Вступ

Вибори є центральним елементом політичного процесу та визначальною характеристикою участі громадян у політичному житті демократичних країн. Виборчу систему не можна розглядати окремо від виборів — суспільного інституту, наслідком існування якого вона є та на здійснення функціонування якого спрямована [5].

Вибори та виборча система можуть бути інструментом зміни рівня стабільності і ступеня репрезентативності в політичній системі. Не можна стверджувати, що вибори самі по собі можуть прискорити зміни, проте вони є важливим їхнім елементом. Не існує загальновизнаної, позбавленої будь-яких вад процедури виборів. Вона, на думку М. Харропа, повинна відповідати трьом вимогам:

1)       робити управління можливим для верхів і прийнятним для низів;

2)       сприяти зменшенню політичної фрустрації і толерантності в суспільстві;

3)       не створювати нових проблем на додаток до тих, що вже існують.

Виборча система — неоднозначне явище політичної дійсності, яке має свою специфіку. При розгляді різних типів виборчих систем доведено, що сутність конкретної моделі визначається не так типом самої системи (мажоритарна, пропорційна чи змішана), як характером взаємозв’язків між її елементами. Слід відзначити, що вирішальне значення відіграють процесуально-правові засади виборчої системи (виборче законодавство) [2, c.17]

Існують три фундаментальні типи виборчої системи: мажоритарна, пропорційна і змішана. 

1. Суть поняття виборчої системи та її характеристика

Виборча система — це ключовий елемент політичної системи. Їй належить провідна роль у формуванні органів державної влади, оновленні політичної еліти, легітимації влади, а також відображенні громадянських настроїв [2, с.10].

Тип виборчої системи має безпосереднє відношення до засад формування органів державної влади, стосунків між виконавчою й законодавчою гілками влади (реалізації механізму стримування противаг), розвитку політичної системи суспільства та форми державного устрою [10, с.300]

Варто відзначити, що в політології існує цілий спектр визначень і, відповідно, тлумачень самого поняття «виборча система». На рівні загального розуміння виборча система постає способом розподілу голосів на загальних виборах між політичними партіями й окремими кандидатами. На теоретичному рівні виборчу систему розглядають як сукупність визначених виборчим законодавством механізмів та процедур, пов’язаних з формуванням органів влади [5].

У широкому сенсі під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, що охоплює порядок організації і проведення виборів представницьких органів влади і органів місцевого самоврядування. Сфера цих відносин дуже широка. До неї входять питання визначення кола виборців та осіб, яких вибиратимуть, інфраструктури виборів (створення виборчих дільниць, виборчих органів) та відносини, які виникають на кожній стадії виборчого процесу. Регулюють виборчу систему норми виборчого права [10, с.300].

П. Шляхтун під виборчою системою в широкому значенні розуміє «сукупність норм, що забезпечують участь громадян у формуванні виборних органів державної влади та органів місцевого самоврядування» [12, с. 50]. А. Постников під виборчою системою в широкому сенсі слова розуміє «спосіб висунення кандидатів, голосування за них і визначення результатів виборів» [5].

Американський науковець К. Боун схильний до іншого підходу щодо визначення поняття виборчої системи і зазначає, що виборча система включає в себе щонайменше три аспекти:

1)       визначення того, що являє собою один голос (які дії може вико-нувати виборець);

2)       порядок підбиття голосів у національному масштабі чи в округах різних видів;

3)       правило переведення частки отриманих голосів на відповідний розподіл мандатів.

Водночас поняття «виборча система» застосовують і у вужчому значенні — як спосіб визначення результатів виборів, від якого залежить порядок розподілу депутатських мандатів і сам механізм організації виборів, тобто «спосіб, у який розподіляються депутатські мандати між кандидатами на ці посади залежно від результатів голосування». Виборча система — це спосіб визначення того, хто з осіб, які балотувались, став вибраним на посаду чи обраним депутатом [10, с.301]. П. Шляхтун пропонує таке формулювання виборчої системи у вузькому значенні: «спосіб голосування, визначення його результатів і розподілу мандатів у виборних округах» [12, с.51].

Так, більшість визначень виборчої системи у вузькому значені зводиться до того, що вона є принципом розподілу мандатів — мажоритарним чи пропорційним. При цьому варто пам’ятати, що виборча система включає набагато ширше коло відносин — від способу формування виборчих округів до структури виборчого бюлетеня. Окрім безпосереднього способу розподілу мандатів, у виборчу систему у вузькому смислі слід включати схему організації виборчих округів, порядок висування кандидатів [5].

У своїх дослідженнях західні науковцв різницю між значенням поняття «виборча система» в широкому і вузькому смислах, як правило, не проводять. У більшості зарубіжних досліджень, присвячених виборчій системі, термін «electoral system» розуміють як синонім поняття «система голосування», при цьому мають на увазі перш за все виборчу формулу. В деяких дослідженнях під виборчою системою розуміють «норми виборчого закону, що визначають результати виборчого процесу: виборчу формулу, структуру бюлетеня і організацію округів» — те, що забезпечує трансформацію голосів виборчого корпусу в парламентські мандати, які отримують партії і кандидати.

Структуру виборчої системи детально досліджував Д. Рей у роботі «Виборчі системи та їх політичні наслідки». Як синонім поняття «виборча система» цей автор використовує поняття «виборчі закони», які він визначав, як «ті, що регулюють процес, за допомогою якого виборчі уподобання виражаються в голосах і за допомогою якого ці голоси трансформуються при розподіленні влади між конкуруючими партіями» [7, с.15].

Виборчу систему можна розглядати як порядок формування виборних органів державної влади і права громадян на участь у виборах. У сучасній політичній науці цю традицію продовжують М. Баглай і В. Туманов, які розглядають виборчу систему як «законодавчо реґламен- тований порядок проведення виборів від моменту їх призначення до оприлюднення результатів голосування» [1, с.59].

А. Георгіца вважає, що виборча система — це сукупність установлених законом правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких визначається результат голосування. В. Погорілко визначає поняття виборчої системи як сукупність суспільних відносин, регульовану нормами Конституції та Законами України, що виникають, замінюються та припиняються через голосування громадян за кандидатів на виборні посади і розподіл виборних посад за результатами виборів [10, с.302].

Виборча система — це сукупність установлених законом правил проведення виборів, реґламентів здійснення конкретних процедур виборчої кампанії, способів визначення результатів голосування; компонент політичної системи, що організовує і обслуговує інститут виборів. Її розглядають як певний порядок організації виборчого процесу з боку держави. Виходячи з вищесказаного, можна сформулювати функції виборчої системи:

1)       визначення персонального складу представницького органу;

2)       політичне структурування представницького органу;

3)       забезпечення впливу на політичну структуру представницького органу політичної структури суспільства і пріоритетів суспільної думки щодо спрямування державної політики [5].

При аналізі виборчої системи слід виділити її інтегративні якості, визначити, що існують її елементи і компоненти її підсистем, узагальнити структуру їх взаємодії, що характеризує інтегральні властивості виборчих систем і її місце в системі вищого рівня. Найчастіше виділяють три елементи виборчої системи, це:

1)       структура бюлетеня;

2)       структура виборчих округів;

3)       правила, які використовують при трансформації голосів у місця.

У роботі Б. Ґрофмана та А. Лейпгарта до складу виборчої системи для аналізу її політичних наслідків включено інші компоненти:

1)       розмір виборчого округу;

2)       кількість кандидатів і партій, які беруть участь у виборах;

3)       загальне виборче право і правила реєстрації виборців;

4)       свободу доступу виборців до виборчих процедур;

5)       свободу доступу до виборчих процедур політичних партій;

6)       спеціальні правила підрахунку голосів;

7)       правила фінансування виборчої кампанії;

8)       строки виборчої кампанії [5]. 

2. Аналіз концепцій сучасних моделей виборчих систем

При виборі виборчої системи вирішальну роль відіграє співвідношення пріоритетів: якщо головною метою є формування стабільного ефективного уряду, то перевага віддається мажоритарній системі; якщо ж робиться акцент на адекватному представництві в парламенті інтересів різних груп населення — то пропорційній [5]. Значною мірою це залежить від характеру взаємин законодавчої і виконавчої влади. Якщо уряд формується парламентом, то першочергового значення набуває формування в парламенті стійкої більшості. К. Поппер, наприклад, вважає, що головне питання парламентських виборів — це питання про зміну уряду [6]. У президентських республіках, де уряд менш залежить від парламентської більшості, важливішою є проблема адекватного представництва в парламенті інтересів різних груп населення. Отже одним з найбільш важливих факторів, які впливають на вибір виборчої системи, є функції представницьких органів влади.

Важливим є і такий фактор, як менталітет громадян, національні традиції. Так, Г. Майер [7] зазначає, що у Німеччині не забороняється висування незалежних (непартійних) кандидатів, однак після 1949 року жодному з них не вдалося перемогти на виборах у Бундестаг. Р. Таагепера й М. Шугарт пишуть, що „результати виборів залежать не тільки від народного волевиявлення, але й від правил. Чи йдеться про одне „місце” президента, чи про багато місць у загальнодержавних і місцевих законодавчих зборах, правила розподілу місць у різних країнах (або навіть у різних частинах однієї країни) різні. Ключовими є питання про облік голосів і розподіл місць” [8]. Ці ж вчені пропонують для визначення виборчої системи звертати увагу на три аспекти (або змінні) у них: 1) зміст голосу; 2) величина округу (або порядок підрахунку голосів); 3) правило переведення отриманих голосів у мандати. Деякі дослідники вважають за необхідне враховувати ще один, четвертий аспект (змінну): 4) голосування за конкретного кандидата або за партію (список кандидатів) [9].

Що стосується першого пункту, то виборець може бути наділений правом: проголосувати за одного кандидата чи список (категоричне голосування); віддати голос за кожного „схвалюваного” ним кандидата (схвальне голосування); розподілити надані йому голоси між різними кандидатами (кумулятивне голосування); ранжувати кандидатів у порядку переваги (ординальне, або преференційне голосування).

Існують й інші типи голосування. Наприклад, голосування з чотирма варіантами відповіді: „за”, „проти”, „утримуюсь”, „віддаю перевагу” (перевагу можна віддати тільки одному кандидатові, кількість інших варіантів не обмежується).

Що стосується другого пункту, то для класифікації виборчих систем досить знати, чи проводяться вибори за одномандатним виборчим округом, чи за багатомандатним, тобто розглядати два значення другої змінної: один і багато.

Для четвертої змінної можливі три значення: а) за кандидата; б) за партію; в) і за кандидата, і за партію.

Найбільше варіантів існує для третьої змінної, до того ж їх набір залежить від значення трьох інших. Тому для загальної класифікації виборчих систем доцільно використати першу, другу й четверту змінні. При цьому визначальну роль відіграє друга змінна. Якщо округ одномандатний, то четверта змінна може мати тільки одне значення — голосування за конкретного кандидата. Що стосується першої, то хоча формально схвальна й кумулятивна моделі голосування припустимі й у цьому випадку, їх застосування в одномандатних округах небажане, оскільки зміст цієї моделі полягає в чіткому виборі на користь одного кандидата. Тобто в одномандатних округах можлива лише мажоритарна система. Зазвичай виокремлюють два типи такої системи — абсолютної і відносної більшості. Такий розподіл пов’язаний зі значенням третьої змінної.

Найважливішою характеристикою при виборах за одномандатним округом (особливо з точки зору виборців) є спосіб голосування (тобто перша змінна). З чотирьох типів голосування тут доцільні тільки два — категоричне й ординальне (преференційне). Використання першого типу голосування передбачає класичну мажоритарну систему (абсолютної більшості з перебалотуванням чи відносною більшістю), а другого — систему мажоритарно-преференційну (альтернативного голосування). Остання застосовується вкрай рідко (приміром, на загальнодержавному рівні лише на виборах до нижньої палати австралійського парламенту й на виборах до Президії Боснії і Герцеговини), однак вона має певні переваги при обранні посадових осіб місцевого самоврядування.

У випадку багатомандатного округу з голосуванням за конкретних кандидатів можливі всі чотири способи голосування. При категоричному голосуванні одержуємо систему єдиного голосу, що не передається, при кумулятивному — кумулятивний вотум, при ординальному (преференційному) — систему єдиного переданого голосу. При схвальному голосуванні діє одна з двох версій „блокової” системи: обмеженого (виборець має менше голосів, ніж розігрується мандатів) або необмеженого вотуму (число голосів у виборця відповідає числу мандатів).

Найскладнішою є класифікація змішаних ситуацій, коли виборець голосує і за партію, і за конкретних кандидатів. Тут доводиться використовувати додаткові змінні. Одна з них відповідає на питання, чи є голосування роздільним. В одних випадках виборець голосує окремо за кандидата й окремо за партію. В інших — голосування за кандидата вважається одночасно й голосуванням за партію, до списку якої він включений. Інша змінна пов’язана з тим, що мандати можуть розподілятися спочатку між партіями, а потім між кандидатами у партійному списку. Інший варіант — мандати між партійними списками розподіляються в більших багатомандатних округах, а результати голосування за кандидатів визначаються в менших округах (зазвичай одномандатних).

Отже, маємо чотири конструкції. Перша — система відкритих (вільних) партійних списків. У цьому випадку виборець голосує за партію і окремо за кандидата із списку цієї партії. Слід відзначити, що голосування за партію завжди категоричне, тоді як при виборі кандидатів у партійному списку можуть використовуватися всі чотири перелічені способи голосування (категоричне, кумулятивне, схвальне, преференційне).

Друга система — „панашування”: виборець може голосувати за кількох кандидатів, що входять до списків різних партій; при цьому подані голоси зараховуються в першу чергу як голоси за відповідні партії, а після розподілу мандатів між партіями — як голоси за відповідних кандидатів.

У межах третьої системи („персоналізованої змішаної”) виборець голосує окремо за партію і за конкретних кандидатів. Результати голосування за кандидатів визначаються в одномандатних округах. Однак розподіл мандатів у цих округах впливає і на кількість мандатів, які партія одержує за підсумками голосування за списками.

До четвертого типу належить система (її іноді називають системою додаткових представників), при якій виборець голосує за кандидатів, що балотуються в одномандатних округах, але його голос зараховується і як поданий за партію, до списку якої входить даний кандидат. Результати голосування за кандидатів визначаються в одномандатних округах, а за списками — у загальнонаціональному багатомандатному окрузі.

Мажоритарна система відносної більшості має низку переваг. Насамперед, вона результативна (кожне депутатське місце заміщається відразу, в результаті лише одного голосування). По-друге, вона зрозуміла виборцям (на відміну від змішаних і нетрадиційних систем). По-третє, ця система „економна”, оскільки немає необхідності організовувати повторне голосування в округах. І ще вона дозволяє масовим партіям здобувати „тверду” більшість і сформувати стійкий уряд.

Р. Даль звертає увагу й ще на одну позитивну сторону мажоритарної виборчої системи: вона забезпечує пряме представництво для жителів конкретного виборчого округу. Виборці краще знають свого депутата. Він може представляти їх інтереси і в представницьких органах [10].

Однак мажоритарна система має ряд істотних (щодо представництва) вад.

Ця виборча система на рівні виборчого округу призводить до втрати голосів виборців, іноді досить значної. Відтак інтереси значної кількості виборців не можуть бути представленими в законодавчому органі.

Мажоритарна система відносної більшості не виконує також умову рівного представництва від округів. Нерівність може проявлятися, по- перше, в тому, що від різних округів можуть обиратися депутати, за яких проголосувало різне число виборців. Одні депутати можуть набрати менше половини, інші — 90 % всіх поданих голосів. По-друге, одні виборчі округи можуть перевищувати інші за кількістю виборців. Це означає, що голоси матимуть неоднакову „вагу”. З’являється тут і простір для маніпуляцій з „нарізанням” виборчих округів: їх „кордони” визначаються так, щоб це сприяло перемозі правлячої політичної сили. Таке явище одержало назву „джеррімандерінг” (за ім’ям губернатора американського штату Масачусетс Е. Джеррімандера, який вдався до такої практики ще 1812 року).

Певна перевага мажоритарної системи абсолютної більшості у порівнянні з системою відносної більшості полягає в тому, що обраними вважаються кандидати, яких підтримала більшість виборців, що проголосували. Однак і вона має ваду, притаманну системі відносної більшості: пропадають голоси, подані за інших кандидатів. Всі перераховані вище зауваження до мажоритарної системи відносної більшості також можуть стосуватися й виборчої системи абсолютної більшості.

Однією з вад цієї системи є також те, що вона в умовах багатопартійності не завжди результативна. Наприклад, у Франції на виборах до Національних зборів у першому турі з 490 місць лише одного разу — на виборах 1968 року — було заміщено відразу більше половини [13].

Один зі способів удосконалювання цієї системи є запровадження другого туру голосування, до участі в якому допускаються два кандидати, що набрали найбільше голосів виборців у першому турі (перебалотування). Іншим способом усунення вад мажоритарної системи абсолютної більшості, що дозволяє обійтися без повторного голосування, є альтернативне голосування (alternate vote). Ця система, відома також під назвою мажоритарно-преференційної, є ще одним варіантом мажоритарної системи в одномандатних округах. Виборцеві пропонується визначити в ординальному бюлетені як основний, так і альтернативний варіант свого вибору. Для перемоги необхідно одержати підтримку абсолютної більшості. Якщо жоден з кандидатів не став основним вибором для більш ніж половини виборців, то кандидат з найменшою кількістю перших голосів вилучається зі списку. Отримані ним голоси передаються кандидатам, визначеним виборцями як альтернативні. Такий перерозподіл голосів триває доти, доки один з кандидатів не досягне абсолютної більшості. Як тільки число отриманих кандидатом голосів першого вибору плюс число голосів, переданих йому від інших кандидатів, перевищить половину загальної кількості бюлетенів, його оголошують переможцем [14].

Р. Даль зауважує, що передача голосів може іноді привести до перемоги кандидата, який і не одержав найбільше голосів у першому турі [15]. Застосування альтернативного голосування може також призвести до неадекватного розподілу місць у законодавчих органах.

Мажоритарна виборча система може застосовуватися і в багатомандатних округах. Одним з різновидів мажоритарної системи в них є система обмеженого голосування (Umrted vote): кожен виборець має право проголосувати за число кандидатів, яке є меншим від загальної кількості тих, що обираються в окрузі. Така система практикується, наприклад, при виборах до Сенату Іспанії, де більшість провінцій обирають чотирьох сенаторів, а виборцям дозволено віддати три голоси за різних кандидатів [6].

Граничною формою мажоритарної системи є система єдиного голосу, який не передається (smgle non-transferable vote). Така система використовується, зокрема, в Японії при виборах до нижньої палати парламенту. Величина округів установлена там на рівні від трьох до п’яти, але при цьому кожен виборець голосує лише за одного кандидата [1]. Е. Лейкман і Дж. Ламберт вважають, що обмежене голосування сприяє забезпеченню представництва меншості [18]. Однак тут є і ризик: таке представництво може виявитися завищеним.

Пропорційна виборча система діє лише в багатомандатних виборчих округах: виборці голосують за партійні списки. Кожна партія, що бере участь у виборах, одержує кількість депутатських місць, пропорційну кількості відданих за неї голосів.

Багато демократичних країн сьогодні використовувають певну форму пропорційної системи. Серед них, зокрема, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Греція, Ірландія, Ізраїль, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція, Швейцарія. Загальною тенденцією у XX столітті був рух до системи пропорційного представництва [19].

Існують різні способи пропорційного розподілу мандатів. Один з них грунтується на методі виборчої квоти. Виборча квота обчислюється шляхом розподілу загальної кількості голосів виборців, поданих в окрузі, на кількість мандатів, що підлягають розподілу. Однак при такому розподілі виникає проблема „невикористаних” голосів, а отже й і нерозподілених мандатів.

Застосовуються переважно два способи наступного розподілу мандатів: метод (правило) найбільшого залишку і метод найбільшої середньої. Метод найбільшого залишку вимагає передати нерозподілені мандати партіям, у яких є найбільші залишки голосів виборців. Спосіб наступного розподілу мандатів, заснований на методі найбільшої середньої, передбачає передачу нерозподілених мандатів партіям, які мають найбільшу частку від ділення  числа зібраних ними голосів на число мандатів, отриманих при першому розподілі, плюс одиницю. При однаковому розподілі голосів виборців між партійними списками кандидатів остаточний результат виборів може бути різним, оскільки він залежить від способу наступного розподілу мандатів. Слід зазначити, що застосування методу найбільшого залишку вигідне невеликим партіям, а метод найбільшої середньої сприяє великим політичним партіям [2].

Завдяки системі пропорційного представництва (особливо при застосуванні правила найбільшого залишку), до парламенту може пройти чимало дрібних партій та угруповань (у тому й числі екстремістських). Порівняно більша частка парламентських мандатів, якими володіють ці групи, строкатість їх поглядів і програм ще більше знижує ймовірність формування стійкої урядової коаліції. Щоб завадити цьому, у багатьох країнах, де діє пропорційна система, запроваджується так званий загороджувальний бар’єр — відсоток голосів, необхідний для проходження партії до парламенту. Величина цього бар’єру може варіюватися від 1 % (Ізраїль) до 5 % (ФРН) і навіть до 8 % (Ліхтенштейн). 

Висновки

Отже можна стверджувати, що будь-яка виборча система має і певні переваги, і певні вади.

Істотним недоліком чинної в Україні виборчої системи є „закритість” списків, що не дозволяє виборцю повною мірою висловити свої вподобання щодо конкретних кандидатів і гіпертрофовано підвищує вплив партійних лідерів, закріплюючи авторитаризм у партіях. Крім того, повністю розірвано зв’язок між депутатським корпусом і виборчими округами. У поєднанні з імперативним мандатом це призводить до того, що депутат стає не стільки представником виборців, скільки заручником партійного керівництва. Тому на нинішньому етапі трансформаційного процесу оптимальним видається запровадження виборчої системи з наступними основними характеристиками: пропорційна; обрання частини депутатів у регіональних багатомандатних округах; однорівнева; відкриті списки; преференційна (кандидатів усередині списку); ординальний бюлетень (преференції кількох кандидатів); середній виборчий бар’єр.

Загалом доцільно було б запровадити відкриті списки з можливістю преференційного голосування за кількох кандидатів. Крім того, поряд із загальнонаціональним, важливо сформувати й регіональні багатомандатні округи, можливо, за числом областей, а також у Києві, у яких обиралося б 50 % депутатів. 

Список використаної літератури

1. Баглай М. В. Малая Энциклопедия конституционного права / М. В. Баглай, В. А. Туманов. — М.: Юрист, 1998. — 350 с.
2. Балабан Р. В. Теорія виборчої системи: монографія / Р. В. Балабан. — К.: Либідь, 2007. — 112 с
3. Бучин М. Порівняльний аналіз основних виборчих систем: проблема вибору оптимальної моделі виборчої системи для України // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — 2009. — Випуск 21. — С. 58-62.
4. Кіссе А. Виборча система як засіб врегулювання етнічних конфліктів / А. Кіссе // Політ. менеджмент. — 2006. — №2. — С. 107-114.
5. Мостіапан О. Теоретичні засади визначення поняття «виборча система» [електронний ресурс] — режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua-/portal/natural/vknu/FP/2010 98/p 050 053.pdf
6. Політологічний енциклопедичний словник / [упорядник В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка]. 2-е вид., доп. і перероб. — К.: Ґенеза, 2004. — 736 с.
7. Рейнолдс Е. Посібник з розробки виборчих систем / Е. Рейнолдс, Б. Рейллі / Міжнар. ін-т демократії. — К.: ДП «Нора-Друк», 2003. — 168 с
8. Романюк А. С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи: Монографія. — Львів : Вид. центр ЛНУ імені І.Франка, 2007. — 391 с.
9. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідж. структур, мотивів і результатів / Дж. Сарторі. — К.: Артек, 2001. — 224 с.
10. Сенюта І. Визначення поняття «вибори» та «виборча система» / І. В. Сенюта // Держава і право. — 2008. — №3. — С. 297-303.
11. Шведа Ю. Вибори і виборчі системи Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні: монографія / Ю. Шведа. — Львів, 2010 — 462 с.
12. Шляхтун П. Конституційне право: словник термінів / П. П. Шляхтун. — К.: Либідь, 2005. — 355 с.