1. Основні принципи інформаційних відносин в Україні

Інформаційними правовідносинами можуть вважатися суспільні відносини, які виникають з приводу одержання, перероблення, використання або зберігання інформації. Основними принципами інформаційних відносин є:

• гарантованість права на інформацію;
• відкритість, доступність інформації й свобода обміну нею;
• її об’єктивність і вірогідність;
• повнота й точність;
• законність одержання, використання, поширення й зберігання.

Законодавство України гарантує громадянину вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України. Мова йде про обмеження доступу до такої інформації, що стосується особисто фізичної особи, як збереження у таємниці фактів досудового слідства, дізнання тощо. У ст. 10 Закону України «Про інформацію» визначено систему гарантій, якими забезпечується право на інформацію:

• обовʹязкове інформування органами державної влади, а також місцевого й регіонального самоврядування про свою діяльність і прийняття рішення;
• створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
• вільний доступ суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу обумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;
• створення механізму реалізації права на інформацію;
• здійснення державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
• встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Відносини, що існують з приводу одержання, використання, поширення й зберігання різних відомостей, є багатогранними й охоплюють безліч суб’єктів.

У ст. 7 Закону України «Про інформацію» суб’єктами інформаційних відносин визнано громадян України, юридичних осіб, державу.

Суб’єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації і особи без громадянства.

Зважаючи на багатогранність інформаційних відносин, обсяг прав й обов’язків зазначених вище суб’єктів є різним і залежить від об’єктів цих відносин і зовнішніх умов, за яких такі відносини виникають.

Особа може самостійно вступати в інформаційні правовідносини лише за умови її дієздатності. Інформаційна дієздатність – це визначена інформаційним законодавством юридична можливість суб’єкта інформаційних правовідносин здійснювати свої інформаційні права і обов’язки. Таким чином, суб’єкт інформаційних правовідносин самостійно визначає, які права йому реалізовувати, в які конкретні інформаційні правовідносини вступати.

Особливий статус має держава як суб’єкт інформаційних правовідносин. У міжнародних відносинах Україна виступає суб’єктом міжнародних, у тому числі інформаційних, відносин. Учасником внутрішньодержавних відносин держава стає через органи державної влади, тобто опосередковано.

 

2. Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод з метою додержання країнами-підписантами забезпечення на своїй території прав та основоположних свобод людини.

Конвенція була прийнята в Римі 4 листопада 1950 року та вступила в силу 1953 року англійською та французькою мовою, обидва тексти конвенції є автентичними, кожен існує лише в одному примірнику і зберігається в архіві Ради Європі. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується.

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка, відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України, стала частиною національного законодавства України. Законом України від 23 лютого 2006 року передбачено, що норми Конвенції та практика Європейського суду з прав людини мають застосовуватись в Україні як джерело права. Це – загальновідомі речі.

Хоча проблеми захисту прав і свобод людини існують вже не одне десятиліття. Разом з демографічними, екологічними, енергетичними та іншими цю категорію проблем цивілізоване людство поставило у розряд глобальних, вимагаючих першочергового розв’язання. Чому? Намагання не лише продекларувати права і свободи людини, але й забезпечити їх виконання: це – одне з досягнень цивілізації чи просто інстинкт самозбереження? Як би там не було, ця справа благородна і вимагає відповідного до себе ставлення.

За яких необхідних умов може бути забезпечено реалізацію та захист прав і свобод людини? На думку деяких вчених, чи не єдиним (бо всі інші не мають такої значущості, не є настільки вирішальними) чинником, що реально цьому сприяє, є режим демократії. І нехай доказом на користь цього буде хоча б вислів класика про те, що демократія – це не лише влада більшості, це, перш за все, захист меншості.

Україна, поставши 1991 року на шляху демократії, цілеспрямовано прямує до досягнення міжнародних рівнів у сфері захисту прав і свобод людини. Вже 12 вересня 1991 року Законом “Про правонаступництво” Україна гарантувала “забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини”. 1996 року, “дбаючи про забезпечення прав і свобод людини…” (Преамбула), Верховна Рада України прийняла Конституцію України, яка визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Українській державі. Правам і свободам в Конституції присвячений Другий розділ, статті якого складають чверть від кількості статей всієї Конституції і майже відтворюють у національному законодавстві Загальну Декларацію прав людини, що є красномовним свідоцтвом того, яке значення віддає Україна правам і свободам.

Міжнародно-правовим нормам в українській правовій системі віддається перевага перед національними (ст. 9 Конституції України). Це обумовлює існування наднаціональної системи захисту прав і свобод людини, однією з підсистем якої є дієвий правозахисний механізм передбачений Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод. Доречі, ця Конвенція – чи не єдиний міжнародний документ, що не тільки закріплює права людини, а й створює систему їх захисту. Тому її цінність є не стільки у фіксації прав та свобод, скільки у створенні механізму їх імплементації, сутність якого полягає у виникненні на європейському просторі особливого органу – Європейського Суду з прав людини.

Крім того, Європейська Конвенція з прав людини є не тільки міжнародно-правовим інструментом в галузі прав людини, що має на меті захист широкого спектра громадянських і політичних прав особи, разом з тим вона є договором, юридично обов’язковим для Високих Договірних Сторін, який встановлює систему контролю за здійсненням прав людини в межах країни-члена Ради Європи, якою є й Україна.

3. Засади державної інформаційної політики в Україні

У Законі України «Про інформацію» державна інформаційна політика визначається як сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

У «Концепції національної інформаційної політики України» під національною інформаційною політикою розглядається «стратегія, напрями і завдання держави у сфері збирання, зберігання, використання та поширення інформації та інформаційних ресурсів у суспільстві».

Головними напрямами і способами здійснення державної інформаційної політики згідно із Законом України «Про інформацію» є:

• забезпечення доступу громадянам до інформації;
• створення національних систем і мереж інформації;
• зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;
• забезпечення ефективного використання інформації;
• сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;
• створення загальної системи охорони інформації;
• сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

Однак при визначенні основних напрямків державної інформаційної політики слід враховувати сучасні умови суспільного розвитку, а саме формування інформаційного суспільства, яке сприяє поширенню процесів глобалізації, усуненню комунікаційних бар’єрів як на міждержавному рівні, так і на рівні окремих громадян. (Ці та інші аспекти інформаційного суспільства були детально розглянуті нами у попередньому розділі.) Саме ці аспекти зумовлюють зміну ставлення до сутності самої державної інформаційної політики, а саме акцентацію уваги не лише на процесах збирання, обробки та зберігання інформації, а передусім – на активній участі держави в процесах творення відповідної інформації, з метою протидії можливим інформаційним впливам ззовні (різноманітним засобам ведення сучасних інформаційних війн тощо), а також напрацювання ефективних механізмів її поширення зсередини (тобто серед своїх громадян) і ззовні (на міжнародній арені).

Отже, на нашу думку, до головних напрямків здійснення сучасної державної інформаційної політики слід віднести:

• забезпечення свободи слова;
• забезпечення та сприяння вільному доступу до суспільнозначимої інформації;
• збереження суспільної моралі, захист честі і гідності особистості;
• сприяння конкуренції у сфері засобів масової інформації та ІКТ (зокрема за допомогою регулювання концентрації засобів масової інформації; державної підтримки ЗМІ тощо);
• залучення інвестицій у розвиток ІКТ та їх пільгове оподаткування;
• сприяння відкритості та прозорості органів державної влади та місцевого самоврядування (зокрема, розробка і впровадження електронного уряду);
• захист культурної і мовної самобутності; переведення культурної спадщини у цифровий формат;
• захист інтересів найбільш вразливих громадян (неповнолітніх, непрацездатних, національних меншин) в інформаційній сфері;
• боротьба з неналежним використанням сучасних інформаційних технологій;
• забезпечення інформаційної безпеки;
• захист персональних даних;
• охорона недоторканності приватного життя;
• формування позитивного іміджу держави та державних органів.

4. Заснування телерадіоорганізацій та ліцензування каналів мовлення

Право на заснування телерадiоорганiзацiй в Українi належить громадянам України, не обмеженим у цивiльнiй дiєздатностi, Верховнiй Радi України, Президенту України, iншим юридичним особам України.

Рiшення про заснування Нацiональної телекомпанiї України та Нацiональної радiокомпанiї України приймаються спiльно Верховною Радою України та Президентом України. Фiнансування Нацiональної телекомпанiї України та Нацiональної радiокомпанiї України фiксується окремим рядком у Державному бюджетi України.

Для суспiльного мовлення видiляється один iз загальнонацiональних теле- та радiоканалiв. Рiшення про заснування телерадiоорганiзацiй Суспiльного телебачення i радiомовлення приймається Верховною Радою України. Суспiльне телебачення i радiомовлення має прiоритет в одержаннi лiцензiї на право користування загальнонацiональними теле- та радiоканалами. Статус i дiяльнiсть системи Суспiльного телебачення i радiомовлення визначаються окремим законом.

Для отримання лiцензiї на право користування каналами мовлення телерадiоорганiзацiя, її засновник або уповноважений ним орган подає заяву до Нацiональної ради.

У заявi повиннi мiститися такi данi:

а) вiдомостi про засновника (для юридичної особи — назва, юридична адреса, банкiвськi реквiзити, а для фiзичної особи — прiзвище, iм’я, по батьковi, дата народження, громадянство, адреса);

б) назва телерадiоорганiзацiї, її реквiзити та iншi вихiднi данi ( логотип, позивнi, емблема тощо);

в) мiсцезнаходження створюваної телерадiоорганiзацiї;

г) програмна концепцiя телерадiоорганiзацiї вiдповiдно до вимог цього Закону;

д) мова (мови), якою (якими) вестимуться передачi;

е) територiя, на яку передбачається розповсюдження програм чи передач;

є) передбачувана аудиторiя;

ж) перiодичнiсть, час та обсяги мовлення (в тому числi виробництво власних передач);

з) вид мовлення (телевiзiйне, звукове, телетекст тощо);

и) спосiб розповсюдження програм (ефiрний, кабельний, ефiрно-кабельний, проводовий, супутниковий тощо);

1. i) мiсцезнаходження, частота та потужнiсть передавача.

До заяви додаються копiї затверджених у встановленому порядку статутних документiв телерадiоорганiзацiї.

Вимагання iнших документiв для отримання лiцензiї не допускається.

Заява про видачу лiцензiї на право користування каналами мовлення телерадiоорганiзацiї розглядається i рiшення щодо неї приймається у мiсячний строк з дня її надходження до Нацiональної ради з обов’язковим повiдомленням про це рiшення заявника.

Лiцензiя на право користування каналом мовлення видається не пiзнiше нiж в десятиденний строк пiсля прийняття рiшення Нацiональною радою за умови сплати грошового збору i є єдиною законною пiдставою на право користування каналом мовлення.

У лiцензiї вказуються данi, якi мiстяться у заявi про її видачу, а також: видiленi канали мовлення, територiя зони впевненого прийому, частка програм власного виробництва та їх тематичне спрямування, середньодобовий обсяг мовлення, зобов’язання, взятi телерадiоорганiзацiєю пiд час конкурсного вiдбору, строк дiї лiцензiї, дата набрання лiцензiєю чинностi, дата початку мовлення.

Пiд час проведення конкурсного вiдбору мiж заявниками на отримання лiцензiї Нацiональна рада враховує: iнтереси телеглядачiв i радiослухачiв; необхiднiсть захисту загальнонацiональних iнтересiв, поширення культурних цiнностей; необхiднiсть бiльш повного висвiтлення позицiй рiзних соцiальних груп в теле- i радiопрограмах; вiдповiднiсть умов, зазначених у заявi про видачу лiцензiї, конкурсним умовам; вiдповiднiсть технiчних можливостей та творчого потенцiалу в органiзацiї телерадiомовлення заявленим характеристикам, зобов’язанням телерадiоорганiзацiй щодо ведення соцiального мовлення; попереднє користування каналом мовлення i при цьому дотримання встановленої законами квоти демонстрування нацiональних фiльмiв та передач чи програм нацiонального виробництва.

На отримання лiцензiї не мають права претендувати телерадiоорганiзацiї, не зареєстрованi у встановленому порядку, а також телерадiоорганiзацiї, створенi полiтичними партiями, професiйними спiлками, релiгiйними органiзацiями та пiдприємствами, якi вони заснували (або виступили спiвзасновниками). У разi, коли кiлька заявникiв мають рiвнi пiдстави для отримання лiцензiї, переважне право на її отримання має заявник, який користувався цiєю лiцензiєю у попереднiй строк, якщо протягом дiї лiцензiї вiн не порушував її умов i вимог чинного законодавства. вони заснували (або виступили спiвзасновниками). У разi коли кiлька заявникiв мають рiвнi пiдстави для отримання лiцензiї, переважним правом на її отримання користується заявник, що використовував цю лiцензiю у попереднiй строк, якщо протягом дiї лiцензiї вiн не порушував її умов i вимог чинного законодавства. (статтю 14 змiнено згiдно iз Законом N 198/95-ВР вiд 02.06.95 р.)

5. Суб’єкти та об’єкти інформаційних відносин в Україні

Суб’єктами інформаційних відносин є:

• громадяни України;
• юридичні особи;
• держава.

Суб’єктами інформаційних відносин відповідно до цього Закону можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Частина 2 статті 200 ЦК України надає право суб’єкту відносин у сфері інформації вимагати усунення його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданими такими правопорушеннями. Відповідно до статті 7 Закону, суб’єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Основним суб’єктом інформаційних відносин, згідно зі статтею 38 Закону «Про інформацію», є власник інформації, який щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії (ч. 3 ст. 38). Інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави (ч. 2ст. 38). Право власності на інформацію має такі підстави: створення інформації своїми силами і за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, і визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації. Отже, відповідно до названого Закону, суб’єктами відносин у сфері інформації є, також, власники та користувачі інформації.

Крім того, ст. 42 Закону називає, також, учасників інформаційних відносин, а саме: громадян, юридичних осіб або державу, які набувають передбачених законом прав і обов’язків у процесі інформаційної діяльності. Основними учасниками Закон називає авторів, споживачів, поширю­вачів інформації, визначаючи їх права та обов’язки у статтях 43 і 44. Серед найважливіших прав — право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію у будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом. При цьому учасники інформаційних відносин зобов’язані поважати інформаційні права інших суб’єктів; використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою); забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин, передбачених статтею 5 Закону; забезпечувати доступ до інформації усім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою, зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку; компенсувати шкоду, заподіяну за порушення законодавства про інформацію. Охорону права на інформацію та неприпустимість зловживання правом на інформацію регламентовано статтями 45 і 46 Закону.

Об’єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

6. Регламентація етичних засад діяльності журналістів України

Журналістська етика — популярна тема серед науковців через свою актуальність та важливість. У більшості підручників для студентів-журналістів як вітчизняних, так і зарубіжних авторів можна знайти інформацію про етичні основи професії. Серед українських авторів, що досліджували питання етики журналіста, відомі О. Кузнецова («Журналістська етика та етикет») та В. Іванова («Журналістська етика»), інші автори. Але правовий аспект етики у цих підручниках розглянуто побіжно.

Дослідження будувалося на тому, що автор обрала два етичні документи, а саме: Декларацію принципів поведінки журналістів (прийнята 1954 р., зі змінами 1986 р.) та Етичний кодекс українського журналіста (ухвалений 2004 р.). Проаналізувавши їх, виділила спільні для обох норми. Після цього, опрацювавши законодавство у сфері мас-медіа, дібрала статті-відповідники в нормативно-правових документах нормам з етичних кодексів. Таким чином підкреслила юридичну вагу етичних засад.

Першим визнаним етичним національним документом журналістів уважають «Хартію професійних обов’язків французьких журналістів», прийняту французьким Національним синдикатом журналістів у 1918 р. Організація Об’єднаних Націй схвалила Кодекс журналістської етики в 1950 р.

Чинним документом є Міжнародні принципи журналістської етики, ухвалені на четвертій Консультативній зустрічі міжнародних і регіональних журналістських організацій, що відбулася в 1983 р. спочатку в Празі, а згодом — у федерації журналістів. До цієї федерації 1992 р. увійшла Спілка журналістів України, членам котрої тепер належить дотримуватися Міжнародних принципів журналістської етики, що їх називають ще «демократичним мінімумом сучасного журналіста».

Усі цивілізовані країни мають письмові документи, в яких закріплені правила етичного поводження журналістів. Серед них можна виділити більш загальні (прийняті переважно Міжнародними організаціями журналістів), які набули міжнародного визнання, зокрема це:

Декларація принципів поведінки журналістів — прийнята на ІІ всесвітньому Конгресі Міжнародної федерації журналістів, Бордо, 25—28 квітня 1954 р.;

Кодекс етичних норм, прийнятий Товариством професійних журналістів, 1996 р.;

Хартія свободи преси, підписана учасниками Всесвітньої конференції Голос Свободи, Лондон, 16 січня 1987 р.;

Далі за поширенням ідуть документи, ухвалені міждержавними інформаційними компаніями (Правила професійної етики для співробітників МТРО «МИР»). А також Європейські документи щодо ЗМІ (документи парламентської асамблеї та Комітету міністрів Ради Європи). Далі — документи державного масштабу, наприклад:

Кодекс етики Товариства професійних журналістів Америки;

Кодекс честі австралійської преси;

Кодекс професійної етики журналістів Азербайджану;

Греція — Принципи деонтології;

Данія — Національний кодекс поведінки журналістів;

Італія — Хартія обов’язків журналістів;

Франція — Хартія професійних обов’язків французьких журналістів;

Кодекс професійної етики російського журналіста;

Етичний кодекс українського журналіста.

Крім цього є документи, в яких закріплені норми, що поширюються на журналістів окремого міста (Декларація московської хартії журналістів), на журналістів окремих сфер діяльності (Етичний кодекс Національної асоціації фоторепортерів, Декларація принципів Американського товариства редакторів газет, Етичний кодекс журналістів електронних ЗМІ), на журналістів окремих редакцій (редакційні статути, настанови, стандарти — Політика газети «Нью-Йорк таймс», Пам’ятка журналіста телекомпанії НТВ, Етичні норми газети «Вашингтон пост» тощо). Фінський учений Ларс Бруун проаналізував 59 національних журналістських кодексів. Його огляд опублікований у збірнику «Професійний кодекс журналізму» 1979 р. Дослідник виявив найбільшу частоту моральних приписів, що трапляються в кодексах [2, 117]. Серед них: точність, вивіреність інформації, недопустимість використання журналістики

Усі ці документи існують, щоби регулювати та обмежувати діяльність журналістів. На сьогодні, в умовах дикого капіталізму, цинізму та виживання, багато хто вважає, що етика не на часі — заживемо краще, ситуація зміниться, тоді всі працюватимуть етично. Але порушення правил етики веде до падіння довіри аудиторії, а отже, в перспективі — до зникнення видання чи передачі взагалі.

На жаль, занадто просто порушувати те, за що немає покарання. Але безкарність не безмежна.

Звісно, в Україні, як і в інших державах світу, етичні кодекси не мають юридичної сили. Але якщо детально проаналізувати українське законодавство, то можна дійти висновку, що норми етики, внесені до етичних кодексів українських журналістів, закріплені і в нормативно-правових актах. Єдина незручність полягає в тому, що норми ці «розкидані» по різних законодавчих документах.

7. Забезпечення гарантії права на інформацію в Україні

Всi громадяни України, юридичнi особи i державнi органи мають право на iнформацiю, що передбачає можливiсть вiльного одержання, використання, поширення та зберiгання вiдомостей, необхiдних їм для реалiзацiї ними своїх прав, свобод i законних iнтересiв, здiйснення завдань i функцiй.

Реалiзацiя права на iнформацiю громадянами, юридичними особами i державою не повинна порушувати громадськi, полiтичнi, економiчнi, соцiальнi, духовнi, екологiчнi та iншi права, свободи i законнi iнтереси iнших громадян, права та iнтереси юридичних осiб.

Кожному громадянину забезпечується вiльний доступ до iнформацiї, яка стосується його особисто, крiм випадкiв, передбачених законами України.

Право на iнформацiю забезпечується:

• обов’язком органiв державної влади, а також органiв мiсцевого i регiонального самоврядування iнформувати про свою дiяльнiсть та прийнятi рiшення;
• створенням у державних органах спецiальних iнформацiйних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до iнформацiї;
• вiльним доступом суб’єктiв iнформацiйних вiдносин до статистичних даних, архiвних, бiблiотечних i музейних фондiв; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфiкою цiнностей та особливими умовами їх схоронностi, що визначаються законодавством;
• створенням механiзму здiйснення права на iнформацiю;
• здiйсненням державного контролю за додержанням законодавства про iнформацiю;
• встановленням вiдповiдальностi за порушення законодавства про iнформацiю.

Режим доступу до інформації — це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації.

Класифікацію відповідно до режиму доступу до інформації За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Завдання контролю за режимом доступу до інформації полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом.

Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну, таємну та службову.

Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Інформація щодо діяльності державних органів влади не може бути віднесена до конфіденційної.

8. Відносини між редакціями друкованих ЗМІ і громадянами та організаціями

Правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації в Україні визначені в Законі «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», в якому встановлені основні положення їх організації і діяльності відповідно до Конституції, Закону «Про інформацію» та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових договорів. У Законі «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» дається поняття друкованих ЗМІ (ст. 1), перелік суб’єктів їх діяльності (ст. 7), чітко і детально викладені положення про принципи їх функціонування в Україні, свободу їх діяльності, порядок заснування і особливості державної реєстрації друкованого засобу, відносини між редакціями державних ЗМІ, громадянами і організаціями, порядок спростування невірогідної поширеної інформації, а також відповідальність за порушення свободи діяльності державних ЗМІ і підстави для звільнення від такої відповідальності.

Аудіовізуальними ЗМІ є радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. ЗМІ представлені відповідними органами: редакціями періодичного друку, теле- і радіомовленням. Цим органам надані відповідні права й обов’язки. Друкований ЗМІ вважається виданим, якщо він підписаний до виходу у світ і надрукований будь-яким тиражем. Сфера розповсюдження ЗМІ не обмежується. Друковані ЗМІ є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими ЗМІ, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю.

Держава гарантує економічну самостійність та забезпечує економічну підтримку діяльності друкованих ЗМІ, запобігає зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції.

Громадяни, юридичні особи, державні органи, а також їхні законні представники мають право вимагати від редакцій друкованих ЗМІ опублікування або спростування поширених про них відомостей, які не відповідають дійсності або принижують їхні честь і гідність. Таке положення закону спрямоване на забезпечення гарантованості, гідності та честі різних суб’єктів державно-правових відносин.

Діяльність друкованих ЗМІ — це збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих ЗМІ з метою її поширення серед читачів. Діяльність друкованих ЗМІ спрямована на отримання прибутку і є підприємницькою діяльністю у цій сфері. Вона здійснюється на підставі законів «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про підприємництво» та інших актів чинного законодавства. Забороняється втручання в діяльність друкованих ЗМІ поза межами, визначеними цими законами.

До суб’єктів діяльності друкованих ЗМІ належать: засновник (співзасновники), його редактор (головний редактор), редакційна колегія, редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив, журналіст, автор, видавець, розповсюджувач.

Друковані ЗМІ в Україні не можуть бути використані для інформації, яка спрямована на: повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганду війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, зазіхання на права та свободи людини; на поширення відомостей, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю, на поширення порнографії, а також з метою вчинення інших кримінальне караних діянь. Забороняється використання друкованих ЗМІ для втручання в особисте життя громадян, посягання на їхні честь і гідність, розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди та згоди його представника.

9. Основні види інформаційної діяльності

Основними видами iнформацiйної дiяльностi є одержання, використання, поширення та зберiгання iнформацiї.

Одержання iнформацiї — це набуття, придбання, накопичення вiдповiдно до чинного законодавства України документованої або публiчно оголошуваної iнформацiї громадянами, юридичними особами або державою.

Використання iнформацiї — це задоволення iнформацiйних потреб громадян, юридичних осiб i держави.

Поширення iнформацiї — це розповсюдження, обнародування, реалiзацiя у встановленому законом порядку документованої або публiчно оголошуваної iнформацiї.

Зберiгання iнформацiї — це забезпечення належного стану iнформацiї та її матерiальних носiїв.

Одержання, використання, поширення та зберiгання документованої або публiчно оголошуваної iнформацiї здiйснюється у порядку, передбаченому цим Законом та iншими законодавчими актами в галузi iнформацiї.

Основними напрямами інформаційної діяльності є: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо. Як пояснювальний принцип категорія «інформаційна діяльність» використовується при вивченні інформаційних процесів.

Однак така «інформатизована» діяльність є тільки засобом досягнення (проміжним результатом) головної мети — продуктивного виробництва, обробки і використання наукових знань (інформаційних ресурсів як раціональної форми їх зберігання) для подолання матеріально-енергетичної та екологічної кризи і забезпечення подальшого розвитку суспільства у всіх сферах життєдіяльності.

Обробка інформації — це вся сукупність операцій (збирання, введення, записування, перетворення, зчитування, зберігання, знищення, реєстрація), що здійснюються за допомогою технічних і програмних засобів, включаючи обмін по каналах передачі даних.

Оброблення інформації — це систематичне виконання операцій над інформацією.

Фізична або юридична особа, якій належить право власності на інформацію, вважається власником інформації.

Держава також встановлює обов’язкові для виконання норми, які передбачають наповнення національного інформаційного фонду України, тобто сукупності інформаційних фондів (інформаційних ресурсів) держави: архівного, бібліотечного, стандартів, архіву друку, фонду фільмів, патентного та інших фондів.

Інформаційну діяльність органів державної влади можна умовно розділити на два види: сукупність дій, пов’язаних із задоволенням інформаційних потреб громадян, юридичних осіб приватного права та інших суб’єктів, а також сукупність дій, пов’язаних із задоволенням власних інформаційних потреб.

Працівників розумової праці, чия професійна діяльність ґрунтується на обробці інформації та отриманні нової, в тому числі тих, хто має високий рівень освіти або пов’ язаний з освітою (зокрема, технічна інтелігенція, вчені, викладачі, студенти тощо), можна вважати інформаційними працівниками.

Особливу інформаційну дієздатність мають співробітники суду, правоохоронних, контрольно-ревізійних та податкових органів, які виконують службові завдання.

10. Використання телебачення і радіомовлення у виборчих кампаніях

Державнi телерадiоорганiзацiї, телерадiоорганiзацiї системи Суспiльного телебачення i радiомовлення забезпечують вiдповiдно на загальнодержавному чи мiсцевому рiвнях однаковi можливостi для ведення передвиборної агiтацiї шляхом безкоштовного надання однакового за обсягом i рiвноцiнного ефiрного часу. (частину 1 статтi 28 змiнено згiдно iз Законом N 595/97-ВР вiд 22.10.97 р.)

Недержавнi телерадiоорганiзацiї можуть надавати кандидатам на посаду Президента України i у народнi депутати, полiтичним партiям час мовлення вiдповiдно до законiв України про вибори Президента України, народних депутатiв України та рiшень Центральної виборчої комiсiї.

Контроль за використанням телебачення i радiомовлення для передвиборної агiтацiї здiйснюється Центральною виборчою комiсiєю та вiдповiдними окружними комiсiями.

У перiод мiж виборами державнi телерадiоорганiзацiї для об’єктивного висвiтлення процесiв та подiй, якi вiдбуваються у суспiльствi, надають полiтичним партiям однаковi можливостi для висловлення своїх поглядiв. (статтю 28 доповнено частиною 6 згiдно iз Законом N 196/98-ВР вiд 05.03.98 р.)

Пiд час проведення виборчих кампанiй з моменту оголошення дати виборiв i пiд час виборiв тимчасове зупинення дiї лiцензiї на право користування каналами мовлення здiйснюється виключно за рiшенням суду, крiм випадкiв трансляцiї програм, що прямо закликають до повалення iснуючого конституцiйного ладу насильницьким шляхом або неконституцiйного порушення територiальної цiлiсностi України. (статтю 28 доповнено частиною 5 згiдно iз Законом N 196/98-ВР вiд 05.03.98 р.)

Телерадiоорганiзацiї та їх керiвники або уповноваженi ними особи не несуть вiдповiдальностi за виступи посадових осiб, представникiв партiй i громадських органiзацiй, кандидатiв на пост Президента України, кандидатiв у депутати всiх рiвнiв та на посади сiльських, селищних, мiських голiв пiд час проведення виборчих кампанiй та пiд час пiдготовки i проведення референдумiв, крiм випадкiв трансляцiї програм, що прямо закликають до повалення iснуючого конституцiйного ладу насильницьким шляхом або неконституцiйного порушення територiальної цiлiсностi України.

Трансляцiя (звiт) сесiй Верховної Ради України, Верховної Ради Республiки Крим проводиться державними телерадiоорганiзацiями у межах встановленого обсягу мовлення i загального фiнансування.

Трансляцiї (звiти) сесiй обласної та iнших мiсцевих Рад народних депутатiв державними телерадiоорганiзацiями здiйснюються на основi договору мiж вiдповiдного рiвня Радою i телерадiоорганiзацiєю.

На вимогу Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-мiнiстра України та Голови Конституцiйного Суду України державнi телерадiоорганiзацiї надають їм час для екстрених офiцiйних виступiв з важливих питань державного життя.

Державнi телерадiоорганiзацiї зобов’язанi передбачати в своїх програмах час i форми та забезпечувати можливостi для виступiв народних депутатiв України з питань їх депутатської дiяльностi. Участь народних депутатiв України у передачах з iнших питань здiйснюється на загальних засадах.

Виступи народних депутатiв мiсцевих Рад з питань їх депутатської дiяльностi в телерадiопрограмах, що транслюються на територiї вiдповiдної Ради, здiйснюються за домовленiстю з мiсцевими телерадiоорганiзацiями.

11. Режим доступу до інформації

Режим доступу до інформації — це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації.

 

За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації.

Завдання контролю за режимом доступу до інформації полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом.

Державний контроль за додержанням встановленого режиму здійснюється спеціальними органами, які визначають Верховна Рада України і Президент України.

У порядку контролю Верховна Рада України може вимагати від урядових установ, міністерств, відомств звіти, які містять відомості про їх діяльність по забезпеченню інформацією заінтересованих осіб (кількість випадків відмови у наданні доступу до інформації із зазначенням мотивів таких відмов; кількість та обґрунтування застосування режиму обмеженого доступу до окремих видів інформації; кількість скарг на неправомірні дії посадових осіб, які відмовили у доступі до інформації, та вжиті щодо них заходи тощо).

Доступ до відкритої інформації забезпечується таким чином:

• систематичною публікацією її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);
• поширенням її засобами масової комунікації;
• безпосереднім наданням її державним органам,юридичним особам, а також зацікавленим громадянам.

Порядок й умови надання громадянам, державним органам, юридичним особам і представникам громадськості відомостей за запитами встановлюються цим Законом або договорами (угодами), якщо надання інформації здійснюється на договірній основі.

Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну й таємну.

Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Стосовно інформації, що є власністю держави й знаходиться в користуванні органів державної влади або органів місцевого самоврядування, підприємств, установ й організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ до неї, тобто надано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання й використання документів та інших носіїв, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України.

Виняток становлять комерційна й банківська інформація, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), й відомості, приховування яких являє собою загрозу життю й здоров’ю людей.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення яких завдає шкоди особі, суспільству й державі.

 

 

12. Регламентація рекламної діяльності на телебаченні та радіомовленні

Відповідно до ст.1 Закону «Про рекламуЦ реклама — це «інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару». І попри те, що рекламна інформація може розповсюджуватися «в будь-якій формі та в будь-який спосіб», рекламодавцям слід знати, що політ їхньої фантазії стосовно змісту реклами та мови, якою викладено таку рекламу, дещо обмежений Законом про рекламу.

А ось порядку розміщення реклами на радіо та телебаченні приділено набагато більше уваги. Так, відповідно до ст.13 Закону про рекламу:

♦ час мовлення, відведений на рекламу на телебаченні та радіо, не може перевищувати 15 відсотків кожного часу мовлення для телерадіоорганізацій будь-якої форми власності, за винятком спеціалізованих рекламних каналів;

♦ забороняється з метою розміщення реклами переривати трансляції сесій Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, офіційних державних заходів і церемоній, виступів Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Голів Конституційного та Верховного Судів України, народних депутатів України, членів Уряду України;

♦ заборонено переривати рекламою дитячі передачі і програми (передачі) новин;

♦ трансляцію концертно-видовищних програм може бути перервано для реклами лише тоді, коли вона триває більше ніж 30 хвилин. А у разі трансляції спортивних програм реклама розміщується у перервах;

♦ не можуть перериватися рекламою (анонсами програм, інформаційними матеріалами) кіно- і телефільми, тривалість яких становить менше ніж 42 хвилин. Якщо кіно- і телефільми тривають від 42 до 70 хвилин, Закон про рекламу допускає одну «рекламну паузу», якщо від 70 до 90 — дві. Забороняється реклама у передачах, розрахованих на дитячу (до 14 років) аудиторію, та спортивних передачах;

♦ ведучі, диктори та інші учасники інформаційних та інформаційно-аналітичних передач не мають права розповідати про вартість і споживчі властивості того чи іншого товару, а також вказувати будь-які реквізити (місцезнаходження, телефон тощо) виробника товару.

Як бачимо, вимоги Закону про рекламу щодо розміщення реклами у засобах масової інформації більше стосуються тих підприємств, які безпосередньо займаються її розміщенням (ЗМІ), а не рекламодавців. Проте підприємства, які обрали такий спосіб розповсюдження реклами, як реклама у ЗМІ, також повинні знати ці вимоги і контролювати їх виконання. Інакше існує ймовірність того, що реклама може бути визнана недобросовісною згідно зі ст. 10 Закону про рекламу (з відповідними наслідками).

Усім особам, які так чи інакше займаються рекламою у ЗМІ (не тільки виробникам і розповсюджувачам реклами, а й рекламодавцям), не варто забувати про те, що на винних у недотриманні вимог законодавства щодо змісту та достовірності реклами накладають штрафи. Дотримання усіма учасниками «рекламного» ринку встановлених законодавством правил контролюють уповноважений орган виконавчої влади (стосовно захисту прав споживачів), Антимонопольний комітет України (стосовно дотримання законодавства про захист економічної конкуренції), Національний комітет України з питань телебачення і радіомовлення (стосовно телерадіоорганізацій усіх форм власності).

В умовах сьогоденної України динаміка розвитку будь-якого соціально-економічного процесу (явища) залежить, насамперед, від об’єктивних зовнішніх умов, здатних прискорювати або гальмувати його. В даному випадку йдеться про наявну нормативно-правову базу рекламної діяльності, напрацьовану впродовж усього періоду існування України як незалежної держави.

13. Цивільна відповідальність журналіста в Україні

Закон Україн „Про телебачення і радіомоволення” лише опосередковано вказує на можливість притягнення до відповідальності не тільки засобу масової інформації, а і його працівників: стаття 67 Закону містить перелік випадків, у яких телерадіоорганізації та їх працівники не несуть відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності.

Але частина 4 статті 42 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” прямо говорить про притягнення до відповідальності авторів інформаційних матеріалів, журналістів редакції, редактора та інших осіб, з дозволу яких було поширено спірні матеріали. Також і стаття 34 Закону України „Про інформаційні агентства” передбачає притягнення до відповідальності за поширення недостовірної інформації суб’єктів діяльності інформаційних агентств, тобто керівника, журналіста. Частина 3 статті 17 Закону України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” покладає на журналіста і засіб масової інформації солідарну відповідальність за заподіяння ними моральної шкоди.

Притягнення у якості відповідачів автора та особи, відповідальної в засобі масової інформації за випуск інформаційних матеріалів, є винаходом судової практики. Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 „Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року передбачено, що в справах про спростування інформації як відповідачі притягаються автор та орган масової інформації, який здійснив випуск інформації. Очевидно, причиною того, що судова практика пішла таким шляхом, є відсутність статусу юридичної особи в багатьох редакцій друкованих засобів масової інформації, що ускладнювало судовий захист прав шляхом пред’явлення позову до конкретного суб’єкта, який би був належним відповідачем.

В принципі, притягнення автора спірного матеріалу в якості співвідповідача є логічним з огляду на те, що виконання журналістом своїх трудових (або інших договірних) обов’язків усе ж має персоналізований характер: журналіст або інша особа, авторський матеріал якої поширюється через засіб масової інформації, реалізує таким чином своє право на вільне вираження думок, поглядів і переконань, вільне поширення інформації. Саме автор статті найкраще може пояснити і обґрунтувати чому він вирішив поширити саме цю інформацію і саме в такій формі.

Другою особливістю цивільно-правової відповідальності засобів масової інформації за поширення недостовірної інформації є скорочений строк позовної давності — один рік по вимогах про спростування інформації, що визначено пунктом 2 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу. Скорочений строк в один рік пов’язаний зі способом відновлення права: спростування інформації; особа, про яку поширено інформацію, має бути зацікавлена в якнайшвидшому спростуванні недостовірної інформації, а тому непред’явлення позову протягом року з часу поширення інформації про особу фактично вказує на те, що в поширенні відповідної інформації особа не вбачає порушення своїх прав, а відновлення права шляхом спростування інформації не матиме достатнього ефекту через тривалий період часу, що пройшов з моменту поширення інформації. У не дуже приємній ситуації зараз опинилися Інтернет-видання, які в жодному законі прямо не згадуються як засоби масової інформації, хоча вони фактично належать до ЗМІ і до них теоретично мав би застосовуватися скорочений строк позовної давності.

Потрібно також зазначити, що вказана норма статті 258 ЦКУ сформульована не досить вдало, оскільки говорить про позовну давність лише по вимогах про спростування інформації, поміщеної в засобах масової інформації, але по відповідних позовах дуже часто поряд із вказаними вимогами пред’являються вимоги про відшкодування моральної шкоди. Про такі вимоги в статті 258 ЦКУ не згадується, на відміну від частини 3 статті 7 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (втратив чинність), яка чітко встановлювала строк позовної давності в один рік як для вимог про спростування інформації, так і для вимог про компенсацію моральної шкоди. Вимоги до засобу масової інформації про відшкодування моральної шкоди, спричиненої поширенням недостовірної інформації, пред’явлені після спливу річного строку позовної давності щодо її спростування, не можна назвати обгрунтованими. Адже якщо не буде відновлене право, порушення якого і спричинило моральну шкоду (тобто не буде спростовано інформацію), не можна остаточно встановити розмір моральної шкоди, моральні страждання можуть продовжуватися і далі, оскільки їх причина не усунута. Але Цивільний кодекс дає потенційному позивачеві строк в один рік для пред’явлення вимоги про усунення цієї причини (про спростування інформації). Тому відповідні положення статті 258 ЦКУ мають бути конкретизовані.

Третьою особливістю відповідальності за поширення недостовірної інформації через засоби масової інформації є особливість основного способу відновлення порушеного права. Restitutio in integrum здійснюється шляхом поширення спростування недостовірної інформації або відповіді особи в тому ж засобі масової інформації та способом, який є найбільш близьким до способу поширення недостовірної інформації (п.п. 8-9 Постанови ПВСУ № 7 від 28 вересня 1990 р.). Такий спосіб відновлення права дозволяє відновити право шляхом донесення спростування приблизно до того ж кола осіб, які спершу отримали були недостовірну інформацію.

 

14. Права та обов’язки журналіста друкованого засобу масової інформації

Здiйснюючи свою дiяльнiсть на засадах професiйної самостiйностi, журналiст використовує права та виконує обов’язки, передбаченi Законом України «Про iнформацiю» та цим Законом.

Журналiст має право:

1) на вiльне одержання, використання, поширення (публiкацiю) та зберiгання iнформацiї;

2) вiдвiдувати державнi органи влади, органи мiсцевого i регiонального самоврядування, а також пiдприємства, установи i органiзацiї та бути прийнятим їх посадовими особами;

3) вiдкрито здiйснювати записи, в тому числi iз застосуванням будь-яких технiчних засобiв, за винятком випадкiв, передбачених законом;

4) на вiльний доступ до статистичних даних, архiвних, бiблiотечних i музейних фондiв; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфiкою цiнностей та особливими умовами їх схоронностi, що визначаються чинним законодавством України;

5) переваги на одержання вiдкритої за режимом доступу iнформацiї;

6) на безкоштовне задоволення запиту щодо доступу до офiцiйних документiв;

7) по пред’явленнi редакцiйного посвiдчення чи iншого документа, що засвiдчує його належнiсть до друкованого засобу масової iнформацiї, перебувати в районi стихiйного лиха, катастроф, в мiсцях аварiй, масових безпорядкiв, на мiтингах i демонстрацiях, на територiях, де оголошено надзвичайний стан;

8) звертатися до спецiалiстiв при перевiрцi одержаних iнформацiйних матерiалiв;

9) поширювати пiдготовленi ним повiдомлення i матерiали за власним пiдписом, пiд умовним iм’ям (псевдонiмом) або без пiдпису (анонiмно);

10) вiдмовлятися вiд публiкацiї матерiалу за власним пiдписом, якщо його змiст пiсля редакцiйної правки суперечить особистим переконанням автора;

11) на збереження таємницi авторства та джерел iнформацiї, за винятком випадкiв, коли цi таємницi обнародуються на вимогу суду.

Журналiст зобов’язаний:

1) дотримуватися програми дiяльностi друкованого засобу масової iнформацiї, з редакцiєю якого вiн перебуває у трудових або iнших договiрних вiдносинах, керуватися положеннями статуту редакцiї;

2) подавати для публiкацiї об’єктивну i достовiрну iнформацiю;

3) задовольняти прохання осiб, якi надають iнформацiю, щодо їх авторства або збереження таємницi авторства;

4) вiдмовлятися вiд доручення редактора (головного редактора) чи редакцiї, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону;

5) представлятися та пред’являти редакцiйне посвiдчення чи iнший документ, що засвiдчує його належнiсть до друкованого засобу масової iнформацiї;

6) виконувати обов’язки учасника iнформацiйних вiдносин;

7) утримуватися вiд поширення в комерцiйних цiлях iнформацiйних матерiалiв, якi мiстять рекламнi вiдомостi про реквiзити виробника продукцiї чи послуг (його адресу, контактний телефон, банкiвський рахунок), комерцiйнi ознаки товару чи послуг тощо.

Журналiст несе вiдповiдальнiсть в межах чинного законодавства за перевищення своїх прав i невиконання обов’язкiв.

15. Права та обов’язки учасників інформаційних відносин

Учасниками інформаційних відносин є громадяни, юридичні особи або держава, які набувають передбачених законом прав і обов’язків у процесі інформаційної діяльності.

Основними учасниками цих відносин є: автори, споживачі, поширювачі, зберігачі (охоронці) інформації.

Учасниками інформаційних відносин є громадяни, юридичні особи або держава, які набувають передбачених законом прав і обов’язків у процесі інформаційної діяльності. Основними учасниками цих відносин є: автори, споживачі, поширювачі, зберігачі (охоронці) інформації.

Учасники інформаційних відносин зобов’язані:

• поважати інформаційні права інших суб’єктів;
• використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою);
• забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин, передбачених статтею 5 цього Закону;
• забезпечувати доступ до інформації усім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою;
• зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку;
• компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.

Права учасників інформаційних відносин Учасники інформаційних відносин мають право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом. Кожний учасник інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на одержання інформації про: діяльність органів державної влади; діяльність народних депутатів; діяльність органів місцевого і регіонального самоврядування та місцевої адміністрації; те, що стосується його особисто.

Забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, накладення заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб.

Забороняються створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.

Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України.

Повноваження органів державної влади з питань діяльності засобів масової інформації визначаються виключно Конституцією та законами України.

16. Склад Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення та порядок її оформлення

Національна рада є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами.

Діяльність Національної ради ґрунтується на принципах законності, незалежності, об’єктивності, прозорості, доступності для громадськості, врахування культурної, ідеологічної та політичної багатоманітності в суспільстві, врахування загальновизнаних міжнародних норм та стандартів у галузі телерадіомовлення, повноти і всебічного розгляду питань та обґрунтованості прийнятих рішень.

Національна рада складається з восьми осіб. З них чотири члени Національної ради призначаються Верховною Радою України і чотири члени Національної ради призначаються Президентом України.

Національна рада є повноважною при призначенні не менше шести її членів. Повноваження члена Національної ради починаються з дня його призначення і тривають п’ять років, за винятком випадків, передбачених Законом України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення». Одна і та сама особа може бути повторно призначена членом Національної ради лише один раз.

Для забезпечення виконання повноважень Національної ради в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі призначаються представники Національної ради.

Для правового, наукового, інформаційного, організаційного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності Національної ради створюється апарат Національної ради.

Основні функції Національної Ради

• контроль за дотриманням законодавства у сфері телерадіомовлення;
• участь у розробці і реалізації державної політики у сфері телерадіомовлення;
• розробка і затвердження Плану розвитку національного телерадіоінформаційного простору;
• здійснення аналізу стану телерадіомовлення в Україні;
• прийняття рішень про створення та розвиток каналів мовлення, мереж мовлення, телемереж, які передбачають використання
• радіочастотного ресурсу;
• сприяння включенню телерадіоорганізацій України до світового інформаційного простору і здійсненню їх діяльності відповідно до міжнародних стандартів;
• участь у розробці пропозицій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері;
• здійснення співробітництва з питань телебачення і радіомовлення з міжнародними організаціями, з органами державної
• влади та неурядовими організаціями інших країн;
• формування тимчасового архіву та архівного фонду телерадіоорганізацій (копій записів програм, що виходять в ефір, відзнятого матеріалу);
• створення та утримання державного архіву телебачення і радіомовлення України у порядку, встановленому законом.

Національна рада у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», Законом України „Про телебачення і радіомовлення”, іншими законами України, міжнародними договорами України, що ратифіковані Верховною Радою України, актами Президента України. Діяльність Національної ради ґрунтується на принципах законності, незалежності, об’єктивності, прозорості, доступності для громадськості, врахування культурної, ідеологічної та політичної багатоманітності в суспільстві, врахування загальновизнаних міжнародних норм та стандартів у галузі телерадіомовлення, повноти і всебічного розгляду питань та обґрунтованості прийнятих рішень.

Діяльність Національної ради є відкритою, а її рішення – доступні для суб’єктів інформаційних відносин.

Основними напрямами діяльності Національної ради є гарантування інформаційної безпеки України, підтримка розвитку вітчизняних телерадіоорганізацій, сприяння збільшенню в ефірі національних телерадіокомпаній частки вітчизняного інформаційного продукту (творів національної культури), розширення загальнонаціональних та регіональних теле- і радіомереж, сприяння розвитку місцевого мовлення та надання ринкових переваг для телерадіопрограм, створених в Україні, заходи з поетапного впровадження цифрового телерадіомовлення.

Національна рада щорічно готує звіт про свою діяльність та подає його до Верховної Ради України і Президента України.

17. Сучасні проблеми свободи слова в Україні

Свобода слова, яка передбачає право і можливість кожного вільно виражати свої погляди і переконання, без перешкод збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, є однією з найважливіших передумов існування демократії. Без неї неможливий вільний і повноцінний розвиток як окремої людини, так і суспільства у цілому. Це підтвердив досвід розвитку інших держав, це має принципове значення і для подальшого демократичного становлення України.

Останнім часом у суспільстві точиться все більше розмов стосовно стану із забезпеченням свободи слова в Україні. Він викликає серйозне занепокоєння не лише громадян, але й міжнародної спільноти. Чим викликаний такий стан справ? У чому полягають проблеми української демократії?

Одним з найсуттєвіших недоліків українського інформаційного ринку, а відтак і причиною порушень прав громадян на свободу слова, недорозвинутості громадянського суспільства є недоступність для переважної більшості населення повної та об’єктивної інформації про стан справ у державі та світі тощо. Незважаючи на те, що інформаційний простір України достатньо насичений, громадяни відчувають певний брак свіжих і тверезих оцінок всього, що відбувається, особливо у політичній сфері.

Інший бік проблеми полягає у тому, що ЗМІ, навіть маючи відповідну інформацію, не можуть донести її до споживачів (читачів, глядачів, слухачів тощо). Головною причиною цього є їх фактична залежність від певних груп інтересів (так званих “кланів”), державних органів та посадових осіб і т.ін.

У країнах так званої “розвинутої демократії” ЗМІ також є залежними. Але умови “диктує” споживач інформації – той, хто купує або передплачує газету чи журнал, вносить абонентську плату за перегляд телепередач, замовляє рекламу тощо. Відповідно, ЗМІ зацікавлені подавати об’єктивну і потрібну громадянам інформацію. В іншому разі вони втратять аудиторію і, як наслідок, прибутки.

Що ж відбувається в Україні? Громадяни не мають реальної змоги купувати послуги ЗМІ (передплачувати газети і журнали, дивитися комерційне телебачення тощо). Тому останні змушені орієнтуватися на тих, хто може фінансово забезпечити їх існування – інвесторів. Інвестори ж, у свою чергу, пов’язані з органами і посадовими особами державної влади. Саме тому, незважаючи на те, що майже 65% українських ЗМІ є приватними, відзначається їх жорстка залежність від держави та місцевих органів влади. Як за таких умов можна говорити про незалежність (а відтак – і об’єктивність) преси, телебачення, журналістської діяльності?

Ще одним засобом забезпечення незалежності ЗМІ у тому числі від впливу посадових осіб і органів державної влади та місцевого самоврядування може бути їх цілеспрямована державна підтримка. Вона може полягати, наприклад, у наданні вітчизняним друкованим ЗМІ на пільгових умовах паперу, поліграфічних та поштових послуг. Це, з одного боку, зробить інформацію більш доступною для громадян, а з іншого, створить ЗМІ принаймні мінімальні необхідні умови для роботи (звичайно, якщо всі вони матимуть рівний доступ до наданих державою пільг). Сьогодні ж такою підтримкою користуються лише державні ЗМІ та ті, що, хоч і є формально приватними, але потрапили під вплив представників влади. Вони отримують кошти з бюджетів, звільняються від орендної плати за використання редакційних приміщень тощо.

Ще однією проблемою, яка позбавляє ЗМІ можливості нормально працювати і тим самим порушує право громадян на свободу слова, є відвертий тиск з боку як окремих посадових осіб, так й інших зацікавлених осіб. Він набуває різних форм: від досить цивілізованих (на перший погляд), як, наприклад, подання судового позову на астрономічні суми, до вкрай жорстоких і кримінально-забарвлених, таких, як вбивства журналістів тощо. Так, лише у 1999 році проти ЗМІ було подано 2258 судових позовів на загальну суму понад 90 млрд. гривень! Широко відомі факти вбивств журналістів В.Бойка, І.Грушецького, О.Мотренка, Б.Дерев’янка та інших. Численні ЗМІ зазнають постійних перевірок державних контролюючих органів (податкових, пожежного нагляду та інших), що заважає їх нормальній роботі. Подібних прикладів багато.

Для вирішення цих проблем пропонується багато шляхів, зокрема, законодавче обмеження максимальних розмірів сум судових позовів, встановлення додаткових гарантій безпеки журналістської діяльності тощо.

18. Права та обов’язки телерадіоорганізацій та їх працівників

Журналіст телерадіоорганізації має право:

а) брати участь у зборах творчого колективу телерадіоорганізації, вносити пропозиції щодо розгляду ними питань;

б) пропонувати кандидатури до складу редакційної ради телерадіоорганізації, бути обраним до її складу;

в) звертатися до редакційної ради телерадіоорганізації щодо порушень прав телерадіожурналістів, вимог щодо заборони цензури і втручання у творчу діяльність телерадіоорганізації, порушень редакційного статуту телерадіоорганізації.

г) інші права, які випливають із цього статуту, установчих документів телерадіоорганізації, укладеного ним з телерадіоорганізацією трудового договору та законодавства.

Журналіст телерадіоорганізації зобов’язаний:

а) дотримуватися програмної концепції телерадіоорганізації, керуватися її статутом;

б) перевіряти достовірність одержаної ним інформації;

в) не допускати поширення інформації, поширення якої заборонено законодавством;

г) не використовувати своє службове становище у власних інтересах або в інтересах інших осіб, з якими він знаходиться в особистих, фінансових або договірних відносинах;

ґ) виконувати інші вимоги, які випливають із цього статуту, установчих документів телерадіоорганізації, укладеного ним з телерадіоорганізацією трудового договору та законодавства.

Редакційна рада телерадіоорганізації є дорадчим органом на який покладається:

1) контроль за дотриманням прав телерадіожурналістів, вимог щодо заборони цензури та втручання у творчу діяльність телерадіоорганізації;

2) контроль за дотриманням телерадіожурналістами цього статуту;

3) внесення на розгляд органів управління телерадіоорганізації питання про відсторонення від керівництва телерадіоорганізацією або її окремими підрозділами осіб, які порушували редакційний статут та/або вимоги законодавства щодо прав телерадіожурналістів, заборони цензури і втручання у творчу діяльність телерадіоорганізацій, про призначення службового розслідування і звільнення цих осіб відповідно до закону в разі підтвердження наявності зазначених порушень.

Редакційна рада телерадіоорганізації складається з чотирьох осіб, половина з яких обирається творчим колективом телерадіоорганізації, а половина – призначається власником телерадіоорганізації або уповноваженим ним органом.

Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний призначити своїх представників у редакційній раді протягом семи днів з дня затвердження цього статуту. Власник або уповноважений ним орган має право в будь-який час замiнити свого представника, сповiстивши про це iнших членів редакційної ради.

Члени редакційної ради, які обираються творчим колективом, затверджуються загальними зборами (конференцією) творчого колективу. Власник телерадіоорганізації зобов’язаний створити умови для проведення загальних зборів (конференції) творчого колективу в робочий час, зокрема надати приміщення та забезпечити можливість присутності всіх журналістів телерадіоорганізації.

Творчий працiвник телерадiоорганiзацiї зобов’язаний:

а) дотримувати програмної концепцiї телерадiоорганiзацiї, керуватися її статутом;

б) перевiряти достовiрнiсть одержаної ним iнформацiї;

в) не допускати розповсюдження iнформацiї, передбаченої частиною другою статтi 2 цього Закону;

г) не допускати випадкiв розповсюдження в телерадiопрограмах вiдомостей, якi порушують права i законнi iнтереси громадян, принижують їх честь i гiднiсть;

д) виконувати iншi вимоги, якi випливають з цього Закону i статуту телерадiоорганiзацiї та укладеного ним з телерадiоорганiзацiєю трудового договору.

Обов’язки, передбаченi частиною першою цiєї статтi, поширюються i на позаштатних працiвникiв телерадiоорганiзацiї.

У разi висунення творчого телерадiопрацiвника кандидатом на виборнi посади вiн має рiвнi з iншими кандидатами права у використаннi телебачення i радiомовлення.

Творчий телерадiопрацiвник не має права використовувати своє службове становище в iнтересах кандидата, довiреною особою якого вiн є.

 

19. Акредитація журналістів ЗМІ при органах державної влади та органах місцевого самоврядування

Акредитація — це реєстрація працівників ЗМІ при Житомирському апеляційному адміністративному суді (далі ЖААС). Право на акредитацію при ЖААС мають зареєстровані відповідно до чинного законодавства України ЗМІ незалежно від форм власності і складу засновників.

Акредитація журналістів, працівників ЗМІ при ЖААС здійснюється на добровільній основі та передбачає добросовісне виконання журналістами та працівниками ЗМІ їх професійних обов’язків з дотриманням вимог Конституції, законів України, інших нормативно-правових актів, норм професійної етики та моральних засад суспільства.

Акредитація представників ЗМІ проводиться з метою забезпечення прав журналістів і прав громадян на отримання інформації, забезпечення гласності та підвищення поінформованості територіальної громади, всебічного, повного, оперативного та вільного розповсюдження достовірної інформації про діяльність ЖААС.

Акредитація журналістів і технічних працівників проводиться щорічно. Повноваження акредитованого представника ЗМІ дійсні з 01 січня до 31 грудня року, на який проводиться акредитація.

Організація взаємодії ЖААС зі ЗМІ, в тому числі акредитація журналістів і технічних працівників, здійснюється прес-секретарем ЖААС.

За відповідним розпорядженням керівника апарату ЖААС та на основі здійсненого прес-секретарем аналізу поданих ЗМІ документів спеціалістом з кадрової роботи видаються акредитаційні посвідчення таких видів:

— постійна акредитація (на рік) надається журналістам та технічним працівникам ЗМІ, які постійно висвітлюють роботу суду;

— тимчасова акредитація надається журналістам та технічним працівникам ЗМІ на термін для виконання конкретного редакційного завдання або для заміщення постійно акредитованих журналістів у разі їх хвороби, відпустки, відрядження.

Заявка на акредитацію чи додаткову акредитацію для журналістів і технічних працівників ЗМІ подається прес-секретарю ЖААС суду на бланку редакції ЗМІ за підписом керівника ЗМІ, завіреним печаткою.

Вітчизняні ЗМІ у заявці на акредитацію чи додаткову акредитацію зазначають:

— засновників або видавців ЗМІ;

— його статутні завдання;

— періодичність випуску, тираж на час подання заявки (для друкованих ЗМІ);

— сферу (регіон) поширення ЗМІ;

— адресу ЗМІ;

— номери телефонів керівників ЗМІ;

— номери телефонів, факсу та електронну адресу служби інформації ЗМІ;

— потребу ЗМІ в кількості індивідуальних акредитаційних посвідчень або акредитаційних посвідчень тимчасової акредитації;

— список журналістів і технічних працівників, прізвище, ім’я та по батькові яких вписуватиметься в акредитаційному посвідчені; по дві фотографії кожного журналіста і технічного працівника, які користуватимуться індивідуальними акредитаційними посвідченнями.

Теле-, радіоорганізації до заявки на акредитацію додають копію ліцензії на право використання каналу та часу мовлення; теле-, радіомовні організації — виробники продукції (студії-виробники) — копію договору з теле-, радіомовною організацією на трансляцію програм або ефірну довідку про трансляцію програм.

20. Права телеглядачів і радіослухачів

Телеглядачі і радіослухачі мають право:

• приймати програми телерадіоорганізацій, які доступні для прийому на території України;
• одержувати інформацію про розклад передач;
• звертатися до телерадіоорганізації, її засновників, Національної ради, Державного комітету телебачення і радіомовлення України із зауваженнями та пропозиціями щодо змісту і технічної якості відповідних програм або передач і отримувати письмово або безпосередньо у передачах відповідь на звернення;
• у порядку, визначеному законом, спростовувати інформацію про них, поширену телерадіоорганізацією.

Національна рада в межах своїх повноважень забезпечує права телеглядачів і радіослухачів, які передбачені чинним законодавством України.

Телеглядачі і радіослухачі мають право звертатися до Національної ради з порадами, пропозиціями, зауваженнями і скаргами.

Національна рада зобов’язана у визначений законодавством термін дати адресатові аргументовану відповідь.

Національна рада щомісячно має здійснювати аналіз порад, пропозицій, зауважень і скарг громадян щодо діяльності телерадіоорганізацій і вживати практичних заходів щодо з’ясування суті проблем та подолання недоліків у задоволенні потреб громадян на одержання необхідної їм інформації.

Національна рада систематично інформує громадян України про свою діяльність у газетах «Голос України», «Урядовий кур’єр» та інших засобах масової інформації.

Національна рада організовує проведення досліджень аудиторії чи інші соціологічні дослідження з проблем розвитку телебачення і радіомовлення, а також опитування аудиторії щодо популярності та якості створених телерадіоорганізаціями програм чи передач.

1. При створенні, підготовці та розповсюдженні телерадіопрограм та передач телерадіоорганізації і провайдери програмної послуги зобов’язані дотримуватися вимог законодавства України про захист суспільної моралі.
2. Телерадіоорганізаціям забороняється розповсюджувати, а також анонсувати програми та передачі, які можуть зашкодити фізичному, інтелектуальному і духовному розвитку неповнолітніх та юнацтва, крім як протягом ефірного часу в добовому відрізку з 23.00 до 6.00 та на каналах з обмеженим доступом.

Такі програми або передачі повинні мати спеціальне попередження і відповідно позначатися в розкладі програм телерадіоорганізацій та спеціально позначатися безпосередньо перед їх трансляцією.

3. У програмах та передачах телерадіоорганізації не мають права без письмової згоди батьків або осіб, що їх замінюють, а також відповідних правоохоронних органів розголошувати будь-яку інформацію, яка:

може сприяти ідентифікації особи неповнолітнього правопорушника;

стосується факту самогубства неповнолітнього.

21. Форми і порядок висвітлення діяльності  органів державної влади та органів місцевого самоврядування

Інформаційний супровід діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування регламентований низкою законодавчих актів, передусім, Законом України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» (1997). Цей закон передбачає необхідність створення в органах державної влади та місцевого самоврядування спеціальних інформаційних служб (інформаційні управління, інформаційно-аналітичні підрозділи, прес-служби, прес-центри, управління і центри громадських зв’язків, прес-бюро, прес-секретарі та прес-аташе з відповідним апаратом). Напрями діяльності цих служб достатньо різноманітні.

1. Збір, аналіз, обробка та оперативне надання інформації про діяльність управлінських органів засобам масової інформації. Для цього використовуються наступні форми підготовки й оприлюднення інформації:

• випуск і поширення бюлетенів (спеціальних бюлетенів), прес-релізів, оглядів, інформаційних збірників, експрес-інформації й т.п.;
• проведення прес-конференцій, брифінгів, організація інтерв’ю з керівниками органів державної влади й органів місцевого самоврядування для працівників вітчизняних і закордонних засобів масової інформації;
• підготовка й проведення теле- і радіопередач;
• забезпечення публікацій (виступів) у засобах масової інформації керівників або інших відповідальних працівників органів державної влади й органів місцевого самоврядування;
• створення архівів інформації про діяльність органів державної влади й органів місцевого самоврядування;

ІІ. Здійснення самостійно або за допомогою професійних компаній відео- і аудиозаписів офіційних заходів, згідно ст. 17 цього Закону: засідань Верховної Ради України, урочистостей за участю Президента України, засідань Кабінету Міністрів України, Верховного Суду України, Конституційного Суду України. Для таких записів установлюється безстроковий режим зберігання в державних архівах.

III. Ведення державної й галузевої статистичної звітності; створення і ведення галузевих баз даних статистичної інформації; розробка й видання статистичних збірників.

1. Проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт із проблем інформаційних технологій, телекомунікаційних мереж і систем, створення й актуалізації інформаційних ресурсів.
2. Виконання культурно-просвітницьких завдань. Наприклад, у кожному закордонному посольстві країни існує створений відповідно до Указу Президента України від 2006 року культурно-інформаційний Центр. Основними його завданнями є:

• сприяння розвитку міжнародного співробітництва України з державою перебування в області культури, освіти, науки й техніки, туризму, фізичної культури й спорту;
• поширення в державі перебування інформації про Україну; ознайомлення громадян держави перебування з історією й культурою України, сприяння вивченню української мови на території цієї держави;
• підтримка зв’язків з українцями за кордоном, сприяння задоволенню їх культурно-мовних, інформаційних і інших потреб;
• поширення інформації про туристичні можливості й привабливість України, сприяння співробітництву з державою перебування в туристичній області.

22. Діяльність та статус інформаційних агентств в Україні

Інформаційними агентствами згідно з Законом є зареєстровані як юридичні особи суб’єкти інформаційної діяльності, що діють з метою надання інформаційних послуг.

Під представництвом інформаційного агентства в Україні в цьому Законі слід розуміти зареєстровану в Україні відповідно до чинного законодавства як суб’єкт інформаційної діяльності будь-яку установу (бюро, представництво, корпункт тощо), що представляє в Україні державне або недержавне інформаційне агентство, зареєстроване як юридична особа згідно з чинним законодавством відповідної країни, і яке здійснює свою діяльність в Україні у сфері інформації відповідно до Закону України «Про інформацію».

Свобода діяльності інформаційних агентств гарантується Конституцією України та чинним законодавством.

Забороняється цензура інформації, поширюваної інформаційними агентствами.

Інформаційні агентства не мають права у своїх матеріалах розголошувати дані, що становлять державну таємницю, або іншу інформацію, яка охороняється законодавством, закликати до насильницької зміни або повалення існуючого конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підриву її безпеки, вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розпалювати расову, національну, релігійну ворожнечу, розповсюджувати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень, принижує честь і гідність людини, а також інформацію, яка ущемляє законні права й інтереси громадян, давати оцінку щодо винуватості осіб у здійсненні злочину, вказувати на особу, яка ніби скоїла злочин до рішення суду, публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування.

Діяльність інформаційних агентств — це збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції.

Випуск та розповсюдження інформаційними агентствами власної продукції з метою отримання прибутку є підприємницькою діяльністю у цій сфері і здійснюється на основі чинного законодавства України.

Суб’єктами діяльності інформаційних агентств є:

• засновник (співзасновники) інформаційного агентства;
• його керівник (директор, генеральний директор, президент та ін.);
• трудовий колектив;
• творчий колектив;
• журналіст інформаційного агентства;
• спеціаліст у галузі засобів комунікації;
• автор або власник інформації;
• видавець (виробник) продукції інформаційного агентства;
• розповсюджувач продукції інформаційного агентства;
• споживач продукції інформаційного агентства.

Інформаційне агентство може виступати як засновник (співзасновник) інших засобів масової інформації, бути автором або власником інформації, видавцем (виробником) інформаційної продукції, розповсюджувачем і споживачем інформаційної продукції.

Інформаційне агентство набуває статусу юридичної особи з моменту його державної реєстрації у порядку, встановленому чинним законодавством України.

Інформаційне агентство діє на підставі свого статуту (положення), яким визначаються його мета та завдання, функції та порядок діяльності.

Статут (положення) інформаційного агентства затверджується засновником (співзасновниками) відповідно до чинного законодавства України.

У статуті (положенні) зазначаються відомості про інформаційне агентство, а також положення, встановлені актами законодавства України щодо установчих документів суб’єктів підприємництва.

Основними видами інформаційних агентств є державні та недержавні інформаційні агентства України та іноземні інформаційні агентства, які діють в Україні через свої представництва.

23. Порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні друкованими ЗМІ

Законом України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» (1997) передбачена необхідність створення в органах державної влади та місцевого самоврядування спеціальних інформаційних служб (інформаційні управління, інформаційно-аналітичні підрозділи, прес-служби, прес-центри, управління і центри громадських зв’язків, прес-бюро, прес-секретарі та прес-аташе з відповідним апаратом). Напрями діяльності цих служб достатньо різноманітні.

1. Збір, аналіз, обробка та оперативне надання інформації про діяльність управлінських органів засобам масової інформації. Для цього використовуються наступні форми підготовки й оприлюднення інформації:

• випуск і поширення бюлетенів (спеціальних бюлетенів), прес-релізів, оглядів, інформаційних збірників, експрес-інформації й т.п.;
• проведення прес-конференцій, брифінгів, організація інтерв’ю з керівниками органів державної влади й органів місцевого самоврядування для працівників вітчизняних і закордонних засобів масової інформації;
• підготовка й проведення теле- і радіопередач;
• забезпечення публікацій (виступів) у засобах масової інформації керівників або інших відповідальних працівників органів державної влади й органів місцевого самоврядування;
• створення архівів інформації про діяльність органів державної влади й органів місцевого самоврядування;

ІІ. Здійснення самостійно або за допомогою професійних компаній відео- і аудиозаписів офіційних заходів, згідно ст. 17 цього Закону: засідань Верховної Ради України, урочистостей за участю Президента України, засідань Кабінету Міністрів України, Верховного Суду України, Конституційного Суду України. Для таких записів установлюється безстроковий режим зберігання в державних архівах.

III. Ведення державної й галузевої статистичної звітності; створення і ведення галузевих баз даних статистичної інформації; розробка й видання статистичних збірників.

1. Проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт із проблем інформаційних технологій, телекомунікаційних мереж і систем, створення й актуалізації інформаційних ресурсів.
2. Виконання культурно-просвітницьких завдань. Наприклад, у кожному закордонному посольстві країни існує створений відповідно до Указу Президента України від 2006 року культурно-інформаційний Центр. Основними його завданнями є:

• сприяння розвитку міжнародного співробітництва України з державою перебування в області культури, освіти, науки й техніки, туризму, фізичної культури й спорту;
• поширення в державі перебування інформації про Україну; ознайомлення громадян держави перебування з історією й культурою України, сприяння вивченню української мови на території цієї держави;
• підтримка зв’язків з українцями за кордоном, сприяння задоволенню їх культурно-мовних, інформаційних і інших потреб;
• поширення інформації про туристичні можливості й привабливість України, сприяння співробітництву з державою перебування в туристичній області.

24. Компетенція, повноваження та функції Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення

Основні функції Національної Ради

• контроль за дотриманням законодавства у сфері телерадіомовлення;
• участь у розробці і реалізації державної політики у сфері телерадіомовлення;
• розробка і затвердження Плану розвитку національного телерадіоінформаційного простору;
• здійснення аналізу стану телерадіомовлення в Україні;
• прийняття рішень про створення та розвиток каналів мовлення, мереж мовлення, телемереж, які передбачають використання радіочастотного ресурсу;
• сприяння включенню телерадіоорганізацій України до світового інформаційного простору і здійсненню їх діяльності відповідно до міжнародних стандартів;
• участь у розробці пропозицій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері;
• здійснення співробітництва з питань телебачення і радіомовлення з міжнародними організаціями, з органами державної
• влади та неурядовими організаціями інших країн;
• формування тимчасового архіву та архівного фонду телерадіоорганізацій (копій записів програм, що виходять в ефір, відзнятого матеріалу);
• створення та утримання державного архіву телебачення і радіомовлення України у порядку, встановленому законом.

Національна рада у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», Законом України „Про телебачення і радіомовлення”, іншими законами України, міжнародними договорами України, що ратифіковані Верховною Радою України, актами Президента України. Діяльність Національної ради ґрунтується на принципах законності, незалежності, об’єктивності, прозорості, доступності для громадськості, врахування культурної, ідеологічної та політичної багатоманітності в суспільстві, врахування загальновизнаних міжнародних норм та стандартів у галузі телерадіомовлення, повноти і всебічного розгляду питань та обґрунтованості прийнятих рішень.

Діяльність Національної ради є відкритою, а її рішення – доступні для суб’єктів інформаційних відносин.

Основними напрямами діяльності Національної ради є гарантування інформаційної безпеки України, підтримка розвитку вітчизняних телерадіоорганізацій, сприяння збільшенню в ефірі національних телерадіокомпаній частки вітчизняного інформаційного продукту (творів національної культури), розширення загальнонаціональних та регіональних теле- і радіомереж, сприяння розвитку місцевого мовлення та надання ринкових переваг для телерадіопрограм, створених в Україні, заходи з поетапного впровадження цифрового телерадіомовлення.

Національна рада щорічно готує звіт про свою діяльність та подає його до Верховної Ради України і Президента України.

25. Охорона в Україні інформації, яка віднесена до державної таємниці

Порядок віднесення інформації до державної таємниці визначений Законом України «Про державну таємницю». Згідно зі ст. 8 цього Закону до державної таємниці належить інформація:

1) у сфері оборони:

– про зміст стратегічних й оперативних планів та інших документів бойового управління, підготовку та проведення військових операцій, стратегічне та мобілізаційне розгортання військ, а також про інші найважливіші показники, які характеризують організацію, чисельність, дислокацію, бойову і мобілізаційну готовність, бойову та іншу військову підготовку, озброєння та матеріально-технічне забезпечення Збройних сил України та інших військових формувань;

– про напрями розвитку окремих видів озброєння, військової і спеціальної техніки, їх кількість, тактико-технічні характеристики, організацію і технологію виробництва, наукові, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, пов’язані з розробленням нових зразків озброєння, військової і спеціальної техніки або їх модернізацією, а також про інші роботи, що плануються або здійснюються в інтересах оборони країни;

– про сили і засоби Цивільної оборони України, можливості населених пунктів, регіонів та окремих об’єктів для захисту, евакуації і розосередження населення, забезпечення його життєздатності та виробничої діяльності об’єктів народного господарства у воєнний час або в умовах надзвичайних ситуацій;

– про геодезичні, гравіметричні, картографічні та гідрометеорологічні дані і характеристики, які мають значення для оборони країни;

2) у сфері економіки, науки і техніки:

– про мобілізаційні плани і мобілізаційні потужності господарства України, запаси та обсяги постачання стратегічних видів сировини і матеріалів, а також зведені відомості про номенклатуру та рівні накопичення, про загальні обсяги поставок, відпуску, закладання, освіження, розміщення і фактичні запаси державного резерву;

– про використання транспорту, зв’язку, потужностей інших галузей та об’єктів інфраструктури держави в інтересах забезпечення її безпеки;

– про плани, зміст, обсяг, фінансування та виконання державного замовлення для забезпечення потреб оборони та безпеки;

– про плани, обсяги та інші найважливіші характеристики добування, виробництва та реалізації окремих стратегічних видів сировини і продукції;

– про державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи, коштовного каміння, валюти та інших цінностей, операції, пов’язані з виготовленням грошових знаків і цінних паперів, їх зберіганням, охороною і захистом від підроблення, обігом, обміном або вилученням з обігу, а також про інші особливі заходи фінансової діяльності держави;

– про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність та національну безпеку України;

3) у сфері зовнішніх відносин:

– про директиви, плани, вказівки делегаціям і посадовим особам з питань зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України, спрямовані на забезпечення її національних інтересів і безпеки;

– про військове, науково-технічне та інше співробітництво України з іноземними державами, якщо розголошення відомостей про це завдаватиме шкоди національній безпеці України;

– про експорт та імпорт озброєння, військової і спеціальної техніки, окремих стратегічних видів сировини і продукції;

4) у сфері державної безпеки та охорони правопорядку:

– про особовий склад органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність;

– про засоби, зміст, плани, організацію, фінансування та матеріально-технічне забезпечення, форми, методи і результати оперативно-розшукової діяльності; про осіб, які співпрацюють або раніше співпрацювали на конфіденційній основі з органами, що проводять таку діяльність; про склад і конкретних осіб, що є негласними штатними працівниками органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність;

– про організацію та порядок здійснення охорони адміністративних будинків та інших державних об’єктів, посадових та інших осіб, охорона яких здійснюється відповідно до Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»;

– про систему урядового та спеціального зв’язку;

– про організацію, зміст, стан і плани розвитку криптографічного захисту секретної інформації, зміст і результати наукових досліджень у сфері криптографії;

– про системи та засоби криптографічного захисту секретної інформації, їх розроблення, виробництво, технологію виготовлення та використання;

– про державні шифри, їх розроблення, виробництво, технологію виготовлення та використання;

– про організацію режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, державні програми, плани та інші заходи у сфері охорони державної таємниці;

– про організацію, зміст, стан і плани розвитку технічного захисту секретної інформації;

– про результати перевірок, здійснюваних згідно з законом прокурором у порядку відповідного нагляду за додержанням законів, та про зміст матеріалів дізнання, досудового слідства та судочинства з питань, зазначених у цій статті сфер;

– про інші засоби, форми і методи охорони державної таємниці.

Для охорони державної таємниці впроваджуються:

– єдині вимоги до виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обліку матеріальних носіїв секретної інформації;

– дозвільний порядок провадження органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями діяльності, пов’язаної з державною таємницею;

– обмеження оприлюднення, передачі іншій державі або поширення іншим шляхом секретної інформації;

– обмеження щодо перебування та діяльності в Україні іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, їх доступу до державної таємниці, а також розташування і переміщення об’єктів та технічних засобів, що їм належать;

– особливості здійснення органами державної влади їх функцій щодо органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, діяльність яких пов’язана з державною таємницею;

– режим секретності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, що проводять діяльність, пов’язану з державною таємницею;

– спеціальний порядок допуску та доступу громадян до державної таємниці;

– технічний та криптографічний захисти секретної інформації.

26. Укази Президента України щодо інформаційної діяльності в Україні

Десятого грудня 2010 року Президент України видав указ «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 листопада 2010 року «Про виклики та загрози національній безпеці України у 2011 році»

Так, указом доручається Кабінету Міністрів України:

• розробити за участю Служби безпеки України та подати у двомісячний строк на розгляд Ради національної безпеки і оборони України пропозиції щодо створення єдиної загальнодержавної системи протидії кіберзлочинності;
• у тримісячний строк розглянути питання вдосконалення державної політики в інформаційній сфері та внести в установленому порядку на розгляд Президентові України відповідні пропозиції;
• розробити та затвердити план заходів щодо підвищення ефективності висвітлення діяльності органів виконавчої влади, зокрема щодо поширення інформації про здійснювані в Україні реформи;
• розробити за участю Служби безпеки України та затвердити перелік об’єктів, що мають важливе значення для забезпечення національної безпеки і оборони України та потребують першочергового захисту від кібернетичних атак.

Напередодні, 9 грудня 2010 року Президент України указом № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»реформував кілька органів, дотичних до медійної сфери.

Так, указом Державний департамент інтелектуальної власності реорганізується у Державну службу інтелектуальної власності України, утворюється новий орган — Державна служба України з питань захисту персональних даних, як уповноважений державний орган щодо реєстрації баз персональних даних.

Крім того, указом утворюється Державна реєстраційна служба України, на яку покладаються функції з реалізації державної політики у сфері реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, у сфері реєстрації релігійних організацій, а також функції Міністерства юстиції України з реалізації державної політики у сфері реєстрації. Таким чином, функція реєстрації друкованих ЗМІ та інформаційних агентств також може перейти до новоствореної інституції.

Кабінету Міністрів України доручено вирішити в установленому порядку питання щодо ліквідації Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі.

27. Організація діяльності друкованих ЗМІ

Діяльність друкованих засобів масової інформації — це збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів.

Діяльність друкованих засобів масової інформації, спрямована на отримання прибутку, є підприємницькою діяльністю у цій сфері і здійснюється на основі цього Закону, Закону України «Про підприємництво» та інших актів чинного законодавства України.

Діяльність друкованих засобів масової інформації забезпечується самостійністю її суб’єктів у всіх видах відносин, пов’язаних із здійсненням їх прав і обов’язків. Втручання в діяльність друкованих засобів масової інформації поза межами, визначеними цим Законом, забороняється.

Діяльність друкованих засобів масової інформації у сфері виробництва та розповсюдження реклами здійснюється відповідно до Закону України «Про рекламу».

Діяльність друкованих засобів масової інформації, пов’язана з передвиборною агітацією чи політичною рекламою під час виборчого процесу або процесу референдуму, провадиться з урахуванням вимог законодавства про вибори та референдуми.

До суб’єктів діяльності друкованих засобів масової інформації належать засновник (співзасновники) друкованого засобу масової інформації, його редактор (головний редактор), редакційна колегія, редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив, журналіст, автор, видавець, розповсюджувач.

Засновник (співзасновники) може об’єднувати в одній особі редакцію, видавця, розповсюджувача.

Редакція має право виступати засновником (співзасновником), видавцем, розповсюджувачем.

Право на заснування друкованого засобу масової інформації належить:

• громадянам України, громадянам інших держав та особам без громадянства, не обмеженим у цивільній правоздатності та цивільній дієздатності;
• юридичним особам України та інших держав;
• трудовим колективам підприємств, установ і організацій на підставі відповідного рішення загальних зборів (конференції).

Особа, яка заснувала друкований засіб масової інформації, є його засновником.

Особи, які об’єдналися з метою спільного заснування видання, вважаються його співзасновниками.

Відносини між співзасновниками друкованого засобу масової інформації, а також співзасновниками-підприємцями щодо його заснування та діяльності визначаються установчим договором, який укладається між ними відповідно до чинного законодавства України. Установчим договором передбачається розподіл між співзасновниками обов’язків щодо виробничого, фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності створюваного ними друкованого засобу масової інформації.

Якщо одним із співзасновників є фізична особа, установчий договір засвідчується в нотаріальному порядку.

Спори, що виникають між співзасновниками друкованого засобу масової інформації при укладанні, виконанні та розірванні установчого договору, вирішуються в порядку, встановленому чинним законодавством України.

28. Соціальна рекламна інформація в Україні

Соціальна рекламна інформація — це інформація державних органів з питань здорового способу життя, охорони здоров’я, охорони природи, збереження енергоресурсів, профілактики правопорушень, соціального захисту та безпеки населення, яка не має комерційного характеру. В такій рекламі не повинні згадуватись конкретна продукція та її виробники. Особи, які здійснюють на безоплатній основі діяльність щодо виробництва і розповсюдження соціальної рекламної інформації, передачі свого майна, в тому числі коштів, іншим особам для виробництва і розповсюдження соціальної рекламної інформації, користуються пільгами, передбаченими законодавством щодо благодійної діяльності. Розповсюджувачі реклами, діяльність яких повністю або частково фінансується за рахунок державного бюджету, повинні розміщувати соціальну рекламну інформацію державних органів безкоштовно в обсязі не менше 5 відсотків ефірного часу (друкованої площі), відведеного для реклами.

Соціальна реклама використовує ті самі рекламні технології, які застосовуються при просуванні на ринок комерційних товарів і послуг. Носіями рекламної інформації є: телебачення, радіо, друковані засоби масової інформації (газети, журнали тощо), зовнішні рекламоносії (окремі спеціальні конструкції, щити, екрани), внутрішні рекламоносії (будь-які носії реклами, розміщені всередині будинків, приміщень, споруд тощо). У цьому випадку вони можуть послугувати для інформування, освіти та мотивації широких верств населення щодо соціальних проблем.

Соціальна реклама направлена на боротьбу з проблемами, на які ми намагаємось не зважати в повсякденному житті: наркоманію, алкоголізм, суспільно небезпечні хвороби, що мають епідеміологічний характер (СНІД, туберкульоз, вірусний гепатит, масові сезонні захворювання та ін.). Більш того, реклама здатна мотивувати до праці та легальної зайнятості, слугувати професійній орієнтації молоді та популяризації актуальних на ринку праці робітничих професій, а також інформування про ризики нелегального працевлаштування за кордоном. Вона спрямовує зусилля суспільства на вирішення кризових тенденцій щодо демографії та підтримки соціально вразливих верств населення (малозабезпечені, безробітні, багатодітні родини, ветерани, пенсіонери, інваліди, діти-сироти та ін.). Реклама також висвітлює питання про захист оточуючого середовища та вирішення певного кола екологічних проблем.

В Україні соціальна реклама є сьогодні найменш розвинутою галуззю у сфері маркетингових і суспільно політичних комунікацій. На сьогодні загальні витрати на соціальну рекламу складають на рік суму близько 200 млн грн, що у 9 – 12 разів нижче ніж у країнах Євросоюзу. Виходячи із зазначеного вище показника, можна прорахувати, що на кожного громадянина України на рік припадає соціальної реклами на 4 грн 17 коп. Сьогодні ми маємо декілька хороших роликів Фонду АнтиСнід О. Франчук, благодійні акції від мобільних операторів та кілька принтів від різноманітних компаній. На цьому перелік закінчується, з чого можна зробити висновок, що в Україні немає зацікавленості соціальною тематикою.

Такий стан не є виправданим: оскільки, згідно із законодавством України щодо благодійної діяльності, держава надає пільги особам, які здійснюють на безоплатній основі діяльність з виробництва і розповсюдження соціальної рекламної інформації. Крім того, розповсюджувачі реклами, діяльність яких повністю або частково фінансується за рахунок державного бюджету, повинні розміщувати соціальну рекламну інформацію державних органів безкоштовно в обсязі не менше 5 % ефірного часу (друкованої площі), відведеного для реклами.

29. Організація і здійснення видавничої справи в Україні

Книги та інша видавнича продукція є, мабуть, одним з найважливіших досягненням людства, без якого було б неможливим становлення сучасного суспільства та подальший його розвиток.

Видавнича справа – сфера суспільних відносин, що поєднує в собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фізичних осіб, зайнятих створенням, виготовленням і розповсюдженням видавничої продукції.

Книговидавнича справа (складова частина видавничої справи) – це сфера суспільних відносин, що поєднує в собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фізичних осіб, які займаються створенням, виготовленням і розповсюдженням книжкової продукції.

Закон України „Про видавничу справу” від 5 червня 1997 року визначає загальні засади видавничої справи, регулює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб’єктів видавничої справи.

Відповідно до Закону (ст. 2) складовими частинами видавничої справи є:

• видавнича діяльність – сукупність організаційних, творчих, виробничих заходів, спрямованих на підготовку і випуск у світ видавничої продукції;
• виготовлення видавничої продукції – виробничо-технологічний процес відтворення визначеним тиражем видавничого оригіналу поліграфічними чи іншими технічними засобами;
• розповсюдження видавничої продукції – доведення видавничої продукції до споживача як через торговельну мережу, так і іншими способами.

Видавнича справа спрямована на:

• задоволення потреб особи, суспільства, держави у видавничій продукції та отримання прибутку від цього виду діяльності;
• створення можливостей для самовиявлення громадян як авторів незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак;
• забезпечення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;
• сприяння національно-культурному розвитку українського народу шляхом збільшення загальної кількості тиражів, обсягів та розширення тематичного спрямування українського книговидання;
• забезпечення доступу українського суспільства до загальнолюдських цінностей шляхом перекладу державною мовою кращих здобутків світової .літератури, науки тощо, налагодження співпраці з іноземними видавництвами, українською діаспорою, укладення відповідних міжнародних угод;
• здійснення книговидання російською мовою для забезпечення культурних потреб російського населення в Україні з урахуванням імпорту друкованої продукції;
• здійснення книговидання мовами інших національних меншин в Україні;
• збільшення кількості видань іноземними мовами, які поширювали б у світі знання про Україну;
• зміцнення матеріально-технічної бази видавничо-поліграфічного комплексу і мережі розповсюдження видавничої продукції;
• сприяння закордонним українцям у забезпеченні вітчизняними друкованими виданнями.

У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України „Про мови в Україні” та інших законодавчих актів України. Уся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації, видається державною мовою.

Держава заохочує підготовку, виготовлення і розповсюдження друкованих видань державною мовою та мовами національних меншин, що проживають в Україні. Дотримання державної мовної політики у видавничій справі забезпечують відповідні органи виконавчої влади.

30. Загальні обмеження щодо рекламної діяльності в Україні. Недобросовісна реклама

Питання обмеження реклами досить часто стає предметом законодавчих ініціатив. Мотивуючи такі ініціативи піклуванням про суспільство, їх розробники зазвичай пропонують заборонити або значним чином обмежити тривалість реклами або рекламу певних категорій товарів: лікарських засобів, алкогольних напоїв, пива тощо.

Практики застосування таких обмежень не існує у жодній з розвинутих країн світу. Основні міжнародні документи, що регулюють питання реклами, передбачають виключно обмеження щодо змісту рекламних повідомлень з метою уникнення використання рекламодавцями недобросовісних комерційних практик, що є стандартом максимально достатнього обмеження у країнах Європи та інших розвинутих країнах.

Реклама алкоголю вже перебувала під забороною з 1996 по 2003 рік, втім така заборона була відмінена через її безпідставність. Станом на сьогодні нема жодного наукового підтвердження впливу реклами алкоголю на обсяг його споживання, хоча саме мотивами боротьби з алкоголізмом автори законопроектів пояснюють їх доцільність.

Приблизно та ж ситуація складається і з рекламою пива. Нагадаю, відповідно до Українського класифікатора товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД), розробленого у відповідності до визнаної на міжнародному рівні Гармонізованої системи кодування і класифікації товарів Всесвітньої Митної Організацій та інших положень законодавства, пиво не вважається алкогольним напоєм та регулюється окремо. Це пояснюється тим, що пиво містить більш низький рівень алкоголю і є менш небезпечним з точки зору захворюваності алкоголізму.

Що ж до повної заборони реклами лікарських засобів

Більше того, обмежуючи рекламу, такі законопроекти наносять велику шкоду ринку реклами, призводячи до зменшення його розміру та обороту, що, як наслідок, призводить не тільки до зменшення прибутків ЗМІ, а й до зменшення надходжень у Державний бюджет України від податків, що сплачує індустрія.

Вважаємо, що введення обмежень реклами є прямою формою підриву національного виробництва – телевізійного продукту, що надає іноземним мовникам з сусідніх держав безпідставні конкурентні переваги. Це спричинить непропорційну шкоду державі та ринку, що не йде у будь-яке порівняння з будь-якими примарними потенційними здобутками від прийняття таких ініціатив.

Ще одним питанням у цій сфері є регулювання тривалості реклами. Дане питання також час від часу стає предметом дискусій. Останнім законопроектом в цій сфері пропонувалося відмінити квоту реклами в межах астрономічної доби, натомість залишивши положення про частку реклами протягом астрономічної доби, зменшивши її на 5% — до 15 %, в впродовж виборчого процесу – до 20%.

Також станом на сьогодні існує ініціатива виключити норму щодо збільшення квоти реклами підчас виборчого періоду. Такі зміни передбачені законопроектом №3081, яким пропонується внести передбачені Європейською Конвенцією про транскордонне телебачення положення щодо реклами. Станом на сьогодні законопроект готується до розгляду у другому читанні. Ми вважаємо, що така ініціатива є помилковою з огляду на те, що це обмежить можливість телеканалів надавати сторонам виборчого процесу право на рівні можливості при розміщенні політичної агітації.

Недобросовісна реклама визначається Законом України “Про рекламу” як реклама, яка вводить або може ввести в оману споживачів реклами, завдати шкоди особам, державі чи суспільству внаслідок неточності, недостовірності, двозначності, перебільшення, замовчування, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження.

Згідно зі ст.10 Закону недобросовісна реклама забороняється. Відповідальність за недобросовісну рекламу несе винна особа.

Недобросовісною є реклама, що порушує загальні вимоги до неї, зокрема, загальні обмеження щодо реклами, передбачені в п.1 ст. 8 Закону України “Про рекламу”.

Недобросовісною може бути також визнана реклама, що порушує спеціальні вимоги, що містяться в Законі, наприклад, що стосуються реклами лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації, тютюнових виробів і алкогольних напоїв, зброї, послуг, пов’язаних із залученням коштів населення, цінних паперів (ст.ст.21-25 Закону).

Недобросовісною і забороненою слід вважати рекламу, яка у будь-якій формі містить твердження, інформацію або уявлення, які є неправдивими або здатними ввести в оману, якщо вони стосуються: існування, природи, композиції, істотних властивостей, змісту або виду дій; виду, походження, якості, засобу і часу виробництва продукції, переваг, ціни й умов продажу товарів і послуг, на що посилається реклама; умов використання і переваг, що очікуються при використанні; підстав і засобів продажу або послуг; змісту зобов’язань, що приймаються рекламодавцем; ідентичності, характеристик, вмінь виробника, рекламодавця або виконавця послуги.

31. Реклама в друкованих ЗМІ

Одним з ефективних та популярних засобів розповсюдження реклами (рекламних засобів) є реклама у друкованих засобах масової інформації (газетах, журналах тощо).

Питання регулювання сфери друкованих засобів масової інформації регламентуються, серед іншого, положеннями Закону України “Про пресу”. Проте, спеціальним нормативним актом щодо рекламних відносин, пов’язаних з друкованими засобами масової інформації є Закон “Про рекламу”, а тому норми останнього мають вищу порівняно із згаданим Законом “Про пресу” юридичну силу.

На сьогодні не існує спеціалізованого органу державної влади, до компетенції якого входило б здійснення контролю за дотриманням законодавства про рекламу у сфері друкованих засобів масової інформації. В межах повноважень, передбачених статтею 26 Закону, контроль за дотриманням законодавства про рекламу такими засобами масової інформації здійснюють органи з питань захисту прав споживачів, а також органи Антимонопольного комітету України.

Обсяг реклами у друкованих засобах масової інформації визначається ними самостійно. Друковані засоби масової інформації, що розповсюджуються за передплатою, зобов’язані в умовах передплати зазначати кількість реклами в загальному обсязі видання.

На відміну від реклами на телебаченні та радіо, обсяг рекламної інформації в пресі (друкованих засобах масової інформації) не обмежується законодавчо. При цьому, у випадку розповсюдження таких засобів масової інформації за передплатою, потенційні читачі, яким пропонується передплатити такий засіб масової інформації, мають бути ознайомлені з кількістю реклами в загальному обсязі видання. Це означає, що в умовах передплати мають бути вказані максимальні обсяги видання, які можуть бути заповненні рекламною інформацією. Видання не має права збільшувати кількість реклами впродовж періоду, на який здійснено передплату.

При створенні журнальної реклами в основному підходять ті ж рекомендації, що і при створенні газетної реклами. Але, тим не менш, існує і одна важлива відмінність — колір. Якщо більшість газет поки що чорно-білі, то журнали — в основному кольорові, і тому колір починає грати вирішальну роль. Сам по собі колір несе певні емоції, підсвідомо він викликає різні асоціації у читача. Грамотне використання кольору дає можливість збільшити вплив реклами в журналах і поліпшити її запам’ятовуваність.

Реклама в друкованих виданнях користується величезною популярністю і повагою з боку читачів і рекламодавців. Численні дослідження підтверджують ефективність друкованої реклами, вона добре сприймається, не викликає роздратування і прекрасно запам’ятовується.

Великий інформаційний потік в електронних ЗМІ і велика кількість однотипної зовнішньої реклами, не дозволяють цього зробити.

Друкована реклама дозволяє знайти свого покупця. Це пов’язано з тим, що кожне видання має свою цільову аудиторію, преса строго сегментована. Наприклад, аудиторія журналу «Вишиванка» — жінки старше 25 років, які мають середній і вище середнього достаток, ведуть активний спосіб життя.

Друкована реклама інформативна. Хронометраж аудіо-та відеороликів не дозволяє донести до споживача всю необхідну інформацію, а у друкованої реклами така можливість є. За порівняно невеликі гроші можна купити як невеликий рекламний блок, так і опублікувати рекламну статтю, в якій фахівці доступно і красиво донесуть до потенційних клієнтів всі переваги вашої пропозиції.

Друкована реклама недорога й ефективна та працює довше. Наприклад, розміщена реклама в журналі «Вишиванка» працює весь час поки майстриня вишиває, оскільки схема вишивки має бути завжди перед очима. При невеликих витратах на грамотне створення і розміщення реклами в газетах, журналах і каталогах, в противагу витратам на рекламу в електронних ЗМІ та зовнішню рекламу, цілком реально отримати суттєвий економічний ефект.

32. Авторське право на аудіовізуальний твір

Аудіовізуальний твір — це твір, котрий фіксується на певному матеріальному носії (кіноплівці, магнітній плівці, магнітному або компакт диску тощо) у вигляді серії послідовних кадрів (зображень), аналогових або дискретних сигналів, що відображають рухомі зображення (як із звуковим супроводом, так і без нього), сприйняття котрого можливе виключно за допомогою того чи іншого виду екрану. Таким чином, аудіовізуальним твором є послідовність кадрів (але не окремі кадри).

Видами аудіовізуального твору є кінофільми, телефільми, відеофільми, діафільми, слайдфільми та інші, котрі можуть бути ігровими, анімаційними (мультиплікаційними) тощо.

Телевізійний твір є різновидом аудіовізуального твору тільки у тому випадку, якщо він спеціально створений для показу телебаченням. Таким чином, театральна вистава, що передана телебаченням, не стає аудіовізуальним твором.

Аудіовізуальний твір є продуктом колективної творчості. У створенні такого твору беруть участь режисер, сценарист, кінооператор, звукооператор, композитор, художники, актори, виконавці та інші творчі робітники. Кожний з них створює свій твір, на котрий він має авторське (виконавче) право, але усі разом вони утворюють об’єкт авторського права аудіовізуальний твір. Відповідно до законодавства України авторами аудіовізуального твору є:

• режисер-постановник;
• автор сценарію та/або текстів, діалогів;
• автор музичного твору, що спеціально створений для даного аудіовізуального твору;
• художник-постановник;
• оператор-постановник.

На відміну від авторства на інші твори, індивідуальне авторство будь-кого з авторів аудіовізуального твору (фільму) встановити неможливо. Але оскільки фільм є цілісним твором, то розпоряджатися усіма вхідними до нього результатами творчої діяльності повинна одна особа. Зазвичай такою особою є продюсер фільму, або організація, що здійснювала виробництво фільму (така організація називається продюсерською компанією).

Для правомірного використання частини аудіовізуального твору необхідно мати відповідний дозвіл від правовласника авторських прав на цей аудіовізуальний твір. Але це є вірним тільки у випадку, коли такою частиною є послідовність кадрів, а не окремий кадр.

Отримати дозвіл на використання окремого кадру аудіовізуального твору можна в особи, що здійснювала зйомку фільму, тобто у кінооператора, тому що окремий кадр не є частиною аудіовізуального твору. Якщо у кадрі міститься зображення актора, то його дозвіл на використання його власного зображення є також необхідним. Слід зазначити, що права на використання окремого кадру та зображення актора можуть бути передані продюсеру (продюсерській компанії) за договором про створення аудіовізуального твору.

33. Цензура як спосіб перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

Цензу́ра — контроль держави, організації чи групи людей над публічним виявом думок і творчості індивіда. Як правило, проявляється у придушенні вияву певних ідей, торкання певних тем або вживання певних слів. Як привід до цензури часто називається намагання нібито стабілізувати суспільство, над яким уряд має контроль.

Відповідно до іншого визначення, цензура — це незаконна заборона поширення інформації, її обмеження, дозування, спотворення, які здійснюються шляхом прямого або опосередкованого впливу представників органів державної влади, посадових осіб, власників засобів масової інформації на ЗМІ та журналістів з метою забезпечення своїх політичних інтересів.

Цензура в ЗМІ — це будь-яка вимога з боку органів державної влади або інших структур, спрямована, зокрема, до журналіста, власника, редактора або іншого працівника засобу масової інформації, узгоджувати певну інформацію перед її оприлюдненням, заборона її поширювати чи перешкоджання її тиражуванню і розповсюдженню в будь-який інший спосіб з метою забезпечення політичних, економічних чи інших інтересів цієї структури.

Таким чином, цензура в будь-якому разі є нічим іншим як методом захисту і контролю інформаційного простору з боку певних структур.

Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів — це протиправне створення будь-яких перепон, обмежень, заборон щодо одержання, використання, поширення та зберігання інформації окремим журналістом (журналістами) чи засобом масової інформації. Воно може виразитись у примушуванні до поширення певної інформації або відмові в її поширенні, незаконному вилученні тиражу друкованої продукції, знятті передачі з ефіру, недопущенні журналіста до участі у прес-конференції, безпідставній відмові в акредитації засобу масової інформації чи окремому журналістові, позбавленні журналіста чи засіб масової інформації можливості скористатися переважним правом на одержання інформації, необгрунтованій відмові у задоволенні запиту щодо доступу до офіційних документів або наданні письмової чи усної інформації, порушенні права власності на інформацію, навмисному приховуванні інформації, безпідставній відмові від поширення певної інформації тощо.

Таке перешкоджання може виразитися також у здійсненні цензури або втручанні у професійну діяльність журналістів і засобів масової інформації з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Цензурою визнається вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав на неї), та/або накладення заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

34. Здійснення авторського права в Україні

Авторське право є ключовою галуззю права інтелектуальної власності; воно призначене захищати лише зовнішню форму вираження об’єкта (твір, малюнок, збірник, фотографія та інше), тобто їхнє «матеріальне втілення». Авторське право не може використовуватись для захисту абстрактних ідей, концепцій, фактів, стилів та технік, що можуть бути використані у творі. Іншими словами, якщо ви придумали новий та зручний спосіб зав’язування шнурків на взутті, новий спосіб приготування яєчні або новий склад розчину для надування мильних пузирів і видали брошуру, у якій було описано ці способи — то авторське право захищатиме лише текст брошур, а не винайдені вами способи та речовину.

1. Первинним суб’єктом, якому належить авторське право, є автор твору.

За відсутності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).

Це положення застосовується також у разі опублікування твору під псевдонімом, який ідентифікує автора.

2. Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей.
3. Особа, яка має авторське право (автор твору чи будь-яка інша особа, якій на законних підставах передано авторське майнове право на цей твір), для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони авторського права. Цей знак складається з таких елементів:

• латинська літера «c», обведена колом, — (зображення знака не наводиться);
• ім’я особи, яка має авторське право;
• рік першої публікації твору.

Знак охорони авторського права проставляється на оригіналі і кожному примірнику твору.

4. Якщо твір опубліковано анонімно чи під псевдонімом (за винятком випадку, коли псевдонім однозначно ідентифікує автора), видавець твору (його ім’я чи назва мають бути зазначені на творі) вважається представником автора і має право захищати права останнього. Це положення діє до того часу, поки автор твору не розкриє своє ім’я і не заявить про своє авторство.
5. Суб’єкт авторського права для засвідчення авторства (авторського права) на оприлюднений чи не оприлюднений твір, факту і дати опублікування твору чи договорів, які стосуються права автора на твір, у будь-який час протягом строку охорони авторського права може зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах.

Державна реєстрація авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір, здійснюється Установою відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України порядку. Установа складає і періодично видає каталоги всіх державних реєстрацій.

За підготовку Установою до державної реєстрації авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір, сплачуються збори, розміри яких визначаються Кабінетом Міністрів України.

Про реєстрацію авторського права на твір Установою видається свідоцтво. За видачу свідоцтва сплачується державне мито, кошти від сплати якого перераховуються до Державного бюджету України. Розмір і порядок сплати державного мита за видачу свідоцтва визначаються законодавством.

Особа, яка володіє матеріальним об’єктом, в якому втілено (виражено) твір, не може перешкоджати особі, яка має авторське право, у його реєстрації.

35. Здійснення контролю за дотриманням законодавства про рекламу

Контроль за дотриманням законодавства України про рекламу здійснюють у межах своїх повноважень:

Статтею 26 Закону “Про рекламу” затверджено виключний перелік органів державної влади, що здійснюють контрольні функції за дотриманням рекламодавцями, виробниками і розповсюджувачами реклами законів та підзаконних нормативно-правових актів у сфері реклами.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів — щодо захисту прав споживачів;

Таким органом є Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт України), який є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом і здійснює свою діяльність відповідно до Положення про Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, затвердженого Указом Президента України від 18 березня 2003 року № 225/2003.

До повноважень Держспоживстандарту України в сфері реклами належить здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів у цій сфері.

Здійснюючи свої повноваження Держспоживстандарт погоджує проекти нормативно-правових актів з питань захисту прав і інтересів споживачів, реклами, розглядає скарги, заяви і пропозиції громадян з питань, що належать до його компетенції, здійснює в межах своєї компетенції контроль за додержанням законодавства про рекламу, здійснює в межах своєї компетенції заходи з виробництва та розповсюдження соціальної рекламної інформації, організовує надання споживачам консультацій з питань захисту прав споживачів та реклами у цій сфері тощо.

Держспоживстандарт України має право:

— давати суб’єктам господарської діяльності обов’язкові для виконання приписи про припинення порушень прав споживачів;

— розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення;

— подавати до суду позови стосовно захисту прав споживачів, в тому числі щодо заборони реклами та її публічного спростування ( необхідно звернути увагу, що згідно з попередньою редакція Закону України „Про рекламу” органи Держспоживстандарту України мали право безпосередньо приймати рішення про заборону та публічне спростування реклами);

— накладати на суб’єктів господарської діяльності стягнення відповідно до законодавства.

Держспоживстандарт України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку свої територіальні органи. Такі органи у сфері захисту прав споживачів діють на підставі Положення про обласні, Головне Київське та Севастопольське міські управління у справах захисту прав споживачів, затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 9 жовтня 2003 р. № 169.

Антимонопольний комітет України — щодо дотримання законодавства про захист економічної конкуренції;

Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.

Антимонопольний комітет діє на підставі Закону України “Про Антимонопольний комітет України” від 26 листопада 1993 року N 3659-XII.

До повноважень Антимонопольного комітету України у сфері реклами належить:

— здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

— сприяння розвитку добросовісної конкуренції.

36. Основні положення Закону України «Про захист суспільної моралі» щодо діяльності ЗМК

Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади, порядок регулювання розповсюдження інформації, що становить загрозу суспільній моралі, а також встановлює правові принципи та механізми діяльності органів, які здійснюють контроль за відповідністю продукції законодавству України. Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади, порядок регулювання розповсюдження інформації, що становить загрозу суспільній моралі, а також встановлює правові принципи та механізми діяльності органів, які здійснюють контроль за відповідністю продукції законодавству України.

Закон має на меті сприяти естетичному вихованню громадян України через обмеження або заборону розповсюдження продукції, яка містить пропаганду порнографії.

Закон спрямований на заборону поширення матеріалів порнографічного чи сексуального характеру, здатних нанести моральну шкоду громадянам України або суспільній моралі.

Закон є складовою частиною законодавства України про свободу слова та інформаційну діяльність в Україні, посилює систему правового регулювання в інформаційній сфері.

Цей Закон має на меті забезпечення охорони суспільної моралі на території України, запобігання негативному впливові порнографії на свідомість та підсвідомість громадян, особливо неповнолітніх, шляхом державного регулювання і контролю обігу продукції сексуального характеру.

Першочерговим завданням Закону є забезпечення захисту неповнолітніх від негативного впливу продукції, послуг і видовищних заходів сексуального характеру, а також від залучення їх до будь-яких видів обігу цієї продукції.

Закон визначає порядок та умови обігу (ввезення, виготовлення з метою розповсюдження, зберігання з метою розповсюдження, розповсюдження) продукції, послуг, видовищних заходів еротичного характеру та забезпечення державного контролю за дотриманням законодавства у цій сфері.

Дія цього Закону поширюється на діяльність громадян, юридичних осіб, які зареєстровані та здійснюють свою діяльність на території України у сфері обігу продукції, послуг, видовищних заходів еротичного характеру, а також на діяльність органів державної влади у частині державного регулювання обігу в Україні продукції сексуального характеру.

Застосування цього Закону будується на заявочному принципі. Суб’єкт, що здійснює розповсюдження продукції, зобов’язаний контролювати її відповідність вимогам Закону. У разі виникнення сумнівів щодо наявності у розповсюджуваній продукції ознак її належності до порнографії чи еротики, суб’єкт зобов’язаний звернутися до визначених Кабінетом Міністрів України органів за експертним висновком. Отримання до початку розповсюдження зазначеної вище продукції експертного висновку уповноваженого органу про відсутність зазначених ознак звільняє суб’єкта від відповідальності, встановленої чинним законодавством.

37. Авторські права на твір, створений за договором з автором, який працює за наймом

Авторське право на твiр, створений за договором з автором, який працює за наймом, належить його автору.

Виключне право на використання такого твору належить особi, з якою автор перебуває у трудових вiдносинах (роботодавцю), якщо iнше не передбачено договором.

Розмiр авторської винагороди за створення i використання твору, створеного за договором з автором, який працює за наймом, та порядок її виплати встановлюються у договорi мiж автором i роботодавцем.

Отже, якщо автор працює за наймом, то авторське право належить йому, а виключне право використання твору належить наймачу (напр.: майстерня і працюючі в ній художники). Авторське право діє протягом всього життя автора і наступні 50 років після його смерті. Під псевдонімом або анонімне обнародування твору – авторське право діє протягом 50 років з моменту обнародування. Майнові права переходять у спадщину, а особисті немайнові права – ні. Авторське право може бути передано (майнові права) самим автором іншим особам. Автор чи інша особа, що має авторські майнові права, може видати сторонній особі ліцензію на використання твору. Ця ліцензія буває двох видів: 1) виключна (право на використання має одна особа); 2) невиключна ( право на використання мають декілька осіб). Передача авторського права або видача ліцензії оформлюється авторським договором. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони свого авторського права ©. Він розміщується на кожному примірнику твору, потім ім‘я та рік першого обнародування.

38. Особливості рекламування деяких видів продукції

Закон “Про рекламу” регулює особливості рекламування за критерієм виду рекламованого товару. Зокрема, зазначені вимоги до реклами п’яти видів товарів:

1) лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації;

2) алкогольних напоїв та тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об’єктів інтелектуальної власності, під якими випускаються алкогольні напої та тютюнові вироби;

3) зброї;

4) послуг, пов’язаних із залученням коштів населення;

5) цінних паперів.

Заборони щодо реклами лікарських засобів стосуються як самих цих засобів, так і змісту їх реклами.

Забороняється реклама лікарських засобів, які вживаються та розповсюджуються тільки за приписом (рецептом) лікаря.

Забороняється реклама допінгових речовин та/або методів для їх використання у спорті.

У рекламі лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації забороняється розміщення:

— відомостей, які можуть справляти враження, що за умови вживання лікарського засобу чи застосування медичної техніки консультація з фахівцем не є необхідною;

— відомостей про те, що лікувальний ефект від вживання лікарського засобу чи застосування медичної техніки є гарантованим;

— зображень зміни людського тіла або його частин внаслідок хвороби, поранень;

— тверджень, що сприяють виникненню або розвитку страху захворіти або погіршити стан свого здоров’я через невикористання лікарських засобів, медичної техніки та медичних послуг, що рекламуються;

— тверджень, що сприяють можливості самостійного встановлення діагнозу для хвороб, патологічних станів людини та їх самостійного лікування з використанням медичних товарів, що рекламуються;

— посилань на лікарські засоби, медичну техніку, методи профілактики, діагностики, лікування і реабілітації як на найбільш ефективні, найбільш безпечні, виняткові щодо відсутності побічних ефектів;

— порівнянь з іншими лікарськими засобами, медичною технікою, методами профілактики, діагностики, лікування і реабілітації з метою посилення рекламного ефекту;

— посилань на конкретні випадки вдалого застосування лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації;

— рекомендацій або посилань на рекомендації медичних працівників, науковців, медичних установ та організацій щодо рекламованих товару або послуги;

— спеціальних виявлень подяки, вдячності, листів, уривків з них із рекомендаціями, розповідями про застосування та результати дії рекламованих товару чи послуги від окремих осіб;

— зображень і згадок імен популярних людей, героїв кіно-, теле- та анімаційних фільмів, авторитетних організацій;

— інформації, що може вводити споживача в оману щодо складу, походження, ефективності, патентної захищеності лікарського засобу.

Реклама тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються тютюнові вироби, забороняється: на радіо та телебаченні, на перших і останніх сторінках газет, перших і останніх сторінках обкладинок журналів та інших видань, засобами внутрішньої реклами, реклами на транспорті, за допомогою заходів рекламного характеру (крім спеціальних виставкових заходів).

Реклама алкогольних напоїв, знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються алкогольні напої, забороняється: на радіо і телебаченні у період з 6 години до 23 години, на перших і останніх сторінках газет, перших і останніх сторінках обкладинок журналів та інших видань, засобами внутрішньої реклами, реклами на транспорті, за допомогою заходів рекламного характеру (крім спеціальних виставкових заходів).

39. Термін охорони прав авторів

Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення і починає діяти від дня створення твору. Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті, крім випадків, передбачених цією статтею.

Для творів, оприлюднених анонімно або під псевдонімом, строк дії авторського права закінчується через 70 років після того, як твір було оприлюднено. Якщо взятий автором псевдонім не викликає сумніву щодо особи автора або якщо авторство твору, оприлюдненого анонімно або під псевдонімом, розкривається не пізніше ніж через 70 років після оприлюднення твору, застосовується строк.

Авторське право на твори, створені у співавторстві, діє протягом життя співавторів і 70 років після смерті останнього співавтора.

У разі, коли весь твір публікується (оприлюднюється) не водночас, а послідовно у часі томами, частинами, випусками, серіями тощо, строк дії авторського права визначається окремо для кожної опублікованої (оприлюдненої) частини твору.

Авторське право на твори посмертно реабілітованих авторів діє протягом 70 років після їх реабілітації.

Авторське право на твір, вперше опублікований протягом 30 років після смерті автора, діє протягом 70 років від дати його правомірного опублікування.

1. Охорона, що надається цим Законом, діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті, крім випадків, передбачених цією статтею.
2. Для творів, обнародуваних анонімно або під псевдонімом, термін охорони закінчується через 50 років після того, як твір було обнародувано. Якщо взятий автором псевдонім не викликає сумніву щодо особи автора або якщо автор твору, обнародуваного анонімно або під псевдонімом, розкриє свою особу протягом 50 років, застосовується термін охорони, передбачений пунктом 1 цієї статті.
3. Термін охорони творів, створених у співавторстві, діє протягом усього життя і 50 років після смерті останнього співавтора. Термін охорони творів посмертно реабілітованих авторів діє протягом 50 років після їх реабілітації.
4. Авторське право на твір, вперше опублікований протягом 30 років після смерті автора, діє протягом 50 років від дати його правомірного опублікування.
5. Дія терміну охорони, встановленого пунктами 1-4 цієї статті, починається з 1 січня року, наступного за роком, в якому мали місце юридичні факти, передбачені у зазначених пунктах.
6. Право авторства, право на ім’я і право протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора, охороняються безстроково.

40. Питання реалізації обмеження граничної межі позовів до ЗМІ щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди

Відповідно до положень Конституції України, зокрема статей 32, 56, 62 і чинного законодавства, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їх прав і свобод та законних інтересів.

Як свідчить судова практика, суди в основному правильно застосовують норми законодавства, які регулюють зазначені питання. Поряд із цим в окремих випадках припускаються помилок, рідко застосовують чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, неповно з’ясовують наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, недостатньо обґрунтовують її розмір, допускають порушення процесуальних норм.

На відповідача може бути покладено обов’язок по відшкодуванню заподіяної моральної шкоди, не тільки тоді, коли суд задовольнив вимоги позивача про спростування поширених відомостей, а й тоді, коли відповідач спростував їх добровільно. Відповідно до ст.42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» і ст.48 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», на органи масової інформації, їх працівників і автора не може бути покладено обов’язок по відшкодуванню моральної шкоди за публікацію чи поширення відомостей, які не відповідають дійсності, якщо вони містились в офіційних повідомленнях чи були одержані від інформаційних агентств чи прес-служб державних органів та органів об’єднань громадян або є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим засобом інформації (з посиланням на нього), офіційних виступів посадових осіб державних органів, виступів народних депутатів, або містилися у авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису.

Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди.

Звернути увагу судів на те, що ст. 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» передбачено певні особливості їх відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду.

При вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди за позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних осіб (наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації судам слід мати на увазі, що за змістом ч. 4 ст. 17 зазначеного Закону з’ясуванню підлягають наявність злого умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту в цілому.

Під злим умислом журналіста чи засобу масової інформації необхідно розуміти такі їх дії, коли вони перед поширенням інформації усвідомлювали її неправдивість (недостовірність) або неправомірність інших дій (поширення конфіденційної інформації щодо особи без згоди останньої тощо).

41. Суміжні права виконавців, виробників фонограм і організація мовлення

Разом з охороною прав авторів творів науки, літератури, мистецтва українське законодавство забезпечує охорону прав виконавців, виробників фонограм (відеограм), організацій мовлення. Ці права одержали назву «суміжні права»

Суміжні права – це права виконавців на результати творчої діяльності, а також права виробників фонограм (відеограм), організацій мовлення щодо використання творів науки, літератури, мистецтва, які охороняються авторським правом.

Особливістю суміжних прав є те, що більшість з них залежить від прав авторів, творчою працею яких створено твір, вони є похідними від авторських прав. Як правило, виконавець здійснює виконання твору на підставі договору з автором, а виробники фонограм (відеограм), організації мовлення здійснюють надані їм права в межах, що визначені договором з виконавцем та автором твору, який записується або передається в ефір.

Відповідно до ЦКУУ, Закону «Про авторське право і суміжні права» об’єктами суміжних прав є:

• виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів;
• фонограми, відеограми;
• передачі (програми) організацій мовлення.

Виконавці, виробники фонограм (відеограм), організації мовлення як суб’єкти суміжних прав мають особисті немайнові та майнові права. Ст.38 Закону України «Про авторське право і суміжні права» визначає особисті немайнові права виконавців і права на ім’я (назву) виробників фонограм (відеограм), організацій мовлення. Так, виконавцеві твору належать такі особисті немайнові права:

а) вимагати визнання того, що він є виконавцем твору;

б) вимагати, щоб його ім’я або псевдонім вказувалися або повідомлялися у зв’язку з кожним його виступом, записом або виконанням (у випадку, якщо це можливо);

в) вимагати забезпечення належної якості запису його виконання і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або будь-якій іншій суттєвій зміні, що може завдати шкоди його честі і репутації.

Виробник фонограм, відеограм має право зазначити своє ім’я (назву) на кожному носії запису або його упаковці поруч із зазначенням авторів, виконавців і назв творів, вимагати його згадування у процесі використання фонограм і відеограм.

Організація мовлення має право вимагати згадування своєї назви у зв’язку із записом, відтворенням, розповсюдженням своєї передачі і публічним повторним сповіщенням її іншою організацією мовлення.

Суб’єкти суміжних прав мають майнові права. Майновим правом виконавців є їх виключне право дозволяти або забороняти іншим особам такі дії:

• публічне сповіщення своїх незафіксованих виконань (прямий ефір);
• фіксацію у фонограмах, відеограмах своїх раніше незафіксованих виконань;
• відтворення (прямо і (або) опосередковано) своїх виконань, зафіксованих без їх згоди у фонограмі або відеограмі, чи за їх згодою, але якщо відтворення здійснюється з іншою метою, ніж та, на яку вони дали свою згоду;
• поширення своїх виконань, зафіксованих у фонограмі або відеограмі шляхом першого продажу або іншої передачі права власності, коли вони при першій фіксації виконання не дали згоди виробнику фонограм, відеограм на її подальше відтворення;
• комерційний прокат, майновий найм своїх виконань, зафіксованих у фонограмі або відеограмі, якщо при фіксації не було їх згоди на комерційний прокат і майновий найм, навіть після розповсюдження виконань, здійсненого виробником фонограм (відеограм) або за його дозволом;
• розповсюдження своїх виконань, зафіксованих у фонограмах (відеограмах) через будь-які засоби зв’язку таким чином, що будь-яка особа може отримати до них доступ з будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором, якщо при першій фіксації виконання не було їх згоди на такий вид розповсюдження.

Майнові права виконавців можуть передаватися (відчужуватися) іншим особам на підставі договору. В договорі обов’язково визначається спосіб використання виконань, розмір і порядок виплати винагороди, строк дії договору і строк, протягом якого буде використовуватися виконання, а також територія, на яку розповсюджуються передані права. Ці умови є обов’язковими. Договір вважається укладеним з моменту досягнення домовленості сторін з усіх обов’язкових умов.

До майнових прав виробників фонограм і виробників відеограм відноситься їх виключне право на використання своїх фонограм, відеограм і виключне право дозволяти або забороняти іншим особам такі дії:

• відтворення своїх фонограм і відеограм у будь-якій формі і будь-якому способі;
• розповсюдження серед публіки фонограм, відеограм і їх примірників шляхом першого продажу або іншої передачі права власності;
• комерційний прокат фонограм, відеограм і їх примірників, навіть після їх розповсюдження, здійсненого виробником фонограми або відеограми або за їх дозволом;
• публічне сповіщення фонограм, відеограм та їх примірників через будь-які засоби зв’язку таким чином, що будь-яка особа може отримати до них доступ з будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором;
• будь-яку видозміну своїх фонограм і відеограм;
• ввезення на митну територію України фонограм, відеограм і їх примірників з метою їх поширення серед публіки.

Майнові права виробників фонограм, відеограм можуть передаватися іншим особам на підставі договору. Майнові права виробника фонограм, відеограм, який є юридичною особою можуть бути передані іншій особі у встановленому законом порядку внаслідок ліквідації юридичної особи – суб’єкта суміжних прав.

До майнових прав організацій мовлення відноситься їх виключне право дозволяти або забороняти іншим особам такі дії:

• публічне сповіщення своїх програм шляхом трансляції і ретрансляції;
• фіксацію своїх програм на матеріальному носії та їх відтворення;
• публічне виконання і публічну демонстрацію своїх програм у місцях з платним входом.

Майнові права організацій мовлення можуть передаватися (відчужуватися) іншими особами на підставі договору, в якому визначаються спосіб і строк використання програми мовлення, розмір і порядок виплати винагороди, територія, на яку розповсюджуються передані права тощо.

42 Рішення Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. № 5 щодо внесення їм і 11 і доповнень до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Відповідно до положень Конституції України, зокрема статей 32, 56, 62 і чинного законодавства, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їх прав і свобод та законних інтересів.

Як свідчить судова практика, суди в основному правильно застосовують норми законодавства, які регулюють зазначені питання. Поряд із цим в окремих випадках припускаються помилок, рідко застосовують чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, неповно з’ясовують наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, недостатньо обґрунтовують її розмір, допускають порушення процесуальних норм.

Судам слід мати на увазі, що на правовідносини, які виникли до набрання чинності відповідним законодавчим актом про відшкодування моральної шкоди, обов’язок по її відшкодуванню не поширюється, в тому числі й на ті випадки, коли позивач після набрання чинності цим актом ще зазнає моральних чи фізичних страждань від раніше вчинених неправомірних дій. Однак моральна шкода підлягає відшкодуванню, якщо неправомірні дії (бездіяльність) відповідача, що завдають позивачеві моральних або фізичних страждань, почалися до набрання законної сили актом законодавства, яким встановлена відповідальність за заподіяння такої шкоди, і продовжуються після набрання цим актом чинності.

До вимог про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності і порочать честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи, згідно з ч.3 ст.7 ЦК застосовується строк позовної давності в один рік. До вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством, — тримісячний строк (ст. 233 КЗпП. До інших вимог про відшкодування моральної шкоди, як вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав, строки позовної давності відповідно до ст.83 ЦК не застосовуються.

З метою забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи, суддя повинен провести ретельну підготовку її до розгляду. Зокрема, в строки встановлені ст.146 ЦПК, вчинити всі необхідні підготовчі дії, передбачені ст.143 цього ж Кодексу, залежно від конкретних обставин справи, витребувати від позивача подання доказів про порушення його законних прав і заподіяну моральну шкоду, надіслати відповідачу копії позовної заяви та доданих до неї документів і зажадати від нього письмових пояснень щодо заявленого позову, а за наявності заперечень проти нього — подання доказів, що їх підтверджують.

43. Захист авторського права і суміжних прав в Україні

Захист особистих майнових прав суб’єктів авторського права і суміжних прав може здійснюватися в адміністративному, кримінально-правовому та цивільно-правовому порядку.

При захисті прав авторів значну роль відігравало Державне агентство України з авторських і суміжних прав (ДААСП). Цей державний орган представляв інтереси авторів та їх правонаступників в Україні та за кордоном. Агентство за дорученням авторів укладало договори з видавництвами, ‘збирало з видовищних підприємств винагороду за публічне виконання творів літератури і мистецтва на території України і за кордоном та виплачувало її авторам, від імені авторів та їх правонаступників брало участь у розгляді судових спорів. Указом Президента України «Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України» від 13 березня 1999 p Державне агентство України з авторських і суміжних прав було ліквідовано, а на його базі, Міністерства України у справах науки і технологій та Державного патентного відомства України створено Державний комітету України з питань науки та інтелектуальної власності Функції колишнього ДААСП України перебрав на себе зазначений Комітет.

Відповідно до п. З ст. 9 Закону про авторське право особа, яка має авторське право або будь-яку виключну правомочність на твір, для свідчення про авторство на обнародуваний чи необнародуваний твір, про факт і дату опублікування твору чи про договори, які зачіпають права автора на твір, у будь-який час протягом терміну охорони авторського права може його зареєструвати в офіційних державних реєстрах. Державну реєстрацію прав, автора на твори літератури, науки і мистецтва здійснює Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності. Ведення реєстру є важливою охоронною компетенцією цього Комітету, оскільки у разі виникнення спору факт реєстрації визнається судом юридичною презумпцією авторства, тобто вважається дійсною, якщо в судовому порядку не буде доведено інше.

Законом передбачено випадки, що дають підстави для судового захисту авторського права та суміжних прав:

1) відтворення, розповсюдження та інше використання, а також ввезення в Україну примірників творів, фонограм, програм мовлення без дозволу авторів та осіб, які мають суміжні права;

2) виготовлення і розповсюдження з порушенням авторського права та суміжних прав (контрафактних творів) примірників творів, фонограм;

3) ввезення на територію України примірників творів і фонограм, що охороняються на території України, із держави, в якій ці твори і фонограми не охоронялися або перестали охоронятися.

Отже, за вказані дії особи, які мають авторське право та суміжні права, можуть вимагати від порушника відшкодування збитків, завданих ним у результаті порушення авторського права та суміжних прав, включаючи упущену вигоду, вилучення та спрямування на їх користь прибутків порушника, одержаних ним у результаті порушення авторського права та суміжних прав, замість відшкодування збитків; також порушник авторського права та суміжних прав зобов’язаний відшкодувати особам, які мають авторське право та суміжні права, моральну шкоду.

Крім відшкодування збитків, стягнення прибутків, суд, арбітражний суд за порушення авторського права або суміжних прав стягує штраф у розмірі 10 відсотків від суми, присудженої судом на користь позивача.

Суб’єкти авторського права і суміжних прав можуть вимагати від порушника відшкодування моральної шкоди в розмірі, який визначається судом.

В разі використання чужого твору без договору з суб’єктом авторського права або суміжних прав, недодержання умов використання творів та об’єктів суміжних прав, порушення особистих і майнових прав особи, які мають авторське право та суміжні права, можуть подати позов до суду, арбітражного суду, третейського суду про поновлення порушених прав шляхом внесення відповідних виправлень, публікацій у пресі про допущене порушення або іншим способом.

Якщо буде достатньо даних про порушення авторського права та суміжних прав, суд, арбітражний суд мають право ухвалити рішення про заборону випуску твору, фонограми, виконання постановки, передачі в ефір і по проводах, про припинення їх розповсюдження, про вилучення, конфіскацію всіх примірників твору або фонограми.

Суд, арбітражний суд можуть ухвалити рішення про знищення або відчуження всіх примірників твору або фонограми, щодо яких встановлено, що вони були виготовлені або розповсюджені з порушенням виключних прав суб’єктів авторського права та суміжних прав. За рішенням суду знищеними можуть бути усі кліше, матриці, форми, оригінали, магнітні стрічки, фотонегативи та інші предмети, за допомогою яких відтворюються примірники твору, фонограми, програми мовлення, а також матеріали і обладнання, що використовуються для їх відтворення.

44. Основні напрями і форми державної підтримки засобів масової інформації

Державна адресна пiдтримка засобам масової iнформацiї надається на пiдставi:

• конкретного економiчного становища та умов дiяльностi засобу масової iнформацiї;
• потреб становлення та господарсько-економiчної стабiлiзацiї засобу масової iнформацiї протягом двох рокiв з дня першого виходу в свiт його продукцiї;
• необхiдностi реконструкцiї, розширення, будiвництва виробничої, матерiально-технiчної бази суб’єкта iнформацiйної дiяльностi, якщо у цьому зацiкавлена держава;
• потреби у невiдкладному поданнi економiчної, матерiально-технiчної, органiзацiйної та iншої допомоги в разi аварiй, iнших надзвичайних ситуацiй.

Пiдстави визнаються достатнiми за наявностi вичерпного обгрунтування, документального пiдтвердження та, у разi необхiдностi, вiдомостей податкових органiв.

Прiоритетною державною пiдтримкою заохочується виробництво та поширення iнформацiйної продукцiї державною мовою.

Держава подає адресну допомогу засобам масової iнформацiї, якi цiлеспрямовано сприяють розвитку мов та культур нацiональних меншин України.

Державна пiдтримка засобу масової iнформацiї припиняється у разi встановлення судом порушень засобом масової iнформацiї вимог Конституцiї України щодо захисту державного суверенiтету i територiальної цiлiсностi України, а також фактiв зловживання свободою дiяльностi засобiв масової iнформацiї, що завдає матерiальної i моральної шкоди юридичним i фiзичним особам. Вiдновлення державної пiдтримки можливе пiсля виконання судового рiшення у повному обсязi та не ранiше нiж через рiк пiсля її припинення.

Кошти на фiнансування поточної дiяльностi державних засобiв масової iнформацiї видiляються окремим рядком у Державному бюджетi України або бюджетi Автономної Республiки Крим, комунальних засобiв масової iнформацiї — окремим рядком у бюджетах мiсцевого самоврядування в порядку, встановленому законодавством.

Державна пiдтримка засобiв масової iнформацiї здiйснюється шляхом протекцiонiстської полiтики зниження споживчої вартостi iнформацiйної продукцiї, включаючи податкове, тарифне, митне, валютне та господарське регулювання, вiдшкодування збиткiв, подання фiнансової допомоги.

Необхiднi для фiнансової допомоги кошти визначаються в Державному бюджетi України окремим рядком i обслуговуються Державним казначейством України.

Визначенi для фiнансової допомоги кошти використовуються насамперед для вiдшкодування рiзницi мiж розрахунковим (за собiвартiстю) та фiксованим (стаття 9 цього Закону) тарифом на доставку друкованих засобiв масової iнформацiї передплатникам. Кошти, що залишаються пiсля цього, використовуються для надання:

• додаткової економiчної пiдтримки (дотацiї) районним, мiським та мiськрайонним газетам, районному, мiському та мiськрайонному телерадiомовленню;
• фiнансової допомоги засобам масової iнформацiї для дiтей та юнацтва;
• адресної фiнансової допомоги окремим засобам масової iнформацiї;
• економiчної пiдтримки телерадiоцентрам та полiграфiчним пiдприємствам вiдповiдно до вимог статтi 2 цього Закону.

Розподiл коштiв, зазначених у частинах третiй та четвертiй цiєї статтi, здiйснюється Кабiнетом Мiнiстрiв України.

45. Організація соціального захисту журналістів в Україні

Підставами застосування окремих і особливих норм соціального захисту журналістів є такі специфічні риси та умови журналістської діяльності:

• творчий характер, інтенсивність інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість за умов жорсткої регламентації редакційного і технологічного циклу підготовки та випуску видань і програм;
• суспільно впливове за наслідками значення роботи, висока соціальна відповідальність за свою працю та її результати;
• постійно значне морально-психологічне навантаження і напруженість, виконання службових обов’язків і реалізація творчих планів у стресових ситуаціях;
• систематичне перебування у відрядженнях та роз’їздах, включаючи відрядження до місць надзвичайних подій, професійна творча діяльність в екстремальних умовах, виконання спеціальних завдань з ризиком для здоров’я і життя;
• необхідність здійснювати власний творчий пошук нової потрібної інформації та її джерел, наявність об’єктивних і суб’єктивних труднощів та перешкод у добуванні інформації;
• прояви морально-психологічного тиску, погрози та безпосередні загрозливі дії проти журналіста у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків.

Професійні назви службових посад (роботи) журналістів включаються до державного класифікатора професій України, тарифно-кваліфікаційні характеристики цих посад (роботи) — до нормативного акта, який призначається для державного регулювання оплати та охорони праці.

Стаж роботи журналіста в державних та комунальних засобах масової інформації зараховується до стажу державної служби, а стаж державної служби зараховується до стажу роботи журналіста в державному або комунальному засобі масової інформації.

Охорона праці журналістів здійснюється за визначеними законодавством України правовими, соціально-економічними, організаційно-технічними, санітарно-гігієнічними та лікувально-профілактичними нормами.

Журналістам гарантуються права на охорону праці, пільги та компенсації за роботу із важкими та шкідливими умовами праці, на медичні огляди, соціальне страхування, на всебічне розслідування нещасних випадків, смерті і шкоди, завданої здоров’ю при виконанні службових обов’язків, та права на відповідні відшкодування на підставі і за нормами Закону України «Про охорону праці» при обов’язковому врахуванні в колективних договорах особливих і специфічних рис журналістської діяльності та запровадженні відповідних заходів.

Журналісти мають право на щорічну відпустку тривалістю 36 календарних днів та санаторно-курортне лікування за рахунок власників (засновників, співзасновників) засобів масової інформації.

Відшкодування, заохочення і пільги журналістам, які виконують (виконували) службові обов’язки в небезпечних для життя та здоров’я умовах, забезпечуються власниками (засновниками, співзасновниками) засобу масової інформації.

Заробітна плата журналістів регулюється законодавством України з урахуванням специфічних рис та умов журналістської діяльності.

До заробітної плати журналіста включаються посадовий оклад, встановлені нормативними актами надбавки, доплати, авторський гонорар, премії.

Розмір заробітної плати журналіста визначається галузевими та регіональними угодами з профспілками, колективними договорами з урахуванням джерел фінансування на підставі законів, інших нормативно-правових актів України.

Журналісти державних та комунальних засобів масової інформації отримують надбавки, користуються пільгами, передбаченими для державних службовців відповідних категорій посад.

Заробітна плата керівника редакції друкованого засобу масової інформації, керівника телерадіоорганізації не може бути нижчою від заробітної плати заступника керівника органу державної влади, який є засновником (співзасновником) цього засобу масової інформації. У випадках, коли засновником (співзасновником) засобу масової інформації є орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, заробітна плата керівника редакції друкованого засобу масової інформації, керівника телерадіоорганізації не може бути нижчою від заробітної плати заступника керівника секретаріату (апарату) відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування. В разі відсутності посади заступника керівника секретаріату (апарату) відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування заробітна плата керівника редакції друкованого засобу масової інформації, керівника телерадіоорганізації не може бути нижчою від заробітної плати керівника секретаріату (апарату) органу державної влади, який є засновником (співзасновником) засобу масової інформації.

Прирівняння розміру заробітної плати журналіста державного або комунального засобу масової інформації до середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації та посадового рівня органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, який є засновником (співзасновником) засобу масової інформації, здійснюється за методикою та в порядку, які визначаються Кабінетом Міністрів України.

Редакції (юридичні особи) засобів масової інформації можуть відряджати журналістів для виконання професійних завдань у місця надзвичайних подій за умов гарантування відшкодувань, обов’язкових виплат і пільг, передбачених статтею 13 цього Закону, інших відшкодувань і виплат відповідно до законодавства про охорону праці та соціальний захист громадян.

У разі неможливості забезпечення визначених на такі випадки гарантій засоби масової інформації не мають права відряджати працівників у місця надзвичайних подій без їхньої згоди.

Засоби масової інформації зобов’язані забезпечувати відряджених журналістів та інших працівників належними документами, знаковими, сигнальними та іншими засобами позначення особи представника преси.

Працюючи в місцях збройних конфліктів, вчинення терористичних актів, при ліквідації небезпечних злочинних груп, журналіст (учасник творчої групи) зобов’язаний дотримувати вимог щодо нерозголошення планів спеціальних підрозділів, відомостей, що є таємницею слідства, не допускати фактичної пропаганди дій терористів та інших злочинних груп, їхніх вчинків і заяв, спеціально інспірованих для засобів масової інформації, не виступати в ролі арбітра, не втручатися в інцидент, не створювати штучної психологічної напруги в суспільстві.

За порушення цих вимог журналіст (учасник творчої групи) несе відповідальність відповідно до законодавства України.

46. Порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності в Україні

Порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності регламентується Указом президента України “про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10 червня 1997 р. Згідно з положеннями зазначеного Указу Закони України, інші акти Верховної ради України, акти президента України та Кабінету Міністрів України не пізніш як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Офіційними друкованими виданнями є “офіційний вісник України” і газета “Урядовий кур’єр”.

Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів та інших актів Верховної ради України, є також газета “голос України”, “Відомості Верховної ради України”. офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів ?президента України, є також інформаційний бюлетень “офіційний вісник президента України”. В окремих випадках акти Верховної ради, президента та Кабінету Міністрів України можуть бути офіційно оприлюднені через телебачення і радіо.

Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду.

Нормативно-правові акти можуть бути опубліковані в інших друкованих виданнях лише після їх офіційного оприлюднення в офіційних друкованих виданнях, названих вище. при цьому варто зауважити, що нормативно-правові акти, опубліковані в інших друкованих виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування.

Громадяни, державні органи, підприємства, установи, організації під час здійснення своїх прав і обов’язків повинні застосовувати закони України, інші акти Верховної ради України, акти президента України і Кабінету Міністрів України, опубліковані в офіційних друкованих виданнях або одержані у встановленому порядку від органу, який їх видав.

Нормативно-правові акти Верховної ради і президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Акти ж уряду, які визначають права і обов’язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

47. Імплементація діяльності ЗМІ відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації»

Публічна інформація — це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Суб’єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є:

1) запитувачі інформації — фізичні, юридичні особи, об’єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб’єктів владних повноважень;

2) розпорядники інформації — суб’єкти, визначені у статті 13 цього Закону;

3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.

Розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються:

1) суб’єкти владних повноважень — органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб’єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов’язковими для виконання;

2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, — стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;

3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, — стосовно інформації, пов’язаної з виконанням їхніх обов’язків;

4) суб’єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, — стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.

До розпорядників інформації, зобов’язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб’єкти господарювання, які володіють:

1) інформацією про стан довкілля;

2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту;

3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров’ю та безпеці громадян;

4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).

3. На розпорядників інформації, визначених у пунктах 2, 3, 4 частини першої та в частині другій цієї статті, вимоги цього Закону поширюються лише в частині оприлюднення та надання відповідної інформації за запитами.
4. Усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.

48. Відшкодування моральної шкоди ЗМІ відповідно до Закону України «Про судовий збір»

1 листопада 2011 року набув чинності Закон України «Про судовий збір». Даним законодавчим актом було скасовано положення Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито», яким передбачалося стягнення державного мита із позовних заяв що подаються до судів та запроваджено нові ставки судового збору з позовних заяв, зокрема, із заяв про відшкодування моральної шкоди.

Законом України «Про судовий збір» встановлена норма, згідно з якою з позовних заяв про відшкодування моральної шкоди судовий збір стягується за ставками із позовних заяв майнового характеру, а саме: 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.

Таким чином Законом України «Про судовий збір» фактично була скасована шкала ставок судового збору із позовних заяв про відшкодування моральної шкоди залежно від ціни позову. Зазначена шкала ставок судового збору була закріплена у Декреті Кабінету Міністрів України «Про державне мито» у 2003 році, після проведення парламентських слухань щодо стану свободи слова. До 2003 року саме необґрунтовано високі ціни позовів про відшкодування моральної шкоди використовувалися як один з інструментів тиску на незалежні ЗМІ та журналістів.

Стягнення судового збору із позовних заяв про відшкодування моральної шкоди залежно від ціни позову не становитиме обмеження права особи на судовий захист, оскільки, по-перше, йдеться про вимоги грошової компенсації у випадках, коли було завдано моральної шкоди, для якої в більшості випадків буде достатньо спростування та оприлюднення відповіді, а, по-друге, ціна позову в таких справах визначається довільно позивачем на свій розсуд і може бути явно необґрунтованою та надмірною.

Практика застосування шкали ставок судового збору залежно від ціни позову у справах про відшкодування моральної шкоди, закріпленої у Декреті Кабінету Міністрів України «Про державне мито», до набрання чинності Законом України «Про судовий збір» засвідчила свою ефективність.

Відсутність ставок судового збору, пропорційних до ціни позову, відновлює можливості тиску на ЗМІ та журналістів, може повернути практику вимушеного закриття ЗМІ.

Цей законопроект направлений на встановлення шкали ставок судового збору з позовних заяв про відшкодування моральної шкоди задля забезпечення належних умов журналістської діяльності, захисту ЗМІ та журналістів від необґрунтованих позовних вимог, що пред’являються у зв’язку з їхньою професійною діяльністю.

49. Принципи та основні напрями діяльності творчих спілок в Україні

Правовий статус професійних творчих працівників, правові, соціальні, економічні та організаційні засади діяльності творчих спілок у галузі культури та мистецтва регламентовано Законом України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 7 жовтня 1997 р.

Основними напрямами діяльності творчої спілки є:

– творча діяльність у галузі культури і мистецтва;

– розвиток національної культури та мистецтва, розроблення і втілення у життя культурно-мистецьких заходів, організація творчих конкурсів, виставок, авторських вечорів, прем’єр, фестивалів тощо;

– створення умов для творчої праці, підвищення професій-ного, наукового та загальнокультурного рівня членів творчої спілки, виховання творчої молоді, оволодіння нею досягненнями національної та загальнолюдської культури;

– пошук талантів серед молоді та сприяння їх творчому розвитку;

– видання газет, журналів, книг та іншої друкованої про* дукції, створення кіно та відеофільмів, аудіовізуальної продукції з метою популяризації досягнень української та світової культури і мистецтва, творчого доробку членів спілок;

– турбота про правовий, соціальний і професійний захист членів творчої спілки;

– сприяння відродженню, розвиткові та популяризації народної творчості, творчому використанню народних традицій у розвитку культури та мистецтва, збереженню та збагаченню історико-культурної спадщини та довкілля, проведенню масових культурно-просвітницьких заходів, а також утвердженню демократичних та загальнолюдських цінностей;

– постійна співпраця з педагогічними та науково-педагогічними колективами навчальних закладів;

– надання допомоги у навчально-виховній роботі педагогічним колективам у патріотичному, культурному та інтелектуальному розвитку дітей і молоді, у морально-етичному та естетичному вихованні;

– сприяння обміну культурними цінностями, співробітництву між діячами культури і мистецтва різних країн, національними і міжнародними організаціями культури та мистецтв;

– виховання поваги до історико-культурних цінностей, традицій українського та інших народів.

Основні напрями діяльності творчої спілки, зазначені у цій статті, враховуються під час вирішення питань про надання громадській організації статусу творчої спілки як суб’єкта творчої діяльності.

Держава забезпечує підтримку і захист законних прав та інтересів творчих спілок, гарантує однакові умови для виконання ними статутних завдань і цілей.

Творчі спілки мають право:

– здійснювати творчу та господарську діяльність у передбаченому законодавством порядку для виконання статутних завдань;

– представляти та захищати права і законні інтереси своїх членів;

– брати участь у розробленні нормативно-правових актів щодо діяльності творчих спілок та статусу творчих працівників;

– брати участь у визначенні засад державної політики у сфері оплати праці членів творчих спілок, страхування, пенсійного забезпечення, зайнятості, правового та соціально-економічного захисту творчих працівників;

– подавати імена професійних творчих працівників для відзначення державними нагородами, почесними званнями, державними преміями, іншими видами морального та матеріального заохочення;

– здійснювати заходи з соціально-економічної підтримки та благодійництва;

– у встановленому порядку створювати фонди творчих спілок із правами юридичної особи для виконання статутних завдань і цілей творчої спілки;

– володіти, користуватися і розпоряджатися майном на правах власника відповідно до законодавства України;

– на пріоритетність при продовженні договору оренди приміщень, які вони орендують під творчі майстерні, студії, лабораторії тощо;

– проводити атестацію творчих працівників відповідно до свого статуту;

– здійснювати управління майновими правами членів спілки, які е суб’єктами авторського права і (або) суміжних прав згідно із Законом України «Про авторське право і суміжні права».

50. Рішення Європейського Суду з прав людини в галузі ЗМК

Європейський суд з прав людини уточнив, що “свобода слова є однією з основних несучих конструкцій будь-якого суспільства, основоположною умовою його прогресу й розвитку кожної людини. За умови дотримання вимог частини 2 статті 10 вона поширюється не лише на інформацію та ідеї, які зустрічають неприємний відгук, але й також на ті, що ображають, шокують державу чи яку-небудь частину населення. У цьому полягає вимога плюралізму й терпимості, без яких немає демократичного суспільства”.

Спільний підхід Європейського суду до проблеми також сприяє ЗМІ. Статтю 10 не слід інтерпретувати як пошук балансу між цінністю свободи слова, з одного боку, та цінністю національної безпеки, попередження здійснення злочинів і т.п., з другого. Вони не є принципами рівної значущості: цінності, перераховані в частині 2 статті 10, є просто “набором винятків, які повинні тлумачитися суворо обмежено”.

Значення статті 10 для британського права полягає в тому, що всупереч усій юридичній традиції країни вона підносить принцип свободи слова над плинним законодавством і буденними потребами. Інтереси преси на вагах правосуддя стало не так просто урівноважити іншими, нехай навіть важливими, міркуваннями. Ілюстрацією цьому служить рішення Європейського суду у справі “Санді таймс”.

Ця газета мала намір опублікувати статтю про історію виготовлення й запуску на ринок талідоміда, ліків від недуги для вагітних жінок, яке викликало відхилення у новонароджених. Ці питання уже тривалий час знаходилися у судовиробництві і повинні були незабаром стати предметом судового розгляду. У зв’язку з цим англійські суди постановили, що стаття не може бути опублікована, оскільки в ній давалися відповіді на запитання, які має дати суд, і в цьому бачилася неповага до останнього. Газета та її журналісти звернулися до Страсбургу, стверджуючи, що заборона на публікацію порушує їхнє право на свободу слова.

Європейський суд виступив на боці “Санді таймс”. У постанові говорилося, що нещастя з талідомідом стало предметом стурбованості громадськості і сам по собі факт того, що розгортався судовий процес, не відміняв прав і відповідальності ЗМІ за повідомлення інформації, що являє громадський інтерес. Газетна стаття була поміркованою за тоном і представляла позиції обох сторін у справі; її публікація не підірвала б авторитет суду і не багато додала б до зростаючого морального тиску на виробників ліків.

Ця конкретна справа мала два важливих наслідки. По-перше, згідно з міжнародної угодою британський уряд був змушений змінити закон про неповагу до суду, що й було зроблено в 1981 році. Віднині журналістське розслідування не можна було запинити лише на тій підставі, що в майбутньому ця справа може стати предметом судового розгляду. По-друге, рішення Європейського суду озброїло британських суддів методологією підходу до прав ЗМІ. Звичайно, ступінь її використання залежить від їхнього особистого ставлення до Європейської конвенції та правотворчості Європейського суду.

Проте варто підкреслити, що практична значущість конвенції змазується її дивним статусом. Вона не є обов’язковою для судів, хоча на уряді лежить договірна зобов’язаність привести внутрішнє право країни у відповідність з нею. У цій ситуації зміни в праві виявляються залежно від рішимості видавців і редакторів відстоювати свої права до кінця не тільки заради публікації тієї чи іншої статті, а й для створення відповідного судового прецеденту. Не всі беруть на себе сміливість пройти цей тернистий і небезпечний шлях.

Недоліки конвенції полягають і в затяжках на кожній стадії апеляційної процедури. Так, палата лордів винесла рішення проти газети “Санді таймс” в липні 1973 року, а Європейський суд оголосив це рішення порушенням конвенції лише в квітні 1979 року. Отже, конвенцію не можна розглядати як інструмент безпосереднього захисту свободи слова у тій же Великобританії. Вона має силу переконання і, можливо, поступово приведе до змін британського права на користь свободи публікації актуальних журналістських матеріалів.

51. Питання вдосконалення державного управління інформаційною сферою на сучасному стані Україні

Керуючу підсистему державного управління в інформаційній сфері у вузькому спеціалізованому значенні становить система органів державного управління, для яких управління в цій сфері є основним або одним із основних завдань. ЇЇ організаційно-функціональна структура складається з таких рівнів управління інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами: 1)стратегічного; 2) галузевого/міжгалузевого; 3) місцевого; 4) локального.

Удосконалення та активізація економічних методів управління інформаційною сферою в Україні вимагає:

— закріплення в Законі України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” замість дотаційної форми підтримки місцевих ЗМІ державного замовлення, яке має здійснюватися на конкурсних засадах з метою висвітлення соціально-значущої тематики;

— створення спеціалізованої державної небанківської фінансово-кредитної установи для підтримки інноваційних проектів у сфері нанотехнологій, мікроелектроніки, інформаційних технологій, телекомунікацій;

— закріплення в ст.6 Закону України “Про видавничу справу” механізмів: компенсації державою відсотків, надання гарантій за кредитам, що видаються суб’єктам видавничої діяльності під проекти випуску і розповсюдження соціально-необхідної літератури;

— диференціювати тарифи на телекомунікаційні послуги залежно від того, на основі яких саме телекомунікаційних мереж (аналогових чи цифрових) вони надаються, що має стимулювати оновлення відповідного обладнання.

Правові форми державного управління в інформаційній сфері доцільно розмежувати:

— за суб’єктним складом правовідносин, на які вони впливають, на правові форми, що опосередковують формування: правовідносин між органами (суб’єктами) державного управління в інформаційній сфері, їх структурними підрозділами, посадовими особами; правовідносин між органами (суб’єктами) державного управління та суб’єктами інформаційної діяльності; правовідносин між суб’єктами інформаційної діяльності;

— за об’єктом правовідносин, на які вони впливають, на правові форми, що опосередковують формування: інформаційних та інформаційно-інфраструктурних правовідносин, які в залежності від правового становища їх учасників поділяються на горизонтальні і вертикальні, зокрема інформаційно-управлінські правовідносини; неінформаційних правовідносин, пов’язаних з інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами.

Попри те, що організаційні дії як неправова форма управління безпосередньо не тягнуть правових наслідків, вони впливають на свідомість, зокрема правосвідомість суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, а отже впливають на перебіг зазначених відносин. Через можливість впливу цих дій на ті відносини, які важко або неможливо врегулювати через самі лише правові форми управління, їх застосування має бути активізоване для вирішення таких завдань як популяризація переваг інформаційного способу життя; підготовка кадрів до роботи з новітніми інформаційними технологіями; формування інформаційної, в тому числі інформаційно-правової, культури і свідомості; сприяння національній ідентифікації у глобальному інформаційному просторі.

 

52. Верховний Суд України щодо судової практики у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди

Компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

Особи, які зазнали порушення своїх, гарантованих Конституцією України прав, нерідко високо оцінюють свої страждання. Тому розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Розмір відшкодування моральної (нематеріальної) шкоди, відповідно до чинного законодавства України, може бути як в грошовій, так і в іншій матеріальній формі.

В поняття „інша матеріальна форма” відшкодування моральної шкоди входить придбання телевізора, автомобіля, протезів, путівок в лікувально-оздоровчі заклади та інше, що дає можливість компенсувати хвилювання з приводу втрати певних можливостей.

Законодавці залишили за судом право вирішувати належність та розмір відшкодування моральної шкоди, оскільки в чинному законодавстві чітких меж такого розміру не передбачено. У зв’язку з чим у потерпілих виникає упереджена оцінка своїх понесених страждань, що породжує виникнення нових спорів.

На сьогодні, в часи незалежності, законодавство України спрямоване на вирішення спорів, за допомогою дотримання моральних засад суспільства, та принципів всебічності та справедливості розгляду справ судами.

Саме закріплення за державою обов’язку забезпечення прав і свобод людини дає можливість, у випадку порушення останніх, звернутися до суду з метою їх захисту та відновлення, а також за компенсацією шкоди, завданої такими порушеннями.

Так, при порушенні будь-яких прав, закріплених законами України, громадяни рідко використовують своє право на відшкодування моральної шкоди, оскільки не знають яким нормативно-правовим актом воно врегульовано та заздалегідь не впевнені в його реалізації.

З огляду на те, що в законодавстві України поступово вдосконалюється інститут відшкодування моральної шкоди, необхідно прийняти такі нормативно-правові акти, які будуть чітко та прозоро встановлювати зазначений спосіб захисту прав людини. Також необхідно довести до громадськості, що свої права слід відстоювати. Коли права людини дійсно стануть пріоритетом нашого суспільства, тоді ми зможемо себе з впевненістю називати громадянами незалежної і демократичної Держави.

53. Основні положення Цивільного кодексу України щодо діяльності журналістів

У 302 ст. ЦК України зазначено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності.

 

Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов’язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування.

Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов’язана робити посилання на таке джерело.

У разі відшкодування, відповідно до Цивільного кодексу України, журналістом і засобом масової інформації заподіяної ними моральної (немайнової) шкоди на них покладається солідарна відповідальність з урахуванням міри вини кожного.

Окрім цього, фізична особа має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч.З ст. 32 Конституції України). При цьому в період збирання інформації про фізичну особу вона, члени сім’ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильшсть, повноту тощо. До гарантій повної та своєчасної реалізації фізичними особами даного права відносяться:

а) обов’язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також організацій, інформаційні системи яких вміщують інформацію про фізичних осіб, надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;

б) обов’язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до інформації про фізичну особу;

в) заборона доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами;

г) заборона зберігання інформації про громадян довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети;

д) вимога максимального обмеження необхідної кількості даних про фізичну особу, яку можна одержати законним шляхом, а також можливість використовуватися лише для законно встановленої мети (ст.31 Закону України «Про інформацію»).

Однак дане право фізичної особи може бути обмежено у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Так, наприклад, особі можуть відмовити в реалізації права знайомитись із зібраною про фізичну особу інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, коли дані відомості складають державну чи іншу охоронювану законом таємницю. Або ж медична інформація (свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я) може бути обмежена, коли вона може завдати шкоди здоров’ю пацієнта (ст. 39 Основ законодавства про охорону здоров’я).

Окремий правовий режим встановлений ст. 302 також і для інформації, що складає державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи.

54. Інформаційна політика України: стан і перспективи

На сьогодні вже фактично сформувалась фундаментальна залежність життєдіяльності особистості, суспільства і держави – економіки, політики, культури, науки, забезпечення національної та міжнародної безпеки – від обміну інформацією, надійного функціонування інформаційних і телекомунікативних систем, технологій і засобів.

Глобальні інформаційні системи та інформаційні технології створюють інформаційне середовище, де практично відсутні державні кордони, обмеження на інформаційні впливи, на поширення інформації, яку до цього часу не можна було безкарно поширювати, на розміщення та отримання інформації, зокрема інформації щодо виробництва зброї, проведення терористичних операцій та інше.

Суттєвий прогрес і поширення інформаційних технологій, глобальний характер систем масової комунікації призвели до утворення глобального інформаційного простору, який змушує світову спільноту, кожну державу швидко орієнтуватися та адаптуватися у сучасному інформаційному середовищі.

Світове співтовариство в цих умовах усвідомило, що міжнародна інформаційна безпека є глобальною проблемою, розв’язання якої суттєво впливає на існування людства. Про це яскраво свідчить резолюція 54-ї сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй «Досягнення у сфері інформатизації в контексті міжнародної безпеки», а також те, що на саміті Великої сімки на Окінаві була прийнята Хартія про Глобальне Інформаційне Співтовариство. У цьому документі зазначається, що країни, які не в змозі забезпечувати оновлення інформаційних технологій, не матимуть можливостей бути повноправними учасниками інформаційного суспільства та світових економічних процесів.

Україні важко претендувати на інформаційне домінування у світовому інформаційному просторі. Для нашої країни головне не відстати, зберігаючи національну, інтелектуальну, культурну та мовну самобутність. Усе це потребує замислитися над перспективами використання новітніх інформаційних технологій та розвитку інформаційного суспільства в Україні, для чого, передусім, необхідно розробити національну концепцію та стратегію, визначити потреби і можливості щодо масового використання інформаційних технологій в українському суспільстві.

Концептуальні засади державної політики України в інформаційній сфері мають формуватися, виходячи з національних інтересів країни, збалансовуючи інтереси особистості, суспільства і держави.

Інформаційне законодавство визначає процедури та умови, за яких повинен здійснюватися доступ до інформації комерційних структур, персональної інформації та її поширення. На державному рівні повинно бути сприяння і фінансування заходів, спрямованих на соціально-психологічну адаптацію громадян до умов життя в інформаційному суспільстві, оволодіння новими інформаційними технологіями. Важливим завданням держави є гарантії інформаційної безпеки України, яка залежить від вирішення проблем формування і керування процесами суспільної свідомості, виробництва та репродукції інформаційних ресурсів і доступу до них, створення цивілізованого ринку інформаційних продуктів та послуг, реалізації прав громадян на інформацію.

Невирішення проблем інформаційної безпеки призводить до уповільнення процесів становлення в Україні інформаційного суспільства, створює реальну загрозу інформаційної експансії інших країн.

Державна політика гарантій інформаційної безпеки повинна бути відкритою і передбачати інформування суспільства про діяльність державних органів і суспільних інститутів у сфері інформаційної безпеки з урахуванням обмежень, встановлених чинним законодавством України. Вона має виходити з принципу безумовної правової рівності всіх суб’єктів інформаційних відносин незалежно від їхнього політичного, соціального та економічного статусу, грунтуватися на обов’язковому забезпеченні прав громадян, організацій на вільне створення, пошук, отримання, накопичення, зберігання, перетворення, поширення інформації у будь-який законний спосіб.

55. Діяльність органів державної влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні

Норми Конституції та законів України щодо гарантування політичного плюралізму, засад утворення і свободи діяльності засобів масової інформації, порядку формування державних телерадіоорганізацій, висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо не виконуються через непоодинокі односторонні, хибні рішення Президента України і Кабінету Міністрів України, через деструктивну позицію центральних органів виконавчої влади. Понад рік в силу відсутності підзаконних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України фактично не діє Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».

Окремі акти Кабінету Міністрів України безпосередньо націлені на обнародування необ’єктивної інформації, перешкодження появі в засобах масової інформації протилежних їй за змістом матеріалів.

В Україні за участю органів виконавчої влади, а також Генеральної прокуратури України і деяких судів поширюється практика переслідування опозиційних та інших критично налаштованих щодо органів виконавчої влади засобів масової інформації, їхніх керівників. Особливо загрозливою стає судова практика встановлення непомірних розмірів відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної журналістами та засобами масової інформації, що призводить до ліквідації цих засобів масової інформації. Останнім часом з’явились факти висунення органами прокуратури юридично необгрунтованих, навіть явно абсурдних обвинувачень проти редакторів газет, авторів публіцистичних і літературно-художніх творів.

Різними способами фактично здійснюється політична цензура. В українському суспільстві наростає громадянський протест проти систематичних порушень свободи слова. Серйозне занепокоєння висловлюють міжнародні урядові, парламентські та громадські організації (ПАРЄ, ОБСЄ), зарубіжні засоби масової інформації.

Ситуація в інформаційній сфері України характеризується постійним звуженням економічних можливостей її суб’єктів, занепадом матеріально-технічної бази. Це призводить до кількісного та якісного погіршення стану книжкових і газетно-журнальних видавництв, телекомунікаційних мереж, ставить діяльність творчих працівників і колективів у залежність від комерційних інтересів та фінансових структур, до продукування і поширення в суспільстві небезпечної для його морального і психологічного стану інформації та псевдокультури.

Держава відкрила канали для здійснення, по суті, неконтрольованої, відомчої тарифної політики, яка обертається непосильним тягарем для більшості членів суспільства, економічно виснажує інформаційну сферу.

Останнім часом здійснюється руйнівна для цієї сфери структурна перебудова державного телебачення і радіомовлення, видавничо-поліграфічної галузі на засадах монополістичної корпоратизації, що стає, з одного боку, способом інформаційного забезпечення короткочасних інтересів певних політично-кланових сил, а з іншого — базою перепрофілювання, комерціалізації і остаточної приватизації об’єктів загальнодержавного значення.

Верховна Рада України самокритично визнає також недостатність власних зусиль і наполегливості у справі законодавчого забезпечення інформаційної сфери, формування державної інформаційної політики, здійснення відповідно до статті 85 Конституції України парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади щодо реалізації цієї політики.

56. Гарантовані законодавством України шляхи отримання інформації журналістами

Журналісти, порівняно з іншими суб’єктами інформаційних відносин, мають досить широкі повноваження щодо доступу до інформації. Такі повноваження передбачаються як на рівні міжнародно-правових документів, так і нормами вітчизняного законодавства.

Причому зазначені положення можна умовно поділити на дві групи:

1) норми, що регулюють доступ журналістів до так званої публічної інформації, або ж інформації про органи державної влади;

2) норми, що регламентують отримання журналістами приватної інформації про (від) фізичних або юридичних осіб.

У першому випадку, як правило, діють закони, що чітко регламентують: яку інформацію, у якому обсязі, у які строки і на якій основі (платно чи безоплатно) можна отримати; у другому – діє конституційний принцип недопущення збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, а також принцип договору при взаєминах із приватними особами.

Однак на практиці нерідко виникають проблеми щодо доступу журналістів як до публічної, так і до приватної інформації. Так, наприклад, усі ми час від часу стаємо свідками обмеження доступу журналістів до інформації, які виявляються у встановленому порядку акредитації журналістів при органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Така акредитація здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання засобу масової інформації до відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або за заявою журналіста з пред’явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах, або рекомендації професійного об’єднання журналістів.

Орган, при якому акредитовано журналіста, заздалегідь інформує їх про важливі заходи, плани, організаційно сприяє виконанню ними професійних обов’язків. Однак законодавством не встановлено відповідальності за неінформування акредитованих журналістів або вибіркове інформування про відповідні заходи.

Існує й інша проблема доступу журналістів до інформації. Порядок допуску журналістів до приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, доступу до інформації та їх документів і технічних засобів визначається законодавством України з урахуванням загального режиму (регламенту) роботи цього органу. Про цей порядок заздалегідь повідомляється акредитованим журналістам; їм видається посвідчення (перепустка) на право входу в приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. У разі порушення цього порядку акредитованим журналістом засобу масової інформації його акредитація може бути припинена за рішенням органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, при якому він акредитований. Таким чином, візит журналіста з метою отримати інформацію, здійснений із відхиленням від установлених правил, може стати підставою для обмеження доступу до інформації.

При захисті або відновленні порушеного права журналіста на доступ до інформації суттєве значення мають принаймні два аспекти:

1) характер і вид інформації, доступ до якої обмежено (публічна чи приватна інформація, відкрита чи інформація з обмеженим доступом);

2) спосіб, у який журналіст отримав інформацію.

Певною підставою для захисту права журналіста на доступ до інформації є стаття 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», якою звільнено редакції ЗМІ та журналістів від відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права й законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації й правами журналіста, якщо в них зокрема розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом.

57. Вдосконалення державного управління інформаційною сферою в Україні: стан, проблеми, перспективи розвитку

Керуючу підсистему державного управління в інформаційній сфері у вузькому спеціалізованому значенні становить система органів державного управління, для яких управління в цій сфері є основним або одним із основних завдань. ЇЇ організаційно-функціональна структура складається з таких рівнів управління інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами: 1)стратегічного; 2) галузевого/міжгалузевого; 3) місцевого; 4) локального.

Удосконалення та активізація економічних методів управління інформаційною сферою в Україні вимагає:

— закріплення в Законі України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” замість дотаційної форми підтримки місцевих ЗМІ державного замовлення, яке має здійснюватися на конкурсних засадах з метою висвітлення соціально-значущої тематики;

— створення спеціалізованої державної небанківської фінансово-кредитної установи для підтримки інноваційних проектів у сфері нанотехнологій, мікроелектроніки, інформаційних технологій, телекомунікацій;

— закріплення в ст.6 Закону України “Про видавничу справу” механізмів: компенсації державою відсотків, надання гарантій за кредитам, що видаються суб’єктам видавничої діяльності під проекти випуску і розповсюдження соціально-необхідної літератури;

— диференціювати тарифи на телекомунікаційні послуги залежно від того, на основі яких саме телекомунікаційних мереж (аналогових чи цифрових) вони надаються, що має стимулювати оновлення відповідного обладнання.

Правові форми державного управління в інформаційній сфері доцільно розмежувати:

— за суб’єктним складом правовідносин, на які вони впливають, на правові форми, що опосередковують формування: правовідносин між органами (суб’єктами) державного управління в інформаційній сфері, їх структурними підрозділами, посадовими особами; правовідносин між органами (суб’єктами) державного управління та суб’єктами інформаційної діяльності; правовідносин між суб’єктами інформаційної діяльності;

— за об’єктом правовідносин, на які вони впливають, на правові форми, що опосередковують формування: інформаційних та інформаційно-інфраструктурних правовідносин, які в залежності від правового становища їх учасників поділяються на горизонтальні і вертикальні, зокрема інформаційно-управлінські правовідносини; неінформаційних правовідносин, пов’язаних з інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами.

Попри те, що організаційні дії як неправова форма управління безпосередньо не тягнуть правових наслідків, вони впливають на свідомість, зокрема правосвідомість суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, а отже впливають на перебіг зазначених відносин. Через можливість впливу цих дій на ті відносини, які важко або неможливо врегулювати через самі лише правові форми управління, їх застосування має бути активізоване для вирішення таких завдань як популяризація переваг інформаційного способу життя; підготовка кадрів до роботи з новітніми інформаційними технологіями; формування інформаційної, в тому числі інформаційно-правової, культури і свідомості; сприяння національній ідентифікації у глобальному інформаційному просторі.

58. Кодекси професійної етики українського журналіста

З моменту виникнення моралі та етики журналістики було чимало спроб сформулювати і обґрунтувати — науково й інтелектуально з’єднати воєдино — моральні принципи, норми етики і правила етикету, що дало б змогу швидко орієнтуватися в щоденній журналістській діяльності.

Вимоги суспільства до працівників засобів масової інформації фіксують добровільно визнані останніми документи, що є джерелами стичних вимог. Документи журналістської стики фіксують нормативно-ціннісні вимоги до працівників ЗМІ, відображають не тільки ситуативно-мінливі поточні етапи моралі, а й закономірно-необхідні умови існування, її історичний розвиток. Документи з етики журналістики мають кілька видів. За «географією» впливу на журналістів можна виокремити міжнародні, національні, корпоративні, редакційні документи, що містять вимоги стики журналістів. Залежно від рівня узагальнення цих вимог розрізняють: принципи журналістської етики, декларації, хартії, кодекси, канони.

Правила журналістської етики можуть фіксувати кодекси та канони. Правила журналістської стики в українській журналістиці — неписані закони професійної спільноти.

Принципи журналістської етики перевалено містять професійні стичні цінності. Прикладом можуть бути Міжнародні принципи журналістської етики.

Кожен журналіст несе відповідальність перед суспільством, перед своєю аудиторією за повну й адекватну інформацію про суспільство загалом та його окремі групи, про події, що відбуваються. У журналістській професії моральний вибір є постійним супутником творчої праці, а головні методи діяльності журналіста набувають характеру морального вчинку. Вплив засобів масової інформації на людей і здійснення функцій інформування, регулювання, інтеграції, виховання, навчання, відпочинку й насолоди, популяризації та реклами, на думку української дослідниці О.Кузнецової, постійно зобов’язують журналіста робити моральний вибір, від якого залежить доля людей, колективів, установ, фірм і навіть держав.

Моральні проблеми з’являються в журналістів тоді, коли завдання професійної діяльності вступають у конфлікт із загальними, національними, особистими нормами моралі, з використанням нових засобів фіксації й передачі інформації, що потребують нових норм регулювання моралі.

Є десять міжнародних принципів професійної етики журналіста.

1. Право людей на отримання правдивої інформації.
2. Вірність журналіста об’єктивній реальності.
3. Соціальна відповідальність журналіста.
4. Професійна чесність журналіста.
5. Загальнодоступність засобів масової інформації й участь громадськості в їх роботі.
6. Повага приватного життя.
7. Повага громадських інтересів.
8. Повага загальнолюдських цінностей і різноманіття культур.
9. Усунення війн та іншого зла, що протистоїть людству. 10. Сприяння новому міжнародному порядку в галузі інформації.

Україна як член Ради Європи повинна дотримуватись усіх міжнародних документів цієї спілки, зокрема принципів, прийнятих 1994 р. у Празі на Європейській конференції, присвяченій політиці в галузі мас-медіа.

59. Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи розвитку

Свобода слова в діяльності засобів масової інформації є одним з найважливіших інститутів демократії. Керуючись Загальною декларацією прав людини, Всесвітньою Хартією свободи преси ООН, Декларацією принципів поведінки журналіста МФЖ, Конституцією та чинним законодавством України, Кодекс професійної етики українського журналіста визначає основні морально-етичні орієнтири, яких журналіст має дотримуватися при виконанні своїх професійних обов’язків з тим, щоб його діяльність всіляко сприяла якнайкращому і найефективнішому виявленню власних творчих можливостей в ім’я утвердження добра і справедливості.

Громадські організації ведуть перемовини з МВС про те, в який спосіб можна найкраще захистити журналістів під час акцій протесту після того, як різко зросла кількість постраждалих працівників ЗМІ, що висвітлюють такі заходи.

Стали частішими обмеження у допуску журналісті до органів влади, в тому числі і до міністрів Кабінету Міністрів, відмови в акредитації. Також достатньо показовими є факти тиску на журналістів з метою зміни їхньої редакційної політики.

Ще одним трендом нинішньої України стала невелика кількість прецедентів покарання винних, які порушують права журналістів. Надзвичайно мало прецедентів притягнення до відповідальності за порушення 171 статті Кримінального кодексу України про перешкоджання професійній діяльності журналістів. ІМІ зараз працює з Генеральною Прокуратурою України над цим питанням.

Результатом погіршення ситуації зі свободою слова стало різке зниження якості контенту ЗМІ. За словами експертів ГО «Телекритика», у телевізійних новинах замовчуються акції протесту, діяльність опозиції, підвищення цін і погіршення соціальних стандартів. Натомість інформаційні програми перетворюються на кримінальні.

Як свідчать дослідження Академії української преси, більшість провідних українських ЗМІ уникаються висвітлення політичної та соціально-політичної тематики, орієнтуючись переважно на більш поверхові теми.

 

За даними Моніторингу «джинси» та неналежного маркування Інституту масової інформації, щомісяця зростає кількість замовних матеріалів і «джинса» стала доступною лише для політиків, які не критикують владу.

Одним із коренів проблем зі свободою слова в Україні є монополізація медіа ринку великими вітчизняними фінансово-промисловими групами, що спричиняє фактичну відсутність конкуренції та можливість використання ЗМІ у якості інструментів для цих груп.

60. Міжнародні документи щодо захисту прав і свобод людини

Міжнародно-правові документи в галузі прав і свобод людини стали прийматися тільки після Другої світової війни. Першим таким документом стала прийнята 111 сесією Генеральної Асамблеї ООН 12 грудня 1948 Загальна декларація прав людини. З тих пір за рішенням ООН 12 грудня проголошено Днем прав людини.

Загальна декларація прав людини складається з преамбули та 30 статей, в яких сформульовано комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав і свобод людини. У сферу цивільних прав Декларація включила права: на життя, свободу та особисту недоторканість (ст. 3); свободу від рабства або перебування у підневільному стані (ст. 4): свободу від катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження та покарання ( ст. 5); визнання правосуб’єктності кожної людини,де б він не знаходився (ст. 6); рівність усіх людей перед законом і рівний захист, без будь-якої різниці, закону; рівний захист від дискримінації і від підбурювання до неї (ст. 7); ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення основних прав людини, наданих їй конституцією або законом (ст. 8); свободу від довільного арешту, затримання або вигнання (ст. 9); розгляд, у разі необхідності, справи кожної людини на основі повної рівності прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом (ст. 10); презумпцію невинності (ст. 11); невтручання в особисте і сімейне життя кожного; недоторканність житла; таємницю кореспонденції; на честь і репутацію (ст. 12); вільне пересування і вибір місця проживання в межах кожного держави; можливість залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну (ст. 13); право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком (ст. 14); громадянство, неможливість його позбавлення (ст. 15) ; право на вступ у шлюб і заснування сім’ї (ст. 16); право володіти своїм майном як одноособово, так і спільно з іншими (ст. 17); свободу думки, совісті і релігії (ст. 18); свободу переконань і вільне їх вираз (ст. 19).

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права містить 53 статті, дві третини яких присвячені безпосередньо прав людини. Тут закріплені, по суті, ті ж права і свободи людини, які містяться у Загальній декларації вдачу людини 1948 року

Слід зазначити, що недоліки, які були в Декларації і в силу яких СРСР утримався при голосуванні по ній у 1948 р., в даному Пакті усунені. Зокрема, у ст. 1. Пакту закріплено право народів на самовизначення і випливаєз цього право на вільне встановлення свого політичного статусу, вільне забезпечення свого економічного, соціального та культурного розвитку, а також право вільно розпоряджатися своїми природними багатствами та ресурсами. Статтею 20 передбачено, що будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом. Те ж саме відноситься до заборони всякого виступу на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі чи насильства.

Декларація, два пакти і Факультативний протокол є загальними, універсальними за широтою охоплення прав документами ООН і складають Хартію прав людини. Вона нерідко іменується Міжнародним біллем про права людини.

61. Діяльність Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення на сучасному етапі

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі – Національна рада) є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, основним завданням якого є нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень, визначення перспектив розвитку телерадіомовлення в нашій державі.

Конституційний орган діє відповідно до Законів України „Про телебачення і радіомовлення” та „Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”.

До складу Національної ради входять вісім осіб, чотирьох із яких призначає Верховна Рада України, а чотирьох – Президент України (на теперішній час призначено трьох).

Особливості регулювання нових медіа – наступний пріоритет, якому Національна рада приділяє значну увагу. Зміни, що відбуваються в електронних засобах масової інформації, вимагають від Національної ради сучасних підходів до регулювання як технологічних, так і законодавчих завдань галузі. Поява новітніх інформаційно-комунікативних технологій, побудованих на використанні широкосмугового доступу, таких як IPTV, OTT (Over the Top), HbbTV тощо, надає можливість використання програмних послуг спільно з іншими телекомунікаційними послугами, зокрема доступу до мережі інтернету, визначальними для яких є принципи інтерактивності та мультисервісності.

Упродовж 2011 року Національна рада проводила масштабні заходи для вивчення і застосування найкращих світових практик регулювання і співрегулювання галузі за умов переходу на новітні цифрові технології.

Загалом, в Україні відбулося 8 конференцій і семінарів із залученням провідних зарубіжних і вітчизняних медіа-експертів, із них – 4 навчальні семінари в різних містах України за підтримки Координатора проектів ОБСЄ в Україні.

Враховуючи різнобічні інформаційні потреби глядачів, Національна рада сприяє збільшенню кількості іноземних телевізійних програм і передач у кабельних мережах України. З цією метою постійно аналізуються програми і передачі зарубіжних телеканалів. Так, у звітному році до переліку іноземних програм, зміст яких відповідає вимогам Європейської конвенції про транскордонне телебачення і ретрансляція яких на території України не обмежується згідно з ч. 1 ст. 42 Закону України „Про телебачення і радіомовлення”, було долучено 25 іноземних каналів, виробництва Франції, Великої Британії, Росії, Іспанії та Чехії. З-поміж них 11 програм пізнавально-просвітницького спрямування, 5 – для дитячої аудиторії, 4 – музично-розважального жанру тощо.

Наприкінці 2011 року загальна кількість таких програм становила 155.

Національна рада оперативно реагує на резонансні проблеми галузі та порушення в діяльності телерадіоорганізацій і провайдерів програмної послуги. Тому у звітному році майже вдвічі зросла кількість позапланових перевірок.

Загалом 2011 року працівники Національної ради провели 394 перевірки телерадіоорганізацій і провайдерів програмної послуги (210 планових та 184 позапланових). До 110 компаній за результатами перевірок застосовано санкцію „оголошення попередження”, двом компаніям через відсутність мовлення анульовано ліцензії, стосовно шести – подано позови до суду про анулювання їхніх ліцензій. Штрафні санкції не застосовувалися, оскільки Кабінетом Міністрів України не погоджені розрахунки таких стягнень.

Упродовж звітного періоду регуляторний орган продовжував процес лібералізації проведення перевірок діяльності ліцензіатів. Відповідно до Положення про скасування санкції „оголошення попередження”, телерадіоорганізації та провайдери програмної послуги мають можливість позасудового скасування зазначеної санкції, подавши до Національної ради відповідну заяву.

Національна рада у 2011 році здійснила 32 позапланові перевірки, за результатами яких 22 компаніям скасовано попередження. 10 компаніям, які не усунули повною мірою своїх порушень, було відмовлено у задоволенні їхніх заяв.

Національна рада упродовж 2011 року надавала пропозиції щодо необхідності внесення законодавчих змін до низки регуляторних актів. Такі пропозиції висловлювалися під час засідань Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації, у визначеному порядку надавалися Держкомтелерадіо, міністерствам відповідного спрямування.

62. Кримінальна відповідальність журналістів в Україні

У редакційному кодексі американської «People of world» щодо кримінальної відповідальності говориться, що журналіст не має ніякого права коментувати, а тим більше проводити журналістське розслідування будь-яких судових справ. У кодексі зазначається, що призначення журналіста — розповідати про життя, а не заплутувати його своїми домислами та вигадками.

Аналізуючи міжнародний досвід, і справді можна прослідкувати, що в низці європейських країн, таких як Німеччина, Франція, Чехія, Польща, Австрія, передбачена кримінальна відповідальність за наклеп. Але не слід нас порівнювати з цими державами, рішення наших суддів ставить під сумнівність незалежність та неупередженість самого суду, а в рейтингу корупції міжнародної організації «Transparency International»ці держави на сто позицій вище України (Німеччина – 14 місце, Австрія – 16, Франція – 25, Україна – 152).

У світі вже давно прогресує тенденція декриміналізації такого порушення, як дифамація. Зокрема, закони про декриміналізацію ухвалили Боснія і Герцеговина, Грузія, Шрі-Ланка. А, скажімо, у США карні закони про наклеп перестали застосовуватися в 1950-і роки (і були б сьогодні визнані неконституційними, крім тих норм, що застосовуються до заяв, здатних спричинити порушення суспільного порядку). Навіть якщо факти відображені неправильно, у більшості країн, журналіста не буде визнано винним, якщо йому не вдалося перевірити їх належним чином.

У Кримінальному кодексі України 1960 року відповідальність за наклеп була передбачена статтею 125, а за образу – статтею 126. За відсутності кваліфікуючих ознак, наклеп вважався злочином, що не становить великої суспільної небезпеки, а справи по обвинуваченню у його вчиненні відносились до справ приватного обвинувачення.

Під час підготовки нового КК України було ухвалене рішення не включати до нього статтю про наклеп з огляду на те, що наклеп є різновидом поширення неправдивих відомостей, які принижують честь та гідність особи. Потрібно зауважити, що немайнові особисті (приватні) права осіб, якими є честь, гідність, репутація, відносяться до предмету регулювання цивільного права. Статтями 28 і 32 Конституції України, а також статтями 297 та 299 Цивільного кодексу України закріплюється право кожного на повагу до його гідності та честі, а також на недоторканість ділової репутації. При ухваленні нового КК України у 2001 році парламентом було підтримано позицію його розробників щодо відсутності потреби в існуванні у КК статей про відповідальність за наклеп та образу. Це стало впевненим «кроком вперед» у конструктивному діалозі між владою та журналістами.

63. Законодавство України щодо забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова

Комплекс прав і свобод журналіста в українському інформаційному законодавстві в цілому відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які ратифіковані Україною. Певною мірою цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України. Це дає підстави для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система: права і свободи людини і громадянина визнані неодмінними засадами нового конституційного ладу. Більше того, держава відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3 Основного Закону), а можливість обмеження конституційних прав і свобод обумовлена як за обсягом, так і за часом лише випадками воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Основного Закону).

Права і свободи людини, на які держава не може посягати, забезпечують кожній особі можливість бути самостійним суб’єктом суспільного життя. Держава не тільки не повинна втручатися у використання людиною цих прав і свобод, але й зобов’язана забезпечити їх реалізацію і захист. Крім того, Конституція визнає права і свободи інших людей від посягань, у тому числі від посягань представників влади і посадових осіб.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації. У статті 15 Основного Закону України зазначено, що цензура заборонена. Цензура як контроль за ідеологічним змістом передач забороняється і статтею 6 Закону України «Про телебачення і радіомовлення». А стаття 2 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» забороняє створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Згідно з цим документом не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, за винятком інтерв’ю.

Важливі рішення в цьому напрямі були прийняті також у Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова». Зокрема стаття 45 Закону України «Про інформацію» відповідно до цього документа була доповнена змістом про заборону цензури та заборону втручання в професійну діяльність журналістів і засобів масової інформації з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Так, у статті наголошено, що цензура як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб’єкта авторського права та/або суміжних прав на неї), та/або як накладання заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, заборонена.

Крім цього, в законі також підкреслювалося, що забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення або непоширення певної інформації, замовчування соціально значущої інформації, накладання заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб.

Забороняється, відповідно до змісту цієї статті, створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.

Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналістів за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України (стаття 171).

Повноваження органів державної влади з питань діяльності засобів масової інформації визнаються виключно Конституцією та законами України.

64. Правове регулювання інформаційного простору України

Слід зазначити, що в Україні створено достатню законодавчу базу для здійснення державної інформаційної політики. Проблема полягає в іншому: 1) в адаптації законодавства України в інформаційній сфері до нових умов суспільного розвитку, передусім пов’язаних з побудовою інформаційного суспільства; 2) в недостатньо ефективних механізмах впровадження і реалізації цих законів. Пропонуємо розглянути основні Закони України щодо регулювання інформаційної сфери.

Закон України «Про інформацію» закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності.

Закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації. Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації. Законодавство України про інформацію складають Конституція України, зазначений Закон, законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною, та принципи і норми міжнародного права.

Закон України «Про державну таємницю» регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України.

Закон України «Про Національну систему конфіденційного зв’язку» регулює суспільні відносини, пов’язані зі створенням, функціонуванням, розвитком та використанням Національної системи конфіденційного зв’язку.

Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах» встановлює основи регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих системах за умови дотримання права власності громадян України і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановленого чинним законодавством обмеження на доступ до інформації. Дія Закону поширюється на будь-яку інформацію, що обробляється в автоматизованих системах. На сьогодні розроблені законопроекти щодо внесення змін до цього закону, які знаходяться на розгляді у відповідних комітетах Верховної Ради України (зокрема – законопроект «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», який розглянено у третьому параграфі даного розділу).

Закон України «Про інформаційні агентства» відповідно до Конституції України, інших законів України та міжнародно-правових документів закріплює правові основи діяльності в Україні інформаційних агентств та їх міжнародного співробітництва.

65. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення безперешкодної реалізації права людини на свободу слова»

Неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України «Про інформацію» або «Про звернення громадян», —  тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Повторне протягом року вчинення порушення з числа передбачених частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, —  тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Цензура як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав на неї), та/або як накладення заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб заборонена.

Забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, накладення заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб.

Забороняються створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.

Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України.

66. Конституційні засади діяльності ЗМІ України

Правова регламентація в нашій державі, яка почалася з 1990 р., надала правову основу для подальшої діяльності ЗМІ України. Важливі положення щодо цього були закріплені в Основному Законі нашої держави – Конституції України. Так, у ст. 15 цього документу підкреслюється, що суспільне життя в нашій державі ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Розвиває ці положення стаття 34 Основного Закону України. В ній підкреслено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб – на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Законодавство нашої держави, спираючись на Конституцію України, Кримінальний та Цивільний кодекси, починаючи з 1992 р., увело цілу низку спеціальних законів стосовно різних галузей діяльності ЗМІ.

Крім законів України щодо функціонування ЗМІ, розвиток вітчизняної преси також визначають інші документи, нормативні акти, постанови, укази, які приймаються владними структурами, галузевими відомствами та ін. Це укази Президента України, серед яких підписані такі, як “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”, “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні”,  “Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України”, “Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя”, “Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади” та ін. Це і постанови Верховної Ради, серед яких “Про рекомендації учасників парламентських слухань “Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи”, “Про підсумки парламентських слухань “Інформаційна політика України: стан і перспективи”, “Про парламентські слухання “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні” та ін.

67.     Конституція України щодо основних прав, свобод та обов’язків людини та громадянина

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку мова йде про права, пов’язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду драв належать право на життя (ст. 27), право на повагу гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або тій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід ураховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави — суб’єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об’єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизації процесу, пов’язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Прийняття Конституції — надзвичайно важлива справа. Та водночас із її прийняттям необхідне створення механізму реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених нею прав, свобод та обов’язків. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому громадяни, що мають певне право, свободу чи обов’язок, реально досягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Конституції.

Із цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, — це категорія, надзвичайно об’ємна й широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

68. Діяльність міжнародних організацій щодо захисту прав та свобод журналістів (на вибір)

Міжнародна Федерація Журналістів (МФЖ) англ. International Federation of Journalists, IFJ є найбільшою у світі організацією професійних працівників ЗМІ. Штаб-квартира МФЖ розташована у Брюсселі.

Заснована в 1926, нині вона представляє близько 500 тисяч журналістів із понад 100 країн світу. МФЖ захищає соціальні та професійні права журналістів, що працюють у друкованій та електронній пресі.

Вона має консультативний статус в таких організаціях системи ООН як ЮНЕСКО, МОП, ВОІВ, Комітет з прав людини, а також в Раді Європи та інших міжнародних організаціях.

Україну в Міжнародній федерації журналістів представляють два повноправні члени:

• Національна спілка журналістів України
• Незалежна медіа-профспілка України.

Національна спілка журналістів України (НСЖУ) — незалежна, громадська, позапартійна організація, національна всеукраїнська творча спілка як суб’єкт творчої діяльності, що об’єднує професійних творчих працівників — журналістів та інших працівників засобів масової інформації, які професійно займаються журналістикою, публіцистичною діяльністю.

НСЖУ виступила ініціатором парламентських слухань з питань свободи слова у січні 2001 року, бере активну участь у підготовці змін до законодавства у галузі засобів масової інформації, проекту Інформаційного Кодексу України, проводить «круглі столи» з податківцями, суддями та іншими представниками владних структур, заснувала «гарячу лінію» щодо утисків ЗМІ та прав журналістів.

У вересні 2001 року НСЖУ організувала громадські слухання «Рік після зникнення Георгія Гонгадзе: уроки для української демократії». На будинку НСЖУ встановлена пам’ятна дошка загиблим журналістам. НСЖУ разом зі Спілкою художників бере участь в оголошеному Київською міською держадміністрацією конкурсі проектів монументу журналістам, які загинули, виконуючи свій професійний обов’язок.

Незалежна медіа-профспілка України (НМПУ) — всеукраїнська професійна спілка працівників медіа-сфери. Об’єднує понад 600 журналістів по всій Україні. Фінансується за рахунок членських внесків та благодійної допомоги. Утворена в 2002.

Як і Національна спілка журналістів України, входить до Міжнародної федерації журналістів.

Мета — захист професійних, соціальних, економічних, трудових інтересів своїх членів у відносинах з роботодавцями, владними структурами та іншими організаціями.

69. Діяльність Конституційного Суду України

Прийняття будь-якого рішення Конституційним Судом України обов’язково не тільки констатують ЗМІ, але й досить часто коментують провідні вчені, політики, практики. Отже, на недостатність уваги, що приділяється Конституційному Суду України, зважати немає сенсу.

Проте щодо діяльності Конституційного Суду України на ниві тлумачення Конституції України спостерігається дещо інша ситуація. Якщо брати до уваги коментарії політичних діячів або представників інших гілок влади з приводу окремих тлумачень Конституційного Суду України, то в них нестачі не має. Але всі вони, за дуже незначними винятками, дуже страждають на одну ваду, – вони надто тенденційні. Систематичного наукового аналізу тлумачень Конституційного Суду України практично немає.

Загальний стан справ, пов’язаний із діяльністю Конституційного Суду України з тлумачення Конституції України, вимагає подальшого аналізу нормативних і казуальних тлумачень з метою дослідження суттєвих моментів у його інтерпретаційні діяльності. Такі дослідження будуть сприяти повній імплементації інституту тлумачення Конституції України у правову матерію України, ефективнішому його функціонуванню. Ст. 8 Конституції України проголошує один із основоположних її принципів норми Конституції України є нормами прямої дії. Цей факт породжує досить важливу проблему, яку можливо окреслити як тлумачення Конституції України судами загальної юрисдикції. Саме так уявляється тлумачення норм Конституції України, адже неможливо уявити застосування відповідних норм Конституції України в суді без попереднього їх усвідомлення, а отже, і тлумачення. Інший бік цієї проблеми зводиться до того, що під час застосування певної корми Конституції України в суді можливе встановлення невідповідності певного Закону чи іншого нормативного акта до Конституції України. І така ситуація вимагає від суду інтерпретації відповідної норми.

Для України ці проблеми тим більше характерні, що за умов не досить досконалого законодавства, у якому до того ж вади й суперечності не така вже й рідкість, саме пряме застосування норм Конституції України допомогло би почасти вирішити цю проблему. Щодо важливості цього моменту, то це зазначає хоч би факт видання постанови Пленуму Верховного суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року № 9, що дало привід колишньому голові Конституційного Суду України В. Скоморосі стверджувати про ігнорування компетенції Суду.

Складність офіційного тлумачення Конституції України та законів України полягає в тому, що Конституція України була прийнята в результаті взаємних поступок, компромісних положень. До того ж, значна частина норм Конституції України сформульована досить абстрактно і загально, у багатьох випадках з використанням оціночних понять. При прийнятті Конституції України згладжувалися і зближувалися різні теоретичні підходи до тих чи інших проблем, їм надавалось загальне забарвлення, однаково прийняте для різних політичних сил. Для забезпечення конституційної законності, ефективності реалізації положень Конституції України, необхідно їх інтерпретувати в конкретні приписи з тим, щоб на практиці втілювалося однозначне їх розуміння.

Якою б  оптимальною не була існуюча система права, вона не може попередити протиріччя між нормами, які звуться колізіями у праві. Саме функція тлумачення є одним із способів вирішення колізій.

70. Цивільна відповідальність журналістів України

Однією з найхарактерніших особливостей розгляду справ про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності або ділової репутації є коло суб’єктів, які можуть виступати в якості відповідачів по таких справах, тобто тих осіб, на яких позивач хоче покласти відповідальність за поширення інформації. Цивільний кодекс не містить вказівки на можливість притягнення у справах про спростування інформації у якості відповідача іншої особи, крім самого засобу масової інформації (тобто редакції, якщо вона є юридичною особою, засновника ЗМІ). Навпаки, стаття 1172 ЦКУ покладає обов’язок відшкодовувати шкоду, завдану працівником при виконанні трудових (службових) обов’язків або підрядником при виконанні договору підряду, саме на юридичну чи фізичну особу, для якої здійснювалося виконання відповідної роботи. А частина 4 статті 277 цього ж Кодексу встановлює, що поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових/службових обов’язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Проте спеціальні закони у сфері медіа інакше врегульовують дане питання.

Закон Україн „Про телебачення і радіомоволення” лише опосередковано вказує на можливість притягнення до відповідальності не тільки засобу масової інформації, а і його працівників: стаття 67 Закону містить перелік випадків, у яких телерадіоорганізації та їх працівники не несуть відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності.

Але частина 4 статті 42 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” прямо говорить про притягнення до відповідальності авторів інформаційних матеріалів, журналістів редакції, редактора та інших осіб, з дозволу яких було поширено спірні матеріали. Також і стаття 34 Закону України „Про інформаційні агентства” передбачає притягнення до відповідальності за поширення недостовірної інформації суб’єктів діяльності інформаційних агентств, тобто керівника, журналіста. Частина 3 статті 17 Закону України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” покладає на журналіста і засіб масової інформації солідарну відповідальність за заподіяння ними моральної шкоди.

Притягнення у якості відповідачів автора та особи, відповідальної в засобі масової інформації за випуск інформаційних матеріалів, є винаходом судової практики. Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 „Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року передбачено, що в справах про спростування інформації як відповідачі притягаються автор та орган масової інформації, який здійснив випуск інформації. Очевидно, причиною того, що судова практика пішла таким шляхом, є відсутність статусу юридичної особи в багатьох редакцій друкованих засобів масової інформації, що ускладнювало судовий захист прав шляхом пред’явлення позову до конкретного суб’єкта, який би був належним відповідачем.

В принципі, притягнення автора спірного матеріалу в якості співвідповідача є логічним з огляду на те, що виконання журналістом своїх трудових (або інших договірних) обов’язків усе ж має персоналізований характер: журналіст або інша особа, авторський матеріал якої поширюється через засіб масової інформації, реалізує таким чином своє право на вільне вираження думок, поглядів і переконань, вільне поширення інформації. Саме автор статті найкраще може пояснити і обґрунтувати чому він вирішив поширити саме цю інформацію і саме в такій формі.

Другою особливістю цивільно-правової відповідальності засобів масової інформації за поширення недостовірної інформації є скорочений строк позовної давності — один рік по вимогах про спростування інформації, що визначено пунктом 2 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу. Скорочений строк в один рік пов’язаний зі способом відновлення права: спростування інформації; особа, про яку поширено інформацію, має бути зацікавлена в якнайшвидшому спростуванні недостовірної інформації, а тому непред’явлення позову протягом року з часу поширення інформації про особу фактично вказує на те, що в поширенні відповідної інформації особа не вбачає порушення своїх прав, а відновлення права шляхом спростування інформації не матиме достатнього ефекту через тривалий період часу, що пройшов з моменту поширення інформації. У не дуже приємній ситуації зараз опинилися Інтернет-видання, які в жодному законі прямо не згадуються як засоби масової інформації, хоча вони фактично належать до ЗМІ і до них теоретично мав би застосовуватися скорочений строк позовної давності.

71. Європейський Суд, деякі національні законодавства щодо прав та свобод журналістів

Для більш детального розгляду питання поширення інформації з обмеженим доступом (таємної, конфіденційної, службової), яка є предметом суспільного інтересу, необхідно розглянути деякі рішення Європейського суду з прав людини, які мають силу актів національного законодавства.

Основні положення щодо цих питань сформульовані у статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – ЕКПЛ). Європейський суд з прав людини (далі – Суд) використовував норми статті 10 під час винесення десятків рішень про свободу преси та інших пов’язаних з нею прав, положення цієї статті були далі розроблені в рекомендаційних повідомленнях Європейської Комісії з прав людини (далі – Комісія). Додаткові рекомендації стосовно плюралізму в пресі та доступу до інформації розробляють Комітет Міністрів та Парламентська Асамблея.

Частина 1 статті 10 ЕКПЛ визначає, що «кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Відповідно із частиною 2 цієї статті, користування цими правами «може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Європейський Суд неодноразово визначав, що при оцінці кожного обмеження йому доводиться стикатися «не з вибором між двома протилежними принципами, але з принципами свободи вираження поглядів, із якого є низка винятків, що повинні тлумачитися якомога вужче».  Держава повинна твердо встановити, що будь-яке обмеження:

• передбачено законом;
• має законну мету;
• необхідно в демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.

«Обмеження, що «накладаються згідно із законом», повинно бути «досить доступним і передбачуваним», тобто воно має бути «точно сформульованим, щоб людина могла регулювати свою поведінку».

Щоб мати законну мету, обмеження повинно бути спрямовано на захист одного з положень, вказаних у статті 10.

Щоб бути «необхідним», повинна бути «справжня соціальна необхідність», обмеження мають бути пропорційними переслідуваній законній меті, і підстави для обмеження повинні бути достатніми і стосуватися справи. Щоб визначити, чи виправдане обмеження наявністю «достатніх» причин, Суд повинен брати до уваги суспільний інтерес. Коли предмет обмеження – інформація, що стосується питання «не обговорюваного суспільного інтересу», інформація повинна бути обмежена тільки у випадку «абсолютної впевненості», що її поширення призведе до несприятливих наслідків для держави.

Інформація, що стосується питань суспільного інтересу або така, що повідомляється в контексті політичних дебатів, чи така, що стосується якогось політичного діяча, повинна користуватися особливим захистом. Кажучи словами Суду, «… свобода преси надає суспільству один з найефективніших засобів пошуку та формування думки про ідеї й поведінку їх політичних лідерів. Зокрема, вона дає політикам можливість прокоментувати речі, які хвилюють громадську думку, також спонукають кожного брати участь у вільних політичних дебатах, що є однією з основ концепції демократичного суспільства. Накладення санкцій за публікацію в пресі інформації стосовно питань суспільного інтересу неприпустиме, за винятком низки обмежених випадків, адже покарання можуть «завадити журналістам зробити свій внесок до громадського обговорення питань, що стосуються життя співтовариства».

72. Питання захисту конфіденційної інформації у вітчизняному законодавстві

Конфіденційну інформацію можуть мати у власності лише фізичні та юридичні особи, що не є органами державної влади та органами місцевого самоврядування, тобто, користуючись термінологією проекту Цивільного кодексу України, юридичні особи приватного права. Перебування такої інформації у володінні чи користуванні державних органів у зв’язку зі здійсненням останніми своїх функцій не позбавляє її статусу конфіденційної інформації приватних осіб, рівно як і не надає такій інформації статусу конфіденційної, що належить державі чи державному органові. Застосування подібного підходу повністю відповідає чинному законодавству та забезпечує як дотримання прав зацікавлених осіб на одержання інформації – усуваються перешкоди обмеження доступу до інформації як до конфіденційної інформації держави, так і дотримання прав осіб у частині захисту конфіденційної інформації, оскільки підстав для розкриття конфіденційної інформації за наявності застереження щодо при допустимості таких дій з боку її власника державні органи не мають.

Доступ співробітника до конфіденційних відомостей, який здійснюється у відповідності з дозвільною системою, називається санкціонованим. Дозвіл (санкція) на доступ до цих відомостей завжди є строго персоніфікованим і видається керівником в письмовому вигляді: наказом, що затверджує схему посадового чи іменного доступу до інформації, резолюцією на документі, списком-дозволом в карточці видачі справи або на обложці справи ознайомлення з документом.

Інформаційне законодавство України у 2011 році було оновлено з прийняттям Закону України «Про доступ до публічної інформації» та нової редакції Закону України «Про інформацію», які були прийняті 13 січня 2011 року Верховною Радою України та набрали чинності 10 травня 2011 року. А також були прийнятті Укази Президента від 5 травня 2011 року № 547 «Питання забезпечення органами виконавчої влади доступу до публічної інформації» та від 5 травня 2011 року № 548 «Про першочергові заходи щодо забезпечення доступу до публічної інформації в допоміжних органах, створених Президентом України».

Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.

Конфіденційною інформацією є інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Не може бути віднесена до конфіденційної інформація, що була отримана або створена розпорядниками інформації.

Закон чітко визначає поняття та коло обов’язків розпорядників інформації. Ними є суб’єкти владних повноважень — органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб’єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов’язковими для виконання, юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, — стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів, особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, — стосовно інформації, пов’язаної з виконанням їхніх обов’язків та суб’єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, — стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.

73. Положення Кримінального кодексу України щодо журналістської діяльності

У Кримінальному кодексі України 1960 року відповідальність за наклеп була передбачена статтею 125, а за образу – статтею 126. За відсутності кваліфікуючих ознак, наклеп вважався злочином, що не становить великої суспільної небезпеки, а справи по обвинуваченню у його вчиненні відносились до справ приватного обвинувачення.

Під час підготовки нового КК України було ухвалене рішення не включати до нього статтю про наклеп з огляду на те, що наклеп є різновидом поширення неправдивих відомостей, які принижують честь та гідність особи. Потрібно зауважити, що немайнові особисті (приватні) права осіб, якими є честь, гідність, репутація, відносяться до предмету регулювання цивільного права. Статтями 28 і 32 Конституції України, а також статтями 297 та 299 Цивільного кодексу України закріплюється право кожного на повагу до його гідності та честі, а також на недоторканість ділової репутації. При ухваленні нового КК України у 2001 році парламентом було підтримано позицію його розробників щодо відсутності потреби в існуванні у КК статей про відповідальність за наклеп та образу. Це стало впевненим «кроком вперед» у конструктивному діалозі між владою та журналістами.

Положення ст. 171 чинного Кодексу є новим. Введення кримінальної відповідальності за перешкоджання законній діяльності журналіста зумовлене необхідністю подальшого розвитку свободи слова в нашій країні.

Відповідно до ст. 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Для журналістів поширення інформації — професійний обов’язок.

Об’єктом злочину є суспільні відносини в сфері забезпечення конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

2. Об’єктивна сторона злочину полягає у вчиненні діяння (дії або бездіяльності), спрямованого на перешкоджання, тобто створення перепон законній професійній діяльності журналістів. Це може бути ненадання інформації, яка не є таємницею (державною, слідчою, комерційною, конфіденційною), або надання недостовірної інформації, відібрання записів, зроблених журналістом письмово або за допомогою технічних засобів, знищення або пошкодження таких записів, вилучення тиражу друкованого видання без постанови суду про це тощо.

Журналіст несе відповідальність в межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов’язків.

74. Діяльність Міжнародної Федерації журналістів

Міжнародна федерація журналістів ( МФЖ ) є найбільшою у світі організацією журналістів.Створена в 1926 році, вона пережила друге народження в 1946 році, а в сучасної виді сформувалася в 1952 році. У цей час Федерація представляє близько 600 тисяч членів з більш, ніж 100 країн миру.

МФЖ надає підтримку міжнародної діяльності в захист волі преси й соціальної справедливості, сприяючи створенню сильних, вільних і незалежних професійних журналістських союзів.

МФЖ не виражає ніяких політичних позицій, але активно бореться за права людини, демократію й плюралізм.

МФЖ виступає проти всіх видів дискримінації й засуджує використання ЗМІ для пропаганди нетерпимості й конфліктів.

МФЖ дотримується принципу волі вираження політичних поглядів і культурної приналежності й виступає на захист права на створення профессональных союзів і інших основних прав людини.

МФЖ представляє інтереси журналістів у рамках Організації Об’єднаних Націй і міжнародного профспілкового руху. Вона має консультативний статус у таких організаціях системи ООН як ЮНЕСКО, МАРНОТРАТ, ВОИС, Комітет із правам людини, а також у Раді Європи й інших міжнародних організацій.

МФЖ надає підтримку журналістам і їхньому професійному союзам у всіх випадках, коли вони борються за свої соціальні й професійні права. Для цих цілей створений Міжнародний фонд безпеки (http://www.іfj.org/en/pages/ safety-fund), що робить гуманітарну допомогу нужденним журналістам.

Політикові МФЖ визначає Конгрес, що збирається раз у три роки. Виконавчим органом МФЖ є базований у Брюсселі Секретаріат, роботою якого керує виборний Виконавчий комітет. Останній Конгрес МФЖ проходив з 25 по 28 травня 2010 року в Кадисі, Іспанія.

75. Діяльність Конституційного Суду України

Прийняття будь-якого рішення Конституційним Судом України обов’язково не тільки констатують ЗМІ, але й досить часто коментують провідні вчені, політики, практики. Отже, на недостатність уваги, що приділяється Конституційному Суду України, зважати немає сенсу.

Проте щодо діяльності Конституційного Суду України на ниві тлумачення Конституції України спостерігається дещо інша ситуація. Якщо брати до уваги коментарії політичних діячів або представників інших гілок влади з приводу окремих тлумачень Конституційного Суду України, то в них нестачі не має. Але всі вони, за дуже незначними винятками, дуже страждають на одну ваду, – вони надто тенденційні. Систематичного наукового аналізу тлумачень Конституційного Суду України практично немає.

Загальний стан справ, пов’язаний із діяльністю Конституційного Суду України з тлумачення Конституції України, вимагає подальшого аналізу нормативних і казуальних тлумачень з метою дослідження суттєвих моментів у його інтерпретаційні діяльності. Такі дослідження будуть сприяти повній імплементації інституту тлумачення Конституції України у правову матерію України, ефективнішому його функціонуванню. Ст. 8 Конституції України проголошує один із основоположних її принципів норми Конституції України є нормами прямої дії. Цей факт породжує досить важливу проблему, яку можливо окреслити як тлумачення Конституції України судами загальної юрисдикції. Саме так уявляється тлумачення норм Конституції України, адже неможливо уявити застосування відповідних норм Конституції України в суді без попереднього їх усвідомлення, а отже, і тлумачення. Інший бік цієї проблеми зводиться до того, що під час застосування певної корми Конституції України в суді можливе встановлення невідповідності певного Закону чи іншого нормативного акта до Конституції України. І така ситуація вимагає від суду інтерпретації відповідної норми.

Для України ці проблеми тим більше характерні, що за умов не досить досконалого законодавства, у якому до того ж вади й суперечності не така вже й рідкість, саме пряме застосування норм Конституції України допомогло би почасти вирішити цю проблему. Щодо важливості цього моменту, то це зазначає хоч би факт видання постанови Пленуму Верховного суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року № 9, що дало привід колишньому голові Конституційного Суду України В. Скоморосі стверджувати про ігнорування компетенції Суду.

Складність офіційного тлумачення Конституції України та законів України полягає в тому, що Конституція України була прийнята в результаті взаємних поступок, компромісних положень. До того ж, значна частина норм Конституції України сформульована досить абстрактно і загально, у багатьох випадках з використанням оціночних понять. При прийнятті Конституції України згладжувалися і зближувалися різні теоретичні підходи до тих чи інших проблем, їм надавалось загальне забарвлення, однаково прийняте для різних політичних сил. Для забезпечення конституційної законності, ефективності реалізації положень Конституції України, необхідно їх інтерпретувати в конкретні приписи з тим, щоб на практиці втілювалося однозначне їх розуміння.

Якою б  оптимальною не була існуюча система права, вона не може попередити протиріччя між нормами, які звуться колізіями у праві. Саме функція тлумачення є одним із способів вирішення колізій.

76. Зміст та гарантії права на інформацію

Всi громадяни України, юридичнi особи i державнi органи мають право на iнформацiю, що передбачає можливiсть вiльного одержання, використання, поширення та зберiгання вiдомостей, необхiдних їм для реалiзацiї ними своїх прав, свобод i законних iнтересiв, здiйснення завдань i функцiй.

Реалiзацiя права на iнформацiю громадянами, юридичними особами i державою не повинна порушувати громадськi, полiтичнi, економiчнi, соцiальнi, духовнi, екологiчнi та iншi права, свободи i законнi iнтереси iнших громадян, права та iнтереси юридичних осiб.

Кожному громадянину забезпечується вiльний доступ до iнформацiї, яка стосується його особисто, крiм випадкiв, передбачених законами України.

Право на iнформацiю забезпечується:

• обов’язком органiв державної влади, а також органiв мiсцевого i регiонального самоврядування iнформувати про свою дiяльнiсть та прийнятi рiшення;
• створенням у державних органах спецiальних iнформацiйних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до iнформацiї;
• вiльним доступом суб’єктiв iнформацiйних вiдносин до статистичних даних, архiвних, бiблiотечних i музейних фондiв; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфiкою цiнностей та особливими умовами їх схоронностi, що визначаються законодавством;
• створенням механiзму здiйснення права на iнформацiю;
• здiйсненням державного контролю за додержанням законодавства про iнформацiю;
• встановленням вiдповiдальностi за порушення законодавства про iнформацiю.

Режим доступу до інформації — це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації.

Класифікацію відповідно до режиму доступу до інформації За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Завдання контролю за режимом доступу до інформації полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом.

Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну, таємну та службову.

Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Інформація щодо діяльності державних органів влади не може бути віднесена до конфіденційної.

77. Основні принципи інформаційних відносин в Україні

Інформаційними правовідносинами можуть вважатися суспільні відносини, які виникають з приводу одержання, перероблення, використання або зберігання інформації. Основними принципами інформаційних відносин є:

• гарантованість права на інформацію;
• відкритість, доступність інформації й свобода обміну нею;
• її об’єктивність і вірогідність;
• повнота й точність;
• законність одержання, використання, поширення й зберігання.

Законодавство України гарантує громадянину вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України. Мова йде про обмеження доступу до такої інформації, що стосується особисто фізичної особи, як збереження у таємниці фактів досудового слідства, дізнання тощо. У ст. 10 Закону України «Про інформацію» визначено систему гарантій, якими забезпечується право на інформацію:

• обовʹязкове інформування органами державної влади, а також місцевого й регіонального самоврядування про свою діяльність і прийняття рішення;
• створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
• вільний доступ суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу обумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;
• створення механізму реалізації права на інформацію;
• здійснення державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
• встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Відносини, що існують з приводу одержання, використання, поширення й зберігання різних відомостей, є багатогранними й охоплюють безліч суб’єктів.

У ст. 7 Закону України «Про інформацію» суб’єктами інформаційних відносин визнано громадян України, юридичних осіб, державу.

Суб’єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації і особи без громадянства.

Зважаючи на багатогранність інформаційних відносин, обсяг прав й обов’язків зазначених вище суб’єктів є різним і залежить від об’єктів цих відносин і зовнішніх умов, за яких такі відносини виникають.

Особа може самостійно вступати в інформаційні правовідносини лише за умови її дієздатності. Інформаційна дієздатність – це визначена інформаційним законодавством юридична можливість суб’єкта інформаційних правовідносин здійснювати свої інформаційні права і обов’язки. Таким чином, суб’єкт інформаційних правовідносин самостійно визначає, які права йому реалізовувати, в які конкретні інформаційні правовідносини вступати.

Особливий статус має держава як суб’єкт інформаційних правовідносин. У міжнародних відносинах Україна виступає суб’єктом міжнародних, у тому числі інформаційних, відносин. Учасником внутрішньодержавних відносин держава стає через органи державної влади, тобто опосередковано.

78. Правове забезпечення діяльності ЗМК під час виборчих процесів

Значна частина таких рекомендацій стосувалась реформування ЗМІ в цілому (посилення рівня незалежності Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, створення суспільного мовлення, забезпечення прозорості власності щодо ЗМІ), проте багато з них торкались безпосе редньо правового регулювання діяльності ЗМІ у виборчому процесі. Зокрема рекомендувалось уточнити поняття передвиборчої агітації та її форми, скасувати заборону на оцінки діяльності партій і блоків упродовж 20 хвилин до і після теле- або радіотрансляції передвиборчої агітації, деталізувати поняття «грубого порушення», вчинення якого є підставою для зупинення дії ліцензії на право мовлення, передбачити санкції, пропорційні ступеню тяжкості вчиненого порушення (наприклад, у вигляді штрафів), звільнити ЗМІ від обов’язкового висвітлення діяльності органів публічної влади та посадових осіб відповідних органів. Значна частина цих неодноразово рекомендацій залишається невиконаною і досі.

1. Визначення передвиборчої агітації та політичної реклами

Дослідження зарубіжного законодавства про рекламу та вибори дозволяє зробити декілька важливих висновків. По-перше, у більшості країн Європи (за винятком Угорщини, Румунії та деяких інших держав) на законодавчому рівні поняття політичної рекламине визначається взагалі. По-друге, дія загального законодавства про рекламу зазвичай не поширюється на політичну рекламу – відносини, пов’язані із здійсненням передвиборчої агітації традиційно регулюються законами про вибори. По-третє, однією з тенденцій розвитку виборчого законодавства, яка спостерігається насамперед у країнах Західної Європи, є запровадження обмежень на розміщення політичної реклами на радіо і телебаченні.

Так, політична реклама повністю заборонена у Великобританії, Іспанії (крім комерційних радіостанцій, яким дозволено транслювати політичну рекламу), Мальті, Португалії, Франції. В Боснії та Чехії розміщення політичної реклами дозволяється лише у період між виборчими кампаніями, тоді як після початку виборчого процесу і до дня голосування, розміщення політичної реклами може тягти серйозні санкції як для організацій мовлення, так і для суб’єктів виборчого процесу. У Данії, Швейцарії, Італії і Швеції політична реклама в аудіовізуальних ЗМІ дозволена частково – за умови, що вона прямо не спонукає виборця голосувати за або проти суб’єкта виборчого процесу (або за своє природою є соціальною, як передбачає, зокрема, італійське законодавство), і розміщується за ініціативою «несуб’єктів» виборчого процесу (громадськими організаціями, в окремих випадках, де це дозволено, профспілками тощо). В небагатьох країнах Європи політична реклама на телебаченні і радіо не обмежується. Серед таких держав, наприклад, Австрія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Люксембург, Македонія, Нідерланди, Польща, Угорщина і Фінляндія.

2. Квоти на рекламу

Загальні обмеження щодо розміщення реклами на каналах телебачення встановлено Європейською конвенцією про транскордонне телебачення (є обов’язковою для держав – членів Ради Європи, які приєднались до неї) та Директивою про транскордонне телебачення (є обов’язковою для 27 держав – членів Європейського Союзу). При цьому вимоги, які закріплені в обох цих документах стосовно тривалості реклами на телебаченні є однаковими – частка реклами в загальному обсязі добового мовлення має складати не більше 15 %, а в обсязі годинного мовлення – не перевищувати 20 % (12 хвилин). Аналіз зарубіжного законодавства свідчить про те, що положення Конвенції та Директиви знайшли відображення у законодавстві більшості європейських країн.

3. Регулювання діяльності друкованих ЗМІ у виборчому процесі

У національних законах про вибори закріплено ряд вимог до діяльності друкованих ЗМІ, які не є типовими для європейської практики. Зокрема згідно із ч. 3 ст. 66 Закону України «Про вибори народних депутатів України» друкована площа, відведена на політичну рекламу в друкованих ЗМІ, у тому числі рекламних, не може перевищувати 20 % друкованої площі кожного номера видання чи додатка до нього. Частина 5 ст. 68 Закону покладає на друковані ЗМІ обов’язок надавати друковану площу для розміщення політичної реклами на умовах рівної оплати за одиницю друкованої площі всім суб’єктам виборчого процесу. Частина 6 цієї ж статті Закону вимагає від друкованих ЗМІ встановлення за 130 днів до дня виборів розцінок вартості одиниці друкованої площі для проведення передвиборчої агітації за рахунок коштів виборчих фондів суб’єктів виборчого процесу, у розмірі, який не повинен перевищувати розміру середньоарифметичного значення ціни на комерційну рекламу за три останніх квартали року, що передує року проведення виборів народних депутатів. При цьому встановлення знижок і надбавок на вартість політичної реклами в друкованих ЗМІ протягом перебігу виборчого процесу не допускається (ч. 8 ст. 68). Засіб масової інформації, який надав ефірний час або друковану площу одній партії (блоку) – суб’єкту виборчого процесу, не може відмовити у наданні ефірного часу чи друкованої площі на тих же умовах іншій партії (блоку) – суб’єкту виборчого процесу (ч. 9 ст. 68). Зрештою ч. 6 ст. 70 Закону України «Про вибори народних депутатів України» встановлює ще одне обмеження: друкованим ЗМІ заборонено публікувати матеріали передвиборчої агітації без укладання угоди з розпорядником виборчого фонду відповідної партії або блоку (обмеження не поширюється лише на друковані ЗМІ, засновником, власником якого є партія).