Вступ

Актуальність теми. 90-ті роки ХХ століття відкрили нову епоху в розвитку міжнародних відносин. Еволюція постбіполярної структури системи міжнародних відносин супроводжується цілим рядом етнічних конфліктів, які являють собою одну з найбільш серйозних загроз як національній, так і міжнародній безпеці. Загострення соціально-економічних, національних та етноконфесійних проблем започаткувало тенденцію домінування внутрішніх за своїм характером етнічних конфліктів.

Із приводу сторіччя однієї із найбільших міжнародних криз кінця ХХ ст., що ледь, як вважали її авторитетні сучасники, не призвела до європейської війни, є нагода і підстави знову повернутися до вказаної проблеми. До того ж, на нашу думку, окремі її аспекти, пов’язані з процесами державотворення у слов’янських країнах, виникненням балканських конфліктів у  90-х роках ХХ ст., роллю в них великих держав, поширенням і реалізацією південнослов’янської ідеї, сьогодні, у зв’язку з дезінтеграцією слов’янських держав на Балканах, потребують переосмислення і дещо нових оцінок. Боснія і Герцеговина були в міжнародних відносинах на Балканах однією із складових Східного питання.

Після руйнації берлінської стіни у листопаді 1989 року розпочалася низка суспільно-політичних подій у Центрально-Східній Європі що знаменувала собою крах радянської системи. Країни регіону стали одна за іншою проголошувати відхід від планової економічної системи та перехід до ринкової, відмову від влади комуністичних партій та перехід на демократичну ліберально-парламентську систему. Цей процес, виходячи з його масштабності та швидкості радісно вітали у всьому світі. Швидкість переходу до демократії, навіть, оптимістично охрестили «третьою хвилею демократизації». За першу хвилю вважають тривалий рух країн Західної Європи. У 60 — 70 роки XX ст. розпочалася друга хвиля демократизації в країнах Південних Європи та Америки. Хвиля антитоталітарннх виступів Центрально-Східної Європи дійсно сприймалася як справжня третя хвиля демократизації. Це вселяло надію не тільки від перемоги над більшовизмом, а і в перемозі західної моделі розвитку суспільства.

Однак, вже у перші роки суспільно-політичної трансформації країн ЦСЄ та республік колишнього СРСР виявилися значні труднощі та суперечності цього процесу.

Найбільш гострий та затяжний характер внутрішні конфлікти набувають у соціумах, де співіснують соціокультурні групи, що належать до різних цивілізаційних ареалів. Одним з найбільш складних для врегулювання був конфлікт у Боснії і Герцеговині (БіГ) 1992–1995 рр., зумовлений новими геополітичними реаліями в Європі після закінчення холодної війни, складною етноконфесійною структурою, внутрішньополітичними процесами і розвитком етнічного націоналізму в Югославії. Найбільший у Європі після Другої світової війни, цей конфлікт мав не тільки соціально-політичний, а й яскраво виражений етнічний аспект. Конфлікт у Боснії і Герцеговині висунув на передній план такі проблемні питання, як право націй на самовизначення, феномен етнічного націоналізму, територіально-конституційний лад держави та права людини. Врегулювання цього конфлікту являло собою складну міжнародну системну політичну проблему і зайняло довгих чотири роки.

У процесі врегулювання брали участь як окремі держави (США, Великобританія, Франція, Німеччина, Російська Федерація та інші), так і міжнародні організації (ООН, НАТО). У політиці врегулювання конфлікту відобразилися протиріччя, характерні для посткомуністичного простору Європи, та використовувалися різноманітні, але пов’язані єдиною логікою методи: дипломатичні (дипломатичне посередництво), політичні (плани врегулювання, територіально-конституційні реформи, резолюції Ради Безпеки ООН), військові (операції з підтримання миру та з примусу до миру ООН і НАТО).

Дослідження процесу врегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині 1992–1995 рр. дає необхідний матеріал для висновків та узагальнень щодо концептуальних засад територіально-конституційних форм їхнього врегулювання, а також ефективності практики міжнародної миротворчої діяльності в процесі врегулювання внутрішніх етнічних конфліктів. Без вирішення цих питань неможливі ефективні дії щодо запобігання та врегулювання етнічних конфліктів на пострадянському просторі. На сьогодні нам не відомі праці в українській політологічній науці, які б комплексно розглядали процес мирного врегулювання етнічного конфлікту в Боснії і Герцеговині 1992–1995 рр.

Зацікавленість України в збереженні миру й безпеки на Балканах як на регіональному рівні, так і на рівні окремих держав зумовлюється належністю нашої країни до чорноморсько-середземноморського геополітичного простору, наявністю в балканському регіоні цілого ряду інтересів, які насамперед пов’язані з паливно-енергетичною складовою національної безпеки нашої держави.

Багатий фактичний матеріал надають численні публікації журналістів західних країн про ситуацію на Балканах у цей період, наприклад редакційна стаття у французькій газети «Монд».

Існує велика кількість спогадів та мемуарів учасників численних переговорів і міжнародних місій на території Боснії і Герцеговини, зокрема мемуари спеціального представника президента США Б. Клінтона на Балканах Річарда Холбрука, які названі ним «Дипломатичні записки» [14].

Вагомий внесок у джерельну базу дослідження мають відеоматеріали, зокрема документальний фільм “Загибель Югославії”, створений в 1996 р. британською телекомпанією ВВС відразу після підписання Дейтонської мирної угоди. Серед тих, хто давав інтерв’ю для цього фільму, є такі особистості, як: C. Мілошевич, Ф. Туджман, А. Ізетбегович, Х. Силайджич, Є. Ганич, М. Кучан, Б. Йович, С. Месич, І. Стамболич, С. Шувар, М. Панич, В. Шешель, Д. Бокан, Р. Караджич, М. Куканич, В. Тупурковский, У. Циммерман, лорд Каррінгтон, У. Кристофер та інші політики і військові діячі.

Метою дослідження є аналіз зв’язків між предметом конфлікту, причин його розвитком, територіально-конституційними формами його врегулювання та механізмами миротворчої діяльності за участю окремих держав та міжнародних організацій.

Виходячи з мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

• розкрити фактори розпаду СФРЮ, місце БіГ у процесі розпаду федерації;
• розкрити предмет, суб’єкти й характер внутрішнього міжетнічного конфлікту в Боснії і Герцеговині 1992–1995 рр.;
• розкрити еволюцію політичних підходів провідних держав – учасниць процесу врегулювання конфлікту (США, Великобританія, Франція, Німеччина, Росія) та проаналізувати ефективність цих підходів;
• проаналізувати ефективність механізмів миротворчої діяльності ООН та НАТО;
• проаналізувати та узагальнити концепцію територіально-конституційних форм урегулювання конфлікту (регіоналізація за етнічною ознакою, кантонізація, конфедерація національних республік, територіальний розподіл на дві частини) в планах мирного врегулювання.

Об’єктом дослідження виступає системне явище етнічного конфлікту у Боснії і Герцеговині 1992–1995 рр.

Предметом дослідження є політика й механізми врегулювання конфлікту в БіГ.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1992 до 1995 р. Нижня хронологічна межа роботи визначається переходом на початку 1992 року політичної кризи в Боснії і Герцеговині, викликаної розпадом СФРЮ, у збройну фазу конфлікту. Верхня межа зумовлена прийняттям учасниками конфлікту основного мирного плану (Дейтонських угод) у листопаді – грудні 1995 року й завершенням “гарячої” фази конфлікту.

Методологічну основу становить комплекс загальних методів політологічних досліджень (системний, структурно-функціональний й порівняльний (компаративний) аналіз), а також специфічні методи політологічної науки, такі як гіпотетично-дедуктивний, аналітично-дедуктивний і статистичний.

Розділ 1. Ситуація в Боснії перед війною

1.1. Причини та передумови війни в Боснії

Основними чинниками дезінтеграційних процесів у СФРЮ були соціально-економічні проблеми внутрішнього характеру. Неминучість збройного конфлікту зумовлювалася колапсом федеральної влади й відсутністю конституційних засобів для розв’язання проблем міжреспубліканських відносин. Це породило нові проблеми: правонаступництва колишньої СФРЮ, національних меншин і їхнього права на самовизначення, дотримання прав людини, республіканських кордонів і вибору громадянства для мешканців колишньої Югославії.

В усіх югославських республіках отримали значне поширення ідеї етнічного націоналізму. При цьому феномен етнічного націоналізму в Боснії і Герцеговині в широкому змісті розумівся як принцип тотожності нації й держави, національного й політичного.

Зі зникненням ідеологічної ролі СКЮ і крахом “югославської моделі соціалізму” політичний вакуум у Боснії і Герцеговині не міг не заповнитися ідеями консервативно-націоналістичного й клерикального характеру. При цьому кожна з політичних еліт (як боснійських сербів, так і хорватів чи мусульман) виходила з інтересів тільки свого етносу.

Існувала системна концепція конфлікту в Боснії і Герцеговині в основі якого лежали політичні протиріччя між боснійськими сербами, хорватами й мусульманами щодо питань права народів на самовизначення, територіально-конституційного ладу держави та республіканських кордонів. Ці питання й були предметом конфлікту. Він виник як внутрішньополітичний і розвивався на трьох рівнях: адміністративно-територіальному, парламентському та конституційному. Конфлікт був зумовлений соціально-політичним контекстом розпаду СФРЮ й ускладнювався властивими Боснії і Герцеговині історичними, національними та етно-конфесійними факторами[1].

1.2. Початок війни

Офіційним початком війни вважається 6 квітня 1992 року, коли зазнала нападу столиця боснійців — Сараєво, хоча фактично війна почалася 1 квітня 1992 р., коли воєнізоване формування «Сербська добровольча гвардія» під орудою відомого в Європі злочинця Желька Ражнатовича на прізвисько «Аркан» за наказом начальника сербської державної служби безпеки Йовіци Станішича перейшло сербсько-боснійський кордон і, атакувавши місто Бієліна, скоїло першу різанину боснійців.

Припускається, що в майже чотирирічній війні загинуло від 100 000 до 200 000 осіб, тоді як більш ніж два мільйони жителів були змушені покинути свої домівки. За останніми даними, у війні загинуло близько 94 000 мешканців, а 1,8 мільйона людей було переміщено. Війну спричинено складним поєднанням загальнополітичної, суспільної і безпекової кризи в країні, якою обернувся кінець холодної війни і падіння соціалістичного ладу в Югославії. Війна закінчилася підписанням мирної угоди в Дейтоні 21 листопада 1995 року.

Ріст напруженості у Республіці Боснія і Герцеговина призвів до масового особистого озброювання. За даними республіканського МВС з червня 1991 року, 92 500 боснійців зареєстрували 110 400 одиниць зброї, 131 900 сербів — 157 200 од. зброї, а 43 000 хорватів — 51 800 од. зброї. Вважається, що дійсна кількість зброї у володінні громадян була майже втричі більша[2].

Першою ознакою війни в Боснії і Герцеговині було знищення села Равно у східній Герцеговині, населеного хорватами, в сербському оточенні у листопаді 1991 року. Село зазнало нападу ЮНА в ході агресії проти Хорватії під час операції в напрямку Дубровника. Завдяки пропаганді ЮНА можна було чути заяви деяких журналістів, що село лежить взагалі не в Боснії і Герцеговині. Село було зруйновано внаслідок бойових дій ЮНА і чорногорських резервістів з метою захоплення Дубровника. На прикладі Равно виявилася неспроможність республіканського керівництва запобігти використанню території Боснії югославською армією як полігону для нападів на Хорватію.

До пропагандистської війни ЮНА можна також додати напади сербських воєнізованих формувань в регіоні Посавіна, які потім подаються по радіо і телебаченню Сараєво, як малозначущі локальні сутички.

З осені 1991 року до початку війни по всій Боснії і Герцеговині стаються численні інциденти. Так патрулі МВС БіГ перехоплюють вантажівки зі зброєю, про які ніхто не знає «звідки вони і куди їдуть», резервісти з Сербії та Чорногорії, мобілізовані на війну проти Хорватії при проходженні через Боснію, часто перевищують межі необхідної оборони і періодично відкривають вогонь для залякування населення, з’являються барикади і самозвані «правоохоронні органи» здійснюють контроль дорожнього руху.

Дедалі більша кількість інцидентів, прибуття частин ЮНА, які виводилися зі Словенії і Хорватії, та чорногорських і сербських резервістів привели до того, що республіканське керівництво мобілізувало частину резервного складу республіканського МВС, єдиної озброєної сили, яка залишалася під контролем державних органів. Через мобілізацію резервного складу МВС почала проводити мобілізацію і ЮНА, хоча Президія республіки рекомендувала не відгукуватися на ті заклики. На заклик ЮНА відгукувалися здебільшого серби, тоді як боснійці й хорвати відправлялися в резервний склад МВС. Для підтримки порядку за погодженням з військовим командувачем Сараєвського військового округу генералом Мілутіном Куканяцем навіть створювалися мішані патрулі МВС БіГ та югославської армії, щоправда без особливих результатів. Хоча командування Територіальної оборони (ТО) Боснії і Герцеговини було підзвітне республіканським властям, ЮНА шляхом переведення зброї під свій контроль роззброювала це формування. Крім того, велика кількість кадрів ТО, а також командувач генерал Вукосавлєвич були сербами, що додатково утруднювало доступ до мобілізаційних списків. Вилучення зброї Територіальної оборони силами ЮНА не проходило легко і без опору. У муніципалітетах з більшістю хорватського та мусульманського населення, муніципальні органи влади успішно відмовились передавати зброю ЮНА і шляхом блокування та захоплення складів бойового спорядження ЮНА заволоділи незначними запасами зброї та матеріально-технічних засобів. Політичні конфлікти між ХДС БіГ та ПДД у цих муніципалітетах почалися через поділ здобичі, а також організацію блокади невеликих складів у центральній Боснії[3].

Отже, на початку 1992 року в Сараєво і по всій країні відбуваються антивоєнні протести. Тим часом, протягом березня керівництво СДП завершує приготування до війни: доформовуються «сербські муніципалітети» як паралельні органи влади там, де СДП не виграла вибори, ведуться приготування до виведення сербських кадрів зі складу республіканського МВС, яким належало створити сербське МВС. У кінці березня відзначається спорадична стрілянина (23 березня в Горажде, 29 березня в Купресі, Мостарі і Дервенті), поширюючись з початку квітня 1992 р. по всій території Боснії і Герцеговини.

Розділ 2. Основні етапи та події війни в Боснії та Герцеговині 1992 – 1995 рр.

2.1. Хід війни

Наміром ЮНА було оволодіти територією Боснії і Герцеговини в короткий час, найімовірніше, до кінця літа 1992 року. Тому розпочато загальний наступ у чотирьох головних напрямах: Сараєво, долина річки Сава, долина річки Дріна і Герцеговина.

На конференції в Сараево, організованій європейським співтовариством у березні 1992 p., де обговорювалися питання майбутнього устрою республіки, була досягнута компромісна угода про перетворення країни на конфедерацію у складі трьох державних формувань — мусульманської, сербської і хорватської. 6 квітня 1992 р. незалежність Боснії та Герцеговини визнав Європейський Союз, 7 квітня — США. А в ніч з 7 на 8 квітня Скупщина сербського народу Боснії та Герцеговини проголосила самостійну Сербську республіку Боснії та Герцеговини (СРБГ), яка відразу ж була визнана офіційним Белградом.

Лідери боснійських сербів відмовилися від мирних переговорів і взяли курс на силове вирішення спірних питань щодо майбутнього устрою Боснії та Герцеговини. Розпочалася кровопролитна війна «всіх проти всіх». Розташовані на території республіки частини ЮНА (понад 100 тис. бійців), що складалися в основному з місцевих сербських жителів, фактично в повному складі зі зброєю влилися до військових формувань СРБГ.

Навесні — влітку 1992 р. серби захопили 70 % території РБГ. Коли ж у червні хорватська громада встановила контроль над районами компактного проживання хорватів на півночі й півдні республіки і 3 липня 1992 р. проголосила хорватську державу Герцег-Боснія, РБГ фактично розкололася на три національно-територіальні утворення: мусульманське, сербське і хорватське. Президент РБГ А. Ізетбегович і прем’єр X. Силайджич постійно підкреслювали своє прагнення до створення в Боснії світської багатонаціональної держави, проте за умов війни, шо розпочалася, політичний курс боснійського керівництва став більш жорстким: заборонено діяльність Сербської демократичної партії, створено боєздатну армію, чисельність якої на початку 1993 р. досягла 110 тис. чоловік[4].

Підтримка Сербією боснійських сербів, очолюваних Р. Караджичем, дала привід світовому співтовариству звинуватити її в агресії і 30 травня 1992 р. Рада Безпеки ООН запровадила економічні санкції проти СРЮ. Проте світове співтовариство неодноразово робило спроби зупинити війну в Боснії та Герцеговині. У лютому 1992 р. в Ліссабоні відкрилася міжнародна конференція, на якій обговорювалося питання щодо припинення конфлікту в Боснії та Герцеговині, а на початку 1993 р. співголови координаційного комітету конференції щодо колишньої Югославії С. Венс і Р. Оуен висунули план мирного врегулювання, що передбачав поділ республіки на 10 провінцій при максимальному врахуванні етнічного складу. План Венса—Оуена вимагав від сербів відмовитися від деяких амбіційних планів, зокрема утворення «держави в державі», однак сербська сторона відкинула ці пропозиції. Війна тривала, особливо жорстокі бої відбувалися в районі Сараєво.

У лютому 1994 р. розпочався новий виток розвитку боснійської кризи. Утім, після того, як Рада Безпеки ООН наприкінці травня санкціонувала бомбардування сербських військових об’єктів, яке було доручено НАТО, серби відступили від Сараєво й ослабили облогу боснійської столиці. З метою контролю над ситуацією в районі Сараєво до міста введено міжнародні сили ООН, серед яких і два українські миротворчі батальйони.

1 березня 1994 р. за ініціативою США лідери мусульман і хорватів підписали угоду про утворення Мусульмано-хорватської федерації у Боснії та Герцеговині, а в липні того ж року А. Ізетбегович і президент Хорватії Ф. Туджман підписали угоду про військовий союз двох республік. Сподіваючись на пом’якшення санкцій ООН, уряд СРЮ улітку 1994 р. оголосив про розрив політичних та економічних зв’язків із СРБГ і закриття спільних з нею кордонів. Своєю чергою, Р. Караджич спеціальним декретом перевів господарство на режим воєнної економіки й заявив про намір продовжувати війну до остаточної перемоги.

Подолавши суперечності в підході до балканської кризи, великі держави у серпні 1994 р. вперше виступили зі спільною ініціативою щодо врегулювання конфлікту. На Женевській конференції був вироблений план територіального поділу республіки: до Мусульмано-хорватської федерації мав відійти 51 % території, боснійським сербам — 49 %. В обох частинах Боснії та Герцеговини були проведені референдуми, на підставі яких керівництво Боснії та Герцеговини план схвалило, а керівництво боснійських сербів — категорично відхилило. Зусилля представників створеної в Женеві Контактної групи з Боснії дипломатичним шляхом домогтися зміни позицій боснійських сербів успіху не мали. У відповідь великі держави, а також СРЮ, посилили санкції проти боснійських сербів. Авіація НАТО продовжувала завдавати удари по їхніх позиціях. Рада Безпеки ООН ухвалила рішення про створення на території РБГ шести «зон безпеки», що перебували під захистом ООН, і «гуманітарних коридорів», які давали змогу постачати необхідним цивільне населення в оточених сербами мусульманських анклавах[5].

На початку травня 1995 р. мусульманські війська перейшли до широких наступальних дій у районі Сараєво й Біхача. Наступ виявився успішним, а воєнно-політичне становище в Боснії ставало дедалі сприятливішим для Мусульмано-хорватської федерації, війська якої влітку 1995 р. контролювали майже 60 % території республіки. Бомбардування натовською авіацією позицій боснійських сербів навколо Сараєво, розгортання в Боснії багатонаціональних сил «швидкого реагування» остаточно переконали керівництво сербів у неможливості подальшого продовження війни за умов міжнародної ізоляції. На зустрічі в Женеві міністри закордонних справ Боснії, Сербії і Хорватії лід егідою міжнародної Контактної групи підписали документ, що визначав конституційний устрій післявоєнної Боснії та Герцеговини. Він передбачав збереження єдиної держави, що складається з двох утворень, — федерації Боснії та Герцеговини (тобто мусульманської і хорватської громад) і Республіки Сербської (сербської громади). При цьому кожне з утворень наділялося правом налагоджувати «паралельні спеціальні стосунки із сусідніми країнами», сумісні із суверенітетом і територіальною цілісністю Боснії та Герцеговини.

Воєнні дії тривали до 10 жовтня 1995 p., а 21 листопада в м. Дейтоні (США) керівники Сербії, Хорватії й Мусульмано-хорватської федерації парафували угоду щодо припинення вогню у Боснії і схвалили план поділу території Боснії та Герцеговини між Мусульмано-хорватською федерацією і Сербською Республікою. Інтереси боснійських сербів у Дейтоні репрезентував президент Сербії С. Мілошевич. Дейтонська угода, що принесла мир Боснії та Герцеговині, передбачала також установлення протекторату міжнародного співтовариства над цим три національним, трирелігійним державним новоутворенням. Протекторат міжнародного співтовариства в особі ООН, ОБСЄ та інших організацій забезпечував контингент стабілізаційних військ SFOR. Міжнародні органи в республіці репрезентував Високий представник у Боснії та Герцеговині[6].

2.2. Кінець війни та її наслідки

14 вересня 1995 р. адмірал Л. Сміт “призупинив” повітряні удари по території Республіки Сербської на 12 годин для зустрічі Р. Холбрука та Р. Караджича. З 15 вересня удари призупинили ще на 3 доби. Надалі повітряні удари авіації НАТО були зупинені на невизначений час.

Проте останні воєнні події кардинально змінили хід війни. Стратегічна ініціатива в війні остаточно перейшла на бік мусульмано-хорватської коаліції. Проте командування Республіки Сербської, відчуваючи, що настав останній бій, відчайдушно контратакувало. Російський військовий історик А. Іонов так описує ці події. У ніч з 23 на 24 вересня підрозділи Сербської Добровольчої Гвардії «Тигри» під командуванням Желько Рожнятовича “Аркана”, а також найбільш боєздатні частини Армії Республіки Сербської — 65-й Охоронний полк, 16-та Країнська моторизована та 43-та моторизована бригади — атакували Оперативну групу «Північ» мусульманської армії, яка просувалася на Любію та Прієдор. Операцією особисто керував генерал-полковник Ратко Младич. За шість днів важких боїв чотири бригади армії БіГ, які входили в оперативну групу «Північ», були відкинуті на 15 кілометрів і змушені перейти до оборони. Бої почали набувати затяжного характеру, що не входило в плани Сполучених Штатів, які намагалися повністю взяти на себе дипломатичне врегулювання Боснійського конфлікту. Югославія погрожувала втрутитися у воєнний конфлікт, якщо Хорватія не зупинить наступ своєї регулярної армії в Босанській Крайні (Західна Боснія). У цих складних умовах почалася нова дипломатична зустріч делегацій зацікавлених країн[7].

Васильєва та Гаврилов повідомляють, що 26 вересня 1995 р. в Нью-Йорку відбулася п’ятигодинна зустріч Міністрів закордонних справ Хорватії Мате Граніча, СРЮ — Мілана Мілутиновича, Боснії і Герцеговини — Мухаммеда Шачірбеговича. Вони підписали угоду про “Основні конституційні принципи устрою Боснії і Герцеговини”.

Тепер настав момент, коли вже адміністрація Клінтона почала енергійно намагатися зупинити війну. Якщо до цього США сприяли розпалюванню конфлікту, намагаючись надати можливість хорватам та мусульманам захопити більше територій, то тепер, коли сторони знаходилися майже на тих позиціях, які повинні були отримати за попередніми американськими планами, американські дипломати починають тиснути на уряд Боснії і Герцеговини з вимогою зупинити воєнні дії. Домовленість про припинення вогню по всій території Боснії та Герцеговини вступила в силу з 12 жовтня 1995 р. На цей час хорватсько-мусульманські війська контролювали вже 56 % території Боснії і Герцеговини.

З 10 вересня по 12 жовтня 1995 р. вони захопили майже % частину республіки, розгромивши сербські війська в Босанській Крайні. Проте всі сторони конфлікту були вкрай стомлені і вже більше не мали можливості вести бойові дії. Очолили переговорний процес США, які тепер повністю контролювали воєнно- політичну ситуацію в регіоні і могли фактично диктувати свої умови сторонам конфлікту. Командуючий сербською армією Младич так оцінив результати бойових дій: «Ми дійсно пережили багато страждань у цій війні. Ми не програли, але і не перемогли, і в цьому можливо наша трагедія. Західні країни на чолі з Америкою в критичні моменти для мусульман і хорватів завжди починали військове втручання в хід бойових дій на їх боці, рятуючи їх від неминучої поразки. Тому і ми були не здатні, зважаючи на те, що знаходилися майже в повній блокаді, зробити більше, ніж ми зробили»[8]

Отже, бойові дії на території Боснії і Герцеговини припинилися. Делегації Боснії і Герцеговини, Республіки Хорватія, Союзної Республіки Югославії, у складі якої була делегація боснійських сербів, а також делегація США почали готуватися до мирних переговорів на військово-повітряній базі Райт-Петерсон в м. Дейтон, штат Огайо.

Розділ 3. Результати війни в Боснії та Герцеговині 1992 – 1995 рр.

3.1. Дейтонська угода

До осені 1995 р. зірвалася реалізація понад п’яти мирних планів із припинення міжетнічного конфлікту на Балканах. Сторони не мали бажання йти на компроміси і тому для їх успішного початку необхідні були кілька передумов. Тому будь-які мирні переговори не могли розпочатися без важливих змін у воєнно-політичній ситуації. На Західних Балканах у липні-вересні 1995 р. сталися кілька важливих подій, які докорінним чином змінили ситуацію в регіоні.

Одними з таких подій на Західних Балканах влітку 1995 р. стали захоплення сербськими військами «зон безпеки» Сребрениця і Жепа та ліквідація хорватськими військами Республіки Сербська Крайна.

У кінці 1994 року всім стало зрозуміло, що воєнне протистояння на території колишньої Югославії зайшло в глухий кут. Військово-політичне керівництво Республіки Сербської не зуміло скористатися неготовністю до війни мусульман і перемогти в 1992-1993 рр. У 1994 році перемогти сербам вже не дала присутність у Боснії і Герцеговині іноземних військ та міжнародних організацій. Це почало викликати ще більше невдоволення США, чиї дипломати почали вживати терміни: необхідність “приборкання конфлікту” та “примушування до миру”. Восени 1994 р. за посередництва колишнього Президента США Дж. Картера між ворогуючими сторонами в Боснії і Герцеговині (далі — БіГ) було укладено перемир’я на шість місяців. Цей час США використали для реорганізації Армії Федерації Боснії і Герцеговини (далі — ФБіГ) та її доозброєння[9].

Ключовий вплив на хід війни також справила операція НАТО «Звільнена сила». Паралельно з діями армії Хорватії командування НАТО вживало свої заходи з підготовки втручання у збройний конфлікт. Законну підставу для початку повітряної операції НАТО проти Республіки Сербської дало захоплення сербськими військами двох «зон безпеки» Сребрениці та Жепи в липні 1995 р., що дійсно стало для сербів “пірровою перемогою”. Президент США Білл Клінтон відкрито демонстрував роздратування “нахабством сербів”, які посміли захопити “зони безпеки”. Вже 21 липня 1995 р. в Лондоні на засіданні Контактної групи з колишньої Югославії було прийнято рішення передати повноваження по праву завдання повітряних ударів у Боснії і Герцеговині від командування “UNPROFOR” силам НАТО.

10 серпня 1995 р. в аеропорту Загреба командувач силами НАТО в Південній Європі адмірал Л. Сміт та командувач силами “UNPROFOR” на Балканах генерал Б. Жанв’є уклали офіційну угоду про передачу повноважень стосовно прийняття рішення про завдання повітряних ударів від Генерального секретаря ООН до Командуючого військами НАТО в Південній Європі. Лише один невеликий інцидент міг спровокувати вибух ситуації. І звичайно, як завжди буває в війнах, такий інцидент стався[10].

Спеціальні підрозділи Уряду ФБіГ влаштували 27 серпня 1995 р. вибух 120-міліметрового мінометного снаряду в черзі за хлібом на ринку Маркала, в Сараєво. Комісія, що складалася з представників місії “UNPROFOR”, без будь-якого розслідування звинуватила Армію Республіки Сербської в умисному обстрілі мусульманського ринку в центрі міста. Однак це було не можливо, бо сербські війська ще з лютого 1994 р. не мали важкого озброєння та артилерії в 20 км навколо Сараєва.

Цей кривавий інцидент поклав початок жорстоким бомбардуванням авіацією НАТО сербських позицій. У ніч з 29 на 30 серпня 1995 р., о 2-й годині, військові літаки країн НАТО почали бомбардування сербських позицій. Сили швидкого реагування Франції та Італії, розташовані в районі Сараєво, почали артилерійський обстріл позицій сербської армії. У перших повітряних ударах взяло участь 60 бойових літаків ВПС країн НАТО. Упродовж доби 30 серпня 1995 р. вони здійснили по 6 бойових вилітів. Бомбардуванням були піддані цілі навколо Сараєва, Пале, Озрену, Маєвиці, Чайчине, Фочі та Тузли”. Сербське командування було неготове відбити напад авіації країн НАТО. Радарний комплекс на горі Яхорина, під Сараєво, який контролював повітряний простір над всією колишньою Югославією, був зруйнований бомбами НАТО.

На території Західної Боснії зі сторони хорватів та мусульман діяли такі військові формування: мусульманське Військо Республіки Боснія і Герцеговина та сили Хорватського Віча Оборони, які були об’єднані в збройні сили Федерації БіГ, та Армія Республіки Хорватія, яка діяла на території Федерації БіГ на підставі угоди між президентами Хорватії Франьо Туджманом та Боснії і Герцеговини Алією Ізетбеговичем. Одночасно з операцією «Звільнена сила» хорвати та мусульмани, скориставшись результатами натівських бомбардувань, почали 10 вересня 1995 р. спільний наступ у Західній Боснії. Ці події докладно описані в книзі російського журналіста О. Мяло. 11 вересня 1995р. західно-боснійське місто Баня-Лука була піддана масованому обстрілу крилатими ракетами “Томагавк” морського базування з ракетного крейсера ВМС США “Нормандія”. Були розбиті командні пункти протиповітряної оборони, резервуари з питною водою, зруйнований республіканський телецентр та радіоретранслятор. Були пошкоджені лінії електропередачі та силові підстанції. Сам американський дипломат Р. Холбрук згадував пізніше: «До середини вересня всі намічені НАТО цілі були обстріляні. 13 вересня відбулася зустріч С. Мілошевича з представниками США та НАТО, під час якої стало очевидним, що серби бажають за будь-яку ціну припинити бомбардування. Проте Холбрук вважав, що треба продовжити бомбардування навіть по другому колу та старих цілях, якщо вони бажають більших поступок від Белграду»[11].

Військові літаки країн НАТО допомагали з повітря просуванню мусульмано-хорватських військ. Хорватська армія, як союзник Федерації БіГ, задіяла в Західній Боснії, Східній Герцеговині та Посавині не менш як 70 тис. солдат та офіцерів, 160 танків, 100 БТРів, 250 гармат та 30 бойових літаків. Під час наступу антисербська коаліція захопила понад 8000 кв. км. з містами Яйце, Ключ, Дрвар, Мрконич Град, Шипово та стратегічно важливі висоти в гірському масиві Озрен. Сербська армія відступала, кидаючи важке озброєння. Західну Боснію покинуло 50 тис. сербських родин.

Мусульмано-хорватський масований наступ продовжувався і тривав цілих 32 доби. Таким чином США давали можливість військам Федерації БіГ захопити більше сербської території, щоб зробити сербів на переговорах поступливішими.

Наслідки спільних дій НАТО та мусульмано-хорватських військ на території Боснії і Герцеговини стали катастрофічними для Республіки Сербської.

За 15 діб повітряних ударів ВПС НАТО здійснили 3600 повітряних атак. В операції “Звільнена сила” взяло участь 320 літаків з військових баз в Італії, а також кілька десятків літаків з американських авіаносців, які курсували в Адріатичному морі [4, с.462]. Від бомбових ударів загинуло 400 сербів, серед яких 60 % були цивільними особами. Було здійснено 750 повітряних атак по 56 тотальних та 359 малих цілях. Російська газета «Правда» наводить інформацію, що було знищено 100 військових та цивільних об’єктів. Протиповітряна оборона Республіки Сербської вразила 2 безпілотних літака-робота “Predator” (Хижак) та два винищувача-бомбардувальника НАТО — французький “Міраж-2000” та американський F-16.

У Белграді 14 вересня 1995 р. відбулася зустріч Помічника Державного секретаря США Р. Холбрука з Президентом СРЮ С. Мілошевичем та Президентом Чорногорії Моймиром Булатовичем. Її ініціювало керівництво СРЮ з метою припинити повітряні удари військової авіації країн НАТО по позиціях боснійських сербів. Уперше американські представники погодилися, щоб на цій зустрічі були присутні президент невизнаної Республіки Сербської Р. Караджич та сербський генерал-полковник Р. Младич. Младич, як і завжди робив до цього, почав говорити про історичні права сербського народу. Тоді Холбрук сказав історичну фразу, звернувшись до Мілошевича: “Пане президенте, я приїхав сюди вирішувати важливі питання, а не слухати лекції на історичні теми. Жодних історичних промов, або я їду звідси”. Мілошевич тоді змушений був перервати Младича. Він та Булатович тоді сказали: “Югославія наповнюється біженцями через наступ хорватів та мусульман. Ми змушені будемо втрутитися, щоб захистити сербське цивільне населення”. Після кількох годин переговорів Холбрук погодився на припинення вогню, проте вів переговори дуже повільно, затягуючи час[12].

Таким чином, головною передумовою початку мирних переговорів в Дейтоні стала докорінна зміна воєнно-політичної ситуації на Балканах в 1995 р., яка мала такі етапи.

По-перше, захоплення сербськими військами «зон безпеки» Сребрениця і Жепа, з одного боку, тактично закріпило становище сербських сил на Сході Боснії. Проте, з іншого боку, стратегічно це була велика помилка, що дала привід НАТО розпочати воєнну повітряну операцію проти збройних сил Республіки Сербської.

По-друге, війська Хорватії швидко знищили Республіку Сербську Крайну в Хорватії, чим значно послабили становище Республіки Сербської в Боснії і Герцеговині, зробивши її територію дуже вразливою перед загрозою спільного наступу хорватських та мусульманських військ з будь-якого напрямку.

Бомбардування натовської авіації значно послабило позиції армії боснійських сербів, що остаточно змінило воєнно-політичну ситуацію в Боснії і Герцеговині. Спільний наступ хорватських та мусульманських військ проводився фактично під час цих бомбових ударів. Це перетворило повітряні сили НАТО в авіацію сил мусульмано-хорватської коаліції.

По-третє, масований спільний наступ змусив уряд Республіки Сербської, який займав дуже жорстку позицію на переговорах, значно пом’якшити свої вимоги. Керівництво Республіки Сербської, відчуваючи назріваючу воєнно-політичну катастрофу в разі продовження опору, звернутися до С. Мілошевича та СРЮ з проханням представляти на переговорах інтереси не тільки СРЮ, а і Республіки Сербської в БіГ.

Спільна сербська делегація погодилася на розподіл території Боснії і Герцеговини між сербським та мусульмано-хорватським населенням у пропорції 49/51, хоча вони раніше не погоджувалися на це, вимагаючи більших територій.

Наступним етапом стала домовленість про основні засади конституційного устрою Боснії і Герцеговини як двоєдиного державного утворення. Було домовлено, що всі основні питання будуть вирішені під час мирних переговорів на території США в м. Дейтон, штат Огайо[13].

Таким чином, дійсною причиною початку дейтонського мирного процесу стало втручання НАТО в події на Балканах, яке було здійснено з метою реалізації американських планів розподілення територій колишньої Югославії, зокрема Боснії і Герцеговини. Інші зацікавлені великі держави на той момент не змогли вплинути на ці події, що є темою окремого дослідження.

3.2. Оснівня наслідки подій війни. Воєнні злочини сторін

Через двадцять років після закінчення конфлікту в Боснії і Герцеговині, наслідки війни можна помітити в усіх верствах суспільства. Всі наслідки можна приблизно поділити на три великі групи: демографічні, економічні та політичні наслідки.

Демографічні наслідки полягають у змінах, пов’язаних з внутрішнім (переміщення) і зовнішнім (еміграція) переселенням передвоєнного населення Боснії і Герцеговини.

Економічні наслідки це зміни в економічних тенденціях БіГ, породжені воєнними діями та дикою економікою у роки після закінчення конфлікту. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років Боснія і Герцеговина поряд з Македонією була найбіднішою республікою у складі Югославії з погано розвинутими інфраструктурою та галузями промисловості. Як прямий результат війни 1992—1995 рр. низьке і без того промислове виробництво в країні знизилося процентів на 80%. Все це призвело до значного зростання безробіття і зниження рівня життя. У перші роки (1996—1998) після підписання Дейтонських мирних угод відзначено високий відсотковий ріст промислового виробництва. Між тим виявилося, що цей високий темп росту промислового виробництва не вдалося зберегти. ВВП Боснії і Герцеговини зараз починає наближатися до ВВП країни в 1991 році.

Політичні наслідки стосуються змін в адміністративній структурі Боснії та Герцеговини, які виникли в результаті Дейтонських мирних угод. Після перемоги національно орієнтованих партій на перших багатопартійних виборах у БіГ побутувала думка, що ці партії поступово покинуть національну риторику і почнуть розрізнятися як і більшина інших європейських партій за узвичаєним поділом на ліві-праві. З приходом війни на землі БіГ цей процес зупинився. Вважалося, що з успіхом Соціал-демократичної партії БіГ цей процес знову зрушив з мертвої точки, але успіхи національних партій показали, що боснійсько-герцеговинське політичне середовище все ще далеке від політичного середовища в решті Європи[14].

Отже, за роки війни 1992—1995 pp. економіка країни була зруйнована, рівень життя її населення різко знизився. Внаслідок етнічних чисток і вимушених масових переселень країна виявилась поділеною за національною ознакою, між боснійськими мусульманами, сербами і хорватами зміцніли почуття взаємного відчуження.

Висновки

Війна в Боснії і Герцеговині — це загальноприйнята назва міжнародного військового конфлікту на території Боснії і Герцеговини, який тривав з 6 квітня 1992 р. до 14 вересня 1995 р. між Сербією і Чорногорією з одного боку, Республікою Боснією і Герцеговиною з другого та Республікою Хорватією з третього. Ця війна часто йменується боснійцями і як Агресія проти Боснії і Герцеговини та Громадянська війна в Боснії і Герцеговині. Боснія і Герцеговина офіційно висунула звинувачення проти Сербії і Чорногорії за геноцид перед Міжнародним судом. Суд 21 лютого 2007 р. оприлюднив ухвалу, у якій зробив висновок, що війна мала міжнародний характер.

Війна в Боснії та Герцеговині тісно пов’язана з розпадом Югославії. Югославську кризу породжено послабленням колишньої комуністичної влади, що можна розцінювати як скдадову частину загальних змін, які настали після кінця «холодної війни». У випадку з Югославією комунізм все більше втрачав ідеологічну силу під натиском націоналістичних і сепаратистських ідеологій наприкінці 1988-го і на початку 1989-го років, особливо в Сербії та Хорватії, далі у Боснії і Герцеговині, і в меншій мірі у Словенії.

У своєму розвитку конфлікт пройшов три етапи: зародження, розвиток й урегулювання. На етапі розвитку конфлікт набув форми міжетнічної громадянської війни. Незважаючи на присутність на території БіГ добровільних військових формувань із Сербії, їхня чисельність і роль у конфлікті не дає підстав говорити про агресію Сербії проти БіГ. Найбільш виразно характер громадянської війни в БіГ проявився у внутрішньомусульманському збройному конфлікті між переважно мусульманською за складом Армією Боснії і Герцеговини й мусульманською армією так званої Автономної провінції Західна Боснія, що була союзником боснійських сербів. Проте протягом більшої частини етапу розвитку конфлікту його суб’єктами були: сербська сторона та її військові формування з одного боку, і об’єднані збройні сили мусульман і хорватів з іншого боку.

Політика основних держав – учасниць процесу врегулювання (США, Великобританія, Франція, Німеччина, Російська Федерація) відображала вимоги своєї громадської думки, особливості історії зв’язків з Югославією, а також їхні національні інтереси. Серед цих держав існували серйозні розбіжності з питання природи конфлікту (сербська агресія або громадянська війна), міжнародного визнання республік, що вийшли зі складу СФРЮ, і вибору засобів урегулювання конфлікту. Міжнародне визнання Боснії і Герцеговини відзначило кризову точку розвитку внутрішньополітичного конфлікту й продовжило процес його інтернаціоналізації, розпочатий Сербією та Хорватією. З цього моменту внутрішній збройний конфлікт набув характеру міжнародного конфлікту і потребував втручання міжнародного співтовариства для його врегулювання.

Роль ООН у врегулюванні конфлікту в Боснії і Герцеговині є неоднозначною. З одного боку, ООН була форумом узгодження найважливіших політичних рішень країн – членів Ради Безпеки ООН, які одночасно виявилися основними учасниками процесу врегулювання. З іншого боку, суперечливість покладеного на миротворчі війська ООН мандату через протиріччя в баченні конфлікту призвела до розмивання меж між операцією з підтримання миру й операцією з примусу до миру, що фактично позбавило ЮНПРОФОР статусу нейтральної сторони. Це визначило неспроможність концепції захищених зон ООН і падіння захищеної зони Сребрениця, що спричинило масові воєнні злочини боснійських сербів, завдало великої шкоди престижу ООН і стало причиною обмеження ролі ООН у постконфліктному будівництві миру в Боснії і Герцеговині. Югославське збройне протистояння дозволило НАТО переосмислити й переформулювати свою політичну стратегію, що пізніше знайшла своє вираження в доктрині “гуманітарної інтервенції”. Застосування цієї доктрини було започатковано бомбардуваннями НАТО Республіки Сербської в 1995 році. Югославські конфлікти також стали каталізатором трансформації доктрини розширення НАТО на схід і діям альянсу за межами його зони.

Політичний процес урегулювання конфлікту в БіГ міжнародним співтовариством містився у мирних планах. Основним змістом цих планів були різні територіально-конституційні форми устрою держави на основі її децентралізації (регіоналізація за національною ознакою, кантонізація, конфедерація національних республік, територіальний поділ). Основним пунктом цих планів була децентралізація, як єдино можливий засіб забезпечення єдності держави й балансу інтересів її трьох етносів. Стратегічна мета цих планів полягала в тому, щоб не допустити зміни міжнародних кордонів Боснії і Герцеговини й виключити створення “Великої Сербії” та “Великої Хорватії”. Плани мирного врегулювання Європейського Союзу виявилися неефективними тому, що сторони – ініціатори конфлікту не могли дійти компромісної позиції, тоді як ЄС не мав політичної волі й ресурсів нав’язати мирну угоду силою. Після невдачі трьох попередніх планів мирного врегулювання ЄС тільки Контактна група у складі США, Великобританії, Франції, Німеччини й Росії змогла в 1994 році запропонувати реальну концепцію врегулювання конфлікту на основі територіального поділу Боснії і Герцеговини на дві частини. На основі плану Контактної групи була сформована база документів для подальших переговорів, які пізніше одержали назву Дейтонських угод. Основне значення Дейтонських угод полягає в тому, що вони дозволили покласти край найбільш кровопролитному конфлікту в Європі після Другої світової війни. Однак Дейтонські угоди являють собою складний політичний компроміс, що містить потенціал рецидиву конфлікту на національному ґрунті. Поштовхом до поновлення конфлікту може стати рішення стосовно остаточного статусу Косова, що в цей час визначається резолюцією Ради Безпеки ООН № 1244.

Список використаної літератури

1. «Монд» о «боснийской» армии // ИТАР-ТАСС: Вести Европы. — М., 1994. — 29 июня. — С. 3-5.
2. Avramova S. Postherojski rat Zapada protiv Jugoslavije. — Veternik : LDI, 1997. — 460 s.
3. Holbruk R. Diplomatski zapisi // Nasa borba. — Beograd, 1996. — 26/27 okt.
4. Letter dated 9 February 1993 from the Secretary-General Addressed to the President of the Security Council. — S/25274. — 2 p.
5. Бершеда И. Боснія і Герцеговина:від війни до миру [Текст] / И.Бершеда // Урядовий кур’єр. — 1999. — 23 січня. — С. 4-5
6. Булатович Л. Генерал Р. Младич — военный преступник? / Лиляна Булатович. — М. : Славянская летопись, 1998. — 340 с.
7. Васильева Н., Гаврилов В. Балканский тупик? (Историческая судьба Югославии в XX в.) / Нина Васильева, Владимир Гаврилов. — М. : Гея Итерум, 2000. — 480 с.
8. Вулевич М. Боснія і Герцеговина: історія, становлення миру і розвиток державності на сучасному етапі // Право України. — 1998. — № 4. — С. 100-106
9. Гуськова О.Ю. История югославского кризиса (1990-2000) / Олена Гуськова. — М. : Русское право / Русский национальный фонд, 2001. — 720 с.
10. Доклад Генерального секретаря о Нью-Йоркском раунде мирных переговоров по Боснии и Герцеговине 3-8 февраля 1993 года (8 февраля) // Гуськова Е.Ю. Международные организации и кризис на Балканах: Документы: В 3-х т. / Е. Гуськова. — М.: Индрик, 2000. — Т.1. — С. 145-149.
11. Доклад Генерального секретаря, представляемый во исполнении резолюции 1019 (1995) Совету Безопасности, о нарушении международного гуманітарного права в районах Сребреницы, Жепы, Баня-Луки Сански-Моста (27 ноября 1995 года) // Гуськова Е.Ю. Международные организации и кризис на Балканах: Документы: В 3-х т. / Е. Гуськова. — М.: Индрик, 2000. — Т.1. — С. 199-212.
12. Забара В. В. Передумови дейтонських мирних переговорів (липень-жовтень 1995 р.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя : ЗНУ, 2010. — Вип. XXVIII. — 500 с.
13. Ионов А.А. Очерки «Гражданская война в Югославии 1991-1995 гг.: Хорватское наступление в Босанской Краине 1995 г.
14. Лавров П. Аннексия Боснии и Герцеговины и отношение к ней славянства / П. Лавров // Вестник Европы . — 1909. — № 4 . — С. 484-507
15. Лайон Д. Боснія та Герцеговина:чи можливе примирення? [Текст] / Д.Лайон // Кур’єр ЮНЕСКО. — 2000. — № 3 . — С. 27
16. Маначинський О. Югославія: вирок винесено / Олександр Маначинський. — К.: Румб, 2007. — 288 с.
17. Мяло Е.Г. Россия и последние войны XX века (1989-2000). К истории падения сверхдержавы / Евгения Мяло. — М. : Вече, 2002. — 480 с.
18. Никифоров К. Между Кремлем и Республикой Сербской (Боснийский кризис: Завершающий этап) / Константин Никифоров. — М. : ИС РАН, 1999. — 262 с.
19. Николаев Д. Что натворила освобожденная сила? // Правда. — М., 1995. — 23 сентября.
20. Політика міжнародного співтовариства по врегулюванню конфлікту в Боснії та Герцеговині (1992 — 1995 рр.) : Автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.04 / В.І. Безрученко; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т міжнар. відносин. — К., 2006. — 19 с.
21. Резолюция 780 (1992) от      6        октября 1992       года     // Режим      доступу: http://www.un.org/russian/documen/scresol/res1992/res780.htm.
22. Рудин Дм. Эпизоды из политической жизни Боснии и Герцеговины в последние тридцать лет // Исторический вестник. — 1887. — № 5 . — С. 415-441
23. Чорній В. Боснія і Герцеговина: з історії етносів і релігій // Людина і світ. — 2001. — № 7. — С. 45-51
24. Шимкевич К. О. Координуюча роль ООН у врегулюванні кризової ситуації у колишній Югославіїї (перша половина 1990-х рр.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя : ЗНУ, 2010. — Вип. XXVIII. — 500 с.
25. Шимкевич К.О. Миротворча діяльність НАТО в Югославії в рамках політики підтримання регіональної безпеки / К. Шимкевич // Україна — НАТО: питання євроатлантичної інтеграції України. Матеріали інформаційно-просвітницького семінару 30 жовтня 2008 р. «Роль суспільства у здійсненні політики євроатлантичної інтеграції України». — Запоріжжя : ЗНУ, 2008. — С. 31-32.