Кожен учасник господарських правовідносин зацікавленний у правомірній поведінці – як власній, так і своїх контрагентів (партнерів). Це відповідає і моральним засадам суспільства, і прагматичному ставленню до будь-якої справи, адже застосування будь-якої юридичної, зокрема господарсько-правової, відповідальності призводить до негативних наслідків для правопорушника. Таким чином, одним із найбільш ефективних засобів дотримання господарського правопорядку є відповідальність за господарські правопорушення. У науковій літературі такий специфічний вид юридичної відповідальності визначається як господарсько-правова відповідальність чи господарсько-правові санкції [1, с. 313].

Важливість цього господарсько-правового інституту в умовах ринкової економіки підтверджується радикальною зміною підходу законодавця до нормативного закріплення та розуміння норм про відповідальність у господарському законодавстві. Так, у Цивільному кодексі України (далі – ЦК України) немає навіть окремої  глави чи параграфа, присвячених інституту відповідальності; у Господарському кодексі ж ці  норми виділені в самостійний розділ, що складається із 34 статей. У результаті правове регулювання відповідальності за правопорушення у сфері господарюваня стало не тільки більш деталізованим та повним, а й більш зручним з погляду правозастосування [2, с. 34]

Необхідно також  відзначити також ще один момент у господарському законодавстві, що значно поліпшив правове регулювання відповідальності у господарських відносинах і який суттєво відрізняє його від цивільно-правового, а саме: правове регулювання відповідальності учасників господарських відносин не обмежується традиційною відповідальністю лише за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань, а органічно містить норми за порушення господарюючими суб’єктами правил здійснення господарської діяльності, встановлених законодавством [3, с. 12]. На думку науковців, це  підкреслює, що господарсько-правова відповідальність ширша за майнову (матеріальну) відповідальність, що вона жодним чином не обмежується тільки застосуванням  таких традиційних санкцій, як неустойка (штраф, пеня), відшкодуванням збитків, а передбачає застосування до правопорушника оперативно-господарських (наприклад оплата продукції після перевірки якості) і адміністративно-господарських санкцій (наприклад зупинення дії ліцензії, заборона випуску цінних паперів) [4, с. 8].

Важливою умовою правильного застосування господарсько-правової відповідальності є дотримання законодавчих принципів (п. 3 ст. 216 ГК України), що визначають її основу, згідно з якими:

• потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
• плата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань у натурі;
• у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції [5, ст. 216].

На основі правових наслідків застосування господарсько-правової відповідальності в теорії господарського права види та зміст її функцій визначаються по-різному. Відзначимо, що є підстави виділити п’ять основних функцій: стимулюючу, штрафну, функцію попередження правопорушень (превентивна), компенсаційну  та інформаційну (сигналізаційну).

Як і будь-яка інша юридична відповідальність, господарсько-правова відповідальність грунтується на певних правових підставах [6, с. 13]. Насамперед – нормативні підстави, тобто сукупність норм права про відповідальність суб’єктів господарських відносин. Другою правовою підставою варто виокремити господарську правосуб’єктність правопорушника (боржника) і потерпілого (кредитора). Окільки сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи незалежно від форми власності майна, організаційно-правових форм, тобто особи, що мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів. Третю підставу можна визначити як фактичну. Це – протиправні дії або бездіяльність особи – господарського правопорушника, що порушують права і законні інтереси потерпілої особи (кредитора) чи заважають їх реалізації, тобто господарське правопорушення.

Ця підстава складається з чотирьох елементів, які в теорії права називаються умовами господарсько-правової відповідальності [6, с. 282]:

1) протиправність поведінки господарського порушника. Така умова визначається у господарському праві в широкому розумінні. Це може бути як дія, так і бездіяльність, що порушують правову норму, планове завдання, умови договору і т. ін.;

2) наявність збитків – втрати або пошкодження майна, зайвих (додаткових) витрат суб’єкта господарюваня і неотриманого прибутку; при цьому необхідно довести не тільки наявність збитків, а й їх розмір.

3) причинний зв’язок між протиправною поведінкою порушника і завданими потерпілому збитками. Йдеться про так званий причинно-необхідний зв’язок, коли протиправна дія чи бездіяльність є об’єктивною причиною такого наслідку, як збитки або інша шкода, завдані потерпілому (кредиторові). Цей зв’язок необхідно доводити відповідними доказами;

4) вина господарського правопорушника. Це негативне суб’єктивне ставлення правопорушника до прав і законних інтересів потерпілого.

Вина у господарській і юрисдикційній практиці — це існування двох обставин, які дають підстави для застосування відповідальності:

1. наявність в особи-правопорушника реальних можливостей для належного виконання;
2. невжиття ним всіх необхідних заходів для недопущення правопорушення, запобігання збиткам (шкоді) потерпілого.

Формою вини може бути як умисел, так і необережність правопорушника. У такому разі діє принцип презумпції вини, тобто «відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов’язання» (ч. 2 ст. 218 ГК України). Вина обох сторін підлягає взаємному заліку [7, с.18]. Якщо невиконання або неналежне виконання зобов’язання виникло з вини обох сторін, юрисдикційний орган (суд, третейський суд) відповідно зменшує розмір відповідальності боржника. Це має місце і тоді, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розмірів збитків або не вжив заходів щодо їх зменшення. За наявності у невиконанні чи неналежному виконанні зобов’язання вини кредитора у формі умислу або необережності боржник звільняється від виконання зобов’язання. Інше може бути встановлено законом.

Вина також є однією з умов відповідальності в деліктних зобов’язаннях між суб’єктами. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Сукупність (склад) чотирьох названих умов утворює фактичні підстави господарсько-правової відповідальності. Проте варто зазначити, що склад господарського правопорушення залежить від виду господарсько-правової відповідальності, у чому очевидно проявляється її своєрідність.

Для застосування майнової відповідальності у вигляді відшкодування збитків необхідна наявність усіх чотирьох умов, тоді як в інших випадках досить наявності лише факту протиправної поведінки, а у разі застосування штрафних санкцій – ще й вини.

Варто також констатувати, що для ефективного та правомірного застосування норм, що регламентують господарсько-правову вілповідальність, недостатнім є нормативне закріплення тільки підстав її виникнення. Оскільки очевидною необхідністю є встановлення правового механізму, який би водночас не допускав зловживань правом на відшкодування шкоди кредитором. Саме ним можна вважати законодавче встановлення меж господарсько-правової відповідальності, а також випадків зменшення розміру та звільнення від відповідальності. Відповідно до зазначеного в господарському законодавстві можна виділити такі положення, що встановлюють межі відповідальності у сфері господарювання.

Першим соєрідним обмеженням щодо застосування відповідальності є розмежування відповідальності суб’єкта господарювання  і його засновників. Така норма є позитивним моментом господарсько-правового регулювання, оскільки раніше законодавством, зокрема Законом України “Про підприємства в Україні”, зазначене питання не було чітко врегульовано щодо приватних иідприємств. А така обставина на практиці спричиняла виникнення спорів, пов’язаних із стягненням коштів або майна з власників приватних підприємств за боргами самого підприємства як юридичної особи. У більшості випадків засновники суб’єктів господарювання несуть відповідальність за боргами створеної ними юридичної особи, обмежену їх внеском до статутного фонду. Відповідальність засновників усім належним майном передбачена для таких видів господарських товариств, як повні та командитні. Підвищена відповідальність засновників може бути передбачена також за їх згодою в установчих документах при створенні або у період діяльності інших видів господарських товариств.

Господарське законодавство також встановлює норму, згідно з якою відповідач може бути звільнений судом від відповідальності або її розмір може бути зменшено, якщо виникненню цього правопорушення сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони. З огляду на загальні підстави застосування господарсько-правової відповідальності суд має з’ясувати, чи є такі дії (бездіяльність) дійсно неправомірними.

Необхідно у цьому аспекті вказати законодавчу норму, яка надає право сторонам господарських відносин на диспозитивних підставах визначати у договорі додаткові, порівняно із встановленими у законі, підстави звільнення від господарсько-правової відповідальності, а також засвідчення факту виникнення цих підстав. Така вказівка законодавця відповідає принципу свободи договору. Однак варто мати на увазі, що це положення поширюється тільки на господарські санкції і не може бути застосоване до адміністративно-господарських санкцій, оскільки вони забезпечують захист інтересів держави в особі органів державної влади та місцевого самоврядування, а не окремих суб’єктів господарювання [8, с. 357].

Ще одним видом підстав, що звільняють від господарсько-правової відповідальності, є “форс-мажорні обставини”, або обставини непереборної сили [9, с.168]. Закріплення такої підстави звільнення від відповідальності у господарському законодавстві пов’язано з тим, що ці обставини не залежать від волі учасників господарського зобов’язання та мають надзвичайний та невідворотний характер, а також причинно обумовлююють невиконання зобов’язаня. Варто зазначити, що єдиного поняття та вичерпного переліку таких обставин  чинне законодавство не містить. Перелік “форс-мажорних обставин” наведено в Законі України “Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічнних відносинах”, постанові НКРЕ “Про затвердження правил користування електричною енергією”, Правилах користування тепловою енергією, затверджених спільним наказом Міненерго України та Держбуду України від 28.10.1999 р., та в багатьох інших законодавчих актах.

Такі обставини варто поділити на дві групи:

— природні стихійні явища (пожежа, землетрус, закриття морських проток та ін.);

— окремі обставини суспільного життя (воєнні дії, аварії, епідемії, заборони в’їзду до країни, здійснення торговельних операцій з окремими країнами).

На боржника покладається обов’язок підтвердити наявність таких обставин відповідними засобами доказування (довідками органів державної влади, метеорологічних служб, медичних установ тощо).

Необхідно також  пам’ятати, що не є “форс-мажорними обставинами” і не мають своїм наслідком звільнення від господарсько-правової відповідальності несприятливі фактори господарського життя, а також інші виробничі трунощі і технічна складність прийнятих зобов’язань. Адже можливість настання таких обставин – це звичайний господарський ризик.

Важливим моментом у правовому регулюванні застосування відповідальності у сфері господарювання  є законадавче встановлення строків її реалізації. Оскільки така обставина спонукає учасників господарських відносин своєчасно здійснювати та захищати свої права, то вона слугує впорядкуванню правовідносин у сфері господарювання. Правила позовної давності закріплені в главі 19 ЦК України, яка передбачає загальний та спеціальний строки позовної давності.Щодо характеристики скорочених строків позовної давності застосування господарсько-правової відповідальності в один рік, то вони встановлені для стягнення неустойки (штрафу, пені), відповідальності за недоліки проданого товару, відповідальності перевізника вантажу та пошти (п.1, 4, 6 ст. 258 ЦК України). Також варто зазначити, що частиною 3 статті 258 ЦК України встановлені подовжені строки позовної давності у п’ять років до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, частиною 4 цієї ж статті – десятирічний строк позовної давності до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Таким чином, застосувати до правопорушника таку господарсько-правову санкцію, як стягнення збитків, за цих обставин можна протягом подовжених строків позовної давності.

Новелою законодавства, що регулює позовну давність, є можливість збільшення останньої за домовленістю сторін, зафіксованою у письмовій формі, а також застосування судом позовної давності тільки за заявою сторони у спорі до винесення судом рішення.

Водночас зменшення строків позовної давності за згодою сторін порівняно із строками, встановленими  у законі, не допускається.

Таке законодавче реулювання  застососування строків позовної даності та недопустимість їх зменшення ще раз підкреслює  спрямованість мети господарсько-правової відповідальності, а саме – гарантування надійного захисту прав та законних інтересів громадян, організацій та держави.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вінник О. М. Господарське право України. – К.: Атіка, 2005.
2. Карпенко В. Новели Господарського кодексу України // Юридичний журнал. – 2003. – №5.
3. Примак В. Проблеми інституту цивільно-правової відповідальності у системі положень нового Цивільного кодексу України // Юридична Україна. – 2003. – №7.
4. Липницький Д., Болотова Г. Нове у відповідальності по Господарському кодексу України // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – №6.
5. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р.
6. Духно Н. А., Івакін В. І. Понятие и виды юридической ответственности // Государство и право. – 2000. – №6.
7. Щербина В. С. Господарське право. – К.: Юрінком Інтер, 2005.
8. Ткачук А. Л. Значення вини у відносинах відповідальності за порушення договірних зобов’язань: Автореф. дис. – К., 2002.
9. Мамутова В. К. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України. – К.: Юрінком Інтер, 2004.
10. Примак В. Д. Непереборна сила у контексті цивільно-правової відповідальності // Вісник господарського судочинства. – 2001. – №4.