Вступ

Актуальність теми. Молоді громадяни держави повинні формувати свій життєвий потенціал стосовно свого часу і його вимог. У зв’язку з цим зростає роль і значення правової системи, що робить вплив на молоде покоління людей. Необхідно підвищувати рівень правової письменності, культури, нарешті приділяти увагу правовій поведінці, хоча в даний час зробити це складно. У епоху великих змін, коли закони з неймовірною швидкістю змінюють один інший, навіть доросла людина часто керується лише власними правовими установками, відчуттями, емоціями, не говорячи вже про молодь, якій в недалекому майбутньому доведеться самій вступати в доросле життя. І наскільки грамотно зараз нею будуть засвоєні правові основи суспільства, що оновлюється, настільки успішніше молоде покоління здійснить процес загальної соціалізації. Одним з елементів, що становлять основу цього процесу, є правомірна поведінка.

Правомірна поведінка соціально корисно сприяє в суспільстві розвитку і задоволенню більшості інтересів. Та що ж є правомірна поведінка, в чому його суть. Де та грань, яка розділяє правомірну поведінку і правопорушення?

Виходячи з життєвих правових установок, визначаємо що, правопорушення спричиняє шкоду інтересам особи, суспільства, держави. Смерть близької людини, приниження особистої гідності, грошовий збиток — ось лише деякі приклади фактичних наслідків правопорушень. Невиміряні масштаби шкідливих наслідків міжнародних правопорушень, а особливо таких злочинів як війни, геноцид, расова дискримінація. Порушуючи суспільні відносини, правопорушення одночасно претендує і на ті правові норми, які регулюють ці відносини. Не випадково воно і називається правопорушенням — порушенням права, його норм.

Тому, метою даного дослідження є визначення та характеристика правопорушень на сучасному етапі розвитку України та шляхи їх подолання, аналіз відповідних літературних джерел.

Виходячи з поставленої мети, в даному дослідженні поставлені наступні завдання:

• дослідити поняття правопорушення, його ознаки та види;
• визначити соціальну та юридичну природу правопорушень;
• проаналізувати склад правопорушення та характеристика його елементів.

При написанні даної роботи було використано такі методи дослідження: спеціально-юридичний, історико-порівняльний.

Об’єктом дослідження є причини та умови правопорушень в Україні.

Предметом дослідження є монографічні та публіцистичні дослідження з питань правопорушень в Україні.

Розділ І. Правопорушення: поняття і ознаки. Винне діяння і невинне заподіяння шкоди

1.1. Склад та  правомірної поведінки

Склад правомірної поведінки (англ. composition of legitimate/legal conduct) — система ознак поведінки, яка відповідає приписам права.

суб’єкт — суб’єкти права: фізичні і юридичні особи, що визнані дієздатними і деліктоздатними, тобто здатними здійснювати свої права і обов’язки і нести юридичну відповідальність

суб’єктивна сторона — внутрішнє ставлення, спонукальні причини (мотиви) суб’єкта права до своєї діяльності і її результатів, визначення якості вчинків, з яких складається поведінка, їх оцінка

об’єкт — явища навколишнього середовища, на які спрямовані правомірні вчинки: матеріальні і нематеріальні блага, суспільні відносини

об’єктивна сторона — зовнішня форма вираження правомірних вчинків: дія чи бездіяльність; їх корисні результати; причинний зв’язок між діяннями та їх наслідками.

Правомірна поведінка є соціально значущою, оскільки завдяки їй відбувається упорядкування суспільних відносин, забезпечується правопорядок, задовольняються інтереси індивідуальних і колективних суб’єктів права.

Види правомірної поведінки за їх соціальною значущістю:

Соціально необхідна	— захист батьківщини, виконання трудових обов’язків, додержання правил дорожнього руху та ін. Закріплюється в імперативних нормах як обов’язки та забезпечується, крім інших способів, державним примусом.
Соціально бажана	— участь у виборах, оскарження неправомірних дій посадових осіб, одруження. Закріплюється в диспозитивних нормах як права суб’єкта, реалізується відповідно до його волі (інтересу) і забезпечується державою.
Соціально припустима	— розлучення, страйк, участь в організаціях «за інтересами» та ін. Закріплюється   в регулятивних  нормах,  реалізується відповідно до волі (інтересів) суб’єкта. Держава не зацікавлена в поширенні такої поведінки, але забезпечує можливість здійснення.

Види правомірної поведінки за мотивами (суб’єктивною стороною):

• активна (принципова);
• звичайна (звична);
• пасивна (конформістська — її різновид);
• маргінальна.

Активна (принципова) правомірна поведінка— це цілеспрямована діяльність громадян, посадових осіб щодо реалізації своїх прав, обов’язків, компетенції в межах правових норм, яка пов’язана з додатковими витратами часу, енергії, а іноді й матеріальних коштів. До суспільно активної поведінки слід віднести інакомислення — випереджувальну, алармістську (англ. to alarm — тривожити, турбувати) поведінку громадян, які ініціювали боротьбу за реальні права і свободи особи, що формально закріплені в конституції держави, а в дійсності не виконуються.

Активність та принциповість громадянина, який виражає щирість, ініціативу, неформальну (не стандартну) самостійність у думках і діяннях, не повинні виходити за рамки правомірної, соціально відповідальної поведінки.

Звичайна (звична) правомірна поведінка — вид законослухняної поведінки, що виражається в повсякденній службовій, побутовій та іншій діяльності людини, яка відповідає приписам правових норм, стала звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль. Необхідність здійснення поведінки лише правомірним чином стала для такої людини звичною, навіть неусвідомленою в усіх аспектах.

Пасивна правомірна поведінка — вид поведінки, що виявляється в бездіяльності, у навмисному невикористанні суб’єктом приналежних йому прав і обов’язків (наприклад, неучасть у виборах). Пасивна позиція призводить до конформістської поведінки (лат. conformism — подібний), тобто пасивно-пристосовницької, яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять інші»), тобто до підпорядкування суб’єкта груповим стандартам і вимогам. Конформісти — це особи, які не сформувалися як особистості, у чомусь позбавлені індивідуальності, легко піддані «синдрому юрби» чи наказу (прикладу поведінки) начальника.

Маргінальна поведінка (від лат. margo — край, границя) — вид «проміжної» (прикордонної, балансуючої) поведінки між правомірним і протиправним станом особи. Маргінальна поведінка особи виражається в готовності до протиправних дій у разі зниження нагляду за її поведінкою, але не стає антисуспільною, не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності (наприклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього зайшов контролер) [10, c. 127].

Крім зазначених, можна привести низку інших класифікацій правомірної поведінки.

Види правомірної поведінки за ступенем виявлення свідомості і волі:

• добровільна (явка з повинною до суду);
• змушена (доставка до суду під конвоєм).

Види правомірної поведінки за об’єктивною стороною:

• активна — дія (своєчасне подання декларації про доходи);
• пасивна — бездіяльність (відмова обвинувачуваного давати показання).

Види правомірної поведінки за суб’єктами:

• індивідуальних суб’єктів: громадянина, посадової особи та ін.;
• колективних суб’єктів.

1.2. Правопорушення: поняття і ознаки. Винне діяння і невинне заподіяння шкоди

Правопорушення (лат. transgressio, injuria, delictum; англ. offense, violation of law) — суспільно шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що спричиняє юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення:

1) суспільно шкідлива (напр., прогул) або суспільно небезпечна (зазіхання на життя людини) поведінка. Суспільна шкідливість (вина) і суспільна небезпека (злочин) — об’єктивна основна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб’єктивних прав і юридичних обов’язків або в протидії їх виконанню. Матеріальний аспект шкідливості полягає в заподіянні учаснику правовідносин матеріального або морального збитку;

2) протиправна, неправомірна поведінка — суперечить нормам права, здійснюється всупереч праву, є свавіллям суб’єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов’язків, що виходять із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

3) свідомовольова поведінка — визначається психікою людини, яка в момент вчинення правопорушення перебуває під контролем волі і свідомості, здійснюється усвідомлено і добровільно. Відсутність вільного волевиявлення є юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються) ;

4) дія (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльність (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, що зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об’єктом переслідування доти, поки вони не переросли у протиправні вчинки. Практика переслідування за інакомислення (опозиції) є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;

5) винне діяння — дія, що виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, наносить своєю дією (або бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить доведену вину. Вина(лат. culpa; англ. guit, fault) — це психічне ставлення особи до свого діяння (бездіяльності) і його наслідкам, виражене у формі наміру і необережності;

6) кримінальне діяння — дія, що вимагає застосування до правопорушника заходів державного впливу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян.

Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Так, заподіяння шкоди при відсутності вини не розглядається як правопорушення.

Порівняємо винне діяння і невинне заподіяння шкоди (невинне діяння):

Винне діяння (дія або бездіяльність) — правопорушення — є активним (чи пасивним), усвідомленим, вольовим, винним (у формі наміру і необережності) заподіянням шкоди, що спричиняє юридичну відповідальність.

Невинне заподіяння шкоди (англ. innocent damage) характеризується відсутністю вини у формах наміру і необережності і не передбачає настання юридичної відповідальності:

«казусне» (випадкове) здійснення суспільно шкідливого діяння  відбувається у разі, коли особа не могла усвідомлювати суспільної шкідливості своєї поведінки, не передбачала настання можливих шкідливих наслідків, не повинна була (не могла) їх передбачати. Наприклад, виходячи з тролейбуса, людина спіткнулася і, падаючи, збила з ніг іншу людину, що йшла попереду, яка у результаті падіння одержала тяжкі тілесні ушкодження;

нездоланної сили («форс мажор») — діяння особи, яка хоч і передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності), але перебувала в такому психофізіологічному стані і екстремальних умовах, що не могла запобігти цим наслідкам. Це діяння, чинене з волі особи, є об’єктивно протиправним і водночас викликане надзвичайною і нездоланною за даних умов подією (наприклад, заподіяння шкоди майну пожежним при гасінні пожежі, заподіяне під час виконання професійно-службових обов’язків).

Не кваліфікуються як правопорушення протиправні діяння неповнолітніх осіб і осіб, визнаних судом неосудними, оскільки вони як здатні усвідомити свою вину.

Усі сумніви щодо доведеності вини особи витлумачуються на її користь (ст. 62 Конституції України)[1].

1.3. Склад правопорушення

Склад правопорушення — система ознак протиправної соціально шкідливої поведінки, необхідних і достатніх для встановлення вини і залучення до юридичної відповідальності.

Наприклад, тілесне ушкодження може бути тяжким, середньої тяжкості, легким — відповідно до Кримінального кодексу кожне з них утворює самостійний склад злочину.

Склад правопорушення

• суб’єкт
• об’єкт
• суб’єктивна сторона
• об’єктивна сторона

Суб’єкт правопорушення — фізична або юридична особа, що вчинила правопорушення і є деліктоздатною, тобто має здатність нести юридичну відповідальність. Деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і психічних можливостей контролювати свою поведінку волею і розумом (свідомістю). Деліктоздатність юридичної особи настає з моменту її офіційної реєстрації.

Суб’єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених законодавством, і юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Юридична особа не може бути суб’єктом кримінальною злочину. Ним звичайно є посадова особа підприємства, організації, установи або особа, шо виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особа в юридичній літературі іменується спеціальним суб’єктом правопорушен-н я. Вона може виступати суб’єктом матеріального і адміністративного правопорушення.

Правопорушення, суб’єктом якого є юридична особа, являє собою ніщо інше як винну дію конкретних фізичних осіб, що призвела до заподіяння певної шкоди. Хоч суб’єктом відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення ЇЇ до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою. Наприклад, у ст. 1191 ЦК України закріплене положення про те, що особа, яка відшкодувала збитки, завдані з вини іншої, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Суб’єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, шо характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення. Обов’язковою ознакою тут є вина, що виражається у формах умислу (прямого і непрямого) чи необережності (злочинної самовпевненості і злочинної недбалості).

Умисел	Не обережність
прямий — усвідомлення особою протиправності своєї поведінки  і   бажання  настання шкідливих чи небезпечних наслідків; непрямий  — усвідомлення протиправності своєї поведінки, але байдуже ставлення до настання можливих  негативних наслідків.	протиправна самовпевненість — усвідомлення  протиправності  свого діяння і легковажний розрахунок на можливість запобігання негативних наслідків; протиправна недбалість — усвідомлення протиправності своєї поведінки і небажання настання негативних наслідків, що у силу професіоналізму і посадового положення можна і треба було передбачити.

 

Мотив (наприклад, убивство з корисливих і хуліганських мотивів) і мета (наприклад, убивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при кваліфікації правопорушення, при визначенні міри покарання.

Об’єкт правопорушення — суспільні відносини, права і законні інтереси суб’єктів права. їх можна розділити на дві категорії: а) загальний об’єкт— суспільні відносини, що ґрунтуються на загальнолюдських цінностях і охоронювані правом (громадський порядок); б) конкретний об’єкт— відносини, що виникають з приводу безпосереднього матеріального або нематеріального блага (власність, життя, здоров’я, честь, гідність).

Об’єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення: протиправне діяння (дія чи бездіяльність) суб’єкта права; його шкідливі наслідки (спричинений шкідливий результат або погроза його настання); причинно-наслідковий зв’язок між діянням і шкідливим результатом [11, c. 835].

Крім зазначених основних елементів об’єктивної сторони, існують факультативні: спосіб вчинення правопорушення, місце і час, оточення тощо.

1.4. Види правопорушень за ступенем суспільної небезпечності та за галузями права

Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації правопорушень. Види правопорушень розрізняються між собою за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості), за об’єктами зазіхання, за суб’єктами, за поширеністю, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду.

Види правопорушень за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості):

• Проступки (лат. culpa levis — легка вина; англ. fault, misdemeanour, offence) суспільно шкідливі протиправні винні діяння (дії або бездіяльності), які відрізняються від злочинів меншим ступенем суспільної небезпеки.
• Злочини (лат. scelus; англ. crime) — суспільно небезпечні протиправні винні діяння (дії або бездіяльності), які відрізняються від проступків підвищеним ступенем суспільної небезпеки.

Види правопорушень за галузями права:

проступки:

• дисциплінарні,
• адміністративні,
• цивільно-правові;
• конституційні;
• матеріальні;
• фінансові та ін.

злочини:

• кримінальні

Різновидами кримінальних злочинів є: корупційні, податкові та ін.

Розглянемо основні з них:

Конституційні проступки — суспільно шкідливі протиправні вчинки, які полягають у винному заподіянні шкоди (навмисному чи необережному) порядку організації і діяльності органів влади і управління, формі державного правління і устрою, конституційним правам і свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.

Дисциплінарні проступки — суспільно шкідливі протиправні діяння, які полягають в невиконанні робітником, службовцем, солдатом, студентом виробничих, службових, військових або учбових обов’язків, порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку. Підрив трудової дисципліни завдає шкоди нормальній діяльності підприємств, установ, організацій і спричиняє дисциплінарну відповідальність.

Адміністративні проступки — суспільно шкідливі протиправні вчинки, які полягають у винній (умисній або необережній) дії або бездіяльності, що посягають на суспільний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління тощо. Посягання на суспільний порядок і порядок управління виражається у вчинках, що заважають здійсненню нормальної виконавської і розпорядчої діяльності державних і громадських органів і організацій. За адміністративні проступки законом передбачена адміністративна відповідальність.

Переважно адміністративні проступки регулюються нормами адміністративної, фінансової та інших галузей права і не пов’язані з виконанням службових обов’язків (наприклад, порушення правил протипожежної безпеки; незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного одержання інформації; останнім часом — порушення митних правил), але можуть відбуватися і в зв’язку з їх виконанням (податкові проступки, корупційні дії).

Податкові проступки — акти протиправної дії, що порушують права і законні інтереси суб’єктів податкових правовідносин (податкового платника, податкового агента та інших осіб). Корупційні дії — акти незаконного одержання посадовою особою: матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття або одержання предметів (послуг) через їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості; кредитів або позичок, цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг або переваг, не передбачених чинним законодавством. Наприклад, неподання чи несвоєчасне подання державним службовцем або іншою особою відомостей про відкриття валютного рахунку в іноземному банку. Інший приклад: здійснення корупційних актів депутатами будь-якого рівня. За зазначені діяння настає адміністративна відповідальність, крім того, у першому прикладі — звільнення з посади, у другому — дострокове припинення депутатських повноважень [12, c. 59-60].

Матеріальні проступки — суспільно шкідливі протиправні вчинки, які полягають у винному (навмисному і необережному) заподіянні шкоди майну підприємства його працівником.

Цивільно-правові проступки — суспільно шкідливі протиправні вчинки, які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між суб’єктами права і становлять для них матеріальну і духовну цінність (наприклад, невиконання зобов’язань за цивільно-правовим договором; поширення чуток, що принижують честь і гідність людини).

Цивільно-правові проступки регулюються нормами цивільного, сімейного, фінансового, аграрного права.

Залежно від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:

• договірні правопорушення — пов’язані з порушенням зобов’язань сторін цивільно-правового договору;
• позадоговірні (деліктні) правопорушення (від лаг. delictum — порушення, вина; англ. delict) — пов’язані з недодержанням чи невиконанням вимог цивільно-правових норм.

На відміну від злочинів цивільні проступки не мають вичерпного перерахування в законодавстві: цивільно-правова відповідальність носить значною мірою правовідновлюючий (компенсаційний) характер.

З цивільним правопорушенням не можна ототожнювати: невинне заподіяння шкоди або суб’єктивно-випадкову поведінку, об’єктивно-випадкову дію нездоланної сили, порушення майнових прав унаслідок правомірних дій — рятування майна.

Від проступку слід відрізняти злочин.

Кримінальний злочин — передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину — фізичною деліктоздатною особою, що досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Злочином є замах на суспільний порядок держави, її політичну й економічну системи, власність, особистість, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян. Злочином може бути й інша суспільно небезпечна дія, передбачена кримінальним законом, що полягає в замаху на правопорядок, права і свободи людини (наприклад, убивство людини).

Різновидом кримінального злочину є корупційний злочин — передбачене законодавством суспільно небезпечне винне корупційне діяння (дія чи бездіяльність), в основі якого лежать: (1) зловживання владою чи посадовим становищем; (2) корислива мета чи інша особиста зацікавленість[2].

Корупція, що підлягає кримінальному переслідуванню, — це торгівля законом, тобто незаконне звільнення за гроші від будь-якого обов’язку (військового, податкового та іншого), покарання (або його зм’якшення), надання (за плату) необґрунтованих пільг або вирішення юридичної справи «без зволікань», негайно.

Якщо протиправний поступок не заборонений кримінальним законом, він злочином не визнається.

Якщо вчинок має всі ознаки, перераховані в кримінальному законодавстві, але є безпечним (тобто вчинок не заподіяв і не міг заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі), він також не може бути визнаний злочином. Необхідно відрізняти корупційний проступок дисциплінарного або адміністративного характеру від корупційного злочину.

Наслідком для особи, яка вчинила злочин і притягнена до відповідальності, законом передбачена судимість.

Розрізняють також такі злочини:

За сферами громадського життя	За колом осіб
— у сфері соціально-економічних відносин; — у суспільно-політичній сфері; — у сфері побуту і дозвілля.	— особисті; — групові   (колективні): прості чи організовані

Груповий організований злочин — суспільно небезпечне діяння, вчинене об’єднаними погодженими діями групи, що організована на засадах спільності корисливих інтересів і єдності протиправних цілей складових її осіб, тобто групи, пристосованої спеціально для здійснення злочинів. Злочин, вчинений групою осіб (простою чи організованою), кваліфікується відповідною нормою Кримінального кодексу України з визначенням ролі в ньому кожного співучасника.

Звернемо увагу на міжнародні правопорушення.

Міжнародні правопорушення —діяння (дії чи бездіяльності) суб’єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права або власним зобов’язанням і заподіюють шкоду іншому суб’єкту, групі суб’єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству.

Міжнародні правопорушення:

• міжнародні делікти (проступки) (порушення торговельних зобов’язань);
• міжнародні злочини (работоргівля, піратство, міжнародний тероризм та ін.)

У кожнім з видів правопорушень можливі:

• рецидив, вчинення правопорушення того ж виду після застосування примусового заходу за перше;
• повторність: вчинення нового правопорушення до застосування примусового заходу за перше правопорушення.

Деякі особи, що вчинили правопорушення одного виду і понесли за них покарання, вчиняють правопорушення іншого виду (більш-менш тяжкі). Існують також приховані правопорушення. їх безкарне вчинення негативно впливає на моральну і правову свідомість як самих правопорушників, так і тих осіб (особливо хитливих), що знали про їх вчинення [12, c. 81-82].

Розділ ІІ. Причини правопорушення

2.1. Характеристика причин та передумов створення правопорушення

Причини правопорушень — це комплекс явищ об’єктивного і суб’єктивного характеру, здатних детермінувати протиправну поведінку суб’єктів права.

Розуміння самого поняття «причина» є досить багатогранним. М. Бунге стверджує, що кожен філософ і вчений користується своїм власним визначенням причини, навіть якщо йому не вдалося чітко його сформулювати [5, c. 46]. У філософському словнику під причинами розуміють події чи явища, що породжують наслідки [6, c. 289].

Філософія права визначає причинність як об’єктивний, загальний, генетичний зв’язок між явищами. Процес формування причинності послідовно розвивається в часі, і причина в часі завжди попереджує наслідок.

Неоднозначність у розумінні причин правопорушень пояснюється наявністю цілого ряду факторів, а саме: різноманітністю досліджуваних явищ, складністю взаємозв’язків між ними, особливостями суб’єктного складу тощо. Самі правопорушення, як і їх причини, історично мінливі і різні не тільки у кожній соціально-економічній формації, але навіть часом у різних регіонах держави.

Важливе значення у процесі дослідження даної проблеми має комплексний підхід до вивчення даного явища. У юридичній літературі виділяють декілька рівнів дослідження: 1) індивідуальний рівень; 2) на рівні колективу; 3) на рівні суспільства в цілому.

Індивідуальний рівень. На індивідуальному рівні аналізуються причини протиправної поведінки окремої людини, які зводяться до неузгодженості поведінки особи та оточуючого її середовища. Причини цього неузгодження залежать як від деформації особистості, антигромадської спрямованості в діяльності особи [7, c. 58] так і від особливостей впливу середовища на поведінку суб’єкта [8, c. 174].

На рівні соціальних груп. Основними причинами протиправних діянь є несприятливі умови формування особистості, а також ті протиріччя, конфлікти і життєві труднощі, що мають місце в оточуючому середовищі. Важливу роль відіграють і дефекти буденної свідомості, зокрема притаманні малій групі стереотипи поведінки, що відхиляється від норми.

На рівні суспільства в цілому причини правопорушень пов’язують із змінами, що відбуваються у соціальній, економічній, культурно-психологічній системах суспільства [9, c. 27].

Негативні явища у системі, що розвивається, безпосередньо пов’язані із історичними умовами її формування, внутрішніми і зовнішніми протиріччями її розвитку. Виходячи із наукових досліджень, можна сказати, що частіше має місце поєднання суб’єктивних причин правопорушень з об’єктивними умовами (недоліки у сфері побуту, економіки, у сфері організації управління тощо.).

В. Котюк вважає, що всі причини і умови злочинності можна класифікувати за різними критеріями:

1)      за рівнем дії (субординації):

а)       причини злочинності в цілому;

б)      причини певних видів правопорушень (категорій, груп);

в)       причини окремих злочинів;

за змістом причини злочинності поділяються на діючі у соціально-економічній, ідеологічній, політичній, соціально-психологічній, культурно-виховній, організаційно-управлінській сферах;

соціальна суть криміногенних причин і умов визначається залежно від взаємозв’язків з основними закономірностями розвитку суспільства;

за значимістю розрізняють: повні і специфічні причини злочинності (частина повної причини);

залежно від природи причини і умови злочинності поділяють на об’єктивні, об’єктивно — суб’єктивні і суб’єктивні [10, c. 127].

П. Рабінович виділяє дещо інші критерії класифікації причин злочинності:

1. за значенням у процесі детермінації:

а)       основні — соціальні явища, яким належить вирішальна роль у даному процесі (напр.: суперечність чинного законодавства основним правам людини, загальнолюдським моральним приписам тощо);

б)      неосновні — це фонові явища, які здійснюють свій вплив на фоні головних чинників, вони сприяють чи полегшують скоєння правопорушення (напр.: недосконалість обліку та охорони матеріальних цінностей; недостатній контроль за дотриманням техніки безпеки тощо);

2. за онтологічним статусом щодо свідомості конкретної особи:

а)       об’єктивні — явища, що не залежать від свідомості особи (напр.: недоліки в роботі державних органів);

б)      суб’єктивні — явища, які належать до складу індивідуальної свідомості конкретного суб’єкта та безпосередньо визначаються нею (напр.: психологічна установка особи на протиправну поведінку) [11, c. 835].

2.2. Концепції причин злочинності

Враховуючи досягнення кримінологічної науки, В. Котюк всі концепції причин злочинності поділяє на дві основні групи: соціологічні і біосоціальні. Перші характерні для американської і англійської кримінології; другі — для європейської і латино-американської кримінології [10, c. 127-130]. Соціологічні теорії причин злочинності: 1) теорія науково-технічної революції. Дана теорія виникає у XX ст. та є результатом НТР. Соціальні зміни, що відбулися в суспільстві, такі як індустріалізація, урбанізація, автомобілізація, міграція призвели до порушення традиційних форм сімейних зв’язків, вплинули на розвиток релігії, культури, внаслідок чого відбуваються відчуження і знеособлення людини та її індивідуальності, формується загальна байдужість, підвищується агресивність, емоційна нестриманість. Всі ці фактори сприяють зростанню рівня злочинності.

Вчення Є. Сатерленда про диференціальні асоціації (різні зв’язки). Відповідно до даної теорії злочинцями не народжуються, а стають у процесі багатогранних контактів особи у мікрогрупах: в сім’ї, на вулиці тощо. Домінування в таких групах антигромадських поглядів, установок і позицій призводить до злочинності.

Теорія соціальної дезорганізації (аномїї). її суть полягає у тому, що значний влив на рівень злочинності має соціальне розшарування, різний рівень соціального життя.

Теорія багатофакторності (Кетле, Гере). На рівень злочинності впливає цілий ряд факторів, до яких належать: фізичні, кліматичні, територіальні, психічні, антропологічні, соціальні тощо.

Класова теорія. її суть зводиться до того, що основною причиною злочинності є класова і майнова нерівність.

Серед біосоціальних теорій причин злочинності виділяють:

Небезпечний стан — перманентна (та, що змінюється) та іманентна (внутрішньо присутня) схильність людини до скоєння злочинів.

Фрейдистські теорії злочинності отримали розповсюдження на початку XX ст. під впливом досліджень лікаря-психіатра Зігмунда Фрейда. Суть цієї теорії полягає у комплексі неповноцінності, який формується з моменту народження дитини (комплекс Едіта та Електрик — ставлення матері до сина і сина до матері, а також батька до дочки і навпаки). Дитина біологічно приречена на постійну жорстоку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів (агресивних, статевих тощо) з моральними установками особи, від яких людина не може позбавитися все своє життя.

Теорія психопатологічних причин. В основі даної теорії покладено той факт, що злочинцем завжди є людина, якій притаманні патологічні зміни у її психіці, у її розумовому розвитку, у поведінці.

Спадкові теорії — представники даної теорії вважають причиною злочинності спадковий фактор (у генетичному коді людини закладається схильність до антисоціальної поведінки). Іноді цю теорію називають «теорією сімейного древа».

Теорія конституціональної схильності. В основі даної теорії лежать антропологічні особливості будови людського тіла. Між будовою тіла і психологічними рисами особи, особливо її характером, існує прямий зв’язок.

Правопорушення — це не стільки юридичне, скільки соціальне явище, яке посягає на правопорядок, спричиняє вплив на стійкість та стабільність життя суспільства, наносить шкоду особистим та суспільним інтересам.

Розділ ІІІ. Попередження правопорушень

3.1. Заборонні норми як важливий чинник попередження та припинення правопорушень

Адміністративно-попереджувальні заходи мають строго цільовий профілактичної характер і спрямовані на запобігання створення протиправних і інших, що представляють суспільну небезпеку, ситуацій.» Підставою для застосування адміністративно-попереджувальних мір є не правопорушення, а настання особливих установлених законодавством умов.

Особливості адміністративно-попереджувальних заходів [12, c. 131-132]:

1. Адміністративно-попереджувальні заходи є засобом охорони суспільного порядку і безпеки .
2. Адміністративно-попереджувальні заходи застосовуються з метою попередити можливість здійснення правопорушення: вони не зв’язані із здійсненням адміністративного правопорушення, тобто правопорушення ще не зроблене, а примусові механізми у ставленні фізичних і юридичних осіб уже функціонують (застосовуються);
3. Адміністративно-попереджувальні заходи передують застосуванню інших заходів:
   • примусовий характер даних заходів складається в реалізації владних і однобічних дій, що не узгоджуються із протилежною стороною. Проте, остання зобов’язана виконати запропоноване їм з боку уповноважених органів (посадових осіб), виконати необхідні в даній ситуації дії або утриматися від їхнього здійснення;
   • адміністративно-попереджувальні заходи закріплені в законодавчому й іншому нормативному актах, що передбачають обов’язкові дії або відомі заборони, що встановлюють, і обмеження погрозою застосування адміністративних санкцій за їхнє невиконання. Здійснюють такі дії і встановлюють заборони в рамках наданих їм повноважень міліція, державні інспекції, інші наглядові органи.

До адміністративно-попереджувальних  заходи відносять [13, c. 65-66]:

• адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі;
• введення карантину;
• перевірка документів і адміністративний огляд (при забезпеченні паспортного режиму, у водіїв автотранспортних засобів, у пограничній зоні й ін.);
• знищення недоброякісних продуктів харчування;
• обмеження права водокористування;
• огляд речей, багажу, особистий огляд (митний огляд, а також пасажирів і багажу в аеропортах, огляд предметів що проносяться на підприємствах харчової, легкої, радіоелектронної промисловості і т. д). Огляд здійснюється органами воєнізованої, позавідомчої охорони, митними органами, органами.;
• заборона (обмеження) дорожнього руху як один із засобів забезпечення суспільної безпеки ;
• тимчасове відсторонення від роботи громадян, що є носіями збудників інфекційних хвороб і здатних бути джерелами їхнього поширення в зв’язку з особливостями виконуваної роботи;
• зупинку транспортних засобів працівниками ДАІ і перевірку ними документів у водіїв на право користування і керування транспортними засобами, а також документів на перевезені вантажів; перевірку знань водіями правил дорожнього руху;
• госпіталізацію інфекційних хворих. Уповноважені посадові особи можуть приймати рішення про обов’язкову госпіталізацію інфекційних хворих і громадян з підозрою на інфекційне захворювання, що представляють небезпеку для навколишніх;
• ухвалення рішення про проведення профілактичних щеплень населенню або окремим групам громадян за епідеміологічними показниками, а також рішення про проведення лабораторного обстеження і медичного спостереження за громадянами, що контактували із хворими інфекційними захворюваннями;
• проведення огляду керуючих транспортними засобами водіїв на стан сп’яніння;
• виселення мешканців по санкції прокурора з будинків, що погрожують обвалом;
• вилучення співробітниками міліції вогнепальної зброї в осіб, що зловживають спиртними напоями або психічно хворих, з наступним винесенням ухвали адміністративною комісією про їх вилучення.

Адміністративно-попереджувальні заходи виступають у виді адміністративних обмежень (наприклад, уведення карантину при епідеміях і епізоотіях і т.д.) чи у виді визначених адміністративних дій у відношенні тієї чи іншої категорії організацій і осіб (наприклад огляд).

3.2. Особливості правового регулювання профілактики правопорушень

Розробка ефективних стратегій боротьби з правопорушеннями серед неповнолітніх значною мірою залежить від наявності в органах внутрішніх справ глибокого інформаційного забезпечення на основі застосування сучасних комп’ютерних програм. Вивчення стану справ на місцях свідчить про те, що застосування різних за класифікацією форм діяльності міліції з попередження адміністративних правопорушень серед неповнолітніх не в повному обсязі відповідає сучасним вимогам. На наш погляд, підрозділи міліції повинні бути забезпечені останніми досягненнями техніки – починаючи з персональних комп’ютерів і програмним забезпеченням до них.

Для розробки програм з попередження адміністративної деліктності неповнолітніх, своєчасного прийняття правильних управлінських рішень потрібне одержання достатньо повної, систематизованої інформації про негативні й позитивні процеси, що відбуваються у молодіжному середовищі.

Разом з тим, на думку вчених і практичних працівників, поряд зі зростаючим потоком інформації, яка надходить через ЕОМ, відчувається гострий дефіцит відомостей про криміногенну обстановку [14, c. 40].

Крім того, однією з головних умов при проведенні цієї роботи є сполучення створеної в результаті такої класифікації системи форм діяльності з попередження правопорушень неповнолітніх із системою обліку й аналізу правопорушень, розробленої на базі використання комп’ютерів.

Це означає, що при розв’язанні за допомогою автоматизованих систем завдань щодо попередження правопорушень неповнолітніх можна буде одержувати не лише дані аналізу, але й обґрунтовані цими даними варіанти засобів і форм діяльності підрозділів міліції.

Іншими словами, при одержанні будь-якого інформаційного сигналу, наприклад, про скоєння адміністративного правопорушення або про обставини, що негативно впливають на неповнолітнього, комп’ютер пропонуватиме комплекс заходів, засобів, форм діяльності, потрібних для усунення цих обставин.

При розробці такої класифікації необхідно враховувати, що підсистема організації діяльності міліції щодо попередження правопорушень неповнолітніх належить до багатоконтурних і являє сукупність великої кількості елементів, кожний з яких є самостійною локальною системою управління. Причому, деякі елементи (блоки), у свою чергу, складаються з безлічі простих.

Так, класифікація підсистеми діяльності міліції щодо попередження правопорушень неповнолітніх постає у вигляді двох блоків, а саме: напрям діяльності; вид діяльності.

Перший блок залежно від об’єкта, на який спрямована профілактична діяльність, можна розділити на ділянки діяльності:

• робота з неблагополучними родинами;
• робота з дорослими, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність;
• робота з неповнолітніми, які вчинюють правопорушення;
• робота з групами неповнолітніх з антигромадською спрямованістю;
• робота з дорослими, які порушують законні інтереси неповнолітніх, принижують їх людську гідність;
• загальнопрофілактична робота.

Другий блок (види діяльності) залежно від місця, де здійснюється профілактична робота, можна розділити на такі ділянки діяльності: за місцем проживання, за місцем роботи, за місцем навчання, з іногородніми, стосовно біженців і переселенців.

У свою чергу, кожну ділянку обох блоків можна поділити на простіші елементи. Так, у блоці напряму діяльності ділянку роботи з неблагополучними родинами можна поділити на такі структурні елементи:

• робота з родинами, в яких батьки, які мають малолітніх дітей, ведуть антигромадський спосіб життя;
• робота з родинами, у яких відсутні чіткі дисциплінарні й педагогічні вимоги;
• робота з родинами, у яких на дітей негативно впливають інші особи, які проживають разом з ними (дорослі брати чи сестри);
• робота з родинами, де батьки перебувають у стані постійного конфлікту або між собою, або з дітьми;
• робота з родинами, де діти зазнають емоційного або фізичного насильства.

З метою підтримки належного рівня взаємодії з органами виконавчої влади і місцевого самоврядування з питань попередження правопорушень неповнолітніх підрозділи міліції вживають спільних заходів з органами соціального захисту, освіти, зайнятості, охорони здоров’я, трудовими колективами, громадськими об’єднаннями і благодійними фондами.

Стосовно іногородніх неповнолітніх форми діяльності міліції специфічніші й обумовлені тимчасовим перебуванням неповнолітнього у даній місцевості, віддаленістю постійного місця проживання, потребою створення для них елементарних побутових зручностей.

Найхарактернішими формами в роботі з цією категорією неповнолітніх є:

• доставлення в орган внутрішніх справ (міліцію);
• з’ясування обставин вчинення правопорушення (якщо воно було вчинене);
• доставлення в притулки для неповнолітніх;
• інформування органів внутрішніх справ за територіальністю.
• Додамо, що пропонована система класифікації форм діяльності міліції щодо попередження правопорушень неповнолітніх є відкритою, незавершеною, і це дозволяє з урахуванням нової практики формувати її нові структурні елементи.

Як уже зазначалося вище, ця класифікація може бути покладена в основу комп’ютерної програми, у якій для кожної конкретної життєвої ситуації, що містить ті чи інші ознаки однієї з класифікацій, можуть бути запропоновані шляхи її вирішення, комплекс конкретних заходів, варіанти організаційних форм профілактичної роботи.

Крім того, на основі комп’ютерного аналізу адміністративної деліктності в тому чи іншому районі можна оперативно вносити зміни до плану єдиної дислокації, розташування сил патрульно-постової служби, кримінальної міліції у справах неповнолітніх та інших підрозділів та проведення спільно з іншими зацікавленими відомствами рейдів «Підліток», «Канікули», «Урок», «Вулиця» та інших.

На наш погляд, для чіткої організації роботи працівників усіх служб міліції щодо профілактики правопорушень серед неповнолітніх необхідно створити єдиний довідковий відділ, який би обробляв всю інформацію про використання працівниками міліції методів попередження злочинності та правопорушень неповнолітніх, а також цифровий аналіз та довідковий матеріал.

Для цього у кожному міськрайліноргані повинні бути єдині інформаційні програми, в яких мають бути:

• напрями і види діяльності з попередження правопорушень серед неповнолітніх;
• відомості про стан злочинності та правопорушень серед неповнолітніх на території обслуговування підрозділу;
• перелік законодавчих актів, які регламентують діяльність з попередження правопорушень серед неповнолітніх;
• відомості про всі установи, які мають причетність до цієї проблеми;
• дані про неповнолітніх, які перебувають на обліку в органах внутрішніх справ;
• відомості про неповнолітніх, які втекли з дому (інтернатів, центрів медико-соціальної реабілітації, дитячих притулків, шкіл і училищ соціальної реабілітації);
• відомості про громадські організації, благодійні фонди, які займаються проблемами попередження правопорушень серед неповнолітніх.

Завдяки цій програмі виникне можливість, у разі потреби, цілодобово забезпечувати необхідною інформацією працівників усіх служб органів внутрішніх справ.

Для успішного попередження правопорушень серед неповнолітніх необхідно для них і їхніх батьків зробити доступною всю існуючу інформацію з правових, соціальних, психологічних та інших аспектів злочинності молоді. Ця проблема, на наш погляд, може бути розв’язана шляхом організації спеціального інформаційного центра при соціальній службі для молоді.

Запропоновані технології повинні забезпечити ефективність діяльності органів внутрішніх справ у цій сфері. На нашу думку, підрозділи кримінальної міліції у справах неповнолітніх необхідно оснастити новітніми досягненнями техніки – від персональних комп’ютерів і програмного забезпечення до баз даних. Розробка ефективних стратегій боротьби зі злочинністю неповнолітніх залежить від наявності інформації та її глибокого аналізу. Нові технології повинні забезпечити ефективність планування діяльності міліції суспільної безпеки у цій галузі.

Для вдосконалювання організації профілактичної роботи шляхом чіткого визначення зон відповідальності всіх галузевих служб міліції передбачити питання розробки відомчого документа (своєрідного кодексу), який визначатиме порядок роботи щодо попередження правопорушень серед неповнолітніх і роботи з ними кожної служби, чіткого визначення зони їх персональної відповідальності і заходів для забезпечення скоординованості їхніх дій [12, c. 114-115].

Висновок

Підводячи підсумок своєї роботи хотілося б зупинитись на таких основних положеннях:

1. Усяке правопорушення — це вчинок, тобто дія чи бездіяльність. Дія — акт активного поводження. Бездіяльність визнається вчинком, якщо по службовому обов’язкам чи по ситуації потрібно було щось зробити, але зроблено не було. Значимість цієї риси полягає в тому, що в ній сховане загальноприйняте положення «за думки не судять». Так, не можна вважати правопорушенням не виявлені через вчинки внутрішній напрям думок, почуття, не тільки позитивні, але і негативні. Розумові процеси не регулюються правом.
2. Однією з рис правопорушення, найбільш очевидною, що випливає із самого терміна, є протиправність, тобто порушення права, його норм (не може визнаватися адміністративним протиправним дія чи бездіяльність, якщо таке не передбачено нормою). Протиправність адміністративного проступку виражається в порушенні загальнообов’язкових правил, що держава встановлює з метою дотримання режиму законності, захисту прав і свобод громадян, суспільних і державних інтересів. Вчинок, що не порушує яких-небудь норм права, може бути аморальним, порушенням норм громадських організацій, але не правопорушенням. Конституція України закріплює принцип, зміст якого в тому, що ніхто не може нести відповідальність за вчинки, що не визнавалися правопорушенням у момент його здійснення.

Законом визначені окремі ситуації, коли формальний вчинок підпадає під ознаки протиправного, але власне кажучи не небезпечного і не шкідливого для суспільства і тому вважається правомірним. В адміністративному праві (ст. 17 КпАП) передбачені обставини, при яких особа, що вчинила протиправні дії, не підлягають відповідальності: особа, яка діяла в стані крайньої необхідності (тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.), необхідної оборони (тобто при захисті державного або громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони) або яка була в стані неосудності (тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану).

3. Важливою ознакою адміністративного правопорушення є винність (невинної протиправності не існує). Винність передбачає наявність у особи відповідного власного психічного ставлення до відповідного вчинку і його наслідків (тобто психічне відношення правопорушника до зробленого вчинку і виражається, насамперед , у тім, що він усвідомлює характер свого вчинку або не усвідомлює, хоча міг і повинний був усвідомлювати. Усвідомлення діяння може виходити з різних обставин і, насамперед зі знань про наявність норми, що забороняє подібні дії.

Зі сказаного випливає висновок: якщо протиправність завжди винна, то, отже, відсутність вини свідчить про відсутність протиправності і правопорушення і виключає юридичну відповідальність. Це положення цілком відповідає принципам законності, справедливості, охорони прав особистості і тому не може і не повинне мати виключення.

Цілком можливі ситуації, коли правопорушник не знав про наявність відповідної заборони в чинному законодавстві. Однак ця обставина не звільняє від відповідальності за зроблене правопорушення. У праві існує презумпція знання закону. Ще з часів Стародавнього Рима діє принцип, відповідно до якого не можна відговорюватися незнанням закону. У сучасних умовах держава і його органи публікують усі нормативно-правові акти, що торкаються права й інтереси громадян і інших осіб. Отже, кожний повинний подбати про знання норм, що регулюють відносини, у які він вступив чи має намір вступити. Законодавець вважав за необхідне вказати на форми вини, які мають юридичне значення. Це умисел (вина у формі умислу) і необережність (вина у формі необережності). Умисел може бути прямим чи непрямим (евентуальним). Необережна вина проявляється у формі самовпевненості чи недбалості.

4. Має свідомо-вольовий характер, тобто момент здійснення адміністративного правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, знаходиться під контролем їхньої волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно. Відсутність вільної волі є юридичною умовою, при якій вчинок правопорушенням не визнається, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки
5. Обов’язковою ознакою адміністративного правопорушення є адміністративна карність. Карність означає, що за здійснення конкретного вчинку адміністративним законодавством передбачається відповідне покарання. Дана ознака дозволяє відмежувати правопорушення від інших протиправних (заборонених адміністративно-правовими нормами) вчинків, здійснення яких не спричинює застосування адміністративних стягнень.

Доволі суперечним є твердження, що адміністративне правопорушення є суспільно небезпечним, тобто таким здійснення якого заподіює збиток. З точки зору кримінального законодавства злочинні вчинки можуть бути лише суспільно-небезпечними (закріплено ст. 7 Кримінального Кодексу).

На відміну від цього визначення злочину, визначення статтею 9 КпАП адміністративного правопорушення не вказує на його громадську небезпеку. Більше того, термін «суспільно-небезпечний вчинок» стосовно адміністративних правопорушень законодавець не вживає. Звідси випливає припущення, що громадська небезпека не визнана універсальною властивістю усіх адміністративних правопорушень (проступків, деліктів), а матеріальною, загальною їх ознакою є те, що вони „посягають на …”, тобто завдають збитків державному і громадському порядку, власності, правам, і свободам громадян, установленому порядку управління.

6. У юридичній літературі висловлюється думка про те, що суспільно небезпечні лише деякі адміністративні вчинки, що граничать зі злочинами. Є точка зору, що зводиться до того, що всі проступки суспільно небезпечні, але в меншому ступені чим злочин. Зустрічаються твердження, що категорично заперечують суспільну небезпеку адміністративних правопорушень, але визнають їхню шкідливість. Однак адміністративні правопорушення зазіхають на визначені відносини, завдають шкоди правопорядку, а до винного в їхньому здійсненні застосовуються заходи державного впливу. Напрошується висновок про те, що адміністративному проступку притаманна суспільна небезпека, але ступінь її менше, ніж у злочинів, і в зв’язку з цим на порушників накладаються адміністративні стягнення. Якщо встановлена малозначність адміністративного правопорушення, орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, вправі звільнити порушника від адміністративної відповідальності, обмежившись усним зауваженням.

Підтвердження даної думки містить стаття 1 Кримінального Кодексу, де йдеться про те, які суспільно небезпечні діяння є злочинними. Звідси випливає обґрунтований висновок, що поняття суспільно небезпечного діяння значно ширше поняття злочину, тобто далеко не всі суспільно небезпечні діяння є злочинами.

Підкріплює дану точку зору те, що злочини і адміністративні правопорушення як соціальні явища дуже близькі між собою, а межі між ними досить рухливі й надто умовні. Тому нерідко перші з них перетворюються на другі й навпаки. Іншими словами, досить розповсюджені випадки, коли одне й те саме діяння на одному проміжку часу може розцінюватися як злочин, а на іншому – як адміністративний проступок, що тягне за собою покарання.

Список використаної літератури

1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996р.
2. Кодекс про адміністративні правопорушення України від 07.12.1984. –Ст.190 // Комп’ютерна правова система НАУ
3. Адміністративне право України, Підручник для юр. Вузів і факультетів Ю.П.Битяк, В.В.Богуцький, В.М. Тарашук та ін. За ред. Ю.П.Битяка. -Харків: Право, 2000
4. Коваль А.В. Адміністративне право України: Курс лекцій: Для студентів юр. вузів та факультетів — К.: Вентурі, 1996
5. Бунге М. Причинность. — М.: Изд-во иностр. лит., 1962. — С. 46
6. Философский словарь. — М.: Междунар. отношения, 2000. — С. 289.
7. Волков Б. С. Детерминистическая природа преступного поведения. — Казань: Изд-во Казан, ун-та, 1975. — С. 58
8. Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. — М.: Изд-во МГУ, 1969. — С. 174
9. Карпец И. И. Проблема преступности. — М.: Юрид. лит., 1969. — С. 27.
10. Котюк В. О. Теорія права: Навч. посібник. — К.: Вентурі, 1996. — С 127.
11. Рабінович П.М. Правопорушення // Міжнародна поліцейська енциклопедія / Відп. ред. Ю. І. Римаренко, Я. Ю. Кондратьев, В. Я. Тацій, Ю. С. Шемшученко. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 20ОЗ. — Т. 1. — С. 835
12. Коваль А.В. Адміністративне право України: Курс лекцій: Для студентів юр. вузів та факультетів — К.: Вентурі, 1996.
13. Гончарук С.Т. Адміністративне право України. Загальна та особлива частини. Навчальний посібник. — Київ 2000.
14. Миньковский Г.А. Основные направления и этапы развития исследования проблемы борьбы с преступностью несовершеннолетних // Вопросы борьбы с преступностью. М., 1974. Вып. 20. С. 40