Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Видавнича діяльність Б. Грінченка

Вступ

Актуальність теми. Першорядну роль у продукуванні національної культури, примноженні її здобутків і традицій, активізації культурного процесу та національної самоідентифікації відіграли кращі представники українського народу, насамперед інтелігенція, що свідомо гуртувалася з цією метою в товариствах, об’єднаннях, громадах, спілках.

Б. Грінченко був активним поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем, літературним критиком. Відомий він і як мовознавець («Словарь української мови»), фольклорист та етнограф («Этнографические материалы, собранные в Черниговской й соседней с ней губерниях»), педагог, публіцист, організатор видавничої справи, бібліограф. Письменника шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники.

Борис Дмитрович протягом усього свого життя виявляв рідкісну наполегливість і самозреченість у кожній справі: педагогічній, видавничій, науковій, письменницькій. Сили йому надавала велика ідея віри в незборимий дух української нації, головним у розвитку якої Грінченко вбачав просвітництво. Все, що він писав, говорив, залишив у архівних спогадах, пройняте переконливо-освітніми, національно-відроджувальними помислами, спрямованими до народу України. Спираючись на архівні документи, висвітлимо створення товариства. До київського губернатора із заявою про дозвіл на створення товариства «Просвіта в Києві» звернулися Лисе%0ко М.В. та Грінченко Б.Д. (ф. І, 31728). У заяві чітко було вказано мету товариства: “Цель общества есть содействие развитию украинской культуры и, главным образом, просвещению Украинского народа на его родном языке; общество имеет действовать в пределах г. Киева и Киевской губернии” [3]. Статут товариства доручили скласти Модесту Левицькому. Статут, який прийняли не відразу, а з тривалими обмірковуваннями і доповненнями висвітлював головне завдання «Просвіти» – право видавати газети, журнали, книжки та іншу літературу українською мовою; відкривати хати-читальні; бібліотеки; засновувати навчальні, науково-просвітницькі заклади, сприяти роботі музеїв; влаштовувати літературно-мистецькі вечори; організовувати читання публічних лекцій; проводити конкурси на кращі літературні твори; вишукувати фонди для підтримки кращих стипендіатів у вищих навчальних закладах.

Мета роботи – дослідити видавничу діяльність Б. Грінченка

Об’єктом дослідження  є постать Б.Грінченка в контексті його видавничої діяльності.

Предметом дослідження  є багатоаспектна діяльність Б.Грінченка у видавничій сфері.

Розділ 1. Життєвий шлях та культурницька діяльність Б.Грінченка

1.1. Життєвий шлях: огляд основних подій життя Б.Грінченка

Борис Дмитрович Грінченко — видатний український письменник і вчений, критик, мовознавець, освітній і громадський діяч кінця XIX-початку XX століття. Його шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники.

Б.Д. Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині, тепер Сумської області у родині відставного офіцера із збіднілих дворян. Сім’я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки з селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім’ї і досить рано — перечитав все, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші.

У 1874 р. поступив до Харківської реальної школи. В цей час формується суспільно-політична позиція Б. Грінченка-юнака, його тяжіння до революційного народництва. Варто згадати, що Харків був одним з найбільших центрів антицаристської діяльності народників.

Саме тоді, під впливом «Кобзаря» він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та ін. фольклорні матеріали. «Першими вчителями літературними» Б. Грінченко називає В. Скотта, Д. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника.

29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за «чтение и распространение» забороненої книжки С. Подолинського «Парова машина». Як наслідок — йому було заборонено навчатись в вищих учбових закладах.

Після року заслання на батьківському хуторі Б. Грінченко повертається до Харкова в пошуках роботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах, зароблених репетиторством, він старався якось існувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись до екстернату у Харківському університеті на народного вчителя.

У 1881 р. він успішно склав екзамен. А злигодні, усілякі труднощі переніс мужньо, заглушаючи їх самоосвітою, книгами та поезією. Не кожний був здатний на таке. Народницькі ідеї полонили душу юного поета і педагога, і він із запалом кинувся у вир громадських справ, продовжуючи вперто вдосконалювати свої знання з історії рідного краю, мови, культури.

Одержавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Але дійсність внесла свої корективи.

Молодого вчителя посилають на роботу у відстале село, в якому живуть російські переселенці. Ця школа у Введенському запам’яталась назавжди, але не розчарувала його віри у значення учителя в суспільстві.

У 1883 році після літніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту. У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився із молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило їх так що вони називали одне одного лише по-родинному: «Сестро Марусю», «Брате Борисе». На початку 1884 р. він одружується з Марією Миколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником у всіх справах, а згодом — письменницею і перекладачем.

Марія Миколаївна надала Борису Грінченко ту підтримку, якої йому так не вистачало. Письменникові, самотньому в той час, важко було переносити бачене і пережите, а однодумців, щирих і вірних, не зустрічалось. І тільки з Марією Миколаївною танула його самота. Вони були однодумцями і однолітками. Він палко і щиро закохався у цю розумну, добру й одверту дівчину.

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексіївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області).

1.2. Діяльність Бориса Грінченка в контексті функціонування київського культурно-освітнього товариства «Просвіта»

Постать Бориса Грінченка в історії української культури є унікальною. Він був ледь чи не останнім вітчизняним діячем новітньої доби, якого з повним правом можна назвати вченим-енциклопедистом за різноманітністю і вагомістю його наукових здобутків, до яких слід додати й результативність його громадської праці. Письменник, педагог, літературознавець, лексикограф, етнограф, історик, фольклорист, публіцист, видавець, популяризатор науки, соціолог, перекладач, бібліограф, громадсько-культурний діяч — ось далеко не повний перелік іпостасей Б. Грінченка, в яких він здобув загальне визнання попри трагічну короткочасність життєвого шляху, відведеного йому долею. Якщо ж врахувати, що він з-за тяжких життєвих і родинних обставин не зміг дістати ґрунтовної освіти, був фактично самоуком, і всі його наукові здобутки — це результат невтомної самоосвіти, титанічної праці й саможертовності, то слід визнати, що Б. Грінченко — це дійсно феноменальна особистість. Але передусім Б. Грінченко був палким патріотом України, тільки заради неї він жив і творив, тільки з метою виведення української нації з темряви неуцтва, пробудження в народних масах усвідомлення національної гідності він ревно плекав свій найдорожчий громадський здобуток — «Просвіту».

Формування Бориса Грінченка як особистості відбувалося в кінці 1870-х років — за найбільш глухої і безпросвітної доби українського громадського й культурного життя, в характерному для зубожілих дворянських верств Російської імперії останньої третини ХІХ ст. майже повністю російськомовному соціокультурному середовищі Слобожанщини. Духовний перелом у світогляді юного Бориса Грінченка трапився після прочитання ним у 13-14-річному віці Шевченківського «Кобзаря». З юнацьких літ відбувалося поступове формування переконаного українського патріота, діяча національної культури.

Мрію створити в Україні культурно-освітнє товариство, яке б сіяло в народних масах, передусім селянських, зерна національної просвіти, діяло задля подолання віковічної «прірви між мужиками і панами» [6, 37] Борис Грінченко плекав багато років, ще з часів свого учителювання на Слобожанщині, перебування у «Братстві тарасівців» та на чиновницькій службі в Чернігівському земстві. Він був переконаний, що «народна вкраїнська просвіта буде величезним добром українському народові…» [6, 110-111]. Не маючи можливості видавати свої художні й науково-популярні твори в умовах царської Росії, де українське друковане слово перебувало під забороною (наслідок сумнозвісного валуєвського циркуляру 1863 р. та таємного Емського едикту 1876 р. Олександра ІІ), він зав’язав тісні стосунки з українськими культурно-освітніми і видавничими інституціями в Галичині й на Буковині, які на той час перебували у складі Авст-ро-Угорської імперії і де законодавство у сфері національно-культурних прав автохтонного населення окраїнних земель, що базувалося на конституції 1848 р., на відміну від Росії, було набагато ліберальні-шим. Особливо плідно Грінченко співробітничав з львівським товариством «Просвіта», заснованим у 1868 р., яке за кілька десятиліть охопило своєю культурницькою працею всю Східну Галичину. Свої художні і науково-популяризаторські твори у виданнях львівської «Просвіти» він друкував, починаючи з 1888 р., здебільшого під псевдонімом Василь Чайченко (інші псевдоніми, які використовував Б. Грінченко — Вартовий, Вільхівський, Перекотиполе, Л. Яворенко та ін.). Там же під псевдонімами М. Загірня, М. Чайченко друкувалися й твори дружини й соратниці письменника — Марії Миколаївни, у дівоцтві — Гладиліної. Росіянка за походженням, під впливом чоловіка, вона теж стала переконаною прибічницею українського культурницького руху. У 1902 р., вже переїхавши з сім’єю з Чернігова на постійне проживання до Києва, Борис Грінченко здійснив поїздку в Галичину, де зустрічався з Іваном Франком та іншими видатними діячами української літератури і культури, ретельно вивчав досвід діяльності місцевих культурно-національних установ, аналізував особливості їх видавничої політики, просвітницької роботи в народних масах, пробудження паростків національної самосвідомості серед українців-галичан. Надихаючий приклад львівської «Просвіти» ще більше зміцнював упевненість Грінченка в необхідності створення подібного українського культурно-освітнього товариства і в Наддніпрянській Україні. Однак в умовах всемогутності царату, його відверто асиміляційної політики на національних окраїнах імперії та тотальних переслідувань будь-яких проявів національно-визвольного руху такі наміри в кінці ХІХ — в перші роки ХХ ст. були нездійсненними, не існувало й підґрунтя для створення такого товариства.

Ситуація в Російській імперії суттєво змінилася внаслідок загальної кризи царату, активізації діяльності політичних партій лівого спрямування та революційних подій 1905 року. Наляканий розмахом народних виступів і під тиском поміркованих урядовців-лібералів цар Микола ІІ своїм маніфестом від 17 жовтня 1905 р. проголосив політичні свободи, 24 листопада того ж року було затверджено «Тимчасові правила про пресу», якими нарешті скасовувалися ганебні цензурні утиски української мови в друці. 4 березня 1906 р. царат пішов ще на одну поступку вимогам народних мас — на підставі «Закону про товариства та спілки» було дано дозвіл на створення спілок і об’єднань, зокрема на національному ґрунті .

Ці сприятливі обставини для реалізації своєї давньої мрії Борис Грінченко використав блискуче і, головне, швидко, протягом 10 тижнів, виявивши нові грані своїх обдарувань — організатора й керманича. Об’єднавши навколо себе та редакції прогресивної україномовної газети «Громадська думка» невеличкий (близько 20 осіб) гурт української інтелігенції, наприкінці 1905 — на початку 1906 рр. він заходися створювати у Києві українське за своїм духом культурно-освітнє товариство. Така мала кількість освічених людей-українофілів не була дивиною, адже в той час у Києві було лише кілька родин інтелігентів, що сповідували українство, майже всі вони перебували між собою у родинних стосунках. Як назвати товариство, сумнівів не виникало — звичайно ж, «Просвіта», за прикладом львівських однодумців, хоча спершу Олена Пчілка пропонувала іншу назву — «Україна» (однак її пропозиція більшістю була відхилена з огляду на радикалізм, певну визивність такої назви на той час, що могла спровокувати швидкі репресії з боку поліції). Крім того, як згадував Б. Грінченко, прийнявши назву «Просвіта», київські «просвітяни» сподівалися з часом об’єднати всі «Просвіти» Наддніпрянщини в єдину й масову організацію [8, арк. 5-6] Юридичний документ, на основі якого товариство мало бути затверджене київським губернатором — статут офіційною, тобто російською, мовою уклав Модест Левицький, а остаточний текст у перекладі українською мовою тричі ґрунтовно виправляв Грінченко [9]. За основу було взято статут львівської «Просвіти». В перших рядках статуту київського товариства проголошувалася його головна мета — «допомагати розвиткові української культури і першим чином просвіті українського народу його рідною мовою, працюючи в Києві і Київській губернії» [9]. Бажаючи підкреслити спадкоємність новітньої генерації «просвітян» духовним заповітам Кобзаря і віддати данину його генієві, засновники нового товариства проголосили його покровителем (патроном) своєї інституції, що й було зафіксовано у повній (офіційній) назві інституції — «Товариство «Просвіта» у Києві, засноване в пам’ять Тараса Шевченка». 26 травня 1906 р. статут товариства, попередньо завірений у нотаря десятьма «просвітянами» на чолі з Борисом Грінченком, було офіційно зареєстровано у Київському губернському у справах про товариства присутствії, під № 1, і, таким чином, «Просвіта» отримала дозвіл розпочати свою діяльність, до речі першою серед громадських об’єднань і інституцій у Києві і Київській губернії [10, арк. 3]. Вже надалі виникли польські, єврейські, російські та інші національні товариства, але проторувала їм дорогу саме «Просвіта».

Необхідно зазначити, що від самого початку організаційної роботи по створенню товариства серед його засновників кілька тижнів точилися гострі суперечки про загальні засади його діяльності. Більшість, під впливом тогочасної революційної ситуації та підпорядковуючись тим чи іншим партійним інтересам, відстоювала політичний напрям діяльності «Просвіти». Меншість, очолювана Грінченком, вбачала сенс своєї праці в товаристві як суто просвітницької, поступової, звільненої від будь-яких політичних уподобань та радикалізму, які, з одного боку, неминуче відвернуть від «Просвіти» частину політичних опонентів, з другого боку — спричинять поліційні переслідування і швидку заборону інституції. Поступово Борис Грінченко та його прибічники переконливими аргументами зуміли переконати більшість «просвітян» у безперспективності й явній згубності політизації товариства, недоцільності його перетворення фактично на одну з численних тогочасних політичних партій й зуміли перетягти на свій бік значну частину ідеологічних опонентів. У цьому контексті Грінченко ні на йоту не відступився від кредо, сформульованого у своїй новелі «Спроба»: «Не у хвилях кривавих, як кажуть революціонери, треба омити наш край, щоб він воскрес для нового життя, а у ясних співучих хвилях української просвіти». Загальнонародне, загальноцивілізаційне він завжди ставив вище за класове. Така підкреслено позапартійна позиція Б. Грінченка призводила до численних нападок на нього з боку радикально налаштованих представників українських політичних партій, але, як засвідчив перебіг подальших подій, аполітичність й дозволила «Просвіті» в умовах наростання чорносотенної реакції протриматися 4 роки. Саме цієї громадської позиції не могли вибачити Грінченку його ідейні опоненти і в радянські часи, ось чому за доби тоталітаризму поодинокі публікації про нього зазвичай супроводжувалися епітетами «поміркований», «обмежений», «націоналістичний», «буржуазно-ліберальний діяч», одним словом -«не наш», не пролетарський.

Однак на перших загальних зборах товариства, які відбулися 25 червня 1906 р. і на яких з програмною доповіддю про завдання та мету «Просвіти» виступив Б. Грінченко, ці суперечки дістали нове продовження під час дискусії про засади створення і завдання майбутньої бібліотеки «Просвіти» та про принципи видавничої політики інституції. Частина «просвітян» (Володимир Винниченко, Андрій Жук та Юрій Єреміїв) пропонували комплектувати бібліотеку популярною партійною літературою соціал-демократичного спрямування, призначеною для політичної просвіти робітників, в цьому ж руслі формувати й видавничий портфель товариства. На противагу цій трійці Борис Дмитрович та переважна більшість «просвітян» відстоювали принцип універсальності комплектування фонду бібліотеки товариства найкращими зразками українського і світового письменства, але пріоритетним в ній мав бути відділ україніки, тобто видань українською мовою та про Україну, незалежно від місця їх видання та мови. Так само універсальною за змістом, позбавленою будь-яких елементів партійної агітації, але з переважанням українознавчої тематики має бути й видавнича програма товариства, до якої слід приступати без зволікань, наголошував Грінченко.

Обрання Бориса Грінченка головою керівного органу «Просвіти» — Ради стало переконливим визнанням його лідерських якостей й незаперечного авторитету серед «просвітян». Цей авторитет підкріплювався і словом, і ділом — щоденною «чорновою» працею Грінченка в «Просвіті». Формально, за посадою він міг би лише здійснювати загальне керівництво й контроль за діяльністю чотирьох робочих комісій товариства — видавничої (у складі якої діяла й календарна підкомісія), бібліотечної, артистичної (займалася організацією літературно-музично-вокальних вечорів, вистав та інших масових заходів) та шкільно-лекційної (організовувала лекції на різні теми, переважно на робітничих околицях Києва — Деміївці, Шулявці). Фактично ж Грінченку належить визначальна заслуга в організації та чіткій роботі видавничої комісії «Просвіти» (ця сфера була йому найбільш близькою, в ній він вже мав певний досвід власної видавничої діяльності ще з часів чернігівського періоду свого життя, і тому крім Ради головував 3 роки і в цій комісії), обговоренні, рецензуванні й редагуванні рукописів, що надходили до комісії. Він сам написав понад 20 рецензій, відредагував близько половини книжок для народу та календарів (альманахів), що вийшли з друку під егідою «Просвіти» в 1906-1910 рр. (з них три написані самим Грінченком) [11]. Крім видавничих справ він постійно переймався проблемами комплектування та оптимальної організації фондів просвітянської бібліотеки, самотужки розставляв книжки на полицях тощо. Бібліотека «Просвіти» стала першою в Наддніпрянській Україні дійсно доступною українською книгозбірнею. Як можна переконатися з протоколів засідань робочих комісій, Б. Грінченко брав діяльну участь у щотижневих засіданнях всіх чотирьох комісій (кожна з них у складі 5-10 «просвітян» збиралася щотижня у певний день), а також вів непрості переговори з власниками друкарень та книгарями з фінансових питань [11], листування з різними установами, інституціями, товариствами (так, на видавання книжок та проведення кожного літературно-музичного-театрального вечора потрібно було виклопотати дозвіл відповідно у цензора і в адміністративних органах) та виконував безліч інших громадських справ, не рахуючись ні з часом, ні з втомою. Дмитро Пісочинець, товариш Бориса Грінченка ще з юнацьких років, згадував про свого друга: «Взагалі і в «Просвіті», як і скрізь, він не був увільнений і не цурався поруч з важливою і чорної роботи. І роботи тієї і другої було в нього завжди багато» [12, c. 29] Плани ж у Грінченка по розвитку діяльності «Просвіти» були далекосяжними. Так, він планував створити ще кілька робочих комісій — музейну, з будівництва Народного дому «Просвіти», зі спорудження пам’ятника Т. Шевченку у Києві, педагогічну, організувати «просвітянську» книгарню тощо [13], однак через брак коштів, робочих рук, часу із-за нагальної потреби згуртувати сили на виконанні вужчих, але реально здійсненних завдань ці наміри реалізувати не вдалося.

Велику увагу Б. Грінченко приділяв розповсюдженню в суспільстві інформації про культурницьку діяльність «Просвіти», її програмні цілі, заходи, що відбувалися в товаристві або під його егідою (лекції на робітничих околицях, літературно-музичні вечори тощо). Товариство не мало свого друкованого органу, втім, в цьому й не було особливої потреби, оскільки діяльність «Просвіти» регулярно висвітлювалась Б. Грінченком та іншими «просвітянами» на шпальтах київської україномовної позапартійної газети «Рада», редакція якої майже у повному складі одночасно мала членство і в товаристві.

На перших порах (друга половина 1906-1907 рр.) серед членів «Просвіти» спостерігалася емоційне піднесення від усвідомлення того, що нарешті стало можливим не приховувати своє українофільство, приносити своєю видавничою, лекційною, бібліотечною працею певну користь народові. Однак у подальшому ейфорія пішла на спад, частина членів товариства почала нехтувати своїми громадськими обов’язками, з’явилися проблеми зі сплатою внесків, приміщенням для «Просвіти», почастішали поліційні переслідування «просвітян».

В цих складних умовах Б. Грінченко та його найближчі товариші докладали багато зусиль, щоб поширили сферу діяльності товариства не лише на Київ, а й на містечка і села Київської губернії, вбачаючи в масовості своєї роботи запоруку успішності покладених на «Просвіту» завдань, постійно порушували відповідні клопотання у владних коридорах, однак всі ці намагання постійно натикатися на глуху стіну заборон і відмов, часто навіть без будь-якого пояснення причин. Так само негативно ставилася влада й до вимог і пропозицій Грінченка та його однодумців по «Просвіті» щодо українізації шкіл в Україні, видавання україномовних підручників.

Хоча київська «Просвіта» не була першою за часом виникнення серед однойменних товариств в Наддніпрянській Україні (наприкінці 1905 р. перші «Просвіти» були започатковані в Катеринославі (8 жовтня) і Одесі (25 грудня), а 8 травня 1906 р. утворилася «Просвіта» в Кам’янці-Подільському), однак вона одразу стала найавторитетнішою установою українського культурно-національного руху на теренах царської Росії, зокрема першою розпочала видавничу, концертно-театральну, лекційну діяльність. За неповних чотири роки під егідою київської «Просвіти» побачили світ 32 так звані «народні книжки» різноманітного тематичного змісту (історія України та інших країн світу, географія, белетристика, природознавство, право, етнографія тощо) 3 щорічні календарі-альманахи, не рахуючи офіційних видань (статутів, щорічних звітів, каталогів «просвітянських» книжок для народу тощо) [14]. Не випадково в архіві товариства, який з невідомих причин виявився розділеним і зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (ІР НБУВ, ф. 114) та в Державному архіві м. Києва (ф. 1447), відклалося дуже багато звернень до київської «Просвіти», що надходили від селян-українців і місцевої інтелігенції майже з усіх губерній Наддніпрянської України, і навіть з Кубані, Сибіру, Далекого Сходу з проханнями надіслати статут «Просвіти», «просвітянські» книжки, надати допомогу у створенні в селах і містечках бібліотек, філій товариства тощо. Всі інші тогочасні «Просвіти» Наддніпрянщини дуже поступалися киянам в продуктивності видавничої діяльності.

Розділ 2. Характеристика видавничої діяльності Б.Грінченка

2.1. Громадсько-просвітницька діяльність Б.Грінченка

За працьовитістю і кількістю зробленого Бориса Грінченка порівнювали з Іваном Франком. Про себе він скромно писав: «Не велике я поле зорав, Та за плугом ніколи не спав. Що робив, те робив я до краю, І всю силу, що мав я і маю, На роботу невпинную клав».

Починаючи з 60-х років ХІХ ст., під впливом національно-визвольних подій у Європі, антикріпосницької реформи 1861 року, становлення українських університетів, а також піднесення шкільної справи були створені умови для розвитку інтелектуальних і моральних сил в усіх сферах громадсько-політичного життя Російської імперії. Лібералізація та реформування суспільного життя водночас сприяли пожвавленню національного руху. Саме в цей період повертаються із заслання члени Кирило-Мефодіївського товариства В. Бєлозерський, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, які в Петербурзі об’єднуються в українську Громаду. Цей рух охопив Київ, Одесу, Полтаву, Харків, Чернігів та інші міста і вилився в потужну просвітницько-педагогічну діяльність української інтелігенції.

У зазначений період здійснювався комплекс заходів у галузі культури та освіти: засновувались перші друковані органи: журнал «Основа» в Петербурзі, газета «Черниговский листок» в Чернігові; створювались недільні школи з українською мовою викладання, починали видаватись українські підручники, збиратись етнографічні і фольклорні матеріали, вперше запроваджувалась така нова форма організації просвітництва серед населення, як народні читання (публічні лекції). Видавались перші навчальні книги для українських дітей і дорослих — букварі, розроблялась методика викладання окремих предметів, проходили апробацію в недільних школах перші україномовні підручники. За короткий проміжок часу створюються унікальні пам’ятки української національної культури, а саме: «Українська абетка» М. Гатцука, «Граматка» П. Куліша, «Букварь Южнорусский» Т. Шевченка, «Домашня наука» К. Шейковського.

Активна політична діяльність Б. Грінченка була спрямована на національне відродження, де результатом суспільно-політичних ініціатив просвітителя було створення товариства «Просвіта». Діяльність товариства була організована за такими напрямами: українізація народної освіти; культурно-просвітницька діяльність серед населення; поширення українського друкованого слова. Аналіз роботи товариства «Просвіта» показав, що розвиток мережі просвіт на території України привів до стрімкого піднесення національного руху та створення передумов для відкриття громадських бібліотек, організації читань з проблем політичного та освітянського життя.

Учені підрахували, щоб стільки зробити за короткий вік (47 років), скільки зробив Борис Грінченко, – потрібно було спати 3-4 години на добу.

Йому належить створення чотиритомного «Словаря української мови». Це титанічна праця. За кілька років він разом з дружиною, письменницею Марією Загірньою, упорядкував словник, який складався з 68 тисяч українських слів з народної і писемної мови, починаючи від Котляревського до початку ХХ століття. Протягом двох років (1907 – 1909) словник було видано. «Словарь української мови” отримав другу премію Російської імператорської академії  наук. До речі, на словнику Б.Грінченка ґрунтувався перший, прийнятий у 20-х роках ХХ століття український правопис. Отже, Борис Грінченко – мовознавець, лексикограф.

Працюючи вчителем в школах Харківщини, статистиком на Херсонщині, в земській управі в Чернігові Борис Дмитрович не втрачав нагоди збирати і записувати фольклорний матеріал. Саме в Чернігові він доклав чимало зусиль як фольклорист та етнограф і видав тритомну працю “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях” та фольклорну збірку “Из уст народа”. Таким чином, переконуємося Грінченко – фольклорист, етнограф.

Проживаючи і працюючи в Чернігові Борис Грінченко разом з дружиною упорядкував Музей української старовини В. Тарновського. Порятував ту частину колекції, що пліснявіла в одному з київських підвалів, серед них понад 700 Шевченкових експонатів. Ці врятовані ним Шевченкові картини й речі тепер містяться в Державному національному музеї Т.Г.Шевченка в Києві.

2.2. Видавнича діяльність Б.Грінченка в «Просвіті»

Цінними є  праці, у яких висвітлюється багатогранна й плідна діяльність Бориса Грінченка. Саме в літературі про нього (у працях А.Животенко-Піанків, А.Погрібного, О.Неживого та інших  авторів  колективної монографії  «Мрії, вистраждані життям» [ 6; 15; 14]  натрапляємо на згадки про М.Грінченко.

Безаперечною в дослідженні та популяризації  життєвого та творчого доробку Б.Грінченка є діяльність Київського університету імені Бориса Грінченка (видання колективної монографії, статей, проведення  конференцій, круглих столів, відкриття Університетського музею Бориса Грінченка, лабораторії грінченкознавства, наукова діяльність викладачів та студентів, спрямована на дослідження спадщини Б. Грінченка).

Основні заслуги Б. Грінченка в організації плідної діяльності київської «Просвіти», на нашу думку, полягають, по-перше, в тому, що йому вдалося згуртувати навколо товариства найдобірнішу національну письменницьку, наукову, педагогічну, мистецьку еліту не лише Києва, а й багатьох інших міст, містечок і сіл Наддніпрянської України, а також Москви, Петербурга та інших міст за межами України. Так, діяльними членами «Просвіти» були Леся Українка, С. Єфремов, В. Дурдуківський, М. Лисенко, С. Шемет, В. Прокопович, В. Винниченко, Гр. Шерстюк, Олена Пчілка, Мод. Левицький, Є. Чикаленко, Л. Яновська, С. Тимошенко, В. Степанківський, С. Петлюра, В. Королів-Старий, Д. Дорошенко, О. Мишуга, І. Огієнко, С. Сірополко, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький, О. Косач-Кривинюк, Ф. Мату-шевський, М. Гехтер, Ф. Штейнгель, Л. Жебуньов, Л. Пахаревський, А. Яковлів, М. Кропивницький, П. Капельгородський, Вас. Доманицький, І. Стешенко, М. Грінченко, Л. Драгоманова, А. Кримський, Ф. Красицький, П. Холодний, Г. Хоткевич та багато інших видатних діячів України. Навіть під короткочасного перебування у Києві підданого Австро-Угорської імперії Івана Франка Грінченко умовив його прислужитися просвіті наддніпрянських українців, попросивши прорецензувати кілька рукописів творів, що готувалися у товаристві до друку та дати дозвіл на видання кількох своїх творів. Серед відомих діячів українського руху, що мешкали в Києві, таких, хто не пристав до «Просвіти», було дуже мало. Це, зокрема, Іван Нечуй-Левицький, передусім через принципові розходження з Б. Грінченком та його однодумцями в «Просвіті» в питаннях українського правопису, хоча між двома видатними письменниками взаємна довіра і щирість у стосунках панували все життя.

По-друге, Грінченку вдалося прищепити в «Просвіті» засади інституції з надзвичайно високим рівнем демократизму, інтелігентності, порядності (так, показово, що у спілкуванні між «просвітянами» взаємне (і дуже поширене нині) звертання «пан» було табуйованим, побутувало лише слово «добродій») та з постійною ротацією у керівних структурах, аби уникнути застою і зниження вимогливості до своєї праці. Він зумів об’єднати в згуртовану силу людей без огляду на їх соціальне і майнове становище, вік, стать, професію, національність, віросповідання, партійність, освіту. Так, не випадково у «Просвіті» активну роль відігравало жіноцтво. В умовах низького рівня емансипації в Росії це було рідкісним і, безперечно, прогресивним явищем. В українському за своєю суттю товаристві завжди значним був прошарок представників інших національностей — росіян, євреїв, поляків, татар та ін.

По-третє, незаперечне лідерство Бориса Грінченка в київській «Просвіті» «Просвіті» базувалося насамперед на його винятковій відданості справі. Всі, хто особисто знав Б. Грінченка, обов’язково від­значали у своїх спогадах його неймовірну працездатність, максимальну самовіддачу. Грінченко не вмів працювати, не викладаючись сповна й цього ж вимагав і від інших «просвітян». Погано працювати поряд з Грінченком було неможливо. «Треба робити, робити, робити, — писав він в одному зі своїх лис­тів. — Ми воли у ярмі (.) Але й воли зорють ріллю, прийде сівач, рясно засіє, і запишніють сходи» [12, 58]. Недарма один з його сподвижників, письменник М. Чернявський зазначав: «другого такого робітника мені не доводилося бачити» [15, 18]. Аналогічної думки дотримується й сучасний грінченкознавець А. Погрібний: «Достоту Б. Грінченко працював як віл. Вищу втіху мав він з того, що в результаті цих надзусиль закладав камінь за каменем у підмурівок національно-культурного відродження рідного на­роду» [16, 46-47]. Тому невипадково Грінченко був таким непримиренним до будь-яких проявів націо­нального недбальства та «підганяв до праці, як диктатор». Як згадував про Бориса Грінченка відомий український письменник Володимир Самійленко, «він був дуже настирливий. Ви повинні це зробити. Ви повинні це написати» — улюблені його слова» [17, 308] Така безкомпромісна надвимогливість Б. Грінченка і до себе, і до своїх товаришів по «Просвіті» багатьох і відлякувала, і ображала, і призводила інколи й до конфліктних ситуацій, розриву деяких «просвітян» з товариством. Тому у спогадах його сучасників можна зустріти твердження про «невживчивість», підвищену конфліктність Грінченка, жорстке ставлення до колег, і про те, що він був людиною, «трудною в громадському житті» [18, 98]. Але всі ці прояви були лише свід­ченням прагнення Грінченка встигнути зробити якомога більше користі для українського народу і, певною мірою, наслідком підірваного непосильною працею здоров’я. До того ж Грінченко небезпідставно побоюва­вся, аби товариство не перетворилося з часом у своєрідний вузькокорпоративний і бездіяльний клуб укра­їнської інтелігенції, оскільки серед частини «просвітян» панували песимістичні настрої, навіювані чутками про неминучу заборону інституції владою.

Дуже велику увагу приділяє Б.Д. Грінченко видавничій справі — 50 книжок для народу неймовірно великим тиражем для того часу — 200 тисяч примірників. І це в умовах жорстокої заборони, коли не дозволялось видавати українські книжки. Одне з найкращих видань чернігівського «серіалу» — це » Кобза» П. Грабовського [7, с. 94]. Саме на цей час припадає підготовка і видання тритомної праці ( 1400 стор.) з українського фольклору .

Друкуватися Б. Грінченко почав у 80-ті pp. Написав чимало віршів (збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Хвилини» (1903) та ін.), близько п’ятидесяти оповідань, чотири великі повісті («Сонячний промінь» (1890), «На розпутті», «Серед темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901)), декілька п’єс, чимало статей — етнографічних, історичних, мовознавчих, педагогічних, публіцистичних. Багато перекладав творів російської та зарубіжної класики. Редагував різноманітні видання, провадив значну видавничу діяльність. Цікавими є його педагогічні розвідки: «Яка тепер народна школа на Україні» (1896), «Народні вчителі і українська школа» (1906) та ін. Значну вагу мало видання «Української граматики», першої книги для читання українською мовою «Рідне слово» та інших підручників.

І. Франко так охарактеризував літературно-громадську діяльність письменника: він належав до «неспокійних, вихроватих» натур, котрі «кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук». Цю оцінку можна застосувати до всієї літературної діяльності письменника. Адже його поезія, проза, драматичні твори, літературознавчі праці, підготовлений і виданий Б. Грінченком «Словарь української мови» (1907 — 1909), етнографічні та фольклористичні дослідження, переклади з інших мов сприяли всьому подальшому розвиткові українського письменства.

Окрім відкриття в українському дусі шкіл, бібліотек, читалень, активної роботи педагогічної, артистичної та лекційної комісій товариства, окремим важливим напрямом діяльності Чернігівської “Просвіти” була видавнича справа. Товариству належала таємна друкарня Михайла Коцюбинського та Бориса Грінченка, діяльність якої на той час була вкрай небезпечною. Друкарня фігурувала в жандармських матеріалах як друкарня Грінченка та Коцюбинського в Чернігові. Ця друкарня з’явилася десять років по тому, як у Києві проходив федеративний з’їзд українських “Громад”, на якому було ухвалено виділити для Чернігова 860 карбованців на придбання друкарського верстата.

Зосередження в «Просвіті» найбільш відомих, авторитетних і досвідчених діячів національного культуротворчого руху – письменників, журналістів, вчених, митців, педагогів, серед яких особливо вирізнявся великою енергією і працездатністю Б.Грінченко, дозволило одразу взяти в 1906-1907 рр. високий темп у видавничій, бібліотечній діяльності і підтримувати його за рахунок ентузіазму і подвижництва загалом малочисельного ядра товариства впродовж наступних років.

Друкована продукція товариства та книгозбірня “Просвіти” відіграли важливу роль в ознайомленні українського читача із здобутками вітчизняної й світової культури, історії, науки, літератури, у формуванні освічених, національно свідомих громадян, які в часи української революції  1917-1920 рр. становили ядро патріотичних сил, що боролися за державне самовизначення України. За царату у багатьох книжках «Просвіти», хоча й у непрямій формі пропагувались демократичні ідеї права націй на самовизначення, вільного розвитку особистості, справедливої оплати найманої праці, заперечення мілітаризму тощо. Не випадково царська адміністрація саме у виданнях «Просвіти» вбачала загрозу існуванню панівного режиму і визнала їх підставою для скасування товариства у квітні 1910 р.

Висновки

Борис Грінченко був ініціатором створення весною 1906 р. київського культурно-освітнього товариства «Просвіта», одним з розробників його статуту та основних напрямів діяльності, що ґрунтувалися на засадах деполітизації і позапартійності та авторитетним керманичем, про що свідчить його головування у виборному керівному органі товаристві — Раді «Просвіти» протягом перших трьох років діяльності інституції.

Організаційна структура, принципи й напрями діяльності київської «Просвіти» ґрунтувалися на запозиченні позитивного досвіду львівської «Просвіти», творчо засвоєного Б. Грінченком та його однодумцями, зрозуміло, з урахуванням суспільно-політичної ситуації і тогочасного законодавства Російської імперії, і мали за мету всіляко сприяти відродженню і примноженню культурних надбань українського народу, пробудженню його історичної пам’яті й національної самосвідомості, утвердженню української мови у всіх сферах суспільного життя в Україні;

Діяльність київської «Просвіти» постійно супроводжувалася перепонами і заборонами з боку місцевого адміністративно-поліційного апарату, тому товариство не мало можливості розгорнути повноцінну роботу і сповна використати людський і інтелектуальний потенціал своїх членів задля реалізації програмних цілей.

Багатогранна культурницька діяльність Бориса Грінченка в київській «Просвіті» була орієнтована передусім на видавання і розповсюдження книжок для народу, а також на формування фондів бібліотеки товариства переважно україномовними друками та літературою про Україну, популяризацію української музичної і театральної спадщини, наукових знань серед малоосвічених верств населення, активне відстоювання інтересів українського народу на використання рідної мови у всіх сферах суспільного життя, починаючи зі школи.

Список використаної літератури

  1. Видавнича діяльність київської «Просвіти» в 1906-1910 роках // Вісн. Кн. палати. – 1999. – № 5. – С. 32-35
  2. Видання «Просвіт» Наддніпрянської України (1906-1922 рр.): Бібліогр. покажч. / Нац. парлам. б-ка України; Уклад. С.Зворський. – К.: Глобус, 1998. – 133 с.
  3. Видатні постаті України: Біографічний довідник; МАУП, Книжкова палата України. — Київ, 2004. — 871 с.
  4. Грінченко Б. Д. Вибрані твори : художня літ-ра. — К. : Дніпро, 1987. — 459, с.
  5. Грінченко Б. Д. Твори: в 2 т.. — К. : Наук. думка, 1990 -Т.1: Теоретичні твори ; Оповідання ; Повісті. — 1990. — 632, с.
  6. Зворський С.Л. Видавнича та бібліотечна діяльність київського товариства «Просвіта» (1906-1920 рр.): автореф. дис. … канд. іст. наук / Зворський Сергій Леонідович — К., 2000. — 18 с.; Його ж. Бібліотека київської «Просвіти» (1906-1910 рр.) // Історія бібліотечної справи в Україні: зб. наук. праць. — К., 1997. — Вип. 3. — С. 42-51; Його ж. Видавнича діяльність київської «Просвіти» в 1906-1910 роках // Вісн. Кн. палати. — 1999. — № 5. — С. 32-35.
  7. Зубкова Н.М. Бібліотека і архів Б.Д. Грінченка як джерело з історії народної просвіти в Україні кінця ХІХ -початку ХХ ст.: автореф. дис. … канд. іст. наук / Зубкова Наталія Михайлівна. — К., 1994. — 23 с.; Її ж. Народно-просвітницька діяльність Б.Д. Грінченка: (За матеріалами особового архівного фонду) // Рукописна і книжкова спадщина України: археограф. дослідження унікальних архівних та бібліот. фондів / ЦНБ АН України. — К., 1994. -Вип. 2. — С. 97-105.
  8. Історія української літератури ХІХ століття: у 2-х книгах: Підручник для студ. філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів. — К. : Либідь, 2005 — Кн. 2. — 2006. — 709,  с.
  9. Кодлюк Я. П. 120 розповідей про письменників: Довідник для вчителя початкових класів. — К. : Наш час, 2006. — 202, с.
  10. Пастух Б. Борис Грінченко — безкомпромісний лицар національної ідеї. — Луганськ: Книжковий світ, 1998. — с. 94 – 95
  11. Погрібний А.Г.Борис Грінченко в літературному русі кінця ХІХ — ХХ ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. — К.: Либідь, 1990
  12. Погрібний А.Г.Борис Грінченко нарис життя і творчості. — К.: Дніпро, 1988. — с.91 – 96
  13. Проблеми творчої спадщини Бориса Грінченка /Тези доповідей республіканської наукової конференції присвяченої 130-річчю з дня народження Бориса Дмитровича Грінченко. — Луганськ, 1993
  14. Товариства «Просвіта» і бібліотечна справа // Державні бібліотеки: сучасні проблеми і перспективи: Зб. наук. пр. / Держ. б-ка України. – К., 1993. – C. 75-82