Віртуальна реальність: соціально-філософський аналіз

Категоріальні моменти віртуальної реальності.
Носії віртуальної реальності (людина).
Позитиви та негативи віртуальної реальності.

Вступ

Актуальність Життя сучасної людини дедалі віртуалізується. Причому можна говорити про два значення цього слова і, відповідно, про дві тенденції соціальних перетворень — віртуалізацію соціальної реальності та поширення “віртуальних” технологій і Інтернету. Віртуальна реальність настільки міцно укорінилася в повсякденних практиках, що все частіше дослідники говорять про виникнення особливого “віртуалістського” світогляду, який проблематизує саму “реальність”.

Філософське осмислення феномена соціальної віртуальної реальності (і Інтернету як її технічного втілення) відсилає до використання не “постіндустріального” дискурсу (Д. Белл, Е. Тоффлер), а “мережного”, тому теоретичною базою для дисертаційного дослідження стали тексти, в яких піднімаються питання соціокультурних особливостей ситуації постмодерну (Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, М. Фуко, Ж. Деррида, Ж. Бодрийяр, Р. Барт, Ю. Кристєва, П. Віриліо, М.Кастельс, М. Постер, М. Хардт, А. Негрі, У. Бек, З. Бауман, Н. Б. Маньковська, О. О. Мамалуй, В. В. Гусаченко та ін.).

Філософське наповнення концепту соціальної віртуальної реальності потребувало звернення як до історико-філософського аналізу розвитку категорії віртуальності, так і до сучасних соціальних теорій. Віртуальна реальність у її “інженерному” аспекті з середини XX століття була предметом досліджень різних фахівців – фізиків, технологів, психологів. Описи ефектів віртуальної реальності, що конструюється різними технічними засобами (найчастіше – комп’ютерною мережею), представлені в численних творах науковців (Д.Дойч, Д.Шапіро) та письменників-фантастів (У. Гібсон, Дж. Нун, В. Пелевін, Мерсі Шеллі). Окремий інтерес дослідників викликає питання про онтологічний статус віртуальної реальності (С. Хоружий, М. Носов, C. Дацюк). Практично паралельно з цим у філософському аналізі виникає новий напрямок, що описує сучасну соціокультурну ситуацію в термінах віртуального підходу. Тема віртуалізації соціальної реальності була порушена в роботах Ж. Бодрийяра, котрий вводить до філософського лексикону концепт гіперреальності. Дослідженням цієї проблеми займається Д. Іванов, зосереджуючи свою увагу на соціологічному аналізі віртуалізації соціальних інститутів та окреслюючи точки взаємовпливу між соціальними процесами, що відбуваються сьогодні, і поширенням комп’ютеризації та інтернетизації. С. Жижека при розгляді феномена віртуалізації повсякденного життя більше цікавить “антропологічний” аспект – трансформація тілесності, а також онтологічний статус суб’єкта у віртуальній реальності.

Тема: «Віртуальна реальність: соціально-філософський аналіз».

Метою роботи є аналіз соціальної віртуальної реальності з позиції тих трансформацій, яких зазнає “суб’єкт” у віртуальній реальності в процесі її конструювання.

Завдання роботи:

— показати категоріальні моменти віртуальної реальності;

— охарактеризувати носії віртуальної реальності, зокрема людину;

— визначити позитиви та негативи віртуальної реальності.

1. Категоріальні моменти віртуальної реальності

Віртуальність, віртуальна реальність — (англ. virtual reality від virtual — фактичний, virtue — чеснота, гідність; ср. лат. virtus — потенційний, можливий, доблесть, енергія, сила, а також уявний, уявний; лат. realis — речовинний, дійсний, існуючий). Згідно Вікіпедії, маємо три різних визначення для віртуальної реальності:

Віртуальна реальність — це комп’ютерні системи, які забезпечують візуальні і звукові ефекти, що занурюють глядача в уявний світ за екраном. Користувач оточується породженими комп’ютером образами і звуками, що дають відчуття реальності. Користувач взаємодіє зі штучним світом за допомогою різноманітних сенсорів, таких як, наприклад, шолом і рукавички, які зв’язують його рухи і враження і аудіовізуальні ефекти. Майбутні дослідження в галузі віртуальної реальності скеровані на збільшення враження реальності спостережуваного.
Віртуальна реальність — нова технологія безконтактної інформаційної взаємодії, що реалізує за допомогою комплексних мультимедіа-операційних середовищ ілюзію безпосереднього входження і присутності в реальному часі в стереоскопічно представленому «екранному світі». Більш абстрактно — це позірний світ, створений в уяві користувача.
Віртуальна реальність — високорозвинута форма комп’ютерного моделювання, яка дозволяє користувачеві зануритись у штучний світ і безпосередньо діяти в ньому за допомогою спеціальних сенсорних пристроїв, які пов’язують його рухи з аудіовізуальними ефектами. При цьому зорові, слухові, дотикові і моторні відчуття користувача заміняються їх імітацією, що її генерує комп’ютер [3, с. 19].

Характерними ознаками віртуальної реальності є: моделювання в реальному часі; імітація оточення з високим ступенем реалізму; можливість діяти на оточення і мати при цьому зворотний зв’язок. Штучний простір, створений комп’ютерами, який має всі ознаки реальності як такої, що піддається проникненню і трансформації ззовні. При цьому у віртуальній реальності можливі комунікації не лише з іншими людьми, але і з віртуальними, штучними персонажами.

Термін «віртуальність» уперше з’явився в XVII сторіччі, в розробках класичної механіки, як позначення математичного експерименту, обмеженого об’єктивною реальністю, зокрема, накладеними зовнішніми обмеженнями і зв’язками. А власне формулювання «віртуальної реальності» зустрічається вже в XIX сторіччі, зокрема, у слов’янофіла-позитивіста, представника школи культурно-історичної монадології М. Данилевського в праці «Россия и Европа». Згідно енциклопедії «Історія філософії» маємо три етапи розвитку віртуальності:

У схоластиці — поняття, набуває категоріальний статус у ході переосмислення платонівської та аристотелівської парадигм: було зафіксовано наявність певної зв’язку (за допомогою virtus) між реальностями, що належать до різних рівнів у власній ієрархії [2, с. 185].

Категорія «віртуальності» активно розроблялася також і в контексті дозволу інших фундаментальних проблем середньовічної філософії: конституювання складних речей з простих, енергетичної складової акту дії, співвідношення потенційного та актуального. Фома Аквінський за допомогою категорії «віртуальність» осмислював ситуацію співіснування (в ієрархії реальностей) душі мислячої, душі тваринної і душі рослинної: «Зважаючи на це слід визнати, що в людині не присутній ніякої іншої субстанційної форми, крім однієї тільки субстанційної душі, і що остання, якщо вона віртуально містить в собі душу чуттєву та душу вегетативну, рівним чином містить у собі форми нижчого порядку і виконує самостійно і одна всі ті функції, які в інших речах виконуються менш досконалими формами» [7, с. 214].

Припущення про те, що якась реальність здатна генерувати іншу реальність, закономірності існування якої будуть не зводитися до аналогічних характеристик породжуваної реальності, висував ще візантійський богослов у ІУ ст. Василій Великий. — зауваження англійського вченого Д. Денетта (1993): «Розум є патерн, що отримується розумом. Це досить тавтологічно, але це не хибно й не парадоксально».) Пізніше, Микола Кузанський у роботі «Про бачення Бога» наступним чином вирішував проблеми віртуальності та актуальності існування та енергії: «Такі великі солодощі, якою ти, Господи, живить мою душу, що вона всіма силами прагне допомогти собі досвідом тутешнього світу і вселяє Тобою прекрасними уподібненнями. І ось, знаючи, що Ти — сила, або початок, звідки все, і твоє обличчя — та сила і початок, звідки всі обличчя беруть все, що вони суть, я дивлюся на велике і високе горіхове дерево, що стоїть переді мною, і намагаюся побачити його початок. Я бачу тілесними очима, яке воно велике, розлоге, зелене, обтяжене гілками, листям і горіхами. Потім розумним оком я бачу, що те ж дерево перебувало у своєму насінні не так, як я зараз його розглядаю, а віртуально; я звертаю увагу на дивну силу з насіння, в якому було укладено цілком і це дерево, і всі його горіхи, і вся сила горіхового насіння, і в силі насіння всі горіхові дерева. І я розумію, що ця сила не може розгорнутися цілком ні за який час, відміряні небесним рухом, але що все одно вона обмежена, тому що має область своєї дії тільки всередині виду горіхових дерев, тобто хоча в насінні я бачу дерево, проте це початок дерева все ще обмежений по своїй силі. Потім я починаю розглядати насіннєву силу всіх дерев різних видів, не обмежену жодним окремим видом, і в цьому насінні теж бачу віртуальну присутність всіх мислимих дерев. Однак якщо я захочу побачити абсолютну силу всіх сил, силу-початок, що дає силу всьому насінню, то я повинен буду вийти за межі усякої відомої і мислимої насіннєвої сили і проникнути в те незнання, де не залишається вже ніяких ознак ні сили, ні міцності насіння; там, у темряві, я знайду неймовірну силу, з якою навіть близько не зрівняється ніяка мислима уявлена сила. У ній початок , що дає буття всякій силі, і насіннєвій, і не насіннєвій. Ця абсолютна і всеперевершуюча сила дає всякій насіннєвий силі здатність віртуально згортати в собі дерево разом з усім, що потрібно для буття чуттєвого дерева і що випливає з буття дерева; тобто в ній початок і причина, що несе в собі згорнуто і абсолютно як причина все, що вона дає своєму слідству. Таким шляхом я бачу, що абсолютна сила — обличчя, або прообраз, всякого обличчя, всіх дерев і будь-якого дерева; в ній горіхове дерево перебуває не як у своїй обмеженій насіннєвій силі, а як в причині і творцю цієї насіннєвої сили… Стало бути, дерево в тобі, Боже моєму, є сам ти, Бог мій, і в тобі істина і прообраз його буття; рівним чином і насіння дерева в тобі є істина, і прообраз самого себе, тобто прообраз і дерева, і насіння. Ти істина і прообраз… Ти, Боже мій, абсолютна сила і тому природа всіх природ» [4, с. 45-46].

При цьому постулюванні діади «божественна або гранична реальність — субстанційної реальність, пасивна, існуюча у власному просторі-часу» виключало можливість помислити якусь «ієрархію» реальностей: об’єктна пара може мислитися лише в контексті «бінарізму» «сумісностних» компонентів і перебуває внаслідок граничності останніх в стані внутрішнього антагонізму [4, с. 46].

Становлення моністичної «наукової картини світу», що замінила божественні закономірності на «закони природи», означало постулюванні однієї реальності — «природної» — при збереженні загальнокосмічного статусу virtus як особливої, всепроникаючої сили. (Цією обставиною були, зокрема, фундирувані дискусії про співвідношення науки і релігії, науки й містики, про природу та горизонти магічного.)

У посткласичній науці — «віртуальна реальність» — поняття, за допомогою якого позначається сукупність об’єктів наступного (по відношенню до реальності нижчої, що породжує їх) рівня. Ці об’єкти онтологічно мають рівні права з породжуваною їх «константною» реальністю і автономні; при цьому їх існування повністю зумовлене перманентним процесом їх відтворення породжуваною реальністю — при завершенні зазначеного процесу об’єкти віртуальної реальності зникають. Категорія «віртуальності» вводиться через опозицію субстанційності й потенційності: віртуальний об’єкт існує, хоча і не субстанційно, але реально, і в той же час — не потенційно, а актуально [4, с. 47].

Віртуальна реальність суть «недо- виникаюча подія, недо- народжене буття». У сучасній філософській літературі підхід, який ґрунтується на визнанні поліонтічності реальності і здійснює в такому контексті реконструкцію природи віртуальної реальності, отримав найменування «віртуалістіка». Згідно з поширеною точкою зору, філософсько-психологічну концепцію віртуальної реальності правомірно трактувати наступними теоретичними посиланнями:

1) поняття об’єкта наукового дослідження необхідно доповнити поняттям реальності як середовища існування безлічі різнорідних і різноякісних об’єктів;

2) віртуальну реальність складають відносини різнорідних об’єктів, розташованих на різних ієрархічних рівнях взаємодії та породження об’єктів — віртуальна реальність завжди породжена деякою вихідною (константною) реальністю; віртуальна реальність відноситься до реальності константної як самостійна і автономна реальність, існуючи лише в тимчасових рамках процесу її породження і підтримки її існування [3, с. 22].

Об’єкт віртуальної реальності завжди актуальний і реальний, віртуальна реальність здатна породжувати іншу віртуальну реальність наступного рівня. Для роботи з поняттям віртуальної реальності необхідна відмова від моноонтичного мислення (яка постулює існування тільки однієї реальності) і введення поліонтичної неграничної парадигми (визнання множинності світів і проміжних реальностей), яка дозволить будувати теорії, що розвиваються і унікальних об’єктів, не зводячи їх до лінійного детермінізму. При цьому «первинна» віртуальна реальність здатна породжувати віртуальну реальність наступного рівня, стаючи по відношенню до неї «константної реальністю» — і так «до нескінченності»: обмеження на кількість рівнів ієрархії реальностей теоретично бути не може. Межа в цьому випадку може бути обумовлена лише обмеженістю психофізіологічної природи людини як «точки сходження всіх буттєвих горизонтів» [3, с. 23].

Проблематика віртуальної реальності в статусі самоусвідомлюючого філософського спрямування конституюється в рамках постнекласичної філософії 1980-1990-х як проблема природи реальності, як усвідомлення проблематичності і невизначеності останнього, як осмислення як можливого, так і неможливого в якості дійсного. Так, Бодрійар, оперуючи з поняттям «гіперреальність», показав, що точність і досконалість технічного відтворення об’єкта, його знакова репрезентація конструюють інший об’єкт — симулякр, в якому реальності більше, ніж у власне «реальному», який надлишковий у своїй детальності. Симулякри як компоненти віртуальної реальності, згідно Бодрійяра, занадто видимі, занадто правдиві, занадто близькі і доступні. Гіперреальність, згідно Бодрійяра, абсорбує, поглинає, скасовує реальність [3, с. 24].

Соціальний теоретик М. Постер, зіставляючи феномен віртуальної реальності з ефектом «реального часу» у сфері сучасної телекомунікації (ігри, телеконференції і т.п.), відзначає, що відбувається проблематизація реальності, ставиться під сумнів обґрунтованість, ексклюзивність та конвенціональна очевидність «звичайного» часу, простору та ідентичності. Постер фіксує конституювання симуляційної культури з притаманною для неї множинністю реальностей. Інформаційні супермагістралі і віртуальна реальність ще не стали загальнокультурним практиками, але володіють гігантським потенціалом для породження інших культурних ідентичностей і моделей суб’єктивності — аж для створення постмодерного суб’єкта. На відміну від автономного та раціонального суб’єкта модерна, цей суб’єкт нестабільний, популятивний і дифузійований. Він породжується й існує тільки в інтерактивному середовищі. У постмодерній моделі суб’єктивності такі відмінності, як «відправник — реципієнт», «виробник — споживач», «керуючий — керований» втрачають свою актуальність [3, с. 24].

Для аналізу віртуальної реальності і породжуваного нею культури модерністські категорії соціально-філософського аналізу виявляються недостатніми. Набуття поняттям «віртуальної реальності» філософського статусу було обумовлено осмисленням співвідношення трьох очевидних просторів буття людини: світу мислимого, світу видимого і світу об’єктивного (зовнішнього).

У сучасній філософії, особливо останні 10-15 років ХХ ст., віртуальна реальність розглядається:

а) як концептуалізація революційного рівня розвитку техніки і технологій, що дозволяють відкривати і створювати нові виміри культури і суспільства, а також одночасно породжують нові гострі проблеми, що вимагають критичного осмислення;

б) як розвиток ідеї множинності світів (можливих світів), початкової невизначеності та відносності «реального» світу [4, с. 49].

Технічно сконструйована за допомогою комп’ютерних засобів інтерактивне середовище породження та оперування об’єктами, подібними реальним або уявним, на основі їх тривимірного графічного представлення, симуляції їх фізичних властивостей (об’єм, рух і т.д.), симуляції їх здатності впливу і самостійної присутності в просторі.

Віртуальна реальність передбачає також створення засобами спеціального комп’ютерного обладнання (спеціальний шолом, костюм і т.п.) ефекту (окремо, поза «звичайної» реальності) присутності людини в цьому об’єктному середовищі (відчуття простору, відчуття і т.д.), що супроводжується відчуттям єдності з комп’ютером. (Пор. «віртуальна діяльність» у Бергсона, «віртуальний театр» у А. Арто, «віртуальні здатності» у А.Н. Леонтьєва [4, с. 50].

Суттєва зміна змісту та збільшення обсягу поняття віртуальна реальність здійснив Ж. Лан’є — засновник і власник фірми, що освоїла випуск персональних комп’ютерів, що володіли можливістю створення інтерактивного стереоскопічного зображення.) Термін «віртуальний» використовують як у комп’ютерних технологіях (віртуальна пам’ять), так і в інших сферах: квантової фізики (віртуальні частинки), в теорії управління (віртуальний офіс, віртуальний менеджмент), у психології (віртуальні здібності, віртуальні стани) і т.д. [4, с. 50].

У концепції А. Шюца про смислове конструювання соціального світу, про життєвий світ природної настанови найважливіше те, що учений виводить назовні абсолютно “новий” світ — світ рутини, у якому людина живе щодня, інтерсуб’єктивний світ, у якому індивід перебуває в постійних соціальних комунікаціях, але ніколи не проблематизує самого факту їх здійснення, а сприймає це як самоочевидне. Здобуток ученого в тому, що він зумів “відкрити” для наукової рефлексії світ, який раніше був захований за “ширмою” дослідження соціальних інститутів “згори” чи макросоціальних досліджень.

Постулюючи, що здоровий глузд індивідів є системою типізованих конструктів, науковець робить висновок, що життєвий світ природної настанови можна вивчати за допомогою штучно створених наукових моделей (гомункулів) соціального світу, що їх учений-соціолог створює і вміщує у штучно створену ситуацію, яка, проте, має відповідати постулатам наукового моделювання соціального світу [12, с. 5]. (Постулати наукового моделювання соціального світу: постулат логічної послідовності, постулат суб’єктивної інтерпретації та постулат адекватності). Це стає можливим остільки, оскільки для А. Шюца важливий лише типовий характер події у типовій ситуації. Така методологія, згідно з концепцією вченого, дає змогу розробляти особливі засоби для вивчення “загальних принципів, згідно з якими індивід у повсякденному житті організовує свій досвід, особливо досвід соціального світу, що і є головним завданням методології соціальних наук” [12, с. 6]. Також вона дає змогу, на думку філософа, об’єктивно вивчати соціальну дійсність, проте не має нічого спільного з методологією об’єктивістських природничо-наукових чи сцієнтистських підходів. Інакше кажучи, науковець у своєму намаганні об’єктивно дослідити соціальну дійсність, а в цьому разі — структуру життєвого світу, намагається надіти на неї штучно створений каркас строго формалізованих і безпредметних типізацій.

Життєвий світ в А. Шюца, у контексті його методології соціальних наук, має, отже, два значення: по-перше, це життєвий світ природної настанови, де індивіди — суб’єкти соціальних взаємодій — живуть серед інших людей; по-друге, це модель життєвого світу, де замість живих людей соціальні взаємодії здійснюють маріонетки, або гомункули; у цій моделі життєвого світу хоч і збережено постулат суб’єктивної інтерпретації, проте лише учений-соціолог, відповідно до своєї наукової мети, наділяє таких гомункулів необхідними йому характеристиками. Якщо в першій ситуації ми як живі істоти серед інших живих істот живемо в непроблематизованому життєвому світі, де інтенційні акти своєї свідомості не намагаємося рефлексивно (раціонально) осмислити, то в другій ситуації рафіновану модель життєвого світу побудовано саме для раціонального осмислення самоочевидних основ життєвого світу природної настанови. Тобто поняття раціональності стає засадничим для побудови моделі життєвого світу, оскільки на рівні побутових уявлень не можна говорити про раціональні дії в життєвому світі: “Поняття раціональності посідає своє законне місце не на рівні повсякденних уявлень про соціальний світ, а на теоретичному рівні його наукового спостереження. Саме тут воно знаходить сферу свого методологічного застосування” [12, с. 7].

Незважаючи на “некласичний” підхід до дослідження соціальної дійсності й на орієнтацію не на соціальні інститути та макроструктури, а на поведінку та суб’єктивну орієнтацію індивіда в життєвому світі, А. Шюц намагається створити таку методологію, яка могла б раціонально, об’єктивно описати соціальну дійсність за допомогою певних закономірностей. Соціолог підкреслює, що життєвий світ природної настанови сповнений пропусків, пробілів, незбігів, проте зовнішньо в ньому наявна своєрідна організація, що побудована на звичках, правилах і принципах, які ми регулярно та успішно застосовуємо, ідеалом нашого знання про повсякдення є вловлювання цієї зовнішньої організації. “Для такого виду знання має значення лише регулярність подій зовнішнього світу й не має значення його походження. Завдяки такій регулярності можна резонно очікувати, що завтра зранку зійде сонце” []. Російські дослідники І. Касавін та С. Щавелєв пишуть, що, А. Шюц “не відкидає передумов класичної соціології (позитивістське розуміння науковості…) і тому в своєму теоретичному аналізі не просувається далі розуміння повсякдення як “життєвого світу” – непроблематично даного, наперед віднайденого індивідом у навколишній дійсності” [12, с. 8].

Самобутня «філософія віртуальної реальності» (це важлива і принципова її особливість) була спочатку запропонована не професійними філософами, а інженерами-комп’ютерщиками, громадськими діячами, письменниками, журналістами. Перші ідеї віртуальної реальності оформилися в самих різних дискурсах. Концепція та практика віртуальної реальності мають досить різноманітні контексти виникнення і розвитку: в американській молодіжної контркультури, комп’ютерній індустрії, літературі (наукова фантастика), військових розробках, космічних дослідженнях, мистецтві та дизайні. Прийнято вважати, що ідея віртуальної реальності як «кіберпростору» — «cyberspace» — вперше виникла в знаменитому фантастичному романі-техноутопії «Neuromancer». Освіта та розваги, на думку Хемміта, складають найбільш перспективні напрямки застосування технологій віртуальної реальності. Осмислення віртуальної реальності є базовим принципом будь-яких оновлених гуманітарних теорій, а також відповідного наукового підходу. Зокрема, на його основі будується «віртуальна психологія» незвичайних, незвичних, станів психіки і самовідчуття, що рідко виникають, та які виводять людину за межі звичайних психічних станів. Віртуал і гратуал — суть подібні стани відповідно позитивного і негативного типу (інсайт, екстаз, мобілізація психіки в екстремальних ситуаціях, сильне горе і т.д.). Вони завжди є спонтанними, фрагментарні, об’єктивні (людина захоплена віртуалом як об’єкт), ведуть до зміни статусу тілесності, свідомості, особистості, волі. Завдання практичної віртуальної психології — автори називають її «аретейя» (від грецького синоніма латинського virtus) — розробка методів актуалізації/нейтралізації віртуальних станів психіки [8, с. 15].

Згідно до енциклопедії «Кругосвєт» віртуальна реальність це — модельне тривимірне (3D) навколишнє середовище, створюване комп’ютерними засобами і реалістично реагує на взаємодію з користувачами. Технічною основою віртуальної реальності служать технології комп’ютерного моделювання та комп’ютерної імітації, які в поєднанні з прискореною тривимірної візуалізацією дозволяють реалістично відображати на екрані рух. У мінімум апаратних засобів, потрібних для взаємодії з моделлю віртуальної реальності, входять монітор і пристрої типу миші або джойстика. У більш витончених системах застосовуються віртуальні шоломи з дисплеями (HMD), зокрема шоломи зі стереоскопічної очками, і пристрої 3D-введення, наприклад, миша з просторово керованим курсором або «цифрові рукавички», які забезпечують тактильно-зворотній зв’язок з користувачем [8, с. 16].

Основна особливість моделі віртуальної реальності — це створювана для користувача ілюзія його присутності в змодельованому комп’ютером середовищі, яке називають дистанційною присутністю. Відчуття дистанційної присутності в меншій мірі залежить від того, наскільки природно виглядають зображення середовища, ніж від того, як реалістично відтворюються рухи і наскільки переконливо модель віртуальної реальності реагує при взаємодії з користувачем. У деяких з моделей віртуальної реальності користувачі сприймають перемінну перспективу і бачать об’єкти з різних точок спостереження, так ніби вони переміщаються усередині моделі. Якщо користувач має в своєму розпорядженні більш чутливими (зануреними) пристроями введення, наприклад, такими, як цифрові рукавички та віртуальні шоломи, то модель забезпечується достатньою кількістю даних, щоб належним чином реагувати на такі дії користувача, як поворот голови чи навіть рух очей.

Термін «віртуальна реальність» був введений в обіг в середині 1980-х років Дж. Лан’єром — музикантом, фахівцем з комп’ютерної техніки та підприємцем, фірма якого «VPL Рісерч» розробила першу цифрову рукавичку для управління взаємодією віртуальної реальності, а також пристрої для побудови моделей віртуальної реальності [8, с. 17].

Віртуальна реальність ще не вийшла з дитячого віку. Однак вона зробила початкові кроки в таких технологіях, як імітатори умов польоту і пілотажні тренажери (що використовувалися для тренувань пілотів і космонавтів); певні успіхи були досягнуті і в імітаційному моделюванні бойових операцій. Але для віртуальної реальності існують й інші, більш широкі області застосувань.

2. Носії віртуальної реальності (людина)

Раціоналізація соціальних процесів спонукала експлікацію віртуальних практик на різноманітні сфери життєдіяльності сучасної людини. Сучасна людина все частіше працює, здійснює бізнесові операції, навчається, подорожує, спілкується, проводить дозвілля чи навіть відпочиває у віртуальному форматі.

Специфіка віртуальної реальності як динамічного, незавершеного середовища полягає у взаємозалежності і взаємодії людини та моделі віртуального світу, створеної інформаційними та телекомунікаційними технологіями. Знаки, які формують даний тип віртуальної реальності, є симулякрами, у результаті чого реальність заміщується віртуальною реальністю. Для віртуального простору характерні: нелокалізованість, децентрованість, антиієрархічність.

Віртуальність життєдіяльності людини посилюється її прагненням до свободи. Відносна свобода віртуальної реальності обумовлена тим, що:

1) у ній людина має можливість виступати творцем середовища, вибирати коло осіб для спілкування, зберігати свою анонімність або грати бажані соціальні ролі, знаходити нішу для трудової та соціальної активності; особа може змінювати і навіть знищувати своє творіння;

2) у ній відбувається взаємопроникнення реального, вигаданого, символічного;

3) вона менш агресивна до людини, в значній мірі підкорена їй. Віртуальна реальність і реальність, яку вона представляє чи заміщає, здатні до взаємної детермінації. Прагнення людини до віртуалізації свого життя часто обумовлено бажанням зробити своє життя більш яскравим, таким, що містить цікаві події та сильні емоційні почуття [5, с. 152].

З 6 млрд. мешканців планети майже 1 млрд. вже є користувачами інтернету, їх життя все більш набуває віртуального характеру, їх заглиблення в оn-line набуває масштабних розмірів. Мережева організація життя сучасної людини і суспільства вимагає створення нових компонентів соціальної інфраструктури — таких як повсюдний Wi-Fi (безпроводний інтернет), інформатизація виробництва і діяльності органів влади та місцевого самоврядування, всіх служб і організацій, що надають людині соціальні послуги і забезпечують комфортність та ефективність її життєдіяльності.

Іноді віртуальність характеризують як «втрату реальності». Навколо сучасної людини усе більше речей, які, здається, не цілком реальні, відділені від своєї сутності. Молоко не скисає протягом року, кава не містить кофеїну цукерки — цукру, м’ясо — жиру, штучні матеріали можуть бути схожі на шкіру, дерево або камінь. У пошуках реального люди скуповують на блошиних ринках речі XIX століття, займаються екстремальним спортом, подорожують, ходять у зоопарк.

Віртуальність є тотальною характеристикою соціальної реальності. Віртуалізація суспільства в даний час носить загальний, універсальний характер. Вона стосується практично всіх елементів суспільства: економіки, політики, науки, мистецтва, сім’ї і сексуальних стосунків тощо. Суть розвитку процесу віртуалізації суспільства полягає в наростаючому заміщенні речового середовища образами, гра з якими поступово набуває тотального характеру. Ця тенденція виявилася співзвучній культурі постмодернізму [5, с. 153].

Сучасне суспільство під впливом засобів мас-медіа, комп’ютерів та Інтернету перебуває в стані радикальної трансформації, коли змінюється людське сприйняття світу, повсякденне соціальне середовище. При цьому кожна технологія — це втілення ідеології суспільства або, скоріше, — ідеологічні інвестиції суспільства у власне майбутнє. Тому феномен віртуальної реальності можна розглядати не тільки як фактор масштабних культурних та світоглядних тенденцій та змін — віртуальна реальність примушує нас по-новому підійти по проблеми співвідношення символу та образу, конкретно-чуттєвого та абстрактно-розумового пізнання, формуючи нові комунікативні практики тощо.

За досить невеликий проміжок часу філософські концепції феномену віртуальної реальності досягли певного рівня зрілості, а концептуальне оформлення цього феномену дають можливість активно включати їх до історико-філософської проблематики. В сучасній філософії феномен віртуальної реальності досліджується у широкому спектрі, але більшість концепцій стосується оцінки впливу віртуальної реальності на природу людини. Існує три антропологічних парадигми феномену віртуальної реальності, які можуть служити критерієм до систематизації концепцій — прогресистська, негативістська та нейтральна. Все частіше можна почути про загрозу деградації людини під впливом сучасних комп’ютерних технологій, про втрату людиною фундаментальних основ свого буття, про поширеність таких феноменів, як інтернет-залежність тощо. В зв’язку з цим актуальним стає аналіз концепцій, що постулюють деградацію людини під впливом віртуальної реальності [5, с. 154].

Однією з найбільш обґрунтованих концепцій віртуальної реальності у сучасному філософському знанні є теорія віртуальної реальності С.Хоружего. Головною рисою її є те, що С.Хоружий робить спробу методологічної розробки мови опису віртуальної реальності в межах енергійного (діяльнісного) дискурсу. На його думку, для розробки поняття “віртуальна реальність” був необхідний вихід за межі есенціалізму з його завершеністю явищ, наявності форми тощо та звернення до дієслівних категорій: акт, дія, становлення, енергія тощо. С.Хоружий переосмислює Арістотелеву парадигму структури акту. Він пише: “Досліджуючи понятійний устрій Арістотелевого дискурсу, ми знаходимо, що в цьому дискурсі “подія” — точніше те, “що відповідає події”, бо власне сама категорія події тут не вводиться, являє собою трьохелементну структуру, впорядковану тріадою першоджерел: Дэнбмнт — ЕнЭсгейб — ЕнфелЭчейб” [5, с. 154]. При цьому під Дэнбмнт розуміється можливість, потенція; під ЕнЭсгейб — енергія, дія, здійснення, актуалізація; під ЕнфелЭчейб — ентелехія, дійсність, актуалізованість. За С.Хоружим, ця тріадична схема відображає, як “можливість за допомогою енергії перетворюється або оформляється в ентелехію” [5, с. 155]. Вводячи в цей контекст віртуальну реальність, дослідник для опису її природи використовує концепцію, згідно з якою енергія віддаляється від ентелехії, наближаючись до потенції. В результаті, подія та загальна картина реальності “набувають основні властивості та предикати енергії, які до цього вони діставали від ентелехії. Їм не будуть властиві самодостатні замкнутість та завершеність, їм стануть властиві динамічність та відкритість назовні” [5, с. 155]. При цьому енергія “має винятково лише природу дії, “діяльнісну”, існуючи лише в дії та не існуючи “сама по собі”, в самодостатньому сталому перебуванні, що характеризує будь-яке сущє… Вона не є “ім’ям”, але є “дієсловом” [5, с. 155]. Така енергія та події, що нею породжуються, не повинні мати тривалості, відбуваючись “тут і зараз”, конституюючи нову дискретну темпоральність. Розкриваючи за допомогою так званого енергійного дискурсу онтологічні характеристики віртуальності, С.Хоружий пропонує називати віртуальними подіями ті, що “здійснюють найменший вихід за межі потенції, являючи собою як би “мінімальні події”, суще на порозі здійснення як такого… Якщо події трансцендування можна розглядати як подолання наявності, і в цьому розумінні вони є “подіями над-наявності”, то віртуальні події є чистим применшенням наявності, або “подіями недо-наявності”. Використовуючи традиційну для онтології світлову метафору, віртуальні події можна уподібнити мерехтінню, тоді як події трансцендування – сфокусованому надінтенсивному спалаху… наявній же події буде відповідати, очевидно, рівне світіння” [5, с. 156].

Таким чином, дослідник замість єдиного онтологічного горизонту наявного буття в сутнісному (іменному) дискурсі пропонує “три різних горизонти енергійної онтології, що розташовані в онтичній впорядкованості та разом створюють єдиний горизонт, або вимір, буття-дія: події трансценденції, події наявності, віртуальні події” [5, с. 156].

Протиставляючи енергійну парадигму “класичній” отнологічній структурі, С.Хоружий відзначає, що в есенційному дискурсі “отнологічна структура містить два буттєвих горизонти, один з яких відповідає світу явищ, а другий — світу ідей-сутностей; і ці горизонти, в спрощеному тлумаченні, є розділеними неподоланим онтологічним станом — “паралельністю”.

Але в дискурсі енергії, буттєві горизонти є не паралельними, а, навпаки, збіжними, буття-дія людини є точкою збігу цих горизонтів: воно здатне здійснитися як в події трансцендування, так і в події наявності, або ж у віртуальній події” [5, с. 157]. Резюмуючи, С.Хоружий пише: “Віртуальна реальність не є автономним родом буття, онтологічним горизонтом. Вона є своєрідним суб-горизонтом, являючи собою не рід, недорід буття” [5, с. 157].

Такий розгляд віртуальної реальності зумовлює негативну оцінку С.Хоружим “віртуалістичного світосприйняття”, що властиве сучасній людині, коли існує тенденція до сприйняття реальності як багатовимірної, сценарної, варіативної, у якій “все більше місце належить модельній і ігровій, рухливій, пластичній і проблематичній стихії” [5, с. 157]. Феномен віртуальної реальності як побічний продукт сучасного розвитку технологій негативно витлумачується дослідником, як такий, що призводить до деградації людини: “Ми вже наближаємося до виникнення “віртуалістичного світосприйняття” та людини, орієнтованої на віртуальність — орієнтованої на усіх рівнях своєї організації, починаючи з тілесної. У сфері комп’ютерних технологій і мас-культуры, культури року та кліпу, моментально-дискретних естетичних блоків, що спалахують та змінюються, перцептивний апарат людини весь перебудовується та настроюється на віртуальність, входить в особливий віртуальний режим. До того ж глибина та масштаб цієї перцептивної та іншої трансформації психосоматики — тим більше, її наслідки – скоріш за все, проявили себе ще далеко не повною мірою” [5, с. 158].

Повертаючись до енергетичного дискурсу та анілізуючи за його допомогою сучасне становище людства, С.Хоружий пише: “Гіпертрофія “віртуалістичного світосприйняття”, глобальна трансляція та тиражування його принципів служать, як можна припустити, симптомами енергетичного занепаду людини та світу – занепаду не кількісного, а якісного: зменшення формотворчої волі та здатності”. В своєму розвитку вони потенційно призводять до появи типу homo virtualis, який намагається замкнутися в горизонті віртуальної реальності, важко залишаючи його, виробляє “віртуалістські” стереотипи поведінки та діяльності” [5, с. 158].

За С.Хоружим, в умовах цього “енергетичного занепаду” та залежності від віртуальної реальності як нижчого горизонту буття, людина обмежується маніпулюванням з готовими формами, їх подрібненням та перекомбінацією до напівтворчості, без відповідальності та претензій на достовірність.

До негативістських концепцій віртуальної реальності, на нашу думку, належить теорія віртуальної реальності, розроблена дослідниками М.Кунафіним та Р.Ярцевим [5, с. 159]. Ці дослідники аналізують онтологічні питання, центральним з яких є розробка онтології віртуального буття. Однією з головних ідей, яку обстоюють М.Кунафін та Р.Ярцев, є визнання існування “особливої форми реальності — мовної реальності, або, за бажанням, мовного буття”, яке дослідники ототожнюють з віртуальною реальністю. Одним з головних онтологічних вимірів феномену віртуальної реальності, за їхню думку, є її ірреальність: “Характеризуючи віртуальну реальність як ірреальну, я розумію, що вона може бути будь- якою в межах мовних значень”, при цьому “мовчазно припускається, що віртуальна реальність не речовинна, нематеріальна” [5, с. 159]. Іншими характеристиками буття у віртуальній реальності, за М.Кунафіним та Р.Ярцевим, є його ілюзорність, цілепокладання та обгрунтованість. При цьому вони уточнюють, що ілюзорність розуміється як суще без основ, що функціонує за сваволею деміурга, а не як “відсутність того, що наявно існує”, як людський фактор, “фундаментальні характеристики віртуальності, що виражаються в спонтанності та безпередумовності, зводяться до нуля”, призводячи до обґрунтованості та цілепокладання. Чотири виміри віртуального варіанту буття (ірреальність, ілюзорність, обґрунтованість, цілепокладання), наголошують дослідники, дають їм можливість говорити про несумісність буття та віртуальної реальності: “Коли я роблю крок, я виконую дію, яка випадає з ірреальності віртуального буття. Мій вдих не підпорядкований жодним нормам віртуальності, він має основи, йому не потрібні обґрунтування та передумови”, кожна дія, не позбавлена основи, є загрозою для віртуального варіанту буття [5, с. 160].

Завдяки інформаційним технологіям, пишуть М.Кунафін та Р.Ярцев, віртуальний варіант буття через відмову від основ та переходу до мовної форми намагається знайти своє повне та “чисте” втілення у сфері інформації. Завдяки телекомунікаціям та мережі Інтернет, виникає дещо більше, ніж віртуальний варіант буття, виникає “віртуальний варіант світу, в якому тільки й можливе “реальне” віртуальне буття. До цього часу при всій артефікації навколишнього віртуальний варіант буття існував у межах дійсного буття” [5, с. 160].

М.Кунафін та Р.Ярцев також аналізують проблематику самоідентифікації особистості у віртуальній реальності, постулюючи такий негативний фактор, як підміну власного “я” його віртуальним аналогом: “Сприйняття “я” — реальна подія, що має основу, яка визначається реальними діями в реальному світі. Віртуальний варіант буття стирає реальне “я”. Тією мірою, як відбувається віртуалізація реального буття, відбувається віртуалізація особистості” [5, с. 160].

На думку М.Кунафіна та Р.Ярцева, це є передумовою до виникнення “масового суспільства”, яким керують віртуальні технології через заповнення ілюзорного віртуального “я” будь-яким змістом. Наведені підходи дають можливість дослідникам сформулювати додаткові характеристики віртуального буття [5, с. 160]:

— щодо всього віртуального людина повинна бути впевнена у його неіснуванні у світі буття;

— не існуючи в бутті, віртуальне все ж таки певним чином виявляє подібність, через що воно сприймається людиною як можливе буття;

— конструювання та пізнання віртуального буття неможливе без участі людської уяви [5, с. 161].

З точки зору методології, автори концепції стають на позиції суб’єктивного субстанціалізму, в термінах якого віртуальна реальність може бути описана через категоріальні тріади “буття-небуття-потенційне буття”. При цьому М.Кунафін та Р.Ярцев віртуальне буття вважають різновидом буття в небутті, намагаючись відповісти на питання “які області буття в небутті повинні бути зараховані до віртуального буття, а які — ні?”. Наприклад, до віртуального буття дослідники не зараховують минуле та майбутнє, абстрактні об’єкти математики тощо. До віртуальних об’єктів належать “будь-які об’єкти людських фантазій, що не є спогадами про минуле, абстрактними роздумами або планами на майбутнє, а також, безумовно, думками про теперішнє” [5, с. 161]. При цьому дослідники намагаються розробити типологію продуцентів віртуальної реальності, відносячи до них певні жанри образотворчого мистецтва, художньої літератури, кінематографу та комп’ютерних ігор.

Висновки щодо негативної оцінки цими дослідниками феномену віртуальної реальності відносно його впливу на комунікативний аспект буття людини випливають безпосередньо з контексту дослідження: “Життєве функціонування індивіда все менше потребує реального спілкування, або, інакше, — реальне спілкування переміщається в ірреальний простір Мережі” [5, с. 162]. Негативне ставлення їх до проявів віртуального опосередковано випливає з онтологічного статусу, яким дослідники наділяють віртуальне буття: “Інформаційні хвилі методично та безжалісно руйнують останні основи буття” [5, с. 162].

3. Позитиви та негативи віртуальної реальності

Які перспективи чекають на віртуологію? Що стане предметом її розгляду? Які ще надзвичайні відкриття зробить людина? Щоб відповісти на ці питання необхідно досконально розуміти природу її становлення та розвитку.

Поява віртуальної реальності сприяє глибокому розумінню різних видів буття. Вона допомагає осмислити як світ суб’єктивний, світ думки, так і світ об’єктивний, видимий.

Якщо говорити про пізнання, то наш час характеризується проникненням терміну віртуальна реальність у різні технічні, гуманітарні та природничі науки. Враховуючи багатоаспектність віртуальної реальності можна виділити основні напрямки віртуалістики. З позиції сьогодення віртуалістику можна розглядати як напрямок у сфері філософії, що займається створенням теоретичного знання на межі антропоцентриної і космоцентричних перспектив, вирішуючи актуальну проблему їх відмінності, що пов’язана з включенням суб’єкта діяльності в сферу раціональності і створення теоретичного знання.

Віртуалістика змінює пізнавальні процеси. „Пізнання світу відбувається методом заміни „дійсного буття” абстрактним модельним буттям, інакше кажучи – віртуальним буттям” [3, с. 20]. Метод математичного моделювання, який зводить дослідження явищ зовнішнього світу до математичних задач, посідає провідне місце серед інших методів дослідження, особливо завдяки наявності обчислювальної техніки. Він дозволяє проектувати нові технічні засоби, що працюють в оптимальних режимах, для розв’язання складних задач науки і техніки; передбачити нові явища. Створення математичних моделей об’єктів, явищ та процесів допомагає приймати рішення в різних умовах. У надзвичайних ситуаціях, коли може наступити катастрофа, математичне моделювання виступає як метод пізнання зовнішнього світу, а також прогнозування й управління. Він посідає провідне місце серед інших методів дослідження, особливо завдяки наявності обчислювальної техніки. Аналіз математичних моделей дозволяє проникнути в сутність досліджуваних явищ. Завдяки методу математичного моделювання можна проектувати нові технічні засоби, що працюють в оптимальних режимах, для розв’язання складних задач науки і техніки; передбачити нові явища. Тому досліджуючи математичні моделі, ми пізнаємо об’єктивну реальність.

Характеризуючи віртуальну реальність можна виділити її панорамність, тобто розгляд подій як окремої людини так і багатьох інших інтерпретацій. Панорамність містить в собі як вигадані особисті історії з життя, так і дійсні. Також не менш важливою її характеристикою є певна феноменальність. Віртуальна реальність – феномен стійкості деякої структури, вона може абсолютно не залежати від причин її породженості, може бути умовно об’єднаною в концептуальний об’єкт чи простір, але в дійсності не бути ні тим ні іншим. Вона може належати або до середовища дійсності, або до середовища аналізу.

Віртуальний аналіз відмінний від системного аналізу. Розглянемо віртуальну реальність, яка містить певну структуру, що не складається із елементів, а пов’язана досить складними зв’язками. То в цій віртуальній реальності перетинається суб’єктивний та об’єктивний її зміст. Її цілісність підтримується її актуальністю. Тому технологія аналізу створює моделі, та зв’язки між ними, а не систему категорій чи понять. Чому необхідно виділяти саме віртуальний аналіз, а не системний? Системний аналіз можна представити як деяку суб’єкт-об’єктну систему, що складається з елементів. Тут предмет та середовище аналізу чітко визначені. Але віртуальний аналіз використовує інші технології. В цьому випадку відбувається певна несистемність, так як віртуальна реальність може бути довільною. Вона може створюватись свідомо й несвідомо. Якщо вона створюється свідомо, та вона втрачає свою випадковість та невмотивованість. У випадку віртуального аналізу не важливі факти чи об’єктивний зміст. „Деякі вчені пов’язують з віртуальною реальністю модель реальності, що створюється комп’ютерними середовищами, яка створює ефект присутності людини в ній, дозволяє діяти з уявними об’єктами… Віртуальна реальність виступає як новітня технологія, а подібні явища, які відбуваються без технічного оснащення, трактуються як патологія. Неправильно було б думати, що смисл віртуальної реальності міститься в повторенні світу, навпаки, вона направлена на його подолання чи хоча б доповнення” [3, с. 22]. Віртуальний розвиток пов’язаний з породжувальною діяльністю людини, що заклало новий етап в житті цивілізації. Однак все рівно розвиток не може не залежати від людини. Еволюція продовжується, але тепер разом з творчістю людини.

В межах аналізу концепцій, що негативно оцінюють вплив віртуальної реальності на людину, важко обминути дослідження О.Пудікової “Кіберпростір та перспектива формування особистісного буття” [13], в якому ґрунтовно досліджується вплив комп’ютера на формуваннятя особистісного буття при зануренні у віртуальну реальність. О.Пудікова пише: “… Проблеми формування особистісного буття невід’ємно пов’язані з можливістю вільного самовизначення себе у зовнішньому світі та безпосередньо стосуються взаємодії людини з комп’ютером, бо комп’ютер сприяє зміні (а здебільшого, й деформаціям) процесу формування особистісного буття та може мати як позитивний, так і негативний вплив” [13]. Постановка проблеми у О.Пудікової має такий вигляд: “Яким чином впливає на становлення особистісного буття “спілкування” з комп’ютером? Сприяє комп’ютер більш гармонійному становленню особистісного буття чи, навпаки, гальмує та стримує це становлення?” [13]. О.Пудікова, розкриваючи взаємодію людини та світу, виявляє негативні риси віртуальної реальності таким чином: “На жаль, все частіше сучасна людина, зустрічаючись з явищами, що спантеличують (це такі явища, з якими нам доводиться зустрічатись у нашому повсякденні та які ставлять нас у глухий кут, бо вони відрізняються від наших знань про світ), не шукає їх пояснення шляхом самостійного пізнавального процесу, а знаходить готові відповіді у віртуальній реальності” [13]. Оцінюючи систему освіти, вона пише: “Важко уявити сучасну школу без уроків інформатики… В цілому ці уроки мають позитивний ефект та, безперечно, є корисними у процесі навчання. Проблема полягає у підміні у дитини реального світу комп’ютерним, заміні вільного виявлення особистості у зовнішньому світі виявленням у світі віртуальному” [13]. При цьому процес формування особистісного буття стає більш простим та формалізованим, а водночас дитина все глибше занурюється у віртуальну реальність, де “головне не бути тим, хто ти є, а тільки тим, ким хочеш здаватися. Наступним кроком є відмова від реальності, а отже, не виникає проблем, пов’язаних з осягненням свого життєвого простору та місця особистості у ньому” [13].

Проводячи паралелі з ідеями Ф.Ніцше про Надлюдину, О.Пудікова у фантастичній манері дає песимістичний прогноз для людства: “Надлюдиною, що має прийти на зміну сучасній людині, є мегакомп’ютер. Він стає тим, заради чого живе та працює все людство. Саме повне розчинення людської особистості в комп’ютері і буде означати “великий полудень” — час самої ясної ясності свідомості. Після підключення усіх людей до одного комп’ютеру ця надмашина зможе об’єднати знання, накопичені усіма людьми світу. Ця свідомість буде трансцендувати тільки до самої себе, бо не буде більш бездоганної істоти. Цей комп’ютер буде “надлюдиною” Ніцше, здатним пізнати будь-які таємниці буття” [13].

Порівнюючи кіберреальність та реальність навколишнього світу, О.Пудікова пише: “Кіберреальність вбирає у себе все найкраще, що є в навколишній реальності. У кіберпросторі немає болю, немає кривди та злості… У комп’ютерному світі немає смерті… Це породжує ілюзію свободи особистісного виявлення, коли людина вважає себе вільною від багатьох обов’язків реального життя. Але насправді вона стає залежною від віртуальної реальності” [13].

Ті самі проблеми у віртуальній реальності виникають у дискурсі тілесності: “Людина, відмовившись від реального світу на користь віртуального, залишається прив’язаною, “пристібнутою” (в термінології Ж.Лакана) до навколишнього світу через своє тіло… Якщо людина не буде повертатись до реального світу з віртуального, його тіло просто помре. Але саме необхідність неминуче повертатись до реального світу більш за все лякає сучасну людину, занурену у віртуальний світ”. О.Пудікова задається питанням, чому ж людина замість самореалізації звертається до готових відповідей віртуального простору? Відповідь вона знаходить не стільки у пошуку більш легких шляхів пізнання світу та “безболісного” становлення особистісного буття, скільки у спробі знайти відповіді більш досвідчених людей (“знання про знання інших”, згідно з Ж.Лаканом), коли “людина забуває про те, що кожна особистість неповторна та унікальна завдяки унікальності пережитого життєвого досліду та життєвого простору” [13].

Соціологічний аспект віртуальної реальності вирішується Пудіковою так: “… Сучасний світ влаштований таким чином, що у розсудливої людини просто не залишається вибору: бути чи не бути зануреним у світ комп’ютерів. Відмова від такого занурення означатиме, що людина відмовляється від процесу соціалізації та бажає залишатись в маргінальному секторі соціуму” [13]. Напрошується висновок, що саме сучасне суспільство визначає ступінь зануреності особистості у віртуальний простір та моделі його функціонування там.

Відзначимо також працю М.Абрамова “Людина та комп’ютер: від homo faber до homo informaticus” [13]. Цей дослідник, відмічаючи експонентне зростання кількості інформації протягом останніх десятиріч, намагається осягнути філософські проблеми сучасності та майбутнього людини, що існують у системі “людина-комп’ютер” [13]: “Очевидно, що всі її контакти, що виникають в процесі професійної діяльності, підтримуються інформаційно-мережевими технологіями та повністю залежать від них. Такий працівник буквально “розчинений” у інформаційному середовищі… Насправді це означає зміну життєвого середовища сучасної людини!” [13]. Занепад комунікативного аспекту М.Абрамов описує метафорами “перехід до заочного спілкування”, “самоізоляція”, “редукція емоційної сфери людини”, “десоціалізація суб’єкта” [13]. Життя суб’єкта у комп’ютерній віртуальній реальності через зіткнення двох протилежних процесів, що присутні у позасвідомому людини — антропоморфізму та антропоцентризму, сповнене афектів. “Вже немає нічого дивного в тому, — пише він, — що висококваліфікований спеціаліст, що використовує комп’ютер, стає його апологетом та наділяє його людиноподібними якостями, що об’єктивно не має під собою достатніх підстав”, а в тим часом “активізується позасвідомий процес антропоцентризму”, що не “дозволяє” комп’ютеру скинути себе з Олімпу в інтелектуальній сфері. Глибинне проникнення комп’ютера у людську повсякденність, за М.Абрамовим, має ще такий негативний наслідок: “Закріплення інтелектуальної винятковості людини, адекватне та позитивне в системі “людина-комп’ютер”, може поширюватись за її межами та почати негативно впливати на відносини у системі “людина-людина” [13]. Комп’ютер, займаючи все більш важливе місце у людському бутті, претендує на роль важливого проміжного ланцюга між власне суб’єктом та інформацією, пише М.Абрамов. Складається ситуація, коли “виняткове положення комп’ютера як сполучної ланки між людиною та інформаційним середовищем (мережею) може ініціювати виникнення та розвиток негативного емоційного стану занепокоєння” [13]. Резюмувати ідеї М.Абрамова можна так: людина, інтегрована в інформаційне суспільство, використовує його відповідно до первинного призначення як засіб раціоналізації поставленого завдання. При цьому існує небезпека неадекватної раціональної оцінки особистісних ситуацій при використанні інформаційних технологій, причому їх активне використання призводить до процесу десоціалізації людини, відособленості її від суспільства.

Отже, у філософській думці існує тенденція до розуміння феномену віртуальної реальності як негативного чинника генезису людської природи. Так, наприклад, віртуальна реальність розуміється як недобуття людини (С.Хоружий), підміна буття реального його віртуальним аналогом (М.С. Кунафін, Р.А. Ярцев) тощо. При цьому автор даної статті, методологічно спираючись на проект метаантропології Н.Хамітова [5, с. 163], наголошує на необхідності подолання односторонньої оцінки (прогресистської, регресистської, нейтральної) антропологічного впливу при дослідженні феномену віртуальної реальності. Суперечності між цими парадигмами та в межах кожної з них, можуть бути подолані в рамках вірогіднісної парадигми, сутність якої: зміна природи людини під впливом віртуальної реальності залежить від вольових імпульсів, якими керується людина при переході до віртуальної реальності.

Вірогіднісна парадигма розвитку людини під впливом віртуальної реальності є спробою діалектичного зняття суперечностей, які закономірно виникають в межах парадигм, що абсолютизують оцінку антропологічного впливу, одновимірно сприймаючи цей сучасний феномен.

Моделювання глобального розвитку стало однією з найбільш актуальних проблем сьогодення. В наш час збільшуються можливості людини для використання комп’ютерних віртуальних технологій, з’являються технічні можливості поєднання їх з мережею Інтернет. З таким стрімким розвитком віртуальні технології все більше проникатимуть в різні сфери діяльності людини. Все це досить суттєво вплине на економічні, політичні відносини людства. Але всі ці зміни необхідно будувати на високих моральних принципах. Направляти не на загибель душі і тіла людини, а на її розвиток.

Висновки

Об’єкт віртуальної реальності завжди актуальний і реальний, віртуальна реальність здатна породжувати іншу віртуальну реальність наступного рівня.

З позиції сьогодення віртуалістику можна розглядати як напрямок у сфері філософії, що займається створенням теоретичного знання на межі антропоцентриної і космоцентричних перспектив, вирішуючи актуальну проблему їх відмінності, що пов’язана з включенням суб’єкта діяльності в сферу раціональності і створення теоретичного знання.

Список використаних джерел

Андрущенко В. П. Сучасна соціальна філософія: курс лекцій: В 2 т. — К.: Генеза, 1993 — Т.1. — 1993. — 255 с.
Андрущенко В. П. Сучасна соціальна філософія: курс лекцій: В 2 т. — К.: Генеза, 1993 — Т.2. — 1993. — 317 с.
Каменська Т. Поняття «віртуального» і віртуалізація соціальної реальності // Психологія і суспільство. — 2005. — № 2. — С. 19-28
Нікітін Л. Віртуальна реальність як соціальне явище // Філософська думка. — 1999. — № 6 . — С. 43-57
Носов Н. А. Виртуальная реальность: Виртуальная философия / Н.А.Носов // Вопросы философии. — 1999. — № 10. — С. 152-164
Соцільна філософія: Короткий енциклопедичний словник /За заг. ред. В.П. Андрущенка, М. .Горлача. — К.; Харків : ВМП «Рубікон», 1997. — 400 с.
Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія: Навчальний посібник для вузів /Упоряд. та передмова В.Лях; Гол. ред. С.Головко; Перекл.С.Кошарний та н.; Міжнародний Фонд «Відродження»; Програма «Трансформація гуманітарної освіти в Україні». — К.: Либідь, 1996. — 380, с.
Фимин Аким Юрьевич. Социально-философский анализ виртуальной реальности : диссертация… канд. филос. наук : 09.00.11 Волгоград, 2007 122 с.
Холодкова В. Виртуальная реальность: стереоскопическое изображение, дисплейные системы // Мир ПК. — 2008. — № 6. — С. 110-115
Хрестоматия по философии: учебное пособие /Сост. Петр Алексеев. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Проспект, 2009. — 574, с.
Шюц А. Обыденная и научная интерпретация человеческого действия Мир, светящийся смыслом. М.: Российская политическая энциклопедия, 2004. — С. 7–50
Шюц А., Лукман Т. Структури життєсвіту. – К.: Український Центр духовної культури, 2004. – 168 с.
http://www.virtualistika.ru/

Освіта та самоосвіта