Вступ

Система права у країнах мусульманського світу відрізняється від інших правових систем світу як за джерелами (формами) права, юридичною термінологією і конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так і за структурою. Релігійні норми мусульманських країн є головними регуляторами суспільного життя, оскільки релігія — це фундамент, база для побудови і подальшого вдосконалення законодавства в тих країнах, де державною релігією визнано іслам. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно — «світило», яке веде віруючих до релігійного ідеалу [1]. І немає жодної правової системи у світі, де релігія посідала б таке значне місце і мала такий сильний вплив на право, як у мусульманських державах.

Оскільки, як вважається, мусульманське право є відбитком волі Аллаха, квінтесенцією магометанської релігії є шаріат, що складається з двох частин — принципів віри (акід) і принципів права (фікх). При цьому, за переважною думкою дослідників, фікх (або власне мусульманське право) поділяється на дві частини: перша визначає, якою повинна бути поведінка мусульманина до одновірців, у той час як інша містить зобов’язання до Аллаха. Інакше кажучи, Коран і Сунна, в основу яких покладено «божі визнання (зізнання)», закріплюють як підвалини віри, так і правила релігійного культу і моралі, що в цілому і визначають зміст мусульманського права у юридичному аспекті [2].

У доктрині мусульманського права злочин визначається як діяння, що заборонено (юридично) та карається Аллахом. 

1. Особливості системи покарань країн мусульманського світу

Система виконання покарань європейських країн багато в чому базується на категоріях «права людини» та «реабілітація злочинців». Причому такий показник, як incarceration rate — кількість ув’язнених на 100 тис. населення, — використовується як свого роду мірило «нормальності» системи виконання покарань сучасної національної європейської держави. Застосувати такий підхід до мусульманських країн неможливо, адже «права людини» не працюють (як це має місце в Європі), «реабілітація злочинців» в європейському розумінні також не спрацьовує, а досить низькі мусульманські показники кількості ув’язнених на 100 тис. населення, до яких так прагнуть країни Європи, можуть, на перший погляд, бути лише мрією для багатьох з європейських країн.

Згідно зі статистичними даними, на сучасному етапі понад 10,75 млн. осіб утримується у в’язницях усього світу: у США нараховується 2,3 млн. в’язнів, в Росії — 0,8 млн., в Китаї — 2,3 млн. [4].

До переліку держав, які займають перші 10 місць за кількістю ув’язнених на 100 тис. населення, не входить жодна мусульманська країна. Так, до цього переліку входять США (743), Руанда (595), Росія (568), Грузія (547), американські Віргінські острови (539), Сейшельські острови (507), Сент-Кітс і Невіс (495), британські Віргінські острови (468), Беліз (439), Домініка (431), Гренада (423) та Кюрасао (422). Першою мусульманською державою у цьому переліку є Іран (333), який посідає 29-е місце (до речі, 28-е місце посідає Україна) [4].

У мусульманських країнах існує наступна класифікація злочинів: 1) злочини, які становлять найбільшу суспільну небезпеку, оскільки вони посягають на «права Аллаха» і караються відсіченням руки, забиванням камінням, смертною карою, четвертуванням. До таких злочинів належать сім видів вчинків: перелюбство, вживання спиртних напоїв, крадіжка, розбій, недоказане звинувачення у перелюбстві, відступництво від віри та бунт. У Лівії, наприклад, за навмисну крадіжку і зізнання в ній, злодію відсікають зап’ясток, при повторній крадіжці відсікається ліва нога, після третьої — ліва рука, після четвертої — права нога, але найчастіше після третього випадку суддя приймає рішення про позбавлення волі або про смертну кару. Аналогічним чином діють карні органи в Саудівській Аравії та інших країнах Перської затоки. За розбій у мусульманському праві Коран встановлює комплекс жорстоких покарань: смерть, розп’яття, відрубання руки і ноги навхрест, вигнання. Міра покарання встановлюється залежно від наслідків злочину: якщо розбій супроводжувався вбивством і заволодінням майном, то злочинець карається смертною карою і розп’яттям; при вбивстві без заволодіння майном — смертною карою; при заволодінні майном без вбивства — четвертуванням. Якщо розбій скоєно кількома особами, то при скоєнні убивства всі вони підлягають смертній карі незалежно від того, вчинили вони побої жертві чи ні; 2) злочини, що також мають фіксоване покарання, але ними порушуються права лише окремих осіб (вбивство та тілесні ушкодження незворотного характеру). У разі вбивства злочинець карається смертною карою, але вбивство людини у мусульманському праві не належить до категорії злочинів проти суспільства, а є лише злочином проти окремої особи, тому родичі вбитого мають право обирати форму покарання для вбивці, в тому числі й грошове відшкодування в розмірі, встановленому законодавством (у цьому випадку вбивця відпускається з-під варти); 3) всі інші порушення, як «права Аллаха», так і інших осіб, караються нефіксованою санкцією — Тазір (тазір). Тазір — система суворо установлених формально визначених санкцій за конкретні проступки, яка дає можливість досить гнучко вибирати вид і розмір покарання залежно від характеру проступку і особи винного. Тазір має багато різновидів, серед них: усний осуд, розп’яття на три дні без доведення до смерті, але із забороною приймати їжу, позбавлення волі, штраф [3].

Низькі показники ув’язнених у більшості мусульманських держав можна пояснити кількома факторами. По-перше, на відміну від Європи, де головним покаранням була і є «фундаментальна трійця» у вигляді позбавлення волі, умовного засудження (плюс додаткові альтернативи) та монетарних санкцій, у мусульманських країнах характерним є перелік покарань (смертна кара, тілесні покарання, принцип таліону, побиття камінням), який на сьогодні декого навіть може шокувати. Перелік таких покарань пов’язаний з релігійно-культурними моментами, і його не потрібно сприймати з трагізмом, а скоріше аналізувати як соціально-правову реальність. Оскільки наявність або відсутність того чи іншого покарання залежить від його соціально-економічної «зручності» для того чи іншого суспільства, то саме такі покарання потрібно сприймати крізь призму цієї «зручності» у мусульманських державах. Адже якщо вони існують, то вони є корисними та вигідними для тієї чи іншої країни саме в такому вигляді (особливо якщо вони зберігаються у каральному репертуарі упродовж багатьох десятиліть майже незмінними). У даному випадку ця «зручність» у мусульманських країнах зміцнюється за допомогою релігійно-культурного моменту.

По-друге, важливе значення має концептуально-ідеологічне обґрунтування поширення ув’язнення як соціальної функції з відповідним правовим «оформленням», яке здебільшого пов’язується із «виправною» в’язничною працею. У більшості неіндустріалізованих мусульманських країн для поширення в’язничної праці не було в першу чергу економічних передумов через низькі показники «в’язничного населення». Свого часу видатний кримінолог Габріель де Тард у своїй «Порівняльній злочинності» зазначав, що «в очах арабів трьома головними доброчесностями є мужність, гостинність та кровна помста, а не чесність, любов до праці та доброчинність» [5]. Тому можна впевнено стверджувати, що традиційні для європейців «засоби виправлення», серед яких чільне місце посідає в’язнична праця, потребують критичного аналізу в контексті дослідження мусульманської системи виконання покарань. Філософсько-концептуальне обґрунтування «реабілітації» (так, як це мало місце в Європі та Північній Америці) у мусульманських країнах не є можливим в силу абсурдності такої ідеї для світогляду мусульман, передусім через різні уявлення щодо сутності понять «свобода», «каяття» та «виправлення».

Слід зазначити, що відбування покарання у пенітенціарних установах мусульманських країн відображає виражений диференційований підхід. Усі засуджені за злочини, вчинені проти державного або суспільного устрою, а також за насильницькі дії проти життя та інші, які кримінальний закон називає небезпечними, тримаються у в’язницях закритого типу. Це основний вид пенітенціарних установ.

Так, у 116 пенітенціарних установах, розташованих у Саудівській Аравії, на кінець 2014 р. утримувалось 47000 в’язнів: жінок — 5,7%, неповнолітніх — 0,9%, іноземців — 72%. Кількість ув’язнених на 100 тис. населення — 162 особи.

У 2006 р. в Дубаї відкрито центральну в’язницю на 6000 осіб, в якій також, передбачені місця для іноземців, адже, згідно з даними статистики, майже 100 громадян країн СНД кожен місяць відбувають тут покарання. Така цифра викликає подив. Спробуємо пояснити. Справа в тому, що туди, як правило, потрапляють іноземці, які не знайомі з правилами перебування у країні: за вживання нецензурної лексики можна відправитися за грати терміном до семи років, за паління в громадському місці (закрите приміщення, транспорт, навчальні та медичні заклади) — ув’язнення до двох років плюс штраф в 1 мл. дірхамів (270 тис. доларів США) [6].

Якщо в’язниці Об’єднаних Арабських Еміратів, як правило, відкриті для суспільства, то у сусідній Саудівській Аравії пенітенціарна тема становить державну таємницю. Пояснення досить просте: «это наше суверенное право суда творить его по собственным законам без вмешательства со стороны» [7]. Варто зазначити, що у середньому в рік там обезголовлюють близько 150 осіб, у тому числі і неповнолітніх.

Відрізняються і умови утримання ув’язнених — якщо в Об’єднаних Арабських Еміратах на будівництво нової в’язниці витратили 74 млн. доларів США (на території є спортивний комплекс, «зелені майданчики» для прогулянок, сімейні зали, харчування диференційоване), то у більшості установ виконання покарань Саудівської Аравії умови утримання жахливі — застарілі комунікації, непрацююча вентиляція, переповнені камери і т. д.

Серйозну проблему у країнах мусульманського світу становлять терористи. У 2008 р. у країні відкрито п’ять нових в’язниць виключно для даної категорії міжнародних злочинців, яких піймали не лише на цій території, але й екстрадували із усіх кінців світу, починаючи з Гуантанамо і закінчуючи Іраком та Афганістаном. На проект було виділено 175 млрд. ріалів (470 млн. доларів США) (лікарні, спортивні майданчики, лекційні зали для перевиховання злочинців, кількість яких вимірюється тисячами).

Іще один вид виправних установ — «Центр допомоги беніфіціаріям» — місце для утримання незначних порушників ісламу. У розпорядженні в’язнів басейн, настільний теніс, можливість користування комп’ютером, приймання родичів і навіть відвідування дому без охорони з зобов’язанням повернутися у відповідний час.

Взагалі, ув’язнених країн мусульманського світу можна поділити на дві категорії: кримінальні злочинці та «об’єкти» релігійної поліції. Вищу міру можна отримати не тільки за державну зраду, шпіонаж чи участь у терористичних угрупуваннях, але і за транспортування і торгівлю наркотиками (за зберігання — до семи років). Смертна кара чекає і на любителів «вільного дрейфа» (натискання на ручні гальма автомобіля на повному ходу). Відповісти можна і за незначне хуліганство, наприклад, футбольні фанати за вчинені безпорядки отримали по три дні ув’язнення.

Основними «постачальниками» виправних установ є, як правило, релігійна поліція.

Та, незважаючи на вищевикладені факти, реформування кримінально-виконавчої системи у мусульманських державах все ж таки відбувається. З березня 2012 р. при кожній установі виконання покарань почали відкриватися офіси, які будуть підшукувати роботу для ув’язнених, що звільняються. Крім того, у самих в’язницях ув’язнених навчатимуть певним професіям. З 14.10.2012 р. в п’яти установах виконання покарань Національна громада по захисту прав людини відкрила приймальні, відповідно до наказу міністра внутрішніх справ, у в’язницях формуються спеціальні групи по боротьбі з наркоманією. Також, з 09.01.2013 р. адміністрація установи виконання покарань міста Ер-Ріяд приступила до реалізації проекту створення на території установи окремого приміщення, призначеного для проведення ув’язненими часу (два-три дні) з сім’ями в умовах повної конфіденційності. 

2. Характеристика відповідальності за злочини по мусульманському кримінальному праву

У підґрунтя поняття злочину (у більш широкому розумінні — правопорушення) за мусульманським кримінальним правом (укубатом) було покладено дві принципові ідеї. Згідно з першою вважається, що всі вчинки і навіть думки людей так чи інакше визначаються волею Аллаха. Проте встановлені Божими зізнаннями межі є достатньо гнучкими для того, щоб дозволяти людині у багатьох випадках самостійно обирати конкретні варіанти своєї поведінки. Внаслідок цього, як зазначається в літературі, будь-який серйозний вчинок розглядається як порушення мусульманських заборон, що карається, загальний зміст яких зводиться до захисту п’яти головних цінностей — релігії, життя, розуму, продовження роду та власності.

За другою ідеєю злочин є неслухняністю волі Аллаха. Тому злочинна поведінка розглядається за мусульманським правом не тільки як відхилення від приписів мусульманського права, за яким слідує «земна санкція», ай як гріх, за який винний понесе кару у потойбічному (майбутньому) світі. Саме тому злочин визначається у доктрині мусульманського права як діяння, що (юридично) заборонено і карається Аллахом.

Із зазначеного стає зрозумілим, що відхилення від будь-яких норм, які регулюють поведінку людей, за мусульманським правом є одночасно порушенням релігійних обов’язків. Саме тому за ним не існує жорстких відокремлень між санкціями за такі порушення. Взагалі у мусульманському праві існує єдина галузь права, яку можна позначити як деліктне, коли при кваліфікації деліктів підставою стає не стільки суспільна небезпека скоєного, скільки інші, переважно релігійні критерії.

Самою поширеною, як вважається, є триступенева класифікація, за якою всі правопорушення поділяються на: 1) злочини найбільшої суспільної небезпеки, бо вони посягають на «прав Аллаха» і караються точно визначеною санкцією (наприклад, відсіченням руки, забиванням камінням, смертною карою і четвертуванням); 2) злочини, що теж тягнуть фіксоване покарання, але ними порушуються права лише окремих осіб; 3) всі інші порушення як «прав Аллаха», так і інших осіб, які караються не фіксованою санкцією — тазір[19].

Загальний аналіз відповідальності за злочини проти власності в цих країнах дає можливість встановити певні загальні риси, яке має кримінальне законодавство. Наприклад, мусульманське кримінальне право не має якогось єдиного підходу до побудування системи злочинів проти власності. Також, як вже вказувалось, характер і ступень кримінально-правової охорони власності по шаріату залежить від того, яка форма власності захищається. І в кожній країні можуть бути певні розбіжності з цим. Такі злочини в цілому поділяються на дві групи. Перша — це злочини, які визнаються найбільш небезпечними, тому що вони посягають на «право Аллаха» і на інтереси мусульманської спільноти. Ця група злочинів, як вже вказувалось, має назву «хадж» (крадіжка і розбій). Друга група злочинів проти власності це так званий «тазир», до якої відносяться інші злочини проти власності ( шахрайство, зловживання довірою та ін.). Потрібно підкреслити, що майнові злочини категорії «хадж» є «потрібними» для усіх країн в усі часи функціонування мусульманських держав, тому що надані Аллахом та його пророками.

Якщо більш детально проаналізувати один з основних злочинів проти власності, який існує у всіх мусульманських країнах, а саме крадіжку, то потрібно сказати, що для кваліфікації дій саме як такий злочин обов’язково потрібно встановити наявність: заволодіння чужим майном, виведення його з володіння потерпілого, «перехід» цієї власності у користування іншої особи. Крім того, вилучене майно потрібно мати певну коштовність, яка встановлена шаріатом. Наявність усіх цих ознак є обов’язковим для встановлення в діях особи «хадд», яке тягне за собою сурове покарання. Потрібно сказати, що українське кримінальне право має схожі ознаки, які потрібно встановлювати в кожному конкретному випадку розкрадання, що свідчить про певний універсальний характер кримінального права поза залежності від країни [3, 137-155].

Безумовно, такий характер кримінального права має певні кордони. Наприклад, в мусульманських країнах дуже широко, з позицій українського кримінального права, визначається поняття крадіжки. Можливо, більш природним було б все ж «розділити» крадіжку на більш конкретні злочини. Наприклад, відкрите вилучення майна, яке зараз вказується як кваліфікуюча відзнака крадіжки, потребує виділення в самостійний злочин.

Аналізуючи системи та види покарань, які встановлені в цих країнах за злочини проти власності, необхідне виділити, що багато в чому його зміст визначається декількома ознаками: цінністю майна, його індивідуальними особливостями та значенням для потерпілого. Потрібно сказати, що значення майна для потерпілого, поряд з загальним визначенням цінності майна, в Україні встановлюється тільки для одного виду розкрадання, а саме для значного виду як кваліфікуючої ознаки вилучення чужого майна [ ].

Якщо продовжити аналіз обставин, які в українському кримінальному праві відносять до так званих кваліфікуючих ознак, то тут теж є різні підходи до їх ви-значення. Наприклад, при аналізі загального поняття співучасті та видів співучасників та застосуванні цього при кваліфікації злочинів проти власності, потрібно відмітити, що мусульманське кримінальне право не користується поняттям «організатор злочину» [4, 116], що, на нашу думку, не дає можливості більш точно ви-значити ступень участі кожного зі співучасників в вчиненні відповідного злочину проти власності.

В цілому, аналіз мусульманського кримінального права, яке передбачає відповідальність за злочини проти власності, порівняння його з українським кримінальним законодавством, дає змогу розробити пропозиції, які повинні сприяти удосконаленню положень кримінального права, практики його застосування, організації більш спрямованої боротьби з цими злочинами.

Питання щодо осудності винної особи вирішується окремо залежно від того, у злочині якої категорії її звинувачують. Характерна особливість тазіра полягає в тому, що він не є системою абсолютно визначених санкцій, внаслідок чого правозастосовний орган може обирати гнучко міру покарання залежно від тяжкості скоєного та даних щодо особи винного. Більш того, при необхідності можуть бути використані кілька видів тазіру. У багатьох випадках тазір застосовується на кшталт визначеного покарання в американському праві, тобто доти, доки злочинець не розкається або не виправиться. Нарешті з урахуванням публічного інтересу дозволяється превентивне покарання тазіром осіб, щодо яких маються достатні підстави підозрювати, що вони можуть вчинити злочин.

Характерною особливістю мусульманського права є те, що навіть загальновідомі кримінальні покарання, такі, наприклад, як позбавлення волі, у мусульманському праві мають значні відмінності. Так, інколи засуджені до позбавлення волі перебувають вдома або у мечеті, не маючи права їх залишати.

Сучасне мусульманське право характеризується значними змінами. Це знаходить своє втілення, зокрема, у тому, що у правових системах найбільш розвинених мусульманських країн закони шаріату поступово втрачають провідні позиції на користь законодавства, побудованого на принципах західноєвропейського права (Туреччина, Єгипет тощо). 

Висновки

Система покарань у мусульманських державах дуже відрізняється від європейських стандартів, оскільки релігійні постулати є головними регуляторами суспільного життя. Знання покарання та його правомірності запобігає вчиненню злочину, а накладення покарання після злочину запобігає його повторному вчиненню. У країні діє система покарань, і разом з цим використовуються заходи виправлення і безпеки залежно від ступеня суспільної безпеки особи, яка здійснила правопорушення.

Мусульманське право, в своєму загальному визначенні, найбільш рельєфно представляє собою правову традицію, основний розквіт якої приходиться на середньовіччя і яке існувало у теократичних ісламських державах та халіфатах. В сучасний час загальне мусульманське право зберегло свої традиції в Саудівській Аравії, Омані, Судані, Ірані та ін. В багатьох інших країнах відбулись певні зміни, які багато в чому пов’язані з рецепцією цими країнами положень європейського права. Але незважаючи на ці зміни усі норми мусульманського права все ж традиційно захищають низку основних цінностей: релігію, життя, розуму, дітей і власності. 

Список використаної літератури

1. Скакун О.Ф. Теорія держави і права : [підручник] О.Ф. Скакун ; пер. з рос. — X. : Консум, 2001. — 656 с.
2. Вереша Р.В. Кримінальне право України. Загальна частина : [навч. посіб.] І Р.В. Вереша ; вид. 3-є, перероб. та доп. — К. : Алерта, 2014. — 352 с.
3. Кіршенблат С. Тлумачення прав ув’язнених осіб у міжнародно-правових джерелах: зб. наук, статей ІС. Кіршенблат ; за заг. ред. О. Доброжинського, С. Сворака. — Чернівці, 2006. — С. 94-101.
4. Ягунов Д.В. Пенітенціарна система України: історичний розвиток, сучасні проблеми та перспективи реформування : монографія І Д.В. Ягунов II Державна пенітенціарна служба України ; 4-е вид., перероб. і доп. — Одеса : Фенікс, 2011. — С. 63-64.
5. Габриель де Тард. Преступник и преступление. Срав-нительная преступность І Де Тард Габриель. — М. : ИНФ- РА-М, 2004. -397 с.
6. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав громадянина за кордоном : спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини І Н.І. Карпачова. — К., 2006.
7. Сэмпсон У. Признание невиновного: пытка и искусство выживания в саудовской тюрьме I У. Сэмпсон [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http:// www.balandin.net/ Gunin/sampson.