Вступ

Порта, тур. Babıali, (також Оттоманська Порта, Осяйна Порта, Висока Порта) (від фр. porte, іт. porta — двері, ворота) — прийнята в історії дипломатії та міжнародних відносин назва уряду (канцелярія великого візиря та дивана) Османської імперії, що розпалася після Першої світової війни.

Іменувалась так по назві воріт, що вели у двір великого візиря (тур. Babıali, Баби Алі). Назва почала використовуватись з XV століття (початку величі Османської імперії).

Османська імперія (Оттоманська імперія) — офіційна назва держави, заснованої наприкінці 13 ст. султаном Османом І, у Малій Азії. Столиця з 1453 р. — Стамбул (колишній Константинополь). Основу держави спочатку складали турки. Протягом 15-16 ст. внаслідок завоювань в Азії, Африці і Європі імперія досягла своєї територіальної і військової величі.

Держава османських султанів існувала з 1299 по 1923 роки. У Європі Османську імперію часто називали Оттоманською імперією, Високою (блискучою) Портою або просто Портою. В період розквіту в XVI-XVII століттях держава включала Анатолію, Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи.

Тема:   «Відносини італійських баюло з Оттоманською Портою».

1. Дипломатичні відносини Венеції з Османською Портою

Після захоплення Константинополя Мехмед II захопив острови в Егейському морі, що належали Генуї та Венеції та низку володінь у Греції в т. ч. й Афіни. Наступ турків спричинив венеційсько-турецьку війну 1463-1479 рр., яка велася на морях і на суходолі. В ході війни турки захопили опорні пункти на узбережжі Пелопоннесу й острів Евбею.

У відповідь на ці відчутні втрати римська курія організувала хрестовий похід проти турків. До складу антиосманської коаліції в 70-х pp. XV ст. прилучилися Угорщина, Венеція, Неаполітанське королівство, Родос, Кіпр, близькосхідна держава Ак-Куюнлу. До спільних військових сил римська курія долучила свій морський флот. Однак Мехмед II вийшов у цій боротьбі переможцем. Він зумів завдати рішучої поразки військові шаха Узу-Хасана (1473 р.), в якому Європа вбачала нового Тимура, який розіб’є турків. Ця перемога на сході дала змогу турецькому султанові розгромити ще одного свого ворога — Караманський емірат, що був останнім сельджуцьким володінням у Малій Азії [3, с. 48].

Під час цієї війни турки утвердилися і в Криму Там мали володіння генуезці, центром яких була Кафа, а на Азові — венеційці, що володіли Таною в гирлі Дону. Венеційсько-папські емісари їздили до кримського хана, залучаючи його до антитурецької ліги. Це спонукало Мехмеда ІІ підпорядкувати собі Кримське ханство (1475 р.), припинивши його васальну залежність від Великого князівства Литовського. Кримське ханство відтоді стало опорою турецького впливу в Північному Причорномор’ї. Для контролю над краєм султан розмістив у Кафі свого намісника (беглер-бега) та військову залогу. Турецькі залоги було розміщено також у Керчі, Азові, Очакові, Бендерах. Під турецьким покровительством кримський хан Менглі-Герей (1478-1515) поширив свою владу аж до Бессарабії на заході та на значній частині Північного Кавказу. Крим з того часу перетворився на супротивника Польсько-литовської держави, а набіги татарів у пошуках ясиру стали лихом для України. Кафа стала світовим невільницьким ринком, де продавалися тисячі захоплених татарами бранців, вивезених з України та інших сусідніх країв.

Заключний етап війни антитурецької коаліції проти османів відбувався на Адріатичному узбережжі Балкан, де турки здобули приступом Скутарі, що належало Венеції. Республіка запросила у Мехмеда II миру.

За угодою з турками 1479 p. Венеція була вимушена віддати османцям Скутарі, відступитися від втрачених у війні міст та островів Лемносу й Евбеї, виплачувати щорічно десять тисяч дукатів. Зате Республіка домоглася важливих торгових привілеїв, зокрема звільнення венеційських товарів від податків у Туреччині. Європейці з інших країн могли вести торгівлю у турецьких водах під прапором св. Марка, тобто прапором Венеційської республіки, за рекомендацією венеційців. У зв’язку з цим угорські посли в Німеччині зазначали, що «венеційці добилися таки миру з султаном собі на ганьбу й сором, а всім іншим християнам на шкоду» [2, с. 67]. З іншого боку, султан гарантував венеційцям свободу торгівлі та дозволяв венеційському послові перебувати в Стамбулі.

У серпні 1480 p. османи здобули Оранто в Італії, яке на певний час стало турецьким плацдармом. Ішлося про підготовку великої армії для вторгнення до Італії. Папа вже готовий був утікати до Франції й закликав усі західні християнські держави на допомогу. Однак восени наступного року війська неаполітанського короля та інших італійських володарів відвоювали Оранто.

Прикметно, що наступний конфлікт з Венецією мав привід суто дипломатичного характеру. Його причиною було прагнення турків підпорядкувати собі Кіпр, який Венеція здобула 1489 p. Острів був заповіданий Республіці св. Марка Катериною Корнаро, венеційкою за походженням, останньою представницею династії королів Єрусалимських, які володіли ним з кінця XII ст. Як привід було використано невдоволення султана Баязида II (1481-1512) тим, що венеційський посол писав свої донесення із Стамбула не звичайним, а шифрованим письмом. У ході воєнних дій після довгого й упертого бою турки завдали поразки венеційському флоту біля о. Сапієнци, розташованого біля Лепантської (Коринтської) затоки (1499 p.). Місто Лепанто та інші венеційські володіння в Мореї перейшли до турків. Для боротьби з турками венеційці організували нову коаліцію в складі Іспанії, Родосу, Франції та римської курії й змусили турків поновити колишній договір з Венецією (1502 р.) [3, с. 51].

Син Селіма Сулейман I (1520-66), що зветься християнськими істориками Прекрасним або Великим, був прямою протилежністю батькові. Він не був жорстокий і розумів політичну ціну милосердя і формальної справедливості; він почав своє царювання з того, що відпустив на свободу декілька сотень єгипетських полонених із шляхетних родин, що тримались Селімом в ланцюгах. Європейські торговці шовком, пограбовані на території османів на початку його царювання, отримали від нього щедру грошову винагороду. Більш, ніж його попередники, він любив пишноту, якою його палац в Константинополі вражав європейців. Хоча він не відмовлявся від завоювань, але не любив війни, тільки в окремих випадках особисто стаючи на чолі війська. Особливо високо він цінував дипломатичне мистецтво, яке доставило йому важливі перемоги. Негайно після вступу на престол він зав’язав мирні переговори з Венецією і уклав з нею в 1521 р. договір, що визнав за венеціанцями право торгівлі на турецькій території і що обіцяв їм охорону їх безпеки; обидві сторони зобов’язалися видавати один одному збіглих злочинців. З тих пір Венеція хоч і не тримала в Константинополі постійного посланника, але посольства з Венеції до Константинополя і назад відправлялися більш менш регулярно. У 1521 р. османські війська узяли Бєлград, в наступному захопили острів Родос [3, с. 52].

2. Османська імперія в міжнародних відносинах другої половини XV — XVI ст.

1497-1499 pp. Баязид II спорядив похід проти Польщі, в ході якого розорення зазнала передовсім Галичина. Було пограбовано Чортків, Львів, Перемишль, вивезено величезну здобич та ясир, розпроданий у найдальші мусульманські краї. Турки руйнували й палили по дорозі назад усі міста й села.

У 1514-1515 pp. османський султан в ході війни з державою Сефевідів вдерся до Вірменії та Азербайджану й, завдавши тяжкої поразки шахським військам, захопив столицю Тебріз. Багатства шахської скарбниці та награбоване в місцевого люду було вивезене до Стамбула. Після цього успіху з персами було укладено мир, за яким західна Вірменія та північна Месопотамія відійшли до Туреччини.

Селім І спрямував свої війська проти єгипетської Держави мамлюків. В кампанії 1516-1517 pp. війська мамлюків, які були відважними воїнами, зазнали поразки завдяки перевазі турецького війська в артилерії. Турецький султан приєднав до своїх володінь території розгромленої держави: Сирію з Палестиною, Єгипет та священні міста мусульман Мекку й Медину. Величезні розміри держави та оволодіння Меккою дало підставу османському султану вважати себе духовним главою мусульманського світу й присвоїти собі титул халіфа, а Стамбул іменувати як «дар ель-хіляфет» — оселя халіфства. В Італійських війнах, які точилися між Францією та Іспанією 1494-1559 pp., турецький фактор ставав одним із впливових. Османська роль у європейській політиці ставала дедалі важливішою [3, с. 54].

Використовуючи ворожнечу між Францією та Габсбургами, Сулейман І Пишний (1520-1566) міг вільніше діяти на Балканах. 1521 р. Сулейман поставив ультиматум перед Угорщиною, зажадавши сплати данини. Турецького посла, що привіз від султана таку вимогу, угорці вбили, що стало приводом до початку війни. Вона розпочалася тоді ж, коли Карл V Габсбург розпочав війну (1521 p.) із французьким королем Франциском І. Султан рушив у похід на Белград, ворота Центральної Європи. Місто здалося у серпні 1521 р. Це справило важке враження на Європу. «Через незгоди християнських володарів між собою увесь християнський світ мало не потрапив під турецьку владу», — писав до папи один із його публіцистів [3, с. 55].

Сулейман з великою армією виступив проти Угорщини. Османи здобули блискучу перемогу під Мохачем 28 серпня 1526 р. У бою загинув і король Людовик II Угорський. Зайняттям Буди турки створювали загрозу Габсбургам з тилу. Сулейман зробив навіть кілька походів під Відень. Однак міста йому взяти не вдалося й султан відступив, обмежившись викупом. У ході тривалої боротьби за Угорщину османи воювали в союзі з Францією, яка загрузла в цей час у війні з Карлом V за Італію.

За договором 1547 р. Угорщину було поділено на три частини: західна та північно-західна вузька смуга угорських земель переходила у володіння австрійських Габсбургів; центральна частина Угорської держави переходила під владу султана; східна частина Угорщини та Трансильванія (Семи­город) ставала підвладним Стамбулу васальним князівством. Після обрання князя Трансильванії Стефана Баторія королем Польщі (1576 р.) турецький султан мав привід розглядати Польщу як свою васальну країну.

У січні 1522 р. турки захопили у рицарів ордену св. Іоана о. Родос — ключ до Східного Середземномор’я. Рицарі-іоаніти за кілька років осіли на о. Мальті, який надав їм як ленне володіння імператор Карл V (1530 р.) Ли­царі взяли за обов’язок охороняти Середземне море від турків та мусульманських піратів, що отаборилися в Північній Африці.

Коли ж 1525 р. Карл V захопив у полон біля Павії Франциска І, французи почали шукати допомоги в османців. Згодом король повідомляв венеційському послу, що він вважав Османську імперію єдиною силою, здатною гарантувати існування європейських держав на противагу Карлові V. Загалом франко-турецькі відносини стають ключовими в тодішній європейській дипломатії. Вступаючи на трон, Франциск І, мріяв про хрестовий похід проти турків та поділ османських володінь між європейськими державами. Але мадридський полон та договір 1526 р. з Габсбургами, за яким Франциск зрікався претензій на Мілан, Південну Італію й навіть Бургундію, спричинив поворот у зовнішньополітичних орієнтирах французького короля [3, с. 56].

1528 p. було укладено таємну французько-турецьку угоду. Французький король заохочував Сулеймана Пишного через свого посла в Стамбулі відправити свої війська до Угорщини, щоб відтягти туди сили Габсбургів. 1535 р. Франсуа І та Сулейман Пишний вступили у відкритий оборонно-наступальний союз. На підставі цього договору Франція одержувала в Туреччині цілу низку консульських та торгових прав. Серед одержаних привілеїв було й право вільного плавання по річках і морях в османських володіннях. Очевидно, що зразком для французьких капітуляцій в Туреччині стали венеційські договори. Ці договори сприяли розвиткові французької торгівлі та французьких портів на Середземному морі.

З іншого боку, цей союз сприяв тому, що країни східного Магрибу у 50-60-х роках XVI ст. увійшли до Османської імперії і, її володіння простягайся вздовж усього північно-африканського узбережжя. Французько-турецький флот, діючи разом з османськими піратами під час війни з Габсбургами захо­пив й розорив Ніццу (1543 р.) й італійське узбережжя (1553 р.)

Король Франції Анрі II (1547-1559) також дотримувався союзу з османцями в боротьбі з Карлом V. Альянс із Францією був наріжним каменем османської політики в Європі. Османці знайшли також природного союзника в Шмалькаденській лізі німецьких протестантських князів, які боролися проти Карла V. За намовлянням французів Сулейман зблизився з лютеранськими князями, наполягаючи в своїх листах на тому, щоб ті продовжували спільні дії з Францією проти папи та імператора. Підтримка й протекція протестантів стали одним із ключових принципів османської європейської політики, спрямованої на те, щоб зберегти політичну роздрібненість у Європі, ослабити Габсбургів та перешкодити об’єднаному хрестовому походові. Угорщина під османською протекцією стала твердинею кальвінізму.

Карл V, за прикладом венеційців, зав’язав дипломатичні стосунки з сефевідським Іраном, примушуючи Сулеймана остерігатись одночасного конфлікту на сході й на заході Тим не менше Сулейман Пишний розпочав війну з Сефевідами, скориставшись як приводом дипломатичним промахом шахського уряду, який не сповістив у Стамбул про смерть шаха Ізмаїла та вступ на престол його малолітнього сина Тагмаспа І (1524-1576). До шаха було надіслано образливого листа, в якому нагадувалося про розгром його батька шаха Ісмаїла, вчинений турками, про перемогу Сулеймана над гаурами-європейцями. «А ти, безсоромний неповірливий невіро, зважився не вирядити вельможного посла до нашого двору, куди йдуть-пливуть посли з цілого світу!.. Бог дасть, підемо ми війною на тебе, повоюємо й Іран, і Туран!» [3, с. 58]

Перський уряд був змушений стерпіти цього листа, але вступив у зносини з європейськими володарями. До Ірану 1529 p. прибув від імператора Карла V як посол лицар Іоанітського ордену, який домовився про спільні дії. До Ірану вдалося переправити певну кількість гармат та іспанської піхоти. Однак у поході турецьких військ проти Ірану (1534-1535 pp.) їм вдалося, пройшовши Вірменію, захопити Багдад. У військових кампаніях 1549-1554 pp. турки пограбували Азербайджан і змусили шаха перенести столицю з Тебріза до Казвіна.

У середині XVI ст. на сході Європи стала міцніти ще одна політична сила — Московська держава, яка ще до 1530-х років була другорядною величиною. Османи до того часу підтримували союз з Москвою та Кримським ханством у боротьбі проти Ягеллонів, що загрожували Криму. Однак просування Москви в басейні Волги, підкорення Казанського й Астраханського ханств викликало занепокоєння турків.

Син і спадкоємець Сулеймана Прекрасного Селім II (1566-74) вступив на престол, не маючи потреби бити братів, оскільки про це поклопотався його батько, бажаючи на догоду своїй коханій останній дружині забезпечити за ним престол. Слабкий і нерозумний правитель, під дією пияцтва і гарему, Селім, проте, царював спокійно і залишив своєму синові державу, що не тільки не зменшилася територіально, але що навіть збільшилося; цим він був зобов’язаний розуму і енергії великого візиря Мехмеда Соколлу. Соколлу закінчив підкорення Аравії, яка раніше знаходилася тільки в слабкій залежності від Порти.

Він зажадав від Венеції поступки острова Кіпр, що спричинило за собою війну між Османською імперією і Венецією (1570-73); османи потерпіли важку морську поразку при Лєпанто (1571), але, не дивлячись на це, в кінці війни захопили Кіпр і змогли його утримати; крім того, вони зобов’язали Венецію сплатити 300 тис. дукатів військової контрибуції і платити данину за володіння островом Занте у розмірі 1500 дукатів. У 1574 р. османи загарбали Туніс, який раніше належав іспанцям; Алжир і Тріполі вже раніше визнавали свою залежність від османів. Соколлі замислював дві великих справи: з’єднання Дону і Волги каналом, яке, на його думку, повинне було зміцнити владу Османської імперії в Криму і знов підпорядкувати їй Астраханське ханство, вже завойоване Москвою, — і прорити Суецький перешийок. Здійснити це було, проте, не під силу османському уряду [5, с. 88].

Висновки

Війна османів з Венецією закінчилася в 1540 р. переходом під владу Османської імперії останніх володінь Венеції в Греції і на Егейському морі. У новій війні з Персією османи зайняли в 1536 р. Багдад, в 1553 р. — Грузію. Цим вони досягли апогею своєї політичної могутності. Османський флот вільно плавав по всьому Середземному морю до Гібралтару і на Індійському океані нерідко грабував португальські колонії.

У 1535 або 1536 р. був підписаний між Османською імперією і Францією новий договір «про мир, дружбу і торгівлю»; Франція мала відтепер постійного посланника в Константинополі і консула в Александрії. Підданим султана у Франції і підданим короля на території Османської держави гарантувалося право вільно роз’їжджати по країні, купувати, продавати і обмінювати товари під охороною місцевих влад на принципах рівноправності.

Список використаних джерел

1. Голованов С. О. Всесвітня історія: Навчальний посібник. — К.: Каравела. —  — 271 с.
2. История средних векав. В 2 ч. — 3-е изд., дораб. — М.: Просвещение, 1988. — Ч. 2 : (XV-XVII века) / сост. : В. Е. Степанова, А. Я. Шевеленко. — 1988. — 271 с.
3. Іналджик Галіль. Османська імперія: Класична доба 1300-1600 / Пер. з англ. О. Галенко; НАНУ. Ін-т сходознавства ім. А. Кримського. — К.: Критика, 1998. — 284, с.
4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник. — К. : Атіка, 2007. — 624, с.
5. Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XV — XVI вв.: Гл. тенденции полит. взаимоотношений / И. Б. Греков, С. Ф. Орешкова, Г. Г. Литаарин ; АН СССР, Ин-т славяноведения и балканистики. — М. : Наука, 1984. — 301 с.