Вступ

Категоріальні форми праксеології — це формально онтологічні утворення з відповідним матеріально-змістовими сутностями. Вони творять певне риштування для будь-якої господарської системи.

До головних праксеологічних форм належить, насамперед, система, або «щось», що може виступати в різних виглядах. Останні залежать від наявності тих чи інших параметрів. Нехай буде компонентою те, що належить будь-якому станові системи (частина, бік, момент, властивість). Обставини, які детермінують стан системи, можна поділити на дві частини: перша — сила можливих точок; друга — диригент системи. Диригент у взаємодії з точками вибору впорядковує структурну багатообразність, яка зветься перспективою.

Ситуації системи не є постійними, вони змінюються. Напрями переходу від ситуації до ситуації набувають позитивно-релевантних і негативно-релевантних ознак.

У поведінці системи важливу роль відіграє диригент. Усяка зміна цільової системи, яка спричинена диригентом, називається вчинком, а відповідь на диригента — суб’єктом вчинку.

Пригода, яка викликана суб’єктом — це операція, а її предмет є предметом операції. Кожний конкретний вчинок є надзвичайно складною структурною операцією, що веде до утворення, зберігання або знищення. Кожна конкретна операція повинна бути і екзистенційною, тобто містити елементи заміщення і утворення.

Наукова проблема полягає в тому, що саме праксеологічна зорієнтованість філософських знань ще не в повній мірі впроваджується в навчальний процес вищої школи. Одна з основних причин – відсутність науково обґрунтованої концепції праксеологічно спрямованої філософії та недостатня дослідженість її місця й ролі у навчальному процесі. Про це свідчить, зокрема, незначна кількість філософських досліджень з цієї проблематики у науковому просторі України.

Сама праксеологічна філософія, у якій висвітлюється проблематичність традиційних форм суспільного життя та інституцій внаслідок раціоналізації суспільного мислення, ускладнення системної диференціації та прискорення соціальних змін, відповідає необхідності духовно-морального оновлення та пошуку нових ціннісних орієнтацій. Праксеологічне освоєння дійсності передбачає інтерсуб’єктивну взаємодію, особистісне володіння реальністю, яка знаходиться поза конкретною людиною, але, не зважаючи на це, включається зазначеним способом до складу її особистісного буття. Це освоєне внутрішнє надбання і є “справжністю” людини, яка досягається через зустріч з дійсністю, близькою її внутрішньому єству чи у формі перевтілення особистісного безпосереднього самобуття в інше “Я”, чи трансляцією у сферу праксеологічної буттєвості.

 

1. Поняття праксеології як науки

Праксеологія (від грец. πράξις — дія та грец. λογία} — мова, вчення) — галузь досліджень, що вивчає людську діяльність, зокрема в аспекті її ефективності.

Розвиток праксеології пов’язаний із австрійською школою економіки і, особливо, роботами Людвіга фон Мізеса. Праксеологія інтенсивно розвивалася у Польщі завдяки зусиллям Тадеуша Котарбіньського. В Україні праксеологією займався Євген Слуцький.

Сфера праксеологічних досліджень пропонує три рівні аналізу суспільної діяльності. Специфіка першого з них полягає у типології соціальної діяльності та формуванні відповідної системи категорій. Другий рівень передбачає розробку ефективних нормативних систем діяльності у контексті конкретних соціокультурних умов. Третій рівень праксеологічного аналізу спирається на критичне осмислення людської діяльності з погляду її методів та соціальних перспектив.

Загалом праксеологія є сферою науково-методологічного аналізу людської діяльності, тому основні акценти її соціальної результативності розставляють у контексті її методологічних надбань. Основними праксеологічними працями вважають «Трактат про хорошу роботу» Т. Котарбінського, а також його дослідження «Нариси про практику», «Принципи раціональної організації діяльності» та ін. Основними джерелами праксеології, за Т. Котарбінським, є такі філософські напрями, як прагматизм Ч. Пірса та В. Джемса, інструменталізм Дж. Дьюї, другий позитивізм та марксизм, а також теорію соціального біхевіоризму Дж. Г. Міда, тобто ті концепції, в основі яких лежить ідея практичного ставлення до світу.

Головним критерієм соціального прогресу з погляду праксеології стає «вивільнення від елементів культури, що втратили значення». Адже тотальність культурного середовища, домінуючи над індивідуальністю, повертає її до виконання часткових спеціалізованих функцій.

Відповідно, актуалізується потреба пошуку нових технологій роботи зі знанням, нових механізмів його структуризації для раціоналізації суспільної діяльності людини. Суттєвий теоретико-методологічний вплив праксеологічних досліджень на сучасне соціально-філософське знання простежується у контексті формування своєрідних концепцій соціального управління.

Економічна соціально-комунікаційна праксеологія повинна користуватися методологічними і методичними наробками економічного регулювання інформаційно- комунікаційної діяльності суспільства, оскільки сучасне інформаційне суспільство має велику частку працездатного населення, що працює в інформаційному секторі економіки, а інформаційний сектор економіки (виробництво, зберігання, обробка, передача і споживання інформації) є одним з найважливіших видів суспільної діяльності, який виступає рушійною силою науково-технічного, соціально-економічного і культурно-освітнього прогресу [3].

Політична соціально-комунікаційна праксеологія, насамперед, має скористатися методологічнми та методичнми підходами, напрацьованими в дослідженнях політичних культур різних суспільств, які регламентують політичну сферу своїх суспільств соціально-комунікаційними нормами-регуляторами (традиціями, звичками, релігійними, етнічними, регіональними, локальними та іншими груповими нормами).

Зокрема, політична соціально-комунікаційна праксеологія повинна реалізовуватися через вивчення, аналіз та управління функціонуванням наведених нижче секторів культури:

соціально-комунікаційної культури функціонування суспільних структур:

—         електоральної (технологій та процедур формування керівних органів);

—         сприйняття та врегулювання соціально-політичних конфліктів;

—         ухвалення і реалізації важливих суспільних рішень.

—         культури суспільних відносин:

—         міжособистісних;

—         групових і міжгрупових;

—         міждержавних;

—         ієрархічних (індивід-група-держава); соціально-комунікаційної культури суспільної свідомості:

—         цінностей, традицій, звичаїв, норм;

—         уявлень та переконань;

—         настанов;

соціально-комунікаційної культури суспільної діяльності:

—         бюрократичної (апаратної);

—         депутатської діяльності;

—         економічної діяльності;

—         політичної діяльності;

—         громадської діяльності [2; 8; 25].

Психологічна соціально-комунікаційна праксеологія, на нашу думку, найкраще зможе допомогти у реальній суспільній діяльності через вивчення та аналіз структури й особливостей суспільної свідомості суспільства в цілому, і, зокрема, етносів, класів, груп (у тому числі й політичних та правлячих еліт), а також окремих індивідів.

Зокрема, реальна суспільна свідомість масової спільноти людей віддзеркалюється через суспільні думки, суспільні настрої та дії мас. Групова суспільна свідомість (великих і малих груп) теж є узагальненою суспільною свідомістю, а ось індивідуальна політична свідомість конкретного громадянина (складається з пізнавальних, мотиваційних та ціннісних компонентів) забезпечує пізнання суспільної сфери та участь у суспільній діяльності цієї особистості.

Відповідно, буденна суспільна свідомість характеризується несистематизованістю, фрагментарністю, суперечливістю, емоційністю та інерційністю і віддзеркалюється через соціальну психологію. А науково-теоретична суспільна свідомість носить цілісний, систематизований та прогностичних характер і віддзеркалюється через ідеологію.

Загалом соціально-комунікаційна праксеологія має спиратися на методологічні та методичні розробки в галузі інформаційно-комунікаційного менеджменту, соціальних комунікацій, паблік рилейшнз і т.ін.

В даному контексті дуже важливе значення мають конкретні дослідження інформаційно-комунікаційної сфери суспільства. Зокрема, якщо в будь-якому виді суспільної діяльності не враховувати вплив тих чи інших каналів надходження інформації, їхньої аудиторії, ефективності проведення інформаційної кампанії за допомогою певних засобів масової комунікації (ЗМК), говорити про успішність цієї суспільної діяльності не доводиться.

Навіть достатньо ефективна робота тих чи інших суспільних структур (владних, бізнесових, громадських), не висвітлена належним чином через мас-медіа, не може вважатися корисною з точки зору суспільної думки, якщо про це не знає більшість громадян.

Відтак, конструювання, налагодження і здійснення симетричних двосторонніх соціальних комунікацій в суспільстві, є не тільки і не стільки предметом теоретичних пошуків, скільки нагальною проблемою суспільної практики, нагальними потребами ефективного функціонування суспільної сфери суспільства як такої.

Суспільна сфера суспільства, зокрема, суспільне життя і суспільний процес можуть бути досліджені через такі ключові категорії, як ідеологеми та міфологеми, що взаємно перетинають, доповнюють і, певною мірою, конкурують між собою.

2. Концепти дослідження праксеологічної спрямованості сучасної філософії

Етичний формалізм Канта висуває пропозицію щодо можливості досягнення компромісу між загальним знанням і тиском конкретності, роблячи припущення, що “людина оцінює користь і шкоду свого діяння лише за своїм розумом”. І тому філософія спрямовує себе на практичну цінність своїх пізнань, бо вона ніколи не є суто теоретичною, а вже у своєму понятті містить принципи практичного розуму. Якщо розсуд є порожнім без споглядань, то можна сказати, що теорія є порожньою без практики.

кожен етап розвитку філософського знання, кожна епоха висували свої проблеми, пов’язані з освітою, і філософи показували методологічні шляхи їх вирішення, але для своїх умов і для свого часу, тому були представлені інші підходи і способи розв’язання суперечливих питань, нагальних саме для сьогоднішньої ситуації, яка склалася в освітній сфері суспільного життя.

Справа вищої освіти, філософії, зокрема, навчити людину “правді життя”. Для цього необхідний тісний взаємозв’язок – людини, держави та університету. Потрібно навчати людину практично, тобто реально зорієнтовуватись у житті. Навчати бути розумною, навчати засобам організації життя. Більше того, з’ясовано, що праксеологічна спрямованість викладання і засвоєння сучасної філософії залежить від нових параметрів міжнародної освіти, способів взаємоперетину наявних освітніх систем у світі.

Праксеологічний вимір стану, тенденцій і проблем реформування освіти України, будучи пріоритетним напрямом філософських досліджень у сфері сучасної гуманітарної освіти, виступає засобом удосконалення вищої освіти загалом, що призводить її у відповідність до сучасних вимог світової і національної культури, демократичним перетвореннями в українському суспільстві. Саме дослідження праксеологічної спрямованості філософії у вищій освіті, базується на пошуці фундаментальних засад і перспективних підходів до планування трансформацій сучасної української освітньої системи. Цій темі близькі наукові праці: В. Андрущенка, В. Беха, К. Корсака, М. Култаєвої, В. Лугового, М. Лукашевича,  М. Михальченка, М. Степка та інших.

За результатами компаративного аналізу сучасних філософських теорій, узагальнено цілісний теоретичний концепт, що має єдину праксеологічну спрямованість і включає наступні філософські напрямки: аксіологічний (де цінності розкриваються як граничні нормативні підстави актів свідомості і поведінки (М. Розов) – тобто, те, на що орієнтується людина у своїй практичній та пізнавальній діяльності, (О. Дробницький), герменевтичний (напрямок мислення, в якому праксеологічна філософія досліджується як рух “від герменевтики до практики” (Р. Бернштейн) та комунікативний (що здатен поєднати етику спілкування і освіту, у відповідності до нього, базою для освітньої діяльності є спілкування, нарівні з пізнанням і навчанням (Й. Гербарт), адже трансльований мовою життєво значущий світ виявляється набагато ширшим за те, що можна висловити за допомогою мови, в цьому контексті доречно звучить вислів: “Мова виражає те, чого вона не виражає”(Л. Вітґенштайн).

Встановлено, що в різних контекстах праксеологічна філософія може спрямовуватися на практичну філософію, етику, філософію та соціологію праці, моральну антропологію, герменевтику, філософію практичного розуму, філософію прагматизму, філософію активізму, філософію дії, філософію досвіду та інші. Семантичний простір її характерних ознак постійно збагачується щораз новими смислами. Проте, серед усього різнобарв’я значень, що характеризують праксеологічно спрямовану філософію, першою альтернативою у порозумінні різноголосся філософських питань – алегоричною “альфа” у поліфонії звучань симфонічного оркестру, – може стати саме вона.

Однак, доцільніше, використовувати поняття “праксеологічна філософія” не як сукупне позначення деяких розділів філософії, а як дослідження певного кола проблем, пов’язаних з практичною дією, незалежно від того, в яких із розділів філософії такого роду проблеми набувають своєї важливості. При цьому, її можна розглядати не тільки як деякий вступ до названих вище розділів філософії, а і як важливу поправку до інших галузей філософського знання.

Праксеологічний вимір філософського знання сприяє удосконаленню вищої освіти України, завдяки забезпеченню належного рівня функціонування комплексу наступних структурних елементів, що складають її зміст, тобто є тією сукупністю знань, яка необхідна для інтелектуального, професійного та морального становлення особистості: 1) конкретна спеціальна інформація, 2) способи діяльності,           3) досвід ціннісного відношення до спеціальності, 4) досвід творчої діяльності.

Єдність теорії та практики, яка характеризує зміст освіти, з особливою силою розгортається в процесі навчання. Принципами змісту вищої освіти й структури навчання є наступні положення: науковість, доступність та наочність, зв’язок з практикою, активність та свідомість студентів у навчанні, міцність знань, вмінь, навичок тощо.

До змісту структури процесу навчання також входить: соціальне замовлення навчального закладу, спрямоване на зміст освіти, тобто на мету навчання, що включає в себе діяльність викладача і мотиви вивчення, та діяльність студента, завдяки чому і починає працювати механізм засвоєння, який призводить до результату засвоєння.

Особливу роль відіграє викладач у процесі навчання, саме він має допомогти молодій людині сформувати свій напрям думок, своє бачення проблеми, свій шлях вирішення завдання, бути здатним надати студентові “шанс до власного розуміння” (М. Гайдеггер). Філософ-викладач повинен обов’язково знайти способи, що забезпечують, нехай на різних рівнях, для окремих студентів, але в цілому єдиний варіант – самостійний пошук відповіді на поставлене запитання.

Категорії праксеологічної філософії відображають діяльнісний принцип у філософії. Оскільки, праксеологія є загальною теорією організації людської діяльності, то базовими для неї є такі діяння як практика – комунікація – раціональне ставлення до світу. Внаслідок цього, в праксеологічно спрямованій філософії роль світоглядних орієнтирів для людини відіграють категорії діяльності, практики, праці, спілкування і діяння особливого типу – вчинку,    та поняття – дії, морального вибору, практичного розуму, моральності, етичної раціональності, відповідальності, діалогу, комунікації та дискурсу.

Основними видами діяльності, які взаємно доповнюють один одного у реальній життєдіяльності є пізнавальна (методологія пізнання), перетворююча або практична (методологія практичної діяльності), ціннісно-орієнтаційна або оцінна (аксіо-методологія) та комунікативна (методологія комунікації). Показано, що чим вище рівень діяльності, тим сильніша потреба в її духовності, тому акцентується увага на необхідності підбору освітнього матеріалу за критерієм повноти й системності означених видів діяльності.

Дія, яка змінює наявний стан речей – світ емпіричних об’єктів – є праксеологічною. Разом з тим, кожен вчинок означає певний зсув реальності, яка оточує діючого суб’єкта, – реальності культурної, соціальної, реальності особистих стосунків. Кожен вчинок вводить до цієї реальності дещо нове й водночас щось у ній руйнує, розриває ті чи інші усталені зв’язки.

З огляду на це, моральна філософія діяльності досліджує діяльність людини як сферу інтересів праксеологічно спрямованої філософії, де моральність виступає так само основним поняттям як праксеологічної філософії, так і об’єктивної етики і філософії моралі.

Праксеологічна спрямованість філософських знань не є формою прямої спроектованості всезагального на індивідуальне чи проявом сваволі, а є безпосередньою умовою поєднання власного досвіду людини і її вчинків, особистісного буття з універсальністю життєвого світу людства.

Праксеологічна зорієнтованість філософії у змісті вищої освіти, таким чином, має за мету надання не лише уявлення про світ, а і підготовку й забезпечення молодих особистостей практичними навичками сприйняття дійсності; формування не тільки світогляду, а й самої особистості з її переконаннями і життєвими установками.

Суть праксеологічно спрямованої філософії полягає в ексклюзивності, в адресованості, в індивідуальному підході, а також, в домінуванні духовно-практичного над калькулятивним, техно-практичним.

Висновки

Праксеологія – це наука про організацію та управління будь-якою людською діяльністю з метою її оптимізації, з метою покращення її ефективності. Мета праксеології – знайти загальні закони будь-якої людської діяльності, щоб на їхній основі сформулювати загальні принципи людської діяльності.

Загалом суспільна практика свідчить, що можна мати потужні інформаційно-комунікаційні ресурси, але не вміти ними ефективно розпорядитися. І, навпаки, за умов володіння обмеженими інформаційно-комунікаційними ресурсами, але за наявності продуманої стратегії і тактики дій можна досягти великих успіхів у суспільній діяльності.

Власне, термін праксеологія (від грецьк. – діяльність) був запроваджений в рамках практичної соціології поляком Тадеушем Котарбінським, який вперше сформулював і розвинув разом зі своїми колегами проблеми дослідження ефективності діяльності праці колективів, аналізував форми організації праці, взаємодію і комунікацію індивідів, індивіда і колективу в процесі виробництва.

Список використаної літератури

1. Бебик В. Політична діяльність як об’єкт політичного менеджменту // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. Політичний менеджмент. Спецвипуск. — К., 2008. — С. 4-25.
2. Бобров В. В. Актуальные проблемы современного содержания образования / В. В. Бобров // Философия образования XXI века. – 2002. – № 5. – С. 182–197.
3. Бебик В. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія, технології, техніка паблік рилейшнз. — К., 2005.
4. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну / Юрґен Габермас; [пер. з нім. та комент. В. М. Купліна]. – К.: Четверта хвиля, 2001. – 424 с.
5. Губерський Л. В. Сучасна філософія гуманітарного знання: парадигма і дискурси / Л. В. Губернський // Альманах “Філософські проблеми гуманітарних наук”, КНУ ім. Тараса Шевченка. – К., 2006. – № 8–9. – С. 5–12.
6. Згуровский М.З., Доброногов А.В., Помєранцев Т.Н. Исследование социальных процессов на основе методологии системного анализа. — К., 1997.
7. Методы сбора информации в социологических исследованиях. — (Кн. 1, 2). — М., 1990.
8. Політична система і громадянське суспільство: європейські і українські реалії (у співав.) ; за заг. ред. А. Кудряченка. — К., 2007.
9. Саймон Г. Адміністративна поведінка. — К., 2001.
10. Терещенко Ю. І. Педагогічна теорія з погляду сучасного стану, функціональності та філософії смислових пріоритетів / Ю. І. Терещенко // Практична філософія. – 2007. – № 4 (№ 26). – С. 7–16.