Вступ

Вільгельм Дільтей (1833 — 1911) — німецький філософ і психолог. Розділяв психологію на дві принципово різні по своїй методології дисципліни: психологію аналітичну («номотетическую»), пояснювальну, метою якої є виділення в інтроспективному досвіді «атомів» і наступного «синтеза» з них вищих процесів свідомості, і психологію описову («ідеографічну»), що займається розумінням на основі цінностей, властивих тій або іншій культурі, щиросердечній життю індивіда в її цілісності й унікальності. Цінності культури, на думку Дільтея, «об’єктивуються» у психіці окремої людини.

Відомий німецький мислитель Вільгельм Дільтей в основу концепції історії поклав людську свідомість та її структуру. Вважаючи основним у свідомості емоції, Вільгельм Дільтей вважає, що емоційність виходить за межі раціональності, втілюється у волі і формує історичну реальність як переживання. Ось чому вивчення історії людства є співпереживанням з дієвими особами історії і не може стати наукою. Мета історичного пізнання — розкрити внутрішню активність людського духу.

1. Вільгейм Дільтей про історичний дух народів розрізнення, методологій науки, про природу і наук, про дух

На відміну від Канта, Дільтей уважав, що розум не є чистим, але завжди історичний, залежить від часу й обставин. Принципи й правила розуму переглядаються й з у процесі суспільно-історичного й наукового досвіду. Дільтей відштовхувався не від свідомості, не від розуму, а від життя. Життя, життєві переживання, життєвий динамізм соціальних явищ — та основа, на якій повинне будуватися пізнання. У жилах суб’єкта, що пізнає, якого конструюють Дж. Локк, Д. Юм і Кант, тече, думав Дільтей, не справжня кров, а розріджений сік розуму у вигляді чисто розумової діяльності. Будь-яку складову частину абстрактного наукового мислення потрібно тлумачити виходячи із сукупності людської природи, який вона проявляється в досвіді, мові й історії. Тоді виявляється, що жива єдність особистості, зовнішній мир, індивіди поза нами, їхнє життя в часі, їхня взаємодія можуть бути пояснені виходячи із цієї сукупності.

Базою пізнання й тлумачення історичних подій є описова психологія, що не прагне розкласти життя свідомості на  елементи, що представляються атомарно, як це робить пояснювальна психологія, а виходить із розвитий цілісності щиросердечного життя. Природу ми пояснюємо, а щиросердечне життя осягаємо. Щиросердечне життя становить підґрунтовий шар пізнання, і тому процес пізнання може вивчатися лише в цьому щиросердечному зв’язку й визначатися по її стані. Культурні системи: господарство, право, мистецтво, релігія, наука, зовнішня організація суспільства (родина, громада, церква, держава) виникли, згідно Дільтея, з живих зв’язків людської душі й можуть бути зрозумілі тільки із цього джерела. Щоб щось зрозуміти, треба це пережити. Безпосереднє переживання — вихідний пункт гуманітарних наук. Не треба загальних понять, щоб осягти переживання ін. людини. Вираження вболівай на особі вже викликає відповідне почуття. У переживанні має місце безпосередня вірогідність. У ньому немає розходження між актом переживання і його змістом, тим, що внутрішньо сприймається. Переживання є не розкладене далі внутрішнє буття. Переживання — це індекс реальності взагалі, який не розуміла новотимчасова філософія свідомості внаслідок однобічної орієнтації на ідею предметної свідомості. Кожний зовнішній, спрямований на предмет і їм збуджений акт містить «внутрішню сторону», що, у свою чергу, указує на ті життєві переживання, якими обґрунтована віра в реальність зовнішнього миру. Переживання — це модус свідомості взагалі. Це не психічне або естетичне, але трансцендентальне поняття, що конструює всю повноту досвіду, що здійснює пізнання. Напр., ми розуміємо субстанцію, коли її переживаємо. Змісти й відносини, які здобуваються у внутрішньому досвіді й переживаються, виносяться зовні й закріплюються в логічних формах. Усяка метафізика виникає не із чистої установки думки до буття або сприйняття, але з роботи духу, що творить живий взаємозв’язок. У мові, міфах, літературі, мистецтві, у всіх історичних діях взагалі ми, згідно Д., бачимо перед собою як би об’єктивоване психічне життя, продукти діючих сил психічного порядку, побудовані із психічних складових частин і за їхніми законами. Це психічне життя має свій структурний зв’язок, оскільки ми її переживаємо. Ми внутрішньо сприймаємо цей структурний зв’язок, що охоплює всі страсті, страждання й долі людського життя, тому ми й розуміємо людське життя, всі її глибини й безодні. Це відбувається так само, як утворюється смислообраз мелодії — не з послідовності звукового потоку, а з музичних мотивів, що визначають образну єдність мелодії.

На переживанні будується розуміння, що є безпосередня причетність життя, без мислимого опосередкування поняттям. Завдання історика — не співвідносити дійсність із поняттями, а добиратися до тих пунктів, де «життя мислить і думка живе» (Л. Ранці). Ми пояснюємо природу, а духовне життя розуміємо. Причому найважливішу роль у розумінні грає уява, вона одне дає нам цілісне розуміння. Ми завжди розуміємо більше, ніж знаємо, і переживаємо більше, ніж розуміємо. Зовнішні події — тільки привід для уяви історика. З розуміння випливає й тлумачення: історик повинен не просто відтворити картину історичної події, але пережити його заново, витлумачити й відтворити як живе. Минуле переноситься в сьогодення у всій неповторно індивідуальній цілісності, у всьому різноманітті зв’язків.

Дільтей уважав, що науки про природу й науки про дух неправомірно відокремлюються один від одного. Так, фізіологія займається людьми, але вона ставиться до наук про природу; вивчення мови містить у собі фізіологію мовних органів; процес сучасної війни містить у собі вивчення впливу газу на моральний стан солдатів. Але головною відмінністю наук про дух є те, що вони спрямовані на самоосмислення людини. Це хід розуміння від зовнішнього до внутрішнього. Коли ми читаємо історію воєн, створення держав, вона, писав Дільтей в «Побудові історичного світу…», наповнює нашу душу великими образами, знайомить нас із історичним миром, але нам насамперед цікаво в цих зовнішніх питаннях недоступне, пережите, іманентне. Оскільки в такому переживанні втримується цінність життя, те навколо цього й крутиться весь зовнішній шум історії. Тут виступають меті, із природі. У цьому що творить, відповідальному, суверенному, у собі духовному світі, що розвивається, і тільки в ньому, життя має свою цінність, мета й значення.

Герменевтична концепція Дільтея вплинула на філософську герменевтику ХХ ст., на ідеї М. Хайдеггера, Х.Г. Гадамера, П. Рикера. Ідеї філософії культури Дільтея чітко проглядаються в працях представників філософської антропології.

За переконаннями Дільтея, філософія не повинна більше залишатися умоглядної, абстрактної й відірваної від людини метафізикою; не може бути вона й простим узагальненням даних природничих наук, втрачаючи в них свою споконвічну світоглядну проблематику. Єдиним її об’єктом повинна залишатися життя — всеосяжна, що творить із себе всі нові форми духу, що бідує в розумінні себе й продуктів своєї діяльності. У своїй головній праці — «Введенні в науки про дух» – Дільтей писав про необхідність покласти в основу пояснення пізнання і його понять «подання про людину у всьому різноманітті його сил, про людину як хоче, що почуває, що представляє істоту», тобто розуміння конкретного життя в її цілісності й повноті. Філософія повинна повернутися до людини, «стати реальною метафізикою», що вивчає історичний мир, мир людини. Основу ж філософського знання покликаний скласти так званий. «життєвий досвід». «Усяке пізнання, — писав Дільтей, — виростає із внутрішнього досвіду й не може вийти за його межі; він — вихідна точка для логіки й теорії пізнання.

Висновки

Філософські погляди В.Дільтей формувалися під впливом традицій німецького романтизму й філософії Канта, принципи яких він намагався апплікувати на область загальноісторичного знання. Значимим джерелом творчості Дільтей став англофранцузський позитивізм із його методом психологізму в аналізі безпосередніх даних свідомості, а також ідеї Баденської школи неокантіанства, що протиставляла методи природничо-наукового й культурно-історичного пізнання. Дільтей-мислитель умовно можна представити у двох іпостасях — Дільтей-психолог і Дільтей-творець герменевтичного методу. Саме герменевтична методологія зробила його, поряд з Гуссерлем, творцем потужної оригінальної традиції у філософії ХХ ст. Його культурно-історичні дослідження були цілком сполучені з герменевтичним тлумаченням культури. Психологізм Дільтей дуже вплинув на представників гештальт-психологічної концепції, прихильників психологіяної установки (Вюрцбургська школа), а також на Ясперса й Шпрангера, що створили, багато в чому під його впливом, власні трактування, у культурно-історичній детермінації свідомості. Центральним поняттям філософії Дільтей стало поняття «життя», що розуміється як спосіб буття людини в культурно-історичній реальності й самій цій реальності. Відправним пунктом його досліджень з’явилося осмислення кризи сучасного філософського світогляду, суть якого, за Дільтеєм – у відчуженості від конкретної людини, абсолютизації тільки однієї з його пізнавальних здатностей — розуму. У стилістиці Баденської школи він призивав до вироблення активного світогляду, що сприяє орієнтації людини в цьому світі й переформулювало питання про предмет філософії: що залишилося на її частку після експансій позитивізму, що вивів всю соціальну онтологію в русло конкретної соціології, що емансипувалася від філософії.

Список використаної літератури

1. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
2. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
3. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
4. Ярошевский М.Г. Дильтеева дихотомия и проблема переживания // Вопросы философии. — 1998. — № 1. — С. 70-78