Для того щоб громадянин України став працівником, він повинен вступити в трудові відносини з власником засобів ви­робництва або із створюваними ним підприємствами. Саме власник засобів виробництва, незалежно від того, чи буде це держава, кооператив, громадська організація, громадянин чи група громадян, має право на свій розсуд володіти, користува­тися і розпоряджатися своїм майном. Використання його ви­робничої діяльності може здійснюватись із застосуванням праці громадян за умови, що їм будуть забезпечені соціальні та еко­номічні гарантії, встановлені в законі.

Уповноважена власником особа — це по суті керівник ад­міністрації як сукупності посадових осіб підприємства. Саме термін «адміністрація» застосовувався в усіх законодавчих ак­тах про працю до внесення 20 березня 1991 р. змін до КЗпП.

Та обставина, що уповноважений власником орган є не суб’єктом трудових відносин, а лише органом підприємства чи установи, наголошувалась і в юридичній літературі. Визнання ж уповноваженого власником органу суб’єктом трудових пра­вовідносин означає можливість пред’явлення до нього майно­вих претензій, що випливають з цих відносин. У дійсності ж ці претензії пред’являються до підприємства.

Трудовий договір працівник укладає не з уповноваженою власником службовою особою, а з підприємством, установою, організацією як юридичною особою, де він і реалізує своє пра­во на працю.

Отже, визначення в ст. 21 КЗпП України уповноваженого власником органу на управління виробництвом стороною тру­дового договору є сумнівним. Будучи суб’єктом трудового пра­ва, наділений цілим комплексом прав і обов’язків, уповнова­женим власником на управління орган виявляє самостійний інтерес до застосування норм законодавства про працю. Це знаходить свій прояв, наприклад, при укладенні колективного договору, затвердженні правил внутрішнього трудового розпорядку, різного виду нормативних положень, що приймаються на підприємстві як локальні правові акти.

Деякі обов’язки уповноваженого власником органу визна­чені безпосередньо нормами трудового права. Так, на нього покладено обов’язок створювати безпечні і нешкідливі умови праці; систематично проводити інструктаж (навчання) праців­ників з питань охорони праці, протипожежної охорони; вжи­вати заходів щодо полегшення і оздоровлення умов праці пра­цівників шляхом впровадження прогресивних технологій, до­сягнень науки і техніки, засобів механізації та автоматизації виробництва, вимог економіки, позитивного досвіду з охорони праці, зниження або усунення запиленості та загазованості повітря у виробничих приміщеннях, зниження інтенсивності шуму, вібрації, випромінювань; за участю профспілок розроб­ляти і реалізовувати комплексні заходи щодо охорони праці; здійснювати постійний контроль за додержанням працівника­ми нормативних актів по охороні праці; проводити розсліду­вання та вести облік нещасних випадків, професійних захво­рювань і аварій на виробництві.

Але уповноважена власником на управління службова осо­ба виступає суб’єктом індивідуальних трудових правовідносин. До цієї службової особи не можуть бути пред’явлені претензії майнового характеру, наприклад по оплаті праці, відшкодуван­ню шкоди в зв’язку з нещасним випадком, що стався на вироб­ництві, тощо. Такі претензії пред’являються до підприємства. В разі задоволення цих претензій вимога до службової особи може бути пред’явлена у порядку регресу, якщо з вини цієї особи підприємство здійснило зайві виплати.

В системі суспільної організації праці уповноважений влас­ником орган діє як орган господарського управління. Органі­заційною формою організації праці виступає підприємство, май­нова відокремленість якого одержала вираз у наданні йому прав юридичної особи. Саме це дозволяє підприємству самостійно, від свого імені вступати в правові відносини з іншими як юри­дичними особами, так і громадянами.