можна розглядати з позиції вчинкової активності людини.

Сутність суперечності зовнішнього і внутрішнього у вчинку полягає в можливій розбіжності між тим, як людина хотіла вчинити, і тим, як вона справді вчинила, як вона пояснює свій вчинок і як його розуміють інші. Інша проблема — усвідомлюваність вчинкової активності її «автором» і «виконавцем»: рівень усвідомлення ситуації та мотиву, дії і післядії може бути далеко не однаковим у різних людей і навіть в однієї людини. На етапі зародження вчинку й у процесі його здійснення свідоме, підсвідоме, несвідоме й надсвідоме активно взаємодіють — коли синхронно, а коли всупереч одне одному. І ця суперечність встановлює межі винагороди й відповідальності людини за вчинене нею.

Справжній вчинок характеризується також суперечністю раціонального та емоціонального. Розв'язання суперечності між прагненням людини до універсального вираження й можливістю прояву його в певній, індивідуалізованій формі знаходить вихід у перманентності вчинкової активності, через перехід від одного вчинку до іншого ставлення до індивіда як до особистості, як до цілі, а не як до засобу. Також передбачається, що інший — завжди цінність не менша, ніж ти сам. Отже, роблячи щось, людина не повинна нічого чекати взамін. Щоб визнати ту чи іншу дію вчинком, недостатньо зовнішньої оцінки. Потрібно, щоб «автор» цієї дії бажав саме вчинити, а не «виконати замовлення» ззовні, щоб він усвідомлював і переживав її саме як вчинкову дію [7, с. 133].

Оскільки вчинок передбачає взаємність, співучасть, то ролі учасників учинкового акту розподіляються по-різному: по-перше, хтось може бути ініціатором вчинку, а хтось — його виконавцем; по-друге, паралельність вчинкових дій (вчинкове співавторство); по-третє, односпрямований вчинок: суб'єкт А вчиняє дію, а суб'єкт Б не відповідає. При цьому особливу цінність являють собою такі способи взаємодії, які ґрунтуються на взаємовчинковій активності, коли можна спостерігати своєрідний вчинковий діалог, учасники якого діють один стосовно одного на основі почуття спонтанної взаємності. Завдяки вчинковій активності особистість більш чи менш цілеспрямовано робить свій внесок у розвиток інших людей, тобто здійснює вчинок заради розвитку, вдосконалення [7, с. 134].

Вчинковий потенціал людини по-різному розподіляється у психосоціальному просторі функцій і ролей, які відіграє людина залежно від суб'єктивної значущості кожної з них у конкретній ситуації. Один з різновидів вчинкової активності пов'язаний з розвитком людини як біопсихосоціальної істоти. Йдеться про перехід від біологічного рівня самореалізації до психічного, а від нього — до соціального як своєрідні вчинки саморозвитку, як ініціативні суб'єктно спричинені форми самотворення людським індивідом себе в онтогенезі. В ситуації переходу від психофізичного стану спання до стану неспання може йти мова про групу критеріїв, за якими розрізняються вчинки: суб'єктність — об'єктність, активність — пасивність, свідомість — несвідомість тощо. Дія отримує значення вчинку, коли людина долає себе, підпорядковуючись своїм чи суспільним вимогам. І чим складніше це зробити, тим рівень вчинку вищий.

Можна говорити про очікувані вчинки, до здійснення яких схвально ставляться члени певної спільноти, і про вчинки, що виявляють суперечності людини з нормами й цінностями групи. Щодо останніх, то тут можлива типологія вчинків, які спрямовуються на руйнування наявного і створення нового або передбачають певні варіанти залежно від потреби, мети тощо. За характером такі вчинки поділяються на еволюційні, реформативні й революційні, ті, що передбачають «соратників», і ті, що здійснюються індивідуально.

Залежно від мотивації вирізняють вчинки, які здійснюються за моделлю «тут і тепер», «там і тоді». Вчинки розрізняються і за критерієм продуктивності: чим більший ризик і чим більша самовідданість, тим вагоміший вчинковий ефект, тим сильніша і глибша вчинкова післядія [7, с. 135].

Висновки

Ціннісні орієнтації являють собою цілісне, структурно складне, особистісне утворення, що характеризується певними закономірностями взаємодії всіх його психологічних компонентів.

Ціннісні орієнтації визначають особливості та характер відносин особистості з оточуючою дійсністю, в певній мірі детермінує її поведінку. Не дивлячись на різні підходи до розуміння природи ціннісних орієнтацій, всі дослідники визнають, що особливості будови та змісту ціннісних орієнтацій особистості обумовлюють її спрямованість та визначають позицію людини по відношенню до тих чи інших явищ дійсності.

Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її стосунків з іншим співрозмовником або групою, членом якої вона є. На поведінку також впливають групові норми й цінності, статусно-рольові приписи.

Особистість як певний соціально-психологічний тип може мати кілька стереотипів поведінки. Водночас соціальна група, членом якої індивід є, також продукує варіанти соціально-психологічних ліній поведінки, які залежать від членів групи, її нормативних вимог.

В соціальній психології досліджено, що, коли людина відчуває на собі вплив достатньо великої соціальної спільноти, в її психології і поведінці більшою мірою проявляється те загальне, що властиве даній групі, аніж те, що являє собою її власну індивідуальність. Наслідком цього є деіндивідуалізація — втрата особистістю самосвідомості, боязнь оцінки. Деіндивідуалізація проявляється в імпульсивній поведінці, зростаючій чуттєвості до зовнішніх впливів, підвищеній реактивності, нездатності керувати власною поведінкою, заниженій цікавості до оцінок оточення, нездатності вдумливо оцінити й раціонально планувати поведінку.

Стосовно проблеми інтеграції особистості в групу, то слід зазначити, що особистість може бути водночас залучена до різних соціальних спільнот і соціальних інституцій. Однак ступінь інтегрованості в кожну із соціальних груп різний.

Список використаних джерел

1. Абушенко В.Л. Ценностные ориентации //Всемирная энциклопедия: Философия. – М.: Харвест, современный литератор, 2001. — 199 с.
2. Загальна психологія: Навч. посібник /Авт. кол.: О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін.. -К.: А.П.Н., 2002. -461 с.
3. Задорожнюк И.Е., Зозулюк А.В. Феномен риска и его современные экономико-психологические интерпретации //Психологический журнал. – 1994. – т.15. — № 2. – с.26-38
4. Здравомыслов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. — М.: Прогресс, 1986. – 320 с.
5. Кавалеров А.В. Ценностные ориентации личности и их флуктуации // Перспективи. – 2000. — № 2. – С. 11-15
6. Кавалеров А.В. Ціннісні орієнтації та їх класифікація //Наукове пізнання: методологія та технологія. – 2000. — № 1. – С. 33-36
7. Ліфарєва Н. В. Психологія особистості: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 237 с.
8. Максименко С. Д. Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз.; Міжрегіональна академія управління персоналом. — 2-е вид., стереотип.. -К., 2001. — 455 с.
9. Овсянецька Л.П. Ціннісні орієнтації як фактор життєдіяльності і розвитку особистості // Вісник Дніпропетровського університету. – 2004. – Вип.10. — С. 14-22
10. Оллпорт Гордон В. Личность в психологии. — М.: КСП+; СПб.: Ювента, 1998. — 349, с.
11. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: У двох книгах: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Либідь, 2004 — Кн. 1: Соціальна психологія особистості і спілкування. — 2004. — 573, с.
12. Первин Лоуренс А. Психология личности: Теория и исследования. — М.: Аспект Пресс, 2000. — 606 с.
13. Психологія: Підручник для студ. вуз. / За ред. Ю.Л.Трофімова. -К.: Либідь, 2000. — 558 с.
14. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. Т. 2. / С.Л.Рубинштейн.  М.: Педагогика, 1989. – 434 с.
15. Солнцева Г.Н. О психологическом содержании понятия „риск” //Вестник Московского университета. – 1999. — № 2. с. 14-23
16. Холл, Кэлвин. Теория личности: Учеб. пособ. для студ. вуз. — М.: "КСП+", 1997. — 719 с.