Вступ

Власні назви, оніми — індивідуальні найменування окремих одиничних об’єктів. Належність одиниці — провідна ознака власної назви.

Сукупність усіх власних назв мови становить її ономастичний простір.

Вивчення літературно-художньої ономастики розпочалося в 60-х роках XX ст. (праці Ю.О. Карпенка, П.П. Чучки). Нового рівня набувають ономастичні студії завдяки працям В.М. Калінкіна, Л.О. Белея, В.М. Михайлова, В.М. Галич, О.Ф. Немировської, Г.П. Лукаш, Л. Науменко, Л.П. Куриляк, О. Климчук та ін.

Увагу мовознавців до онімного слова в системі текстових, зокрема художніх, структур засвідчив ряд монографічних, дисертаційних праць, виконаних останнім часом на українському фунті під керівництвом чи за безпосередньою участю таких провідних дослідників у цій царині, як Ю.Карпенко, Є.Отін, Л.Белей та ін.

Образно-смисловий потенціал, первинно закладений у власній назві, зазнає актуалізації в текстових структурах, зокрема художніх, і слугує важливим чинником розгортання різного роду фігур і тропів.

А.Лосєв розглядає власне ім’я як «значеннєво сконденсоване слово». Таке слово у відповідних контекстах здатне легко метафоризуватися, символізуватися, виступати компонентом найрізноманітніших образних структур.

Власних назв дуже багато. В Україні одних топонімів кілька мільйонів. На мільйони, очевидно, треба рахувати також ергоніми й особливо хрематоніми української мови. Безмежна кількість заголовків художніх творів тощо. Однак у лексичному запасі окремої людини загальних назв значно більше, ніж власних. Одні власні назви відомі всім мовцям (Київ, Дніпро, Шевченко, Чумацький шлях, «Заповіт»), інші — лише частині мовців, нерідко дуже невеликій. Через це складається хибне враження, що й у мові в цілому більше загальних, а не власних назв. Загальні назви є, безперечно, центральним шаром лексики, а власні становлять її потужну периферію з дуже різною сферою поширення. Загалом же у мові на одну загальну назву припадає до кількох сотень власних назв.

Власні назви належать до мовних універсалій — вони існують в усіх мовах світу. Але в кожній мові власні назви мають свої специфічні ознаки.

1. Характеристика онімів та їх класи

Власні назви, оніми — індивідуальні найменування окремих одиничних об’єктів.

Належність одиниці — провідна ознака власної назви. Десятки тисяч Олен та Сергіїв, що живуть в Україні, не поєднуються в поняття «Олена» й «Сергій»: кожній особі її ім’я належить індивідуально, незалежно від наявності чи відсутності тезок. Натомість, скажімо, назви сортів черешні Ярославна, Францис та ін. належать сукупностям одиниць, що об’єднуються відповідними поняттями, і тому не є власними назвами всупереч своїй орфографії. Звідси другою ознакою, яка розрізняє власні та загальні назви (апелятиви), є відношення до поняття: загальні назви — носії понять, а власні назви включають усю відому мовцеві інформацію про свої денотати, без певних узагальнень, і тому пов’язуються з поняттями лише тією мірою, якою вказують на різновид об’єктів, до яких належать їх денотати. Так, власна назва «Київ» указує на те, що її денотат — місто, а власна назва «Перун» — на те, що вона належить поганському божеству. Тому власні назви, не будучи носіями понять, включають їх у свою семантичну структуру, утримують на рівні сем: у семантичну структуру власної назви «Київ» входить сема «місто», яка виражає поняття «місто», і т. д.

Розглядаючи відношення слів «місто» і «Київ», «Львів», «Одеса», «Харків» та «ріка» і «Дніпро», «Дністер», «Дунай», «Прут», можна констатувати, що загальні назви об’єднують, узагальнюють однорідні об’єкти, а власні назви, навпаки, їх розрізняють, диференціюють. Тобто загальні назви виконують генералізуючу функцію, а власні назви — диференційну.

Існують й інші розбіжності між власними та загальними назвами (за підрахунками І.Ковалика, їх 28).

Розмежування власних і загальних назв стосується лише іменників (чи словосполучень, що виконують роль іменників, (сердите море — Чорне море). Набуваючи функцій іменників, генетично власні назви можуть виходити з різних частин мови — порівняйте Котляревський (прикметник), Звенигород (поєднання дієслова з іменником), кличка собаки Стрибай (дієслово), персонаж М.Коцюбинського Ох (вигук).

Власні назви з’являються тоді, коли індивідуальне розрізнення набуває суспільної значущості. За денотатами розрізняють такі класи власних назв:

— особові імена людей (антропоніми);

— назви географічних об’єктів (топоніми);

— назви космічних об’єктів (космоніми);

— найменування божеств, міфічних істот (теоніми, міфоніми);

— клички тварин (зооніми);

— назви організацій, виробничих і громадських об’єднань (ця група власних назв позначається терміном ергонімія і включає величезну кількість найменувань — від партій, товариств, заводів, вузів до кінотеатрів, кооперативів, магазинів, фірм тощо);

— назви відрізків часу, подій (це хрононімія, наприклад, Коліївщина, Друга світова війна);

— назви окремих предметів (хрематонімія, що включає власні назви матеріальних предметів — кораблів, ураганів, алмазів тощо та витворів духовної культури — заголовки творів, назви музичних п’єс, творів живопису, кінофільмів та ін.

Сукупність усіх власних назв мови становить її ономастичний простір.

Власних назв дуже багато. В Україні одних топонімів кілька мільйонів. На мільйони, очевидно, треба рахувати також ергоніми й особливо хрематоніми української мови. Безмежна кількість заголовків художніх творів тощо. Однак у лексичному запасі окремої людини загальних назв значно більше, ніж власних. Одні власні назви відомі всім мовцям (Київ, Дніпро, Шевченко, Чумацький шлях, «Заповіт»), інші — лише частині мовців, нерідко дуже невеликій. Через це складається хибне враження, що й у мові в цілому більше загальних, а не власних назв. Загальні назви є, безперечно, центральним шаром лексики, а власні становлять її потужну периферію з дуже різною сферою поширення. Загалом же у мові на одну загальну назву припадає до кількох сотень власних назв.

Власні назви належать до мовних універсалій — вони існують в усіх мовах світу. Але в кожній мові власні назви мають свої специфічні ознаки.

2. Використання онімів в художніх текстах

Увагу мовознавців до онімного слова в системі текстових, зокрема художніх, структур засвідчив ряд монографічних, дисертаційних праць, виконаних останнім часом на українському фунті під керівництвом чи за безпосередньою участю таких провідних дослідників у цій царині, як Ю.Карпенко, Є.Отін, Л.Белей та ін.

Образно-смисловий потенціал, первинно закладений у власній назві, зазнає актуалізації в текстових структурах, зокрема художніх, і слугує важливим чинником розгортання різного роду фігур і тропів.

А.Лосєв розглядає власне ім’я як „значеннєво сконденсоване слово”. Таке слово у відповідних контекстах здатне легко метафоризуватися, символізуватися, виступати компонентом найрізноманітніших образних структур.

Власна назва в художньому творі може безпосередньо номінувати певну ситуацію, певний об’єкт чи суб’єкт, надаючи образної конотації слову:

«Афганістан — глибока рана, і вже вогонь її в мені» (Д.Павличко);

«Ворони. Шеренга темних цяток па електричному дроті. Маленькі чорні Будди» (І.Ципердюк);

подаючи образну номінацію в зіставно-протиставпому аспекті:

«Це час наліта, як бульдог, і стискує щелепи глухо. І ти вже не ти, а Ван-Ґоґ з власноруч відрізаним вухом» (В.Базилевський),

«Можливо, ти не Пенелопа, та в цьому небагато зла. Хіба зуміла б Пенєлопа здолати тюрми й табори?..» (М.Руденко);

виступаючи у власне порівняльному сенсі:

«… вийшов я на гори, як Хорив» (Д.Павличко),

«Як Вардзія, засвічена з печер, — за маскою посмертною лишились оті часи, ті шквали грозові, багнетів зблиски, профілі суворі, потоки юрб, розкоти ораторій, часи воздвиження, піднесення, борні…» (Ю.Буряк).

Досить поширене функціонування оніма в порівняльних контекстах з метафорою орудного відмінка:

«Козаком Мамаєм вичікую зустрічі з нинішнім днем, заправлю оселедця за вухо, складу ноги по-турецькому на гуртожитськім ліжку, змахну шабелькою-сестричкою, бренькну струною вірної бандури…» (І.Ципердюк);

«І Вернером страждав я у коханні, і гордим Чайльд Гарольдом я блукав» (В.Коломієць);

«Художники плачуть «Королем Ліром», «Снігами Кіліманджаро» і «Гернікою…» (І.Драч);

«І чорний пес гарчить щоранку, Отеллом збудженим гарчить» (І. Драч);

На грудях в Тебе, на долоні у Бога я засинаю Свою в Едемі» (О.Слоньовська).

Одним із граматичних засобів реалізації переносно-образної функції оніма є множинна форма іменника. Імена відомих осіб, міфологічних і літературних героїв, назви країн і міст, рік і гір, космічних об’єктів, творів мистецтва тощо, вжиті в множинній формі, здатні виражати узагальнену оцінну семантику, нести найрізноманітніші конотації:

«Ми з вами такого набачились і начулися за ці століття, проковтнувши Освенцими і Хіросіми (І.Драч);

«Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, буду, мамо, горда і вродлива, з тебе дивуватися повік. Ради тебе перли в душі сію, ради тебе мислю і творю. Хай мовчать америки, й росії, коли я з тобою говорю» (В.Симоненко);

«Індивідуальності були не в ціні. Епоха унормованої сірості їх боялася і не приймака. Гулівери гнулися в колінах і в плечах, щоб опуститися до рівня ліліпутів» (М. Слабошпицький).

Актуалізації відповідної семантики таких онімів сприяє функціонування їх у реченнєвій (текстовій) структурі з різними означальними (прикладково-апозитивними, описово-пояснювальними) конструкціями. Так, алюзійність оніма Сибіри як узагальненого образу місця заслань і каторги підкреслюється епітетом причиново-контекстуальної зумовленості, що вказує на ім’я відомого повстанського ватажка Кармалюка, котрому кілька разів доводилося відбувати каторгу в Сибіру, звідси Сибіри — кармеляцькі:

«Хата. Нехила,  кряжиста, добряче, не на одне покоління зладнана майстровитими руками Гната Гречаного (від нього і село — Гречана Гребля), хазяїна головатого, за що й спровадили його з усім вивідком на кармеляцькі Сибірі? (В. Затуливітер).

Ефект іронічності привноситься завдяки наданню оцінно-знижених, просторічних характеристик на противагу узусному вживанню відомих міфонімів:

„З Аполлонів зачуханих, з Афродит занехаяних поздирай хохлому й балахоння хламид” (І.Світличний).

Порівняйте також солідарну оцінку критика щодо «високих, як бур’ян, і легких, мов пір’я», слів, що нерідко стають продуктом «масового виробництва» в сучасних поетичних текстах:

Б.Олійник у книжці «Відлуння» не безпідставно висміяв Венер та Аполлонів масового виробництва, оті слова високі, як бур’ян, і легкі, мов пір’я із качок домашніх» (М.Ільницький).

Аналогічно атрибутивне слово переводить у метафору й одиничне ім’я, як, наприклад, у таких рядках В. Сапона:

«Листя грушеве, немов кармазин, жаром осіннім підпалює хату, вийде до саду сільський Карамзін, поглядом спинить вогняну загату», — присвячених сільському вчителю, письменникові — краєзнавцю М.Таратину з Чернігівщини.

Відповідна означуваність вказує на метафоричність онімних словосполучень типу Африки вулкан, потекла Каяла, які поза контекстом позбавлені будь-якої метафоричності, але:

«…кривавий Африки вулкан (І — почалось!) в криваву греблю — політик чорних, сліз і ран — вулканився в вулканну Землю кривавий Африки вулкані» (М.Вінграновський);

«…крізь серце потекла Каяла (О, що за туга розум мій опала). Яка крізь серце потекла Каяла, що за чуття на серце налягло…» (М.Зеров).

Атрибут атомний (до Вій) у вірші Ліни Костенко по лише творить поетичну метафору структурно багатокомпонентною («Вій опустив бетонні повіки»), а й водночас знімає міфологічну ентропію вислову, випрозорючи таким чином страшний образ чорнобильської трагедії:

«Атомний Вій опустив бетонні повіки. Коло окреслив навколо себе страшне. Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?! Хто сіяв цю біду і хто її пожне?»

У художніх текстах досить поширені різноманітні прикладкові конструкції, де за власне онімом постають історія, природа, духовні багатства краю, народу, характеристика окремих особистостей:

«Мій Косове, опришку мій і майстре, ти знов мене розгубленого стрів» (В.Герасим’юк);

«І ти, Гуцульщино, смереко сиволиста, своїм човном пливеш в мої світи…» (М.Вітрановський);

«Попович Женя, Мефістофель в кедах, і мавки в шортах. І моя печаль» (Ліна Костенко).

Через прикладковий вислів національне може набувати світових орієнтирів і вимірів:

«Ген, Остапе Вересаю, наш Гомере невмирущий, що сидиш на роздоріжжі і співаєш у піках! Ген, Гомере український, ген, Остапе Вересаю, низько кланяюсь і низько б’ю тобі своїм чолом!» (Є.Гуцало);

»Ти Вкраїні, майбутній Гелладі, простилаєш всесвітній шлях» (М. Драй-Хмара);

«Кобзаря, Євангелію моєї юності, відрізав під нас океан» (В.Вовк);

«Усі були красивими, либонь, в останній день Помпеї-Хіросіми» (І.Гнатюк).

Образно-прикладковий характер мають конструкції зі звертальним компонентом, незалежно від того, чи є він частиною того самого речення, чи винесений за його межі:

«Львове, обпалений громом, битий градом, вітрами обвитий. Ти стоїш, ти шумиш, ти ростеш, Львове, Дерево мудрості, Дерево сили. Дерево мрії, кожен листок твій — життя згусток» (Р.Братунь);

«О Латвіє! Краплипа бурштину у злиткові народів сонцесяйнім, співай, співай ту донну голосну, що ллється в серце світлом життєдайним!» (Л.Забашта).

Якщо прикладкові образи на кшталт дід Едісон, прапрадід Гомер є своєрідними ретроспекціями в минулі світи (порівн.: «Дід Едісон був правий: найдорожчий скарб у світі — час» – О. Довженко; «З часів прапрадіда Гомера аж до сьогоднішнього дня немає кращого гримера, ніж добросовісна брехня» — Ліна Костенко), то у випадках вживання поряд з онімом означальних слів типу новий, новітній, сучасний, новочасний, тепер, свій, наш, український, київський тощо маємо вказівку на певну трансцедентпість позначуваного явища, образу, їх часопросторове зміщення, наближення до національного, до авторового Я, до сучасного читача:

«Гей, нові Колумби й Магеллани, напнемо вітрила наших мрій! Кличуть нас у мандри океани…» (В. Симоненко};

«Джмелять Іуди, їхні діти у козлошкірому вбранні, і сьогочасна Нефертіті, і двійко роботів при ній» (Б.Нечерда);

«Талановитий поет і науковець, Микола Зеров належить до тих найвідоміших творців нашої культури, з іменами яких пов’язується український Ренесанс початку XX століття» (Ю.Ковалів);

«Читаймо Геродота і… Зарудного — колись лісами славився цей край. Нехай же, як під небом давнини, він зашумить Гінеєю новітньою…» (М.Братан);

«Сізіф прикутий до свого каменя тепер не карою богів, а своєю набутою рабською звичкою вічно котити цей камінь на вершину гори» (М. Жулинський);

«Супроти бур і злих завірюх шукайте своє Ельдорадо… Ідіть же своїм шляхом звитяги, свій град відкрийте Кітеж» (П. Дорошко);

«Я виросла у київській Венеції» (Ліна Костенко).

Таке часо-просторове зміщення онімного слова (наприклад, у поєднанні з означенням місцевий) може вживатися з певним відтінком іронії:

«…Славетний на все місто корнетист, що поєднав свою долю з батальйоном Шведа, тримає в трепеті місцевих Чайковських, Римських-Корсакових…» (Ю. Яновський).

Оніми за участю подібних означень формують власне перифрастичні вирази, з більшою чи меншою актуалізацією, залежно від контекстуальної ситуації, значну роль відіграє вертикальний контекст. Наприклад, у поезії про П.Тичину:

«Але скажи по правді, роз’ясни нам, яким ти чином возсіяв єси між крамарів на чесному бенкеті — новий Орфею, славний во кларнеті?!» (М.Зеров). Порівн. також: український Берне — Шевченко («Я дарую друзям (шотландським) бюст Шевченка. — Це, — кажу я, — український Бернс» — І.Нехода);

Вічне Місто — Рим («Над Вічним Містом — непроникний смог» Оксана Пахльовська).

Загалом же структурна організація перифрази з онімом передбачає поєднання останнього з іменниковим, дієслівним тощо словом, наприклад: гніздо Кармелюка — Поділля («Прощайте, товри круглогруді, і ти, гніздо Кармелюка» — М. Драй-Хмара); земля Вашинґтона — Америка («Хтось не має авта, не досить прикладає рук, щоб па цій землі Вашингтона не бути нездарою, не обвивається долярами, як павук» – Н. Левицька-Холодна); починати від Адама — починати здаля («З безперестанними охами, сапанням та умліванням Прохіра розказувала. Вона почала від Адама» -М. Коцюбинський).

Перифрастичного статусу набуває онім як скорочена власна назва, виражена прикметниково-іменниковим словосполученням, іноді саме в такому скороченому вигляді й закріплена узусом, порівн.:

Софійський собор — Софія («Хрестом прорізавши завісу диму, в красі, яку ніщо не сокрушить, свята Софія, ясна й нерушима, росте легендою в блакить» – Ю.Клен); Ісакіївський собор у Санкт-Петербурзі — Ісак («Я пам’ятаю вечір тьмяний над Петербургом голубим: морозний блиск, і вітер п’яний, і над Ісаком — сизий дим» – М. Драй-Хмара). Порівн. також у Б.Харчука: «- І чого, Яринко, та ваша внука так довго по школах? — Ярина подумала, що відповісти, і сказала: — Бо вона на їхнього Леніна вчиться!» (Стара мала на думці, що Софія вчилася па Ленінську стипендію.)

Фразеологічна одиниця з онімним словом відзначається певною конкретизаційною семантикою, що нітрохи не нівелює художньо-образної, експресивної значеннєвості. Особливо в тих випадках, коли в орбіту такого звороту онім уводиться метафорично, а не лише як об’єктне слово, зумовлене іптенцією власне фраземи. Порівн,: зав’язати Ворсклою білий світ і зав’язати світ комусь («Може б, я до якої горлиці перекинув тихий міст, але ж ти мені, мила, Ворсклою зав’язала білий світ» Б.Олійник);

«А вона ж таки й скажена! Відьма, зілля маніжене — зав’язала світ і Петру, й Грицьку, й Андрію, і Степану, й Тимофію, а на всі їхні надії сміх — її одвіт» — С.Йовенко).

Алюзії певного фразеологізму може нести й окреме онімне слово, потрапляючи у відповідну контекстуальну ситуацію, актуалізуючи відповідний досвід реципієнта. Так, з ім’ям Макар пов’язана ціла низка фразеологізмів із загальною семантикою «дуже далеко, там, де важкі умови життя, де перебувають переважно не з власного бажання», наприклад: де Макар телят пасе («Скільки-то люду через їх вивідування пішло на казенні хліба, а дехто попхався аж туди, де Макар телят пасе» — Панас Мирний); де Макар телят не пас («Перелякані магнати стали задом рачкувати й опинились в грізний час, де Макар телят не нас» — В.Іванович); куди Макар телят не ганяв («Зрадить він вас, зажене туди, куди Макар телят не ганяв, клянусь, зажене» – І. Ле).

Саме такий вертикальний контекст стає важливим опорним тлом для адекватного сприйняття оніма Макар у поетичних рядках В.Шукайла:

«Не набравсь ти розуму, Макаре, повернувшись з дальніх тих широт, бо чужії знов пасеш отари, у покорі затуливши рот… То якої ж треба ще покари, щоб згадав, що ти таки народ?!»

Поети іноді вдаються до своєрідного розщеплення відомого фразеологізму, вибудовуючи таким чином певну парадигматику смислового, оцінного характеру:

«Збувайся вертепу Гоморри й бедламу Содому» (В.Базилевський);

«Вона ж згоріла у тому багатті із власних віршів, це хіба не жах?! Мікро-Содом, зашторена Гоморра, просніться, люди, чуєте, біда!» (Ліна Костенко).

Іноді на основі тої чи тої власної назви творяться авторські міфоніми, не зафіксовані в жодному з відомих словників, як це, наприклад, спостерігаємо в поезії Ліни Костенко «Сувид». Назва поліського села в художній тканині вірша розгортається в образну паралель з виразною міфологічною сентенційністю:

Ми завжди проїжджаєм це село.

Ім’я у нього праслов’янське — Сувид.

Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі.

Учора він прикинувся сосною.

То коней напуває у Десні,

а то як грім гуркоче за Десною.

І хто він — Сувид?

Може, бог лісів,

що десь пішов у нетрі й буреломи?

В іншому творі поетеси («Акварелі дитинства») поряд із відомою міфологемою Купави (Купала) з’являється власне авторське Черніг як своєрідний витвір дитячої уяви:

«В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, може, три. А я чекаю пароплава із-за трипільської гори. Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг, бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом — Черніг. Черніг страшний, він дуже чорний. Як звечоріє на Дніпрі, Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері».

Динаміку образного функціонування онімного слова в текстовій структурі нерідко визначає авторське бачення персонажа у стосунках з іншими героями, у зв’язку з характером учинків героя затих чи тих обставин. Згадаймо, в одному з оповідань В.Винниченка «Васька звали Жар-Птицею за те, що він був рудий, аж червоний». А трохи далі в тексті подибуємо таку авторську ремарку:

«Він був не Жар-Птиця, а Жар-Риба, говорити зовсім не вмів, а тут ще й навмисне… не хотів». Або ще приклад з О.Довженка:

«Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й тонни свої кораблі в шинку». Як слушно писав В.Калинкін, «семантика імені, вступаючи в конфлікт з основними характеристиками персонажа, створює ситуацію оксюморона».

Контекстуальне переосмислення власної назви в художньому творі може зумовлюватись образно-композиційною колізійністю висвітлення певних суспільно-історичних, культурних подій і явищ. Скажімо, в одному із сонетів І.Світличного динаміка художньої побудови грунтується на антитезному зіставленні образів язичницьких богів та Ісуса Христа, де, зокрема, образ Ісуса постає далеко не суголосним усталеному сприйняттю -Спасителя, власне конотативний елемент диктатура полярно міняє семантику поетоніма:

«Перуни, мавки, Світовиди, Дажбоги, виганьблені бидлом, під диктатурою Христа — встають воскреслі, рвуть вериги тисячолітньої кормиги». Порівн., як на основі трансформаційної сутності згаданого образу віддзеркалює суспільне, соціальне тло з усією конкретикою морально-етичних норм у вірші Н. Віргуш:

«Обшук у квартирі… Грім небесний!.. Золотих ікон чималі стоси, он купюри випали з листа. І зловтішно блима Мефістофель із очей розп’ятого Христа».

Власна назва під впливом народного етимологізування творить не менш образні апелятиви. Так, героїня оповідання Є.Гуцала «Сусідка через дорогу» Зойка звана в селі сойкою за вдачу перелітати по-сойчиному від одного обійстя до другого й по-сойчиному крикливо розповідати жіноцтву останні сільські билиці та небилиці. Власна назва ресторанів швидкого приготування їжі «Макдональдс» у творі іншого автора переосмислюється в апелятив зі значенням «стіл, поляна»:

«Скоро у Терешка з райдержадміністрації ювілей. Я вам такой макдональдс видам, полний атас» (М.Медиікова). Цікавим видається трансформаційний «крок» від власної до загальної назви на рівні дитячого сприйняття. Григір Тютюнник у спогадах про старшого брата розповідає, як той читав напам’ять йому свій улюблений уривок із пушкінської «Полтави», де, зокрема, були і такі рядки:

«Луна спокойно с высоты над Белой Церковью сияет». І далі Григір Тютюнник так передає братову розповідь:

«Коли батько вечорами читав мені це місце, я завжди дивився на це місце, як завжди дивився на нашу церкву, що біліла при місяці на горбі, як із срібного паперу вирізана, і думав, що то про неї написано. Про місто Білу Церкву я взнав уже потім…»

У контексті художнього твору онімне слово відіграє важливу роль в організації звукової палітри (наприклад, у Ліни Костенко: «Скелі голі, як Голіафи», «Нарвані квіти Лої у Нірвані»); веде до оригінальних словотворчих пошуків (порівн. оказіональні відонімпі утворення, на зразок віддантеситись, ахматово в Ю.Івакіна:

«Чи віддантесились Дантеси? Чи мо’, я й справді не поет, коли не заслужив Дантесу націлить в серце пістолет?»;

«Катована нестерпністю краси, там плакала ахматово й світанно, і хтось питав: «Ти світ чи лань, Світлано»).

Таким чином, образний світ онімного слова, що в своїй основі має лексичне підґрунтя, надзвичайно увиразнюється завдяки фонічним, граматичним, словотворчим засобам на всіх рівнях текстової структури.

3. Граматика омонічних онімів

Власні назви, оніми — індивідуальні найменування окремих одиничних об’єктів. Належність одиниці — провідна ознака власної назви.

Сукупність усіх власних назв мови становить її ономастичний простір.

Власних назв дуже багато. В Україні одних топонімів кілька мільйонів. На мільйони, очевидно, треба рахувати також ергоніми й особливо хрематоніми української мови. Безмежна кількість заголовків художніх творів тощо. Однак у лексичному запасі окремої людини загальних назв значно більше, ніж власних. Одні власні назви відомі всім мовцям (Київ, Дніпро, Шевченко, Чумацький шлях, «Заповіт»), інші — лише частині мовців, нерідко дуже невеликій. Через це складається хибне враження, що й у мові в цілому більше загальних, а не власних назв. Загальні назви є, безперечно, центральним шаром лексики, а власні становлять її потужну периферію з дуже різною сферою поширення. Загалом же у мові на одну загальну назву припадає до кількох сотень власних назв.

Власні назви належать до мовних універсалій — вони існують в усіх мовах світу. Але в кожній мові власні назви мають свої специфічні ознаки.

Розглянемо на прикладах особливості словозміни омонімічних онімів.

Алібі – перебування обвинуваченого в момент злочину в іншому місці як доказ його непричетності до злочину.

Забезпечити собі алібі.

Алібі — (власна назва) – музична група.

Арсенал – 1. Склад зброї і військового спорядження. 2. Завод на якому виготовляють зброю і військове спорядження. 3. перен. Великий запас чого-небудь (засобів, можливостей, та ін.) напр..: Арсенал знань.

Арсенал –  (власна назва) — 1. назва футбольної команди; 2. назва марки пива.

Арсенал – пиво справжніх чоловіків.

Барвінок – трав`яниста рослина з вічнозеленим листям і голубуватими квітами.

Барвінок – щомісячний Всеукраїнський журнал для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Був заснований в 1928 році.

Легенда про барвінок

Ще за тих часів, коли в Карпатах люди поклонялись язичницьким богам, теплої купальської ночі молодь бавилася біля яскравої ватри. А потім дівчата, співаючи, опускали в швидкі води Черемоша барвисті вінки. Нехай пливуть до милого, хай причарують його серце навіки, хай зв’яжуть серця вірним коханням на все життя.

Однієї такої ночі дівчата плели вінки, слухаючи пісню хвиль Черемоша, ловлячи голоси ставних легінів, котрі гуляли на березі ріки.

Ось вінки і сплетені. Лунко сміючись, веселою ватагою побігли юні чарівниці до Черемоша, аби кинути вінки на воду. Пливіть, мовляв, віночки, до щасливого берега кохання!

Лише Лади, наймолодшої і найвродливішої, не було серед дівчат. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс та й заблукала.

Злякалася Лада, опинившись сама-самісінька в нічному лісі. Почала гукати, кликати своїх подруг. Та дарма, лиш таємниче відлуння відгукувалося на її голос.

А ніч, ця чудова купальська ніч, творила в лісі справжні дива: чулися голоси якихось незнаних птахів, на галявині, що світилася феєричним сяйвом, завели свій танок лісові дівчата-мавки. А під темними кущами розквітали небачені квіти. Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе, ніби обіцяючи розкрити якусь незвідану таємницю.

Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво: засвітився вінок голубуватим світлом. Замість різнобарвних лісових квітів постали у вінку темно-зелені гладенькі листочки, а з-поміж них виглянули ніжно-блакитні п’ятипелюсткові квіти.

І почула дівчина тихий голос, народжений нічним вітерцем:

— Пам’ятай, Ладо, що п’ять пелюсток цієї квітки — то п’ять засад щасливого подружнього життя. Запам’ятай їх і збережи в серці своєму на все життя: перша пелюстка — то краса, друга — ніжність, третя — незабутність, четверта — злагода, п’ята — вірність. Будь щаслива!..

Замовк голос, приліг вітерець між трав лісових, стало доокруж тихо-тихо.

І тоді якась невідома сила повела дівчину через ліс. Почало благословлятися на світ. Лада опинилася на крутому березі Черемоша.

Нікого там уже не було. Молодь давно додивлялась останні сни купальської ночі по своїх оселях.

Стояла Лада над Черемошем і все вагалася: чи кидати їй цей дивний вінок у кришталеві води, чи зберегти його для себе?

Незчулася, як підійшов до неї леґінь красний, торкнувся легенько рукою її плеча і мовив:

— Ти забарилася, Ладо, зі своїм вінком. Черемош його не прийме. Може, мені подаруєш той вінок?

Не промовила дівчина ні слова. Мовчки простягнула красному леґіню свій вінок.

А потім гойдалися дерева, сп’яніло плив зелений ліс, і радісно шепотіли хвилі Черемоша.

Вінок упав на траву, розсипався, розрісся веселими зеленими стьожками попід кущами, глянув на світ блакитними очима квіточок.

… Довге і щасливе життя прожила з того часу Лада зі своїм судженим, а молодь відтоді плете вінки з барвінку, аби не переводилося на нашій землі щасливе і вірне кохання.

А от обізнані люди з давнини і донині лікують барвінком серцеві недуги, бо люблячим серцем народжена ця ніколи не в’януча рослина.

Буква – 1. Письмовий знак, що позначає звук або сполучення звуків мови, літера.

Від букви до букви – від початку і до кінця.

2. перен. Суто-формальне значення чого-небудь.

Буква закону.

Буква – (власна назва) — книжковий супермаркет.

Бульба – 1. М`ясисте потовщення на коренях або взагалі на підземній частині рослини. 2. Кулька на поверхні рідини; пухир; бульбашка. Бульби на воді. 3. діал.. Картопля.

Бульба — (власна назва) — українське прізвище.

28 червня у Львові в «Ляльці» пройде відбір гуртів на фестиваль «Тарас Бульба-2007».

Бульвар – обсаджена деревами широка алея посередині вулиці в місті; вулиця з такою алеєю.

Бульвар — (власна назва) — щотижневик світської хроніки „Бульвар Гордона”.

Візит – 1. Відвідини кого-небудь, переважно офіційні. 2. Відвідання лікарем хворого вдома.

Візит — (власна назва) — мережа магазинів для всієї родини.

Віра – 1. Упевненість у чомусь, у здійсненні чого-небудь. Віра в перемогу. 2. Впевненість у позитивних якостях кого-небудь, у правильності, розумності чиєїсь поведінки. Віра в друзів. 3. Те саме, що довір`я.

Віри не йметься кому – не віриться комусь.

Жити на віру – бути одруженим без офіційного оформлення шлюбу.

Приймати на віру – вірити в що-небудь без доказів.

4. реліг. Визнання існування Бога, переконання в реальному існуванні чогось надприродного (Те або інше релігійне вчення, віровизнання).

Сповідувати християнську віру.

5. У мові моряків, будівельників – команда під час вантажних робіт, що означає: „піднімай, вгору!”

Віра — (власна назва) — жіноче ім`я.

У творах Віри Роїк втілені найкращі зразки народної вишивки.

Віола – 1. Смичковий чотирьохструнний музичний інструмент, що має лад, октавою вищий від віолончелі та квінтою нижчий від скрипки; альт. 2. Стародавній смичковий інструмент, що мав звичайно шість струн, натягнених над грифом, і стільки ж струн того ж ладу під грифом.

Віола — (власна назва) — жіноче ім`я.

Двадцятирічна шукачка пригод з красивим ім’ям Віола та історичним прізвищем Тараканова — третя героїня популярної авторки детективів Дар’ї Донцової.

Зоря – 1. те саме, що і зірка. 1. У порівнянні (нар. – поет., пестливе) пестливе звертання до дівчини, жінки. 2. Яскраве освітлення горизонту перед сходом і після заходу сонця. Вечірня зоря. 3. Час появи на горизонті такого освітлення.

Від зорі до зорі – з вечора до ранку, або з ранку до вечора.

До зорі – на світанку, рано-вранці.

Ні світ ні зоря – дуже рано.

4. перен. Початок, зародження чого-небудь. На зорі слави.
5. перен. рідко. Те саме, що і зірка. 6. Ранковий або вечірній військовий сигнал, який виконується на барабані, горні чи трубі.

Зоря — (власна назва) — назва газети.

Жінка – 1. Особа жіночої статі. 2. Доросла, на відміну від маленької дівчинки. 3. Заміжня особа стосовно свого чоловіка (Взагалі заміжня особа жіночої статі).

Жінка — (власна назва) — український щомісячний журнал, видається з листопада 1920 року.

Оболонь – заплавні луки.

На оболоні ходили корови, телята і щипали мокру травицю (П. Мирний).

Оболонь – (власна назва) — назва району в м. Києві; марки пива; футбольної команди.

З історії походження слова

До відкриття Олімпіади 1980 року радянське керівництво поставило задачу побудувати броварню, пиво якої б відповідало високим європейським стандартам. В якості експертів були запрошені чеські фахівці – всесвітньо відомі майстри пивоваріння. Саме вони й визначили місце будівництва нового пивоварного заводу. Керувалися при цьому головним критерієм – наявністю джерела артезіанської води, яка є основним компонентом, що визначає смакові властивості пива. Таким місцем був обраний район Оболонь, який розташувався в Києві поблизу Дніпра. Слово «Оболонь» походить з часів Київської Русі –так називалися низькі прирічні луки. Саме таку назву і отримала нова броварня. Побудований за чеським проектом, завод варив пиво, яке швидко набуло широкої популярності та визнання. Після здобуття Україною незалежності компанія «Оболонь» першою розпочала експортні поставки пива до країн Європи та США. Пиво під торговою маркою «Оболонь» у всьому світі почали сприймати як традиційно українське пиво. Таким чином, «Оболонь» заснувала нові традиції українського пивоваріння.

Малятко (маля) – 1. Маленька дитина. Молодший школяр. 2. Молода тварина, що перебуває при матері.

Малятко — (власна назва) — видання для дітей молодшого віку, в якому друкуються казки, вірші, оповідки, загадки, швидкомовки, активні матеріали та ін.

Живчик – 1. Жилочка на людському тілі, в якій відчувається пульсування крові. 2. ірон. перен. Про вертлявого, рухливого чоловіка, легковажної вдачі. 3. біол. Чоловіча статева клітина; сперматозоїд.

Живчик — (власна назва) — безалкогольний газований напій з приємним яблучним смаком.

Жовна – 1. Затверділі хворобливі пухлини у вигляді гуль на тілі людей, тварин, на рослинах. 2. М`язи на вилицях, що випинаються зі стисканням щелеп. 3. Зелений дятел.

Жовна — (власна назва) — українське прізвище.

В кінотеатрі „Зоряний” відбулася прем’єра фільму відомого режисера Романа Балаяна „Ночь светла”, створеного за мотивами повісті „Експеримент” нашого земляка, письменника Олександра Жовни.

Здоров`я – Стан організму, за якого нормально функціонують усі його органи (Той чи інший стан, самопочуття людини).

Ваше здоров`я – звертання до особи , за здоров`я якої п`ють.

За здоров`я чиє – побажання бути здоровим тому, за кого проголошують тост.

На здоров`я — усталений вислів, що його вживають, подаючи кому-небудь пити, їсти або як відповідь на слова вдячності за щось.

Здоров`я –  (власна назва)  — назва журналу.

Корона – 1. Металевий з коштовними прикрасами вінець, що його носять на голові монархи як символ влади. (Зображення такого вінця на гербах, орденах та ін.); перен. Те, що своїм видом нагадує такий вінець. 2. перен. Влада монарха. 3. астрол. Світлий ореол навколо Сонця, який видно під час сонячного затемнення. 4. Те саме, що й крона.

Корона — (власна назва)  — шоколад „Корона”.

Шоколад „Корона” побачив світ у 1995 році. Він став першою і на той час єдиною дійсно українською торговою маркою на ринку шоколаду.

Сьогодні “Корона” є найпопулярнішим шоколадом в Україні і впевнено посідає перше місце на вітчизняному ринку шоколадної плитки.

Ласка – 1. Доброзичливе, привітне ставлення до кого-небудь; чемне звертання в разі прохання або згоди на що-небудь. 2. У знач. прися. ласкою.

Будь-ласка. Коли Ваша ласка.

Здаватися на ласку кого-небудь.

Зустрічати гостей ласкою.

1. Милування, пестощі як вияв ніжності й любові. 4. Те саме, що послуга.

Може Ваша ласка — чи не бажаєте?…

5. Невелика хижа тварина з тонким і гнучким тілом.

Ласка — (власна назва) — Фірма «Ласка» (м. Кіровоград), один з найбільших виробників морозива в Україні.

Роман – 1. Великий за розміром і складний за побудовою прозовий (рідше віршований) оповідний твір художньої літератури, в якому широко охоплено життєві події, глибоко розвивається історія формування характерів багатьох персонажів, їхня психологія, побут. (Роман-епопея, роман-хроніка). 2. перн., розм.. Любовні стосунки, зв`язки між чоловіком і жінкою.

Крутити роман.

Роман — (власна назва) — чоловіче ім`я.

Світоч – заст., поет. Велика свічка (Свічник, смолоскип, Світило. 2. перен. Той, хто є носієм правди, волі, освіти. 3. перен. Те, що є джерелом істини, правди, волі, освіти.

Світоч — (власна назва) — назва кондитерської фабрики.

Світоч» — одне з найстаровинніших підприємств України, провідний виробник української кондитерської галузі.

Ще на початку ХХ сторіччя галицький Львів завдяки фабриці «Світоч» стали називати кондитерською столицею Європи. «Світоч» зберігає і множить найкращі традиції українського кондитерського виробництва. Серце компанії — це шоколад.

Фокстрот – ритмічно-чіткий швидкий парний танець з розміром 4/4 такту.

Напр.: Музика до фокстроту; музичний твір у ритмі фокстроту.

Фокстрот –  (власна назва) — компанія „Фокстрот – техніка для дому”.

Фуршет – святкова вечеря без гарячих страв. А ля фуршет – на швидку руку, без тривалих приготувань, навстоячки (про сніданок, вечерю).

Фуршет –  (власна назва) — супермаркет самообслуговування та сімейних покупок.

Висновки

Власні назви, оніми — індивідуальні найменування окремих одиничних об’єктів. Власні назви з’являються тоді, коли індивідуальне розрізнення набуває суспільної значущості. За денотатами розрізняють такі класи власних назв: особові імена людей (антропоніми); назви географічних об’єктів (топоніми); назви космічних об’єктів (космоніми); найменування божеств, міфічних істот (теоніми, міфоніми); клички тварин (зооніми); назви організацій, виробничих і громадських об’єднань (ця група власних назв позначається терміном ергонімія і включає величезну кількість найменувань — від партій, товариств, заводів, вузів до кінотеатрів, кооперативів, магазинів, фірм тощо); назви відрізків часу, подій (це хрононімія); назви окремих предметів (хрематонімія, що включає власні назви матеріальних предметів — кораблів, ураганів, алмазів тощо та витворів духовної культури — заголовки творів, назви музичних п’єс, творів живопису, кінофільмів та ін.

Одним із граматичних засобів реалізації переносно-образної функції оніма є множинна форма іменника. Імена відомих осіб, міфологічних і літературних героїв, назви країн і міст, рік і гір, космічних об’єктів, творів мистецтва тощо, вжиті в множинній формі, здатні виражати узагальнену оцінну семантику, нести найрізноманітніші конотації.

У художніх текстах досить поширені різноманітні прикладкові конструкції, де за власне онімом постають історія, природа, духовні багатства краю, народу, характеристика окремих особистостей.

Динаміку образного функціонування онімного слова в текстовій структурі нерідко визначає авторське бачення персонажа у стосунках з іншими героями, у зв’язку з характером учинків героя затих чи тих обставин.

Спираючись на здобутки попередників та сучасників, Володимир Винниченко знаходить в олюдненні та подальшій онімізації абстрактної лексики могутній засіб передачі в динаміці та образах думок і почувань свого героя.

Список використаних джерел

1. Белей Л. Як » промовляють» імена літератутурних персонажів: про мовні засоби української літературно-художньої антропонімії //Мовознавство. -2002. — № 1. — С.23-31
2. Бугаков О. В. Аналіз граматичної омонімії прийменників у мові й у тексті //Мовознавство. — 2004. — № 5-6. — С. 87-98
3. Венжинович Н. Сучасна українська літературна мова: Курс лекцій для студентів гуманітарних факультетів. — Вінниця: Фоліант, 2005. — 255, с.
4. Вербич С.О. Українські власні особові назви з «непрозорою» мотивацією: структура, семантика, етимологія //Мовознавство. — 2004. — № 2-3. — С. 20-24
5. Демська О.М. Словник омонімів української мови. — Львів: Фенікс, 2008. -222, с.
6. Желєзняк І.М. Про деякі лінгвістичні ознаки власних назв // Мовознавство. — 2001. — № 1. — С. 13-18
7. Карпенко О. Ментальна організація власних назв //Мовознавство. — 2004. -№ 4. — С. 25-34
8. Карпенко Ю. О. Гумористична ономастика //Мовознавство. — 2006. -№ 2-3. — С. 19-24
9. Кравченко Л. О. Словотвір прізвищ Лубенщини //Мовознавство. -2004. — № 1. — С. 69-75
10. Мойсієнко А. Образний світ онімного слова //Дивослово. — 2006. — № 4. — С. 34-37
11. Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ. — К.: Рад. шк., 1968. — 253, с.
12. Січовик І. П. Мовограй: Ігри з буквами та словами. — К.: «Сакцент Плюс», 2005. — 112, с.
13. Тлумачний словник української мови: Близько 14 000 слів. — Х.: Синтекс, 2009. — 671, с.
14. Шипнівська О. О. Функціонування міжчастиномовних морфологічних омонімів в українських текстах // Мовознавство. — 2005. — № 6. — С. 70-79