Односкладне речення має специфічну граматичну основу, яка складається лише з підмета або лише з присудка.

Залежно від способу вираження та значення головного члена односкладні речення поділяються на два типи:

1. Із головним членом-присудком (Вечоріє. Пахне м’ятою);
2. Із головним членом-підметом (Літо.Море. Краса).

Односкладні речення, як і двоскладні, можуть бути непоширеними (Літо. Погода) і поширеними (Довгождане літо. Чудова погода).

Односкладні речення можуть бути частинами складного речення: Заграй мені мелодію любові, ту, без якої холодно словам. (Л. Костенко).

Типи односкладних речень — класифікація

Називні — це речення, в яких є лише підмет.

Наприклад: Вечір. Ніч. (Т.Шевченко); Поле. Хутір. Верболіз. Ось і наша хатонька. (С. Олійник)

Увага! Від переставляння слів в реченні може змінитись його вид.

Порівняймо: Туманний ранок. (Речення односкладне, називне, поширене).

Ранок туманний. (Речення двоскладне, непоширене, присудок – складений іменний, дієслово-зв’язка пропущене).

 

Речення, де є лише присудок, поділяються на 4 типи:

Означено-особові:

З присудка ми можемо чітко встановити особу, поставивши питання «хто?»:

Читаю книгу. (хто? – я). Пишеш конспект (хто? – ти). Шукаємо відповідь. (хто? – ми).

Неозначено-особові:

Особа відчувається, але не чітко, можна підставити одночасно: ми, ви, вони.

Працювали всю ніч. (хто? – ми, ви, вони). Ведуть коня вороного, розбиті копита (Т. Шевченко) (хто? – ми, ви, вони).

Увага! Не плутаймо означено-особові речення, в яких вжито форми множини: Чекають новин. (хто? – вони). І неозначено-особові речення, де підходять кілька осіб: Чекали новин. (хто? – ми, ви, вони).

Зайдіть до директора. (хто? — ви).

Зайшли до директора. (хто? — ми, ви, вони).

Узагальнено-особові:

До такого типу речень належать прислів’я і приказки:

Не знаючи броду, не ліз у воду. Що посієш, те й пожнеш.

Увага! Граматично в такі узагальнено-особові речення можна підставити конкретну особу — «ти». Однак це «ти» звернення до кожного представника народу, тому й виділили узагальнено-особові речення (тобто звернені до всіх).

Знову ж таки не плутаймо:

Знайшов ручку (ти) – означено-особове речення.

Два рази не кусай, бо вдавишся (ти) — узагальнено-особове речення.

Безособові:

Виражають стан людини і стан природи. Як видно із назви – особи не мають, підставити займенник, як це ми робили в інших типах односкладних речень, неможливо.

Світає. Задощило. Мене морозить.

Увага! Хоч здається в останньому реченні особа названа: мене ж морозить – але такі речення граматично є безособовими.

Аналіз типу односкладного речення

За способом вираження головного члена односкладні речення поділяються на дієслівні (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні) та номінативні речення.

• 1. Означено-особові речення позначають дію, яка виконується конкретною особою — мовцем або його співбесідником. Головний член означено-особових речень виражається лише особовими формами дієслова:
  • а) дієсловом у 1-й або 2-й особі однини чи множини дійсного способу: Ношу в душі слова, все життя пам’ятатиму мамині слова як гасло… (В. Скуратівський); О друзі, розкриємо книги — життя невгасимого твір (П. Усенко);
  • б) дієсловом у 2-й особі однини або 1-й та 2-й особах множини наказового способу: Не бійся досвітньої мли, — досвітній вогонь запали (Леся Українка); Любіть і боріться за щастя безкрає, згоріть без останку за край дорогий (В. Сосюра).

Означено-особові речення вступають у синонімічні зв’язки з двоскладними структурами, підмети яких виражені займенниками я, ти, ми, ви, а присудки — дієсловами дійсного (крім форм минулого часу) або наказового способу. Відмінність між ними семантико-стилістична. В односкладних реченнях уся увага зосереджується на дії, на виділенні дієслова, що надає висловлюванню виразності, динамічності. Такі речення зазвичай експресивні, емоційно забарвлені: Любіть життя, шануйте кожен день. Робіть йому коштовні подарунки (М. Вороний). Двоскладні речення з займенниковими підметами менш експресивні: Я пригорнусь до тебе піснею і яворами, золотими крильми пшениці, тінявими ярами (Д. Павличко).

Розрізняються означено-особові та двоскладні речення між собою і сферою використання. Двоскладні речення вживаються в усіх стилях, а односкладні — переважно в поетичній та діалогічній мові, в гаслах, газетних заголовках.

• 2. Неозначено-особові речення позначають дію, яка здійснюється неозначеною особою. У ролі головного члена цих конструкцій виступають:
  • а) дієслова в 3-й особі множини теперішнього або майбутнього часу дійсного способу: Над лиманом білять синім, білять білим над лиманом (В. Вінграновський>; — Тільки ж, Марійко! — застерегла під кінець. — Ні слова нікому. А то його вб’ють (А. Головко);
  • б) дієслова в формі множини минулого часу дійсного способу: Бо мене хоч били, добре били, а багато дечому навчили (Т. Шевченко).

Неозначено-особові речення виступають семантико-стилістичними синонімами двоскладних. Двоскладні речення означають дію й конкретного її виконавця. У неозначено-особових реченнях головну увагу зосереджено на самій дії, а не на дійовій особі. їх використовують замість двоскладних тоді, коли дія, позначена дієсловом-присудком, стосується багатьох осіб, перелік яких зайвий або неможливий, а також тоді, коли мовцеві особа невідома: Просять тебе не втручатися в мої справи (А. Головко). Порівняно з двоскладними неозначено-особові речення передають думку набагато динамічніше, експресивніше, тому й використовуються переважно в художній літературі, публіцистиці, мові ділових паперів, в усному мовленні.

3. Узагальнено-особові речення означають дію, яка стосується узагальненої особи, будь-кого.

Головний член узагальнено-особових речень виражається дієсловами в 2-ій особі однини рідше — множини дійсного і наказового способів: Любиш поганяти, люби й коня годувати; Вчи дітей не страшкою, а ласкою; За цю науку цілуйте батькам руку (3 н. тв.); Бувало, ранок, очерет, затока… і з братом тихо у човні сидиш (М. Рильський).

За ступенем узагальнення дії ці речення поділяються на два типи. Речення першого типу вживаються як прислів’я і крилаті вислови повчального або викривального змісту: Удосвіта встанеш — більше діла зробиш (Н. тв.); Журбою біді не пособиш, плачем лиха не збудешся, і голови втрачати не треба (М. Стельмах).

Узагальнено-особові речення першого типу за характером вираження головного члена подібні до означено-особових. Проте за значенням вони чітко розмежовуються: означено-особові підкреслюють дію, що передбачає Ті конкретного виконавця, а узагальнено-особові виражають дію, яка мислиться узагальнено.

Речення другого типу передають дію або стан самого мовця: В ці дні бажаєш світ щасливий черпнути відрами до дна і сміло сіяти на ниви багатство ярого зерна (М. Стельмах). Узагальнено-особові речення другого типу зазвичай використовуються в усному мовленні та художній літературі й протиставляються подібним до них означено-особовим реченням своєрідним значенням. За допомоги таких конструкцій письменники розкривають стан, настрій мовця, узагальнюючи їх, переносячи їх на інших людей, що перебувають у подібній ситуації: Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся у многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне (М. Коцюбинський).

У функції головного члена узагальнено-особових речень можуть виступати й інші дієслівні форми:

• а) 1-ї особи множини: Як дбаємо, так і маємо (Н. тв.);
• б) чоловічого роду минулого часу: Молотив цілий день, а віяти нічого (Н. тв.);
• в) 3-ї особи однини і множини: Решетом воду не носять; Золоті гори обіцяє (Н. тв.).
• 4. Безособові речення означають дію або стан, які відбуваються без активної участі особи, незалежно від носія стану. Гловний член цих речень виражається:
  • а) безособовими дієсловами на означення стану природи, фізичного або психічного стану людини, її настроїв, прагнень; наявності або відсутності певних змін, явищ, стану в довкіллі: Надворі вже зовсім розвиділось (М. Стельмах);
  • б) особовими дієсловами в безособовому значенні на означення стану природи, людини, процесів сприймання, мислення, мовлення: Пахло талою землею (А. Головко); Дихалося вільно, йшлося по землі легко (Ю. Збанацький);
  • в) безособовими формами на -но,-то: Село позначено печаттю переджнив я (Г. Донець); Із можливого в чудесне перекинуто мости (М. Рильський);
  • г) прислівниками, присудковими словами типу можна, треба, варто, жаль, шкода, пора в сполученні з інфінітивом: Можна вибрать друга і по духу брата, та неможна рідну матір вибирати (В. Симоненко);

ґ) заперечними словами нема, не було, не буде: Буря, пітьма, стежки нема (Л. Забашта); / на оновленій землі врага не буде супостата (Т. Шевченко).

Більшість безособових речень вступає в синонімічні зв’язки з двоскладними конструкціями. У безособових реченнях такого типу є вказівка на суб’єкт дії або стану, але суб’єкт цей пасивний, бездіяльний. У реченні він має форму не підмета, а обставини місця або додатка в давальному, орудному, родовому відмінках іменника чи займенника: Я не пишу — Мені не пишеться; Щось зашелестіло в лісі — Зашелестіло в лісі; Сніг замів дорогу — Снігом замело дорогу. Актуалізація, виділення дії-стану надає безособовим реченням особливої семантико-стилістичної виразності. Безособові речення вживаються в художній літературі, в розмовному стилі.

5. Інфінітивні речення вказують на можливу або неможливу, необхідну або неминучу дію.

Головний член в інфінітивних реченнях виражається незалежним інфінітивом без частки би (б) або з нею: А слова дружнього за гроші не купити (М. Рильський); Запросити б друзів до хліба-солі живих і мертвих у далекім полі (А. Малишко).

Частка би (б) в інфінітивних реченнях вносить відтінок доцільності певної дії, побажання, поради, ввічливого прохання й пом’якшує наказ. Семантика інфінітивних речень широка: вона включає і значення спонукання до дії, і значення необхідності, обов’язковості виконання її: Стояти тут! Нема шляхів назад! (М. Бажан); Не допустити жертв (О. Гончар).

Загалом односкладні інфінітивні речення можуть виступати синонімами як з односкладними (означено-особовими і узагальнено-особовими), так і двоскладними: Погасити вогні. — Погасіть вогні; Рятувати людей. — Рятуйте людей; Його весна довіку не зів яне. Його «Кобзар» нікому не спалить (М. Рильський). — Його «Кобзар» ніхто не спалить.

Однак синоніміка мовцями використовується рідко: так звані інфінітивні речення здебільшого функціонують з афористичним змістом, набирають значення закличності, спонукальності й цим поповнюють арсенал фразеологізмів як образних і експресивних засобів стилістичного синтаксису.

6. Номінативні (називні) речення стверджують наявність існування явищ, подій або предметів.

Головний член таких речень виражається іменником, займенником, кількісно-іменним словосполученням, субстантивованими словами: Весна. Теплінь. Жайворонки в небі (І. Цюпа); Зимовий вечір* Тиша, Ми. Я вам чужий — я знаю (П. Тичина).

Залежно від значення розрізняють такі номінативні речення: а) буттєві (власне номінативні), в яких стверджується існування предмета чи явища в об’єктивній дійсності: Ущелина* Потік, Тропа* Граніт. Безодня. Високості. І тьма — твій кінь — і тьма сліпа (Л. Первомайський); б) вказівні, в яких значення буття доповнюється вказівкою на предмети і явища, що передається частками ось, от, он: Ось ваш тихий порт (П. Тичина); в) оцінні, в яких ствердження наявності предметів або явищ поєднується з їх емоційною оцінкою: Літо. Сад. Яка спекота! (М. Подолян); Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в іній (П. Тичина).

Номінативні речення близькі за значенням до деяких двоскладних конструкцій: Вечір. — Настав вечір. Відмінність між ними — в семантиці та сфері використання. Двоскладні речення передають предикативні відношення, називаючи предмет і дію, яка йому властива. Односкладні речення за допомоги лише одного члена фіксують і предмет думки, і його наявність. Номінативні речення використовуються найчастіше в художніх описах. Широке їх використання пояснюється, з одного боку, лаконізмом, глибиною закладеної в них інформації, а з другого -образністю та експресивністю.

Номінативні речення широко використовуються для змалювання пейзажів, певної обстановки, для відтворення вражень від якихось картин.