Вступ

Актуальність теми дослідження. Одним з найбільш цікавих питань, у сучасній вітчизняній і західній історичній науці є вивчення широкого спектру питань, пов’язаних з формуванням і розвитком націй, націоналізмом і національною самосвідомістю.

Внутрішня та зовнішня політика Першої Австрійської Республіки (1918-1938 рр.) на сьогодні представляє собою недостатньо досліджену в нашій історіографії сторінку з виникнення, формування та функціонування цієї держави.

Об’єктом дослідження виступає австрійська нація в історичному контексті Першої республіки

Предметом дослідження є внутрішня та зовнішня політика Першої Австрійської Республіки (1918-1938 рр.).

Географічні рамки дослідження включають територію Австрійської республіки в межах, встановлених Сен-Жерменським мирним договором.

Хронологічні рамки дослідження  охоплюють період 1918-1938 рр.

Мета дослідження – аналіз внутрішньої та зовнішня політики Першої Австрійської Республіки (1918-1938 рр.).

Виходячи з поставленої мети,  вирішуються такі дослідницькі завдання:

–  Розглянути розвиток австрійської державності і нації, політичні партії Першої республіки;

– Визначити ставлення широкої громадськості до альтернатив австрійської державності;

–  Простежити вплив ключових історичних подій і процесів міжвоєнної Австрії на національну  ідентифікацію австрійських німців.

Базовим пізнавальним принципом служить історизм. Для дослідника це означає, що, вивчаючи якесь історичне явище або процес, він повинен враховувати, де, коли, з яких причин (політичних, ідеологічних, економічних, соціальних та ін.) Це явище або процес виникли і трансформувалися. Дослідження побудовано відповідно за проблемно-хронологічним принципом.

Основним методом дослідження є (ретроспективний метод, що дозволяє показати причинно-наслідкові зв’язки і закономірності розвитку процесу формування національної ідентичності.

Він полягає в послідовному проникнення в минуле з метою виявлення причин будь-яких фактів, подій, явищ. Ретроспективний метод дозволяє проаналізувати витоки та зрозуміти особливості розвитку національної ідентичності населення міжвоєнної Австрії.

1. Історіографія дослідження в роботі має репрезентативну основу. У 1961 р. вперше в СРСР вийшла в світ фактично перша робота, яка присвячена, аншлюсу Австрії за авторством Аврамова К. «Это не повторится. Из истории захвата Австрии гитлеровской Германией». У ній був представлений аналіз установок політичних партій Першої республіки щодо перспектив національного розвитку австрійців. На думку автора, тільки комуністи вважали, що «Австрія ніколи не була частиною німецької нації, що австрійський народ протягом тривалого часу йде шляхом самостійного національного розвитку». Навпаки, буржуазія і інтелігенція, стверджував К. Аврамов, – в цілому, виходили з того, що австрійці є частиною німецької нації.

Деякі автори обґрунтовували не тільки тезу про можливість самостійного розвитку країни, а й точку зору, що австрійська нація – продукт багатовікового історичного розвитку.

Відомий дослідник новітньої історії Австрії М. Полтавський, розмірковуючи над питанням, чи було приєднання Австрії до Німеччини добровільним або було анексією однієї держави другою, але залишив поза увагою проблему національної само ідентифікації австрійців. Спираючись на праці зарубіжних істориків (А. Баллока, Г. Брук-Шеферда, К. Штадлера і ін.) і данні парламентських виборів, автор робить висновок, що «ідея аншлюсу не мала серйозного відгуку в масах трудящих».

Отже, національна ідентичність австрійських німців до 1938 р. помітно відрізнялася від національної самосвідомості німецьких німців. Сучасний російський історик C. Кретинин досліджує (з опорою на твори теоретиків соціал-демократії, австрійські періодичні видання та архівні матеріали) погляди і діяльність ідеологів австромарксізма.

Якщо В. Бауер пропагував приєднання до Німеччини, мотивуючи аншлюс нежиттєздатністю, Австрії, як державного утворення, то, по                      К. Реннер, пише C. Кретинин, «австрійський народ утворює єдину мовну спільність з німцями Німеччини, але це не заважає австрійцям бути іншою нацією». Роль лідерів соціал-демократичної партії К. Реннера і О. Бауера в дозволі німецького національного питання в Австрії висвітлювалася        автором і в більш ранніх публікаціях.

Монографія Є. Сироткіної, виконана, на основі її кандидатської дисертації, є перший в вітчизняний історіографії досвід ґрунтовного дослідження національної самосвідомості австрійців. Спираючись на велику джерельну базу та роботи австрійських дослідників, автор доводить: «Не дивлячись на те, що австрійські німці в XIX – початку XX ст. вже зробили реальні кроки на шляху до усвідомлення і декларуванню своєї національно-державної, ідентичності, переходу до цілком певної, відокремленої самостійної австрійської самосвідомості так і не відбулося».

Вивчення національної проблематики в Австрії залежало від коливань політичної кон’юнктури і зміни поколінь дослідників. У міжвоєнний період, коли частина інтелектуальної еліти була переконана в нежиттєздатності молодої республіки, більшість вчених і публіцистів доводили спільність австрійських і німецьких німців.

З крахом нацистського режиму в суспільній свідомості піднімається анти гетьманська хвиля австрійської самобутності. У дослідників відродився інтерес до все німецької спільності.

У науковому середовищі розгорнулася гостра дискусія, в ході якої констатувала вплив політичної кон’юнктури на утримання прийнятих в історіографії понять і термінів, в тому, числі і з етнічної історії.

Незважаючи на ґрунтовність висновків цих дослідників, наукове вивчення проблеми австрійської національної само ідентифікації вимагало свого продовження. Західнонімецький історик К. Ердман випустив в 1985 р монографію «Слід Австрії в німецькій історії: три держави, дві нації, один народ?», в якій, незважаючи на знак питання в назві, наполягав на спільності німецького і австрійського народу, хоча і поділяв ці дві нації. Робота викликала дискусію як в науковому світі, так і серед широкої громадськості двох країн, особливо в Австрії.

Вчені обох держав були також тісно пов’язані один з одним, програмою наукових досліджень, метою робіт, методами, тематикою публікацій. Акцентування спільної історії, спільних інтересів, економічного, політичного і військового чинників (особливо в період Першої світової війни) співпраці Австрії та Німеччини, було характерною рисою досліджень істориків означеного історичного періоду, а саме 1918 – 1938 рр. Серед сучасних вітчизняних дослідників історії австрійсько-німецьких відносин, хотілось би виділити праці історика Н. Папенко.

Таким чином, в роботах, присвячених аналізу зовнішній та внутрішній політики Першої Австрійської республіки 1918-1938 рр., досить докладно розбирається всі важливі чинники та складові державотворення Австрійської держави, в цей історичний період.

Джерельна база дослідження в даній роботі представлена списком літератури і джерел по темі дослідження. Серед праць, які заслуговують на увагу, багато досліджень які безпосередньо стосуються історичного та політичного життя Першої Австрійської республіки (1918-1938 рр.), в загальних рисах розкривають її внутрішню і зовнішню політику. Серед праць виділімо дослідження, таких авторів, як: Атлас З. «Политика аншлюса австрийской социал-демократией (октябрь-ноябрь                 1918 г.)»; Белецкий В. «Австрийская нация – продукт многовекового развития»; Воцелка К. История Австрии; Ватлин А. «Австрия в XX в.»;  Турок В. «Очерки истории Австрии. 1918-1929 гг.»; Турок В. «Очерки истории Австрии 1929-1938 гг.»; Хобсбаум Э. «Эпоха крайностей: Короткий двадцатый век (1914-1991)»; Полтавский М. «История Австрии»: Пути государственного и национального развития; Крестьянинов P. «Австрия вчера и сегодня»;  Горохов В. «История международных отношений 1918-1939».

В наведених вище дослідженнях автори акцентували увагу на загальних питаннях внутрішньої  і зовнішньої політики.

Окрема група досліджень присвячена важливим питанням політичного та суспільного життя часів існування Першої Австрійської Республіки (1918-1938 рр.), наприклад, таким як Аншлюс. Серед авторів які займаються цією проблемою, акцентуємо увагу на таких, як Н. Папенко, яка в своїй праці  «Аншлюс в історії австрійсько-німецьких відносин упродовж 1918-1919 рр.», аналізує питання аншлюсу станом на 1918-1919 роки. Автор Величко О. в праці «Национальный вопрос в австрийской общественно-политической мысли (1914-1920 гг.)», розкриває політичний стан в країні в цей час. Автор Вэнк С. в своїй праці «Династическая идея или многонациональное государство: размышления о наследии империи Габсбургов в национальном вопросе», наводить думку про національні особливості країн імперії  Габсбургів. Автор Полтавский М. в книзі «Австрийский народ и аншлюс 1938 г.» розкриває всі питання цієї історичної події.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що національна ідентифікація австрійських німців в період Першої республіки є предметом спеціального дослідження:

1. розкрито механізм впливу історичної пам’яті австрійських німців на їх національну ідентифікацію;
2. осмислено бачення альтернатив австрійської державності в контексті пошуку національної ідентичності;
3. простежено зміни в національній самосвідомості австрійських німців в зв’язку зі зрушеннями в соціально-економічному та політичному розвитку Першої австрійської республіки. 

Розділ 1. Внутрішня політика Австрії та вплив політичних партій на життя суспільства

(Феномен австрофашизма, вплив пангерманських настроїв і т.ін.).

Загибель Габсбурзької імперії була не тільки геополітичною катастрофою, що зробила вплив на долю Європи XX ст., а й крахом усіх очікувань австрійців: політичних та соціальних, а також викликала глибоку психологічну кризу у суспільній свідомості.

Сформована поколіннями історична пам’ять в нових умовах не могла забезпечити безперервну трансляцію історичного досвіду. Інтелектуальна еліта, що відповідає за напрямок і коригування формування історичної пам’яті, була розгублена і не готова до таких викликів. Ніхто з найбільш прозорливих політиків чи громадських діячів не міг передбачити появи самостійної держави, що складається практично виключно з австрійських німців.

Тому в період Першої республіки ми бачимо існування і навіть спроби реалізації двох популярних проектів часів імперії: Дунайської федерації і возз’єднання австрійських німців з Великонімецькою спільністю. Інтелектуальна і державна еліта міжвоєнної Австрії, вихована інтелігенція імперії, прагнула втілити ідеї, незважаючи на те, що виконання їх було вже неможливо. Однак вже в період імперії були закладені певні передумови для становлення самобутньої австрійської нації, процес складання якої завершився вже в період Другої республіки.

Дослідження поглядів інтелектуальної та політичної еліти Габсбурзької імперії дозволили нам дослідити витоки ідеологічних настанов Першої республіки. Ідея аншлюсу, що виросла з пропаганди Великогерманської спільності в Габсбурзької імперії, проект Дунайської федерації, в основі якого лежала ідея особливої місії австрійських німців в регіоні, і навіть формування австрійської нації своєю появою в міжвоєнній період зобов’язані були, в числі ряду інших факторів, особливостей розвитку історичної пам’яті еліти Першої республіки.

Що стосується історичної пам’яті австрійських мас, то вона справила на національну ідентифікацію населення Першої республіки суперечливий вплив. У масовій свідомості були присутні як елементи, що стримували формування самобутньої австрійської нації (стійкий регіональний патріотизм, сакралізація Габсбурзької династії – символу наднаціональної держави), так і компоненти протиставлення австрійських і німецьких німців (в фольклорі, релігії), які сприяли в подальшому розвитку державної австрійської нації.

Після краху Габсбурзької імперії жителі Австрійської республіки зіткнулися з необхідністю вибору подальшого державного розвитку. Оцінки перспектив австрійської державності з позиції політичної еліти і громадської думки міжвоєнної Австрії – це не тільки індикатор національної ідентичності, а й важливий чинник її формування[1].

Лідери соціал-демократів вважали, що приєднання до Німеччини вирішить економічні проблеми, з якими зіткнулася молода республіка, і буде сприяти побудові соціалізму. Пункт про аншлюс був складовою частиною програми партії з 1918 по 1933 рр. Проект Дунайської федерації розглядався ідеологами соціал-демократів – як альтернативний варіант розвитку австрійської державності.

Активним пропагандистом приєднання до Німеччини був австрійський політичний діяч, теоретик австромарксизма, генеральний секретар Соціал-демократичної партії Австрії Отто Бауер. У своїх книгах, статтях в газеті «Арбайтер Цайтунг», виступах він вказував на нежиттєздатність Австрійської республіки, викликану малими розмірами молодої держави, втратою значної частини ресурсної бази та економічних зв’язків.

В якості важливого аргументу приєднання до Німеччини О. Бауер висував ідеологічну близькість двох країн, розглядаючи таким чином аншлюс як «головну передумову для здійснення соціалізму» (концепція «соціалістичного аншлюсу»)[2] .

Карл Реннер, погоджуючись з тими, хто посилався на переваги аншлюсу до Німеччини, проте, розглядав його лише як один з варіантів консолідації Австрії з іншими країнами, в тому числі з державами-наступники Габсбурзької імперії, заради стабілізації економічної і соціальної ситуації. Виділяючи в німецькому національному питанні в якості первинного компонента етнічну близькість, він виступав на захист прав німецьких національних меншин в ненімецьких частинах колишньої Габсбурзької імперії. На відміну від свого колеги по партії, К.Реннер прийняв анексію Австрії Німецьким Рейхом в 1938 р., мотивуючи свою позицію мовної та культурної близькістю австрійських і німецьких німців.

Однозначно визначити ставлення соціал-християн до альтернатив розвитку австрійської державності досить складно. Позиція Християнсько-соціальної партії Австрії (ХСП) витікає не тільки з її ідеологічної доктрини, але продиктованою економічною та політичною ситуацією 1920-1930-х рр. Представники цієї партії перебували при владі майже на всьому протязі існування Першої республіки і для них було ясно, що лише самостійна Австрія може розраховувати на отримання необхідних кредитів від західних держав[3].

Так, лідер партії, канцлер Ігнац Зейпель, хоча і тяжів до ідеї Дунайської федерації, розумів, що тільки в рамках невеликої держави, спираючись на фінансову допомогу держав-переможниць, можливий порятунок країни від економічного колапсу.

Визнаючи етнічну близькість німців Австрії та Німеччини, він розробив концепцію «Дві держави – одна нація», якою керувалися вже його наступники на посаді канцлера Австрії, зокрема Е. Дольфус і К. Шушніг.

У перші повоєнні роки аншлюс сприймався більшістю населення як панацея від економічних і соціальних тягот. Пізніше перспектива приєднання до Німеччини вже не мала масової підтримки. Її послідовним пропагандистом залишалася тільки Пангерманська налаштована частина інтелектуальної та політична еліти.

Короткочасний підйом прихильників аншлюсу спостерігався після прийняття «несправедливого» Сен-Жерменського мирного договору (1919 р.) і в розпал світової фінансової кризи (початок 1930-х рр.). В зв’язку з погіршенням економічної і соціальної обстановки.

Відносна популярність проекту Дунайської федерації пояснювалася прагненням еліти суспільства до реалізації успадкованої від Австро-Угорщини ідеї особливої місії австрійських німців – трансляції німецької культури в країни Центральної і Південно-Східної Європи – і ностальгією широких верств австрійців по Габсбурзької імперії.

Однак її реалізація наштовхувалася на запеклий опір молодих країн-спадкоємиць Габсбурзької імперії, які не бачили економічної вигоди у співпраці з Австрією і не хотіли втрачати свою самостійність.

Типовими для поглядів художньої та інтелектуальної еліти, оформлених в теоретичні концепції і разом з тим емоційно забарвлених, були уявлення Йозефа Рота про особливу місію Австрії в Середній Європі.

Католицька інтелігенція (Р. фон Кралик) плекала надію на відновлення імперії під егідою Австрії і пропагувала ідею про особливу місію австрійських німців, спрямованої на поширення німецької культури. Фінансова еліта, як правило, виступала проти аншлюсу, так як боялася конкуренції німецької важкої промисловості і «більшовицьких» настроїв в сусідній країні[4].

Прихильниками аншлюсу були робочі великих заводів – основний електорат соціал-демократичної партії Австрії, проте їх чисельність була невелика. Дрібні ремісники розраховували, що приєднання до Німеччині буде сприяти збільшенню кількості замовлень. Однак під ударами фінансово-економічних криз в їх настроях помітно посилилася ностальгія за «старими добрими часами» монархії. Найбільш численна паства католицької церкви і основний електорат Християнсько-соціальної партії – селянство – було налаштоване проти аншлюсу до протестантської Німеччини і не сприймало «столичну» соціал-демократичну пропаганду на користь приєднання.

У перші повоєнні роки питання про національну приналежність було спірним: за винятком аристократів і колишніх імперських чиновників, які продовжували ідентифікувати себе з Габсбурзької монархією і австрійством, більшість населення молодої республіки вважало себе, перш за все, німцями.

З цим був пов’язаний зароджуваний «малоавстрійскій» патріотизм. Він проявлявся в пропаганді австрійської німецької культури (переважно, увага приділялася досягненням австрійських німців в період Австро-Угорщини), апології імперської історії та навіть ландшафту (останнє чітко видно з тексту нового австрійського гімну О. Кернштока, офіційно прийнятого в 1929 р).

«Габсбургський міф» був представлений в художній літературі Першої республіки (Р. Музіль, Й. Рот, Ф. Верфель, С. Цвейг і ін.).

Яскравим прикладом австрійського патріотизму служить мова А. Вільдганса, присвячена десятиріччю республіки. Апелюючи до історії, досягнень культури, національного характеру, Вільдганс викликав у своїх слухачів почуття гордості за батьківщину. Цю ж мету переслідував Зальцбургский музично-драматичний фестиваль, який регулярно проходив з 1920 року[5].

В той же час у розглянутий період прихильники загально німецької ідентичності були ще досить численні. Найбільш активними і послідовними серед них залишалися представники соціал-демократичної партії і німецькі націоналісти (О. Бауер, К. Реннер, М. Йелуш).

Прихід нацистів до влади в сусідній Німеччині подвиг політичну еліту Австрії на боротьбу за збереження незалежності країни. Політика корпоративного режиму була спрямована на зміцнення авторитету уряду, підтримка духу австрійського патріотизму, традицій, католицтва.

Ідеологія корпоративної держави випливала з австрійської імперської ідеї. Габсбурги в цьому випадку виступали як символ сильної і незалежної країни. Не випадково в даний період зростання монархістських настроїв спостерігаються серед широких верств населення. Помітну роль в цьому зіграла австрійська література того часу (Й. Рот, Ф. Верфель).

Корпоративна держава, що поклала в основу своєї ідеології католицизм, підвищило авторитет священиків, що впливало на настрої пастви, в тому числі на їх національні переваги.

Єпископ Іоханес Гфеллнер та інші служителі церкви закликали до протидії комунізму і націонал-соціалізму. Протиставлення католиків-австрійців і протестантів-прусаків (германців), корпоративному режиму в Австрії та нацистської диктатури в Німеччині підкреслювало своєрідність австрійських німців, зміцнюючи в їх свідомості уявлення про самобутню австрійською нації[6].

Прихильниками цієї концепції були ідеолог КПА Артур Клар, що спирався на визначення нації Й. Сталіна, і історик Ернст Карл-Вінтер, який довів до логічного завершення поширену корпоративну державну ідею про австрійців – як «кращих» німців.

Німецький імперіалізм з самого виникнення Австрійської республіки домагався здійснення аншлюсу, замаскованого демагогією про «відновлення» двох споріднених народів. Разом з тим аншлюс займав чільне місце в загальній системі заходів німецького імперіалізму в справі підготовки другої світової війни і реалізації злочинних планів гітлерівської Німеччини.

Період 1918 – 1923 рр. став часом гострих політичних дискусій з питання об’єднання двох німецькомовних держав Австрії та Німеччини. Протягом військового часу план «Середня Європа» був головною складовою німецько-австрійських відносин і змушував вірити в майбутнє обох імперій. З поразкою і розпадом Габсбурзької імперії програма Середньої Європи була остаточно забута. Замість цього плану виникла ідея приєднання (аншлюсу), ідея Великої Німеччини.

На основі проведеного дослідження ми прийшли до наступних висновків. Інтерес до аншлюсу виник задовго до початку Першої світової війни. Після закінчення Першої світової війни соціал-демократи Австрії мали дві основні концепції вирішення національного питання в післявоєнний період: концепція «соціалістичного аншлюсу», яка передбачала об’єднання німецьких і австрійських німців в єдину національну державу, і концепція Дунайської федерації, яка виходила з можливості створення на основі колишньої Австро-Угорщини федеративного або конфедеративного об’єднання. Тимчасове Національні збори проголосили Німецьку Австрію демократичною республікою і складовою частиною німецької держави, вирішивши тим самим питання на користь аншлюсу. Проблема аншлюсу зачіпає принципово багато аспектів: економічні, політичні та національні. В Австрії існувало безліч факторів, що впливають на здійснення приєднання в 1918 – 1921 рр.[7]

По-перше, фізичне і духовне пригнічення населення після чотирирічної війни, краху монархії і відділення областей;

по-друге, пошук великої держави, яка має вплив на міжнародній арені;

по-третє, почуття солідарності з точно такою ж державою (Німеччина) і економічні труднощі, які можна перемогти великою єдиною державою;

по-четверте, тісні економічні, політичні, військові та культурні зв’язки з Німеччиною;

по-п’яте, вплив національних течій і загальна політична історія.

Мотиви австрійського аншлюсу різноманітні. Головним мотивом для аншлюсу послужив страх народу Австрії перед самостійним існуванням, перед можливістю жити за рахунок власних ресурсів (природних, трудових, економічних) і в очікуваннях звільнення ззовні.

Нова республіка втратила надію на свою життєздатність і шукала приєднання до економічно більш розвиненою Німеччини. Ця невпевненість в собі пояснюється австрійським характером і закладена австрійської історією: Австрія існувала століттями, управлялась династіями разом з дворянством, бюрократією і жила за рахунок інших націй.

Австрія втратила більшу частину своїх територій і прагнула до створення великої держави, разом з яким можна було стати великою державою. На підставі вище сказаного можна зробити висновок, що Австрія не хотіла сама вирішувати свою долю і не вірила в свою життєздатність.

Незважаючи на конфесійні протиріччя між католиками і протестантами, більшість австрійців вимагали аншлюсу, який означав би перетворення Австрії фактично в провінцію і передбачав би панування Берліна над Віднем. Австрійському характером не вистачало протестантської етики.

«Переважна більшість австрійців висловлювалося за аншлюс. Безсумнівно, народне голосування показало б бажання більшості приєднатися до Німеччини»[8].

Але проблема аншлюсу зачіпала інтереси багатьох верств австрійського суспільства, які бачили в Німеччині конкурента і не бажали приєднуватися до економічно сильної Німеччини.

Частина буржуазії і банкірів побоювалася німецької конкуренції, аристократи і чиновники сподівалися на реставрацію монархії, а селянське населення, переважно католики, не бажали об’єднуватися з протестантськоюНімеччиною[9].

З цього випливає, що в 1918 – 1919 рр. рух за аншлюс не був народним; якщо під час періоду 1918 – 1938 рр. населення в Австрії і вимагало аншлюсу, то це в більшості випадків відбувалося через сформовані політичні і економічні умови, а не через почуття національної єдності.

Рішення проблеми аншлюсу ставилось в залежність від результатів мирної конференції. Австрійська зовнішня політика змушена була пристосовуватися до дійсності, і з жовтня 1922 р. соціал-демократи більш не зачіпали питання про приєднання. Австрія повністю залежала від продовольчих поставок і економічної допомоги країн-переможниць.

Ідея аншлюсу прямо випливала з Великонімецької концепції об’єднання Німеччини і була тісно пов’язана з пангерманізмом. Цього впливу не уникли і лідери австрійської соціал-демократії Отто Бауер і Карл Реннер, які були налаштовані націоналістично і стали головними ідеологами концепції «соціалістичного аншлюсу», розраховуючи вирішити і національні і соціальні питання. Реалізувати свої задуми їм не вдалося, хоча для цього були створені цілком реальні підстави, зокрема, укладений таємний протокол від 2 березня 1919 р., аналіз якого був нами проведено, так само як і охарактеризовано його оцінки зарубіжними істориками.

Через дії держав-переможниць, які прагнули послабити Німеччину і її союзників, Бауер не добився здійснення своєї мети – об’єднання всіх німців в одній державі і перебудови Європи на основі визнання за всіма народами права на самовизначення.

Його національна програма була далека від здійснення, як і ідеали революціонерів 1848 р.  Проте боротьба лідера зовнішньополітичного відомства Австрії не була безглуздою і безрезультатної. Як відзначав Бауер: «В момент, коли впала стара Австрія, вона поставила перед новою республікою новий національний ідеал»[10].

Це дало можливість Австрії будувати свої відносини з сусідніми державами на демократичних засадах, а страх країн Антанти перед здійсненням аншлюсу спонукав їх пом’якшити умови мирного договору з Австрією, надати їй фінансову допомогу і зміцнити її суверенітет.

Всі партії Австрії розглядали проблему аншлюсу, як остаточний варіант майбутньої історії своєї країни, якщо інші варіанти стануть неможливі: Дунайська федерація у християнських соціалістів і реставрація Габсбургів у Великонімецькій партії. І тільки комуністи стояли на позиції незалежної Австрії. Але вони становили меншість в Національних зборах і тому не мали можливості і політичних сил впливати на політику австрійської соціал-демократії.

Таким чином, між позиціями соціалістичних партій Австрії та Німеччини, так само як і серед простого населення цих країн існували різні бачення аншлюсу.

Німеччина домагалася аншлюсу з інших мотивів, ніж Австрія. Головний мотив бажання німців приєднати Австрію – компенсувати за рахунок приєднаної території важкі втрати в першій світовій війні. Це німецьке вимога ґрунтувалося на самовизначення народів і мало у своїй основі національний принцип.

А такий моральний базис надав стимул німецькій зовнішній політиці в боротьбі з Європою. Німеччина висунула три національні вимоги: по-перше, перегляд східних кордонів; по-друге, аншлюс Австрії; по-третє, ліквідація репарацій. Важливо відзначити той факт, що було незрозуміло, яку частину цих вимог здійснить Німеччина.

Громадська думка Німеччини віддавало перевагу вирішенню східного питання, а не аншлюсу. У зв’язку з цим німецький уряд зайняв стриману позицію з питання приєднання Австрії і не збирався форсувати події до закінчення мирних переговорів з країнами Антанти.

Але Німеччина переслідувала у зовнішній політиці свої цілі. Німці Німеччини все-таки плекали надію здійснити план «Drang nach Osten» ще з часів вільгельмского імперіалізму. Німецькі імперіалісти були готові обміняти свої претензії аншлюсу на анексію балтійських держав.

Розширення Німеччині для імперіалістів було набагато важливіше, ніж об’єднання. На цій підставі було б можливе будівництво державного блоку під керуванням Німеччини.

Крім політичних мотивів руху за аншлюс у Німеччині, були ще економічні та культурні мотиви. До них відноситься завоювання австрійського ринку, і використання більшої частини економічних ресурсів Відня і Балкан. Багато німців чекали від приєднання Австрії поновлення німецької культури і розглядали Австрію як міст до духовного взаєморозуміння Німеччини зі слов’янською Європою[11]. Але не можна забувати про те, що аншлюс – це проблема, яка стосується не тільки двох головних учасників в особі Австрії та Німеччини, а й Європи.

В 1933-1934 роках канцлером Енгельбертом Дольфусом був встановлений ультраправий авторитарний політичний режим австрофашизм (нім. Austro Faschismus) і проіснував до аншлюсу 1938 року. Термін австрофашизм застосовується, як правило, лівими істориками та політиками Австрії та Німеччини, тоді як представники правих партій вважають за краще нейтральну Ständestaat (буквально – станова держава, в реаліях XX століття – корпоративна держава).

В цілому кінець 1920-х років був досить успішним для австрійської економіки, що дозволило піднімати оплату праці і будувати муніципальне житло для робітників і державних службовців. Велика депресія, що почалася в кінці 1929 року, привела до масового безробіття і поставила хрест на соціальних програмах, що знову загострило боротьбу правих і лівих.

Праві ідеологи поширили в суспільстві думку про те, що «західна демократія» і парламентська форма держави неприйнятні для Австрії.

Соціал-демократи виграли місцеві вибори 1932 року в Відні. Праві сили побоювалися поразки на загальнонаціональних парламентських виборах, і взяли курс на силове захоплення влади і скасування демократичних виборів взагалі. Цей курс активно підтримав Беніто Муссоліні[12].

У лютому 1933 року стався парламентська криза в зв’язку з прийняттям закону про мінімальну оплату праці. Після того, як парламентські слухання зайшли в глухий кут, і три спікера поспіль подали у відставку, незважаючи на збережену можливість подолати кризу парламентськими методами, 4 березня канцлер Е. Дольфус (Християнсько-соціальна партія) розпустив парламент. Потім прослідувала низка дій, які встановили корпоративну диктатуру групи консерваторів, так само віддалених і від австрійських лівих, і від німецьких націоналістів.

У зв’язку з тим, що австрійські ліві були найбільш явною загрозою для влади, режим Дольфуса негайно заарештував безліч лівих активістів. Після заборони всіх інших політичних партій, ліквідації парламенту і демократії «Вітчизняний фронт» займав монопольне становище в австрійській політиці. Діяльність комуністів була міцно загнана в підпілля, але соціал-демократи і профспілки все ще залишалися впливовою силою.

Націонал-соціалізм проявився в Австрійській республіці ще в 1920-ті рр., Проте широке поширення він отримав, коли нацисти прийшли до влади в Німеччині. Так як націонал-соціалістичні видання, поряд з соціал-демократичними та комуністичними, були заборонені Е. Дольфусом, пропаганда нацистських ідей у Першій республіці була нелегальною або напівлегальної.

Її основним змістом було, не доказ етнічної спільності австрійців і німців, а демонстрація економічних і зовнішньополітичних успіхів гітлерівського режиму. Популярним легальним рупором пронацистської пропаганди був журнал «Унзер Медель» – друкований орган «Союзу німецьких дівчат». Створювалися легальні, пронацистські налаштовані організації як «Німецький соціальний народний союз», «Народний союз Східної марки» і ін. В австрійських містах проходили нацистські демонстрації. Для широких верств австрійців підтримка націонал-соціалістичної партії означала не тільки прийняття нацистської тези про етнічну єдність усіх німців, а бажання економічного процвітання і політичної стабільності Австрії.

Однак в числі австрійських нацистів, особливо в середовищі еліти, були і послідовники Великонімецької ідеології (А. Зейсс-Інкварт). У відповідь на поширення націонал-соціалізму мобілізувалися і антинацистські сили: в пресі з’являлися резолюції робочих зборів, багато представників творчої еліти в публіцистичних і художніх творах виступали проти поширення нацизму в Австрії.

Е. Дольфус був найбільш стійким ворогом німецького впливу. Однак, в липні 1934 року Е. Дольфус був убитий австрійськими есесівцями при спробі нацистського перевороту.

Використовуючи протиріччя між Гітлером і Муссоліні, його наступник Курт Шушніг зумів на якийсь час припинити спроби захоплення влади з боку німецьких та місцевих націонал-соціалістів. Однак, в 1936 р. Муссоліні, передбачав неминучий аншлюс, відмовився від суперечок з Німеччиною через Австрію, тим самим «здавши» незалежну Австрію. Режим агонізував до 12 березня 1938 року, коли перша республіка перестала існувати юридично.

Позитивне ставлення населення до аншлюсу 1938 року було викликано неприйняттям концепту про етнічну і культурну єдність австрійців і німців, а бажанням широких мас економічної та соціальної стабільності.

Питання приєднання стало європейським питанням, яке перейшло з німецької площині в сферу європейської політики[13].

Що стосується Європи, вона висувала аргументи «за» і «проти» аншлюсу. Британські політики довгий час не могли зайняти однозначну позицію в питанні приєднання Австрії до Німеччини. З одного боку, принцип національного самовизначення допускав об’єднання обох країн, а, з іншого боку, страх країн Антанти перед посиленням Німеччини за рахунок Австрії повністю заперечував можливість аншлюсу.

Наклавши заборону на аншлюс, країни Антанти вирішили кілька завдань. З одного боку, послабили становище Німеччини, як великої держави, з іншого боку, зберегли державу Німеччини, як засіб боротьби проти комунізму. Країни-переможниці не хотіли порушувати рівновагу в світі, встановлену ​​ними після війни.

Крім того, Європа відчувала страх перед Німеччиною, яка могла за допомогою аншлюсу відновити свою колишню міць в Європі за рахунок центрального географічного положення австрійських областей. І держави-переможниці наклали вето на аншлюс. Перша спроба здійснити приєднання не вдалася.

Таким чином, реалізація аншлюсу залежала не стільки від бажання і можливості австрійської нації об’єднатися зі своїми «братами по крові», скільки від зовнішніх факторів і, перш за все, від волі держав-переможниць[14].

Таким чином, після розпаду Австро-Угорської монархії і освіти Німецької Австрії австрійські соціал-демократи ставили понад усе інтернаціональні інтереси, з урахуванням яких прагнули до побудови соціалізму в своїй країні. Але проблема приєднання Австрії до Німеччини торкнулася, перш за все, національних інтересів.

В цьому була трагедія для всіх австрійських соціал-демократів, оскільки їхні гасла наповнили вже іншим змістом націоналісти, які прийшли до влади в 1933 р на чолі з Гітлером.

Ідея аншлюсу не витримала випробування часом, і це підтвердилося в 1945 р відновленням незалежності Австрії, підтвердивши тим самим свою відособленість від німців Німеччини.

Однак ця концепція належить до числа тих інтеграційних теорій, які згодом лягли в основу сучасної єдиної Європи.

2. Розділ. Зовнішня політика Австрії стосовно сусідніх держав та колишніх супротивників. (Австро-німецькі, австро-німецькі відносини і ставлення з Англією і Францією)

Стратегічне положення Австрії, її промисловий потенціал і природні багатства завжди привертали увагу імперіалістичних держав. Німецькі, англійські, французькі, італійські та американські імперіалісти вели між собою запеклу боротьбу за економічне і політичне панування в цій країні. Як зазначав голова Компартії Австрії Іоганн Копленіг: «після першої світової війни Австрія була іграшкою в руках імперіалістичних великих держав, які у величезній мірі впливали на економічний і політичний розвиток країни і сковували його»[15].

Ще в роки першої світової війни правлячі кола США прагнули зберегти Австро-Угорську імперію. Американські мільярдери були вельми зацікавлені в збереженні в Європі такого оплоту реакції, яким була габсбурзька монархія. 4 грудня 1917 року, на третій день після оголошення США війни Австро-Угорщини, президент США Вільсон, виступаючи в конгресі, заявив: «ми жодним чином не бажаємо ні послаблювати, ні перетворювати Австро-Угорську імперію».

Заява Вільсона стало яскравим свідченням намірів правлячих кіл США зберегти Австро-Угорщини реакційний монархічний режим і не допустити звільнення чехів, південних слов’ян і інших народів, поневолених Габсбургами, з-під влади своїх гнобителів.

Курс США на збереження габсбурзької монархії зустрів повну підтримку у англо-французьких правлячих кіл. Прем’єр-міністр Англії Ллойд-Джордж відверто писав у своїх мемуарах, що якби правлячі кола Австро-Угорщини погодилися задовольнити вимоги союзників, то «Великобританія і Франція дуже охоче потиснули б руку Габсбургам».

Однак спроби правлячих кіл США і Антанти врятувати імперію Габсбургів від розвалу закінчилися невдачею. Тоді американська дипломатія розробила і почала посилено висувати новий проект використання Австрії в своїх цілях. Цей проект полягав у проведенні аншлюсу, тобто в приєднанні Австрії до Німеччини[16].

У меморандумі державного секретаря США Роберта Лансинга від 20 вересня 1918 р. вказувалося, що США бажали бачити Австрію включеної в німецьку федерацію держав. Характерно, що за Австрією правлячі кола США прагнули залишити назву «Німецька Австрія». Така установка була не випадкова. Вона виходила із заперечення того факту, що австрійці є народом, відмінним від німців з усіма ознаками самостійної нації.

Таким чином, правлячі кола Австрії, активно висували після першої світової війни ідею аншлюсу, по суті робили лише те, що їм підказували правлячі кола США, які сміливо можуть оскаржувати пріоритет в розробці теорії нежиттєздатності Австрії, яка принесла багато шкоди австрійському народові.

Це, зокрема, визнає один з лідерів соціал-демократії Австрії Отто Бауер, який у своїй книзі «Австрійська революція 1918 р.» згадуючи про меморандум Лансинга, де було поставлено питання про аншлюс, говорив:  «ми знали також, що впливові державні діячі Сполучених Штатів вважали приєднання Німецької Австрії до Німеччини необхідним наслідком розпаду Габсбурзької монархії ще раніше, ніж Німецька Австрія»[17].

Однак правлячим колам США і Австрії в той час не вдалося домогтися здійснення аншлюсу. Цьому заважали насамперед імперіалістичні протиріччя в таборі Антанти. Французька монополістична буржуазія, позиції якої після першої світової війни зміцнювалися в Західній Європі, прекрасно розуміла, що аншлюс посилить Німеччину, значно ускладнить боротьбу Франції за гегемонію в Європі[18].

В ході Паризької мирної конференції французька дипломатія зуміла наполягти на заборону приєднання Австрії до Німеччини. Франція домоглася того, що в Версальський мирний договір була включена стаття 80, в якій говорилося: «Німеччина визнає і буде суворо поважати незалежність Австрії в межах, які будуть встановлені договором, укладеним між цією державою і головними союзниками і державами, що об’єдналися».

Німецький імперіалізм з самого виникнення Австрійської республіки домагався здійснення аншлюсу, замаскованого демагогією про «відновлення» двох споріднених народів. Разом з тим аншлюс займав чільне місце в загальній системі заходів німецького імперіалізму в справі підготовки другої світової війни і реалізації злочинних планів гітлерівської Німеччини.

Період 1918 – 1923 рр. став часом гострих політичних дискусій з питання об’єднання двох німецькомовних держав Австрії та Німеччини. Протягом військового часу план «Середня Європа» був головною складовою німецько-австрійських відносин і змушував вірити в майбутнє обох імперій. З поразкою і розпадом Габсбурзької імперії програма Середньої Європи була остаточно забута. Замість цього плану виникла ідея приєднання (аншлюсу), ідея Великої Німеччини[19].

Межі Першої Австрійської Республіки були визначені рішенням держав-переможниць – Сен-Жерменським мирним договором 10 вересня 1919 року, і включали області, що історично складали корінну Австрію.

У 1921 р. до складу Австрії була включена в результаті плебісциту також невелика частина Західної Угорщини з переважним австрійським населенням – провінція Бургенланд. Одним з центральних зовнішньополітичних аспектів з перших же днів австрійської революції стало питання про аншлюс.

Так, в прийнятому Національними зборами 12 листопада 1918 р. законі про форму держави в Австрії, який проголосив Австрію демократичною республікою, був параграф. У ньому йшлося: «Німецька Австрія є складовою частиною Німецької республіки».

Лідери соціал-демократичної партії, в той час найбільш впливовою, виступали з гаслом аншлюсу, вважаючи, що австрійські трудящі в єдиному німецькому державі спільно з німецьким пролетаріатом можуть успішно здійснити соціалістичну революцію. На догоду буржуазії, вони доводили австрійському народові, що Австрія нежиттєздатна і не може існувати самостійно. Це згодом стало вигідно німецьким фашистам, які використовували «теорію» нежиттєздатності Австрії також в якості одного з основних аргументів для аншлюсу[20].

Ця теорія була невірна. Правда, що після розпаду Австро-Угорщини на частку «німецької Австрії» залишилося тільки 13,2% площі колишньої імперії і тільки б 12,6% населення Австро-Угорщини. Але все ж за нею залишилися 34,2% індустріального виробництва імперії, 30% зайнятих в індустрії 7 % в ремеслі робітників.

Теорія про нежиттєздатність маленької Австрії спростовується історією інших країн. Так, наприклад, Ірландія була ще менше Австрії. Але Ірландія боролася за свою національну незалежність, вірячи в свою життєздатність, а Австрія, ставши суверенною національною державою в результаті наполегливої класової боротьби австрійських трудящих і національностей габсбурзької монархії, відмовилася від свого суверенітету. Поруч з Австрією існувала Швейцарія[21].

В 1918 році, після розпаду Австро-Угорської Імперії,  була введена державна  посада  міністр закордонних справ Австрії (нем. Aussenminister der Republik osterreich) – міністерський  пост в уряді Австрійської Республіки.  Після аншлюсу Австрії і ліквідації австрійської державності, 13 березня              1938 р.  пост міністра був скасований.

Після відновлення австрійської державності в 1945 року посада міністра закордонних справ країни була відновлена.

      Міністри закордонних справ Австрійської Республіки в 1918-1938 рр.

Віктор Адлер – (30 жовтня-11 листопада 1918 рр.), (СДПА);

Отто Бауер – (21 листопада 1918-26 липня 1919 рр.), (СДПА);

Карл Реннер – (26 липня 1919-22 жовтня 1920 рр.), (СДПА);

Міхаель Майр – (22 жовтня 1920-21 червня 1921 рр.), (ХСПА);

Йохан Шобер – (21 червня 1921-26 січня 1922 рр.), (державний службовець);

Вальтер Брайскі – (26- 27 січня 1922 рр.), (державний службовець);

Леопольд Геннет  – (27 січня-31 травня 1922 рр.), (державний службовець);

Альфред Грюнбергер – (31 травня 1922-20 листопада 1924 рр.), (ХСПА);

Генріх Матайя – (20 листопада 1924-15 січня 1926 рр.), (ХСПА);

Рудольф Рамек – (15 січня-20 жовтня 1926 рр.), (ХСПА);

Ігнац Зейпель- (20 жовтня 1926- 4 травня 1929), (ХСПА);

Ернст Штреерувіц – (4 травня-26 вересня 1929 рр.), (ХСПА);

Йохан Шобер – (26 вересня 1929 30 вересня 1930 рр.), (державний службовець);

Ігнац Зейпель – (30 вересня-4 грудня 1930 рр.), (ХСПА);

Йохан Шобер – (4 грудня 1930-29 січня 1932),  (державний службовець);

Карл Буреш – (29 січня-20 травня 1932 рр.), (ХСПА);

Енгельберт Дольфус – (20 травня 1932-10 липня 1934), (ХСПА, (ОФ);

Штефан Таушіц – (10 липня-3 серпня 1934), (Ландбунд, ОФ);

Егон Бергег-Вальденегг – (3 серпня 1934-14 травня 1936 рр.), (ОФ);

Курт Шушніг – (14 травня-11 липня 1936 рр.), (ОФ);

Гвідо Шмідт – (11 липня 1936-11 березня 1938 рр.), (ОФ);

Вільгельм Вольф – (11-13 березня 1938 рр.), (НСДАП).

У 1918 р. країна прийшла до загальної кризи. Цілий комплекс соціально-економічних, політичних і національних проблем поставили під сумнів саме збереження держави. У січні 1918 р. в промислових центрах країни відбувся страйк. До уряду було висунуто вимогу негайно укласти перемир’я.  Стали створюватися робітничі ради. На початку лютого почалося повстання матросів австро-угорського військово-морського флоту в бухті Котар[22].

Хоча влада зуміла відновити порядок,  восени ситуація стала повністю виходить з-під контролю. У польських, угорських, чеських, південнослов’янських землях імперії, почалися бурхливі державотворчої процеси і в другій половині  жовтня – початку листопада 1918 р. дуалістична Австро-Угорська монархія розпалася

На початку жовтня 1918 р. провідні австрійські партії – Соціал-демократична робітнича партія Австрії (СДРП), Християнсько-соціальна партія (ХСП) і пангерманської партія – уклали угоду про співпрацю з метою об’єднання німецьких земель імперії в єдину демократичну державу.

Становлення нової державної влади розпочалось 21 жовтня 1918 р., коли 210 депутатів рейхсрату (імперського представницького органу) оголосили себе «Тимчасовими Національними зборами» і заявили про створення незалежної Німецько-Австрійської держави.

30 жовтня через кворум був обраний орган виконавчої влади – Державна рада. Уповноважені Державної ради – державні секретарі – сформували власний уряд, на чолі якого став один з лідерів австрійської соціал-демократії Карл Реннер («1-ий уряд Реннері»).

3 листопада було підписано перемир’я з Антантою на віллі Джус. 12 листопада 1918 р. Тимчасові національні збори проголосили утворення Австрійської республіки.

Рейхсрат розпускати до виборів Установчих зборів, а регіональні представницькі органи – ландтаг – розширювалися за рахунок представників організацій робітників.

Таким чином буржуазно-демократична революція забезпечила припинення війни, ліквідацію монархії і початок демократизації системи державної влади.

При цьому була організована, узгоджена діяльність базових політичних сил Австрії, що дозволило забезпечити повну спадкоємність влади при докорінних змінах державного ладу – нові революційні органи державної влади створювалися на базі «старорежимних».

Уряд К. Реннері, який діяв протягом трьох місяців, остаточно ліквідував імперські державні інститути. 27 листопада був прийнятий новий, більш демократичний виборчий закон (наприклад, вперше право голосу було надано жінкам), а в грудні 1918 р. – закон про вибори до Конституційних національних зборів[23].

Хронологія важливих подій зовнішньополітичного розвитку Першої Австрійської республіки:

1919.02.16. Вибори до Установчих Зборів. СДПА набрав 1200 тис. голосів виборців, ХСП – 1.068 тис., Пангерманісти – 617 тис. голосів.

1919.03.16. Представник соціалістів Карл Реннер стає канцлером Австрії.

1919.04. Відень. Вибори до Рад, антиурядові демонстрації, сутички з поліцією. Захоплення робочими металургійних заводів в м. Донавіце. «Голодні бунти» в м. Відень, Лінц, Нейкірхен. Селянські заворушення в Східній Штирії.

1919.04.03. Установчі Збори ухвалили постанову про позбавлення династії Габсбургів всіх прав і вигнанні її з країни.

1919.04.07. Робітники заводів Альпійського металургійного товариства в Донавіце скинули адміністрацію і вибрали з-поміж себе директорію, яка взяла в свої руки управління підприємствами.

1919.06.10. Австрія висловлює протест проти рішень Паризької мирної конференції.

1919.06.14. Арешт поліцією 150 членів Комуністичної партії Австрії (КПА) у Відні.

1919.06.15. Демонстрація солідарності з Угорською Радянською Республікою у Відні. При спробі штурмом взяти будівлю в’язниці поліцією вбито 17, поранено 100 чол.

1919.07.15. Прийнято закон, який передбачає створення комісій по соціалізації на місцях. Він визначав порядок дій при експропріації промислових підприємств.

1919.07.20 Загальний страйк солідарності з боротьбою Радянської Росії і Угорщини (завершений 21 липня).

1919.07.29. Прийнято закон, який проголошував створення на базі існуючих державних підприємств кооперативних заводів і фабрик. Він допускав установлення змішаних підприємств, в яких міг брати участь і приватний пайовик за умови, що 51% становить суспільний капітал. Кооперативними стали «Об’єднана шкіряна і взуттєва фабрика», фабрика військового взуття, хімічні заводи Золленау і деякі інші підприємства.

1919.09.10. У Франції делегацією Австрії підписаний мирний договір з Антантою (Сен-Жерменський договір).

1919.10.17. Установчі Збори ратифікували Сен-Жерменський мирний договір від 10.09.1919 р.

1919.12.05. Королівство Сербії, Хорватії і Словенії (майбутня Югославія) погоджується укласти мирні договори з Австрією і Болгарією.

1920.06.04. У Франції, в Великому Тріанонському палаці підписано мирний договір між країнами Антанти і Угорщиною, згідно з яким Угорщина передавала до складу Австрії землю Бургенланд.

1920.07.16. Вступив в силу Сен-Жерменський мирний договір з Антантою від

1920.08.22. Відкрився перший Зальцбургский театральний фестиваль.

1920.10.01. Ухвалення Установчими зборами Конституції Австрійської республіки.

1920.10.10. Плебісцит про територіальну приналежність Словенської Карінтії, на яку претендувало КСХС, закінчився на користь Австрії.

1920.12.03. Австрія прийнята в Лігу Націй.

1920.12.09. Міхаель Хайніш обирається першим президентом Австрії.

1921. Економічна криза в промисловості, фінансах і сільському господарстві.

1921.08.24. США підписали мирний договір з Австрією.

1921.12.07. Укладено радянсько-австрійську торговельну угоду. США і Австрія відновлюють дипломатичні відносини.

1922.10.04. У Женеві підписано протокол, який забороняє Німеччини проводити аншлюс Австрії навіть у формі економічного союзу і протоколи Австрії з Великобританією, Францією, Італією і Чехословаччиною про міжнародну  позику уряду Австрії в 650 млн. золотих крон і політичних умовах його гарантії.

1923. В Відні, на конференції з координації роботи поліції заснована міжнародна організація «Інтерпол».

1923.01.02. Вступили в силу Женевські протоколи з країнами Антанти від 4.10.1922 р.

1924.02.29. Встановлення дипломатичних відносин між Австрією і СРСР.

1926.02. У відносинах між Італією і Австрією виникає напруженість через германізацію Південного Тіролю.

1926.10.15. В Австрії Ігнац Шейпель, представник Християнсько-соціалістичної партії, формує новий уряд, змінивши Рудольфа Рамека на посаді прем’єр-міністра.

1927.01. Шаттендорф. Напад хеймверовцев на Робочий будинок. Убито 2, поранено 7 осіб.

1927.04.  Парламентські вибори: СДПА зібрала 1, 5 млн. голосів, Блок ХСП і «пангерманцев» – 1, 7 млн., КПА – 16 тис. голосів.

1927.07.14. Віденський кримінальний суд виніс виправдувальний вирок учасникам нападу на Робочий будинок в Шаттендорф в січні 1927 р.

1927.07.15. Загальний страйк і демонстрація протесту в Відні проти вироку суду по «Шаттендорфскій справі». Спроба штурмом взяти Палац юстиції була відбита поліцією. Нападники втратили убитими 85 чол. ( «Кривава п’ятниця»).

1928.01.09. Судовий процес над керівником КПА І. Копленігом, обвинуваченим в організації нападу на Палац юстиції 15.07.1927 р.

1928.12.05.  Вільгельм Міклас змінює Міхаєля Хайніша на посаді президента Австрії.

1929.04.30. Ернст Штреерувіц призначається канцлером Австрії.

1929.09.26. Іоган Шобер формує в Австрії уряд за підтримки християнських соціалістів і націоналістів.

1930.02.06. Укладено «Договір про дружбу» між Австрією і Італією.

1930.12.03. Отто Ендер, представник християнських соціалістів, формує новий уряд Австрії.

1931.03.21. Австрія і Німеччина домовляються про митний союз. Франція, Італія до Чехословаччини заявляють протест, і питання передається в Лігу Націй і в Постійну палату міжнародного правосуддя в Гаазі.

1931.05.11. Банкрутством австрійського банку «Кредит-Анштальт». починається фінансова криза в Центральній Європі.

1931.06.16.  Банк Англії надає Австрії позику, в той час як Франція відмовляє цій країні в підтримці.

1931.06.21. В Австрії новий уряд формує Карл Буреш, представник християнських соціалістів.

1931.09.13. В Австрії зроблена невдала спроба державного військового перевороту на чолі з фашистським лідером Пфімером.

1932.05.20. Після відставки уряду К. Буреша (ХСП) новим федеральним канцлером Австрії став Е. Дольфус, колишній міністр сільського господарства, що сформував коаліційний уряд з ХСП і Аграрної партії.

1932.07.15. Підписано Женевський протокол про надання міжнародного позички Австрії за умови, що вона буде утримуватися від об’єднання з Німеччиною до 1952 року.

1933.02.20. Керівник «Хеймвера» Штаремберг, виступаючи в Віденському Концерт-хаузі заявив, що «Хеймвер готовий підтримати будь-який уряд, який розжене парламент».

1933.03 Декрети Е. Дольфуса про заборону Шуцбунду і приєднання загонів Хеймвера до поліції, про заборону зібрань і демонстрацій, про створення концтаборів.

Республіканський шуцбунд (нім. Republikanische Schutzbund – Союз оборони) – воєнізована організація Соціал-демократичної партії Австрії, створена в 1923 році і діяла до 1936 року. Шуцбунд був створений в 1923 році для самооборони соціал-демократичних і робітничих організацій і їх членів від збройних загонів хеймвера. Включав чеську секцію. У липні 1927 року Шуцбунд взяв участь в зіткненнях з хеймвером[24].

12 лютого 1934 року після обшуку в штаб-квартирі соціал-демократів в Лінці шуцбундовці і бойовики заборонених лівих організацій стихійно підняли повстання в Лінці, Відні та інших містах Австрії проти все більш і більш зрушується вправо уряду.

Однак, виступ Шуцбунду не був підтриманий СДПА і після декількох днів запеклих боїв, які стали відомими як Громадянська війна в Австрії, було придушене. Багато членів Шуцбунду були змушені емігрувати з країни або, як Ернст Фішер, перейшли на комуністичні позиції.

1933.03.07. Розпуск парламенту. Уряд канцлера Е. Дольфуса проголосив встановлення в країні «авторитарної системи правління».

1933.05.26. Заборонено діяльність КПА.

1933.06.19. В Австрії канцлер Дольфус віддає розпорядження про розпуск нацистської партії, однак нацистська агітація в країні триває.

1934.01.05. Загони Хеймвера почали захоплення редакцій газет СДПА в м.Лінц, Інсбрук, Грац і Ейзенштадт.

1934.02.01. В Австрії оголошується про розпуск всіх політичних партій окрім Вітчизняного фронту, в рядах якого австрійський канцлер Е.Дольфус. Щоб перешкодити цьому, на 12 лютого призначається загальний страйк, що закінчується невдачею (події тривали до 16 лютого).

1934.02.18. Відень. Розгром урядовими військами антифашистського повстання 12-18.02.1934 р За час боїв загинуло 12 тис. осіб, поранено 4 тис., Заарештовано близько 10 тис. чол.

1934.03.16 Італія, Австрія та Угорщина підписують Римські протоколи (процедура триває до 17 березня) про створення дунайського блоку на противагу Малій Антанті (Чехословаччина, Румунія та Югославія).

1934.04.30. Ухвалення нової Конституції Австрійської республіки.

1934.07.25. Відень. Спроба фашистського путчу. Нацистами, переодягненими в форму федеральної армії і поліції, захоплені радіостанція і резиденція канцлера Е. Дольфуса. Канцлер був важко поранений і до кінця дня помер. До вечора заколот був придушений урядовими військами[25].

1934.07.30. Новим канцлером Австрії замість убитого 25.07.1934 р.  Е. Дольфуса призначений К. Шушніг.

1934.08.01. Відень. Відновлено Шуцбунд (10 тис. чол.)

1935.01.07. Міністр закордонних справ Франції П. Лаваль і прем’єр-міністр Італії Б. Муссоліні підписали в Марселі (Франція) угоду про врегулювання відносин між Францією та Італією, що передбачала збереження незалежності Австрії.

1935.02. Створено Єдиного фронту КПА і СПА.

1935.02.12. Страйки і демонстрації в річницю лютневих боїв 1934 р.

1935.04.14. У м.Стреза (Італія) завершила роботу конференція Великобританії, Франції та Італії з питань порушення Німеччиною умов Версальського договору від 28.06.1919. Прийнята спільна декларація про недоторканність незалежності Австрії.

1935.07.04. Уряд К. Шушніга скасував «Антигабсбурзькі» закони і повернув частину імперської власності колишнім власникам.

1935.10.07. Канцлер К. Шушніг за підтримки князя Старемберга організовує «безкровний переворот» в МВС, спрямований проти глави відомства Е.Фея і його співробітників-нацистів.

1936.01. Б. Муссоліні в бесіді з послом Німеччини в Римі заявив, що Італія не буде заперечувати проти аншлюсу Австрії за умови гарантій незмінності австро-італійського кордону і відмови Німеччини від експансії на Адріатиці.

1936.03.23. Італія, Австрія та Угорщина підписують Римський пакт, який встановлює для учасників заборону на обговорення питань, пов’язаних з Дунаєм і прилеглими територіями; без консультацій з двома іншими країнами.

1936.04.01. В Австрії прийнятий Закон про загальну військову повинність, що передбачає ліквідацію штурмових загонів Хеймвера шляхом включення їх до складу регулярної армії, що було порушенням умов Сен-Жерменського договору 1919 року.

1936.05.21. В Австрії канцлер Курт Шушніг очолює Вітчизняний фронт, єдину дозволену в країні партію.

1936.07.11. Укладено угоду між Австрією і Німеччиною про узгодження австрійської зовнішньої політики з Німеччиною і введенні двох нацистів в уряд Австрії. Австро-німецька конвенція підтверджувала незалежність Австрії[26].

1936.10. Оголошено перший заклик до австрійської армії відповідно до закону про загальну військову повинність від 1.04.1936 р.

1936.10.10. Федеральний канцлер Австрії К. Шушніг отримав від парламенту надзвичайні повноваження в зв’язку з активізацією дій австрійських нацистів. Прийнято указ про скасування «Хеймвера» (фашистська «міліція») і включення його структури в Вітчизняний фронт.

1936.10.27. У Берліні підписано італо-німецьку угоду про кордони Австрії. Оформлена «вісь Берлін-Рим».

1936.11. У Відні підписано таємної австро-німецька угода про спільну боротьбу проти комунізму.

1937.01.15. В Австрії оголошена амністія щодо нацистів.

1937.02.14. В Австрії канцлер К.Шушніг тимчасово відмовляється від плану відновлення монархії Габсбургів.

1937.04.22. Австрійський канцлер К. Шушніг зустрічається в Венеції з італійським прем’єр-міністром Беніто Муссоліні

1937.05.31. Берлін. Зустріч посла Великобританії Гендерсона з німецьким послом в Австрії Папеном. Гендерсон: «Англія повністю розуміє необхідність врегулювання питання [про Австрію] в рамках німецького рейху».

1937.09.06. Берлін. Під час чергової зустрічі рейхсканцлера А. Гітлера з прем’єр-міністром Італії Б. Муссоліні отримано згоду Італії на «аншлюс» Австрії.

1937.11.19. Оберзальцберг. Зустріч А. Гітлера з МІД Великобританії Галіфакс. Обговорювалося питання про зміну кордонів Німеччини в Центральній Європі за рахунок Австрії, Польщі, Чехословаччини.

1937.11.23. Вашингтон. Отримано повідомлення посла США в Парижі (Франція) Булліта про твердий намір Німеччини здійснити аншлюс Австрії.

1938.02.07. У Відні підписано протокол про встановлення контролю Німеччини над зовнішньою політикою Австрії.

1938.02.12. Австрійський канцлер Курт Шушніг відвідує Адольфа Гітлера в Берхтесгадене і отримує наказ призначити прихильника нацистів Артура Зейс-Інкварта членом свого уряду і випустити на свободу всіх австрійських нацистів (16 лютого австрійський уряд оголошує про амністію нацистів).

1938.02.16. Уряд К.Шушніга оголосило про амністію нацистів.

1938.02.21. Лондон. Заява міністра фінансів Саймона в палаті громад, що Великобританія ніколи не давала спеціальних гарантій незалежності Австрії.

1938.02.22. Президент США Ф. Рузвельт на зустрічі з журналістами відмовився коментувати події в Австрії.

1938.02.24. У своєму виступі в парламенті канцлер К. Шушнінг  оголосив німецькі вимоги про проведення аншлюса Австрії. Демонстрація протесту біля будівлі парламенту проти аншлюса.

1938.02.25. Москва. Резолюція ІККІ по Австрійському питання.

1938.03.03. Берлін. У бесіді з послом Великобританії Гендерсоном А. Гітлер заявив, що в разі вибухів всередині Австрії та Чехословаччини, «Німеччина не залишиться нейтральною і буде діяти блискавично». Зі свого боку Гендерсон підтвердив, що Великобританія не буде перешкоджати аншлюсу Австрії.

1938.03.07. Відень. Конференція в Робочому будинку в столичному передмісті Флорісдорф зажадала проведення загального страйку проти аншлюсу і озброєння народу для відсічі німецької агресії.

1938.03.09. Австрійський канцлер К. Шушніг оголошує про проведення 12 березня плебісциту з питання про збереження незалежності.

1938.03.10. Берхесгаден. Отримавши повідомлення МІД Ріббентропа з Лондона про бесіду з МІД Великобританії Галіфакса, який заявив, що ні Великобританія, ні Франція не виступлять в разі дозволу Німеччиною Австрійського питання, А.Гітлер віддав наказ про здійснення плану «Отто» (аншлюс Австрії)[27] [19, С.52.].

1938.03.11. Директива А.Гітлера №1 про перехід німецькими військами німецько-австрійського кордону. Повідомлення Берлінського радіо про «криваве комуністичне повстання» в Австрії і про введення німецьких військ в Австрію для відновлення порядку.

1938.03.12. 200-тисячна німецька армія вступила на територію Австрії.

1938.03.13. У Відні сформовано нацистський уряд Зейс-Інкварта, який оголосив Австрію «німецької землею».

1938.03.14. Відень. Указ А. Гітлера про приєднання Австрії до Німецького рейху, як окрема провінція. Ліквідація незалежності Австрії[28] [11, С.72.].

Говорячи про протистояння австрійського фашизму і нацизму, слід мати на увазі, що мова тут йде не тільки про внутрішньополітичне протистоянні цих двох різнорідних і ворожих одна одній сил.

Австрійські нацисти були лише знаряддям агресивної політики Гітлера, який проголосив на сторінках «Майн Кампф», що «Німецька Австрія повинна повернутися в лоно своєї великої німецької батьківщини». Набагато доречніше і правильніше вести розмову про повномасштабне і безкомпромісне протистояння австрійського фашизму з набагато більш потужним  за багатьма параметрами державою – гітлерівської Німеччиною.

Існування Австрії в якості незалежної держави аж ніяк не входило в далекосяжні плани Гітлера, який з моменту свого приходу до влади почав надавати активний тиск на уряд Дольфуса, з вимогами включити представників австрійського філії НСДАП до складу його кабінету.

Отримавши відмову і відчувши протидію Дольфуса на шляху реалізації своїх планів, Гітлер став активно сприяти дестабілізації внутрішньополітичної обстановки в Австрії, готуючи і тренуючи на своїй території бойовиків австрійських СА і СС, сприяючи «засилання» їх на територію Австрії і стимулюючи їх терористичну активність[29]

Вибухи бомб в адміністративних будівлях і громадських місцях, виведення з ладу електростанцій, вбивства, множинні нападу на урядовців і прихильників Дольфуса стали своєрідною візитною карткою діяльності австрійського філії НСДАП того часу. Перейти до відкритої агресії проти Австрії Гітлеру заважала лише відверто дружня режиму Дольфуса позиція Муссоліні.

Дольфус, як відмінний дипломат, уміло скористався наявними на той історичний момент протиріччями між гітлерівською Німеччиною і Італією Муссоліні щодо можливих шляхів розвитку австрійської державності. 17 лютого 1934 р. англійські, італійські і французькі уряди підписали спільну декларацію на підтримку незалежності Австрії.

17 березня 1934 року уряди Італії, Австрії та Угорщини підписали Римські протоколи, відповідно до яких передбачалося проведення взаємних консультацій учасників угоди в разі виникнення загрози.

Підписання Австрією цих протоколів в значній мірі сприяло встановленню певної зовнішньополітичної залежності Австрії від Італії, але в той же час було дієвим засобом від можливої ​​агресії гітлерівської Німеччини, оскільки з позицією Італії Гітлер був змушений рахуватися. Орієнтуючись на зовнішньополітичне співробітництво з режимом Муссоліні, Дольфус успішно використовує в своїй внутрішній політиці італійський досвід по створенню ефективно працюючої станово-корпоративної систем[30].

Створюючи свою власну корпоративну систему, Дольфус відзначав, що Австрія повинна була стати «християнською і соціальною державою на базі корпоративної системи і під керівництвом авторитарного уряду». Як «добрий католик», він активно співпрацював з католицькою церквою, в тому числі в області «опіки» церквою різних масових корпоративних організацій: молодіжних, жіночих, професійних спілок.

1 травня 1934 року було проголошено, а з 1 листопада вступила в дію нова конституції республіки, що встановлює систему станового і корпоративного представництва.

Одночасно з прийняттям нової конституції в дію вступив Конкордат між Ватиканом і австрійським урядом. Відповідно до нього католицька церква отримала можливість створювати свою систему нижчих і середньо-освітніх навчальних закладів, фінансування яких відбувалося за рахунок державного бюджету. Слід зазначити, що подібні заходи уряду були досить логічні і природні, враховуючи традиційну орієнтацію представників фашистських рухів на духовне відродження нації. У цьому ключі досить символічним і демонстративним кроком виглядала відбулася в 1933 році заміна тексту національного гімну на текст вірша Германа Леопольди «Вам, молодим, добре буде після нас».

Прийняті урядом Дольфуса заходи, проте, не сприяли стабілізації внутрішньополітичної ситуації в Австрії. Зовнішня і внутрішня політика уряду Дольфуса, в значній мірі була орієнтована на Італію, спровокувала досить різку реакцію Гітлера.

25 липня 1934 року членами австрійських загонів СС була зроблена спроба здійснення в Австрії державного перевороту. Загін СС в кількості 150 осіб, переодягнених в австрійське військове і поліцейське обмундирування, здійснив збройне захоплення резиденції канцлера Дольфуса.

Сам Дольфус був важко поранений і, залишений есесівцями лежати, стікаючи кров’ю, на підлозі канцелярії, незабаром помер. Інший загін СС здійснив захоплення радіостанції, гучно оголосивши про повалення уряду Дольфуса і прихід до влади ставленика нацистів Рінтелена.

До кінця дня путч був повністю придушений поліцією і урядовими військами. Невдалий виступ нацистів був багато в чому зумовлено поганою підготовкою і слабкою організацією заколоту, пасивністю австрійських СА. Президент Міклас і, який очолив уряд міністр юстиції Шушніг зуміли оперативно відновити порядок в країні[31].

На звістку про вбивство австрійського канцлера негайно відреагувала Італія. Вірний своїм зобов’язанням і домовленостям з урядом Дольфуса, Муссоліні негайно відмобілізував і направив 4 італійські дивізії до Бреннерского перевалу для надання можливої військової допомоги австрійцям в разі вторгнення німецьких військ в Австрію.

Гітлер, який побоювався початку можливого військового конфлікту з Італією, був змушений відступити, відмовившись від планів негайного аншлюсу.

Проте, самим фактом фізичного усунення Дольфуса він домігся важливої політичної перемоги, оскільки наступник  Дольфуса на посаді канцлера і керівник австрійським фашистським рухом К. Шушніг, змінивший його 25 липня 1934 року, виявився слабшим і менш рішучим вождем і політиком, нездатним протистояти подальшим агресивним крокам Гітлера .

З приводу факту фізичного усунення Дольфуса існує версія, що воно було безпосередньо санкціоновано Гітлером після розпочатим Дольфусом розслідування про можливі єврейське коріння в походженні Гітлера. Характерно, що після вбивства Дольфуса дане розслідування було припинено і не відновлювалося.

Новий австрійський канцлер Курт фон Шушніг народився 14 грудня 1897 року в Ріве (Північна Італія). З успіхом закінчив єзуїтську школу, а після закінчення Першої світової війни здобув вищу юридичну освіту. Воював, був в полоні. Як полум’яний католик-традиціоналіст в 1927 році був обраний депутатом до парламенту від правлячої ХСП. У 1932 році став міністром юстиції в уряді Дольфуса, а після його загибелі в липні 1934 року – канцлером Австрії. Віце-канцлером в уряді Шушніга стає лідер Хеймвера – Штаремберг.

Опинившись на посаді канцлера і лідера Вітчизняного фронту, Шушніг продовжив політику Дольфуса на створення в Австрії авторитарної корпоративної держави і протидію наступу нацистів. В області зовнішньої політики стимулював розвиток італо-австрійських контактів, але виявився слабшим дипломатом, ніж особистий друг Муссоліні – Дольфус[32].

Зміцнюючи позиції свого уряду і Вітчизняного фронту, Шушніг свідомо йде на порушення умов Сен-Жерменського договору в області чисельності австрійських збройних сил, включаючи в їх склад збройні загони Хеймвера. 1 квітня 1936 року в країні вводиться Закон про загальну військову повинність. А 10 жовтня 1936 року вийшов декрет про остаточне скасування Хеймвера з включенням його структури в структуру Вітчизняного фронту.

Намагаючись стабілізувати австрійську економіку, Шушніг йде на укладення з Гітлером австро-німецької угоди, підписаної ним 11 липня 1936 року. Відповідно до нього гітлерівська Німеччина визнавала суверенітет Австрійської республіки, припиняла економічну блокаду Австрії, а також гарантувала, що «не чинитиме ні безпосереднього, ні непрямого впливу на внутрішньополітичне становище Австрії».

Зі свого боку, австрійський уряд обіцяв погоджувати свою зовнішньополітичну позицію з позицією Німеччини, а також включити до складу кабінету двох представників австрійської НСДАП.

Укладення даної угоди сприяло значній стабілізації, поліпшення економічної ситуації в Австрії, оскільки забезпечувало приплив в австрійську економіку німецьких інвестицій, збільшення попиту на австрійську промислову продукцію.

Але, в цілому, це були перші ознаки швидкого і неминучої поразки австрійського фашистського руху в його зіткненні з німецьким нацизмом.

У липні – жовтні 1936 року надзвичайно активізувалася діяльність австрійського НСДАП. 29 липня 1936 р. нацисти організували масову демонстрацію під гаслами: «Геть Шушніга! Один народ! Одна нація! Один фюрер!»[33].

У травні 1937 року ними була зроблена невдала спроба замаху на життя канцлера, а незабаром поліція запобігла черговій спробі нацистського державного перевороту. Шушніг, який отримав в жовтні 1936 року надзвичайні повноваження, поки досить успішно протистояв натиску австрійських нацистів.

Проте, після листопада 1936 року, створення політичної осі «Рим – Берлін» втратив міжнародної підтримки Муссоліні режим Шушніга був приречений.

Остаточна розв’язка цього протистояння настала в лютому-березні 1938 року. Неодноразово звинувачував австрійського канцлера в порушенні умов австро-німецьких угод, Гітлер 12 лютого 1938 року запросив Шушніга в Берлін, де в ультимативній формі, погрожуючи інтервенцією, зажадав від нього звільнення заарештованих членів НСДАП, а також надання представникам нацистів ряду міністерських постів, перш за все, поста міністра внутрішніх справ.

16 лютого 1938 року Шушніг був змушений оголосити амністію австрійським націонал-соціалістам, а також призначити на пост міністра внутрішніх справ – нациста А. Зейсс-Інкварта. В кінці лютого 1938 року нацистські організації Верхньої Австрії і Штирії спробували здійснити озброєний похід на Відень, але були зупинені армійськими і поліцейськими підрозділами.

Шушніг зробив останню спробу протидії зовнішній і внутрішній загрозі з боку німецького нацизму. Їм було оголошено про проведення 13 березня 1938 року плебісциту з питання про майбутнє країни. У відповідь Гітлер, зосередивши війська на кордоні з Австрією, висунув 11 березня 1938 року ультиматум з вимогами скасування плебісциту, відставки Шушніга і призначення австрійським канцлером нациста А. Зейсс-Інкварт.

Одночасно з цим загони австрійських нацистів приступили до захоплення урядових будівель і установ. Під тиском цих факторів 11 березня 1938 року Шушніг подав у відставку, поступившись канцлерським місцем Зейсс-Інкварту. Останній, отримавши відповідні вказівки з Берліна, звернувся до Німеччини з проханням про введення на територію Австрії німецьких військ для «відновлення в країні порядку»[34].

Рано вранці 12 березня 1938 року частини вермахту, не зустрівши опору австрійської армії, вступили на австрійську територію. 13 березня 1933 року канцлер А. Зейсс-Інкварт оголосив про приєднання Австрії до Німеччини. Австрія була включена до складу III Рейху, як окрема провінція. Колишній канцлер, лідер фашистського руху Австрії К. Шушніг, був заарештований нацистами.

Поразка австрійського фашизму в його сутичці з німецьким нацизмом було цілком природно і закономірно, враховуючи специфіку міжнародної політики того часу. Фактично, називаючи речі своїми іменами, австрійська республіка була просто подарована, здана Гітлеру провідними світовими державами.

Втративши підтримку досить тривалий час захищала її від Гітлера Італії, австрійські традиціоналісти виявилися один на один з постійним пресингом як ззовні, так і зсередини, німецькими націонал-соціалістами. З огляду на специфіку розвитку австрійської економіки, з її постійною залежністю від іноземного капіталу, в умовах десятиліттями триваючої соціально-політичної та економічної кризи, депресії і негараздів, розраховувати на інший розклад речей в тих умовах було б просто невірно.

Лідери фашистського руху Австрії – Е. Дольфус і К. Шушніг, спираючись на підтримку католицької церкви, зробили все, що тільки було в їх силах для розвитку і процвітання австрійської державності, протидіючи загрозі встановлення в Австрії як лівого, так і правого варіанту тоталітаризму.

Встановлення авторитарної диктатури разом зі створенням ефективно працюючої станово-корпоративної системи, покликані були безпосередньо сприяти відновленню в Австрії загублених основ організації громадянського суспільства, протидіяти руйнівним процесам «повстання мас». І, треба віддати належне, всередині країни, не беручи до уваги агресивну політику Гітлера, в кінцевому підсумку закономірно призвела до аншлюсу Австрії до Німеччини, їм майже вдалося протидіяти не тільки «червоній», а й «коричневій» загрозі[35].

Історія австрійського фашизму наочно демонструє очевидну різницю між двома такими важливими, але абсолютно протилежними поняттями, як «фашизм» і «нацизм». За весь час існування австрійської республіки з моменту її заснування до подальшого аншлюсу до гітлерівської Німеччиною ми можемо спостерігати гостру політичну боротьбу, зіткнення між представниками цих двох таких різних політичних течій. Їх відрізняє не тільки різниця ідеологій, політичних програм, а й специфіка прийомів і методів ведення політичної боротьби. Специфічною особливістю політики нацистів є їх ненависть до традиції, що не розбірливість у засобах, прагненні будь-яким чином досягти поставлених перед собою цілей. А тому не слід плутати і ототожнювати ці поняття.

Розділ 3. Соціальна політика Першої Австрійської Республіки

Трудящі маси в ході буржуазно-демократичної революції домоглися 8-годинного робочого дня, свободи зібрань, мітингів, створення робочих Рад на підприємствах. Все це було закріплено в Конституції 1920 року.

Були прийняті закони в області соціального і робочого законодавства: введена допомога з безробіття, страхування на випадок хвороби, відновлений розірвано під час війни недільний щотижневий відпочинок, обмежено використання дитячої праці в промисловості. На підприємствах був введений 8-годинний робочий день (налагоджений належний контроль, але поширити його дію на дрібні підприємства і майстерні не вдалося).

Велике значення для створення суверенної австрійської державності мала організація нових збройних сіл: з 5 листопада 1918 р. почав діяти австрійський фольксвер (нім. Volkswehr – «народна армія»). Його керівний склад формувався за рахунок колишніх кайзерівських офіцерів.

Вибори до Конституційних національних зборів (Установчі збори) принесли такі результати: СДРП набрала 40,76% і отримала 72 місця в парламенті, ХСП – 35,94% і 69 місць[36].

Такий результат не давав можливості сформувати уряд більшості жодної з партій. Складне внутрішнє становище і зовнішні обставини (країни Антанти погрожували в разі серйозного соціального вибуху окупувати країну) робили неминучим створення коаліції головних політичних партій.

15 березня 1919 р. коаліційний уряд був сформований за участю представників  СДРП і ХСП, а також декількох безпартійних фахівців. На чолі його залишився К. Ренер («2-й уряд Ренері»). Термін повноважень уряду обмежувався часом підписання мирного договору з Австрією[37] [4, С.74.].

Протягом всього міжвоєнного періоду Австрія болісно намагалася знайти себе в зміненій Європі. Це мовне кліше, але за ним стоять багатотисячні демонстрації, які переростали в збройні зіткнення; державний переворот (і ще кілька невдалих); вбивство канцлера Дольфуса; шок від економічної кризи початку тридцятих і, нарешті, аншлюс – приєднання до нацистської Німеччини.

Дефіцит державного бюджету, інфляція, масове безробіття, голод, соціальна нестабільність, вуличні заворушення. Ці слова найбільш чітко характеризують ситуацію, в якій перебувала Австрійська республіка на початку 20-х років минулого століття.

У 1922 року 1 швейцарський франк коштував 1.350 крон, в серпні – 11 000 тис. крон. У травні 1922 року заново сформований коаліційний уряд (ХСП і Велико-німецької народної партії) очолив представник ХСП –  Ігнац Зейпель.

Розуміючи, що оздоровити економіку Австрії, яка знаходилась в занепаді, можна тільки за допомогою іноземних позик, уряд Зейпеля, опинившись в безвиході, в жовтні 1922 року була підписана Женевська угода з країнами Антанти. За цією угодою Австрії надавався позику в розмірі 650 млн. золотих крон для її економічного і фінансового оздоровлення, на 20 років були відстрочені виплати репарацій.

Отримані від країн Антанти гроші були дуже доречними, але за це була заплачена досить висока ціна.

За умовами Женевських угод Австрія зобов’язувалась протягом 20 років не відмовлятися від своєї незалежності, а в перебігу найближчих 2-х років скоротити свої державні витрати і стабілізувати бюджет. Одночасно з цим над австрійської економікою і фінансами встановлювався контроль спеціального комітету Ліги Націй, генеральний секретар якого, голландець Циммерман, отримував право вето на будь-які рішення австрійського парламенту в фінансово-економічній області[38].

Австрійська економіка виявилася в прямій залежності від іноземного капіталу, перш за все, англійського та американського.

Виконати вимоги щодо зниження державних витрат австрійському уряду вдалося лише за рахунок звільнення близько 100 тисяч державних службовців, зниження заробітних плат, зменшення соціальної допомоги, підвищення прямих і непрямих податків, митних тарифів.

Подібні заходи, природно, не надали йому популярності і не знизили соціальну напруженість. Однак в 1923 році в австрійській економіки все ж спостерігалася деяка стабілізація валюти, перш за все, за рахунок доходів від експорту заліза і металевих виробів, несподіване зростання попиту на які викликав франко-німецький конфлікт, який призвів до окупація Рура французькими військами.

Втім, 1924 рік повністю розвіяв надії на економічну стабілізацію в країні. Країною прокотилася ціла хвиля банкрутств банків, акціонерних товариств і торгово-промислових фірм.

Із закінченням франко-німецького конфлікту майже повністю припинилося виробництво чавуну і прокату. На країну обрушилася тривала і важка депресія, сотні тисяч людей, перш за все, промислових робітників, опинились  на вулиці, ставши безробітними.

До 1927 року кількість безробітних досягла 300 тисяч чоловік (понад 30% від загального числа промислових робітників в Австрії). Багато фабрик і заводи виявилися закритими. Практично у всіх галузях промисловості спостерігалася значне недовантаження (до 50% і вище) промислових потужностей.

Лише в 1928 році в Австрії було досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва. Але ні безробіття, ні соціально-економічна криза подолані так і не були. Соціальна нестабільність та економічні негаразди загострювали політичну обстановку в країні. Буденністю стали вуличні заворушення і зіткнення між соціалістами і традиціоналістами. У 1927 році одне з таких зіткнень призвело країну до гострої політичної кризи[39].

Загострення пристрастей у взаєминах двох політичних сил закономірно досягло свого апогею в 1929 році з початком світової економічної кризи, що ознаменувало собою провал політики оздоровлення економіки, що проводиться урядом ХСП, і переходом у відкрите протистояння.

Світова економічна криза 1929-33 рр. мало надзвичайно важкі наслідки для ніяк не «одужуючий» австрійської економіки. Країною прокотилася низка банкрутств великих банків і фінансово-промислових компаній. У 1931 році терпить крах банк «Кредитанштальт», який контролює до 70% австрійських підприємств. Лише втручання уряду, змушеного виділити 1 млрд. шилінгів субсидій банку «Кредитанштальт», запобігло повному краху банківської системи Австрії.

Різко впало виробництво в ряді галузей австрійської промисловості. На довгі місяці зупинялося виробництво, закривалися заводи і фабрики, безробіття досягло загрозливих масштабів. Були відзначені випадки демонтажу та продажу на брухт дорогого промислового устаткування.

До січня 1932 року 60% лісопильних заводів Австрії припинило випуск своєї продукції. До 1934 року кількість безробітних досягла 600 тисяч чоловік.

Різко впали ціни і на сільськогосподарську продукцію. Ціна на жито в період з 1928 року по 1934 рік знизилася більш ніж на 40%, що викликало розорення багатьох селянських господарств.

Скоротився і оборот зовнішньої торгівлі, з 5538 млн. шилінгів в 1929 році до 2052 млн. шилінгів в 1934 році.

На цьому тлі не дивною була зростаюча активність протиборчих сил. Почастішали вуличні сутички між соціалістами і традиціоналістами, масові акції і демонстрація сил.

У повітрі пахло громадянською війною. Парламентська система австрійської республіки була не в змозі запобігти соціальному вибуху.  Прийняття конституції 1929 року було однією з найбільш значущих перемог австрійських фашистів в плані реалізації їх політичних програм щодо реформування авторитарного ладу і відродження корпоративної системи[40].

Однак для остаточної перемоги на цьому етапі їм не вистачало яскравого, харизматичного лідера, а також треба було згладити розбіжності всередині складових рух політичних партій і організацій. Тому період часу з моменту прийняття Конституції 1929 року до моменту приходу до влади в 1932 році Е. Дольфуса можна впевнено назвати часом подолання розбіжностей і остаточним формуванням (разом з появою довгоочікуваного лідера), фашистського руху в Австрії.

Як у Веймарській республіці, так і в Австрії нацисти грамотно скористалися всесвітньою економічною кризою для зміцнення свого впливу. Процес цей був поступовим і поетапним, чергувався не тільки з парламентськими, а й збройними методами боротьби.

Висновок

У 1919 році, на підставі Сен-Жерменського мирного договору, державу Німецька Австрія було скасовано, в результаті чого деякі землі з переважно німецьким населенням перейшли під юрисдикцію інших країн.

Під впливом Жовтневої соціалістичної революції, яка дала потужний поштовх національно-визвольному рухові пригноблених національностей Австро-Угорщини, і військових поразок в першій світовій війні габсбурзька імперія в 1918 р. розпалася. На її руїнах формувалися нові держави Центральної і Південно-Східної Європи. Хорвати і словенці об’єдналися з сербами в «Королівство Сербів, Хорватів і Словенців» (офіційна назва Югославія – з 1929 р.). Чехи і словаки створили Чехословаччину. Угорщина виділилася в самостійну державу.

Перша Австрійська Республіка – держава, що виникла на руїнах Австро-Угорської імперії і що існувала в період між Першою і Другою світовими війнами.

Перед австрійським народом постало завдання створення свою власну  національну державу. У жовтні-листопаді 1918 р. по всій Австрії прокотилася хвиля революційних виступів робітників і солдатів. Створювалися Ради робітничих і солдатських депутатів. У багатьох робочих центрах – райони Лінці, Штейр, Вінер-Нейштадта – формувалися загони Червоної гвардії. В країні були всі ознаки революційної ситуації, об’єктивна обстановка дозволяла трудящим масам взяти владу в свої руки.

Однак революція в листопаді 1918 р. в Австрії не вийшла за рамки буржуазно-демократичної революції. Слабкість суб’єктивного фактора – Компартія Австрії виникла 8 листопада 1918 року – і погоджувальна політика соціал-демократичного керівництва дозволили австрійської буржуазії захопити владу. Яка прийшла  до влади в жовтні 1918 р. уряд на чолі з лідером соціал-демократії Карлом Реннером в своїй внутрішній і зовнішній політиці виступив за збереження в Австрії основ монархічного, капіталістичного ладу, перетворення країни в опорний пункт загарбницьких планів імперіалістичних держав в Південно-Східній Європі.

Республікою Австрія була по суті лише де-факто, так як, згідно з конституцією, країна офіційно іменувалася Федеральною Державою Австрія. Цей етап історії країни був відзначений постійними сутичками між радикальними угрупованнями лівого і правого спрямування, яскравим прикладом чого може служити Липневе повстання 1927 року. Австрійська конституція вступила в силу в 1920 році, а вже в 1929 була скасована. Перша австрійська республіка припинила своє існування у зв’язку з аншлюсом («приєднанням») до нацистської Німеччини.

У післявоєнний період Австрією керувала коаліція лівих і правих сил, якій вдалося видати цілий ряд прогресивних соціально-економічних і трудових законів. У 1920 році коаліційний уряд затвердив Конституцію Австрії. Проте, країна відчувала істотний криза, що багато в чому зумовлювалося втратою економічно важливих регіонів, що опинилися в складі інших новоутворених країн. Ситуація ще більше ускладнювалася в результаті того, що багато з цих молодих держав були кредиторами віденських банків.

Після 1920 року провідною силою в уряді стала Християнсько-соціальна партія, що мала тісні зв’язки з римсько-католицькою церквою. Лідер партії Ігнац Зейпель, що зайняв пост канцлера, направив свої зусилля на створення політичної коаліції між провідними промисловцями і церквою. Незважаючи на довготривале перебування при владі однієї партії, стабільності це австрійської політиці аж ніяк не додало. Країну раз у раз розбурхували постійні сутички між лівою (Республіканський шуцбунд, Republikanischer Schutzbund) і правої (Союз захисту батьківщини, ньому. Heimwehr) політичними воєнізованими угрупованнями.

У 1927 році ліві провели масові акції протесту, приводом для яких стало виправдання судом правих радикалів, звинувачених у вбивстві чоловіка і дитини. Ця масштабна акція лівих сил відома в історії, як Липневе повстання 1927 року. В результаті заколот вдалося придушити лише за допомогою радикальних дій поліції, в результаті яких загинуло чимале число протестантів. Однак, незважаючи на всі урядові заходи, ескалація насильства в країні не припинялася до початку 1930-х, коли канцлером був обраний Енгельберт Дольфус.

Австрійці мають перевагу в порівнянні з деякими іншими народами: вони здатні вчитися історії. Її уроки були добре засвоєні, один з яких головний полягав у тому, що антагоністично розділене суспільство таїть в собі небезпеку саморуйнування, а то і стає легкою здобиччю ворогів.

Перше, що було зроблено австрійським товариством, – подолання класового, станового, нарешті, партійного протистояння, який переходив в роки Першої республіки (1918-1938 рр.) в збройні сутички. Вірно оцінивши реалії сьогодення, австрійці пішли по шляху успішного поступального розвитку. У суспільстві запанувало переконання, що силові методи вирішення суспільно-політичних проблем абсолютно неспроможні.

В політичному житті минулого Австрії склалися традиції, без збереження яких будівництво сучасної демократії не було б настільки успішним. Найважливіші серед них: висока ступінь організованості громадянського суспільства і відсутність національної зарозумілості, яка живить шовінізм.

В Австрії ще на рубежі XIX-XX століть були прийняті спеціальні закони про створення Палати підприємців, Палати зайнятих в сільському господарстві і Палати найманих працівників.

З тієї пори і понині членство у відповідній організації обов’язково для кожного зайнятого в економіці. Палати мають право законодавчої ініціативи, а «стовідсоткове» включення всіх працюючих додає їм суспільного значення.

Створені трохи пізніше добровільні громадські організації: союзи підприємців, профспілки працівників різних галузей народного господарства, людей вільних професій.

Висока організованість австрійського суспільства – масовість партійних, молодіжних та інших об’єднань привела до того, що кожен австрієць знаходиться  одночасно в декількох організаціях. Велика щільність організаційної мережі забезпечує, як мобілізаційні можливості суспільства, так і його стабільність.

Представники вищезгаданих палат, а також добровільних організацій регулярно зустрічаються все разом під головуванням глави уряду (федерального канцлера), щоб дійти згоди з найважливіших питань цін, праці і зарплати. Організований таким чином процес становить суть «соціального партнерства». Демократичний принцип «співучасті в управлінні» працівників підприємства, об’єднання останніх і навіть цілої галузі виробництва робить трудящих зацікавленими в «соціальному партнерстві». У даному разі всі ці організації суть початкові школи громадянськості.

Співпраця трьох сторін – держави, праці і капіталу – іноді називається неокорпоратівізмом. Австрія нині – країна самого розвиненого неокорпоратівізма; в цьому ряду ще ФРН, Швеція та Норвегія.

Трудові конфлікти, як і багато інших суспільно-політичні проблеми, тут вирішуються переважно за столом переговорів. Здатність до діалогу різних представників верств суспільства, віра в його результативність – основа сучасної політичної культури Австрії.

Сьогодні австрійська толерантність прикрашає формується «європейську ідентичність». В Австрії послідовно дотримуються права національних меншин: крім державного німецької мови офіційно визнані і «регіональні»: словенський, хорватський, угорський. Відкриті в останній третині ХХ століття в зв’язку з масовою іноземної імміграцією нові грані національного питання викликали до життя спеціальне законодавство.

Ліберальне, доброзичливе щодо іммігрантів, що надає їм рівні права з громадянами країни, воно викликало в деяких випадках несхвалення австрійців. Негайно президію парламенту випустив звернення до країні, підписаний керівниками парламентських фракцій. Там стоїть підпис нинішнього президента Хайнца Фішера, який керував на початку 90-х років фракцією Соціалістичної партії. Текст звернення починається фразою:

«Ми рішуче відкидаємо яку б то не було ворожість по відношенню до іноземців, особливо будь-якого роду насильство, і прихильні терпимості при вирішенні виникаючих проблем. Більш того, ми наполягаємо на визнанні загальних прав людини, без яких неможливо мирне існування суспільства, гідного людини».

Австрійське товариство традиційно розділено на два політичні табори. Один представлений Соціалістичною партією та громадськими організаціями, що прилягають до неї, її постійним електоратом. Інший представлений Народною партією (в минулому – Соціально-християнської), її організованим в різні союзи оточенням і електоратом. Інші партії, колись нечисленні, лише в останні десятиліття доросли до парламенту. Традиційні табори відтепер не антагоністи, а (при всій відмінності підходів до вирішення нагальних питань життя країни) партнери, зайняті розвитком національної економіки і зміцненням незалежної держави.

Консенсусна демократія, що склалася в країні, не передбачає перетрушування керівного шару в зв’язку зі зміною партії влади. Само собою зрозуміло, що деякі керівні пости правляча партія – при формуванні коаліції «пропорційно» – заміщає своїми прихильниками. Але закликаючи своїх, партії твердо дотримуються принципу професійного відбору.

Таким чином, сучасна політична культура Австрії є результат колективного досвіду суспільства, отриманого в різні періоди його розвитку. Вона знаходиться в постійному русі, і її статична картина буде невірним зображенням. Але деякі основні характеристики та тенденції піддаються розгляду. 

Список використаних джерел та літератури

1. Aussenpolitische Dokumente der Republik Österreich, 1918-1938(adö): Selbstbestimmung der Republik: Band 1 / Hrgs. A. Suppan, K. Koch, W. Rauscher. Oldenbourg, 1993. – 504 S
2. Außenpolitische Dokumente der Republik Österreich. Wien, 2006. –  542 S.
3. Berchtold K. Österreichische Parteiprogramme 1868-1966 / K. Berchtold. Wien, 1967. – 528 S.
4. Аврамов К. Это не повторится. Из истории захвата Австрии гитлеровской Германией / К. Аврамов – М., 1961. – 128 с.
5. Аншлюс в історії австрійсько-німецьких відносин упродовж 1918-1919 рр. / Н. Папенко  // Вісник КНУ. Історія. 2011. – Вип. 108. – С. 28-32.  
6. Арутюнов С. Этничность объективная реальность / С. Арутюнов // Этнографическое обозрение. 1995. – № 5. – С. 7-10.
7. Атлас З. Из истории образования Австрийской республики (Позиция австрийской социал-демократии) / З. Атлас // Некоторые вопросы всеобщей истории. Челябинск, 1972. – Вып. 7. – С. 43.
8. Атлас З. Политика аншлюса австрийской социал-демократией (октябрь-ноябрь 1918 г.) / З. Атлас // Проблемы социально-экономического развития Западной Европы в период империализма. – Челябинск, 1976. – Вып. 1. – С. 42-44.
9. Белецкий В. Австрийская нация – продукт многовекового развития / В. Белецкий // Новая и новейшая история. 1971. – № 6. – С. 26.
10. Бромлей Ю. Очерки теории этноса / Ю. Бромлей. – М., 2009. – 436 с.
11. Ватлин А. Австрия в XX в. / А. Ватлин. – М., 2006. – 222 с.
12. Величко О. Политический католицизм и рабочее движение в Австрии в 1918-1984 гг. / О. Величко. – М., 1985. – 222 с.
13. Величко О. Национальный вопрос в австрийской общественно-политической мысли (1914-1920 гг.) // Народы Габсбургской монархии в 1914-1920 гг.: от национальных движений к созданию национальных государств. М., 2010.
14. Величко О. Революция 1918 г. и национальной вопрос в Австрии / О. Величко // О революциях 1918 г. в Европе (Австрия, страны Центральной и Юго-Восточной Европы. М., 1979. – С. 27-47.
15. Вэнк С.  Династическая идея или многонациональное государство: размышления о наследии империи Габсбургов в национальном вопросе /              С. Вэнк // Австро-Венгрия: Опыт многонационального государства. – М., 1995.
16. Воцелка К. История Австрии / К. Воцелка. М., 2007. – 512 с.
17. Горохов В. История международных отношений 1918-1939 / В. Горохов. М., 2004. – 360 с.
18. Гальперин П. Психология как объективная наука / П. Гальперин. – М., 2008. – 478 с.
19. Геллнер Э. Нации и национализм / Э. Геллнер. М., 1991. – 319 с.
20. Гнатенко П. Национальный характер: мифы и реальность / П. Гнатенко. Киев, 1984. – 152 с.
21. Джонсон П. Современность: Мир с двадцатых по девяностые годы / П. Джонсон. – М., 1995. – Т. 1. – 312 с.
22. Зиммель Г. Избранное / Г. Зиммель. Т.1. – М., 1996. – 140 с.
23. Исламов Т. Империя Габсбургов. Становление и развитие. XVI-XIX вв. / Т. Исламов // Новая и новейшая история. 2001. – № 2. – С. 11-12.
24. Комарофф Дж. Национальность, этничность, современность: политика самосознания в конце XX века / Дж. Комарофф // Этничность и власть в полиэтничных государствах. М., 1994. – С. 5-7.
25. Renner in Dokumenten und Erinnerungen. Wien, 1982. – 128 S.
26. Крестьянинов P. Австрия вчера и сегодня / P. Крестьянинов. – М., 1980. – 64 с.
27. Кретинин C. Нация и социализм: немецкий национальный вопрос и социал-демократия, 1918-1938 гг. / C. Кретинин. – Воронеж, 2001. –185 с.
28. Кретинин C. Oттo Бауэр (1882-1938) и австромарксизм / C. Кретинин // Новая и новейшая история. – 1997. – № 2.
29. Кретинин C. Карл Реннер: жизнь и деятельность / C. Кретинин // Новая и новейшая история. 1999. – № 5.
30. Кукушкина И. Гуго Брайтнер и «Красная Вена» / H. Кукушкина // Карло Россемени и левые в Европе: к 100-летию со дня рождения. – М., 1999. – С. 135-149.
31. Кукушкина И. Концепции социального государства австрийской социал-демократии (В годы Первой республики) / И. Кукушкина // Власть и общество в представлении левых общественно-политических движений. – М., 2005. – С. 88.
32. Кукушкина И. «Наши дела говорят за нас.» Австрийская социал-демократия в годы Первой республики: опыт нахождения у власти / И. Кукушкина // Политика и власть в Западной Европе XX века. – М., 2000. –           С. 161.
33. Лазарев А. Трудные темы изучения фольклора / А. Лазарев. – Челябинск, 2004. – 308 с.
34. Миронов Д., Перцев A. Австромарксизм, позитивизм и рабочее движение / Д. Миронов, A. Перцев. Свердловск, 1990. – 215 с.
35. Ольшанский Д. Психология террора. – Екатеринбург-М., 2002. – 320 с.
36. Полтавский М. Австрийский народ и аншлюс 1938 г. / М. Полтавский. – М., 1971. – 201 с.
37. Полтавский М. История Австрии: Пути государственного и национального развития / М. Полтавский. – М., 1992. – Т.1. – 353 с.
38. Пивоев В. Этнос и нация: проблемы идентификации. / В.  Пивоев. – Петрозаводск, 2006. – 109 с.
39. Сироткина Е. Австрийские немцы в середине XIX – начале XX в.: поиск национальной идентичности / Сироткина Е. – Тамбов, 2008. – 236 с.
40. Черников И. Гибель империи / И. Черников. – М., 2002. – 637с.
41. Цвейг С. Статьи, Эссе. Вчерашний мир / С. Цвейг. – М., 1987. – 448 с.
42. Турок В. Очерки истории Австрии. 1918-1929 гг. / В. Турок. – М., 1955. – 568 с.
43. Турок В. Очерки истории Австрии 1929-1938 гг. / В. Турок. – М., 1962. – 551 с.
44. Хобсбаум Э. Эпоха крайностей: Короткий двадцатый век (1914-1991). / Э. Хобсбаум. – М., 2004. – 630 с.