Вступ

Актуальність теми. Науковці, які досліджують історію винайдення писемності, стверджують, що прадавні писемні джерела є дуже далекими від високої прози або романтичної поезії. Виявляється, писемність була потрібна виключно для вирішення економічних та політичних цілей.

Згідно з новою теорією, яку висунули не так давно науковці, винайдення писемності пов’язане в першу чергу з тим, що давній людині був конче необхідний спосіб фіксації даних для потреб бізнесу та політики. Поступово із розвитком давніх цивілізацій люди почали будувати міста й великі поселення, внаслідок чого стало важкувато запам’ятовувати, хто й скільки вніс на потреби храму, або, скажімо, хто володіє тою чи іншою ділянкою землі.

“Сьогодні в нас уже немає сумнівів, що виникнення писемності зумовлене передовсім економічними потребами суспільних формацій на ранній стадії розвитку [8, с. 5],” – говорить Білл Коллінз, дослідник із університету Еморі в Атланті. Відтак давня людина винайшла спеціальну систему зображень, яка дозволяла їй фіксувати інформацію. Ці зображення згодом стали основою писемних знаків і звичних нам літер.

Писемність, якою ми користуємося у наші дні, базується на алфавіті, який у свою чергу є основою звукової системи, і словах, що позначають певні об’єкти та ідеї. Усе це сучасне людство успадкувало від давнього “світу зображень” – так твердять науковці.

За результатами останніх досліджень учені зробили висновок, що той “світ зображень”, найімовірніше, включав у себе більше 700 знаків, доволі складних для писання та запам’ятовування. Наступним кроком у розвитку писемності стало створення шрифтової системи, відомої нам як клинопис. Клинопис являв собою низку клиноподібних умовних знаків, які передавали значення відповідних зображень.

Мета: розкрити витоки зародження писемної фіксації інформації.

Завдання роботи:

— показати зародження знань про минуле в формі культів   та витоки писемності;

— охарактеризувати літописи та літописні зведення як основні форми історичних творів часів Київської Русі, зокрема «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи, «Слово о полку Ігоревім», монастирські літописи;

— окреслити значення історичних творів Х-ХІІ ст. для розвитку історичної думки України.

1. Поява писемності і її значення для накопичення історичних знань

1.1. Зародження знань про минуле в формі культів

До появи писемності події минулого відбивались у фольклорі зокрема у міфах. На ранніх етапах розвитку людського суспільства коли життя було малорухливим переходили від одного суспільного стану до іншого були помітними або повторювались як пори року уявлення людей про соціальні сфери і про їх минуле.

Важливою рисою архаїчної свідомості було прагнення пояснити явища природи і суспільства дією надприродних сил. Ці сили виступали в образі богів, демонів, які булим основними дійовими особами стародавніх міфів і релігійні фантастичні істоти сприймалися як реально існуючі, а міфи і легенди як реальні події.

Характерною рисою архаїчної свідомості був ідеологістичний синкретизм – неподільність уявлень про природу і суспільство.

Виникнення елементів сил природи і суспільства у міфах є результатом одних і тих творців.

Наділені надприродною силою міф. істот обожнювались, ставали об’єктом поклоніння В арх. міфах першопредки плем’я наділялись антропоморфними або зооморфними рисами.

Вісі ці першопредки (деміури) зображалися надприродними істотами.

Уявлення первісних людей визначалось ступенем залежності людини від природи.

Невміння первісної людини розрізнити процеси розвитку природи і суспільства призвели до уявлення світу і людей як акту одноразового творення.

В первісному суспільстві людина не виділяла себе як особистість і тому в старод. міфах індивідуальні риси притаманні надприродним істотам.

Категорія часу сприймалась в спрощеному вигляді — все, що було до них – минуле Спостереження за ритмами природи призвело до циклічного розуміння життєвих явищ.

Стародавні слов’яни як і інші народи мали свою епоху міфотворчості, але після провадження християнства, знання про ці міфи були втрачені. Перун, Дажбог, Велес та ін. – створили людство. Повна залежність людей від сил природи призвело до уявлень що люди є іграшкою надприродних сил і явищ. Ця уява в подальшому оформилась в понятті – доля [9, с. 11].

Розвиток суспільства, послаблення залежності людини від природи відобразилось у героїчному епосі.

Люди знаходять своє відображення в епосі. Архаїчний героїчний епос та класичний героїчний епос(в період існування ранніх держав).

Доля архаїчного героїчного епосу типовою є боротьба людини-богатиря з різними силами природи. Люди – богатирі перемагають потвор, що відображають активну боротьбу людини з природою.

Класичний героїчний епос виник на стадії коли створ держава, все це відбув шляхом воєнних сутичок, підкорення одних племен іншими. Головним героєм клас. епосу стає воїн-богатир, який наділений надлюдською мужністю. В класичному епосі перебільшено справжні історичні події, про міжплемінні і міждержавні сутички. Змістом кл. епосу стають війни, завоювання і поневолення народів. Риса епосу — патріотизм.

Події відбивалися також в усних розповідях.

Валемський камінь – найдавніша письмова пам’ятка (Єгипет). Слов’янська культура базується на грецькій та римській культурах. В античній історії панувала ідея циклічного розвитку суспільства.

Історія як і філософія в період раннього середньовіччя перетворилася у служницю богослов’я. В раньохристиянському суспільстві панувала ідея протиставлення земного життя і потойбічному. В раньохристиянських книгах історія поділялась на – святу(біблійну)- клерикальну тана – світську (секулярну) [9, с. 13].

1.2. Витоки писемності

Появі упорядкованої писемності передувала так звана піктографія, що складалася з невеликої кількості знаків, які означали або окремі слова, або їх частини. Піктографію успадкували китайці у вигляді ієрогліфів. Різноманітні позначки і зображення на глиняних виробах зрубної культури, знаки сарматської доби засвідчують існування писемних способів фіксації інформації. Найдавніші писемні пам’ятки ґрунтувалися на усній народній творчості. Знакова фіксація фактів на землях України зародилася в добу Трипільської культури, а також паралельно у Шумері, Вавилоні, Єгипті, Месопотамії, Китаї. З появою писемності виникла унікальна можливість створювати хроніки історичного процесу, фіксувати найважливіші події, роки правління державних діячів тощо.

На зміну протокириличному письму прийшла глаголиця, очевидно на базі якої просвітителі Кирило і Мефодій створили алфавіт із 43 букв, який називають церковнослов’янським, або кирилицею. У літературі з історії писемності фігурує також так звана «софійська» абетка, виявлена на стінах вівтаря Софійського собору в Києві. Ця абетка складалася з 27 букв, з яких 23 грецьких і 4 руських. Очевидно, це той алфавіт, яким користувалися при Аскольді та Дірі [6, с. 6].

Як пам’ятку давньоукраїнської писемності дохристиянської доби ряд дослідників розглядає «Велесову книгу», написану «велесовицею», тобто буквами, близькими до кирилиці, і в якій викладені важливі події нашої історії від 640 до 870-х рр., однак автентичність цього твору не доведена [6, с. 7].

Про поширення писемності свідчать численні берестяні грамоти, виявлені у Звенигороді і Львові, написані на пряслицях, глечиках, кістках, на стінах культових споруд. Найбільше їх у Софійському соборі в Києві, більшість з яких несуть історико-хронологічні відомості: про народження в 1032 р. у Ярослава сина Володимира, про смерть у 1054 р. Ярослава Мудрого, про учасників укладення миру на Желяні під Києвом та ін. Церковні графіті засвідчують, що їх виконавцями були не тільки професійні писці і ченці, а й княжі люди, купці. Отже, писемність на теренах України-Русі існувала задовго до офіційного прийняття християнства. Вже у часи Аскольда і Діра були домашні вчителі, з’явилися перші приватні школи, які дістали дальше поширення при Ользі, Святославі, а Володимир надав школам державного статусу [6, с. 7].

Варто зазначити, що при Андріївському монастирі в Києві в 1086 р. було засновано школу для дівчат, а в Софійському соборі існувала школа, учні якої залишили численні графіті. Тут була і найбільша бібліотека, заснована 1037 р. з ініціативи Ярослава Мудрого. Поряд з Києвом існували книгописні майстерні у Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському та ін. Братчики монастирів не тільки читали книги, але й переписували їх. Згодом при Києво-Печерському монастирі була заснована школа вищого типу, в якій поряд з богослов’ям вивчалися філософія, граматика, риторика. В межах останньої висвітлювалися й історичні писання античних авторів. Кожна людина, яка прилучалася до навчання, набувала певного обсягу відомостей з історії і культури. Засобом самоосвіти служили книгозбірні, на базі яких утворювалися бібліотеки. Звичайно, більшість книг, які зберігалися в бібліотеках, мали церковне призначення, оскільки вважалося, що той, хто читає книги — бесідує з Богом і одержує велику насолоду для душі [5, с. 19].

Запровадження християнства в Україні-Русі дало могутній поштовх розвитку освіти і писемності. У канцеляріях княжих дворів, при монастирях розгорнулося створення рукописних книг, перекладання і переписування творів зарубіжних авторів, насамперед візантійських. Поряд з церковними книгами перекладалися твори, що мали відомості з історії, географії, астрономії, філософії, права. Серед них: «Хроніка Георгія Амартола», «Хроніка Георгія Сінкелла», «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна. Все це засвідчує про широкі інтелектуальні зв’язки Київської Русі з країнами Сходу і Заходу [5, с. 20].

Серед зразків давньоукраїнської рукописної книги особливий інтерес становлять «Остромирове Євангеліє» (1056-1057), написане дияконом Григорієм у Києві для новгородського посадника Остромира, а також «Ізборник» князя Святослава як книга для домашнього читання і навчання.

До найдавніших пам’яток писемності, що мали характер історичних творів, відносяться літописи. їх творці розповідали на письмі про найважливіші події за роками в певній хронологічній послідовності. Давньоукраїнські літописи за своєю формою та змістом нагадували західноєвропейські аннали і хроніки, але мали свій самобутній вигляд. Важливим осередком укладання давніх літописів була Десятинна церква, в якій 996 р. Анастас Корсуняник зробив спробу історично узагальнити історію Русі майже за 200 років і довів висвітлення подій до Володимира Святославича [5, с. 21].

З побудовою Софійського собору він перебирає на себе роль літописного центру, де, як вважають історики, в 1039 р. був створений найдавніший літописний звід. З кінця XI ст. центр українського літописання переноситься до Києво-Печерського монастиря, в якому в 1078 р. ігумен Никон створив самостійний літописний звід за період з 1039 по 1078 р. Печерський ігумен Іоанн в період 1074-1093 рр. уклав ряд статей, що викладають історію Русі впродовж XI ст. Так поступово склалася давньоукраїнська літописна традиція, оскільки нові літописи створювалися як зведення і продовження попередніх літописних записів. Сучасна історіографія розглядає літописання не тільки як писемну хронологізацію історичних подій, але й як якісно вищу форму розвитку знань, формування історичної свідомості грамотної верстви суспільства, не кажучи вже про джерельне значення літописних пам’яток.

Давньоукраїнські літописи найповніше представлені в Лаврентіївському, Радзивіллівському та Іпатіївському зводах. Лаврентіївський звід зберігся в єдиному списку, укладеному ченцем Лаврентієм у 1377 р., і закінчується подіями 1305 р. До нього увійшли «Повість минулих літ» у редакції початку XII ст., «Повчання» Володимира Мономаха, його послання до Олега Святославича [6, с. 8].

З’ясовуючи значення писемності та літописання для розвитку історичних знань, слід зосередитись докладніше на одному з найдавніших писемних творів літописного характеру «Повісті минулих літ», укладеному на початку XII ст. Вона віддзеркалює генезу давньоукраїнського літописання, оскільки побудована на писемних джерелах, що сягають IX ст. Автором однієї з її редакцій був печерський чернець Нестор, якого відносять до числа давньоукраїнських послідовників Геродота. Вчені давно довели, що Нестор (1055-1113) був не просто переписувачем книг і укладачем літопису, а й винятково ерудованою людиною, з історичним складом мислення, письменником [6, с. 8].

Отже, появу писемності можна прирівняти до своєрідної революції, якісного стрибка в людській цивілізації, а отже, і в розвитку історичних знань. Писемність відкрила можливість описувати і фіксувати події за хронологією і в такий спосіб розмежувати їх у часі та просторі, відокремити минуле від сучасності.

2. Літописи та літописні зведення – основні форми історичних творів часів Київської Русі

2.1. Повість минулих літ – основне літописне зведення Древньої Русі

Київська Русь — умовна назва, започаткована в XIX ст., держави українського народу (з середини IX до середини XIII ст.).

Приклад зацікавлення книгами, науками, історією показували київські князі та їх оточення. Ярослав, названий Мудрим, збираючи одну з найбільших в Європі бібліотек у Софії Київській.

Серед мислителів Київської Русі поряд Никон Великий, Нестор, Сильвестр, митрополит-публіцист Іларіон, єпископ Кирило Туровський, митрополит Клим Смолятич.

Центральне місце в історичній літературі Київської Русі займають літописи, зміст яких дає найповніше уявлення про характер поглядів їх авторів на історію. — «Повість минулих літ» , Київський літопис 1200 р., який склав основу Іпатіївського літописного зводу. Він побудований на літописі князів Ігоря Святославича, Володимира Глібовича, інших місцевих літописах, усних переказах і оповіданнях. Зазначимо, що саме в тій частині літопису, що присвячена Володимиру Глібовичу, вживається назва «Україна» за 1187 р. стосовно південноруських земель та їх жителів, які межували з половцями. Ці землі, розташовані по обох боках середнього Подніпров’я, значно раніше дістали в народі назву Україна як країна, як держава. По мірі розширення зв’язків з північно-східними та західними землями, заселеними українським етносом, майже вся Київська Русь стала ототожнюватися з етнонімом «Україна» [5, с. 28].

Основу давньоруського літописання становить «Повість минулих літ». Укладена Нестором у Печерському монастирі близько 1110 р., вона піддавалася редакції в 1116 р. ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, а в 1118 р. — одним з прибічників князя Мстислава Володимировича (після чого, до речі, в ній з’явилася значна норманська вуаль).

«Повість минулих літ» утримується в Лаврентіївському й Іпатіївському літописних зводах.

Близьким до Лаврентіївського є Радзивіллівський літопис.

Літописець ставив головною своєю метою показати, звідки походить народ руський і держава Русі з центром у Києві.

Історія Русі розглядається літописцем на широкому тлі з точки зору тодішніх про неї уявлень, з певною державною і церковно-релігійною тенденційністю. Незважаючи на цю тенденційність, автори літопису дають дуже багато об’єктивно правдивих історичних даних.

«Повість» складається з частин, іноді уривків. Починається літопис оповіданням в плані церковно-біблійного викладу всесвітньої історії від легендарного потопу Ноя і поділу світу серед Ноєвих синів до розселення слов’ян у середній і східній Європі. Києву, як центру і вогнищу в справі поширення християнства і освіти, літописець відводив особливе місце як починаючи від оповідання без дати про трьох братів — Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь [5, с. 29].

Він шукає шляхів до розв’язання питання про походження Русі від князів Рюриковичів.

Історію слов’янських племен і Русі в цілому літописець подає як внутрішній процес, у зв’язку з сусідніми племенами і народами неслов’янського походження. Для нього слов’яни і Русь суть єдине поняття.

Під 862 р. літописець сформулював легенду про закликання варягів.

Складач літопису ввів у дію неіснувавше плем’я варягів-русів, вивівши його з Скандинавії на землю східних слов’ян.

Оповідання про Кожум’яку вміщене під 993 р.

Друга легенда вміщена в літопису під 997 р. про облогу печенігами Білгорода. Ці легендарні оповідання, безсумнівно, складені на основі історичних сюжетів південноруської народної творчості. В них відображено погляд народу на свою героїчну історію. Вони були палким закликом до справедливої боротьби з кочівниками [5, с. 30].

В «Повісті» знайшла висвітлення й доба розквіту культури XI ст., часів князювання Ярослава Мудрого та його трьох синів — Ізяслава, Святослава й Всеволода.

В літописі є повісті про міжусобиці синів Ярослава, напади половців на руські міста, зокрема на Київ, спустошення ними Печерського монастиря (1096 р. — Лавр, літ.), про з’їзд князів у Любечі.

Літописець, автор і складач «Повісті минулих літ» Сильвестр.

Доклав усіх зусиль щоб показати з усією тенденційною догідливістю свого улюбленця князя Володимира Всеволодовича Мономаха.

У 1116 р., на догоду київському князю, Сільвестр піддав літопис новій переробці й редагуванню.

Ймовірно, що саме у Видубецькому монастирі, в одну з редакцій «Повісті минулих літ» було внесено відоме «Повчання» Володимира Мономаха. Після редакції Сільвестра «Повість минулих літ» набула вигляду цілісного закінченого твору давньої Русі. Вона являє собою визначну пам’ятку староруського письменства та взагалі одну з важливих і цікавих пам’яток нашої давньої вітчизняної культури, в тому числі староруської історіографії та літератури, пронизана ідеєю показу величі руської землі [5, с. 31].

2.2. Київський та Галицько-Волинський літописи

Пам’яткою південноруського літописання, в якій знайшли відображення події XI — XIII століть на території сучасної України, є загальне давньоруське літописне зведення південної редакції, що здобуло назву Іпатіївського літопису.

Іпатіївський літописний звід поєднує в собі три головні джерела. Першим джерелом був Київський літопис 1200 р. Другим джерелом послужило літописне зведення Галицько-Волинської землі, так званий Галицько-Волинський літопис. Оповіданнями з історії Північно-Східної Русі.

Літопис 1200 р. являє собою зведення, впорядковане з різного роду південно-руських літописів і усних переказів, що існували на території південних феодальних князівств XII ст., а головне — літопис князя Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім», який почав князювати у Чернігові в 1198 р., та, нарешті, літопис переяславського князя Володимира Глібовича, що закінчується оповіданням про його тяжке захворювання під час походу на половців і смерть у 1187 р. [4, с. 35].

Під 1187 р., вжито назву «Україна» у відношенні до південноруських земель та їх населення, головним чином у відношенні до землі Переяславської і Київської. Термін «Україна» — народний. Можна припустити, що у народному вжитку він існував раніше, ніж потрапив на сторінки літопису [4, с. 36].

Київський літопис 1200 р., який склав основу Іпатіївського літописного зводу. Він побудований на літописі князів Ігоря Святославича, Володимира Глібовича, інших місцевих літописах, усних переказах і оповіданнях. Зазначимо, що саме в тій частині літопису, що присвячена Володимиру Глібовичу, вживається назва «Україна» за 1187 р. стосовно південноруських земель та їх жителів, які межували з половцями. Ці землі, розташовані по обох боках середнього Подніпров’я, значно раніше дістали в народі назву Україна як країна, як держава. По мірі розширення зв’язків з північно-східними та західними землями, заселеними українським етносом, майже вся Київська Русь стала ототожнюватися з етнонімом «Україна» [4, с. 36].

З XII ст.,є Галицьке Четвероєвангеліє, написане в 1144 р. у Крилосі.

Найвидатнішою пам’яткою історії є Галицько-Волинський літопис як один з перших українських прозових творів, що став продовженням «Повісті минулих літ» і Київського літопису

Умовно Галицько-Волинський літопис ділиться на дві частини: Літописець Данила Галицького та Волинський літопис. Перша частина починається з так званої Початкової Галицької повісті, з відомостей про загибель Романа Мстиславича, княжіння його дружини Анни і вступ на престол Данила, його вигнання з Галича і повернення, про боротьбу проти ординського ярма. Друга частина присвячена княжінням у Володимирі Волинському Василька Романовича, його сина Володимира та Мстислава Даниловича [4, с. 37].

Літопис засвідчив вищий рівень описування історичних подій, вдалішу спробу їх причинно-наслідкового осмислення. Він складається з різних оповідань історичного змісту, створених у період 1201-1292 рр., закінчується розповіддю про початок литовської колонізації України. На думку дослідників, його перші варіанти не мали чіткої хронологічної схеми, а деякі дати були проставлені пізніше, причому часто невірно. Не виключено, що літопис зазнав певної корекції в процесі переписування і включення його до Іпатіївського літопису. Досить широку і різноманітну джерельну базу. Це і документи з княжої канцелярії, донесення послів, грамоти, листи, попередні літописні хроніки, і перекладна зарубіжна література і особисті враження очевидців.

Відкрито демонстрували свої симпатії спочатку Роману Мстиславичу, а потім Данилу Романовичу. Багато уваги приділено державницькій діяльності Данилового сина Василька та внука Володимира.

Літописець характеризує Данила Галицького як людину мудру і прозорливу, сувору і справедливу, виправдовує його тверду великокнязівську політику щодо боярства, кроки щодо зміцнення централізованої влади і цілісності держави перед загрозою з боку монголо-татарської орди, Польщі, Угорщини, Литви. Описує подорож Данила Галицького до столиці Орди, переможні походи на половців.

В образі Данила Романовича, який поставив у залежність від себе Київ і об’єднав всю Південно-Західну Русь.

Обґрунтування права галицьких князів на володіння всією Південно-Західною Руссю, включаючи стародавню столицю Київ, збереження його традицій і духовної величі.

Загострена увага до історії державності, політичного устрою Галицько-Волинської держави. У ньому багато місця відведено обґрунтуванню ролі князя, а згодом короля як носія верховної влади, історії галицького боярства, його участі в державному управлінні через боярську раду.

Великий вплив на розвиток історичної думки в Галицько-Волинській державі продовжувала відігравати християнська церква. а в 1301 р. була заснована Галицька митрополія, підпорядкована грецькому патріархові.

Однією з особливостей розвитку історичних знань у Галицько-Волинській державі було те, що на неї помітно впливали погляди польських, чеських та угорських хроністів.

Галицько-волинський літописець навів немало відомостей з політичного і культурного життя Західної Європи, захоплювався духом лицарства, шляхетності.

 2.3. Історична концепція „Слово о полку Ігоревім”

До найвизначніших пам’яток давньоукраїнської культури, літератури та історичної думки відноситься «Слово о полку Ігоревім», написане не пізніше 1187 р. Історичною основою твору послужив драматичний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 р. Переважна більшість дослідників вважають, що твір має київське або галицьке походження, а автор був учасником і очевидцем подій1. За своїм змістом, стилем і мовою «Слово…» близьке до українських літописів і частково нагадує оповідання про цей похід, вміщене в Іпатіївському зводі за 1185 р. Його автор, судячи із змісту, був добре обізнаний з тогочасними писемними та усними творами, з «Повістю минулих літ», знав історію, військову справу, побут і мав літературно-поетичний хист. Зазначимо, що головна увага звернута на події світської, а не церковної історії [9, с. 55].

У творі змальовується підготовка війська до походу, описуються зловісні віщування природи, яскраві і гострі батальні сцени, робиться спроба пояснити причини поразки Ігоревого війська. «Слово…» проникнуте почуттям патріотизму, ідеєю єднання русичів задля захисту рідної землі як вищого морального обов’язку. Автор застерігає князів від ілюзій, що можна самотужки здолати кочівників, і закликає об’єднати сили для відсічі нападів. Отже, твір віддзеркалює той рівень історичних знань, який існував у Київській Русі наприкінці XII ст., розуміння значення досвіду минулого, його співвідношення з сучасністю і майбутнім, поєднання християнських цінностей та народного світогляду із сильними залишками міфологічно-язичницьких уявлень про навколишній світ. Можна без перебільшення сказати, що в творі втілено державницький вимір української історії [9, с. 56].

2.4. Монастирські літописи як історичний твір

Монастирські літописи XVII ст. Серед місцевих літописів України цікавими пам’ятками XVII ст. є група коротких монастирських літописів. Серед них певне місце займає Межигірський літопис, названий так тому, що він був складений і зберігався довгий час у Межигірському монастирі, недалеко від Києва. У рукописі він містить описання місцевих подій Київщини і Волині з 1393 по 1620 р. В іншому варіанті списку він охоплює і дальші події — від 1608 до 1700 р. Складачем літопису, як прийнято вважати, був настоятель Спасо-Межигірського монастирського собору Ілля Кощаківський [9, с. 62]. В літописі звертається увага, головним чином, на козацькі рухи та на різні менш важливі події, що відбувалися в Києві, Переяславі та їх околицях. Для пізнання історії козацьких рухів і Визвольної війни Межигірський літопис, як додаток до інших літописних пам’яток, становить значний інтерес. Це пам’ятка української історичної літератури.

Останньою з відомих літописних пам’яток України XVII ст. монастирського походження, що заслуговує на увагу, є літопис Леонтія Боболинського. Рукопис літопису спочатку зберігався в Новгороді-Сіверському, в Спасо-Преображенському монастирі, а в 1717 р. був відданий монастирською адміністрацією до книгосховища Чернігівського кафедрального собору. Пізніше рукопис літопису Боболинського належав бібліотеці Чернігівської духовної семінарії [9, с. 63].

Про автора літопису ми маємо дуже скупі відомості. Він був ченцем Київського Видубецького монастиря, де й почав складати свій компілятивний твір, який закінчив у 1699 р., після переходу з Києва в Іллінський монастир у Чернігові. Помер Боболинський в Новгороді-Сіверському не раніше 1700 р. Мова літопису в своїй основі церковнослов’янська з великими елементами народного українського галицько-подільського діалекту, що говорить про походження літописця з Правобережжя. Про те, що автор є уродженцем західної частини України, особливо свідчать мова його вступу до твору — «Слово ко любимому читателю всякому», повість «Про Івону, господаря Волоського», «Повість про Підкову, господаря Волоського», «Повість про перший і другий бусурменські наступи на Чигирин» та ін. [9, с. 63].

Рукопис Боболинського має 636 аркушів і являє собою досить велику книгу. На жаль, з неї надрукована лише невелика, правда, найцікавіша і найважливіша з точки зору літературознавчої й історіографічної частина, в якій розповідається про події другої чверті XVII ст., сучасником яких був автор.

З передмови «Слово ко любимому читателю всякому» ми можемо судити про методологічні засади твору, а власне — про ідеологію автора і його погляди на історію як предмет. Зразком для літописця служили церковно-повчальні, моралізуючі твори ранньосередньовічної літератури, — повчання отців церкви і біблійно-євангельські повісті. На зразок літописців ХІ-ХІІ століть, Боболинський розглядає явища природи і людського суспільства як невідворотний наслідок створіння божественного провидіння і волі Божої. Провіденціалізм Боболинського виступає сильніше, ніж в будь-якому іншому українському літописі XVI-XVII століть.

Найціннішими повістями літопису є оповідання про визвольну боротьбу українського і сусідніх народів Валахії і Молдавії проти турецького панування. В оповіданнях «Про Івону, господаря Волоського» та «Повісті про Підкову, господаря Волоського» розповідається про спільну героїчну боротьбу молдавського народу і українського козацтва проти турецької навали біля Дунаю. Це — першорядне джерело, в якому відображена участь козацтва в молдавських подіях, спільна героїчна боротьба молдавського і українського народів з турецькою агресією.

«Повість про перший і другий бусурменські наступи на Чигирин», про славну перемогу над турками і татарами, про прихід військ «православних», як автор називає козацьке і російське війська, про прихід багатьох «царських сил і військ Запорозьких» є чудовими оповіданнями, в яких відображена боротьба з Туреччиною на Правобережжі, сучасником якої був автор. У цих оповіданнях Боболинський докладно описав героїчну боротьбу козацтва під час наступу Туреччини на Правобережжя, зокрема розгром турків у першому і другому чигиринських походах 1677-1678 рр. [9, с. 65].

Тема боротьби з найлютішим ворогом — Турецькою імперією в українській історіографії останньої третини XVII ст. стає найгострішою і найактуальнішою. Зокрема літопис Боболинського являє собою зразок патріотичного твору, пройнятого великою турботою про долю вітчизни і ненавистю до турецьких загарбників.

Українські літописи XVII ст. монастирського походження були останнім живим відгомоном давнього київського чернечого літописання ХІ-ХІІ століть.

3. Значення історичних творів Х-ХІІ ст. для розвитку історичної думки України

Паралельно з літописами дедалі більшої популярності набували публіцистичні та літературні твори з досить великою розмаїтістю жанрів. Твори представників княжої знаті та церковної ієрархії. Особливе місце займає спадщина чернігівського, а згодом київського князя Володимира Мономаха (1053-1125). Відомі три його твори: «Граматика до Олега Святославича», «Молитва» та «Повчання». У «Граматиці…» фігурують реальні події з історії родинно-державного життя, їх коментар. «Повчання», яке адресувалося не тільки синам князя, але й наступним поколінням, — це синтез поглядів автора, спроба стислого аналізу і самовираження досвіду минулого, в т. ч. й власного, в центрі якого була проблема єдності Русі. Князь вийшов на ідеали християнської моралі, високого покликання людини, мети її життя, сповідування трьох чеснот: покаяння, сльози і милостині [5, с. 48].

На чільне місце ставив завдання вчитися, пізнавати історію і враховувати минулий досвід, в т. ч. його власний.

Праці Іларіона Київського, Луки Жидяти, Феодосія Печерського, Клима Смолятича, Кирила Туровського, Данила Заточника та ін.

Перший київський митрополит Іларіон на тлі біблійної тематики, Старого і Нового Заповіту підготував «Слово про закон і благодать» (між 1037-1050), в якому виклав оригінальну концепцію історії людства, її періодизацію. Він вичленив «язичницький» період, період іудейського «закону», і завершальний період християнської «благодаті та істини» [5, с. 48].

Високо оцінивши діяльність київських князів у царині утвердження християнства, насамперед Володимира, Іларіон назвав їх земними мудрецями, які наділені вищим розумом. Князя Володимира автор порівнює з римським імператором Константином Великим, Гідним продовжувачем його справи митрополит називає Ярослава Мудрого, що обстоював політичну і церковну самостійність Русі. Можна вважати, що «Словом про закон і благодать» започатковується українська історіософська думка.

«Слово о полку Ігоревім», 1187 р. драматичний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 р. Твір має київське або галицьке походження, а автор був учасником і очевидцем подій. «Слово…» близьке до українських літописів, головна увага звернута на події світської, а не церковної історії [5, с. 49].

Твір віддзеркалює той рівень історичних знань, який існував у Київській Русі наприкінці XII ст.

Вершиною церковної і світської історичної думки Київської Русі став «Києво-Печерський патерик», який М. Грушевський називав «золотою книгою» Він має чітко означене історичне і філософське спрямування. Основний його текст створений у другій половині XI — першій половині XIII ст. на базі листування ченця Києво-Печерського монастиря Полікарпа і володимиро-суздальського єпископа Симона. У центрі твору — реальні події і факти, імена прославлених будівників і живописців, духовних пастирів, оповіді про ставлення київських князів до монастиря, про роль варягів у культурному житті, про приватні бібліотеки та ченців.

Він із самого початку задумувався як твір історичний, побудований на джерелах з яскраво вираженим наративним характером. Він започаткував в українській історіографії унікальний жанр історичних життєписів, незважаючи на те, що в ролі персоналій виступали діячі церкви, її отці.

Серед історичних творів, написаних в умовах монголо-татарської навали, виділяється «Слово о погибелі Руської землі», написане між 1238-1246 рр. Три його частини органічно пов’язані між собою. На початку прославляється велич Київської держави, потім розповідається про її величезну територію, минулу могутність. В останній частині йдеться про Володимира Мономаха як грізного князя, якого боялися литовці, угорці, німці [5, с. 50].

Близькими за пафосом до цього твору є «Задонщина», «Слово о Лазаревім воскресінні» та ін. Історичний компонент мають і правові твори княжої доби, зокрема «Руська Правда» як перший кодекс законів.

Історичний компонент властивий і фольклору Київської Русі. По-перше, пріоритетне значення літописних творів у царині історичних знань. Давньоукраїнське літописання, яке розвивалося не тільки в Києві, але й у Переяславі, Чернігові, Галичі, Холмі, є унікальним явищем у європейській цивілізації. Для них характерні багато спільних ознак, головною з яких була фіксація історичних подій у хронологічній послідовності та їх літературне описання. По-друге, поява творів історичної спрямованості, авторами яких були, насамперед, представники княжої знаті, церковної ієрархії. По-третє, під впливом християнства помітно змінився зміст і характер історичної думки, історичної творчості. Домінуючою залишалася описовість подій, однак дедалі більше пробивала собі дорогу причинно-наслідкова манера їх подачі. Центральними постатями історичного процесу виступають реальні люди, здебільшого це князі, члени їх родин, ієрархи, ігумени монастирів, ченці, наділені, як правило, високими моральними якостями і християнськими чеснотами. По-четверте, історична думка в Київській Русі кореспондується з розвитком історичних знань у тогочасній Європі [5, с. 51].

Висновки

Поворотним моментом у фіксації історичних подій і нагромадженні знань з історії стало зародження і поширення писемності, літописання. Починаючи з ІХ-Х ст. літописання набуває історичного характеру і стає головним носієм знань з історії. Переклади історичних і релігійних творів зарубіжних авторів, їх переписування і вивчення у приватних, княжих і церковних школах, створення бібліотек — все це підтримувало історичну культуру тогочасного українського суспільства на європейському рівні.

До найдавнішої української рукописної книги можна віднести «Остромирове Євангеліє», «Ізборник» князя Святослава Ярославича (1073) — твір енциклопедичного характеру, його статті розкривали історію християнства, сенс доброчинного життя, будову всесвіту, знаки зодіаку, зодіакальні сузір’я, правові норми.

Основними інтелектуальними центрами філософської та історичної думки були церкви і собори, зокрема Софійський собор у Києві, Тут були укладені один з найдавніших літописних зводів 1037-1039 рр. історичне «Слово про закон і благодать» Іларіона, митрополиче послання Клима Смолятича до пресвітера Смоленського Фоки. Бібліотека Софійського собору стала основою для створення бібліотеки Печерського монастиря, що згодом перебрав естафету літописання, розвитку освіти, християнської і світської думки, виховання нових генерацій мислителів і багато зробив для збагачення історичних знань.

Діяльність бібліотек стимулювала створення власної літописної історії, з’являлися релігійні та світські твори, проникнуті історичною спрямованістю, завозилися книги з Візантії і західних країн, перекладалися і переписувалися твори зарубіжних істориків.

Великою популярністю користувалися перекладні історичні твори візантійських, болгарських авторів, а в Галичині були відомі польські та угорські твори.

Отже, появу писемності можна прирівняти до своєрідної революції, якісного стрибка в людській цивілізації, а отже, і в розвитку історичних знань. Писемність відкрила можливість описувати і фіксувати події за хронологією і в такий спосіб розмежувати їх у часі та просторі, відокремити минуле від сучасності.

Список використаних джерел

1. Архівознавство /Г.В. Боряк, Л.А. Дубровіна та ін. — К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2002. — 354 с.
2. Буран В. Я. Бібліографія: Заг. курс. Навч. посібн. для культ.-освіт. уч-щ. -К.: Вища шк., 1984. — 215 с.
3. Вісник Харківської державної академії культури: Зб. наук. Праць / М-во культури і мистецтв України. — Х.: ХДАК, 1999 — Вип.1: Бібліотекознавство. Документознавство. Інформатика/ Відп. ред. Н.М.Кушнаренко. — 1999. — 186 с.
4. Державний музей книги і друкарства Української РСР /укл.: М. М. Гламазда. — К.: Мистецтво, 1981. — 128 с.
5. З історії книги та бібліографії : Зб. наук. Праць / АН УРСР. Львів. наук. б-ка ім. В.Стефаника; Редкол.: М.В.Лізанець (відп. ред.) та ін. — К.: Наук. думка, 1990. — 128, с.
6. Історія книги та друкарства // Друкарство. — 1998. — № 9-11. — С. 6-13
7. Коршунов О. П. Библиографоведение: Общ. курс: Учеб. для библ. фак. ин-тов культуры, ун-тов и пед. вузов,. — М.: Кн. палата, 1990. — 231, с.
8. Кулешів С.Г. Документознавство. — Історія. Теоретичні основи / УДНД і АСД, ДАККіМ. — К., 2000. — 161 с.
9. Огієнко І. Історія українського друкарства. — К.: Наша культура і наука, 2007. — 534, с.
10. Почапська Л. Історія розвитку українського друкарства //Вісник Книжкової палати. — 2000. — № 11. — С. 24-29
11. Черниш Н. Початки українського друкарства у дослідженнях Іларіона Свєнціцького та Івана Огієнка // Вісник Книжкової палати. — 2005. — № 6. — С. 40-44
12. Швецова-Водка Г. М. Вступ до бібліографознавства; Ред. Валентина Вдовиченко; М-во освіти і науки України, Рівненський держ. гуманіт. ун-т. — К.: Кондор, 2004. — 217 с.