Вступ

1. Маастрихстькі критерії членства в ЄС

2. Позитивні та негативні наслідки приєднання нових держав-членів до ЄС та дотримання країнами-аплікантами Маастрихтських критеріїв

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Принципова можливість для європейських країн стати повноправними членами ЄС була визнана ще Римським договором у 1957 р. Початок поступового наближення країн Центральної Європи до ЄС пов’язують із розпуском Варшавського Договору та Ради Економічної Взаємодопомоги, коли політичний центр у Європі пересунувся на захід. Радянський Союз розпався на 15 окремих держав. Виник певний вакуум впливу, що мав бути заповнений. За цих умов, Євросоюз інтенсифікував свої відносини з країнами Центральної Європи, що врешті призвело до формування курсу на новий етап розширення ЄС. Це рішення, на відміну від тих, що приймалися на попередніх етапах розширення Євросоюзу, мало скоріше політичне, ніж економічне підґрунтя.

Нинішнє розширення ЄС на схід відбувається у значно складніших умовах, ніж будь-яке попереднє розширення. Зокрема, з часів попередніх розширень законодавство ЄС істотно збільшилося в своєму обсязі й нині охоплює значно ширше коло суспільних питань, аніж в минулому. Навіть у специфічних сферах законодавство ЄC сьогодні вимагає від країн-членів значно більшої дієздатності їх суспільних інститутів, що відповідальні за його впровадження і дотримання.

Посиленням процесу інтернаціоналізації в країнах Західної Європи відбувається зміни сфер і закономірностей його проявів. Спочатку даний процес відбувався у формі міжнародної торгівлі (зокрема на початку здійснювався на основі поділу праці) і створенні регіонального товарного ринку.

Згодом пріоритети інтеграційної закономірності, що реалізуються на основі ряду економічних законів, переміщуються в сторону інших сфер, зокрема фінансів.

1. Маастрихстькі критерії членства в ЄС

Маастрихтська угода або Маастрихтський Трактат (формально, Угода про утворення Європейського Союзу), також відомий, як Угода (Договір) про Європейський Союз (Договір про ЄС, ДЄС), була підписана 7 лютого 1992 року в місті Маастрихт (Нідерланди) між членами Європейська спільнота і вступила в силу 1 листопада 1993. Це призвело до утворення Європейського Союзу. Угода була результатом окремих консультацій стосовно політичного і валютного союзів.

Маастрихтська угода призвела до утворення валюти євро і започаткувала структуру на трьох засадах (англ. three-pillar structure: Економічні і Соціально-політичні засади, Загальні зовнішні засади і засади безпеки, Правові і внутрішні Засади) [3, с.9].

Угода запровадила також назву "Європейський Союз”; останній об'єднав наднаціональну Спільноту і два міждержавних «стовпи» політичної співпраці: спільну зовнішню політику та політику безпеки і співпрацю в галузі правосуддя та внутрішніх справ. Крім того, Угода запровадила посаду європейського омбудсмена, Комітет регіонів, процедуру спільного ухвалювання рішень, а також розширила сферу застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Ратифікація Угоди про ЄС наразилася на значні перешкоди в деяких країнах Союзу. Зокрема, референдум у Данії 1992 року відкинув її; лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації Угоди.

Спочатку Європейська Спільнота переймалася загалом економікою та торгівлею. Відомі Європейська Комісія та Європейський суд обидва формально незалежні від урядів країн цієї спільноти, маючи багато повноважень всередині країн-членів. Європейський парламент, який обирається безпосередньо громадянами членами Європейської спільноти також має певний вплив. Спочатку ці структури якось контролювалися державами-учасниками але від середини 80-х все вирішується більшістю на голосуванні в Європарламенті. Ця система отримала назву Громадянський спосіб (англ. Community method) або супранаціоналізм (англ. supranationalism), тому як впливові інтернаціональні організації вже не контролюються безпосередньо урядами країн, і деякі учасники мають виконувати резолюції, які прийняли більшістю голосів [1, с.180].

Спочатку були наміри делегувати більшу відповідальність у зовнішній політиці, військовій галузі і судочинстві до ЄС. Але під тиском багатьох країн-членів вирішили не робити цього, залишивши ці повноваження за національними урядами.

Як відомо, критерії членства в ЄС було сформульовано для країн Центральної та Східної Європи на Копенгагенському засіданні Європейської Ради в червні 1993 року.

Цими критеріями є:

1) досягнення стабільності інституцій, котрі ґарантують демократію, верховенство права, права людини, дотримання і захист прав меншин (т.зв. політичний критерій);

2) існування функціонуючої ринкової економіки, а також здатність витримувати конкурентний тиск та дію ринкових сил у межах ЄС («економічний критерій»);

3) спроможність взяти на себе зобов'язання, що випливають з членства, у тому числі дотримуватись цілей політичного, економічного та монетарного союзу шляхом приведення національної системи законодавства у відповідність до acquis communautaire («юридичний критерій»).

Ці критерії не є вичерпними, оскільки існує ще критерій внутрішньої спроможності ЄС «поглинути» нового члена, а також географічний критерій, адже членом ЄС може стати лише «європейська країна».

Первинною умовою початку переговорів про вступ до ЄС є відповідність політичному критерію членства, а приведення національного законодавства у відповідність до acquis communautaire здійснюється в останні роки перед безпосереднім вступом держави до ЄС у ході переговорів про приєднання. Підтвердженням цьому є стаття 49 Договору про Європейський Союз, де встановлено, що «Будь-яка європейська держава, що шанує принципи, сформульовані в частині першій статті 6, може звернутися з поданням щодо набуття членства в Союзі». Такими принципами є засадничі принципи Союзу, спільні для всіх держав-членів, а саме свобода, демократія, шанування прав людини і основоположних свобод, верховенство права. Те, що дотримання політичного критерію є «передумовою початку переговорів про вступ» було підтверджено на засіданнях Європейської Ради в Люксембурзі (1997 рік) та Гельсінкі (1999 рік).

Звідси випливає пріоритетність досягнення відповідності політичному копенгагенському критерію, а не критерію, досягнення якого буде необхідним під час виконання узгоджених умов вступу до ЄС. Разом з тим, слід продовжувати роботу в напрямі досягнення економічного та юридичного критеріїв, зокрема необхідно продовжувати здійснювати адаптацію законодавства України до законодавства ЄС [2, 119-120].

Дотримання макроекономічної конвергенції означає не тільки своєчасне виконання встановлених критеріїв на момент перевірки дотримання умов вступу до валютного союзу, але, як процес, який із створенням валютного союзу тільки розпочинається. Саме від збереження довготривалої конвергенції залежатиме стабільність подальшого економічного розвитку та успіху європейської інтеграції в цілому. Оскільки на передодні вступу до Європейської валютної системи (ЄВС) не всі країни відповідали вищезазначеним критеріям. Так, допустимий рівень інфляції (2,7%) та довгострокових відсоткових ставок (7,8%) був перевищеним лише Грецією (5,4% і 9,8% відповідно у 1997 р.). Суттєва конвергенція була досягнута в питаннях стабільності валютних курсів, які протягом двох років підзвітного періоду майже не відхилялися від меж діапазону у ± 2,25%, що був визначений на момент укладення Маастрихтського договору (але рішення про розширення діапазону коливань ЄВС до ± 15% було прийнято 02.08.1993 р.). Дотримання останнього критерію, тобто дефіциту державного бюджету по-різному дотримувалося країнами ЄС. Три країни ЄС Данія, Ірландія та Люксембург мали у 1997 році профіцит бюджету. Дефіцит вії країнах ЄС був нижчим референтної величини (крім ФРН, дефіцит бюджету якої становив 3%). Хоча у більшості випадків цей критерій було дотримано лише в рік перевірки. У шістьох країнах величина дефіциту знаходилась в межах між 2,5% та 3%. Греція — єдина країна ЄС, дефіцит якої перевищив референтну величину (4%). В деяких країнах дефіцит вдалося скоротити переважно завдяки трансфертним платежам з бюджету ЄС.

Лише чотири країни ЄС дотрималися критерію заборгованості, в яких він перевищив референтної величини у 60% (Фінляндія, Франція, Люксембург та а Британія). Серед 11 інших країн ЄС лише в ФРН та Португалії фактична заборгованості була трохи більшою референтної позначки (ФРН в, Португалія — 62%). Для інших дев’яти країн цей критерій залишився неподоланим бар’єром [10, с. 64-65]. Проте, неповна відповідність Маастрихтським критеріям, характерна також і для наступних країн-членів ЄВС, зокрема Греції (приєдналася до ЄВС 1 січня 2001 р.), Словенії (1 січня 2007 р.), Кіпру і Мальти (1 січня 2008), а також Словаччини (1 січня 2009 р.) [6, c. 96-97].

2. Позитивні та негативні наслідки приєднання нових держав-членів до ЄС та дотримання країнами-аплікантами Маастрихтських критеріїв

Останні розширення ЄС, які значно збільшили кількість країн-членів, відбулися 1 травня 2004 року, коли приєдналися 10 країн (Чехія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина) і їх загальна кількість склала 25, а 1 січня 2007 року приєдналися ще Болгарія та Румунія. В Амстердамському договорі про створення Європейського Союзу (1992) були вперше визначені вимоги до країн-претендентів до вступу в ЄС. 22 червня 1993 року на своєму засіданні в Копенгагені Європейська Рада визначила принципи розширення ЄС. Згідно з цими принципами країни Центральної та Східної Європи, які висловили бажання, можуть стати членами ЄС. "Приєднання може відбутися, щойно країна зі статусом асоційованого члена буде готова взяти на себе обов'язки членства й відповідатиме необхідним економічним та політичним вимогам". Таким чином, на Копенгагенському самміті було визначено критерії членства в ЄС. Ці критерії, що отримали назву Копенгагенських критеріїв, стосуються політичних та економічних засад, а також готовності виконувати належні зобов'язання. Вони розподіляються на три великі групи:

• політичні (свобода виборів, розвиток демократичних інституцій, розвиток недержавних організацій, громадянського суспільства, верховенство права тощо);

• економічні (макроекономічна стабільність, проведення адміністративних та структурних реформ, розвиток ринкових інститутів, лібералізація торгівлі, умови конкуренції, створення сприятливого бізнес-середовища тощо);

• членські — критерії стосовно прийняття принципів "спільного доробку" (acquis communautaire ) співтовариства та спроможність держави узяти на себе обов'язки членства включно з дотриманням цілей політичного, економічного та валютного союзу[8, c. 61].

Тобто, для отримання можливості приєднатися до ЄС країни-претенденти на вступ мають здійснити певні дії і через це нові держави-члени ЄС з Центральної та Східної Європи протягом останніх років пройшли через процес швидких перетворень. Стадія, що передувала вступу, характеризувалася структурними перетвореннями їх економік, укріпленням реального обмінного курсу та швидким припливом капіталу в країни. В той час, як ці характеристики властиві багатьом економікам країн з ринками, що виникають, оскільки вони наздоганяють індустріально-розвинуті країни, нові країни-члени ЄС відрізняються від таких країн тим, що вони зустрілися з особливими умовами, що обмежують внутрішню макроекономічну політику на стадії після приєднання. Зокрема, застосування фіскальних інструментів має підпорядковуватися певним критеріям, одночасно перспективи участі в зоні євро можуть обмежувати коливання обмінного курсу, особливо у випадку, якщо країни є або стануть членами механізму обмінного курсу. Як можна побачити з переліку Копенгагенських критеріїв, вони стосуються здебільшого інституційної розбудови країни-претендента. Одночасно зі вступом до ЄС країна зобов' язується, відповідно до членських критеріїв, вступити до економічного та монетарного (валютного) союзу, членство в якому теж не дається задарма. Маастрихтська угода передбачає встановлення для країн-членів ЄС умов, виконання яких дає їм право вступу до економічного та монетарного союзу. Ці умови отримали назву критерії конвергенції (зближення) або Маастрихтські критерії. Маастрихтська угода визначає п'ять критеріїв конвергенції, яким має відповідати кожна з країн-членів, перш ніж вона візьме участь у третьому етапі економічного та монетарного (валютного) союзу:

• відношення дефіциту бюджету до ВВП не повинно перевищувати 3%;

• відношення державного боргу до ВВП не повинно перевищувати 60 %;

• достатній рівень стабільності цін та сталість середніх темпів інфляції протягом одного року до проведення такого дослідження; причому цей рівень не повинен перевищувати більш ніж на півтора відсоткові пункти три кращі показники рівня стабільності цін країн-членів;

• довгострокова номінальна відсоткова ставка не повинна перевищувати більш ніж на два відсоткові пункти три кращі показники стабільності цін країн-членів;

• протягом щонайменше двох років і без значного напруження з боку відповідної країни нормальне відхилення величини обмінного курсу не повинно виходити за граничні значення, передбачені механізмом обмінного курсу країн-членів [4, c. 126-127].

Крім того, передбачається, що критерії конвергенції мають забезпечити збалансованість економічного розвитку в економічному та монетарному союзі і не допускати виникнення анінайменшого напруження між країнами-членами. Разом з тим критеріїв, пов' язаних з державним дефіцитом та державним боргом, слід дотримуватись і після початку третього етапу економічного та монетарного союзу (1 січня 1999 р.). З огляду на це на засіданні Європейської Ради у червні 1997 р. було прийнято пакт стабільності. Із вищезазначеного можна зробити наступний висновок: до приєднання будь-якої країни до Європейського Союзу вона має здійснити інституційні перетворення, після приєднання — країна має додатково забезпечувати виконання умов щодо збалансування свого макроекономічного розвитку.

Яким чином виконання цих вимог вплинуло на економічний розвиток нових країн-членів ЄС? Так, нові країни-члени ЄС пройшли шлях від централізованої, планової економіки до ринкової, повністю відкритої економіки, ставши членами зони вільної торгівлі за дуже короткий час — приблизно 12 років. Паралельно ці країни мали дуже швидко розвинутися та здійснити лібералізацію своїх фінансових ринків. Врешті, всі ці країни пройшли через зазначені зміни приблизно з однаковою швидкістю.

Варто відзначити економічне зростання у період, що передував вступу цих країн до ЄС, на який чинили вплив декілька чинників. По-перше, макроекономічна стабілізація та структурні реформи, проведені у 1990-х роках, прискорили зростання виробництва не тільки шляхом прямого впливу, але й за допомогою притоку значного обсягу прямих іноземних інвестицій в більшість зазначених країн, що посилило та прискорило технологічне оновлення і підвищення продуктивності праці. Більше того, нижчі відсоткові ставки та спрощений доступ до кредитних ресурсів підтримали внутрішній попит. Приєднання до ЄС також підтримало процес наближення до рівня країн ЄС. Одночасно, незважаючи на це, на зростання виробництва в цих країнах також вплинули численні несприятливі зовнішні шоки, такі, як криза в Росії у 1998 році чи глобальне зниження темпів економічного розвитку в 2001 та 2002 роках [2, c. 54-55].

У фінансовому секторі інтеграція нових держав-членів ЄС мала свої особливості. Ступінь інтеграції між новими членами ЄС та зоною євро є різною, що підтверджено результатами аналізу, який проводився за доходністю індексів ринку акцій та десятирічними урядовими облігаціями. Для ринку акцій характерно те, що ступінь інтеграції між новими державами-членами ЄС та зоною євро зріс у процесі приєднання цих держав до ЄС. Проте детальне дослідження показує існування більш тісного зв' язку між трьома найбільшими новими країнами-членами: Чехією, Угорщиною та Польщею. Одночасно між чотирма меншими країнами (Кіпром, Естонією, Латвією та Словенією) ступінь інтеграції дуже низький. Незважаючи на це, Естонія та найменша країна — Кіпр — демонструють зростання ступеня інтеграції як із зоною євро, так й з блоком великих економік. Інституційні фактори, абсолютний розмір економіки, географічна відстань та слабкі економічні зв' язки із зоною євро могли б бути поясненням таких результатів. Хоча всі перелічені країни мають досвід величезного та стрімкого розвитку своїх ринків акцій, їхній ступінь інтеграції та швидкість наближення до зони євро суттєво відрізняються. Для ринків облігацій характерною особливістю стало виявлення ознак спільного руху, рівень якого зріс, ринку Чехії по відношенню до ринків Німеччини та Польщі.

У цілому процес приєднання нових держав-членів до ЄС призвів до економічного зростання, лібералізації їх фінансових ринків, стрімкого розвитку ринків акцій та інтеграції, але при цьому ступінь такої інтеграції і швидкість наближення до зони євро суттєво різнилися між країнами.

Після 2004 року, коли до ЄС приєдналися 10 країн, більшість з них досягли прогресу в досягненні економічного зближення (конвергенції), але одночасно в окремих країнах спостерігався й регрес.

Розглядаючи розвиток інфляційних процесів протягом десятиріччя, слід відмітити тенденцію до значного зниження інфляції відносно високого первинного рівня в країнах Центральної та Східної Європи, які приєдналися до ЄС у травні 2004 року. Одночасно у невеликих країнах (Кіпр та Мальта) інфляція була відносно помірною упродовж більшої частини цього періоду з випадковими інфляційними сплесками на Кіпрі.

Такий довгостроковий інфляційний розвиток спостерігався на фоні динамічного економічного розвитку в країнах Центральної та Східної Європи. Одночасно інфляція зростала з 2004 року в більшості країн, які приєдналися до ЄС того року, внаслідок світового зростання цін на енергоносії, які вплинули на зростання споживчих цін в країнах через коригування адміністративно-регульованих та зміни ринкових цін; зростання цін на продукти харчування, яке пришвидшилося у 2006 році. Крім того, інфляційний тиск був посилений поєднанням швидкого зростання внутрішнього попиту, яке підтримувалося сильним зростанням реальних доходів, кредитування і, відповідно, відобразилося на зростанні споживання домогосподарств у більшості країн та зростанням непрямих податків і адміністративно-регульованих цін, що було пов'язано із вступом до ЄС. В окремих швидко зростаючих економіках причиною зростання інфляції було зростання вартості одиниці праці. Протягом наступних років зміни адміністративно-регульованих цін та коригування непрямих податків (що частково належить до умов договорів про приєднання 2004 року) імовірно залишатимуться головними чинниками, які впливатимуть на підвищення інфляційного тиску в багатьох нових державах-членах ЄС[4, c. 215-216].

У більш тривалій перспективі процес "наздоганяння" більш розвинених країн ЄС також впливатиме на інфляцію, зокрема в країнах із суттєво нижчими, ніж в зоні євро, ВВП на душу населення та рівнями цін. Досягнення такого середовища, яке сприятиме стійкій ціновій стабільності в нових державах — членах ЄС, потребуватиме проведення виваженої бюджетної політики та відповідної монетарної політики, помірного зростання заробітної плати і продовження реформування ринків праці та товарів для збільшення їх гнучкості та підтримання сприятливих умов для економічного розвитку і зростання зайнятості. Країни Центральної та Східної Європи, які приєдналися до ЄС в травні 2004року, значно знизили рівень інфляції від відносно високого первинного рівня. Зміни адміністративно-регульованих цін, підвищений внутрішній попит та коригування непрямих податків залишатимуться одними з головних чинників, які впливатимуть на підвищення інфляційного тиску в цих країнах. Забезпечення цінової стабільності потребуватиме проведення виваженої бюджетної політики та відповідної монетарної політики, помірного зростання заробітної плати і продовження реформування ринків праці та сприятливих умов для економічного розвитку і зростання товарів, підтримання зайнятості.

Процес інтеграції нових держав — членів до ЄС, які приєдналися до нього, у цілому мав позитивні наслідки та сприяв:

• здійсненню цими країнами інтенсивних структурних реформ, а після приєднання, додатково, ще й забезпеченню умов по збалансуванню макроекономічного розвитку;

• підвищенню темпів економічного зростання та їх стійкості, збільшенню інвестування, розвитку внутрішнього попиту, лібералізації фінансових ринків, стрімкому розвитку їхніх ринків акцій;

• зниженню рівня інфляції від відносно високого первинного рівня;

• зниженню рівня дефіцитів державних бюджетів та стабілізації або зниженню рівня державного боргу після приєднання до ЄС;

• наближенню (зменшенню) довгострокових відсоткових ставок цих країн до рівня середнього значення такої ставки по зоні євро;

• посиленню економічних засад країн шляхом виконання ними низки зобов'язань, зокрема, щодо проведення виваженої бюджетної політики, уповільнення темпів зростання заробітної плати, зростання кредитування, здійснення подальших структурних реформ тощо.

Одночасно існують і негативні моменти інтеграції до ЄС:

• сам процес інтеграції вимагає проведення реформ та адаптації до правил і стандартів ЄС, що потребує відповідного фінансування;

• необхідні зміни адміністративно-регульованих цін та коригування непрямих податків є одними з головних чинників, які впливають і впливатимуть на підвищення інфляційного тиску в нових державах — членах ЄС;

• безпосередньо до приєднання до ЄС спостерігалося підвищення рівнів дефіциту державного бюджету та державного боргу у більшості країн;

• необхідна бюджетна консолідація та прийняття зобов'язань щодо проведення реформування ринків праці (в т.ч. скорочення темпів росту зарплат) можуть погіршувати стан справ у соціальній сфері[2, c. 193-195].

Висновки

Отже, найбільшим стимулюючим заходом інтеграційного процесу єдиного економічного та фінансового просторів, стало створення Європейського Союзу на основі Маастрихтського договору. Останній передбачав об’єднання усіх напрямків інтеграційного процесу «під дахом» загальних інтеграційних інститутів і загального законодавства. Крім того, досягнення високого ступеню стійкої конвергенції економічного і фінансового просторів, визначалися на основі ряду критерії:

1) досягнення високого ступеня стабільності цін, який визначається рівнем інфляції за останні 12 місяців, що не має перевищувати більш ніж на 1,5 процентних пункти середній рівень такого показника принаймні по трьох країнах ЄС, що досягли найбільшої стабільності цін;

2) стійкість фінансового стану уряду, яка вважається досягнутою при державному бюджеті, вільному від надмірного дефіциту. Тобто дефіцит за нормальних умов не повинний перевищувати 3% ВВП при співвідношенні державного боргу до ВВП не більш ніж 60 %;

3) дотримання встановлених меж курсових коливань, що забезпечуються механізмом валютних курсів (МВК) Європейської валютної системи, принаймні протягом двох років і без наявності напруги у такому дотриманні;

4) динаміка «зближення» досягнутого країною в рамках ЄС та її участі у МВК, що відображається рівнем її довгострокових процентних ставок, який за останні 12 місяців не повинний більш ніж на 2 процентних пункти відрізнятися від середнього рівня цього показника принаймні по трьох країнах ЄС, що домоглися найбільшої стабільності цін.

Список використаної літератури

1. Евстигнеев В.Р. Валютно-финансовая интеграция ЕС и СНГ: сравнительный семантический анализ. / В.Р. Евстигнеев. — М.: Наука, 1997. — 271 с.
2. Європейська інтеграція та Україна / за ред. В.Є. Новицького, Т.М. Пахомової та В.І. Чужикова. Навчально-методичний посібник. — К.: Міністерство економіки та з питань інтеграції України, Міністерство закордонних справ ФРН, Тов-во К.Дуйсберга (ФРН). — 2002. — 480 с.
3. Иноземцев В. Восставшая из пепла: Европейская экономика в ХХ веке. / В. Иноземцев // Мировая экономика и международные отношения. — №1. — 2002. — С. 3-13
4. Механізми координації європейської політики: практика країн-членів та країн-кандидатів // Н. Гнидюк (ред.), А. Новак-Фар, Я. Гонцяж, І. Родак. — К. : Міленіум, 2003. — 384 с.
5. Пищик В. Европейская конституция и ее роль в валютной интеграции. / В. Пищик // Мировая экономика и международные отношения. — 2005. — №1. — С. 66-74
6. Шемятенков В.Г. Европейская интеграция. Учебное пособие. / В.Г. Шемятенков. — М.: Междунар. отношения, 2003. — 400 с.
7. Шнирков О.І. Міжнародні валютні угруповання: Частина І. Європейський валютний союз. Конспект лекцій. — К.: ІМВ КНУ ім. Тараса Шевченка, 2000. — 158 с.
8. Экономика Европейского союза: Учебник / Г.Ю. Гагарина, В.В. Громыко, З.М. Окрут, О.В. Сагинова. — М.: Экономистъ, 2003. — 399 с.