Встановлення народно-демократичних держав після Другої світової війни. Економічні реформи, зниження ефективності суспільного виробництва, встановлення партійно-бюрократичних, тоталітарних систем управління. Демократичні революції 1989-1990 рр. і демонтаж тоталітарних систем управління. Зміни характеру влади і конституційного законодавства. Розвиток державності на сучасному етапі.

У політичному розвитку Чехословаччина була найбільш демократичною державою Європи. Конституція, прийнята у 1920 p., забезпечувала демократичні права і свободи. Тут діяло близько двадцяти партій. Найбільшою підтримкою користувались центристські і лівоцентристські партії, які утворювали урядові коаліції. Стабілізуючу роль у політичному житті відігравали неформальні зустрічі президента країни Т.Масарика (1918-1935 pp.) з лідерами провідних партій, на яких вдавалось усувати найбільш серйозні розбіжності.

На міжнародній арені Чехословаччина орієнтувалась на Францію, а у 1920-1921 pp. разом з Румунією і Югославією створила Малу Антанту. Незмінним керівником зовнішньої політики ЧСР у 1918-1935 pp. був Е.Бенеш, який після відставки Т.Масарика був обраний президентом.

У роки економічної кризи 1929-1933 pp. загострились соціальні, а ще більше національні протиріччя у країні. Райони, де проживала німецька меншина, найбільш постраждали від кризи. Цим вирішив скористатися Гітлер. У Чехії була створена Судето-німецька партія на чолі з К.Генлейном, яка домагалась автономії Судетської області, заселеної переважно німцями. На Німеччину орієнтувалась також словацька національна партія Глінки, що вимагала автономії Словаччини.

На території Карпатської України і Словаччини угорські національні партії виступали за приєднання цих земель до Угорщини. Поряд з ними діяли українські політичні партії, які прагнули автономії для Карпатської України.

Основною тенденцією розвитку країн Східної і Південно-Східної Європи (Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія) у 20-30-ті роки став відхід від демократичних процесів і стан новлення авторитарних режимів. Причинами цього були невирішеність національних, економічних проблем, вплив Німеччини та Італії, боязнь правлячої верхівки більшовицького впливу.

Польща в першій половині 20-х років. У 1921 р. було прийнято конституцію Польської республіки, в якій проголошувалися демократичні права громадян. Згідно з конституцією, Польща ставала парламентською республікою. Повноваження президента, який обирався на 7 років, були обмеженими. Закріплювалоси привілейоване становище католицької церкви.

У листопаді 1922 р. відбулись перші парламентські вибори, на  яких жодна з партій не набрала більшості голосів. Ці обставини свідчили про слабкість парламентської республіки, що в кінцевому підсумку призвело до перевороту 1926 р. і встановлення peжиму «санації» (оздоровлення).

Угорщина в 20-30-ті роки. Диктатура Хорті. 14 листопада 1919 р. після виведення румунських військ з Угорщини в Будапешт вступила угорська армія адмірала М.Хорті, який фактично встановив у країні свою диктатуру.

У січні 1920 р. в країні були проведені вибори до Національних зборів, які 1 березня 1920 р. прийняли рішення про відновлення у країні монархії. Проти такого рішення категорично виступили країни Антанти і наступники Австро-Угорщини (Чехословаччина, Румунія, Югославія). М.Хорті скористався таким становищем і домігся проголошення себе регентом з широкими повноваженнями.

У 1921 р. прихильники монархії двічі спробували підняти заколот з метою відновити на престолі КарлаІУ Габсбурга, поки Національні збори не прийняли закон, що позбавляв його права на престол. Таким чином, у 1921 р. в Угорщині був встановлений авторитарний режим Хорті, який спирався на систему легальних і таємних союзів і товариств.

У період з 1921 до 1931 pp. уряд Угорщини очолював граф І.Бетлен. Він припинив терор проти учасників революції, уклав угоду з соціал-демократами про легалізацію діяльності партії і про звільнення політичних в’язнів. Водночас були обмежені демократичні права і свободи, вводилось відкрите голосування, освітній ценз, створювалась верхня палата парламенту, депутати якої призначалися.

У зовнішній політиці Румунія підтримувала існування Версальсько-Вашингтонської системи. З цією метою в 1920-1921 pp. з Польщею, Чехословаччиною і Югославією був укладений військово-політичний союз — Мала Антанта, який орієнтувався на Францію.

Початок 20-х років — це початок стабілізації становища в країні. Значним стабілізаційним чинником були позики Англії і Франції румунському уряду.

З 1922 до 1928 pp. при владі у країні перебувала Національно-ліберальна партія. Значним здобутком під час її правління було прийняття конституції 1923 p., яка закріпила всі демократичні свободи, але на практиці вони не реалізовувались.

У 1924 р. у Південній Бессарабії відбулося кероване комуністами Татарбунарське повстання, метою якого було встановлення радянської влади і від’єднання Бессарабії.

Королівство Словенів, хорватів і сербів (СХС) конституювалося як парламентарна монархія 28 червня 1921 р., в день святого Вида (Видовдан).

Загострення національних відносин спонукало короля Олександра до встановлення особистої влади.

6 січня 1929 р. Олександр опублікував маніфест, згідно з яким у країні ліквідовувалась парламентська монархія, скасовувалась Відовданська конституція, розпускалась Народна скупщина і всі партії та організації, які проводили антидержавну політику. Король брав всю повноту влади у свої руки. В жовтні 1929 р. держава дістала назву Королівство Югославія.

Смерть Сталіна у березні 1953 р. мала значний вплив на розвиток країн Східної Європи. Звільнення від постійного страху виявило глибокі протиріччя тоталітарного соціалізму і масове невдоволення ним внаслідок обмеження споживання, падіння життєвого рівня, репресій і т.д. У НДР, Польщі, Угорщині виникли політичні кризи. їх неможливо було подолати, зберігши існуючу систему і не застосувавши силу. Значну роль у придушенні виступів населення відіграли радянські війська, які брали безпосередню участь у каральних операціях (Берлін — 1953 p., Угорщина-1956 p.). Не дивлячись на придушення виступів силою, були внесені зміни у курс комуністичних партій, які усунули головні причининевдоволення:  припинялись масові репресії і проводилась часткова реабілітація їх жертв; було переглянуто темпи і методи індустріалізації; пом’якшено форми кооперування, а в Польщі вони взагалі були зупинені; частково знімались обмеження для малого бізнесу.

На кінець 80-х років тоталітарні режими у Східній Європі вичерпали свої можливості для прогресу суспільства.

Криза тоталітарного режиму у Східній Європі виявилась загальною. Вона включала економічну, соціальну, політичну і моральну кризи. Для переростання кількісних показників (накопичення невдоволення) в якісні (зміна суспільного устрою) потрібні носії нового суспільного ладу. В умовах тоталітарної системи носіями демократичних ідей може бути інтелігенція (це пов’язано із специфікою її праці, соціальним статусом і т.д.) і студентська молодь, схильна до сприйняття свіжих ідей. Але ці дві верстви суспільства, не маючи економічної основи для своїх дій і будучи залежними від тієї ж тоталітарної держави, нездатні здійснити соціальну революцію. Для соціальних революцій у країнах Східної Європи потрібен був зовнішній поштовх, який би ослабив тоталітарну державу. Таким поштовхом стала перебудова в СРСР.

Перебудова сприяла посилення впливу реформаторських елементів у комуністичних партіях і дискредитації консервативного неосталіністського керівництва у цих партіях. Вона позбавила народи Східної Європи страху перед можливістю радянської інтервенції. М.С.Горбачов у відносинах з країнами Східної Європи відмовився від «доктрини Брежнєва» і визнав право народів цих країн самостійно обирати шлях свого розвитку.

За своїм характером революції у Східній Європі були демократичними і антитоталітарними. Крім Румунії та Югославії, зміна влади відбулась мирним шляхом.

Майже у всіх країнах події розгорталися з приходом до влади прихильників «оновлення соціалізму» в компартіях (Польща, Угорщина, Болгарія, Албанія). Прихильники «оновлення» на перших же демократичних виборах отримали більшість на хвилі критики тоталітаризму, комунізму і комуністичних партій. Прийшовши до влади, вони здійснювали реформи, які вели не до оновлення соціалізму, а до побудови капіталізму: проводилась приватизація державного сектору економіки, заохочувався бізнес, створювались ринкові структури. У політичній сфері проголошувався плюралізм і багатопартійність.

У зовнішній політиці утвердився курс на радикальну переорієнтацію на Захід, ліквідацію Ради економічної взаємодопомоги і Організації Варшавського договору, виведення радянських військ.

Падіння тоталітаризму в Східній Європі створило унікальну ситуацію в Європі — вона перетворюється на єдиний політико-правовий і цивілізаційний простір, заснований на соціально орієнтованому ринковому господарстві, ліберальній демократії та європейській ідеї. Революції стали ще одним кроком до становлення цілісності світу.