Місто було новим типом поселення. У ньому виникли новий спосіб життя та управління, нове формувалося світосприйняття і творився новий тип людей: ділових, ощадливих, сповнених почуття власної гідності.

Міста поступово міцнішали та багатіли, проте їх обтяжувала залежність від сеньйора. Городяни прагнули вийти з-під влади свого господаря. Ініціаторами цього були багаті родини міста, переважно купці й деякі ремісники, зокрема ювеліри. Поріднившись між собою, вони з часом зливалися в одну верству − патриціат.  Не всі сеньйори добровільно відмовлялися від своєї влади над містом.

Міста, що здобували незалежність від сеньйора, ставали комунами, тобто одержували самоврядування. Городяни самі утримували органи управління містом. У містах-комунах влада зосереджувалась у руках міської ради – магістрату. Спочатку магістрат обирали мешканці міста, але через деякий час від покоління до покоління − лише члени сімей патриціату. Голову міської ради у Франції та Англії називали мером, у Німеччині − бургомістром.

Деякі міста Північної Італії й Німеччини домоглися такої незалежності та стали настільки могутніми, що їх не випадково називали містами-державами [1, с. 243–271]. Їхня влада поширювалася далеко за міські мури. Володіння цих міст не поступалися за розмірами графствам чи герцогствам. Серед найбільших міст-держав можна назвати Венецію, Флоренцію, Мілан і Геную.

Таким чином злиття міської та сільської людності − характерна риса раннього західноєвропейського Середньовіччя. Лише в резиденціях впливових єпископів − Парижі, Реймсі, Турі, Бордо − вирувало міське життя. Натомість в Італії, Іспанії та Південній Галії, тобто в Середземномор’ї, торгівля ніколи не припинялася, давала прибуток і забезпечувала процвітання міст.

Ремісники об’єднувались у свої професійні організації – цехи [2, с. 30]. Гуртом легше було захищатися від свавілля сеньйорів та насамперед від конкурентів, які прибували з інших міст.

Цехи виникали водночас із появою міст, тобто в Х–ХІІ ст. Звичайно, на сучасні заводські чи фабричні цехи вони були зовсім не схожими. Кожен цеховий майстер працював у своїй майстерні, користуючись власними інструментами. Товар він виробляв від початку до кінця, до цілковитої готовності.

Разом із майстром працювали члени його сім’ї, підмайстри (помічники, які готувалися стати майстрами) та учні, яких майстер навчав своєму ремеслу. Проте  членом цеху був лише майстер.

Найвпливовішою силою у середньовічному місті був уже згадуваний патриціат – багаті купці та лихварі. Влада в місті належала їм, вони використовували її на свою користь. У тих містах, де процвітало ремесло (Кельн, Базель, Флоренція), перемогли цехи, а в торгових містах (Гамбург, Любек, Росток) перемогу святкувала міська верхівка.

У ХІV–ХV ст. погіршувалося становище підмайстрів та учнів. Якщо раніше вони мали змогу вибитися в майстри, то наприкінці середньовічної доби багато з них втратило її. Щоб стати майстром, потрібно було заплатити високий вступний внесок у цехову касу, виготовити своїм коштом шедевр – взірцевий виріб, організувати для майстрів та їхніх жінок бенкет. Проте на це мало хто з підмайстрів мав достатньо коштів. Тому зростала кількість „довічних” учнів і підмайстрів, по суті − найманих працівників. Для захисту своїх інтересів вони об’єднувалися у братства, злагоджено домагалися скорочення робочого дня (він тривав 14–16, подеколи 18 год.), підвищення заробітної плати. Отже, стосунки між цеховою верхівкою та рядовими ремісниками були напруженими.

Із розвитком ремесел зростав розподіл праці між цехами. Зокрема, від ковалів спочатку відокремилися зброярі, відтак майстри з виготовлення лат, ножівники.

Принципи організації життя у середньовічному місті − верховенство закону, участь усіх мешканців у захисті й благоустрої міста, вибори членів міської ради та цехмістрів, відкритий суд − заклали основи сучасних демократичних порядків у державах Західної  Європи.

Середньовічна Європа користувалася писаними законами. На півдні Європи „правди”[3, с. 83–97], тобто збірники законів, були створені наприкінці V − на початку ІХ ст., у Скандинавії − у ХІІ–ХІІІ ст. У „правдах” яскраво відображалася нерівність різних суспільних груп перед законом. Романське населення дотримувалося норм римського права, на основі якого виникло молоде королівське законодавство. У VІІІ–ІХ ст. франкські королі видали свої закони – капітулярії. До ХІІ ст. середньовічне європейське законодавство розвинулося настільки, що окремі, розрізнені, закони були зведені у дві великі збірки – „Звід цивільного права” та „Звід церковного права”. У християнській Європі дія церковних законів поширювалася також на світське життя, зокрема на шлюбно-сімейні відносини.

Суд у середньовічній Європі поступово став становим. Тобто кожний суспільний стан (дворянство, духівництво, городяни) мав свій суд. Лише селяни не мали свого суду, а підлягали судовій владі своїх сеньйорів чи призначених ними суддів.

Верховна судова влада в державі належала монарху, але судитися в самого короля, звичайно, міг не кожен. Як судив король? Якщо справа була заплутана, він звертався за допомогою до віри в божественну справедливість – призначав т. зв. „Божий суд”. Для рицарів це був поєдинок між ними. Вважалося, що Бог не допустить, щоб поразки зазнав невинний. На поєдинок замість рицаря міг вийти інший боєць.

Із варварської правди „Саксонське Зеркало” про судовий поєдинок [4, с. 156]: „Кожен може відмовитися від поєдинку з тим, хто має гірший родовід… Суддя повинен дати кожному з них двох помічників, які битимуться замість них… Якщо переможеним буде той, кого звинувачували, його покарають; якщо ж він переможе, його звільнять від штрафу й покарань”.    

Часто за вироком суду виявляли правих і винуватих за допомогою ордалій – випробувань окропом, вогнем, розпеченим залізом тощо. Проти таких жорстоких та безглуздих випробувань виступала Церква – вони, зрештою, були скасовані.

ХІІ ст. Із закону про ордалій розпеченим залізом [5, с.  426–456]: „Залізний брусок, призначений для випробування в суді… має бути завдовжки з долоню, товщиною – у два пальці. Той, кого випробують, повинен… взяти залізо й зробити, тримаючи його в руці, дев’ять кроків, а потім поволі опустити його на землю…

Залізний брусок мають розпекти суддя та священик… Того, кого випробують, спершу треба ретельно оглянути, щоб переконатися в тому, що він не має жодного предмета, який можна було б використати для чаклунства; потім у присутності глядачів він повинен вимити руки і взяти (розпечене) залізо сухими руками. Відразу після того, як він покладе брусок, суддя повинен змастити воском ту руку, якою той тримав залізо, й обгорнути її клоччям чи лляними вичісками, а зверху перев’язати тканиною. Зробивши це, суддя має… через три дні після цього оглянути його руку. Якщо на ній залишилися рубці від опіку, того, хто не витримав випробування, слід спалити живцем чи покарати за вироком суду”.

Королівська влада приділяла багато уваги організації судів, адже судові штрафи суттєво поповнювали державну казну. Проте в округах судова влада належала місцевим сеньйорам, які могли засуджувати своїх підданих навіть до страти.

Звідси можна зробити висновок, що державна та судова влади у Середньовічній Європі були недосконалими [6, с. 386]. Вони погано забезпечували соціальну справедливість, а отже,  мир і злагоду в суспільстві.

Італії, яка була центром Римської імперії, здавалося б, поталанило більше, ніж іншим середньовічним західноєвропейським державам. Уже в ІХ ст., раніше, ніж в інших європейських країнах, в Італії завирувало міське життя. Проте численні італійські міста не посприяли політичному об’єднанню країни. Кожне з них жило своїми інтересами. Вони ворогували між собою – на втіху сильнішим сусідам. У ХІ–ХІІ ст. італійські міста ставали комунами [7, с. 306].

Комуни були самоврядними, їх очолювали виборні консули (радники). Лише в найбільших містах-комунах − Венеції та Генуї – урядова влада належала не консулам, а дожу (від латин. „дукс” – вождь), якого обирали довічно. Отже, міста-комуни були республіками. У відносинах між містами-республіками не існувало навіть натяку на рівність. Сильніші з них так утискували слабших, що тим доводилося братися за зброю і виборювати незалежність. Найзапекліше воювали між собою дві республіки-суперниці – Венеція та Генуя. У ХІІІ ст. перемогу здобула Генуя, яка завдала воєнної поразки Венеції та Пізі. Не лише в містах Італії переміг комунальний рух. У ХІІ–ХІV ст. комунами стало чимало італійських сіл. 

ЛІТЕРАТУРА

1. Карпова С. П. Історія середніх віків. – К., 1985.
2. Рижкив Н. А. Исторические и социологические очерки. – М., 1906. − Т. 2.
3. Стама С. М. Середневековое городское право ХІІ–ХІІІ вв.: Сборник текстов. – Саратов, 1989.
4. Рутербург В. И. Итальянский город от раннего Средневековья до возрождениея. – Л., 1987.
5. Стоцкая-Терешкович В. В. Основные проблемы истории середневекового города Х – ХV веков. – М., 1960.
6. Седов В. В. Становление европейського средневекового города. −  М., 1989.
7. Актуальні проблеми розвитку міст та міського самоврядування (історія та сучасність) // Тези міжнар. наук.-практ. конф., м. Рівне, 1993.