1. Виникнення та історичний процес розвитку економічної науки

Термін „економія» („ойкономія», від грец. „ойкос «-дім, господарство, „номос» — правило, закон), виник в епоху античного рабства. Він означав певну систему правил, законів управління домашнім господарством, землеробством. Його використовували ще Ксенофонт, Платон, Аристотель для аналізу економічних явищ і закономірностей розвитку суспільства. В той період економічні відносини не були складними, а закони про управління господарством передавались із покоління в покоління як досвід ведення господарства.

Як наука, тобто як система знань про економічні процеси, економічна теорія виникла набагато пізніше — у ХУІІ-ХУШ ст., коли почав зароджуватись капіталізм, економічні відносини стали набагато складнішими, виникла необхідність їх регулювання на рівні держави. Підходи до аналізу економічних процесів визначались об’єктивними економічними умовами, реальними потребами та інтересами економічного буття, і спочатку досить часто змінювалися залежно від змін в економічних процесах, що відбувались.

2. Об’єкт економічної теорії та її предмет. Різні методологічні підходи до предмета економічної теорії

Сучасне розуміння терміна «економічна наука» охоплює визначення таких елементів. Її предмет: господарська діяльність; закономірності розвитку економічних систем; відносини, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ; відносини власності та ринку; використання людьми рідкісних чи обмежених ресурсів для виробництва різних товарів і послуг та розподіл їх між членами суспільства з метою задоволення їхніх потреб; механізми розв’язання головних економічних проблем (що, як, для кого, скільки виробляти і здатність економічної системи до реформування) та ін. Визначення цих елементів предмета економічної теорії перебувають у взаємозв’язку, доповнюють один одного і відображають різні сторони та проблеми економічного життя.

Предмет економічної теорії залежно від рівня дослідження економічних явищ і масштабу функціонування економіки має складну багатоярусну структуру.

Об’єктом вивчення економічної теорії на рівні мікроекономіки виступає окремий економічний суб’єкт — господарська діяльність людини, сім’ї, фірми, підприємства, яка є конкретною і доступною для сприйняття.

3. Методи дослідження об’єкта економічної теорії

Кожному економічному явищу (товар, гроші, засоби виробництва, ринок та ін.) властиві свої внутрішні, істотні ознаки та системні, інтеграційні особливості, які є результатом взаємодії елементів цього системного явища.

Аналіз — метод наукового пізнання, оснований на поділі цілого на складові частини, елементи, що дає змогу проникнути у сутність цього явища.

Синтез — метод, який полягає в об’єднанні пізнаних внутрішніх взаємопов’язаних між собою елементів явища в єдине ціле.

Індукція — це метод пізнання, що ґрунтується на формуванні умовиводів від частини до цілого або принципів із фактів. Цей метод передбачає, що вивчення будь-якої проблеми починається з набуття фактів, які потім систематизують та аналізують таким чином, щоб можна було зробити узагальнення, тобто з початкових знань отримати висновок про загальне. Застосування індукції може призвести до неповного висновку, адже цей метод не може чітко обґрунтовувати загальне, бо виходить тільки з частини.

Дедукція — метод дослідження, що ґрунтується на умовиводах від цілого до його частини. Він дає можливість висунути гіпотезу, тобто науково обгрунтоване припущення про природу, структуру або закономірність розвитку явища, процесу.

Метод наукової абстракції полягає у виокремленні найістотніших характеристик процесу, виключенні з вивчення всього другорядного, випадкового для розкриття його внутрішніх, сталих зв’язків, дійсної тенденції руху. За допомогою цього методу обґрунтовують економічні категорії і закони, які мають конкретні вияви. Метод абстракції органічно пов’язаний з поняттям конкретного, тобто цілісного об’єкта в єдності його різних сторін, властивостей, рис. Процес пізнання з урахуванням єдності абстрактного і конкретного припускає рух думки від конкретного до абстрактного і від абстрактного до конкретного, але вже вивченого.

4. Економічні категорії та закони, їх класифікація

У загальному вигляді відносини економічної власності, як уже зазначалося, виражають сутність системи виробничих відносин. Водночас сутність економічної власності розкривається в системі економічних законів. Це сутність більш глибокого порядку.

Економічні закони, як і закони природи, мають об’єктивний характер. Проте вони істотно відрізняються від законів природи, бо виникають, розвиваються і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей — у виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Крім того, економічні закони, на відміну від законів природи, діють не вічно. Більшість із них має тимчасовий, минущий характер.

Класифікація економічних законів. На початкових етапах розвитку капіталістичного суспільства економічні закони реалізуються через стихійну діяльність людей, через конкурентну боротьбу на вільному ринку, подібно до непізнаних сил природи. На сучасному етапі розвитку капіталізму, коли основним типом капіталістичної власності є колективний (монополістична, державна та ін.), стихійна дія економічних законів доповнюється елементами їх свідомого використання через механізм державного і наднаціонального регулювання економіки, розширення масштабів планомірності в межах гігантських мо­нополістичних об’єднань.

Держава не може скасувати об’єктивні економічні закони, але може створювати передумови для розвитку об’єктивних законів, змінюючи умови. Це досягається, по-перше, вдосконаленням права власності, господарського механізму; по-друге, за допомогою державного регулювання. Отже, економічні закони не залежать від свідомості людей, але залежать від їх свідомої діяльності.

До системи економічних законів належать передусім чотири їх типи:

1. Загальні економічні закони, тобто закони, властиві всім суспільним способам виробництва (закон відповідності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил, закон зростання продуктивності праці, закон економії часу тощо). Загальні економічні закони відображають внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв’язки, властиві насамперед технологічному способу виробництва, процесу взаємодії людини з природою, між різними елементами в процесі праці, однаковими для всіх суспільних форм.
2. Закони, що діють у декількох суспільно-економічних формаціях: закон вартості, закон попиту і пропозиції тощо. Такі закони відображають внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв’язки, властиві декільком технологічним способам виробництва в їх взаємодії з деякими однаковими елементами різних суспільних форм в однотипних суспільно-економічних формаціях. Це особливі економічні закони.
3. Специфічні економічні закони, тобто закони, що діють лише в межах одного суспільного способу виробництва. Найважливіший серед них — основний економічний закон, який виражає найбільш глибинні зв’язки між продуктивними силами і виробничими відносинами, відносинами економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил.
4. Закони, що діють лише на одній із стадій (висхідній або низхідній) суспільного способу виробництва (закон породження монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму).

Економічна категорія — теоретичне вираження, мислена форма виробничих відносин, економічних явищ і процесів, які реально існують.

Вони теоретично відображають не лише окрему сторону системи виробничих відносин, а й її зв’язок з відповідною стороною системи продуктивних сил. Змістом останніх є відношення людини до природи, їх взаємодія. Речовим змістом економічної категорії є окрема сторона такого відношення до природи. У кожній економічній категорії відображається діалектична взаємодія соціально-економічних зв’язків і відносин між людьми.

5. Зв’язок економічної теорії з економічною політикою держави. Функції економічної теорії

Економічна теорія вивчає економічні явища і процеси, виявляє закономірності та тенденції розвитку економіки, дає рекомендації державі (уряду) про шляхи її вдосконалення. Держава розробляє програми економічних заходів, які мають забезпечити досягнення певних цілей та завдань: стабілізацію та економічне зростання, повну та ефективну зайнятість, соціальний захист населення, розвиток і вдосконалення ринкових відносин.

Економічна політика — це система економічних заходів держави, які мають розроблятися на основі врахування досягнень світової економічної науки, наявних ресурсів та специфічних умов економічного розвитку, кон’юнктури ринку. Вона має сприяти економічному розвиткові країни, підтримувати соціальну справедливість у суспільстві, запобігати всім виявам тіньової економіки, кризовим явищам.

Економічна політика виступає сполучною ланкою між економічною теорією і правом, забезпечує їх зв’язок. Право, юридичні закони взаємодіють з економікою як об’єктом вивчення економічної теорії через формування економічної політики держави, що має будуватися на основі принципу верховенства права та інтересів народу, створювати програми стабілізації та економічного зростання.

Економічна теорія як наука виконує низку функцій — пізнавальну, практичну й методологічну, а як навчальна дисципліна — ще й виховну функцію.

Пізнавальна функція економічної теорії полягає в тому, що вона вивчає і пояснює істотні риси, закономірності та зв’язки господарського життя. Економічна теорія відкриває нові економічні процеси і явища, розвиває свій категоріальний апарат, систематизує економічні знання та узагальнює конкретні факти розвитку економіки.

Крім того, вона опрацьовує науково обґрунтовані рекомендації для ефективної практичної діяльності всіх суб’єктів сфери економіки, тобто виконує практичну функцію.

Методологічна функція економічної теорії полягає в тому, що вона є базою, фундаментальною основою системи конкретних економічних наук.

Реалізація виховної функції економічної теорії ґрунтується на необхідності формування у кожної людини економічного мислення та економічної поведінки. Вивчаючи економічну теорію, людина поліпшує свої досягнення у професійній діяльності, свідоміше реагує на всі вияви господарського життя, стає активним суб’єктом перетворень в економіці суспільства.

6. Безмежність потреб та обмеженість економічних ресурсів-центральна проблема економіки

Одне з фундаментальних положень політичної економії полягає в тому, що особисті потреби людини є безмежними, а виробничі ресурси, які необхідні для задоволення цих потреб, — обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку — закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва. Ці закони взаємопов’язані і характеризують дві сторони соціально-економічного прогресу: 1) неухильний розвиток людини з її зростаючими потребами; 2) підвищення ефективності виробничих ресурсів за послідовного нарощування обсягу відтворюваних ресурсів та їх якісних показників (продуктивності, корисності тощо).

Виробничі фактори, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають підґрунтям для виникнення нових потреб. Поява нових благ спочатку має обмежений характер, а згодом вони стають суспільною потребою.

Оскільки зразу виробництво неспроможне задовольнити нові потреби в нових благах, то між попитом на них і пропонуванням виникає суперечність. Остання може бути використана для розвитку виробництва шляхом економічного стимулювання (підвищення рівня цін, додатковим прибутком і т. ін.).

За ступенем реалізації потреби в матеріальних благах і послугах можна класифікувати як дійсні, платоспроможні і перспективні.

Дійсні потреби в основному відповідають рівню розвитку виробництва відповідних благ і можуть бути задоволені.

Платоспроможні потреби людина може задовольнити відповідно до власних доходів і рівня цін.

Перспективні потреби — це такі потреби в матеріальних благах і послугах, які породжені сучасним рівнем розвитку економіки і виробництво яких лише починає освоюватися.

Задоволення потреб — це функція виробництва. У зв’язку з цим існує діалектичний взаємозв’язок між виробництвом і потребами людей, тобто між об’єктивними і суб’єктивними факторами.

Об’єктивні фактори формування і розвитку потреб складаються у самому виробництві. Так, щоб добувати термоядерну енергію потрібно спочатку створити відповідні засоби і предмети праці, підготувати кадри високоосвічених спеціалістів. Виробництво, виготовляючи корисні товари та послуги, створює і потребу в них, породжує здатність людини до їх споживання.

7. Потреби як спонукальний мотив економічної діяльності людей. Економічні інтереси

Економічні потреби — це частина суспільних потреб, задоволення яких пов’язане з функціонуванням суспільного виробництва, включаючи виробничу і невиробничу сферу. Економічні потреби надзвичайно різноманітні. У розвинутих країнах світу вчені налічують близько 11 тис. потреб, серед яких переважна більшість — економічні. Тому існують різні критерії їх класифікації. Задоволення економічних потреб відіграє неоднакову роль у відтворенні здібностей людини. В зв’язку з цим виділяють:

* фізіологічні (матеріальні) потреби, задоволення яких забезпечує відтворення фізичних здібностей людини (продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення);

*духовні потреби, задоволення яких забезпечує відтворення та розвиток інтелекту людини (одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурний відпочинок, предмети і послуги культурного призначення);

*соціальні потреби, задоволення яких пов’язане з функціонуванням соціальної сфери суспільства (охорона здоров’я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв’язок ).

За способом задоволення виділяють:

— індивідуальні — це потреби в одязі, житлі, їжі та ін.;

— колективні — ті, що спільно задовольняються у трудовому колективі (підвищення кваліфікаційного рівня працівників, будівництво спільних баз і будиночків відпочинку, колективне управління виробництвом та ін);

— суспільні — це потреби у забезпеченні громадського порядку, захисті навколишнього середовища тощо.

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на:

— абсолютні потреби — визначаються максимально можливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг (за найбільш сприятливих умов), які могли бути спожиті суспільством;

— дійсні потреби — відповідають рівню розвитку економіки певної країни;

— платоспроможні — потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення).

Численні потреби людини за спільністю ознак можна об’єднати у такі групи:

* матеріальні і духовні;

* загальні і конкретні;

* поточні та перспективні;

* задоволені і незадоволені;

* дійсні та абсолютні.

Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають ґрунтом для виникнення нових потреб. Зростання маси і різноманітності споживних вартостей у результаті зростання продуктивних сил приводять до зміни структури виробництва і витіснення старих потреб новими. Цей процес, як і сам процес суспільного виробництва, відбувається безперервно. Розвиток продуктивних сил, міжнародний поділ праці, спеціалізація сприяють економічному зближенню народів різних країн, що зумовлює розширення складу продуктів праці, а отже призводить до появи нових потреб. Потреби людини безмежні у своєму розвиткові і мають тенденцію до зростання, тобто до якісних і кількісних змін, тобто в суспільстві діє закон зростання потреб.

8. Зміст та структурні елементи економічної системи

Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.

Економічна система включає такі елементи: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) загальні економічні закони. У літературі така структура економічної системи розглядається, як правило, через призму взаємозв’язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка “обслуговує” економіку через формування “стереотипів” господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем базується на такому критерії, як домінуючий тип (форма) власності.

Слід зауважити, що підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє, на думку багатьох учених, пояснити істотні відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується від реальних товарно-грошових відносин.

 

9. Типи економічних систем

Існує кілька типів економічних систем. Економіка може бути ринковою або неринковою та такою, що діє в межах закону чи виходить за його межі.

Командно-адміністративна економіка, властива комуністичним режимам, є одночасно і неринковою, і законною. Конституції комуністичних країн закріплювали володіння і контроль над економічними інституціями за державою, а здійснення централізованого планування було функцією складної бюрократичної системи, яка вирішувала кому, що, коли і навіщо виробляти. Кожному підприємству «зверху» пропонувався план і його виконання контролювалося шляхом складання докладної періодичної звітності. Планування в комуністичному суспільстві докорінно відрізнялося від індикативного планування західного типу, спрямованого на те, щоб доповнити ринок, а не підмінити його собою.

Нецивілізована, або тіньова, економіка — це бізнес, який уникає сплати податків і державного регулювання. Наявність значного сектора тіньової економіки властива країнам, що розвиваються, і країнам із перехідною економікою. За рівнем тіньової економіки Україна посідає одне з перших місць серед країн Східної і Центральної Європи. За оцінками західних фахівців вона становить близько 35-40%, тоді як у США, наприклад, лише 10%.

Латентна економіка (від лат. latens — прихований, невидимий) — це різновид тіньової економіки, що має яскраво виражений криміногенний характер.

Теоретично існує можливість існування паразитуючої економіки, за якої немає ні ринку, ні законності. Товари можуть розподілятися шляхом насильницького захоплення, а не в результаті купівлі-продажу або виходячи з права власності. Проте, хоча історія знає безліч прикладів дій флібустьєрів, піратів і грабіжників, що нападали на каравани, кораблі або території своїх сусідів, усім цим бандитам було необхідно, щоб хтось виробляв товари і послуги, які потім могли б стати об’єктом захоплення або крадіжки, і, крім того, були потрібні ринки для збуту цих незаконно захоплених товарів.

10. Відносини власності в економічній системі. Форми власності

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим — це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини.

Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування.

Економічна думка пізніших епох категорію власності пов’язує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність “кражею”.

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші — як основні економічні відносини, а треті — як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.

Отже, власність — це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей—продуктів праці. Це — ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.

Власність існує також там, де існує й сукупна праця — суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність — це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають.

11. Товарне виробництво – основа ринку. Основні його риси

Товарне виробництво — це така форма організації суспільного виробництва за якої продукти виробляються для обміну. Виробники тут спеціалізуються на виготовленні певної продукції, що зумовлює необхідність обміну у формі купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами.

Перетворення натурального виробництва в товарне зумовлене розвитком поділу праці. Але поділ праці лише тоді стає основою формування товарного виробництва й обміну продуктів через ринок, коли відбувається відокремлення виробників як самостійних власників засобів виробництва. Отже, причинами виникнення товарного виробництва були: 1) поділ праці, 2) приватна власність на засоби виробництва, 3) економічна відокремленість товаровиробників.

Розрізняють просте й розвинуте або капіталістичне товарне виробництво. Просте товарне виробництво базується на особистій праці власника засобів виробництва. Воно дрібне за своїми розмірами. У формі товару тут виступають лише речові фактори виробництва та готовий продукт. Прагнення простого товаровиробника виробляти більше продукції для продажу на ринку прискорювало процес розшарування виробників, що призводило до збагачення одних і зубожіння інших. І ніякі сили не могли зупинити цей закономірний процес.

Таким чином, просте товарне виробництво стало ґрунтом для виникнення капіталістичного господарства і капіталістичних відносин. Цьому процесу значно сприяло й так зване первісне нагромадження капіталу — насильницьке відокремлення виробників від засобів виробництва, а також розвиток купецького та лихварського капіталів. Наслідком цього є те, що виробники позбавляються не тільки засобів виробництва а й предметів споживання і перетворюються в найманих робітників. Це означає, що поряд з ринком засобів виробництва і засобів споживання виникає новий ринок — ринок праці. Така форма господарства, за якої товаром стає не лише продукт людської праці, а й сама робоча сила людини, називається капіталістичним товарним виробництвом.

12. Товар і його властивості

Однією з основних категорій ринкового господарства є товар. Товар — це будь-який об’єкт, призначений не для власного споживання, а для продажу. Форму товару можуть приймати будь-які об’єкти. Але більшість товарів — це продукти праці. Тому багатьма економістами товар визначається як продукт праці, виготовлений для обміну на ринку.

Згідно з трудовою теорією вартості в товарі виділяють дві властивості: споживну вартість і мінову вартість.

Споживна вартість — це здатність товару задовольняти якусь потребу людини, бути корисним. Мінова вартість — це специфічна властивість, характерна тільки для товарної форми продукту. Вона полягає в здатності товару в певних пропорціях обмінюватися на інший товар. Кожен товар може обмінюватись на безліч інших у певних кількісних пропорціях. Кількісні пропорції, на основі яких товари обмінюються, свідчать про те, що в них е щось спільне, на основі чого вони прирівнюються й обмінюються. Спільним для обмінюваних товарів є вартість. Вартість — це втілена в товарі абстрактна суспільна праця. Мінова вартість є формою вираження вартості товару, яку саму по собі без порівнювання з іншими товарами виявити не можна. Вартість товару проявляється тільки в обміні.

13.Виникнення та сутність грошей

У процесі обміну товар виражає свою вартість у грошах. Отже, гроші виступають засобом вираження його вартості. Але виразити її вони зможуть тільки в тому разі, якщо самі являтимуть собою одиницю вартості, через яку може виразитися вартість товару. Тобто грошова одиниця, для того щоб виражати вартість інших товарів, повинна уособлювати одиницю вартості. У цій ролі гроші є засобом вираження одиниці вартості.

Інакше кажучи, функція міри вартості розпадається на дві підфункції: засобу вираження вартості інших товарів і засобу уособлення одиниці вартості, який використовується як лічильна одиниця при вираженні вартості цього товару.

Проте гроші не просто вимірюють вартість, а представляють її в русі, переході від одного суб’єкта економічної діяльності до іншого, в оплаті товарів і послуг, у податкових платежах тощо, тобто є засобом платежу (засобом покриття певних зобов’язань). Платіжний засіб виступає таким відносно і продавця, і покупця. Але для останнього він є також купівельним засобом (засобом придбання необхідного товару). Функція купівельного та платіжного засобів інтегрується у функцію засобу обігу. Адже через ці функції товари приводяться в реальний рух.

14. Гроші в системі товарних відносин. Функції грошей

Гроші виникли в процесі розвитку обміну внаслідок виділення з нього окремого товару, який виконував роль загального еквівалента. Вони виконують роль посередника у зв’язках між товаровиробниками і спрощують мінові операції.

Із появою грошей з’являється ціна. Вона визначає суму грошей, яку необхідно заплатити за товар. У різні часи в економічній літературі з’являлися різні теорії походження грошей. Одні вважали, що гроші — це результат угоди, домовленості між людьми. Другі доводили, що гроші впроваджуються державою як інструмент для вимірювання цін товарів. На думку третіх, золото і срібло є грішми за своєю природою. Насправді гроші не є результатом суб’єктивних дій людей чи державних органів. Вони виникли в процесі об’єктивного багатовікового розвитку обміну.

Гроші виконують певні функції:

1. Засобу обігу товарів. Продукти праці в розвинутому товарному виробництві обмінюються через посередника. Ним є гроші. Це спрощує обмін, прискорює його. Гроші можна використовувати для будь-яких купівель.
2. Міри цінності (вартості) товару. Гроші виступають як загальноприйнята одиниця обліку цінності різних товарів. Вони є вигідним і єдиним мірилом цінності. За допомогою грошей встановлюється ціна товару, порівнюються їх цінності, вимірюється багатство.
3. Засобу збереження цінності або нагромадження. Власник товару, продавши його, одержує гроші. Через певний час за одержані гроші (за відсутності інфляції) він зможе купити відповідну кількість інших товарів.
4. Засобу платежу. У результаті виникнення кредитних відносин між товаровиробниками, гроші, виступаючи засобом сплати боргового зобов’язання, виконують функцію засобу платежу. Маючи таку функцію, вони обслуговують широку сферу розрахунків, включаючи оплату праці, сплату податків, виплату трансфертних платежів і так далі.
5. Світових грошей. У цій функції вони виступають на світовому ринку. У минулому функцію світових грошей виконувало золото. Зараз воно є звичайним товаром, а функцію світових грошей виконує американський долар.

15. Кількісне визначення грошової маси, необхідної для обслуговування товарного обміну

Грошова маса – це сукупність купівельних, платіжних та накопичу вальних засобів, яка обслуговує економічні зв’язки, належить фізичним та юридичним особам, а також державі. Це важливий кількісний показник руху грошей.

З розвитком форм товарного обміну та платіжно-розрахункових відносин склад та структура грошової маси зазнали значних змін. На початку XX століття при золотому обігу структура грошової маси була в розвину тих країнах наступною: золоті монети складали 40%, банкноти та інші кредитні гроші – 50%, і залишки на рахунках кредитних установ – 10%; напередодні Першої світової війни – відповідно 15, 22 і 67%. Вилучення золотих грошей спочатку з внутрішнього обігу, а надалі із зовнішнього внесло якісні зміни в структуру грошової маси. Повноцінні гроші (золоті) повністю зникли з обігу, домінуюче положення зайняли нерозмінні кредитні гроші, які стали функціонувати в готівковій та безготівковій формах.

На грошову масу впливають два фактори: кількість грошей та швидкість їх обертання.

Кількість грошової маси визначається державою – емітентом грошей, а саме: його законодавчою владою. Збільшення емісії обумовлене потребами товарного обороту і держави. В Україні головна причина збільшення грошової маси – держава, точніше великий дефіцит державного бюджету, який в значній мірі погашався в 1992-1994 рр. випуском додаткових грошей в обіг. Товарний оборот в той же час в реальному вираженні скоротився через падіння темпів виробництва.

Інший фактор, який впливає на грошову масу, – швидкість обігу грошей, тобто їх інтенсивний рух при виконанні ними функцій обігу і платежу.

16.Ринок як категорія товарного виробництва: зміст, об’єктивні передумови формування та функції ринку

Ринок — економічна категорія, яка протягом останніх 300 років є центральною в економічній науці. У міру розвитку самого ринку як економічної форми суспільства уточнюються та наповнюються новим змістом також теоретичні його трактування та формулювання. Різноманітні теорії і концепції, якими оперує економічна теорія сьогодні, акцентують увагу на окремих сторонах тлумачення ринку, що ускладнює сам процес опанування студентами всієї багатогранності прояву в реальній практиці цієї надзвичайно складної категорії. Кожний, хто прагне зрозуміти цікавий і постійно змінюваний світ економіки, повинен бути з самого початку готовим до сприйняття та самостійного критичного аналізу часто повторюваних протилежних поглядів на одне й те саме економічне явище. Це стосується і категорії “ринок”.

Тлумачення категорії “ринок” необхідно розмежовувати на різних рівнях. З погляду буденної свідомості, ринок — це місце, де можна придбати товар, тобто де зустрічаються покупець і продавець. Економічна наука розглядає ринок двояко, як сферу товарного обміну та як одну з форм економічної організації суспільства. У вузькому розумінні слова ринок — це сфера товарно-грошового обміну, в якій реалізуються відносини купівлі-продажу та здійснюється конкретна господарська діяльність щодо просування товарів та послуг від їх виробників до споживачів. Такий підхід відображає мікроекономічний рівень розуміння ринку. Основні складові ринку індивідуальних товарів — попит, пропонування і ціна.

Найбільш типове і загальноприйняте визначення ринку таке: ринок — це обмін, що здійснюється відповідно до законів товарного виробництва і обміну. Сутнісну основу цього обміну становить ціна, що визначається співвідношенням попиту та пропонування.

17. Види ринків. Основні моделі ринку

Сучасна економіка становить собою синтез великої кількості ринків, які взаємодіють між собою. Їх класифікують за різними критеріями. Так, за умовами діяльності виділяють вільний, монополізований і регульований ринок. Залежно від об’єктів купівлі-продажу — ринок предметів споживання, ринок ресурсів і ринок послуг. За територіальною ознакою — внутрішній, або національний, і зовнішній, або міжнародний ринок. Внутрішній ринок поділяють на регіональний, локальний і місцевий. Ринок ресурсів поділяють на ринок капіталу, робочої сили і природних ресурсів. Виділяють також ринки окремих товарів. На основі співвідношення попиту і пропозиції виділяють перенасичений, збалансований і дефіцитний ринок. Наведену класифікацію не можна вважати вичерпною.

Залежно від умов, за яких діють суб’єкти ринкових відносин, вирізняють вільний, монополізований і регульований ринки.

Вільний ринок — це ринок з великою кількістю незалежних виробників однорідних товарів, які не в змозі впливати на рішення один одного, на рівень цін. Немає обмежень з інформації про попит, пропозицію, ціну, якість продукції тощо. Йде вільне ціноутворення, що складається внаслідок співвідношення між суспільним попитом і суспільною пропозицією певного товару. Відсутні штучні бар’єри при входженні на ринок того чи іншого товару та виходу з нього. Цей ринок існував з початку XVI до кінця XIX століття.

Монополізований ринок — це ринок, для якого характерна незначна кількість виробників товарів певного виду, існує дефіцит необхідної інформації, обмежений доступ до ресурсів. Дії учасників ринкових відносин погоджуються. Монополізований ринок може бути монополістичним і олігополістичним. Монополістичний — це такий ринок, на якому домінує один виробник або продавець. Олігополістичним називають ринок, на якому панує невелика кількість суб’єктів господарювання.

Регульований ринок — це ринок, який регулюється і контролюється державою за допомогою спеціальних заходів адміністративного та економічного характеру.

18.Інфраструктура ринку, її функції

Однією з важливих умов функціонування ринку є наявність добре розвинутої ринкової інфраструктури. Від того, наскільки добре вона розвинута залежить у кінцевому підсумку і ефективність функціонування ринкової економіки. У свою чергу за рівнем розвитку ринкової інфраструктури можна судити і про ступінь розвитку ринку, ринкових відносин у тій чи іншій країні. Тому необхідною умовою дієвості ринкових відносин є створення відповідної інфраструктури ринку.

Інфраструктура — сукупність галузей і підприємств, зайнятих обслуговуванням суспільного виробництва. Розрізняють виробничу, соціальну і ринкову (сфери обігу) інфраструктуру.

Інфраструктура ринку — це система підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили.

Ринкова інфраструктура через свої елементи виконує такі основні функції: здійснює правове та економічне консультування підприємців і захист їх інтересів у державних і приватних структурах; забезпечує фінансову підтримку, кредитування, включаючи лізинг, аудит, страхування нових господарських формувань тощо; сприяє матеріально-технічному забезпеченню і реалізації продукції підприємств; регулює рух робочої сили; створює необхідні умови для ділових контактів підприємців; здійснює маркетингове, інформаційне та рекламне обслуговування і т. ін., що в кінцевому результаті забезпечує більш швидкий рух товарів і послуг від виробника до споживача.

Основні елементи ринкової інфраструктури. Елементи ринкової інфраструктури, через які реалізуються її функції, можна згрупувати у три блоки: організаційно-технічна інфраструктура, куди входять товарні біржі та аукціони, торговельні дома і торгові палати, холдингові і брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, пункти прокату і лізингу, державні інспекції, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації та засоби оперативного зв’язку; фінансово-кредитна інфраструктура ринку, куди входять банки, фондові і валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій, тобто всі ті, хто може і займається мобілізацією тимчасово вільних ресурсів, перетворює їх у кредити, а потім і в капіталовкладення; організаційно-дослідна інфраструктура ринку включає наукові інститути, що вивчають ринкові проблеми, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади. Інститути та організації, що входять у цю інфраструктуру, вивчають динаміку ринкової ситуації, розробляють стратегію і тактику поведінки підприємців на ринку, розробляють прогнози для уряду і підприємців, моделюють наслідки тих чи інших рішень, консультують, залагоджують конфлікти між партнерами, готують економістів, менеджерів і спеціалістів з маркетингу.

Крім загальної інфраструктури, яка обслуговує весь обсяг ринкових відносин, існує спеціалізована інфраструктура, яка забезпечує ефективне функціонування окремих ринків: товарів, капіталів, праці та ін. Так, ринок капіталу обслуговують фондові біржі, страхові та аудиторські компанії, брокерські контори, комерційні банки, інноваційні фонди, інвестиційні фонди регіонального регулювання, страховий нагляд, інспекції з контролю за цінними паперами, валютні біржі; ринок товарів — товарні біржі, торговельні дома та торгово-посередницькі фірми, брокерські контори, комерційні центри бізнесу, лізингові компанії, аукціони, ярмарки, державні резерви і страхові фонди, державні інспекції із цін і стандартів; ринок праці — біржі праці, центри підготовки кадрів, державні фонди сприяння зайнятості, підприємництва, пенсійні фонди, фонди зайнятості.

19.Товарна біржа. Мета й функцій товарної біржі, її угоди

Товарна біржа є господарською організацією, що виконує певні, а саме ринкові регулятивні (організаційної й економічні) функції в економіці завдяки виявленню курсу товарних цін, попиту та пропозиції. При цьому функції (основні напрямки діяльності) біржі випливають, насамперед, з поняття товарної біржі як особливого суб’єкта господарювання. До таких функцій можна віднести:

1. Організація проведення торгів — це напрямок, що вимагає належного матеріально-технічного забезпечення торгів, розробки правил біржової торгівлі, проведення торгів у певному місці й у певний час, здійснення контролю за дотриманням правил біржової торгівлі всіма учасниками торгів;
2. Розробка біржових контрактів — це напрямок, що припускає розробку й затвердження біржею стандартних умов типових біржових контрактів (якісна характеристика біржових товарів, розміри партії товарів, розробка однакових вимог до розрахунків по біржових угодах і т.п.).
3. Вирішення спірних питань — це напрямок діяльності біржі забезпечує розгляд третейським судом товарної біржі всіх суперечок, які виникають між учасниками біржової торгівлі із приводу укладання, зміни або виконання біржових угод, організації й проведенням біржових торгів. Загальні умови діяльності третейського суду біржі визначаються Законом України «Про третейські суди»;
4. Котирування й регулювання біржових цін — це визначення спеціальної (котирувальної) комісією біржових цін, станом на початок і закінчення торгів. Котирування цін носить офіційний характер і біржі зобов’язані публікувати ціни на товари в біржових бюлетенях.
5. Біржове страхування (хеджування) учасників біржової торгівлі від несприятливих для них коливань цін — це одна з найважливіших функцій, що дозволяє знижувати цінові ризики учасників, що виникають внаслідок нестабільності ринку. Дана функція підвищує довіру до біржі, залучає до участі в ній ринкових спекулянтів, підвищує кількість продавців, покупців і посередників.

20. Фондова біржа. Основні види операцій, здійснюваних на фондовій біржі

Фондова біржа – це біржа, що оперує цінними паперами, тобто грошовими документами, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

За організаційно-правовою сутністю фондова біржа є фінансово-посередницькою структурою, де згідно з чинним законодавством та статутом такого підприємства здійснюються торгові угоди між продавцями і покупцями фондових цінностей за участю біржових посередників.

Фондова біржа не укладає угоди з цінними паперами, а відповідно до сутності своєї ролі, завдань, функцій створює умови, необхідні для їх здійснення, обслуговує угоди.

Види операцій на фондовій біржі:

1. Касові — купівля-продаж цінних паперів з негайною оплатою.
2. Строкові — укладання угоди (фіксація курсу цінних паперів) відбувається на даний час, а її виконання через заздалегідь передбачений відлік часу.
3. Арбітражні — різновид спекулятивних операцій, пов’язаних із різницею в курсах цінних паперів на різних фондових біржах.

21. Особливості становлення ринкових відносин в Україні

Україна, як і інші постсоціалістичні країни, здійснює перехід від адміністративно-командної економічної системи до ринково-демократичної. Цей перехід є об’єктивно зумовленим. Його метою є формування в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

Перехід до ринкової економічної системи в Україні має ряд характерних особливостей.

1. Ринкові трансформаційні процеси здійснюються в умовах переходу від адміністративно — командної системи господарювання та управління до ринково-демократичної, які своїм вихідним пунктом мали всеохоплюючу державну монополію на засоби виробництва. Тому головним направленням ринкової трансформації вітчизняної економіки було реформування відносин власності, створення достатньої кількості самостійних підприємств, які формували б конкурентне середовище, сучасні ринкові відносини, що ґрунтуються на різних формах власності та господарювання.
2. Адміністративно-командна система господарювання та управління в Україні вкоренилася значно глибше, ніж у більшості країн Східної Європи (Польщі, Чехії, Східній Німеччині та ін.), які мали досить розвинутий приватний сектор сільськогосподарського виробництва.
3. Характерним для економіки України постсоюзного часу було те, що вона отримала у спадок від Радянського Союзу частину його народногосподарського комплексу, яка відображала спеціалізацію на важкій промисловості, видобувних галузях та військово-промисловому комплексі, а також мала незавершений цикл виробництва. Так, у військово-промисловому комплексі, котрий завантажував 40 відсотків виробничих потужностей, замкнутий цикл виробництва становив узагалі 3 відсотки. Вітчизняна економіка виробляла лише 20 відсотків продукції, що реалізувалася на внутрішньому ринку. Все це негативно позначилося на ринковій трансформації економіки України. Тому головним у новій економічній політиці держави став принцип керованого формування сучасних ринкових відносин.
4. Перехід України до ринкових відносин ускладнювався також тим, що вона не мала Центрального банку, власної фінансово-кредитної та грошової системи, ринкової інфраструктури, достатньо кваліфікованих кадрів у цих сферах та інших інституцій, які могли б на практиці забезпечити формування економічних підвалин національного ринку. Нині в Україні вже сформовано основні елементи інфраструктури ринку, але їхня діяльність малоефективна. Це пояснюється недосконалим законодавством, недостатнім рівнем професійного і патріотичного управління.
5. Особливістю української економіки є ще й те, що вона може розвиватися, спираючись на внутрішній ринок і внутрішній попит. Таких національних економічних систем у світі небагато. Тому головним у новій економічній політиці є визначення ринкової трансформації національної економіки, керованого формування за участю держави сучасних ринкових механізмів.

Отже, основне завдання Української держави полягає у створенні умов для повноцінного функціонування і поступального розвитку сучасних ринкових відносин, оптимального конкурентного середовища підприємницької діяльності. Нині в Україні триває процес удосконалення нормативної бази та прийняття законів, які сприяли б формуванню ринкового середовища.

22.Закон попиту і пропозиції — один з основних законів функціонування ринкової економіки

Закон попиту і пропозиції – закон, що виражає взаємозалежність між кількістю товарів і послуг, які хоче купити або отримати споживач, і обсягом товарів і послуг, які пропонує виробник. Особливості дії закону попиту і пропозиції залежать передусім від рівня цін чим вищі ціни, тим менше буде реалізовано товарів та послуг і навпаки. Цю залежність графічно зображують кривою попиту і пропозиції. Ринкова ціна досягає конкретної рівноваги, коли ці дві криві перетинаються, а попит і пропозиція зрівнюються.

Причина зниження попиту – недостатнє матеріальне забезпечення споживачів, надмірне насичення товарами і послугами, погіршення їх якості тощо. Нижча ціна на товари і послуги приваблює нових покупців. Водночас зниження цін часто спонукає споживачів здійснювати додаткові покупки, підвищує попит на послуги. Протилежна ситуація виникає за зростання цін на товари і послуги. Взаємодія попиту і пропозиції відбувається в конкурентній боротьбі. Таким чином, діалектична залежність попиту і пропозиції полягає насамперед у тому, що пропозиція формує попит через асортимент вироблених товарів і запропонованих послуг та їх ціни, а попит визначає обсяг і структуру пропозиції впливаючи при цьому на виробництво.

23. Попит. Залежність між ціною та величиною попиту. Нецінові фактори попиту

Величина (обсяг) попиту – це кількість товарів (послуг), яку покупець може і бажає придбати за певних умов. Попит (пікала попиту) – це різна кількість споживчих благ (товарів чи послуг), які споживач може і бажає придбати за різних рівнів цін.

Залежність величини попиту від ціни визначають за допомогою закону попиту, який графічно зображають у вигляді кривої з від’ємним нахилом. Таку криву називають лінією попиту. Абсциси точок лінії попиту характеризують обсяг попиту, а ординати – ціни попиту.

Основна властивість попиту полягає у тому, що при постійності всіх інших параметрів зростання ціни призводить до відповідного зниження величини попиту і навпаки. Таким чином, спостерігається від’ємний або зворотний зв’язок між ціною товару і величиною попиту на нього.

До нецінових чинників, що впливають на зміну попиту, як правило, належать.

1. Смаки споживачів. Зміни у ставленні покупців до того чи іншого виду продукції ведуть до збільшення попиту. Дія несприятливих змін протилежна.
2. Рівень доходів споживачів. Вирізняють товари вищої категорії (або нормальні, повноцінні товари), попит на які прямо пропорційно залежить від зміни рівня доходу покупців, і товари нижчої категорії (або малоцінні, неповноцінні товари), попит на які обернено пропорційно залежить від зміни рівня доходу споживачів.
3. Ціни на супутні та подібні товари. Виокремлюють товари-субститути (або взаємозамінні товари) і комплементарні товари (або взаємодоповнювальні товари). Якщо зростає ціна на товар-субститут, то збільшується попит на товар, який розглядають, і навпаки. Таким чином, коли два товари взаємозамінні, між ціною на один з них і попитом на інший є прямий зв’язок. Якщо зростає ціна на комплементарний товар, то зменшується попит на товар, який розглядають, і навпаки. Інакше кажучи, коли два товари є взаємодоповнювальними, між ціною на один з них і попитом на інший є зворотний зв’язок.
4. Очікування споживачів, тобто прогнози споживачів стосовно цін на товар, наявності товарів і рівня власного доходу. Очікування споживачів щодо підвищення цін, як і сподівання на збільшення доходу і можливий дефіцит товарів у майбутньому, можуть спонукати їх менше обмежувати поточні витрати. Навпаки, очікування зниження цін, зменшення доходів, більшої різноманітності товарів-субститутів призводить до зменшення поточного попиту.
5. Кількість покупців. Збільшення на ринку кількості споживачів підвищує попит, і навпаки.

24. Еластичність попиту. Коефіцієнти еластичності

Крива попиту відображає нерозривний зв’язок величини попиту і ціни товару. Зниження ціни викликає збільшення попиту і навпаки. Ця залежність у теорії ринку називається еластичністю попиту за ціною.

Еластичність — це міра реагування однієї економічної змінної на зміни, що відбулися в іншій економічній змінній. Кількісно еластичність вимірюється показником, який називають коефіцієнтом еластичності Е.

Одинична еластичність попиту — ситуація, за якої зміна ціни на 1 % зумовлює таку саму зміну обсягу попиту на 1 %. Коефіцієнт одиничної еластичності попиту завжди дорівнює одиниці Ер = 111, тому що величина попиту і ціна змінюються однаковими темпами.

Еластичність попиту може змінюватися від 0 (немає ніякої реакції на зміни цін) до нескінченності, але економісти поділяють еластичність на три категорії:

1) якщо еластичність попиту більша ніж 1, то попит еластичний;

2) якщо еластичність попиту дорівнює 1, то попит має одиничну еластичність;

3) якщо еластичність попиту менша від 1, то попит нееластичний.

Абсолютно еластичний попит — це ситуація, за якої величина попиту зростає без зміни ціни, за попередньою ціною, а крива попиту розташована на графіку горизонтально, паралельно осі абсцис.

За абсолютно нееластичного попиту крива попиту розташована вертикально, це означає, що величина попиту залишається незмінною незалежно від коливання ціни на товар.

25. Пропозиція. Закон пропозиції. Зміни величини пропозиції

Величина (обсяг) пропозиції – це кількість товарів (послуг), яку виробник може і бажає виготовити (надати) і продати за певних умов у конкретний проміжок часу. Пропозиція (пікала пропозиції) – це різна кількість споживчих благ (товарів чи послуг), які виробникові вигідно пропонувати на ринку за різні ціни.

Залежність обсягу пропозиції від цін фіксується законом пропозиції і зображується кривою з додатним нахилом. Таку криву називають лінією пропозиції. Абсциси точок лінії пропозиції характеризують обсяг пропозиції, а ординати – ціни пропозиції.

За законом залежність величини пропозиції від рівня цін має прямий характер, тобто виробники хочуть виготовити і запропонувати для продажу більшу кількість товарів за високою ціною і, відповідно, меншу за низькою.

Зміст цієї залежності полягає, по-перше, у тому, що для виробника чи продавця ціна на товар (по суті – виручка за одиницю товару) є стимулом для збільшення обсягів виробництва і реалізації товару на ринку. По-друге, пряму залежність величини пропозиції та рівня цін пояснюють дією закону спадної продуктивності чинників виробництва, згідно з яким витрати на випуск кожної наступної одиниці продукту зростають, а відповідно, для їх покриття виробники мають реалізовувати ці одиниці товару (що потребують більших витрат) за вищою ціною.

До нецінових чинників, що впливають на зміну пропозиції, як правило, належать такі.

1. Зміна ціни на виробничі ресурси. Зниження цін на ресурси, які використовують у виробництві товару, що розглядається, приводить до зменшення витрат виробництва і, відповідно, збільшення пропозицію товару, оскільки є пряма залежність між витратами виробництва та пропозицією товару, і навпаки.
2. Зміни у технології виробництва. Вдосконалювання технології дає змогу ефективніше, тобто з меншими витратами, виробляти одиницю товару, що збільшує пропозицію товару, і навпаки.
3. Зміна ціни на інші товари. Розрізняють «товари-конкуренти» і товари, які виробляють «спільно» з цим товаром. Зміна пропозиції товару, який розглядають, обернено залежить від зміни цін на «товари-конкуренти» і прямо залежить від зміни цін на товари, які випускають «спільно» з цим товаром.
4. Зміни державної політики у сфері оподаткування. Зниження податку на певний товар (на продаж, на власність тощо), як і введення дотації, зменшує витрати виробника чи продавця, збільшуючи пропозицію товару, і навпаки.

26.Залежність попиту та пропозиції. Рівноважна ціна

Взаємодія попиту і пропозиції, їх координація здійснюються на основі цінового механізму і конкуренції. Така взаємодія веде до формування рівноважної ціни, за якої величини попиту і пропозиції збалансовані. Загалом стан ринкової рівноваги можна означити як стан ринку, за якого жоден з економічних агентів (за інших однакових умов) не змінює своє рішення щодо запланованої величини індивідуального попиту або пропозиції і ціну, яку заправляють чи пропонують.

Отже, ринок перебуває у рівновазі, коли за певного обсягу ринкових угод у фізичному вираженні ціна попиту дорівнює ціні пропозиції або коли при певній ціні заплановані величини попиту і пропозиції дорівнюють одна одній.

За допомогою ринкового механізму реалізується тенденція до рівноваги, тобто об’єктивно існує здатність ринку, виведеного зі стану рівноваги, повернутися в цей стан під впливом лише внутрішніх сил. Це явище називають стабільністю рівноваги.

Стан ринкової рівноваги не обов’язково має одну форму. Множинність станів рівноваги визначається наявністю аномалій у формуванні ринкових попиту і пропозиції, які полягають у тому, що на певній ділянці крива попиту може відображати пряму залежність величини попиту від ціни, а крива пропозиції – обернену залежність величини пропозиції від ціни. Проте якщо рівновага єдина, то умовою її досягнення є максимум ринкових угод у фізичному вираженні за заданих попиту й пропозиції. У протилежному випадку один із досягнутих максимумів буде локальним.

27. Ціна у ринковій економіці, її види та функції

Ринкова ціна — це домінуюча на ринку у відповідному часовому відрізку ціна на товар (послуги, роботи), що виплачується за нього в процесі купівлі-продажу незалежно від індивідуальних витрат виробників на його виробництво і реалізацію. В макроекономічному плані ціна розглядається як найважливіший стратегічний критерій, що характеризує кон’юнктуру ринку, оскільки, з одного боку, вона впливає на її стан, а з іншого — є результатом її розвитку. Адже динаміка руху ціни пов’язана із змінами в якості й обсязі виробництва товару та пропозиції його на ринку, з платоспроможністю споживачів і рівнем споживання ними даного товару, обсягом товарних запасів, із загальним економічним станом підприємств тощо.

У ринковій економіці функціонують кілька видів ринкових цін. Головними з них є оптові й роздрібні ціни, що можуть набувати різної форми залежно від умов їх застосування в процесі купівлі-продажу. Оптові — це такі ціни, за якими підприємства реалізують свою продукцію великими партіями всім категоріям споживачів, крім населення. Роздрібні — це ціни, за якими населення купує товари в роздрібній торгівлі для задоволення власних потреб. Якщо товари купуються з одночасною виплатою (перерахунком) грошей, роздрібні й оптові ціни набувають форму готівкових, а якщо з відстроченням виплати — то кредитних. У випадках, коли ціна визначається як готівкова, але покупець через відсутність у нього готівки бере товар у кредит, він виплачує власнику товару процент на рівні фактичної банківської процентної ставки за весь період відстрочення платежу, визначеного за домовленістю сторін.

У ринковій економіці значення ціни для нормального ходу процесу відтворення визначається її функціями. Головні з них такі: обліково-інформаційна, розподільча, стимулювальна, регулювальна.

28. Конкуренція та її роль у функціонуванні ринкової економіки

Необхідною умовою ефективного функціонування механізму саморегулювання ринкової економіки є конкуренція. Вона є важливою рушійною силою розвитку ринкової економічної системи. Конкуренцію породжують об’єктивні умови ринкового господарювання: різні форми власності на засоби виробництва; повна економічна відокремленість і свобода вибору господарської діяльності товаровиробників, їх повна економічна залежність від кон’юнктури ринку; боротьба за джерела сировини, ринки збуту виробленої продукції, сфери використання капіталу з метою отримання найбільшого прибутку.

Конкуренція — це суперництво (змагальність) між різними учасниками ринкової економіки за найбільш вигідні умови виробництва та реалізації товарів і послуг, за привласнення найбільшого прибутку. Вона виступає силою, яка мобілізує особистий економічний інтерес і підприємницький потенціал та спрямована на їх максимальну реалізацію.

Залежно від конкурентних умов, які складаються в тій чи іншій національній економіці, а також у світовому господарстві в різні періоди історичного розвитку, економічна конкуренція виявляється в різних видах та формах. Можна виділити такі головні види конкуренції: товаровиробників (продавців), споживачів (покупців), продавців і покупців, досконалу (чисту) і недосконалу, внутрігалузеву, міжгалузеву, цінову і нецінову тощо.

29.Типи конкуренції (досконала, недосконала). Методи і способи конкурентної боротьби

Досконала (чиста) конкуренція зумовлює концентрацію виробництва і капіталів, створення великих фірм, а це породжує монополію. З виникненням монополій досконала конкуренція перестала бути домінуючою. Вона перетворюється на недосконалу конкуренцію.

Недосконала конкуренція — це конкуренція між великими фірмами і середніми та дрібними фірмами. За такої конкуренції лише декілька великих фірм виробляють основну масу певного товару, мають можливість впливати на встановлення ціни, існують жорсткі бар’єри для проникнення на конкретні ринки нових товаровиробників. Недосконала конкуренція виявляється у формах монополістичної та олігополістичної.

За методами здійснення конкурентної боротьби існують такі види конкуренції, як цінова й нецінова.

Цінова конкуренція — це боротьба між товаровиробниками за споживача (покупця). Така конкуренція передбачає продаж однорідних і приблизно однакових за якістю товарів і послуг за більш низькими цінами ніж у конкурентів з метою залучення більшості покупців, навіть за рахунок тимчасової втрати частини прибутку. У такій конкурентній боротьбі перемагає той товаровиробник, який шляхом зменшення витрат виробництва завдяки впровадженню досягнень науково-технічного прогресу, підвищенню продуктивності праці домагається нижчої ніж ринкова ціна вартості свого товару без істотної зміни його якості. Цінові методи конкуренції були поширені на ранніх етапах підприємницької діяльності. В сучасних умовах такі методи конкуренції застосовуються дуже рідко. Зустрічається в основному прихована цінова конкуренція, коли впроваджується новий товар зі значно кращими якостями, а ринкова ціна підвищується незначно, що рівноцінно продажу товару за зниженими цінами.

Нецінова конкуренція — це боротьба між великими товаровиробниками за споживачів (покупців) методами підвищення якості й надійності товарів, поліпшення їх асортименту та сервісного обслуговування споживачів, надання кредиту для покупців, реклами тощо. Така конкуренція Ґрунтується на технічних перевагах, впровадженні нововведень, наефективніших методах збуту товару тощо. В сучасних умовах на Заході нецінова конкуренція набуває дедалі більшого поширення. її ведуть, як правило, олігополії.

30. Крива виробничих можливостей. Альтернативна вартість

Крива виробничих можливостей указує на комбінацію товарів та послуг, які можуть бути вироблені за умови використання факторів виробництва та повної віддачі. Крива демонструє доступні та недоступні комбінації обсягів виробництва. Кожна з них, яка лежить на кривій або посередині її, досяжна. Інші поєднання, які лежать поза кривою, не можуть бути досягнуті за існуючих технологій та ресурсів.

Таким чином, економіка, яка функціонує відповідно до виробничих можливостей, має повністю використовувати ресурси. Економіка, яка виробляє будь-яку комбінацію ресурсів, які лежать на кривій, є ефективною. Якщо економіка «працює» посередині кривої, то вона неефективна (економіка не зможе досягнути максимально можливого рівня виробництва), а якщо комбінація ресурсів лежить за межами кривої, то виробництво не можливе, тому що для нього немає необхідної кількості ресурсів.

Якщо ви купуєте будинок, то ви відмовляєтеся від можливості здійснити кругосвітню подорож або придбати автомобіль. В усякому разі, купуючи щось за гроші, ви одночасно втрачаєте якусь іншу можливість (позбавляючись альтернативи). Тим самим ви несете витрати втрачених можливостей, або альтернативні втрати. Альтернативними їх називають тому, що гроші на товари та послуги, які ви придбали, можна було б витратити на інші блага.

Закон зростаючих альтернативних витрат говорить, що чим більше певного товару виробляється, тим вищі його альтернативні витрати.

31. Економічний та бухгалтерський прибуток

Існує відмінність між економічним та бухгалтерським прибутком.

Бухгалтерський прибуток дорівнює різниці між виторгом фірми та реальними витратами. Цей прибуток дає правдиву картину економічного добробуту фірми.

Економічний прибуток економісти використовують замість бухгалтерського для визначення економічного «здоров’я» фірми. Отже, економічний прибуток дорівнює різниці між виторгом фірми та загальними альтернативними витратами.

Основний факт економічного життя: якщо виторг фірми не покриває загальних альтернативних витрат і не досягає суми грошей, яку можна було б заробити, застосовуючи кращу альтернативу, то підприємницька діяльність у цьому випадку припиняється. Ресурси не можуть залучатися до виробництва без того, щоб виторг у кінці кінців покривав альтернативні витрати.

Отже, «економічний прибуток» орієнтує підприємця не просто на одержання доходу, але на порівняння цього доходу з тим, що міг би бути отриманий у результаті альтернативного застосування ресурсу, яким він розташовує. Звідси треба важливий висновок — якщо бухгалтерський прибуток виявиться менше введених витрат виробництва, те, незважаючи на її наявність, застосування ресурсу варто визнати, з погляду підприємця, неефективним.

32. Суть, умови та види підприємницької діяльності

Матеріальну основу підприємницької діяльності становить власність. Власність як економічна категорія — це відносини між людьми з приводу речей, які полягають у присвоєнні або в належності матеріальних благ одним особам і відповідно у відчуженні цих благ від усіх інших осіб.

Однією з головних умов здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація підприємництва.

Заняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації тягне за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої.

Розрізняють три види підприємницької діяльності: виробничу, комерційну і фінансову.

Об’єктом діяльності в галузі виробництва є процес господарювання з виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг при кругообігу ресурсів: виробничі ресурси – виробництво – готова продукція (роботи, послуги) – товар – продаж – валовий дохід – фінансовий результат.

Виробниче підприємництво передбачає: визначення виду виробничої діяльності та номенклатури асортименту продукції (товарів, робіт, послуг), яку буде виробляти підприємець. Підприємство може існувати доти, доки має споживачів об’єктів своєї господарської діяльності; виявлення потреби у товарах, необхідних потенційному споживачеві (маркетингова діяльність); оформлення контракту між підприємцем і покупцем товару; здійснення самого виробництва товарів і послуг. Все необхідне для виробництва (засоби праці, сировина і матеріали, інформація) підприємець придбає самостійно.

Суть комерційної діяльності становлять торгово-обмінні операції з купівлі-продажу (перепродажу) товарів при кругообігу ресурсів: ресурси для господарської діяльності – товар – продаж – валовий дохід – фінансовий результат.

Об’єктом фінансової діяльності є процес господарювання з купівлі-продажу грошей, валюти, цінних паперів та обслуговування розрахункових операцій при кругообігу ресурсів: ресурси для господарської діяльності – придбання фінансових ресурсів – продаж – валовий дохід – фінансовий результат.

Схема фінансової діяльності аналогічна комерційній. Підприємець виступає як продавець фінансового товару або дає його в борг за певну плату. Грошова виручка від продажу фінансового товару використовується для покриття витрат і отримання прибутку.

33. Макроекономіка як наука

Макроекономіка – галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу. Макроекономіка – це одна з наук, що вивчає закономірності функціонування національної економіки. Окрім неї, економіку вивчають багато інших економічних наук: політична економія, мікроекономіка, маркетинг, менеджмент, галузеві та функціональні економіки та ін. Водночас макроекономіка як наука, насамперед, спирається на положення та висновки політичної економії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення, дію об’єктивних економічних законів та механізми їх використання у практиці господарювання. Вона також має безпосередній зв’язок з математикою і статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її у точну науку, дозволяє перейти від якісного до кількісного аналізу економічних явищ, процесів та закономірностей, які відбуваються в економіці. Отже, макроекономіка формує наукові уявлення про функціонування економіки на національному рівні. Вона досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб’єктів. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв’язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем. Мікроекономіка вивчає механізм функціонування та взаємовідносини індивідуальних економічних агентів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо).

Макроекономіка базується на мікроекономічних явищах та процесах, що означає:

• макроекономічні показники є результатом зведення показників економічної діяльності окремих домогосподарств та фірм;
• макроекономічні закономірності відображають тенденції масової поведінки на мікрорівні;
• при побудові макроекономічних моделей виходять із припущення про те, що домогосподарства та фірми приймають оптимальні мікроекономічні рішення;
• макроекономічні процеси є результатом взаємодії економічних агентів та економічної політики держави.

34.Підприємство (фірма): суть, ознаки та види

Підприємство являє собою виробничо-технологічну, організаційну та економічну єдність. Тому поняттю підприємство притаманні економічні, юридичні та організаційні ознаки. Деякі з них не залежать від типу економічної системи, а деякі специфічні для планової та ринкової економік.

Загальними ознаками підприємства є наступні:

– проведення підприємницької діяльності, тобто самостійна, ініціативна, систематична діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та їх реалізація з метою одержання прибутку;

– єдність і цілісність майнового комплексу, як правило, із замкненою технологічною структурою;

– визначена самостійність у прийнятті господарських рішень;

– порівняння доходів і витрат, ведення автономного бухгалтерського обліку та складання балансу;

– володіння правами юридичної особи, ознаками якої є відокремлене майно, можливість від свого імені здобувати майнові права і нести зобов’язання, бути позивачем і відповідачем у суді.

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм.

За метою і характером діяльності підприємства поділяються на:

• комерційні, тобто підприємства мають комерційний характер з одержанням прибутку;
• некомерційні, до них належить доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери народного господарства.
• За формою власності майна:
• приватні, що належать окремим громадянам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили;
• колективні, що ґрунтуються на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариств або громадської організації;
• комунальне, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади;
• державні (в т.ч. казенні), засновані на державній власності.

Казенні підприємства це такі, як і не підлягають приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймає Кабінет Міністрів України за однією з таких умов:

а) підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;

б) головним споживачем продукції підприємства (понад 50%) є держава;

в) підприємство є суб’єктом природних монополій.

За національною належністю капіталу:

• національні, капітал яких належить підприємцям своєї краси;
• закордонні, капітал є власністю іноземних підприємців повністю або в тій частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження;
• змішані (спільні) – капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєстрація здійснюється в країні одного із засновників такого підприємства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним.

За правовим статусом і формою господарювання:

• одноосібні, є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання всім майном (капіталом), Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми;
• кооперативні (кооперативи), добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності.

35. Капітал як матеріальна основа підприємницької діяльності. Основний та оборотний капітал

Здійснення підприємницької діяльності неможливе без ресурсів, з яких і виготовляються блага. Вони включають різні засоби виробництва — будівлі, споруди, устаткування, сировину, паливо тощо, а також необхідні фінансові ресурси. Економісти називають їх капіталом. З’ясуванню суті капіталу надавали великого значення всі школи економічної теорії.

Суть капіталу повніше проявляється в його русі. Без постійного руху капітал не може принести прибуток. У процесі руху капітал проходить певні стадії і набуває деяких функціональних форм. Рух капіталу починається з грошової форми. Підприємець авансує певну суму грошей для організації виробництва. Для цього необхідно придбати необхідні ресурси — засоби виробництва і робочу силу. Після їх придбання відбувається процес виробництва, в ході якого робоча сила, використовуючи засоби виробництва, створює нові товари. Цей процес відбувається таким чином, що їх вартість перевищує авансову вартість за рахунок даної вартості. Після реалізації виготовлених товарів надлишок набуває грошової форми і виступає у вигляді прибутку. Цикл руху капіталу завершується, і може розпочинатись новий.

У процесі обороту різні складові продуктивного капіталу обертаються неоднаково. Такі його елементи, як будівлі, споруди, машини, механізми, устаткування, функціонують протягом тривалого часу, поступово втрачаючи свої якості як елементів капіталу. А такі елементи продуктивного капіталу, як сировина, паливо, матеріали, використовуються одноразово і, як правило, втрачають свою натуральну форму. Неоднаково ці різні складові частини капіталу впливають і на вартість створюваної продукції. Якщо вартість другої групи елементів протягом одного виробничого циклу переноситься на створену продукцію, то вартість елементів першої групи — лише частково, в міру зношування. Виходячи з цього, продуктивний капітал поділяють на основний та оборотний.

Основний капітал — це ті елементи продуктивного капіталу, що беруть участь у багатьох виробничих циклах, зберігають натуральну форму, а свою вартість на створювану продукцію переносять частинами. До нього належать будівлі, споруди, машини, механізми, устаткування і засоби праці. Також основний капітал охоплює будь-які нефінансові активи підприємства, що мають відносно тривалий строк служби і окупаються протягом усього строку своєї роботи. Відповідно до бухгалтерського обліку до основного капіталу відносять основні засоби, в тому числі незавершені довгострокові інвестиції, нематеріальні активи та довгострокові фінансові інвестиції. До нематеріальних активів належать ліцензійні права користування земельними ділянками, природними ресурсами, інтелектуальною власністю. Довгострокові фінансові інвестиції включають затрати на пайову участь у статутному капіталі інших підприємств, на придбання акцій і облігацій на довгостроковій основі.

Оборотним капіталом називаються ті елементи продуктивного капіталу, що використовуються в одному виробничому циклі, втрачають натуральну форму і свою вартість повністю переносять на створювану продукцію. Він включає сировину, паливо, основні та допоміжні матеріали запасні частини для ремонту, напівфабрикати власного виробництва, а також заробітну плату. За бухгалтерською звітністю виділяються такі складові оборотного капіталу: матеріальні оборотні засоби, кошти у поточних розрахунках, короткострокові фінансові вкладення та грошові кошти.

36.Макроекономічна нестабільність: кризи, інфляція, безробіття

Економічні умови ніколи не залишаються сталими — піднесення прокладає шлях до спаду. У роки спаду ВВП, зайнятість та реальні доходи населення падають, прибутки зменшуються, люди втрачають роботу, невдовзі знову починається пожвавлення. Цей етап характеризується підвищенням життєвого рівня. Але за піднесенням настає новий спад економіки.

Зростання і падіння обсягів виробництва, цін, процентних ставок і зайнятості складають діловий цикл, що є характерною рисою ринкової економіки.

Економічний цикл (цикл ділової активності) — це періодичний підйом або спад реального ВВП на фоні загальної тенденції до зростання.

При цьому циклічно змінюються обсяг випуску, рівні зайнятості, безробіття, інфляції, процентної ставки, обсяг грошової маси і т.п. Проте основними індикаторами фази циклу служать:

– рівень зайнятості;

– рівень цін;

– обсяг випуску.

Обсяги виробництва і зайнятості найсильніше реагують на зміну фаз економічного циклу в галузях, які виробляють засоби виробництва і споживчі товари тривалого вжитку. У галузях, які випускають споживчі товари короткострокового використання, коливання зайнятості і випуску є значно меншими.

37. Суть, види й структура витрат. Зовнішні й внутрішні витрати виробництва

Витрати підприємств — це сукупність усіх спожитих ресурсів на виробництво того чи іншого продукту. Вони характеризують вартість виробництва продукції для підприємства. Витрати підприємства складаються зі спожитих засобів виробництва та заробітної плати і набувають форми собівартості продукції. Різниця між вартістю продукції і собівартістю дорівнює розміру прибутку підприємства. Витрати підприємств виражають реальні виробничі відносини ринкової системи господарювання.

Економічні (вмінені) витрати — це явні (зовнішні) витрати виробництва (витрати на придбання ресурсів, що не належать власникам підприємства) та ще й неявні (внутрішні), або альтернативні витрати (власні виробничі ресурси підприємства). Тобто, це вартість усіх виробничих ресурсів незалежно від того, чи вони є власністю підприємства, чи купуються на ринку.

38. Витрати виробництва у короткостроковому періоді: постійні, змінні, сукупні, граничні

У країнах з ринковою економікою також розрізняють постійні та змінні витрати. Постійні витрати — це витрати на обслуговування і управління виробництвом, які підприємство несе незалежно від обсягів виробництва продукції (послуг), тобто їх розмір є незмінним, яка би кількість товару не вироблялася. Вони оплачуються і тоді, коли не виробляється ніякої продукції. До них належать витрати на опалення, освітлення, амортизаційні відрахування, утримання управлінського персоналу, охорони, виплата відсотків за позиками, орендна плата, страхові внески тощо.

До змінних витрат виробництва належать витрати на сировину, матеріали, електроенергію, заробітну плату робітникам, тобто усі витрати, які не належать до постійних. їх зараховують до змінних витрат тому, що вони змінюються залежно від обсягу виробництва підприємства. Загальну суму постійних і змінних витрат на кожному конкретному рівні виробництва називають валовими витратами виробництва.

Сучасна політична економія також розрізняє поняття граничні витрати. До них належать витрати підприємства, необхідні для виробництва кожної додаткової одиниці продукції. Граничні витрати показують зміну у витратах підприємства, яка пов’язана зі зменшенням чи збільшенням обсягу виробництва на одну додаткову одиницю продукції.

Спираючись на ці поняття, економісти запроваджують поняття відповідних середніх витрат, які визначаються діленням валових витрат на кількість виробленої продукції. Отже, середні витрати — це витрати на виробництво одиниці продукції, які дорівнюють валовим витратам, поділеним на вироблену кількість продукції. Середні змінні витрати визначають шляхом ділення суми змінних витрат на кількість продукції. Порівнюючи середні витрати з ціною продукції, можна визначити, чи прибуткове виробництво.

39. Прибуток як кінцевий результат діяльності підприємства. Основні напрямки використання прибутку

Кінцевим фінансовим результатом діяльності підприємства є величина прибутку (або збитку), яка обчислюється на основі суми доходу і поточних витрат, пов’язаних з його отриманням. Категорія прибутку виникає саме на рівні суб’єкта господарювання — юридичної особи. Фінансовим результатом діяльності фізичної особи, яка не виконує підприємницьких функцій (найманого працівника, вкладника банку, володільця акцій тощо) вважається сума доходу, який може складатися із заробітної плати, процентів на інвестований капітал, рентних платежів за використання власних ресурсів. Для визначення кінцевого фінансового результату діяльності юридичної особи необхідно обчислювати саме величину прибутку, оскільки підприємство, здійснюючи господарську діяльність, витрачає певні кошти (здійснює поточні витрати), пов’язані з отриманням доходу. У разі, коли величина доходу перевищує суму таких витрат, підприємство має бажаний очікуваний фінансовий результат від своєї діяльності, який вимірюється сумою отриманого прибутку.

Прибуток — це:

— стратегічна мета підприємства. На різних етапах розвитку підприємства його менеджери мають певні локальні цілі, наприклад утримання невисокого рівня ціни (і, відповідно, прибутку) на продукцію з метою завоювання певного сегмента ринку. Проте саме очікування прибутку є рушійною силою економіки;

— кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства. Обсяг прибутку є головним мотивом підприємців, критерієм ефективності роботи підприємства. Чим більше прибутку на суму вкладеного капіталу воно отримує, тим ефективніше працює.

 

40. Цінотворення на ринку праці. Номінальна та реальна заробітна плата.

Заробітна плата — це основний вид доходу. Для більшості домогосподарств вона є головним джерелом формування їх бюджетів. У розвинутих країнах на заробітну плату припадає переважна частка національного доходу. Заробітна плата — це ціна або винагорода, яку виплачують найманому працівникові за використання його робочої сили. Цей особливий вид ціни ще називають ставкою заробітної плати. Вивчаючи заробітну плату, необхідно аналізувати як механізм установлення її ставок, так і її динаміку.

Механізм визначення ставок заробітної плати неоднаковий для різних моделей економічної системи. Різниця в заробітках кваліфікованих і некваліфікованих працівників була невеликою. Все це пригнічувало стимули працівників до високоефективної праці, що проявилося в низьких темпах зростання ефективності виробництва.

Щоб дати кількісну характеристику заробітної плати, слід знати її ставки в одиницю часу: за годину, день, тиждень тощо. А для цього необхідно знати кількість годин відпрацьованих робітником за день, тиждень, місяць. Зароблена працівником платня виплачується йому у вигляді певної суми грошей, що становить номінальну заробітну плату. Купівельна спроможність останньої залежить від рівня цін тих товарів і послуг, на які вона витрачатиметься. Чим вищі будуть ціни, тим менше відповідних благ зможе придбати людина за свою зарплату. Через те, поряд із номінальною в економіці виділяють також реальну заробітну плату, тобто ту кількість товарів і послуг, котру можна придбати за номінальну зарплату.

Реальну зарплату можна обчислити, поділивши номінальну заробітну плату на рівень цін. Номінальна і реальна заробітна плата можуть змінюватися як в одному, так і в різних напрямах. У 90-х роках номінальна заробітна плата в Україні зростала надзвичайно високими темпами, водночас реальна заробітна плата помітно знизилася, оскільки ціни споживчих товарів та послуг зростали значно швидше, ніж номінальна заробітна плата.

41. Методи максимізації прибутку

Мета цього методу — одержати короткостроковий максимальний прибуток. Таку модель використовують тоді, коли відомі функції попиту та пропозиції. Функція попиту описує прогнозний обсяг збуту в певний період за різними цінами.

Існують наступні резерви зростання прибутку:

— зростання об’єму виробництва та реалізації випускної продукції;

— зменшення собівартості випускаємої продукції;

— підвищення якості випускаємої продукції.

Для максимізації прибутку рекомендується здійснювати наступні заходи:

1.Суворе дотримання укладених договорів на виконування робіт. Для підприємства важливо знайти замовників на виконування престижних і найбільш потрібних для ринку робіт.

2.Проведення масштабної та ефективної політики у галузі підготування персоналу, що є особливою формою вкладення капіталу.

3.Підвищення ефективної діяльності підприємства зі збуту продукції. Необхідно більше уваги приділяти підвищенню швидкості руху обігових коштів, скороченню усіх видів запасів, досягати максимально швидкого просування готових виробів від виробника до споживачів.

4.Покращувати якість виконуємих робіт, що приведе до конкурентоспроможності та зацікавленості вибору підприємства замовниками робіт.

5.Також, не останнє місце займає збільшення обсягу виробництва виконуємих робіт шляхом більш повного використання виробничих потужностей підприємства.

6.Скорочення витрат на виробництво. шляхом збільшення рівня продуктивності праці, економічного використання сировини, матеріалів, палива, електроенергії, обладнання.

7.Скорочення невиробничих витрат та виробничого браку.

8.Застосування сучасних механізованих та автоматизованих засобів для виконання робіт.

9.Розглянути та усунути причини появи перевитрачання фінансових ресурсів на комерційні витрати

10.Удосконалювати рекламну діяльність, збільшувати ефективність окремих рекламних заходів.

11.Здійснювати ефективну цінову політику, диференційну по відношенню до окремих категорій покупців.

12.Здійснювати заходи, спрямовані на покращення «клімату» в колективі, що в майбутньому відобразиться на збільшенні продуктивності праці.

13.Здійснювати постійний контроль за умовами зберігання та транспортування сировини і готової продукції .

42.Економічна природа земельної ренти. Види земельної ренти. Ціна землі.

Земельна рента — дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю. Причиною виникнення визнається існування монополії на землю як об’єкт господарювання. Земельна рента — нетрудовий тип приватної власності на засоби виробництва. Земельна рента як економічна категорія виражає відносини привласнення додаткового продукту власником землі у формі орендної плати за право користування землею. Дохід, отриманий від користування землею, називається чистою економічною рентою.

Розрізняють такі види земельної ренти:

• диференційна рента І-го роду — диференціація земель за їх якістю;
• диференційна рента ІІ-го роду виникає при послідовних вкладеннях капіталу та праці в одну і ту ж ділянку землі;
• абсолютна рента утримується власником землі з орендарів незалежно від родючості земель і їх місцезнаходження;
• монопольна рента виступає у вигляді додаткового доходу, який утворюється внаслідок перевищення ціни товару над його вартістю, коли даний товар вироблений у сприятливих умовах, що дають можливість виробляти рідкісні види продукції й за рахунок цього встановлюють на них монопольно високі ціни.

Умовами диференціальної ренти є: а) відмінності у природній родючості ґрунтів та місце знаходження земельних ділянок; б) неоднакова продуктивність додаткових капітальних вкладень в одну й ту саму земельну ділянку.

Формами диференційної ренти є: орендна плата, рентні платежі, плата за землю, Джерелом диференціальної ренти є надлишок додаткового продукту, що утворюється землеробською працею на кращих земельних ділянках або в результаті продуктивніших капіталовкладень.

Ціна землі — капіталізована земельна рента, яка приносить прибуток у вигляді відсотку. На основі приватної власності на землю виникає її купівля та продаж. Ціна землі відрізняється від цін на інші товари. Земля — це благо природи, а не продукт праці. Тим не менш вона приймає товарний вигляд.

Земля позбавлена вартості, але має ціну. Купівля землі означає купівлю права на отримання з земельної ренти, прибутку; її ціна виникає на цій основі. Чим більшу ренту дає земельна ділянка, тим більше грошей будуть платити за неї покупці, отже, ціна землі буде більша. Впливає на ціну земні і норма позичкового відсотка. Покупець землі завжди порівнює ренту з позичковим відсотком, який він може отримати, якщо покладе гроші до банку. Ціна землі дорівнює сумі грошей, яка будучи віддана в позику, щорічно приносить дохід, рівний ренті, що отримується з цієї землі.

43. Суспільний продукт і його вартісний склад. Проблема «подвійного рахунка»

Суспільний продукт — це виражена в ринкових цінах сукупність товарів і послуг, вироблених протягом одного року.

Кажучи про суспільний продукт, мається на увазі така комбінація чинників виробництва, що є в суспільстві, яка дозволяє протягом одного року одержувати можливо велику масу товарів. Тому в ньому відображається ефективність національної економіки і добробут народу.

Вартісна структура суспільного продукту є найважливішою проблемою дослідження суспільного відтворення, бо остання виступає як проблема відшкодування всього суспільного продукту в натурально-речовинній формі і за вартістю.

Натурально-речова та вартісна структура суспільного продукту перебувають у тісному взаємозв’язку та взаємозалежності. Кожному елементу вартісної структури суспільного продукту має відповідати той або інший натурально-речовий елемент.

Для нормального протікання процесу суспільного відтворення кожний елемент його натурально-речового складу мас відновитися та реалізуватися.

Велике значення для соціально-економічного розвитку суспільства мають обсяги суспільного продукту. До його обчислення існують два підходи. Згідно з першим, який базується на марксистській теорії, ССП є результатом матеріального виробництва. Тому невиробничі послуги не включаються у вартість цього продукту. За такої методики підрахунків обсяг ССП не був вільний від повторного обліку, бо проміжна продукція могла враховуватись в ньому кілька разів. Проміжна продукція — це товари та послуги, які проходять декілька переробок, щоб матеріалізуватись у готовому продукті.

 

44. Валовий національний продукт (ВНП) . Методи його обчислення: за доходами та витратами

Валовий національний продукт (ВНП) — сукупність усіх вироблених у країні товарів та наданих послуг за рік незалежно від розташування національних підприємств. Цей показник стали використовувати в колишньому СРСР, у тому числі в Україні, з 1987 року. Він характеризує кінцеве споживання матеріальних благ і послуг, кінцеві результати економічної діяльності у сфері матеріального і нематеріального виробництва; позбавлений повторного рахунку (на відміну від показника валового суспільного продукту, який до 1987 року використовувався в СРСР), а отже, дає змогу зіставити обсяг перенесеної та новоствореної вартості у складі річного продукту.

Методи розрахунку ВНП:

ВНП = ВВП + Сальдо первинних доходів, отриманих з-за кордону або переданих за кордон (до таких першим доходах зазвичай відносять оплату праці, доходи від власності у вигляді дивідендів)

Існують 3 способи вимірювання ВНП (ВВП):

1. За витратами (метод кінцевого використання).
2. За доданою вартістю (виробничий метод).
3. За доходами (розподільчий метод).

При розрахунку ВНП за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, що використовують ВНП (домогосподарств, фірм, держави та іноземців). Фактично мова йде про сукупний попит на вироблений ВНП.

Сумарні витрати можна розкласти на декілька компонентів:

ВНП = Y = C + I + G + NX,

де C — особисті споживчі витрати, які включають витрати домогосподарств на товари тривалого користування і поточного споживання, на послуги (крім витрат на покупку житла).

I — валові приватні внутрішні інвестиції. Включають виробничі капіталовкладення (інвестиції в основні виробничі фонди), інвестиції в житлове будівництво та інвестиції в запаси (ТМЦ). Інвестиції розуміються як додавання до фізичного запасу капіталу. Придбання фінансових паперів (акцій, облігацій) не є інвестиціями. Термін «внутрішні інвестиції» означає, що це інвестиції, вироблені жителями даної країни (у т.ч. витрати на імпортні товари). Термін «приватні» інвестиції означає, що вони не включають державні інвестиції. Термін «валові» означає, що з інвестицій не віднімається амортизація: Валові інвестиції = Чисті інвестиції + Амортизація. Зростання запасів враховується зі знаком «+», а зменшення зі знаком мінус.

G — державні закупівлі товарів і послуг (будівництво та утримання шкіл, доріг, армії, витрати на національну оборону, зарплату державних службовців і т.д.). Сюди не входять трансфертні платежі. Державні трансферти — це виплати, не пов’язані з рухом товарів і послуг. Вони перерозподіляють доходи держави через допомогу, пенсії, виплати по соціальному страхуванню.

NX — чистий експорт. Він дорівнює різниці вартісних обсягів експорту та імпорту. Якщо країна експортує більше, ніж імпортує, то на світовому ринку вона виступає «нетто-експортером», а ВНП перевищує обсяг внутрішніх витрат. Якщо ж імпортує більше, то є «нетто-імпортером», величина чистого експорту є негативною. Сума витрат перевищує обсяг виробництва.

Дане рівняння ВНП називають основною макроекономічною тотожністю або тотожністю національних рахунків.

При підрахунку ВНП виробничим методом підсумовується вартість, додана на кожній стадії виробництва кінцевого продукту. Додана вартість (ДВ) — це різниця між вартістю продукції, виробленої фірмою, і вартістю проміжних продуктів, придбаних фірмою.

З трьох методів частіше використовуються виробничий і метод кінцевого використання.

45.Номінальний та реальний ВВП. Дефлятор ВВП

Валовий внутрішній продукт (ВВП) — один із найважливіших показників розвитку економіки, який характеризує кінцевий результат виробничої діяльності економічних одиниць-резидентів у сфері матеріального і нематеріального виробництва. Вимірюється вартістю товарів та послуг, виготовлених цими одиницями для кінцевого використання. ВВП — сума валової доданої вартості (ВДВ) галузей плюс чисті податки на продукти (ПДВ) (ЧПІ) не зараховані до неї:

ВВП = ∑ ВДВ + ПДВ, ЧПІ.

ВВП визначають, як суму первинних доходів, розподілених економічними одиницями-резидентами між виробниками товарів та послуг: оплата праці найманих працівників, чисті податки на виробництво та імпорт, валовий прибуток та валові змішані доходи. Використання ВВП — кінцеве споживання товарів та послуг, валове накопичення основного капіталу, зміна запасів матеріальних оборотних коштів, чисте надбання цінностей і сальдо експорту та імпорту товарів і послуг.

В Україні індекс-дефлятор розраховують діленням валового випуску в поточних цінах на валовий випуск у зіставних цінах. У міжнародній статистиці, крім цих індексів, обчислюють індекси цін-дефляторів ВВП за категоріями продажу і витрат, формами власності для окремих категорій товарів власного споживання, продукції сільського господарства та ін.

Номінальний ВВП (ВВПн) — загальний обсяг виробництва, який вимірюється в постійних (незмінних, базових) цінах, (приймається за базу), тобто на величину цього показника впливає лише зміна обсягів виробництва.

Реальний ВВП (ВВПр) — це загальний обсяг виробництва, який вимірюється в поточних цінах, тобто в цінах, що існують на момент виробництва. Номінальний ВВП = S piqi, де qi — обсяг виробництва і-го товару в поточному році, pi — ціна і-го товару в поточному році.

Дефлятор — коефіцієнт переведення економічних показників, розрахованих у поточних цінах, у ціни порівнюваного (базового) періоду[1]. Зміна показників обсягів вироблених товарів, виражених в грошових одиницях (наприклад, валового національного продукту (ВНП) тощо) за певний період може зумовлюватися не лише зміною фізичних обсягів, а й зміною цін. Щоб позбавитись впливу цінової складової та отримати характеристику змін реальних обсягів виробництва, застосовують приведення економічних показників, розрахованих у поточних цінах, у постійні ціни в економіці. Типовим прикладом є дефлювання ВВП і встановлення реального ВНП.  Дефлятор ВВП  є індекс рівня цін вироблених товарів (послуг).

46. Економічний цикл та його фази. Теорії циклів

Економічний цикл — це сукупність постійних фаз національної економіки — розширення та скорочення обсягів виробництва. Його ще називають циклом ділової активності або кон’юнктурним циклом.

Економічний цикл являє собою чергування піднесення і спаду рівня ринкової активності протягом кількох років. Економічні цикли можуть відрізнятися один від одного за тривалістю й інтенсивністю, але всі вони мають одні й ті самі фази.

Серед економічних криз — торговельних, валютно-фінансових, грошових, галузевих, структурних, регіональних — циклічні спади посідають особливе місце не лише через їх регулярність, а й тому, що у них у концентрованому вигляді відображаються суперечності економічної системи. Тільки в ХХ ст. у країнах з розвиненою ринковою економікою відбулося 14 циклічних криз.

На різних етапах економічного розвитку світового господарства і за різних конкретних умов відтворення цикл і його фази виявляються по-різному. Близька до ідеальної картина циклу виглядає так:

Криза  — основна фаза циклу. Її економічна функція в кінцевому підсумку зводиться до тимчасового, на якийсь період, досягнення пропорційності між окремими ланками ринкової економіки (виробництвом і споживанням, виробництвом і обігом). Кризи характеризуються значним загостренням труднощів збуту продукції, зростають запаси нереалізованої продукції. Скорочуються портфелі замовлень на устаткування і будівництво. Спостерігається масове банкрутство торговельних і промислових фірм. Розладжується фінансово-кредитна система. Зростає попит на позичковий капітал, а пропозиція його різко скорочується; підвищується норма позичкового процента. Банкрутують дрібні і середні банки, масштаби товарообміну різко скорочуються, що призводить до великого спаду виробництва; поступово криза охоплює всі сфери економіки, спричиняє скорочення виробництва загалом.

Депресію, застій справедливо порівнюють з післяшоковою ситуацією. Під час депресії виробництво не розширюється, товарні запаси поступово зменшуються, частину з них знищують, а частину реалізують за зниженими цінами. Рух капіталу млявий і нечіткий. Під час депресії поступово формуються умови пожвавлення господарської активності. Цьому сприяють поступове відновлення розірваних кризою господарських зв’язків, переливання капіталу до перспективніших сфер застосування, а головне — оновлення основного капіталу. Зв’язок депресії з кризою полягає передусім у відновленні основного капіталу, але вже на новому, вищому технічному рівні. Тому у наступному циклі економіка досягає вищої точки піднесення.

Пожвавлення — наступна фаза циклу, яка відрізняється тим, що тут уперше після початку кризового падіння відбувається розширення попиту на засоби виробництва та робочу силу, відновлюється економічне зростання, збільшується заробітна плата. Оновлення основного капіталу є вирішальним чинником переходу від депресії до пожвавлення. Розвиток виробництва супроводжується залученням працівників у виробництво. Починає зростати попит на предмети споживання, що стимулює розширення виробництва на підприємствах. Фаза пожвавлення переходить у фазу піднесення.

Піднесення — це збільшення обсягів виробництва, підвищення продуктивності праці, зростання добробуту, при цьому економіка виходить на рівень, який перевершує всі попередні. Конкуренція на цій фазі гранично загострюється, виробництво розширюється відповідно до зростаючого попиту. Торгівля досить інтенсивна, прискорюється оборот капіталу, збільшується пропозиція вільного грошового капіталу. Розширюється попит на кредити, підвищується норма процента. Прибутки зростають, підвищуються курси акцій та інших цінних паперів, торгівля якими набуває значних розмірів. Особливо великих розмірів досягають кредитно-фінансові операції, а також операції на біржах.

47. Суть, причини виникнення та види безробіття. Закон Оукена

Безробіття — це складна економічна, соціальна та психологічна проблема. Воно робить економіку неефективною, а соціальні відносини — напруженими. Крім того, людина, що стала безробітною, зазнає надзвичайного психологічного навантаження, втрачає можливість реалізувати свої потенційні творчі здібності працівника, відчуває свою непотрібність, нездатність утримувати себе та свою сім’ю, впадає в депресію і т. ін.

Високий рівень безробіття призводить до соціальних війн, політичних збурень і переворотів, руйнування матеріальних і духовних надбань поколінь, спричиненого відчаєм. Саме тому уряд жодної країни не може залишатися байдужим до проблеми безробіття.

Безробіття як економічний феномен пов’язане з перевищенням пропозиції ресурсу праці над попитом на цей ресурс.

Існує два види безробіття: вимушене і добровільне.

Добровільне безробіття пов’язане з вільним волевиявленням особи, яка входить до складу робочої сили, утриматись від пропозиції праці за неприйнятних для неї умов.

Вимушене безробіття не пов’язане з вільним волевиявленням особи, яка входить до складу робочої сили, а зумовлене чинниками, що перебувають поза її вибором. Добровільне та вимушене безробіття проявляються у відповідних формах.

Окрім розглянутих форм, важливо також виділити два типи безробіття: відкрите і приховане.

Відкрите безробіття — така ситуація на ринку праці, за якої індивід визнає, що він позбавлений роботи, та офіційно реєструється у службі зайнятості. Приховане безробіття пов’язане з наявністю людей, які припинили пошук роботи, втративши надію її знайти.

Закон Оукена — емпірично встановлена зворотна залежність між рівнем безробіття й обсягом виробленого ВВП, кількісне значення якої коливається в межах від 2 до 3 %.

48.Регулювання безробіття. Особливості безробіття в Україні

Український ринок праці та зайнятість мають свої особливості. Йдеться про ті з них, що виявились упродовж 90-х років ХХ ст. Акцентування уваги саме на цьому періоді зумовлене тим, що раніше в Україні існувала інша економічна система. Отже, в останнє десятиріччя відбулись такі зміни:

* Скорочення зайнятості і зростання рівня безробіття, починається з середини 90-х років. Основною причиною звільнень працівників є розпочата структурна перебудова економіки: припинення діяльності підприємств, продукція яких не знаходить збуту або виявляється неконкурентоздатною, перехід до інших форм власності. Такі процеси переживали всі країни перехідної економіки і скрізь, де вони розпочинались, зростала кількість безробітних, але в умовах, коли перехід до ринку відбувається послідовно, працездатні, звільнені з державних установ та підприємств, знаходять роботу на нових підприємствах недержавної форми власності, розпочинають власну справу тощо.

* Існування в Україні вимушеної неповної зайнятості (прихованого безробіття). До тих, хто є неповно зайнятими, належать люди, які перебувають у вимушених відпустках з ініціативи адміністрації, працюють неповний робочий день або тиждень.

* Зміна структури зайнятості, тобто співвідношення між людьми, що працюють у різних сферах (галузях) економіки.

Завданням сучасного етапу в сфері регулювання зайнятості є перехід до активної політики на ринку праці, яка, на жаль, не здійснюється зараз. В основу має бути покладена модель управління, центральними елементами якої є основні регулятори ринкової організації праці: заробітна плата як ціна послуг праці, конкуренція на ринку праці, трудова мобільність, рівень безробіття. Саме за цими параметрами здійснюється, з одного боку, саморегулювання на ринку праці, а з іншого — відбувається втручання держави, яка реалізує координуючу, стимулюючу чи обмежуючу роль у процесі управління.

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп, підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення і перерозподілу, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва.

49. Інфляція як економічний феномен. Види інфляції. Причини

Інфляція — це одна з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки в багатьох країнах світу, що негативно впливає на всі сторони життя суспільства.

Є різні погляди на природу і причини інфляції, але переважають два напрями: перший розглядає інфляцію як суто грошове явище, спричинене порушенням законів грошового обігу; другий — як макроекономічне явище, спричинене порушенням пропорцій суспільного відтворення, і насамперед між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією товарів.

Найважливішими з внутрішніх причин інфляції є:

— порушення пропорцій відтворення між виробництвом і споживанням, нагромадженням і споживанням, попитом! пропозицією, грошовою масою в обігу і сумою товарних цін;

— значне зростання дефіциту державного бюджету і державного боргу, зумовлених непродуктивними державними витратами;

— надмірна емісія паперових грошей, яка порушує закони грошового обігу;

— мілітаризація економіки, що відволікає значну частину ресурсів в оборонну промисловість, призводить до недовиробництва товарів народного споживання, створює їх дефіцит;

— збільшення податкового тягаря на товаровиробників;

— випередження темпів зростання заробітної плати порівняно з темпами зростання продуктивності праці.

Інфляція може набувати різноманітних форм. Відкрита інфляція розвивається вільно і ніким не стримується.

Прихована інфляція — це така інфляція, коли держава вживає заходи, спрямовані на безпосереднє стримування цін на товари і послуги, з одного боку, і доходів населення-з іншого.

Повзуча інфляція — інфляція, що розвивається поступово, коли ціни зростають незначною мірою (не перевищує 10 % на рік).

Помірна інфляція (2-5 % на рік) у розвинутих країнах Заходу не розглядається як негативний фактор. Навпаки, вважається, що вона стимулює розвиток економіки, надає їй необхідного динамізму.

Галопуюча інфляція — інфляція, коли ціни зростають швидко — на 10-100 % щорічно. На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження, поширюється відплив капіталу з виробничої сфери до сфери обігу, тобто йде розбалансування економічної рівноваги.

Гіперінфляція — інфляція, коли ціни зростають астрономічно — на 1-2 % щодня або сягають 1000 % і більше нарік.

50. Необхідність державного регулювання ринкової економіки. Глибина й форми втручання держави в ринковий механізм

Сучасна ринкова економіка є продуктом тривалої еволюції товарно-грошових відносин та держави як одного з найважливіших інститутів регулювання суспільних відносин. Тривалий час розвиток економічних систем, які базувалися в основному на приватній власності на засоби виробництва та загальному характері товарного виробництва, регулювалися, за образним висловом А. Сміта, «незримою рукою» ринкових сил. Йдеться про такі складові ринкового механізму регулювання економіки, як конкуренція, прибуток, ціна, попит, пропозиція і таке інше.

Ринковій економіці притаманний розподіл на основі отриманих доходів. Відповідно до законів ринкових відносин будь-який дохід, отриманий на основі вільної конкуренції, справедливий. Ті, хто не в змозі з цілого ряду причин його отримувати, приречений на злиденне існування. Отже, в ринковій економіці існує значна диференціація доходів. Без цього в ній не можна забезпечити реальну реалізацію права на працю та добробут всіх членів суспільства. Працевлаштовуються в такій економіці тільки ті, на чию робочу силу є попит. Нерегульований ринок не гарантує повної зайнятості населення, стабільного рівня цін і доходів. Наявність цих соціально-економічних проблем породжує об’єктивну необхідність державного впливу на їх розв’язання за допомогою значної кількості методів регулювання розвитку економіки.

В умовах ефективного функціонування ринкової економіки використання обмежених ресурсів виробниками супроводжується відшкодування витрат на їх придбання у розмірі їх вартості. У свою чергу, споживач має повністю оплачувати вартість придбаного товару. Однак у практиці господарювання непоодинокі випадки, коли фірма вимагає витрат від свого партнера, але не відшкодовує їх. Може виникнути і така ситуація, коли підприємство створює блага для інших, але не отримує відповідного прибутку.

51. Економічний інструментарій та важелі державного впливу на ринкову економіку

Економічні функції держави реалізуються через систему методів, які є сукупністю важелів та засобів впливу на певні сфери та явища економічного життя для досягнення визначених цілей.

До адміністративних методів насамперед належать законодавчі та нормативні акти, що регулюють економічну діяльність. Вони є тим важелем, через який держава здійснює організаційний вплив на ринок, оскільки законами та нормативними актами визначаються правила ведення економічної діяльності всіма її суб’єктами. При визначенні законодавчих норм держава спрямовує економічну діяльність не тільки в організоване русло, а й на реалізацію певних цілей. Із зміною економічних умов відбуваються відповідні зміни у законодавчій та нормативній базі.

До адміністративних методів державного впливу на ринок належить і система державних закупівель. Це товари та послуги, закуплені урядом чи іншими державними органами за кошти державного бюджету для гарантованого забезпечення випуску необхідних для країни техніки, устаткування і власного споживання, а також для забезпечення споживання населення та утворення резервів. Воно значною мірою здійснюється через державні замовлення, тобто замовлення держави виробнику на певну кількість продукції, яку держава зобов’язується викупити за узгодженою з виробником ціною. Такі замовлення, з одного боку, виступають засобом задоволення державних потреб у товарах та послугах, а з іншого — є засобами адміністративного впливу на виробників, стимулювання їх до виробництва певної продукції. У розвинутих країнах ринкової економіки цей метод державного впливу на економічну діяльність використовується в значних масштабах.

До групи адміністративних методів впливу держави на економіку належить індикативне планування, що є засобом прогнозування економічної поведінки суб’єктів господарювання. Воно визначає цілі та пріоритети розвитку економіки або окремих її сфер та напрями їх можливої реалізації. Результатами планування є мотивована модель дій, створена на основі кон’юнктурного прогнозування економічного середовища та визначених цілей. Особливістю планування у країнах ринкової економіки є те, що воно має не директивний, а індикативний, тобто рекомендаційний характер, бо визначені в його процесі показники є рекомендаційними для суб’єктів економічної діяльності.

52.Кредит: сутність, джерела, види

Кредит посідає важливе місце у фінансовій системі України. Кредит — це важливий інститут, за допомогою якого держава здійснює мобілізацію та перерозподіл тимчасово вільних коштів і контроль за їхнім правильним використанням.

Кредит як інститут фінансової системи держави виконує емісійну, розподільчу і контрольну функції. Ці функції взаємозалежні і мають у кредитуванні специфічні особливості. Емісійна функція здійснюється шляхом випуску і розміщення цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредитування і взаємодіє з нею. Нестача платіжних засобів в економіці також може покриватись за рахунок розширення комерційного кредиту.

У банківській практиці існує різна класифікація кредитів, багатогранність їх критеріїв (ст. 347 ГК України). Так, кредит розподіляється на фінансовий, товарний та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Фінансовий кредит — це кошти, які надаються банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно із законодавством, у позику юридичній чи фізичній особі на певний строк, для цільового використання та під відсоток. Правила надання фінансових кредитів встановлюються НБУ (стосовно банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (стосовно небанківських фінансових організацій) згідно із законодавством.

Товарний кредит — це товари, що передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочку кінцевого розрахунку на визначений строк та під відсоток.

Кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики — це кошти, що залучаються юридичною особою — боржником (дебітором) від інших юридичних чи фізичних осіб як компенсація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів.

У господарській діяльності використовуються такі форми кредиту: лізинговий, іпотечний, споживчий, бланковий, консорціумний, податковий.

53. Ринок пінних паперів. Акції, облігації, казначейські зобов’язання, векселі, чеки

Ринок цінних паперів — це функціональна система фінансового ринку, яка сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери, стимулює структурну перебудову економіки, підвищує добробут громадян коштом доходів від вкладання грошових ресурсів у цінні папери і вільне розпорядження доходами.

В такому розумінні ринок цінних паперів становить частину ринку позичкових капіталів. На ньому здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів, на основі законів попиту та пропозиції формуються ціни, складаються відносини співволодіння (акції, паї) чи позики (облігації, векселі) й похідні від них.

Ринок цінних паперів становить частку ринку позичкових капіталів. На ньому здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів. Через участь банків, спеціалізованих кредитно-фінансових установ і фондової біржі тут акумулюються грошові нагромадження підприємств, банків, держави і приватних осіб з метою спрямування у виробниче і невиробниче інвестування.

Внаслідок продажу акцій та облігацій на первинному ринку емітент отримує необхідні йому фінансові ресурси, а цінні папери зосереджуються у перших покупців.

54. Державний бюджет. Бюджетна система

Державний бюджет – це один із найважливіших елементів державних фінансів. За допомогою державного бюджету здійснюється мобілізація фінансових ресурсів і їх використання з метою забезпечення виконання функцій держави. Такі операції відображають проведення розподілу і перерозподілу ВВП для задоволення потреб суспільства на загальнодержавному та регіональних рівнях. Залучення ресурсів до державних фондів є основою надання державними установами суспільних благ (товарів, робіт, послуг) громадянам. До таких благ, зокрема, відносять: забезпечення національної безпеки, правопорядку, судочинства, соціального захисту громадян, надання послуг з освіти, охорони здоров’я, сприяння розвитку науки, культури, захист прав споживачів та ін.

Державні кошти спрямовуються також на підтримку конкуренції у розвитку підприємницької діяльності, захист навколишнього природного середовища, подолання наслідків стихійного лиха та ін. До важливих задач, що вирішуються за допомогою державних коштів, належать підтримка розвитку окремих галузей, проведення регулювання економіки, здійснення її структурної перебудови, підтримка депресивних регіонів тощо.

Величина та структура доходів і видатків державного бюджету визначаються багатьма факторами. Формування доходів передбачає стягнення податкових платежів і одержання неподаткових та інших надходжень. Як перша, так і друга групи мають певні межі, а також багато в чому залежать від прийняття політичних рішень і організації виконання бюджету за доходами. Величина і структура видатків детермінуються історичними, економічними, політичними та іншими факторами.

Державний бюджет забезпечує фінансування заходів, які мають загальнодержавне значення, а також міжнародних відносин. За допомогою державного бюджету здійснюється перерозподіл ресурсів держави між галузями, регіонами та верствами населення. Державний бюджет є основою проведення державної економічної політики. Замовлення і закупівля державою товарів та послуг, інвестування державних коштів, надання кредитів, амортизація державного боргу, фінансування соціальних програм та багато інших напрямів діяльності держави тісно пов’язані з бюджетом. Формування доходів та фінансування видатків державного бюджету використовуються з метою проведення регулювання економічного розвитку. Мається на увазі не тільки розвиток державних фінансів. Державний бюджет впливає на розвиток підприємницької діяльності, окремих галузей, регіонів, міжнародного співробітництва та ін.

55. Податкова система й податкова політика держави

Податкова політика — діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави.

Формуючи податкову політику, держава шляхом збільшення або зменшення державного обсягу податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, територій, груп населення може сприяти зростанню чи спаданню господарської активності, створенню сприятливої кон’юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, реалізації збалансованої соціальної політики. Використовуючи податкові пільги, держава регулює пропорції в економічній структурі виробництва й обміну, пропорції у розвитку продуктивних сил. Організація оподаткування здійснює значний вплив на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічного оновлення виробничого потенціалу держави.

Таким чином, податкова політика як складова економічної політики базується на діяльності держави у сфері запровадження, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів до централізованих фондів грошових ресурсів держави. Кожна конкретна податкова система, тобто сукупність податків, зборів (обов’язкових платежів) у взаємозв’язку і взаємодії з платниками й органами контролю, є відображенням податкової політики, що проводиться державою, і критерієм її ефективності.

При визначенні податкової системи важливо розмежувати два підходи до її розуміння. По-перше, податкова система — це сукупність податків і податкових платежів, які законодавчо закріплені в державі. По-друге, податкова система включає механізми нарахування, сплати податків та організації контролю і відповідальності за порушення податкового законодавства.

56. Світова економіка. Світова торгівля

Світова економіка — це сукупність національних господарств, пов’язаних один з одним системою міжнародного поділу праці (МПП), економічними і політичними відносинами. Універсальний зв’язок між національними господарствами здійснюють міжнародні економічні відносини.

Міжнародна торгівля посідає особливе місце в складній системі світогосподарських зв´язків. Хоча в сучасних умовах головною формою міжнародних економічних відносин є не вивезення товарів, а зарубіжне інвестування, все ж міжнародна торгівля за своїми масштабами й функціями в загальному комплексі МЕВ зберігає винятково важливе значення. Вона опосередковує майже всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб´єктів.

Світова торгівля — свідоме переміщення товарів та послуг від виробника до споживача за межі національних кордонів з метою отримання прибутку. Для здійснення світової торгівлі, або участі у світовій торгівлі потрібно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру.

Фізичний обсяг світової торгівлі оцінюється у вагових одиницях (тоннах, кілограмах, фунтах) або у специфічних одиницях вимірювання (барелях, бушелях, мішках).

Зміна обсягів торгівлі характеризується динамікою зовнішньоторговельного товарообігу. Зовнішньоторговельний товарообіг країни — це сума її експорту та імпорту. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду (року, кварталу тощо) становить сальдо торгового балансу. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, і пасивним (від´ємним), коли ситуація протилежна. Покривають негативне сальдо торгового балансу золотом або конвертованою валютою.

Якщо вимірювання ведеться у натуральних одиницях, динаміка зовнішньоторговельного товарообігу виражається в індексах фізичного обсягу експорту та імпорту. Ці індекси відображають тенденції в зміні обсягів реальних мас товарів.

57.Світова валютна система та основні етапи її розвитку Бреттон-Вудська, Ямайська, Європейська валютні системи

Світова (міжнародна) валютна система — це форма організації міжнародних валютних відносин, що обумовлюється розвитком міжнародної економіки як цілісної системи і закріплюється міждержавними угодами.

Елементи світової валютної системи:

— система валют і валютних цінностей;

— механізм валютних паритетів та курсів;

— умови взаємної конвертованості валют;

— обсяги валютних обмежень;

— форми міжнародних розрахунків;

— режим міжнародних валютних ринків та ринків золота;

— міждержавні валютно-кредитні організації та відповідні системи норм та регламентацій у сфері міжнародних розрахунків.

Еволюція світової валютної системи, етапи якої наведено у табл. 16.2, відображає:

 

1) еволюцію грошового матеріалу від товарних металевих грошей до паперово-кредитних, поступову демонетизацію золота;

2) зміну принципів установлення валютного курсу, ступеня впливу держави на процеси курсоутворення.

Система золотого стандарту сформувалась на початку XX ст.:

— фіксація золотого змісту національних валют;

— безпосередня конвертованість національних валют у золото;

— існування фіксованих валютних курсів.

Система золото-валютного стандарту оформлена рішеннями Бреттон-Вуд-ської конференції 1944 р.:

— для країн-учасниць МВФ зберігалась роль золота як загального еквівалента, платіжного засобу і розрахункової одиниці у міжнародному обігу;

— резервною валютою стає американський долар, визначаються паритети (пропорції обміну) ж у золоті, так і у доларах США відповідно їх золотому вмісту (1 унція = 35 г. золота);

— передбачався перехід до взаємної конвертованості всіх валют країн-учасниць МВФ;

— заборонено вільну приватну купівлю та продаж золота.

Система паперово-валютного стандарту (Ямайська угода 1979 р.):

— повна демонетизація золота у валютних відносинах;

— використання багатьох національних валют (разом з доларом, а також колективних валют) як міжнародні розрахункові та ліквідні засоби;

— перетворення колективної грошової одиниці — СДР — у головний резервний актив і міжнародний засіб розрахунків і платежів;

— ведення «плаваючих» валютних курсів.

58. Валютний ринок та його основні економічні суб’єкти. Валютні операції

Успішний розвиток валютних відносин можливий за умови існування особливого ринку, на якому можна вільно продати та купити валюту. Без такої можливості економічні контрагенти просто не змогли б реалізувати свої валютні відносини — не мали б іноземної валюти для здійснення своїх зовнішніх зобов’язань, не змогли б перетворити одержану валюту в національні гроші для виконання своїх внутрішніх зобов’язань.

Значення валютного ринку для економіки в цілому визначається його функціями, основними серед яких є:

— реалізація валютної політики держави, спрямованої на забезпечення регулювання національної економіки та розширення зовнішньоекономічних зв’язків;

— створення суб’єктам валютних відносин передумов для своєчасного здійснення міжнародних розрахунків і сприяння завдяки цьому розвитку зовнішньої торгівлі;

— визначення і формування попиту та пропозиції на валюту;

— регулювання валютних курсів;

— диверсифікація валютних резервів;

— хеджування валютних ризиків;

— отримання прибутку від операцій з валютою та валютними цінностями тощо.

59.Міжнародні кредитні відносини. Види кредитів і порядок їх надання

Важливою складовою міжнародних фінансових відносин є міжнародні кредитні відносини. Це пов’язано із розширенням таких форм світогосподарських зв’язків, як світова торгівля, міжнародна міграція капіталів та міжнародний науково-технічний обмін.

Міжнародний кредит виступає в різних формах.

За суб’єктами кредитування розрізняють приватні кредити, що надаються приватним особам, урядові — для урядових кредитних установ, змішані, за яких кредит складається з приватних і державних засобів, та кредит міжнародних установ, таких як М ВФ, МБРР тощо.

За цільовим призначенням кредити поділяють на зв’язані, до яких належать комерційний (призначений для купівлі товарів) та інвестиційні (для будівництва конкретних об’єктів), фінансові (кредит, який не має чіткого призначення) та емісію цінних паперів, що виникає тоді, коли банки виступають посередниками між позичальниками та безпосередніми кредиторами-інвесторами, які розміщують свої кошти у цінні папери.

За формами надання міжнародний кредит класифікують на товарний, об’єктом якого є товари, та валютний, що надається у вільно конвертованій валюті. Серед товарних кредитів найпоширенішими є фірмові кредити. Це позика, яка надається фірмою, зазвичай експортером однієї країни, імпортерові іншої країни у вигляді відстрочки платежу. Він буває вексельним і авансом покупця.

За забезпеченістю виділяють забезпечений кредит, який налається під заставу товарно-матеріальних цінностей або комерційних документів, і бланковий, що надається без гарантійної застави і комерційних документів.

Залежно від тривалості кредити поділяють на короткострокові (до 1 року), середньострокові (від 1 до 5 років) і довгострокові (на період понад 5-7 років).

60.Міжнародний ринок позичкового капіталу. Міжнародний валютний фонд. Світовий банк та інші міжнародні організації

Міжнародний ринок позичкових капіталів — це сьогодні глобальна система акумулювання вільних фінансових ресурсів та їх надання позичальникам із різних країн приватними позикодавцями на принципах ринкової конкуренції. Виникнувши в 50-ті роки XX ст. і набувши значного розвитку в 60-ті роки, цей ринок до кінця 90-х років набрав величезних масштабів і такої сили, що перетворився в одне з найважливіших джерел ресурсів і визначальний фактор господарського життя.

Світовий ринок позичкових капіталів – комплексне й багатофункціональне утворення, що охоплює різноманітні ринки і складається з багатьох інститутів. Сучасний ринок позичкових капіталів складається із функціональної, інституціональної, географічної та валютної можливостей.

До основних суб’єктів інституціональної структури світового ринку позичкових капіталів відносять світові фінансово-кредитні установи: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова компанія (МФК), Багатостороннє агентство гарантування інвестицій (БАГІ), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Європейський банк, Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС).

Валютна структура світового ринку позичкових капіталів відтворює частку різних валют, в яких здійснюються фінансові операції на ньому.