Вступ

Проблема державотворчих процесів у їхньому історичному розрізі є важливою для вітчизняної історіографії та актуальною для нинішнього державного будівництва. На цьому етапі для науки є необхідністю з’ясування впливів на розвиток, формування української нації та держави.

Історичною силою, що стояла біля витоків українського націотворення, а відповідно прискорювала, сприяла і брала участь у розбудові форм національної державності першої чверті XX століття, було товариство “Просвіта”. У контексті порушених питань є важливою роль організації у згаданих явищах та процесах, з’ясування впливу, який вона чинила на українське державотворення й, у свою чергу, проблема становлення “Просвіти” в межах як чужоземних для українського народу об’єднань, так і форм національної державності, набуття нею історичного досвіду й наслідків дії утворень, у межах яких вона функціонувала.

Різні форми правління та режими наклали свій відбиток на українські землі та їхнє населення. Найприроднішим і найсприятливішим був вплив національних форм державності. “Просвіта” як громадська культурно-освітня організація утвердилась і почала свою діяльність на теренах Галичини, що на той час уже була введена до складу Австро-Угорської держави.

1. Передумови виникнення “Просвіти”

Традиційною формою національно-культурного руху в Україні була діяльність товариства «Просвіта» — найбільш масової громадської організації. Як і братства XVI-XVII ст. воно відіграло важливу роль у піднесенні національної свідомості серед українців, їх боротьбі за власну державу в ХІХ-ХХ ст.

Велику активність в ці роки проявляли громадські культурно-освітні товариства «Просвіти», основною метою яких було допомагати розвиткові української культури і першим чином просвіті українського народу його рідною мовою.

Товариство «Просвіта» народилося на противагу антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою,- з одного боку, і русофільській, – з другого. Галицькі громадські діячі поставили перед собою мету довести, що українці – народ з культурними традиціями, який відрізняється як від поляків, так і від росіян.

Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді, а також із таких діячів, як доктор Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професор гімназії Павлин Свєнціцький та ін. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта». Це стало підставою для скликання у Львові першого загального збору. Його організація була доручена конституційному комітетові на чолі з професором академічної гімназії Анатолем Вахнянином.

Першу «Просвіту» засновано у Львові 1868 р. з метою поширення освіти серед народу. За статутом Львівська «Просвіта» організовувала в повітах філії, а в селах — читання і бібліотеки. Філії були створені в Бережанах, Дрогобичі, Коломиї, Станіславі (Івано-Франківськ), Тернополі.

Свою діяльність Львівська Просвіта почала з видання українського букваря. Українською мовою друкувалася популярна література, шкільні підручники, наукові альманахи. У світ випускалися твори Шевченка, Франка, Марка Вовчка, Руданського, Федьковича. Для реалізації своїх завдань товариство мало чотири комісії: Видавничу, Бібліотечну, Шкільно-лекційну та Літературно-артистичну. Ці комісії організовували роботу «Просвіти» і керували нею.

З 1905 р. почали створюватись «Просвіти» у східній Україні, а саме — в Києві, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, а після 1-ї світової війни — на Закарпатті.

Товариства Просвіти боролися за реформу школи, за докорінні зміни усієї системи освіти, за поширення культури і знань серед народу.

Завданнями Просвіти були:

а) видавати книжки, журнали, часописи українською мовою;

б) заводити бібліотеки, музеї, читальні, книгарні;

в) проводити публічні лекції, звіти, загальнопросвітні курси, літературно-музичні вечори, спектаклі, концерти, вистави;

г) заводити школи, стипендії, бюро праці, інші просвітні заклади;

д) оповіщати премії і конкурси за найкращі твори письменства та умілості.

Рух за народну школу України не був однорідним. У Просвітах частими були зіткнення протилежних поглядів на шляхи розвитку українського народу: буржуазно-ліберальний, революційно-демократичний.

Під Росією діяльність товариств Просвіти не могла бути довготривалою. В часи Столипіна царський уряд заборонив діяльність майже всіх Просвіт: у Києві, Одесі, Чернігові, Катеринославі та ін. містах і селах.

2. Діяльність “Просвіти” та її діячі

Діячі «Просвіти» стали засновниками Центральної ради. Чимало осередків надіслали свої привітання, у яких визнали її як представника й керівну силу українського руху, яка об’єднала й зібрала під національним прапором український народ. Організації в унісон державотворчим процесам у травні 1917 р. підтримували ініціативу чільних діячів представницького органу про запровадження автономного устрою в Україні.

У свою чергу Центральна рада, піклуючись про освітні справи в державі та освіченість народу, дбала і про «Просвіту» як одну з основних ланок позашкільної освіти. Наприкінці серпня 1917 р. при Секретаріаті народної освіти засновано відділ позашкільної освіти. Відділ разом з Генеральним секретаріатом ініціювали проведення Всеукраїнського з’їзду «Просвіт». За мету ставилось одержання докладних відомостей про товариства всієї України та їхня консолідація. Розроблений анкетний лист для збирання інформації містив питання щодо діяльності організацій, зокрема, про кількість проведених заходів та з’їздів, прочитаних лекцій, влаштованих мітингів, маніфестацій, національних свят, наявність книгозбірні та приміщень вечірньої школи для дорослих, курсів навчання грамоти, політичної адміністративної роботи, реєстрації статуту, об’єднаності осередків повіту. Відповіді мали допомогти організаторам у вивченні ситуації з «Просвітами» в державі.

Центральна рада, дбаючи про позашкільну освіту, намагалася підтримати її основну ланку — «Просвіти» насамперед фінансово. Так, кошторис відділу позашкільної та дошкільної освіти при Секретаріаті освітніх справ, складений 23 листопада 1917 р. на листопад — грудень 1917 р. передбачав виділити на позашкільне виховання 7600 крб.

За часів Української держави гетьмана П.Скоропадського 3-5 листопада 1918 року в Києві скликано Другий Всеукраїнський з’їзд «Просвіти», на якому презентували свої товариства близько 100 делегатів. У державі на той момент існувало 952 зареєстровані організації, незареєстрованих, певно, було набагато більше. Передбачалося створити чотириланкову структуру «Просвіти», яка мала б вигляд: первинні товариства — повітові спілки — губерніальні спілки — Всеукраїнська спілка. Остання мала підпорядковуватися Департаменту позашкільної освіти, при якому тимчасово створювалася колегія з представників губерніальних спілок. Ця структура мала функціонувати замість попередньої, координованої Всеукраїнським центральним бюро «Просвіт», створеним на Першому з’їзді, що за браком коштів та через штучність утворення розпалася по двох місцях свого заснування. Крім того, важливими питаннями, заслуханими на з’їзді, було обґрунтування юридичної основи створення товариств, а також розв’язання та врегулювання ситуації на місцях, зумовленої утисками старост. На з’їзді було вирішено звернутися до Міністерства освіти з проханням видати закон про непідлягання реквізиції помешкань «Просвіти» як таких, що мають державне значення.

Величезні перешкоди, що чинила влада на місцях, яка подекуди була ще старого імперського ґатунку та австро-німецькі війська, не змінили загальної лінії державної політики, котра спрямовувалася на підтримку національного українського руху, зміцнення державності, а водночас на сприяння товариствам. Підтримувалося відкриття навчальних закладів з викладанням українською мовою, організовувалися курси українознавства, вводилось українське діловодство тощо. Багато із згаданого допомагали впроваджувати державі «Просвіти».

У грудні 1918 р. «Просвіти» вітали відновлення Української Народної Республіки на чолі з Директорією. Остання продовжувала лінію фінансування товариств, започатковану ще Центральною радою.

Визнання центральною владою обмеженості вкладень у народну освіту й вплив її на регіони сприяли зростанню фінансування позашкільної освіти на місцях. Підтримувалася необхідність створення сільських, повітових, волосних товариств. Визнавалося, що через «Просвіти» повинна проводитися позашкільна освіта українського населення, тому в їхній організації та роботі повинні брати участь волосні, повітові, губернські земства.

1920 рік започаткував нову епоху у функціонуванні «Просвіти». Період української національної державності та визвольних змагань пішов на спад. У Галичині порядкували польські війська, у Наддніпрянщині утверджувалася чужа народу радянська дійсність, Закарпаття увійшло до Чехословаччини, у Буковині порядкували румуни. Така роздрібленість українських земель і встановлення на них різних форм правління не сприяли діяльності національних товариств.

Підтвердженням зазначеного була ситуація, що склалась у Галичині. 8 травня 1920 року керівництво Львівської організації у листі до генерального делегата П.Галєцького повідомляло про те, що відколи за рішенням мирної конференції у Східну Галичину увійшли війська, становище «Просвіти» стало нестерпним, припинена діяльність Центрального Відділу у Львові, відібрані будинки філій та читальні, знищені та розграбовані бібліотеки, заборонені зібрання членів товариства й проведення будь-якої культурно-освітньої роботи. Відзначалося вкрай вороже ставлення до «Просвіти» поліції, жандармерії, старост.

У Наддніпрянській Україні в липні 1920 р. разом із утвердженням радянської влади почався відвертий наступ на організації. Народний комісар з освітніх питань Г.Гринько наказав губернаросвітам ужити всіх заходів щодо реорганізації «Просвіти» відповідно до зразкового статуту та прийняття організацій на державне утримання. Осередки, які не піддавалися впливу відділів наросвіти вимагалося поступово й повністю ліквідовувати. У кожній «Просвіті» мали бути особи із стійким пролетарським світоглядом, які наближали б товариства до відділів народної освіти, впливали на працю організацій. При підконтрольних відділу народної освіти «Просвітах» наказувалось відкривати культурно-освітні заклади — хати-читальні, клуби, театри.

Розроблені Наркомосом загальні статути поширювалися через позашкільні відділи й мали для всіх регіонів типовий характер. Так, у програмному документі, розісланому 5 липня 1920 р. позашкільним відділом Київщини, метою «Просвіти» проголошувалося: «поширення соціалістичної культури на підвалинах широкої самодіяльності трудових мас України». Далі йшлося про те, що товариство «стоїть на ґрунті диктатури пролетаріату і незаможнього селянства, бореться проти старого укладу життя, допомагаючи проведенню радянського державного будівництва». Закладались обмеження і щодо соціального складу.

Від часу виникнення й формування національної української державності 1917 р. «Просвіти» могли покладатися лише на свої сили, у період українського державотворення 1917 — 1920 рр. — іноді на допомогу держави. У часи становлення радянської форми правління підтримку держави отримували тільки «слухняні» організації, які у своїй роботі керувалися класовими принципами, інші — ліквідовувалися.

Радянське керівництво створювало при відділах освіти підсекції, які мали координувати діяльність «Просвіт». Тримаючи в полі зору товариства, влада проводила активну націоналізацію їхнього майна. До держави переходили бібліотеки, дитячі садки, книгарні «Просвіти». Виявляючи свою нібито прихильність, відділ наросвіти виділяв окремим організаціям сформовані бібліотеки. Ймовірно туди потрапляла лише ретельно підібрана література, яка допомагала впровадженню політики нової держави.

1921 року радянська влада пішла у форсований наступ. 10 квітня 1921 р. по регіонах було розіслано наказ, згідно з яким завідуючим волосними відділами наросвіти слід було вжити заходів до реорганізації «Просвіт» волості у двотижневий строк з дня отримання документу. Товариства, які не піддавалися реорганізації, згідно з радянським статутом підлягали закриттю, а їхнє майно передавалось іншим культурно-освітнім установам волості. На місцях була проведена відповідна робота.

Наступним кроком радянської влади було утвердження позицій на місцях. Під відповідальність завідуючих волосними відділами освіти покладалось утворення волосних організацій, які мали здійснювати керівництво сільськими осередками, штати яких затверджувалися політосвітою, кадри отримували платню, адміністративне координування здійснювалося волосним відділом освіти.

Трохи краща ситуація складалась у Галичині. Однак і там «Просвіти» перебували під пильним оком польської влади. Організації постійно відчували на собі тиск адміністративних структур, а на проведення заходів повинні були питати дозволу в намісництва. У лютому 1921 р. Львівська «Просвіта» звернулася з листом до намісництва, де повідомляла про проведення 25 березня загальних зборів та перешкоди адміністративної влади у їхньому скликанні. Висловлювалося прохання видати наказ підлеглим намісництву органам, щоб ті не чинили перешкод у поїздці делегатів до Львова та проведенні зборів.

Виникнення «Просвіти» на Волині відбувалося пізніше, ніж у Галичині, а в окремих регіонах пізніше, ніж у Наддніпрянщині. У 20-х роках, зіткнувшись з подібними до організацій інших регіонів проблемами, товариства Волині вирішили об’єднатись й утворити координаційний центр. 8 липня 1922 р. у Луцьку відбувся з’їзд осередків регіону, на якому утворилось об’єднання культурно-освітніх товариств під назвою «Волинська «Просвіта» та прийнято його статут.

У Наддніпрянщині тривало послідовне та цілеспрямоване утвердження радянської влади. «Просвіта» перебувала з нею у відкритому конфлікті. Культурно-освітня праця, якою займалась організація, за радянських часів почала вживатись у формулюванні «політосвіта» або «політосвітробота».

Товариства мали стати авторитетними політосвітніми органами на селі за рахунок «очищення» їхнього складу та співпраці з гуртками КСМУ. Їх зобов’язували виконувати всі завдання за планом політповітосвіти та звітувати перед нею. У березні — квітні 1922 р. товариства за рекомендацією політосвіти повинні були зайнятись агітацією щодо весняної посівної кампанії, читаючи лекції про переваги колективного господарства перед індивідуальним, агітувати за допомогу тим, хто голодував на Поволжі, налаштовувати селян проти церкви, здійснювати антирелігійну пропаганду, до 1 квітня взяти на облік неписьменних віком від 10 до 50 років. Недбалість у роботі мала розглядатись як небажання підпорядковуватися повітполітосвіті зі всіма виниклими з цього наслідками.

Починалося згортання діяльності «Просвіт» у Радянській Україні. Зокрема, 25 жовтня 1922 р. шкільний інструктор Печерської волості повідомляв політосвіті, що в регіоні існує 19 хат-читалень. Усі «Просвіти» ліквідовані та замінені хатами-читальнями. Невдовзі в Радянській Україні товариства взагалі припинили своє функціонування.

 

 

3. Оцінка діяльності “Просвіти”

«Просвіти» 1917 — 1939 рр. діяли в межах різних державних утворень, вплив яких виявлявся їхньою політикою щодо організації. Найбільш сприятливою була політика державних форм, створених українським народом у національно-визвольних змаганнях 1917 — 1920 рр. У свою чергу праця «Просвіти» й чималої кількості її осередків завжди була необхідною і важливою для українського народу, але не зовсім сприятливою для іншонаціональних утворень (зокрема, Австро-Угорської та Російської імперій, Української Соціалістичної Радянської Республіки). Адже товариства, дбаючи про піднесення національної свідомості, втілювали національну ідею в підсвідомості власного народу. Ставало актуальним поняття української державності, що створювало дискомфорт та ставило під сумнів  існування  власне  тих утворень,  у межах яких функціонували

«Просвіти», а відповідно ідея українського державного об’єднання була руйнівною для іншонаціональних імперій. Починалася боротьба за самозбереження, що у свою чергу викликало тиск та нейтралізацію, а часом ліквідацію товариств. Така взаємодія була логічною для держав, які були її учасниками, однак неприродною для «Просвіти», оскільки порушувалося право українського народу на самовизначення. У діячів товариств усталювалася думка про те, що існування в іншонаціональній державі є дискомфортним і тому нагальним було утворення власної держави, у якій функціонування організацій могло підтримуватися. Причетні до формування української державності, організації у своїх лавах підготували діячів, які брали участь у роботі державних органів та намагались утверджувати та розбудовувати власну державу, у якій «Просвіти» поруч з іншими громадськими об’єднаннями сприяли стабілізації суспільно-політичного життя. Досвід, набутий у чужоземних для українського народу утвореннях, давав можливість урахувати недоліки та усунути їх у розбудові національної держави.

4. Проблема національної школи  та утворення українського  педагогічного  товариства

Ідея підготовки кадрів для українських дошкільних закладів зародилася паралельно з думкою про заснування в краї приватних інституцій суспільної опіки і виховання дітей найбідніших верств населення.

Взірцем наставниці дітей у захоронках постає сільська опікунка, названа Наталією Кобринською майже визначним типом у нашій суспільності. Покладаючись на багатовіковий досвід сімейного викохування малюків, вона відзначала: «лишити дітей під наглядом бабусі було початком таких інституцій». А звідси її подальший висновок: «…вистарчить, як діти будуть під опікою старшої поважної селянки, котра вже сама виховала діти і під надзором якої жінки з інтелігенції «. Найбільш повно своє бачення ідеалу виховательки та змісту її роботи Н. Кобринська відобразила в оповіданні «Перша вчителька», написаному в 1892 р. і вперше опублікованому на межі двох століть у провідній галицькій газеті «Діло».

Водночас Наталія Кобринська і її однодумці-пропагандисти ідеї та організатори перших українських захоронок (Костянтина Малицька, Марія Білецька, Марія Грушевська, Герміна Шухевич) розуміли, що така дошкільниця може задовільнити дітей тільки на «перші початки». Уже в 1896 р. Н. Кобринська ставить завдання перед організованим жіноцтвом краю подбати про підготовчі курси для кандидаток на посади дошкільниць. Це ж завдання — серед основних напрямів роботи першого на західноукраїнських землях національного дошкільного товариства «Руська охоронка», сформульованих на організаційних зборах у 1901 р. під керівництвом Н. Кобринської і М. Грушевської. Однак реалізувати їх прогресивній українській громадськості, об’єднаній у численні культурно-освітні, педагогічні, господарські товариства, вдалося нескоро.

Першу спробу організувати місячні курси для підготовки працівниць сирітських захистів і захоронок, утримуваних чернечими греко-католицькими об’єднаннями Східної Галичини, здійснили у березні і травні 1918 р. Епархіальний Комітет опіки над сиротами у Львові та Крайове Товариство охорони дітей і опіки над молоддю, створене в 1917 р. для допомоги маленьким українцям, розкиданим війною по різних землях Австро-Угорської монархії. З їх допомогою 42 українки отримали право працювати з дітьми в національних інституціях опіки і виховання.

Реальним ґрунтом для широкого впровадження курсової підготовки українських дошкільниць, що в різні історичні періоди іменувалися учительками, садівничками, провідницями, виховницями, була хвиля загального зацікавлення освітньо-виховними справами перших післявоєнних років та періоду боротьби за утвердження власної державності на західноукраїнських землях. Теоретичне обґрунтування її потреби на цьому етапі здійснила К. Малицька, а практичне втілення в життя взяли на себе Українське Педагогічне Товариство, Крайове Товариство охорони дітей і опіки над молоддю, «Українська Захоронка». Їх стараннями влітку 1921 р. відкриваються треті курси для підготовки кадрів світських дошкільних закладів.

Так, через 30 років після оприлюднення ідеї українських світських захоронок і через 20 років від початку фактичної діяльності першого українського дошкільного товариства закладаються підвалини майбутньої системи підготовки кадрів українських дошкільних закладів.

Потреба відновлення курсів як форми навчання організаторів та вихователів українських дошкільних закладів постала з новою силою в середині 20-х р. Вона була зумовлена, з одного боку, дискримінаційною політикою польського уряду, спрямованою на обмеження фахового навчання представників національних меншин шляхом утраквізації, а згодом остаточної полонізації державних учительських семінарій, а з другого — зародженням і поширенням у краї такого типу дошкільних закладів, як сезонні дитячі садки.

З початку 30-х р. ініціаторами навчання працівників сезонних дошкільних інституцій стають гуртки і повітові Союзи кружків «Рідної Школи», що поступово переймають   педагогічно-дидактичну  опіку  і   контроль   над   усіма   типами національних дошкіль. Насиченістю програми, практичною спрямованістю відзначалися місячні курси для провідниць дитячих садків у Станіславі, які організовував місцевий кружок «Рідної Школи» імені М. Шашкевича під керівництвом педагога Р. Савицького в 1933 р. Навчання тут відбувалося щоденно з 15.00 до 20.00 години У дообідній час проходило ознайомлення з практикою виховної роботи у зразковій німецькій (за відсутності української) захоронці. Програма курсів включала теоретичні дисципліни (педагогіку, педологію, психологію, соціологію психіки дитини), методичні теми (опрацювання дидактичного матеріалу, передбаченого провідними європейськими дошкільними системами того часу, проблем гігієнічного, фізичного, естетичного і трудового виховання, розвитку мовлення) [7].

У 1934 р. організацію підготовки провідниць очолює Головна Управа «Рідної Школи», започаткувавши цим самим планову підготовку кадрів дитячих садків, кількість яких в цей час зросла до 313 установ.

Логічним завершенням її праці в цій ділянці стало видання в 1936 р. інструкції про проведення курсів, адресованої рідношкільним організаціям. Вона окреслювала порядок їх відкриття відповідно до вимог існуючих державних приписів, визначала програму, розподіл навчальних годин, план практичних занять, містила перелік літератури для майбутніх провідниць. Ознайомлення з цим документом дає підставу стверджувати, що організоване таким чином навчання дійсно забезпечувало належний рівень підготовки до роботи з дітьми у літніх дошкіллях.

Наприкінці 30-х р. в основному завершується формування кадрового потенціалу найбільш масових типів українських дошкіль на колишніх землях Східної Галичини: літніх дитячих садків для сільської та півосель для міської дітвори. Це був майже тисячний загін фахівців (у 1937 р. кількість дитячих садків зросла до 768, а число вихованців у них — до 30000), що добровільно відривалися від родин і за мізерну матеріальну винагороду проводили час з дітьми.

З метою подальшого одноцільного спрямування, забезпечення єдиних вимог щодо виховної діяльності у дитячих закладах товариство «Рідна Школа» у другій половині 30-х р. переходить до підвищення педагогічної майстерності сформованого постійного складу дошкільниць. Зародившись як наради з підсумків роботи сезонних дитячих садків, ця форма поступово переростає у повітові конференції, а то й з’їзди провідниць. Тут народжувалися цінні пропозиції і починання, що ставали надбанням усіх дошкільниць краю.

Важливою формою підвищення методичної майстерності кадрів дитячих садків стали секції провідниць при комісіях дошкільного виховання повітових об’єднань низових осередків товариства «Рідна Школа». Під час регулярних «сходин» їхні члени заслуховували реферати, організовували дискусії з актуальних проблем практичної роботи у дошкіллях. Львівська повітова секція провідниць започаткувала створення бібліотеки дошкільної літератури. Із середини 1938 р. дошкільні працівники м. Львова і його окраїн об’єднуються навколо першого західноукраїнського фахового дошкільного журналу «Українське дошкілля», який став провідником найновіших дошкільних ідей і методик виховання малюків.

Зростанню загальної професійної культури, формуванню громадської позиції дошкільниць сприяла їх участь у роботі річних зборів, конференцій, з’їздів провідних культурно-освітніх і педагогічних товариств краю, членами яких вони були — «Рідної Школи», «Просвіти», «Союзу Українок» (до 1938 р.).

Навіть такий схематичний аналіз дає підставу говорити про створення наприкінці 30-х р. цілісної системи підготовки кадрів дошкільних закладів, що в силу обставин носили переважно сезонний характер і були власністю українських громадських організацій, в першу чергу «Рідної Школи» Українського Педагогічного Товариства.

5. Діяльність “Українського педагогічного товариства”

Однією з центральних проблем «Рідної Школи» УПТ в 30-х р. стала турбота про відкриття українського спеціального навчального закладу для підготовки вихователів постійних дошкільних закладів — захоронок. Перший пов’язаний із вимогами освітньої реформи в Польщі 1932 р., згідно з якою фахівці дошкільної справи (постійно діючих захоронок — передшкіль) мали готуватися у спеціальних 4-річних семінаріях або 2-річних ліцеях. Другий — тою обставиною, що в усій Польщі не було жодного державного українського навчального закладу чи відділу при ньому, який би готував працівників дошкільних інституцій.

У зв’язку з цим Головна Управа «Рідної Школи» розпочала роботу, спрямовану на відкриття приватної семінарії в м. Львові, яка б готувала «виховниць» українських захоронок. Упродовж 1933 — 1934 рр. велося листування з вищим державним органом шкільництва краю — Кураторією Львівського шкільного округу з метою надання дозволу на його заснування. Тільки після внесення до її статуту змін, які стосувалися мови викладання в семінарії, шкільна влада дала згоду на її відкриття. З початку 1935 — 1936 н.р. на базі початкової школи (дівочої) імені Т. Шевченка була заснована 4-літня «захоронкова» семінарія. Відповідно до затвердженого статуту, вона мала на меті готувати вихователів з числа українок різного віросповідання. Мовою навчання в семінарії визначалася українська. Проте ряд провідних дисциплін (за наполяганням властей) викладалися польською мовою, в т. ч. всесвітня історія, історія Польщі, географія та предмети психолого-педагогічного циклу.

Приватна захоронкова семінарія «Рідної Школи» в умовах Польщі не змогла реалізуватися як національна освітньо-виховна інституція, бо змушена була керуватися програмовими вимогами, розробленими для державних закладів цього типу. Вони окреслювали єдині навчальні плани, способи діяльності, методи досягнення поставлених завдань. Проте вже той факт, що вона була в своїй основі рідномовною, дозволяв їй забезпечувати національне освідомлення майбутніх дошкільниць.

Отже, можна говорити, що в 20-30-х рр. «Рідна Школа» УПТ створила певну систему підготовки кадрів для сезонних і постійно діючих дошкільних закладів, яка відповідала умовам і можливостям галицького суспільства і була спрямована на розширення мережі й збагачення національного характеру різних типів українських інституцій дошкільного виховання.

Висновки

Фаховий рівень, культура, світогляд кадрів є найважливішими у педагогічній науці і практиці. Їх актуальність у сучасних умовах визначається не тільки тим, що вчитель, вихователь виступає центральною фігурою педагогічного процесу, але й якісно новими вимогами до особистості освітянина. Він повинен власним прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі, правди і справедливості, бути взірцем відданості, патріотизму, гуманізму, поміркованості, виховувати у дітях повагу до роду і родини, до культурно-національних, духовних та історичних цінностей України.

При розв’язанні проблеми підготовки педагогічних кадрів до роботи в умовах націоналізації школи і дошкільних закладів варто звернутися до минулого досвіду підготовки працівників для національних дошкільна українських землях Галичини, що складався впродовж десятиріч напруженого протистояння спробам державного курсу денаціоналізувати маленьких українців.

Серед організаторів українських інституцій дошкільного виховання в Галичині кінця ХІХ — початку ХХ ст. — Українське Педагогічне Товариство «Рідна Школа». Упродовж майже 6о-річної діяльності (1881 — 1939 рр.) воно нагромадило чималий досвід розбудови різних типів навчально-виховних закладів, своєю ідеєю національного виховання об’єднало всі галицькі культурно-освітніх організацій і в 20-30-х рр. ХХ ст. стало провідником всього західноукраїнського національного шкільництва.

Історія формування, основні напрями та результати праці УПТ упродовж півстоліття замовчувалися або перекручувалися. Лише в умовах української державності останніх років вони стали об’єктом історико-педагогічних досліджень.

Список використаної літератури

1. Білавич Г., Савчук Б. Товариство «Рідна школа». — Івано-Франківськ: Лілея — НВ, 1999. — 208 с.
2. Зуляк І. Польська влада і «Просвіта»: проблеми взаємовідносин // Наукові записки /Тернопільський державний педагогічний університет ім. В.Гнатюка. Серія: Історія. — Тернопіль, 2001. — Вип. XII. — С. 120 — 128; Зуляк І. «Просвіта» Східної Галичини в період польської окупації // Наукові записки / Тернопільський державний педагогічний університет ім. В.Гнатюка. Серія: Історія. — Тернопіль, 2000. -Вип. XI. — С. 65 — 70.
3. Ківшар Т. Український книжковий рух як історичне явище (1917 — 1923 рр.). — К.: Логос, 1996. — 346 с.
4. Ковба Ж.М. «Просвіта» — світло, знання, добро і воля українського народу. -Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1993. — 127 с.
5. Лозинський М. Сорок літ діяльності «Просвіти». — Львів: Друкарня НТШ, 1908. -72 с.
6. Масюк С. Культурно-освітня діяльність «Просвіти» (березень 1917 — 1920 рік.) // Вісник Київського університету. Історія. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 1996. — Вип. 34. — С. 87 — 95.
7. Нагачевська З. Становлення і розвиток українського суспільного дошкільного виховання в Східній Галичині (1869 — 1939 роки): Автореф… канд. пед. наук:13.00.01. — Київ, 1995. — 24 с.
8. Пеленська І. Рідна школа у боротьбі за існування // Стрийщина: Історико-мемуарний збірник: У2 т. — Т. 1. — Нью-Йорк, 1990. — С. 390 — 403.
9. Перський С. Популярна історія товариства «Просвіта» у Львові. — Львів: Друкарня вид. спілки «Діло», 1932. — 268 с.
10. Савчук Б. Волинська «Просвіта». — Рівне: Ліста, 1996. — 148 с.
11. Ступарик Б. Національна школа: витоки, становлення //Навчально-методичний посібник. — К.: ІЗМН, 1998. — 336 с.